У давнину в людей було зовсім інше уявлення про побудову всесвіту чи природні явища. Намагаючись все це пояснити, вони, власне, і звертались до релігійно-міфологічного осмислення. Воно могло проявлятись у фетишизмі — тобто поклонінні предметам неживої природи, анімізмі — наділенні тварин чи природних явищ душею та в інших формах первісних вірувань. 

Тварини у цьому процесі тривалий час відігравали ключову роль. Особливо ті, що повʼязані з водою — риби, черепахи, жаби та змії. Все тому, що вважалось, ніби Земля тримається на «великорибії», плаває на воді та омивається водою. А значить — всі істоти, для яких вода частково або повністю є домівкою, були для словʼян особливими. Деякі з цих тварин ставали навіть персонажами замовлянь — наприклад, до жаб та вужів словʼяни звертались, коли просили дощу.

Прадавня людина мала міцний звʼязок з усіма елементами буття. Це підтверджують народні пісні, в яких дівчина розмовляє з Місяцем, вплітає зорі у коси чи просить поради у дерева. До речі, дерево теж посідало важливе місце у прадавньому світосприйнятті, а міф про «світове дерево» так само є свідченням звʼязку людини з силами природи. По суті, воно було своєрідною зменшеною копією Всесвіту: віти простягались до неба, де панували боги, на його гіллі — планети, зірки та птахи, стовбур — місце, де жили люди зі звірами, а коріння йшло далеко вглиб до підземного світу зі злими духами. А ще показовим у ставленні словʼян до дерева було й те, що вони встановлювали святилища для ідола бога Перуна лише у дубових гаях чи на пагорбах.

Звʼязок людини з природою та світом також проявлявся й у календарних та сезонних обрядах, важливою складовою яких виступали божества. Це були, наприклад, літні ритуали, повʼязані із закликанням дощу чи збором урожаю, або ж весняні святкування — як своєрідне прощання зі смертю-зимою. У цьому обряді центральною фігурою було божество, яке вмирає та згодом воскресає. А створювали його самі учасники дійства у вигляді деревʼяного ідола, опудала чи ляльки з соломи. На завершення обряду божество знищували, втім лише для того, щоб потім воно воскресло, як і природа після зими.

У прасловʼян були й представники нижчої міфології — духи. При цьому вони могли мати абсолютно різну форму і бути наближеними як до людей, так і до тварин, мати як добрі, так і злі якості. Тотемними тваринами зазвичай були вовк та ведмідь, що мали власних поводирів, а у всіх лісах, болотах, пустирях та на кладовищах жили міфічні персонажі нижчої демонології — домовики, баєчники, мари, русалки, мавки, чугайстри, перевертні та багато інших. 

Багато з них дійсно були дуже схожими на людей або ж могли в них перевтілюватись, а от інші — могли походити не від людини, але бути олюдненими образами різних явищ. Наприклад, хвороб — Холера, Чума чи Пропасниця, днів тижня, явищ людського життя — Смерть, Душа чи Злидні, або ж стихій — водяник, лісовик чи вихор.

Пращури також вірили, що і поміж них живуть інші люди, втім не звичайні, а наділені магічними здібностями. Це були знахарі та шептухи, які займались лікуваннями чи замовлянням від хвороб. Ледве не так само ставились і до різноманітних майстрів — гончарів, теслярів, пастухів, музик та рибалок — бо вважали, що вони мають неймовірні надприродні здібності. На Бойківщині навіть ходила легенда, що якось коваль обдурив Смерть, напоївши її горілкою та закоркувавши у пляшку. А от на Поліссі, коли на Великдень священник казав «Христос Воскрес!», рибалки мали відповісти — «А у мене риба», що неодмінно збільшувало їхній прибуток. 

Ну а якщо в родині не було таких видатних ремісників, які самою фразою могли собі забезпечити добробут, хотілося хоча б зберегти нажите. І тут на допомогу приходили покровителі житла — домовики, які охороняли оселю та майно, доглядали худобу та відганяли відьом від корів. Втім і з ними треба було бути обачними, адже ці істоти могли так само й нашкодити господарям.

То де ж шукати міфічних істот? Що ж, фольклор постарався усюди.

Карпати

Мабуть, перша, хто спадає на думку серед усіх міфічних мешканців карпатських лісів, це мавка — героїня багатьох українських літературних творів та не надто бажана зустріч для чоловіків. Деякі дослідники вважають, що спочатку їх називали нявками. Не поспішайте розчулено муркотати, це від прасловʼянського «мрець». Вони мають доволі усталений образ гарної високої дівчини із зеленим волоссям. Але з іншого ракурсу мавки не настільки привабливі, бо замість спини в них прогалина і нутрощі навиворіт. 

У будь-якому разі попри їхню суміш добрих та лихих якостей, мавки — демонічні істоти. У народі вірили, що це душі дітей, які народилися мертвими чи померли нехрещеними. Живуть мавки у гірських печерах та лісах і дуже полюбляють заманювати хлопців потанцювати, що далеко не завжди може закінчитись приємним спілкуванням. Якщо звабитись її красою, мавка спокійно може залоскотати хлопця до смерті або ж забрати із собою — але лише того, хто оберіг із собою не взяв. А може і втекти, якщо її хтось налякає — то вже як пощастить.  

Оселя мавок, де вони пересиджують зиму, завжди вкрита травами, квітами та зеленими килимами. І щойно сходить сніг, вони вибігають в ліси та гори, саджають квіти, купаються в озерах та річках. А там, де мавки танцюють, трава росте краще й густіше. Іншими словами — вони існують гармонійно з природою та постійно підживлюють її.

Влітку, під час Зелених свят, люди приносили для мавок жертовний хліб у поле, щоб воно було родючим, а будь-яке лихо їх оминало. Взагалі цей період Зелених свят можна назвати мавчиним володарюванням. На Купала вони влаштовують танці та забави біля води, а під час Мавчиного Великодня — гуляють полями та лісами разом із русалками. У цей день люди не мають працювати та купатись, щоб не розгнівати їх, а жінки, які втратили дітей нехрещеними, повинні запросити до себе в гості дітей та пригостити їх варениками й паляницями.

За повірʼями, найзапеклішим ворогом мавок був чугайстер — до речі, суто гуцульський міфічний персонаж. У народі його уявляли як чоловіка величезного зросту та неймовірної сили, який блукає лісами. Дехто його описує як гарного та звабливого легіня-чарівника, а інші — як волохатого й похмурого велетня. До людей він ставиться дуже доброзичливо та приязно і навіть може провести з ними час коло вогнища, а пастухів та лісорубів — взагалі оберігає. Єдине мінус, що чугайстер — настільки вправний та натхненний танцівник, що не кожна людина витримує шалений темп його танців і через це випадково може померти. Однак, ті, хто наважиться стати партнером чи партнеркою чугайстра і дотанцює з ним під супровід сопілки, — отримує від нього винагороду. 

А от розмова з мавками в нього коротка — розірвати навпіл та зжерти. Не хочеться йому терпіти мавчиних витівок. Тож, спіймавши мавку, чугайстер може з радістю підсмажити її на тому ж вогнищі, коло якого любʼязно сидів із людьми.

Але, звісно, український фольклор не лишив би мавок сам на сам із чугайстром. У них був покровитель — володар та дух лісу, лісовик. Здебільшого його зображують як величного старого бородатого діда, який живе в гущині дерев. Оглядаючи власні володіння, лісовики здатні пересуватись з неймовірною швидкістю, але попри всю свою серйозність вміють танцювати, жартувати і співати. Щоправда, їхніх співів людина почути не може. А якщо зустріне, то може й не впізнати в лісовику духа, адже той з легкістю перевтілиться у знайомого цієї людини чи у тварину. А тоді — заведе у хащі, якщо людина трапиться неуважна. 

Головне, що варто запамʼятати, аби не потрапити у пастку лісовика — не відгукуватись, якщо той кличе, а як вже спіймає, то перевзути черевики з однієї ноги на іншу або ж перевдягнути свій одяг навиворіт, що спрацює як оберіг. До речі, від зачарувань мавок це також може врятувати.

Втім лісовик може й допомагати людям. Наприклад, мисливці спеціально залишають для нього смаколики, за що отримують винагороду під час полювання. Пастухи ж так само можуть домовитись із ним, якщо навесні прийдуть до лісу та прочитають замовляння. Тоді лісовик, почувши їх, може навіть найнятись на службу до пастуха. 

Звісно, самому володарювати лісом було б важко, тож лісовик поєднав навколо себе багато помічників. Це і Полісун, головний поводир вовків, і лісові цариці Полісовки, які уважно пильнують за звірами, і Блуд із Шумом-лісу, разом з якими лісовик може заманювати людей в хащі.

Хто хазяйнує у карпатських лісах — вже зрозуміло. Очевидно, що озера та річки українці також не могли залишити без нагляду. Тож у підводний світ заселили водяника. Загалом у народі вірили, що водяниками стають потопельники, чиї тіла так і не знаходять. Як і лісовика, його уявляли по-різному — і як старого дідуся з довжелезною бородою, і як дитину чи навіть козла або рибу. Перевтілювався він також майстерно, як і більшість міфічних істот карпатських лісів, і захищати свою оселю вмів, подекуди каравши людей, які на неї зазіхали — греблі псував, плавців топив і навіть дітей викрадав.

Втім наші люди й до водяника змогли знайти підхід — звісно ж, не всі, а лише майстри своєї справи, до яких, як вже знаємо, ставлення в народі також було обачним. Так, наприклад, рибалки задобрювали його хлібом чи віддавали перший улов, за що водяник міг наповнити їхні човни рибою. Ну або ж навпаки — викинути на берег з його володінь. Це вже який настрій буде. А бувало й таке, що навіть виходив погрітись до їхнього вогнища на берег. Мабуть, найбільше частування водяник отримував у свій день, 29 червня. Тоді жінки плели вінки для рибалок із травʼяного зілля та петрового батога (якщо що, це дикий цикорій), вдягнувши які вони мали принести водянику чорного півня чи цапа як жертву.

Разом із водяником жителями озер та боліт були потерчата — діти, які померли нехрещеними. Вночі вони виходять із маленькими вогниками та заманюють людей до себе у підводний світ, в якому є заручниками. Втім, дехто в народі вірив у їхній порятунок. Нібито, якщо людина почує крики потерчати «Хресту!» і кине йому шматочок тканини, якою накривають дитину під час хрестин, промовивши «Хрещається раб Божий», то дитина стане ангелом. Щоправда, якщо не вийде, то перетвориться на злого духа і буде переслідувати людей — така от лотерея.

До речі про дітей. Небезпечними для них, при тому у багатьох регіонах України, вважали нічниць — померлих відьом, які не мали родини за життя, або душі померлих дівчат, що хочуть розквитатися з тими сімʼями, хто їх колись образив. Нічниці нападають на маленьких дітей і не дають їм спати, а пробратись до оселі можуть з легкістю через вікно чи шпарини — наприклад, перетворившись на мишей, червʼяків та птиць. Тому, щойно сонце заходило, матері не виносили дітей на подвірʼя, щільно зачиняли двері та вікна, а до колиски клали різноманітні обереги.

Ну гаразд, у лісах — лісовики, під водою — водяники, а під землею? А під землею рахмани. Ці істоти харчуються, ні за що б не здогадались, — шкарлупками від яєць, які люди лишають для них на Великдень у річках. Через деякий час після звичайного Великодня на Гуцульщині було заведено святкувати ще й Рахманський Великдень рівно тоді, коли, як здавалося людям, шкарлупки від яєць встигали дістатись до їхнього підземелля. Водночас рахманами вважали не тварин і не олюднених істот чи явищ, а людей — втім наймудріших з усіх на світі, які жили у цілковитому блаженстві.

На небі — теж не без демонологічних істот. Були такі перелисники, яких, до речі, кажуть, можна зустріти вночі під час походів у Карпатах. Це повітряний злий дух померлого, який може мати вигляд зірки, що падає. У такий спосіб він і сходить до людей, перевтілюючись у їхніх знайомих чи родичів. Також це може бути померлий чоловік, що вертається до своєї живої дружини, яка навіть може завагітніти від нього. Здебільшого цей дух може лише нашкодити людині, задушивши, випивши всю кров або ж забравши її розум. Водночас прогнати його — доволі важко. Для цього треба промовити заклинання та мати спеціальне зілля. Тож, тепер, вдивляючись у карпатське небо, варто не забувати, що будь-яка із зірок може вмить обернутись перелисником.

Полісся

Однією з найбільш відомих демонологічних істот Полісся дослідники вважають відьму. Звісно, це доволі поширений персонаж у багатьох повірʼях різних регіонів, втім, і тут зустрічаються свої самобутні оповіді. На теренах Полісся відьми так само як і в інших місцевостях, активно займались крадіжками молока, а найчастіше — перед Різдвом та на Купала. На неї натрапляли й в образі жінки, яка стоїть коло хліва, і у подобі тварини — наприклад, жаби. У деяких селах якраз побутувала історія, як колись у хліві жабі поранили лапу, а наступного дня у сусідки побачили абсолютно ідентичне каліцтво на руці. Щоб якось зарадити цьому відьомському полюванню на худобу, люди залишали у хліві освячену вербу. А на Купала від відьом могли захищатись ще й кропивою.

Якщо відьмі все ж таки вдавалось безкарно нашкодити, люди звертались до знахарок чи шептух. І хоч в народі до них ставились так само обережно, бо побоювались, що свої знання та вміння вони можуть обернути й проти людей, все одно бачили у їхніх силах допомогу. Тим паче, що, наприклад, шептухи вважали свої здібності даними богом, а отже люди сприймали їх так само сакрально. Деякі шептухи Полісся, за повірʼями, навіть могли підкорювати собі сили природи та розводити градові хмари. Для цього вони перехрещували їх ножем та промовляли замовляння.

Також на теренах Полісся багато згадуються й русалки. Дітей змалечку оберігали від прогулянок поміж коноплями чи в житі зі словами, що там ці істоти на них полюватимуть, а в озері — можуть втопити чи потягнути на дно. Особливо на свято Трійці. Ймовірно, що ці залякування матері використовували спеціально, щоб убезпечити дітей, втім русалки від цього не перестають бути знаковим персонажем української міфотворчості. 

Іван Нечуй-Левицький називав їх «богинями земної води». При тому найбільші громади русалок, за його словами, живуть у Дніпрі. Їхній вигляд є доволі схожим із мавками — гарні дівчата з довгими русявими та зеленими косами, вбраними вінками, які ходять у самій сорочці або ж голі. На поверхню русалки можуть вийти весною, у Чистий четвер, і гуляти аж до осені лугами, лісами та полями. Найбільша ймовірність побачити русалок — у ясну місячну ніч, коли вони виходять із води, щоб погойдатись на вербах чи заманити хлопців у ліс або під воду, залоскотавши до смерті. 

Не дарма на Поліссі застерігали дітей бути обачними саме на Трійцю, бо в цей час русалки зазвичай виходили на берег, щоб попросити в людей сорочки. Тож у народі призвичаїлись завчасно вішати на гілля дерев рушники, сорочки чи нитки для задобрювання русалок. А якщо на русальному тижні, що після Трійці, люди зустрічали русалок в лісі, то мали віддати їм частину свого одягу чи якусь хустинку. 

Звідки ж зʼявились русалки? Як і в багатьох випадках міфічних перевтілень, у народі вірили, що це були засватані дівчата, які раптово померли до весілля, потопельниці, померлі або прокляті батьками діти. До речі, дехто вірить, що русалок можуть побачити не всі, а лише обрані. Цікаво, що в одному з сіл Полісся існував і такий персонаж, як теренька. За оповідями, теренька також міг (чи могла) вкусити та потягнути на дно, але при цьому мати вигляд радше якогось лапатого червʼяка.

А от на заході Полісся побутувало багато історій про вовкулак, в яких перетворюється людина внаслідок закляття. Це також доволі відомий персонаж фольклору. У народі вірили, що вовкулаки, або перевертні, могли бути як вродженими, так і зачарованими. Вродженим може стати людина, яка народилась у певний час, а зачарованим — відповідно лише у випадку, якщо до цього докладеться відьма. Інколи це навіть відбувалось за згодою людини — для цього треба було тричі перекинутись через пень зі встромленим ножем. Повернутися до людської подоби загалом також було можливо — варто було лише перевести вовка через хомут і одночасно з цим вигукувати імена. Якщо вгадати правильне — шкура спаде.

Тож зачаровані вовкулаки розуміли свої нюанси, а отже не мали звіриних інстинктів і були завжди прихильними до людей. Власне, вроджені — так само. І лише подекуди перетворювались на вовків, бігаючи разом зі зграєю та полюючи на худобу.

Північне Причорноморʼя та Крим

В Криму збереглися свідчення вірувань у демонічну сутність природних явищ. Наприклад, вихра, або як ще його могли там називати «тіфон», що, схоже, пішло з грецької «тюфос» — буря. Дехто вірив, що вихор є демонічною істотою жіночої статі, а у Приазовʼї його називали «чортом, який крутиться». Так от на теренах Криму вважали, що деякі люди вміли його «підрізати» серпом чи ножем, освяченим на Великдень. 

Відьми у місцевому фольклорі так само відігравали значну роль. В одному з кримських сіл їм, наприклад, додавали певні фізіологічні особливості — як-от наявність хвоста. Також, якщо на Поліссі вірили в активізацію відьомських сил напередодні Різдва чи на Купала, то тут це відбувалось на Великдень та Водохреща. А от на Миколаївщині вважали, що розпізнати відьму можна з огляду на те, як жінка поводиться в церкві. Якщо заходить спиною, а виходить, намагаючись вхопитись за клямку, — то це точно вона. До речі, у Миколаївській області ще побутує вірування, що посуху та неврожай в селі точно замовляє якась місцева відьма. 

Мабуть, одними з найстрашніших історій з дитинства завжди були оповіді про «ходячих» мерців. Значна частина повʼязана із загальними віруваннями про неспокійні душі тих, хто прожив на землі грішне життя, або ж тих, за якими тривалий час тужать найближчі родичі. Про таких якраз у Причорноморʼї казали, що мертвих «приплакали», «притужили» або «прижурили». Щоб вберегтись від приходу мерців до оселі, які подекуди могли й нашкодити людям, здебільшого зверталися до різноманітних церковних ритуалів. А іноді дієвим засобом могла бути нецензурна лайка, яка виганяла мерця з домівки.

На противагу цьому, доволі дружнім персонажем української міфології, згадок про якого багато у всіх регіонах нашої країни, зокрема й на Півдні, є домовик — дух хатнього вогню та помічник у господарстві. І хоч у різних місцевостях його могли називати по-різному — похатник, хованець, годованець чи щасливець — його покликання було одне. Він був покровителем дому та родини. Часто його уявляли як маленького діда, вкритого шерстю, але іноді він міг набувати й подоби тварин — кота, собаки чи сови.

Українці вірили, що у домовика після смерті перевтілюється шанований член родини. Тож цілком закономірно, що він допомагає в роботі та пильнує у разі небезпеки. Втім дуже важливо — постійно задобрювати домовика, залишаючи для нього несолоні страви або окріп. Звісно, якщо його розізлити, домовик може проявити й свою вередливу натуру — з грюкотом відчиняти двері та вікна, бити посуд чи тривожити домашніх тварин. 

На теренах Криму вірили, що домовик є або маленьким та кудлатим дядьком, або невидимим персонажем, який дає про себе знати виключно усілякими звуками. А ще, за деякими місцевими повірʼями, домовик може навіть передбачити майбутнє. Щоб це зробити, він вночі навалюється на когось із членів родини та починає тиснути, допоки в нього не спитають: «На добро чи на худо?» Якщо на добро — домовик почне сміятись, а якщо на худо — почне дмухати. 

Самобутньою кримською легендою є така міфічна істота, як карадазький змій, згадки про яку йдуть глибоко у часи античності. Місцеві вірили, що поблизу берегів Карадагу та Коктебеля живе величезне морське створіння завдовжки близько 30 метрів, яке іноді спливає не поверхню. Про карадазького змія писав Геродот, про нього розповідали капітани турецьких кораблів і навіть до середини 20 століття про його появу казали чимало людей. Чутки про карадазького змія живуть у Криму ще й досі.

Донеччина і Луганщина

Мабуть, ніщо в Україні настільки фізично не наближало українців до «підземного світу», як спуск у шахту. А у купі з тим, що ця професія є небезпечною та має тісний звʼязок із постійною вірогідністю смерті — у нашому фольклорі було просто неможливо не народитись легендам про міфічних істот, що живуть у шахтах Донбасу. Деякі дослідники можуть дорікати появі одного з них — Шубіна — тим, що він виник внаслідок зросійщення регіону. Кажуть, що за походженням він не є суто українським персонажем, а радше «привезеним» з регіонів Росії, звідки масово переселяли людей на Донбас.

Дехто вважав, що Шубін володіє вугіллям «підземного світу», до якого вдирається людина, а отже, легко його не віддасть. Того, належним чином гірники мусили його задобрювати, залишаючи їжу. При тому важливою у цьому процесі зіткнення з «потойбіччям» та Шубіним була ще й роль долі, або вдачі. Зустріч із донбаським міфічним персонажем могла бути як добрим, так і лихим знаком для робітників, а смерть у шахті подекуди пояснювали тим, що цю людину забирає Шубін.

Походження цієї міфічної істоти могло змінюватись від легенди до легенди в залежності від шахти — наприклад, на Луганщині у Кадіївці казали, що Шубін був вкрай жадібним головою шахти, який мав багато страхів та страждав від безсоння, а під час нічних змін перевдягався у «шахтарку» та підслуховував розмови робітників про нього. Так однієї ночі він і зник у шахті. У Лисичанську Шубіна уявляли як жебрака, який вдень випрошує у людей допомогу в місті, а вночі — перевтілюється та спускається в шахту займатись своїми справами. У шахтах Соледару навіть створили барельєф Шубіна із камʼяної солі.

До речі, цікаво, що на Заході країни важливим для шахт є інший персонаж — свята Варвара, яку так само можна назвати «продуктом» запозиченої міфотворчості. Втім у цьому випадку — західноєвропейської. Святу Варвару вважали «всехристиянською заступницею від наглої насильницької смерті», яку за життя стратив батько через її християнську віру. Тож, ці вірування тісно переплітаються із самим характером шахтарської роботи — мученицьким. Однак Шубін має абсолютно відмінні риси — і їх безліч, як і легенд навколо нього.

Була й інша шахтарська легенда — про Синього Зайця, який, на відміну від Шубіна, був вісником хороших новин та вдачі. Водночас походження цього персонажу самі шахтарі могли пояснити низкою фізичних явищ — коли метан виділявся із газового пласту та загортався, можна було побачити невелику хмаринку вогню синього кольору.

Міфи в культурі

Ясна річ, всі ці оповіді про міфічних персонажів українських гір, лісів, боліт та степів в якийсь момент вийшли з фольклору і стали частиною літературного й мистецького надбання. Світ потойбічних персонажів разом із людським переплітались у «Тінях забутих предків» Михайла Коцюбинського, який після утоплення героїні Марічки наділив її міфічними властивостями нявки із «кривавою діркою ззаду, де видно серце, утробу». Був у повісті й інший міфічний персонаж, чугайстер — «М’яке темне волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях… Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере».  

Леся Українка у свої «Лісовій пісні» взагалі вибудувала всю оповідь навколо істот української міфології — в неї була і Мавка, і Вовкулака, і Водяник, і Лісовик і купа інших створінь. І поміж них навіть олюднені явища — як-от Злидні та Доля. 

А от Марія Примаченко зображувала міфологічних персонажів своєї місцевості, яких мисткиня позичила з казок та легенд краю. Наприклад, у своїй роботі «Їде осінь на коні» саму Осінь Примаченко представила олюдненим явищем, характерним для міфотворчості, — дівчиною у традиційному вбранні із віночком, вплетеним у волосся. 

Український письменник Гнат Хоткевич у своїй драмі «Непросте» також поєднав два світи — реальний та потойбічний, заселивши його потопельниками, чортами, мавками та іншими міфічними істотами, а також зобразив і «живих персонажів», які були посередниками між двома світами, — як-от мольфарів та відьом. При тому ці світи у пʼєсі, як і було заведено у народних віруваннях, зрештою створили спільний простір, доповнивши один одного.

Тож очевидно, що міфотворчість у її найрізноманітніших проявах приходила на допомогу українцям ще з давніх часів, коли було неможливо або ж вкрай важко пояснити природу явищ. Ритуалами люди хотіли убезпечити себе від того лиха, прихід якого не могли контролювати, або ж — якось спробувати зарадити і все ж таки вплинути на нього.

Не дивно, що впродовж останнього року українська міфологія поповнилась новим персонажем. Це — бавовнятко, пухнаста та непосидюча тварина-привид, яка вночі тихенько підкрадається до баз окупантів, складів, аеродромів, заводів та починає бавитись із вогнем. Схоже, за століття співіснування зі світом міфічних істот українці настільки пізнали їхнє буття, що тепер у бавовнятко не просто вірять, а регулярно та успішно допомагають йому виконувати його роботу.