У книзі український письменник із Закарпаття пропонує твори, в основі яких - життя з його складнощами, трагедіями та радощами. Червоною ниткою проходить у них любов до людини, до отчого краю до Бога.
Кожному - бідному й багатому, скромному і пихатому - належить випити свою Чашу, покірно несучи свій Хрест дорогою долі.
Автор висловлює найщирішу вдячність Михайлові Сятині - депутату Верховної Ради України 4-го скликання, доктору фармацевтичних наук, професору, завідувачу кафедри організації економіки фармації Національного медичного університету імені О.О. Богомольця - за надану фінансову допомогу у виданні книги.
З відкритим серцем і чистою душею
...Десь на початку 80-х років на Закарпаття у спілчанських справах приїхав тодішній голова Національної спілки письменників України, видатний прозаїк, визнаний майстер художнього слова Павло Архипович Загребельний. У розмові з письменниками краю він, пам'ятаю, сказав: "Зважте, шановні колеги, що кожен із Вас найперше - особистість. Сильна, самобутня, талановита. Адже одважитись іти до людей із відкритою душею, чистим серцем дано не кожному. То вже інша річ, наскільки майстерно зуміє письменник донести до читача свої думки, переживання. Мене тішить, що на Закарпатті ціла когорта сильних талановитих особистостей. Як у минулі, так і в теперішні часи. Це Потушняк, Томчаній, Чендей..." Назвавши добрий десяток прізвищ, додав: "У літературу упевнено входить і молоде покоління, яке гідно продовжить високі набутки і традиції. Ось Дмитро Кешеля, якого нещодавно прийняли у нашу письменницьку спілку. На підході нова талановита генерація" І першим прізвищем, яке назвав Павло Загребельний, було Андрій Дурунда.
Всі переглянулися. Адже на той час перша книга молодого прозаїка була хіба що у перспективних планах видавництва "Карпати". Але ж на тоді буди вже окремі публікації його новел та оповідань в обласних газетах, збірниках творчості молодих "Новоліття" (1974), "Суцвіття" (1977), "Ранковий клич" (1981), на шпальтах республіканських та обласних видань. Вони привернули увагу П. Загребельного.
До молодої творчої зміни він був дуже уважним, прискіпливим, вимогливим і доброзичливим. І якщо вже когось похвалив, то було за що.
Почувши це, привітною посмішкою засіяли Юрій Керекеш і Василь Поп. Обидва мали для цього підстави. Адже Юрій Юрійович одним із перших у школярі із далекого гірського села Рекіти, що на Міжгірщині, побачив здібного поета-початківця. А Василь Степанович у Андрієві Дурунді - студентові філологічного факультету УжДУ - узрів неабиякий талант прозаїка.
Доробок юнака активно збагачувався і віршами, і прозою. І все ж що було на радість прозаїку Юрію Керекешу, це те, що Андрій Дурунда зосередився саме на прозі.
На засіданнях університетської літстудії імені Юрія Гайди відмічалося, що його майстерністьзростає, слово вдумливим, що молодому прозаїку є про що вести мову з читачем. Він добре знає життя не з прочитаного, не із десь почутого, а із власного досвіду.
Невдовзі, коли Андрій Дурунда дебютував на сторінках літературно-художніх видань, у цьому переконалися й широкі читачі кола критики, літературознавці.
І рідко хто цікавився, звідки в молодого автора такий порівняно багатющий життєвий досвід, щоб глибинно порушувати проблеми самотності, людської справедливості й несправедливості, боротьби за право вижити і жити... Все це погано вписувалося в сумнозвісні рамки тодішнього соціалістичного реалізму-своєрідного прокрустового ложе радянського мистецтва взагалі.
За тодішніми офіційно-ідеологічними канонами усе в людському житті мало бути сонячним, щасливим, оптимістичним. Ми ж будували комунізм, а не шарашкину контору.
А в оповіданнях і новелах Ф. Дурунди було не так. У них сувора правда життя. Тож цілком зрозуміло, що шлях у літературу для нього просто не міг бути легким. Бо він писав, як жив. І пише як живе. Нелегко, в поті чола переборював і переборює непрості випробування, які випали на його долю.
Народився Андрій Дурунда 5 листопада 1956р в селі Рекіти, що на Міжгірщині, в багатодітній селянській родині. Семеро дітей, як сім днів божих у тижні: чотири сестри і три брати.
Все було б добре, бо верховинцям до труднощів не звикали. Але на 55-му віці життя після важкої тривалої хвороби помирає батько-трудівник-Ілько Степанович. Андрієві йшов десятий рік. У його сирітській долі сповна підтвердилося давня верховинська приказка, що в горах легко дихати, але важко жити.
А в родині, де на плечах 47-річної матері-вдови колгоспниці Марії Михайлівни-долі дітей і всі турботи про шматок хліба і до хліба, стало й дихати важко.
Довелося Андрієві скуштувати гіркого наймитського хліба довжиною в немало і небагато, а ж чотири роки, і тяжких життєвських кривд.
Але Боже провибіння було й милосердними до нього, щедро вділивши хлопчині світлий, допитливий розум, потяг до знань, прагнення утвердитися в житті, долаючи всілякі перешкоди.
Пізніше письменник не раз із щирого вдячністю згадає свою першу вчительку Настю Костенко, яка народилася в далекій Чернігівщині, але все своє життя провчителювала у Рекітській початковій школі. Живучи самотиною і не маючи своїх дітей, всю свою любов віддала дітям-верховинцям.
Саме вона разом із батьками, звісно, заклали той фундамент, ту духовно-моральну основу, на якій потім зростав майбутній літератор.
Згадає Андрій і тодішніх працівників редакції міжгірськоі районнаї газети (Радянська Верховина) (нині Верховина), де вперше надрукувався ще в шостому класі, Василя Кохана, Ярему Селянського, Хому Фазекоша, Олексу Янчика з села Нижній Студений, який він у цій же редакції школу літературної молоді (Едельвейс).
А 24 вересня 1970р для Андрія сталася взагалі свого роду визначальна подія:читачі тоді головної газети всього краю(Закарпацька правда) відкрити для себе нового поета прочитавши на її шпальтах його перший вірш(струни осені). Отже, його літературний стаж на сьогодні складає 46 років.
Задзвеніли ці осінні струни-недарма осіння пора є улюбленою порою року Андрія і на сьогодні-привернувши увагу найперше письменника Юрія Керекеша-турботливого шукача нових обдарювань Срібної Землі. Зовсім скоро, літньої канікулярної пори вони зустрінуться з Андрієм у Свалявському таборі (Юний літератор), де старший літератор-наставник Юрій Юрійович навчитиме творчу юнь першим озам творчості, відкриватиме непрості секрети художнього слова. Отже, ще одна істина про те, що світ не без добрих людей, підтвердилася в Андрієвій долі-життєвий і творчий.
Михайло Ряшко у книзі (Андрій Дурунда. Слово в сльозі) (Ужгород, (Гражда).2006), яка вийшла до Андрієвого 50-ліття, детально розповів про це.
Та найбільш переконливо і талановито про це йдеться у першій книзі А. Дурунди (Не край самотністю) (1988). Її вихід підтвердив згадані слова Павла Загребельного щодо особистості й таланту письменника, а найголовніше-виправдав сподівання знаного майстра слова про творче майбутнє молодого прозаїка.
Дебют Андрія Дурунди привітали, сказавши добре слово, видатний літературознавець, Шевченківський лауреат Олекса Мишанич у приватному листі, який зберігається в А. Дурунди, Микола зимомря, Степан Бобинець, Петро Угляренко. Загалом близько двадцяти рецензій було опубліковано на першу книгу! Як на теперішній час-це унікально.