Прочитайте з дітьми казку Зоряни Живки

«Про квасолинку, яка мріяла побачити сонце».

Обговоріть, що відчула квасолинка, коли її мрія нарешті збулася. Запропонуйте дітям

розглянути набір зображень і розповісти, що потрібно для росту квасолі у природі.

Про Квасолинку, яка мріяла побачити Сонце

На гвіздочку в коморі висіла торбина з квасолею, звичайнісінькою собі квасолею.

Жила в тій торбині маленька, звичайнісінька біла в цяточку Квасолинка. Лежала вона

поміж своїх сестер і мріяла. А мріяла квасолинка про Сонце.

Уявіть-но тільки собі, бідолашна ніколи не бачила сонечка! Живучи ще в стручку

мами-квасольки, вона повсякчас відчувала його лагідні промені. Матуся казала, що вони

життєдайні: без сонця не було б життя, не було б квасолі. Отож, ростучи, набираючись

сили, достигаючи у стручку, Квасолинка весь час мріяла побачити Сонце.

Останнього серпневого дня, досить похмурого й незатишного, бабуся з Катрусею

прийшли на город і повисмикували всі до одної бадилини квасолі, які вже кілька днів

стояли геть посохлі, а ввечері вилущили зі стручків квасолинки. І нашу Квасолинку з

сестричками також. Бабуся зсипала їх у торбину, яку й повісила в коморі.

— Буде, онучко, й у борщ, і на пиріжки зварити, а яка добра капуста з квасолею

тушкована!..

«Так я й не побачила Сонця, — скрушно зітхнула Квасолинка. — А тепер

потраплю до юшки… І все».

Але час минав, багато її посестер опинилися в каструлі, а Квасолинчина черга не

надходила. Поволі в її душі заясніла надія: «Може, колись я ЙОГО все ж побачу!» — і

вона мріяла, мріяла, мріяла. «Яке воно, Сонце?»

— Катрусю, принеси мені торбинку з квасолею.

Дівчинка зняла стару полотняну торбу з гвіздка, внесла до кухні, висипала кілька

жмень квасолі на стіл. «От і мене з’їдять. Прощавай, любе, так і не побачене Сонечко!» —

тихо промовила Квасолинка. Тихо-тихо, що ні бабуся, ні Катруся її не почули.

— Бабусю, дивіться, яка гарненька! В цяточку! Як намистинка! Можна я її залишу?

— Кого?

— Квасолинку!

— Навіщо вона тобі? Квасоля квасолею.

— Е ні, вона особлива. Он які цяточки симпатичні! Я її посаджу.

— Залишай, коли хочеш. Мені хіба шкода, — знизала плечима бабуся.

Кілька днів Квасолинка лежала в сірниковій коробці на Катрусиному письмовому

столі.

«А раптом мені ще пощастить і я таки побачу Сонце? — думалося Квасолинці. —

Хоча навряд… У борщ я не втрапила, то десь загублюся… Он Катруся мене бавитись

узяла.»

Та одного дня Катруся прийшла зі школи раніше, вона виклала на столі зо два

десятки різноманітних, схожих на барвисті намистинки, квасолинок. Серед них були білі в

рожеву цяточку, і в чорну, й у фіолетову, і чорні з жовтим, і брунатні, і бордові… круглі

та продовгуваті, великі й маленькі. Одним словом, справжня колекція квасолинок.

— Вже час саджати вас. На дворі травень. Прощавайте, мої рябенькі. Прошу

зродіть мені рясно-рясно.

Дівчинка пішла на город, викопала на грядці кілька ямок, а тоді в три рядочки

посадила свою квасолю. Сердешна Квасолинка так довго чекала на цей день: «Сьогодні я

напевне побачу Сонце. Це мій останній шанс!» Але — як прикро! — небо суцільно

вкривала сіра ковдра хмар.

У землі було вогко й темно. Квасолинці стало страшно. У неї всередині все ніби

ворушилося, переверталося і тріщало. «Це кінець. Я, мабуть, вмираю. Ось так, проживши

довге життя, я ні разу не бачила Сонця!»

За кілька днів її біла в цяточку шкірка тріснула — і те, що вже довгий час

ворушилося вийшло назовні. «Я вже померла», — подумала Квасолинка. Але ні, вона ж не

перестала ні дихати, ні думати, а навпаки спрагло вбирала воду… І росла!

Минуло ще день чи два і на поверхні землі з’явився маленький паросток. «Невже

це я?» — аж не вірилося Квасолинці.

Щось тепле, сяюче й величне дивилося на неї з фіалково-блакитного неба, ніжно

пестячи золотавими променями. «Ти хто?» — «Я Сонце». — «Сонце! Яке ти гарне! Як же

я хотіла тебе побачити! Дякую, що зігріваєш мене! Дякую, Сонечко!»

Сонечко всміхнулося Квасолинці, а вона простягла до нього рученята-листочки і

трішечки підросла.

Зоряна ЖИВКА

Проблемне запитання «Чим відрізняється місто від села?». 

Читання оповідання Віри Правоторової «Як гарно жити у селі».

Як правило, на свята ми їдемо до бабусі у село. Тут свято якесь зовсім інакше, як у місті.

Зрештою, тут усе інакше.

От узяти, наприклад, воду. У місті її набирають із кранів на кухні чи у ванній кімнаті. А у

бабусі для того є КРИНИЦЯ! Якщо примружитись і глянути на неї, то можна уявити, що це

хатка, яка має глибочезний підвал, а в ньому багато-багато води. Її набирають звідти відром,

що, піднімаючись, весело хлюпає та грюкає по дорозі. А потім п’ють ту воду великими

ковтками, голосно видихають повітря і задоволено кажуть:

— Ох і смачна ж вода у нашій криниці!

Або візьмімо МОЛОКО. У місті воно лежить собі у кольорових пакетах у супермаркеті.

Усі приходять, вибирають кому яке подобається, платять за нього гроші, несуть додому,

навіщось варять і дають нам пити із тією слизькою пінкою. Ще й дивуються, чому ми його не хочемо.

А у бабусі? О-о-о! як це цікаво у бабусі! Спочатку вона бере дійницю. Це таке відро.

Потім кличе нас із Мурчиком, і ми всі втрьох ідемо до Зірки. Це бабусина корова. Вона живе у хліві.

Бабуся довго розмовляє із Зіркою, хвалить її і чухає їй за вухом. Бабуся обмиває у Зірки

на животі довгенькі дійки, з яких потім біжить справжнісіньке молоко і дзвінко дзюркає до

дійниці. Це бабуся доїть корову. Ми дякуємо Зірці. Зовсім нічого їй не платимо і йдемо собі

пити молоко, я – з яскравої кружки, а Мурчик зі своєї мисочки. Ніякісінької тобі слизької пінки!

Ну, і де ви після цього захотіли б жити?

А ЯБЛУКА? Де всі у місті беруть яблука? Також у супермаркеті. Жовті, червоні, зелені —

вони лежать на полицях і кожне знає собі ціну, яку пишуть на цінниках. Мама дивиться на ті цінники і здивовано каже:

— Ого-о-о!

А у бабусі?! Яблука у бабусі ростуть у садках на деревах, які називаються яблунями. Вони

висять на гілках, визирають на тебе з-поміж листя, ніби просяться, щоб їх хто зірвав. От учора мама каже:

— Ох, які ж гарні. Зірви-но он те, червоне.

А бабуся примовляє:

— Треба нарвати вам яблучок із собою. Це ж свої. — І додає по-змовницькому два

секретні слова, — екологічно чисті.

Питаюся:

— Мамо, це які?

Мама всміхається і відказує:

— Це означає — дуже смачні та корисні.

— Корисніші, ніж у супермаркеті? — перепитую.

— Звичайно, корисніші.

І чого його жити у тому місті, якщо тут такі корисні яблука?

Або ось іще: раптом вам у місті захочеться зняти сандалі і походити босоніж… От моя

мама, наприклад, дуже сердиться:

— Негайно взуйся! Подивись, який брудний асфальт! А тепер подивися на свої ноги. Це

НЕ-ГІ-ГІ-Є-НІЧ-НО.

А у бабусі все зовсім по-іншому. От і зараз я встав собі зранку і вибіг у двір босоніж,

роблю викрутаси ногами на мокрому спориші, скачу собі по ньому скільки захочу. А мама з

бабусею обнялись і дивляться на мене.

— Як же він підріс, — каже бабуся. — Нехай побігає по росі.

А мама і собі таким лагідним голосом:

— Нехай. Це так корисно…

— Мамо, а це ГІ-ГІ-Є-НІЧ-НО? — перепитую.

Мама з бабусею сміються. А мені така радісно, бо це тільки ранок, а попереду —

цілісінький день у селі: радісний, чудовий, дивовижний! Як на мене — то нехай би він ніколи

не закінчувався, а тривав і тривав. А ми б всі разом їли яблука, пили молоко і ходили босоніж

по споришу…

А у тебе є бабуся в селі?

Віра Правоторова

Обговорення: Що хлопчикові сподобалося в селі?

Чому він не хотів повертатися до міста?