На кожній сходинці свого обдарування Андрій Дурунда проявляє свою незвичайну в нашу добу чесність і сумлінність. Для нього письменство - це насамперед творча структура, в'язання, будування - риси, що майже зникли в нашій літературній продукції. Рука митця, керована не тільки самогубнім талантом, але також широким письменницьким самобутнім талантом, але також широким і просто життєвим досвідом, кожночасно знає чого шукати і як досягати величезної мети.
Михайло Ряшко
На суворих вітрах життя (Андрій Дурунда)
Новоселицька дільнича лікарня на Міжгірщині. Світанком 5 листопада 1956 року 37-річна жителька сусіднього сільця Рекіти Марія Дурунда народила тут свою шосту дитинку, яку нарекли Андрієм.
Не мине й десять років, як у цій же палаті березневої недільної днини у Вічність відпливе його 55-літній батько - вічний трудар землі Ілько Дурунда. Все це станеться на очах малого Андрійка, який прийшов провідати батька... Як випадково з'ясується значно пізніше, хворому на астму медсестра помилково введе не ту ін'єкцію...
Семеро діточок залишилися півсиротами.
Аби вижити, Андрій но довгі чотири роки пішов наймитувати до чужих людей за шмат хліба і одежину. Про це він потім видасть повість у новелах "Сльозинка на зеленім листку", де зелений листок - його безрадісне дитинство, а сльозинка - оте сто разів прокляте наймитування... "Андрій Дурунда мав таке дитинство, яке багатьом його ровесникам може видатися списаним зі стефаниківських, черемшинівських чи потушняківських героїв", - відверто напише про це період життя Андрія Петро Скунць.
У 8 років пішов у Рекітську початкову школу, де вчителькою була світлої пам'яті Настя Костенко, уродженка Чернігівщини. Не маючи власних дітей, усю свою любов віддала чужим маленьким верховинцям. Її і нині тепло згадують рекітчани.
Андрієві пощастило вчитися саме у її класі. Їй він і донині завдячує першу шкільну науку, за любов до книги, читання...
У шостому класі міжгірська районна газета "Радянська Верховина"(нині "Верховина") видрукувала його першу замітку. Це було щастя. Але справжня радість окрилила юнака, коли у п'ятнадцять літ обласна газета "Закарпатська правда" на своїх шпальтах помістила його вірш "Струни осені".
У шкільні роки прізвище Андрія Дурунди часто з'являлося на сторінках обласних і республіканських газет не лише під образками, віршами, оповіданнями, а й цікавими матеріалами з життя учнів, земляків-селян, неординарних людей. Відмінно закінчивши Голятинську середню школу, Андрій уже мав у своєму активі майже три сотні опублікованих у пресі матеріалів!
Але сталося так, що в десятому класі на обласній олімпіаді з української літератури він зайняв перше місце і тодішній декан філологічного факультету Ужгородського держуніверситету Павло Чучка запросив його туди на навчання. Хоч як хотілося горянину поступати на факультет журналістики Львівського університету, але пересилив себе і пішов туди, де покликали... Стіни УжДУ.
Саме тут у 1975 році я особисто познайомився з майбутнім письменником Андрієм Дурундою: якийсь період часу я був академнаставником студентської групи, в якій навчався Андрій. Відтоді між нами не пориваються дружні відносини.
Літстудія імені Ю. Гойди, якою керував незабутній Василь Поп. Літературні вечори, диспути, дружні й теплі спілкування з Петром Скунцем - теж уродженцем Міжгірщини, Дмитром Кременем - нині лауреатами Шевченківської премії. З Дмитром Кременем йому взагалі пощастило мешкати в одній кімнаті студентського гуртожитку. Згадує, як тодішня викладацька рать і влада цькувала-розпинала непокірного Дмитра за його неординарні, філософські й високоталановиті поезії, якими зачитувалася молодь. Приятелювання зі знаними на сьогодні літераторами Петром Мідянкою, Христиною Керитою, Дмитром Кешелею, Василем Густі, які в різні роки теж навчалися на філологічному... Це лишилося в пам'яті на всеньке життя як найдорогоцінніше, що несе у душі людина.
Кореспонденції, вірші, етюди друкувалися на шпальтах обласних і республіканських газет і журналів, пізніше - у збірниках творчості молодих "Новоліття" (1974), "Суцвіття" (1977), "Ранковий клич" (1981), "Дзвінке джерело" (1983), "Відлуння" (1985), у книзі оповідань прозаїків Закарпаття та українських письменників Східної Словаччини "Веселка Карпат" (1990).
Після закінчення університету (1979) служив у армії командиром мотострілкового взводу, працював кореспондентом обласної газети "Молодь Закарпаття", був інструктором облвиконкому (1984-1988), відповідальним секретарем Закарпатської організації Спілки журналістів України, начальником прес-служби Карпатської регіональної митниці. З вересня 2003 р. - головний консультант прес-служби уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Член Спілки журналістів України з 1983 р. Член Спілки письменників України з 1993 р. Ці журналістські роки, за зізнанням самого Андрія, є найщасливішими в його трудовій біографії. З журналістським блокнотом обійшов і об'їздив не лише нашу область, але й писав про закарпатських шахтарів у Донбасі, бував на Північному Кавказі, у Греції та Японії, Австрії та Угорщині, де набирався багатих вражень і писав про це чудові нариси, які друкувалися в обласних та республіканських газетах, а також у книгах. "Я не можу і не зможу щасливо жити й прожити без свого неба і сонця, вітрів і вод, рос і стежинок, якими просякнута душа моя і плоть моя, які в кожній краплині крові моєї нечутно бринять. У Верховині корені мої, могили предків моїх і дух їхній невмирущий незримо витає-шумить у травах, деревах, дощах, снах... Поза своєю отецькою землею по-справжньому ніхто е може бути щасливим...", - зізнається автор на сторінках цього видання.
Але перед цим у 1988 році в республіканському видавництві "Карпати" вийшла його перша книжка оповідань і новел "Не карай самотністю". У передмові до неї вже згадуваний літературний критик Василь Поп наголошує: "У літературу йде обдарований, думаючий письменник".
Високу оцінку цій книзі дав і визначний літературознавець Олекса Мишанич - лауреат Шевченківської премії, земляк Андрія, у приватному листі до нього: "Як ніколи, література зараз вимагає правди - суворої, нещадної... І вже першою книжкою Ви засвідчили, що у нашу сіру прозу входить свіжий, молодий і небуденний талант..."
"...Не карай самотністю" без найменшого сумніву можна віднести до справжніх надбань тодішньої української прози", - зазначає літературознавець Михайло Ряшко у літературному портреті "Андрій Дурунда. Слово у сльозі". - Цією першою книжкою, яка йшла до читача майже сім років, ствердив себе як цілком сформований серйозний письменник".
Життя склалося так, що з творчої стезі змушений був ступити на чиновницьку: чотири роки трудився інструктором Закарпатського облвиконкому. Писав тут не тільки звіти та виступи начальству, доповідні та інформації про розгляд скарг тощо. Він вів щоденник (взагалі це Андрій сумлінно робить з п'ятого класу). Усе записував, занотовував, запам'ятовував... І вже у 1999 році вийшов у світ роман Андрія Дурунди "Сльози Святої Марії" - про непросте, складне й багатогранне чиновницьке життя, його світлі й тіньові сторони, які не видно звичайній людині. Цей твір відзначено обласною літературною премією імені Ф. Потушняка (1999).
Взагалі "Сльози Святої Марії", "Невидимі пута" та "Сльозинка на зеленім листку" (1994), становлять один твір - трилогію про життя хлопця з гірської глибинки Черелна Купіль Дмитра Граняка, в долі якого вгадується доля самого автора.
Свята Марія - це наша Україна, що плаче, бо скубуть її і зраджують свої ж. Може скоро вже вона витре сльози і звеселіло гляне на світ. Доречно також нагадати, що Марією звати і 92-річну маму-мученицю Андрія Дурунди, образ якої проходить через увесь роман. "Коли помру, то не хочу, аби після мене залишилася брехня у моїх творах", - зізнається письменник. Тому всі його твори, і роман - теж правдиві. Їх читаєш - і віриш кожному слову. А це так важливо.
Ще навчаючись у восьмому класі, майбутній літератор в одному з віршів написав:
Триматись вірної стежини
В житті я хочу повсякчас...
І нині літератор, вірний тій своїй клятві, оре свою ниву не будь-як, не наскоком, а добросовісно і сумлінно, на потрібну глибину, у поті чола визбируючи каміння то полючи плодючий укорінений бур'ян, аби зерно лягло в добре підготовлений ґрунт.
Повість "Невидимі пута" - теж про життя. Але знову-таки незвичайне життя: студент стаціонарного відділення радянського державного вузу Дмитро Граняк, аби прожити (стипендії не вистачало) - змушений підробляти. Вдень він слухає лекції сивочолих професорів про те, як наша країна (тоді СРСР) успішно будує комунізм. А вночі, коли чергує - на винному заводі, базі отрутохімікатів, обласному автогаражі, - бачить, як не менш успішно розкрадається наша велика держава. Як крадуть народне багатство: рядові й директори. Але якщо рядовий трудівник, приміром, на винзаводі вкраде пляшку-другу вина чи виллє цей благотворний напій собі в шлунок, то начальство... Воно крало машинами, вагонами, цистернами... І якою ж багатою повинна бути країна, аби всі її розкрадали, а вона ще жила, існувала. Мало того: на роль світового лідера претендувала! І, як не дивно, була ним! Разом зі Сполученими Штатами Америки! Бо з нами тоді рахувалися. Змушені були рахуватися, хто й що би там не казав.
Але невидимі пута вже сповивали наше суспільство. І літератор Дурунда про це чесно розповів у повісті. Щоправда, вже після розвалу Радянського Союзу. Бо за радянської доби за подібну книгу - так само, як і за роман "Сльози Святої Марії" - він би пішов у краї, де Макар телят пасе. Тобто в Сибір...
Багато мандруючи, Андрій Дурунда знайомився з людьми цікавими, непересічними, писав про них змістовні нариси. І в нього виникла думка зібрати їх в одні книжці. Так вийшла книга нарисів "Замах на Паганіні" (2002), яку було відзначено Міжнародною літературною премією імені Б. Лепкого (2003). У ній розповідається про дванадцять на той час живих закарпатців, які чесно й добросовісно служать рідному народу кожен на своєму місці. Чому дванадцять? Бо в Ісуса Христа було дванадцять апостолів. Дванадцять місяців у році. Дванадцять часових відміток на часовому циферблаті.
Андрій Дурунда тут розповів про живих героїв свого часу. Адже в нас звикли: коли людина помре, то над труною її хвалять, а коли була жива - її гризли. Тому було задумано серію "Роде наш красний", щоб повести мову про живих. Бо живій людині треба встигнути сказати добре слово, аби вона встигла його почути й порадіти, потішитися... Бо хто й що би не робив на цій землі - кожен хоче, аби його належно поцінували. На те ми й люди. Лейтмотив цих творів - "Любімо своє. Цінуймо своє".
У цій серії згодом вийшов і документальний роман "Дерево на вітрах" (2005) - славний рід Сятинь з села Синевир Міжгірського району. Батько цього роду Лука Сятиня був командиром партизанського загону в роки Другої світової війни. З дружиною Марією вони виростили і виховали одинадцять дітей! Найстарший з них Андрій Сятиня став родоначальником династії фармацевтів, яка зараз налічує майже три десятки спеціалістів. А Михайло - перший на Закарпатті доктор фармацевтичних наук, професор. Він був навіть обраний народним депутатом України.
За цією книгою було знято документальний фільм, що кілька разів уже транслювалися по обласному телебаченню. Варто нагадати, що вийшло друге, доповнене видання цієї книги.
У творчому набутку автора є і поезії. Деякі з них навіть покладені на музику і їх виконує народний поет і літературознавець Михайло Ряшко видав літературний портрет "Андрій Дурунда. Слово в сльозі" (Ужгород, 2006. - 140 с.)
Епіграфом до видання взято слова Петра Скунця:
Я поет із сумними очима,
Але треба сміятись мені.
Я сміюся, так доля привчила,
Тільки очі у мене сумні.
Мовлено мовби про самого Андрія Дурунду.
У вступній статті "Серед житейських вітрів..." професор, доктор філологічних наук Микола Зимомря стверджує: "Андрій Дурунда в дорозі. І є всі підстави бути впевненим, що вона - творчо щаслива...
Він і сам мені бачиться могутнім деревом-ясеном но косогорі серед вітрів життя..." Виходячи, мабуть, з назви роману А. Дурунди "Дерево на вітрах".
Андрій Дурунда відвідав музей у Копашнові, виступав перед учнями і вчителями. У книзі відгуків за 21.03.2006 р. зустрічаємо такий його запис: "Прекрасно, чудово, добре що є в Україні люди, які не ниють і не плачуть, а діють, роблять. Серед них - мій університетський наставник Іван Хланта, старанням якого організований такий чудовий музей. Щастя йому і всім копашнівцям у такому благородно-патріотичному пориві. Гордимося своїм, цінуймо своє, бо ми - з древнього і великого українського роду".
У 2013 р. порадував чтача новими книжками новел та оповідань "Сім янголів затрубили..." та повістю "Відкрите серце".
Іван Хланта