Я рідко пишу українською, добре, майже ніколи; проте зараз муза шепоче солов'їною. То треба ловити момент, поки вуха лобизає рідне слово. Писати, поки пишеться, жити, поки живеться.

Хто його знає, оте життя. Таке бентежне, але до біса цікаве. Скільки б не писали мудрих талмудів, усе одно не вдається розгадати секрет – невловимий час кудись летить і не знаєш чи то кінець початку, чи початок кінця.

Буває так, що нудишся від одноманітності днів, рахуєш хвилини до маленького дива, робиш помітки на стінках підсвідомості та губишся у власних підрахунках. Чи то тому що гуманітарій, чи того, що надто малий виріс...

Буває, що все змінюється в останній момент: летить шкереберть, підпалює мости і без пояснень з ноги влітає в нове та небачене. І стоїш ти посеред цього невідомого, робиш вид, наче щось розумієш, а в самого вітер в голові та пустка в кишенях. Такий собі подарунок долі в мішку: прохав пригод – отримай-розпишись.

Цікава штука життя – ніколи не знаєш напевне хто чигає за рогом: кохання до скону, злий як сто чортів бос, маленьке кошеня, чи якийсь неопізнаних вірус. Завжди є чому дивуватися та захоплюватися, завжди є заради чого та кого жити.

Мружитися на весняне сонце у теплому з ночі ліжку, у пориві неочікуваного натхнення с усіх сил гатити по клавіатурі, з насолодою сьорбати каву в затишній кав'ярні, чи бігти галопом поверхами рідного університету, як той гірський козел Кавказом.

Щастя в моменті: мимовільній посмішці, бабусиних обіймах, рудохвостій білці посеред кампусу, погожому дні, раптовій випадковості. Щастя в тобі.

Карпе дієм, друже, карпе дієм!