Бердичів – районний центр, розташований на березі річки Гнилоп´ять, притоки Тетерева.

Територія на якій розміщене місто, заселене ще в ІІ тисячолітті до н.е. Тут виявлене поселення доби бронзи та залишки двох поселень Черняхівської культури.

Деякі дослідники історії Бердичева вважають, що назва міста походить від слов’янського слова „берда” – гора, урвище або ж від власного імені Бердич, інші – від слова „бердиш” – так називали бойову сокиру у слов´ян. Тому на гербі сучасного Бердичева зображено бойову сокиру та жезл бога торгівлі Меркурія – що символізує минуле міста, як одного з основних центрів торгівлі.

Давнє городище, з якого виріс Бердичів, розташовувалося на високому мисовидному зі стрімкими схилами березі Гнилоп’яті. У XV столітті городище розростається і перетворюється в укріплення – замок. Першою достовірною на сьогодні згадкою про Бердичів залишається 1545 рік. Ця дата вказується в двох джерелах: люстрації (переписі населених пунктів) Київського воєводства за 1545 рік як власність Василя Тишкевича та в описі Житомирського замку за цей же рік.

Після Люблінської унії 1569 року – угоди про об’єднання Польщі й Литви в єдину державу Річ Посполиту – Бердичів відійшов до шляхетської Польщі. Наприкінці ХУІ ст. Януш Тишкевич почав споруджувати замок, 1627 р. – заснував кляштор, а 1630 р. подарував його католицькому ордену Босих кармелітів. Всесвітньовідомими стали Санктуарій та Чудотворна ікона Матері Божої Бердичівської, вікову історію мають Бердичівські календарі, які друкувались в кармелітській друкарні, бібліотека з загальною кількістю книг до 6 тис. томів та з стародруками кінця ХУ ст., кармелітська школа.

Після входження Правобережної України під протекторат Росії, Бердичів в кінці ХУІІІ ст. увійшов до складу Волинської губернії як містечко Житомирського повіту. Возз´єднання сприяло розвитку промисловості, тут діяли цегельні заводи, пивоварня, млини, 6 капелюшкових фабрик, шкірзавод, 4 миловарні, каретна, металева фабрики та інші.

Головну роль у піднесенні економіки міста відігравали ярмарки, яких з 1765 р. нараховувалась близько десяти на рік. Найбільший з них – літній Онуфріївський, який тривав 6 тижнів. За рівнем обігу товарів їх порівнювали з дрезденськими і лейпцігськими. Бердичів став одним з осередків торгівлі хлібом, а з ІІ половини 19-го ст. – одним з найважливіших центрів кінських ярмарків. У місті діяло чимало купецьких контор, що забезпечували економічні зв´язки між різними регіонами. З ІІ пол. ХУІ ст. на нашу територію поширилась влада Речі Посполитої, а з кінця ХУІІІ ст. Правобережна Україна відійшла до Російської імперії. За цей час змінювались органи влади, різною була їх політика.

Бердичів, на відміну від більшості міст Правобережної України, ніколи не отримував Магдебурзького права і не користувався його перевагами. Водночас, не маючи жодного адміністративного статусу, він продовжував зберігати роль регіонального центру, успішно конкурував із губернським Житомиром, зокрема щодо розвитку торгівлі та кількості населення. Певно тому царський уряд ухвалив рішення про передачу міста 1844р. до складу Махнівського повіту Київської губернії, спочатку на правах містечка, а в 1846 р. Бердичів отримав статус міста. До нього було перенесено з Махнівки повітові установи, а сам повіт став називатись Бердичівським.

З кінця 18-го ст. Бердичів стає одним із центрів хасидизму. 1785р. рабином був обраний один із засновників хасидизму Леві Іцхак Бен Меєр Бердичівський і залишився ним до своєї смерті (1809 р.). Його могила на єврейському кладовищі є місцем паломництва хасидів з усього світу.

У 19-му ст. Бердичів відвідували відомі діячі науки та культури. З 1858р. по 1868р. тут жив класик єврейської літератури Менделе Мойхер – Сфорим (Шолом Абрамович). Неодноразово і досить тривалий час перебував у місті класик єврейської літератури Шолом-Алейхем ( Шолом Рабинович ).

Ймовірно на початку 1846р. проїздом з Камянця-Подільського на Житомир відвідав місто Т.Г.Шевченко як художник Археографічної комісії, що мав у Південно-Західному краї зібрати народні перекази, пісні та відомості.

В результаті визвольних змагань 1917 – 1920 р.р. в червні місяці в Бердичеві була встановлена радянська влада. З липня 1917 року в Бердичеві перебував штаб Південно-Західного фронту.

У 1923 році змінюється адміністративно-територіальний статус Бердичева, він стає центром однойменного району та округу, а 1937-го увійшов до Житомирської області.

Під час Другої світової війни місто Бердичів було окуповане німецькими нацистами з 7 липня 1941 року до 5 січня 1944 року (911 днів). Війна не тільки перервала мирне життя бердичівлян, але й стала для них початком Великої трагедії.

З перших днів війни почався геноцид проти єврейського населення міста. Бердичівська трагедія вересня 1941р. була першим масовим геноцидом єврейського населення, здійсненим гітлерівцями в Європі і Радянському Союзі.

За даними Надзвичайної державної комісії з розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників, гітлерівці знищили в Бердичеві 29500 євреїв, а всього за роки окупації в місті було знищено 38 536 людей. Крім того, на каторгу до Німеччини вивезли 11,5 тис. жителів.

Під час Другої світової війни місто Бердичів було окуповане німецькими нацистами з 7 липня 1941 року до 5 січня 1944 року (911 днів). Війна не тільки перервала мирне життя бердичівлян, але й стала для них початком Великої трагедії.

З перших днів війни почався геноцид проти єврейського населення міста. Бердичівська трагедія вересня 1941р. була першим масовим геноцидом єврейського населення, здійсненим гітлерівцями в Європі і Радянському Союзі.

За даними Надзвичайної державної комісії з розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників, гітлерівці знищили в Бердичеві 29500 євреїв, а всього за роки окупації в місті було знищено 38 536 людей. Крім того, на каторгу до Німеччини вивезли 11,5 тис. жителів.

Бердичів був визволений 5 січня 1944р. військами 1 Українського фронту. З визволенням Бердичева та закінченням Другої світової війни місто поступово повернулось до мирного життя.

У культурному розвитку міста тісно переплітались з своїми віковими традиціями українська, російська, польська та єврейська культури, які своєрідно з´єднуючись надавали Бердичеву неповторного колориту. Серед уродженців Бердичева відомі діячі культури:

– письменники В.Гроссман, В.Нестайко, З.Мілашевська, М.Космін,

Б.Рахманін., М.Степанюк, М.Пасічник;

– поети А.Гонтар, М.Гарцман, М.Палюга;

– композитори В.Бєлий, В.Томілін;

– співаки О.Дарчук, М.Будкевич;

– видатний музикант В.Горовиць.

Дарували і дарують чудові твори образотворчого мистецтва П.Криворуцький, П.Кучук, М.Яцюк, С.Шустер, Г.Положевець.

Далеко за межами України відомі імена вчених: член-кореспондент А.Н.України М.Жудін, В.Фінкельштейн, мікробіолог Л.Горовиць-Власова, доктор історичних наук Л.Кадишев, доктор географічних наук В.Варвак, доктор технічних наук В.Галицький та багато інших.

Серед пошти, що надходила до Оноре де Бальзака, він звернув увагу на лист з підписом «Іноземка», який було відіслано з Одеси 28 лютого 1832 року. Стиль листа свідчив, що його авторка шляхетного походження. Це була графиня Евеліна Ганська, що походила з відомої родини Ржевуських, тісно зв’язаних з Україною. В 1819 році вона побралася з Венцеславом Ганським - маршалком дворянства на Волині. Венцеслав Ганський мав на Україні замок Верхівню, 21000 гектарів землі і більше 3000 душ кріпаків.

З часом між Бальзаком і Ганською зав’язалося жваве листування. Оноре де Бальзак полюбляв жінок-аристократок і мав намір розбагатіти, одружившись з такою. Згодом Евеліні вдалося вмовити свого, на двадцять три роки старшого за себе чоловіка, повезти її до Швейцарії в Невшателі, чекаючи на приїзд Оноре де Бальзака.

Тут уперше після тривалого листування вони опинилися одне перед одним. Бальзак був у захопленні від Евеліни Ганської. Тепер залишалося тільки чекати, коли Евеліна стане вільною. Венцеслав Ганський був хворим і в Оноре де Бальзака з’явилася надія здійснити свої мрії.

Евеліна Ганська писала своєму брату графу Анрі Ржевуському в 1833 році про те, що в Швейцарії вона познайомилася з паном де Бальзаком, автором «Шагреневої шкіри» та інших творів. Вона писала, що Бальзак веселий, дотепний, люб’язний... Як що він любить, то скаже вам про це з усією щирістю, притаманною дітям. Словом, коли бачиш де Бальзака, важко збагнути, яким чином такий учений і видатний чоловік зберігає стільки свіжості, чарівності, дитячої безпосередності у всіх проявах розуму й серця.

З цих листів видно, що Евеліна щиро закохана в Оноре де Бальзака. Граф Ганський познайомився із письменником, вони налагодили приятельські стосунки. Ганський і Евеліна запросили Оноре де Бальзака погостювати кілька місяців на Україні, у їхній Верхівні. Було так само ухвалено (потаємно), що одного чудового дня Ева і Оноре одружаться.

Після зустрічі з де Бальзаком та подорожі по Європі подружжя Ганських повернулося до Верхівні. Пані Ганська досить добре знала Бальзака і була певна, що в розлуці з нею він не пильнуватиме своєї цнотливості і кинеться в обійми своїх паризьких коханок. Так воно і було насправді. Він хизувався своїми перемогами над жінками, але боявся, щоб про це не довідалася Евеліна Ганська.

В Парижі він працює. Багато пише, друкується і весь час знаходиться у величезних боргах. Його переслідує страх бодай не померти в борговій в’язниці. Через ці негаразди він прагнув одружитися з Евеліною Ганською і вступити у вище суспільство, на що йому не давало права ні його походження, ні його геніальність.

Він ніколи не жив тим життям, про яке мріяв і яке відповідало б його ідеалам. В ньому жило дві істоти. Одна - огрядний чоловік, який жив як усі люди: сварився з родичами, позичав гроші, страхався виконавців, підтримував любовне листування з польською графинею і водночас заводив амурні справи з економкою.

А друга істота - творець цілого світу: його коханки - молоді красуні з білосніжними плечима і чарівним поглядом, він відчував і розумів найточніші порухи людської душі. З одного боку Бальзак-це дрібний буржуа, а з другого – людина-Прометей.

Пані Ганська подобалася Оноре не тільки тим, що була «створена для кохання», а й своєю неабиякою начитаністю, титулом графині, яка походила зі старовинного польського королівського роду, а також тим, що в неї було три тисячі кріпаків, що вона жила в справжньому замку, що вона - набожна жінка.

5 січня 1842 року з України прийшла сумна звістка про те, що помер Венцеслав Ганський. Бальзака приголомшила ця щаслива звістка, але вдові він написав про цю сумну подію з усією можливою для нього тактовністю. Постало питання про спадковість маєтності Ганських. Село Верхівця знаходилось на території тодішньої Російської імперії і багато чого мав рішати імператор всієї Русі, який не полюбляв українське - польського дворянства.

Досить було ступити один хибний крок - і пані Ганська могла впасти в немилість і втратити все майно. Особа Оноре де Бальзака була в немилості російського царя, за деякі публікації щодо його величності. Ганська боялася, щоб про їх стосунки не довідався цар, а також її родина.

В той час Бальзак писав Ганській найпрекрасніші листи від щирого серця. Але, залишившись після смерті чоловіка без будь - якої опори, вона була змушена зважати на думку родичів, що повстали проти цього «нерівного шлюбу».

А особливо Евеліна побоювалася, що коли вона візьме другий шлюб, то в неї відберуть дочку Анну і ця насильницька розлука з дитиною доконає її. Бальзак, добре знаючи французьке суспільство, погано уявляв собі складність обставин у слов’янському світі. І це була основна причина непорозуміння між ним і Ганською.

Російська влада на Україні безпощадно гнобила українців і поляків. Ці бунтівливі піддані були ще й до того католиками. Ось мабуть ті основні причини, чому Евеліна Ганська так довго зволікала зі шлюбом з Бальзаком.

З Бальзаком Евеліна Ганська зустрічається тільки у 1842 році в Санкт-Петербурзі, та у 1845 році у Дрездені. З Дрездену вони разом вирушають до Франції. Потім був Вісбаден, де Бальзак виконує функції свідка під час шлюбу Анни Ганської та Георга Мнішека. У Європі Ганська мала народити дочку від Бальзака, але дитина вийшла мертвою. Вона ще деякий час перебувала у Франції, а потім повернулась у Верхівцю. У 1847 році у Верхівню прибуває Оноре де Бальзак.

І ось 13 вересня 1847 року Оноре де Бальзак приїхав в село Верхівню на Україну, і Слава про нього опереджувала його і всюди по дорозі йому влаштовували гостинно-урочисті зустрічі.

Проїхавши через «знамените» місто Бердичів, Бальзак побачив Україну, «цю пустечу, царство хлібів, ці прерії Купера» з їхнім спокоєм і тишею. Під’їжджаючи до Верхівні, він побачив щось схоже на Лувр, грецький храм, позолочений призахідним сонцем.

У березні 1850 р. Бальзак в останнє приїздить до Києва, щоб остаточно оформити всі документи для свого шлюбу з Ганською. 14 (2 за ст. ст.) березня 1850 року в приходському костьолі святої Варвари в старовинному українському містечку Бердичеві, о сьомій годині похмурого дощового ранку, відбулося довгоочікуване вінчання, подалі від цікавих очей провінційної публіки. Присутні були тільки найближчі люди – донька Евеліни Ганна, шафери Густав Олізар та Георг (Жорж) Мнішек. Обряд здійснював католицький прелат Віктор Ожаровський за участю каноніка бердичівської парафії Йосипа Білоблоцького. В Житомирському обласному державному архіві до цього часу зберігається метрична книга костьолу з записом про це вінчання. «І ось настав час, коли я не можу навіть причесатися, бо задихаюсь і зараз же починається биття серця, двічі були приступи повної задухи». «Ми маємо тут першорядного медика, який перебуває у країні вже двадцять років… Лікар Кнот твердо обіцяв мене вилікувати, і те, що він уже зробив, доводить, що він у тому переконаний». Нині про цю подію нагадує меморіальна дошка, встановлена на фасаді церкви в 1966 році.

Втомившись від бурхливої молодості, численних романів і жінок, тепер Бальзак хотів тепла і турботи, тихої і спокійної старості поруч з прекрасною Євою. Півтора місяці подружжя збиралося у подорож до Франції.

І весняним бездоріжжям п'ятдесятилітні наречені відправляються до Франції. Бальзак везе в Париж дружину, про яку мріяв усе життя, але ... двадцять сходинок долає насилу. Став погано бачити. Ночами не спить від нападів ядухи. А вдень каже своїй Єві, що щасливий і скоро видужає. Вона хоче в це вірити, не відаючи того, що шлюбного ложа у неї не буде. В перший же день їхнього повернення в Париж лікар Бальзака зажадав скликати консиліум: геніальний письменник нічого не бачить, не може ходити, часто втрачає свідомість – він приречений. Костел Св. Варвари в Бердичеві «Тільки Ви повинні дізнатися від мене про щасливу розв’язку великої і прекрасної драми серця, яка тривала шістнадцять років. Три дні тому я одружився з єдиною жінкою, яку любив, яку люблю ще більше, ніж раніше, і буду любити до самої смерті». «Я знаю добре, надто добре, що пан Бальзак – приречений і що навіть за найкращого догляду не зможе протянути довго. Однак думка, що я можу бути потрібною цьому великому розуму та цьому великому благородному серцю, також є нагородою. Я дам йому щастя, на яке він заслуговує, і відтак сама буду щасливою. Його так часто зраджували. Я залишуся йому вірною наперекір усім… Нехай він помре з рукою в моїй руці та з моїм образом у серці…».

Вони оселилися в квартирі Бальзака на вулиці Фортюне. Чотири важких місяці Евеліна Ганська так і не була дружиною Бальзака. Лише доглядальницею, дуже відданою та мужньою. Їй він диктував останні листи. Лікарі говорили, що у пані Ганської «благородне, великодушне і піднесене серце». Сестра Бальзака писала про неї матері: «Вона поводиться героїчно». Вмираючий не чув ні сумних зітхань, ні відчаю – тільки слова: «Ти будеш жити». В хвилини просвітління Евеліна говорила з ним про його майбутні романи. Стан Бальзака постійно погіршувався, хвороба прогресувала, подеколи він навіть не міг ходити. Змучений безсонням, кашлем і задишкою, не міг схилитися над робочим столом. Бальзак і Ганська мали вже поважний вік і неабиякий життєвий досвід, але роки не згасили їхнього кохання. Евеліна Ганська усвідомлювала приреченість коханого. Вона розуміла: шлюб із Бальзаком – то для неї велика самопожертва, адже вона одружувалася із смертельно хворим чоловіком. Евеліна Ганська пішла під вінець без ілюзій для себе. Вона не посміла вбити мрію Оноре де Бальзака, його надії на щастя. І не її провина, що щастя та смерть вступили на поріг їхнього будинку одночасно. Ні, не помилився Оноре де Бальзак, раз і назавжди полюбивши свою Єву. Бог винагородив Оноре де Бальзака за його велику любов і довготерпеливість. У шлюбі з Евеліною Ганською він знайшов взаєморозуміння, теплоту й сердечність.

Після смерті Бальзака «іноземка», «горда королева», «повелителька» одного разу зізналася: «Його листи – велика подія в моєму самотньому житті. Я переповнена гордістю від того, що значила для нього більше, ніж усі інші жінки, тому що він – геній, один із найвеличніших геніїв Франції…». Евеліна закінчила деякі його твори, упорядкувала творчу спадковість. Останні роки життя іноземки були потьмарені нещастям її дітей, аж до самої смерті Евеліни - 10 березня 1882 року. Дочка Евеліни від Венцеслава Ганського Анна, після смерті божевільного чоловіка (1881 року) і смерті (1882 року) зосталася без коштів, продала замок Борегар, який їй подарувала мати, і пішла в монастир «Дам де Ла Круа»

У Франції вона піддалася паризьким спокусам. Мереживні шалі з Шантільї, білизна з алансонськими вишивками від Ворта, вишукана китайська порцеляна, діамантові убори розорили спадкоємицю Верхівні.

В горі і в дні бідувань Анна була така ж чарівна і добра, як і в розкошах, така ж мила й ласкава, безневинна, мов пташка, яка так чарувала Бальзака і яку він любив, як власну дочку. Анна померла 1915 року.

Так само як Бальзака і Евеліну, Анну і її чоловіка поховано на кладовищі Пер - Лашез.

Бальзак, адресуючи Ганській кожен лист з Парижа, на конверті обов’язково писав:

“Верхівня, біля Бердичева”, — не підозрюючи, що саме в цьому місті стане реальністю його невшательська мрія.

Яким було місто в період приїзду сюди Бальзака? Це був той час, коли знатні й заможні жителі Бердичева порушили клопотання про надання їхньому містечку статусу міста із заснуванням у ньому міської думи й магістрату. Вони стверджували, що урядовий Сенат ще в 1801 році указом від 8 серпня визнав Бердичів комерційним містом в Європі. У проханні, між іншим, наголошено: “Въ число естественныхъ богатствъ — полагается природный умъ жителей. Онъ великими своими успехами принесетъ пользу государству и честнымъ людямъ немалую”.

На той період припадає боротьба за відмежування Бердичева від Житомира і приєднання його до Махнівського повіту Київської губернії. (Махнівка – колишня назва селища Комсомольське, що розташоване на трасі Вінниця – Київ).

Далеко за межі Волинської губернії летіла слава про тодішні бердичівські ярмарки, які влаштовувались по кілька разів на рік і на які приїздили звідусіль, особливо багата шляхта з Галичини, царства Польського і західних губерній.

Сучасник Бальзака Олександр Єловицький писав: “Як тільки потрібна яка важлива покупка для господарства чи для дому — до Бердичева; тільки знадобляться молодому коні та віз, молодій дівчині — придане, п’яниці – вино, гравцеві в кості чи картяреві — гра, якомусь молокососові — бійка, – теж до Бердичева”.

Великому романісту особливо “впали у вічі будинки, які танцювали польку, тобто були так перекошені одні вправо, інші вліво, треті вперед, а деякі взагалі напіврозвалені, інші меншого розміру, ніж наші ярмаркові балагани, а за чистотою нагадували свинячий загін. Видовище це надзвичайно несподіване для європейця і парижанина, що необхідно його побачити у двох—трьох містах, щоб дещо до нього звикнути”. Не без іронії Бальзак писав: “Дивлячись на це у Бердичеві, навіть запитуєш себе: чи є хто в цих халупах, яку можна легко винести трьома паризькими розсильними…”

“Нарешті я прибув на поштовий двір, — читаємо дорожні нотатки Бальзака, – але під приводом того, що має проїжджати князь варшавський, мені відмовлено в конях, а поліцмейстер пояснив, що дозвіл, який мені надано, закінчується у Бердичеві, звідки потрібно проїхати ще шістдесят верств, і то путівцями, щоб дістатись до верхівнянського палацу”.

Багатьох цікавить, чому ж вони взяли шлюб саме у провінційному Бердичеві, а не, як спочатку планувалось, у місті Житомирі — центрі губернії.

Юрій Мнішек, відвідавши столицю губернії на початку березня, застав тут карнавал у розпалі, з’їзд дворян з усієї околиці і… нестримну людську цікавість. Плітки про близький шлюб удови пана Венцеслава Ганського з визначним французьким письменником, про одруження, яке було завершенням багаторічного роману цих двох людей, давно кружляли по дворах і палацах. Краще було, зокрема, з огляду на здоров’я письменника, хворого й виснаженого, уберегти його від зіткнення з безцеремонною, набридливою людською цікавістю”.

Отож Юрій Мнішек радиться з шанованим у родині Ганських ксьондзом Віктором Ожаровським, директором духовної семінарії в Луцьку. На Волині він мав великий авторитет. Сам житомирський єпископ зважає на його думку. Втручання ксьондза Віктора ламає останні побоювання та опір єпископа.

Спричинюється до цього також впливовість, такт і особиста чарівність графа Густава Олізара, який був присутній під час розмов з єпископом.

Цей поет, романтик, увічнений Міцкевичем у “Кримських сонетах”, був запрошений за другого свідка шлюбної церемонії. Олізар допомагає також Мнішекові залагодити всілякі формальності, пов’язані з урядовими інстанціями. “Індульт на ім’я к.Віктора Ожаровського сьогодні зранку буде готовий(…); в індульті буде написано, що шлюб має відбутися в костьолі парафії святого Юзефа в Бердичеві”, – повідомляє Ганську її зять десь у першій половині лютого.

Насправді ж місцем вінчання став костьол святої Варвари, костьол, який, за словами Бальзака, стікав тоді танучим снігом і гудів від дзвонів. Двома іншими свідками були: швагер князя Ожаровського й канонік бердичівської парафії.

Як не дивно, але сам документ про одруження рясніє неточностями: Бальзак народився не в Парижі, а в м.Турі, в приході св. Филипа знаходиться тільки його новий особняк, що на вулиці Фортюне; у листах з Верхівні він, звичайно, не запитував дозволу на шлюб у своєї матері, вік Ганської у шлюбному свідоцтві написаний невірно.

“Моя молодість не була щасливою, а весна — сповненою квітів, затее літо матиму найсонячніше, а осінь найлагіднішу з усіх…” – писав Оноре до Зюльми Карро. Натомість Евеліна після шлюбного обряду в Бердичеві знала, що перед нею відкрилась ширма нелегких днів, труднощів, переживань, адже, як відзначають літератори й бальзакознавці, день 14 березня (за новим стилем) 1850 року став для них днем, від якого бере початок розлучення такого романтичного кохання…

Це найбільший торговельно-офісний центр Бердичева. Приміщення центру надають послуги різноманітного спрямування: тут є АТБ, Ельдорадо, 3Д і 5Д кінотеатри, фітнес-клуб, французький культурний центр, косметичний салон, салон краси, магазини декору і парфумерії, лотерея МСЛ, магазини одягу, взуття, парфум-бар, відділ косметики, дитячі товари , офіси ПП, програмно-технічний комплекс самообслуговування, квіткова крамниця, ігровий центр «Супер Маріо», ювелірні вироби, ресторан східної кухні, піцерія, кав'ярні ... а більше це - сучасні інженерні системи і можливості вільного планування офісів, торгових зон, зон активного відпочинку, підприємств громадського харчування.

Ідея будівництва багатофункціонального центру виникла давно під час зустрічі французької делегації з представниками місцевої влади Бердичева. У французької сторони виникла гостра потреба в роботі власного офісу. На жаль, приміщення, яке б відповідало вимогам гостей на той час у місті не було. Тому під час зустрічі було вирішено побудувати абсолютно новий центр за проєктом, який би враховував всі побажання сторін. У травні 2008 року відбулось урочисте закладання першого каменя в будівництво галереї ім. Оноре де Бальзака, яку зведено в центрі міста за адресою вул. К. Лібкнехта, 26.

20 квітня 2018 року, в день, коли у Бердичеві стартував фестиваль «Французька весна», сталася ще одна неординарна подія: на четвертому поверсі приміщення ТРЦ «Галерея Бальзак» відкрили соціально-культурний центр.

У Бердичеві люблять та шанують французьку культуру. Юні мешканці міста вивчають мову П’ятої республіки в НВК «Школа-гімназія-ліцей» № 10, діти й дорослі мають можливість опановувати le français на різних курсах і насолоджуватися її красою, багатством та мелодійністю. У 2012-му році з метою сприяння Євроінтеграції через соціальні, культурні та мовні зв’язки між Україною і країнами Європи у Бердичеві почала свою роботу ГО «Французький Альянс». Діє асоціація «Пам’яті життя Бальзак-Ганської», на третьому поверсі ТРЦ «Галерея Бальзак» знаходиться невеликий меморіальний музей видатного письменника світової літератури.Тут діють медіатека, соціотека і бібліотека: книги французькою мовою: художня, навчальна, дитяча та наукова література, довідники та словники, книги з історії і мистецтва, а також – кулінарні. Отримати інформацію можна з різних джерел – швидкий і зручний доступ до книг, дисертацій, монографій та наукових статей. У центрі знаходиться кабінет для занять дітей, які виявили бажання вивчати іноземні мови, поруч – затишна кімната для любителів шахів.

На розі вулиць Європейської та Театральної, поряд із офісним комплексом “Оноре де Бальзак” (вул. Європейська, 26.) знаходиться бюст-погруддя французького письменника Оноре де Бальзака. Автор бюста Оноре де Бальзака – заслужений художник України Василь Фещенко. Погруддя письменника встановлено на стелі з граніту. Висота пам’ятника – 3,25 м, висота погруддя – 1,25 м. На лицьовій стороні стели нанесено присвятний напис українською та французькою мовами: “Архітектура – дзеркало звичаїв. Оноре де Бальзак. Les moeurs sont inscrites dans l’architecture. Honore de Balzac. 1799-1850”. Бюст відкрили 2 листопада 2011 року під час відвідин Бердичева делегацією з Франції на чолі з радником з питань економіки Посольства Франції в Україні Бернаром Петро.