У третій книжці українського письменника із Закарпаття-повість у новелах, поезії різних років, дорожні нотатки про країни далекі й близькі, в яких він побував.
"Сльозинка на зеленім листку" - твір певною мірою автобіографічний. Радянська влада на весь світ проголосила: "Все найкраще - дітям". Може, чиїмось дітям і справді було оте "найкраще". Тільки не для головного героя Митра Граняка, який в свої чотири дитячі роки... наймитував. За шматок хліба, за одежину...
Пропонований твір - перша частина трилогії, створеної прозаїком. Друга - "Невидимі пута", видана у 1992 році в м. Ужгороді, теж за спонсорські кошти. Третя, роман "Світанковий плач святої Марії", безнадійно чекає свого виходу у світ.
В ТІМ ЛІТІ ДАЛЕКІМ...
Світ тоді якось дивно переломився, одкрився і заграв мені.
Я мовби заново почав жити. Одиноко блукаючи гірськими лісами, полонинськими стежками, косогір'ями, вже не почувався самотністю. Ніби раптом
близько породичався з деревами, джерелами, травами, горами, птахами, зорями...
Моя душа стала велетенським чутливим камертоном, який враз відізвався десятками досі не чутних звуків довколишнього світу.
До мене долинав плач сонечка, що не могло виплутатись з хмариння, мов курчатко - з високої трави. Вловлював приглушений стогін поколотої літньою спекою землі, яка так жадала дощу благодатного. А в передгроззя прикладав вухо до неї - знеможеної і спраглої, й чув шум тривожно-радісний...
Вечорами безперестанно розповідав матері, про що гомоніли брунаті потоки в глибоченних межигір'ях.
-Про небо, дальні краї і міста серед пустель, якими вони пропливали, в густі хмарища зодягнуті. Їм простір мариться, ширінь. Тому вони так спішать вирватися з глухих темних зорів на волю, на сонце, - казав найрідніший. - А знаєте, чому вранці трави плачуть? Від радощів, що ось-ось потішаться сонечком. Я чув, як під лагідним-лагідним дотиком першого промінчика вони дзвінко сміються, мов діти. Сонце ж - цар природи...
Ще я переказував про те, як співало, невимовно раділо дерево, коли на ньому звивали собі гніздо птиці...
Жалібно ячала в небеса смерека, зодягнута в пишну огняну одежу. Діти, бавлячись, підпалили її...
Коли інші байдуже проходили мимо, я мучився від глухого стогону пророслої мохом колоди на косогорі. Зрубана й обчухрана, виявилася нікому не потрібною.
"Люди, люди, варвари... Я ж могла їм прислужитися - відчиняти дім чи запрошувати до нього сонце ясне, тримати на своїх долонях хліб у хаті, виколихати комусь міцного й вірного вина чи дочку-красуню... А вони вкоротили мені життя й покинули. Диви.ю хлопче, на мою біду. Не смій робити так, як виростеш, з моїми родичами, дітьми. Бо не поріднишся з пташиною, травинкою, листочком - безрідним сиротою на землі зостанешся. Спам'ятай слова вмираючої дочки лісу..."
-Невже до тебе дерево озивалося? - мати дивилася на мене широко розкритими очима, прикладала долоню до мого чола: чи не гаряче...
-А ниськи я видів страшний бій, мамко.
-Де, сине? Йой, серце ня закололо... - притискала порепану долоню зліва до грудей. Може, перед нею в ту мить оживав її старший брат Юрій, який у визвольну осінь 1944-го пішов у бій з фашистською поганою - та так і не вернувся. Нежонатий ще був, та й вмер... За свою сестру, і за мене, мої літа...
Рушав на війну - посадив ясеника.
І лишився на світі буйерчубий велетенью День і ніч журливо гомонів він над нашимим головами, мов страж на стрімкім схилі.
Мені часто здававалося, що це -справжній мій дядько, лиш не в людській подобі. Я й розмовляв з ним, як з живим Юрієм. Чимало часу він проводив зі мною, гойдаючи, виспівував смутним голосом - просвіт і незвичну долю в тім світі...
Я часто мандрував у високім плетиві гілля, інколи на одній руці зависаючи над півторадесятиметровою безоднею. Мені було страшнувато й радісно, лиш матері зі мною була мука. Вона скрикувала, й коли підбігала до ясена - я вже сидів унизу. Лице в неї набирало попелястого кольору, припадала до землі, однією рукою обіймала мої плечі, другою - пристовбурне товстезне коріння, мовби ми були одне ціле, і мати хотіла вберегти нам від якоїсь біди.
Ясен завше охоче подавав мені руку, потім другу, і я опинявся у височині, на його могутніх плечах. Ми разом дивилися зверху на село і дивувалися: в зеленім межигір'ї вого вигойдувалося, мов дитяча в колисці. Рум'яне, свіже, лагідне, всміхалося до небес, щасливо мружилося від сонця.
Дзвуніло, грало, яснилося, і ясену би тішитися красою і вродою Черленої Купелі. Та він тонув у журливім зітханні. Його погляд линув до підніжжя протилежної гори Осениці, пророслої кущами й дрібним лісом. Осінньою порою вона горіла, і в своїм черлено-золотистім німбі здавалася іж божественною.
І багрянисто-рожеві небеса мінилися, грали над вершиною, мов велетенські прапори.
Я боявся, що в якийсь день її не стане. Згорить Осениця. Тільки попелище лишиться.
Здавалося: від неї ранками навіть сонце спалахує. А в моїй душі сходили ніжні свіианкові зірниці, і світили мені, світили...
Під горою стояла хатка. Оббита вітрами, дощами й літами, у хустинці солом'яній вилинялій, кругла, мов сльоза, що в пізню осінь з гори котилася, та й біля струмочка спинилася.
В тій сльозинці-хатині одиноко жила стара Ленівська. Мовчала гора, лиш мінилася барвами. Мовчазною ходила між людей і Ленівська, сивіючи.
З ранньої весни до перших приморозків баба збирала квіти. За цілий день складе один букет, але такий він уже вишуканий і красний - в душі світліє. Поставить його в склянку з водою, вдягнеться по-святковому, на голову ще й хустину квітчасту накине, сяде на лавиці й незмигно дивиться у квіття... Жде-вичікує якогось дива дорогого...
Пливли роки над Осеницею, десятиліття минали, а Ленівська квіт збирала... І ніхто в селі не відав, не здогадувався, для чого це все.
Ясен навіть нвхилений був у той бік, мовби силкувався зірватися з місця й помчати до Осениці.
Дерево стрічалося зі мною на світанку, обдаючи мене живлющою свіжістю.
Ношу в пам'яті, як безцінний скарб, його багаті оповіді-сповіді. Люди навчилися слухати самих себе, а ось дерев... Скільки в собі таять бесіди кожної травинки, бадилинки, кущика й деревцяти.
Це людині багато треба. Вона ні в чому ненвситна, хіба в горі. А дереву для щастя потрібна сонячна літня днина. Тоді воно празникує.
Та ясен Юрій навіть у благодатну пору стояв журний. Про його печать я довідався в липенву ніч.
Вдень хоронили бабу Ленівську. Я сидів на високих ясенових раменах і спостерігав. Коли домовину опускали в яму, Юрій затремтів, задихав, а потім зітхнув.
А як на могильнім горбику зачорнів хрест, з ясенових грудей вирвався глибоченний стогін. Навіть люди так тяжко не стогнуть. Мою душу пройняв жах і жаль.
А вночі я почув:
-То мені Ленівська збирала квіти по Осениці, мене вичікувала... Й не здогадувалася, що всі ці довгі роки чекальні літа я бережу її, свою любов - першу і вічну. Без цієї любові-чекаеея я б висох давно. Коли прощались - поклялася ждати, вірная моя... - заговорив ясен. Потім глянув на мене - кожнісіньким своїм листочком, пагінцем і гіллякою: - А ти... завтра відломи з самісінької моєї маківочки гілочку, віднеси її на свіжу могилу і вістроми в землю. Прийде весна, вона пустить коріння, і виросте дитя наше з Ленівською, й буде мені знову не самотньо на білому світі. Самотності бояться не лиш люди, але й ми, дерева... Таке моє прохання. Землею, небом і богом прошу тебе...
Вчинити це для мене було просто й досить незвично.
"Боже, наскільки все суще на землі тісно перепрлелетене між собою", - думав я.
Глухими темними ночами після смерті Ленівської ясен рипів у темряві, ридав, та так тужно й пронизливо, що скрип отой крізь дерев'яні хатні стіни вплітався в мої сни. Тоді я бачив на узгірку живого Юрія, юнака-вусаня, що обхопив голову руками, ніби вона страшенно боліла.
А десь з вишини долітав скрип. Вдивлявсь я в небеса - а там білою хмаркою пливли лебеді за горк Осеницю. Пливли, пливли по голубому океану й не могли дістатися до своєї цілі...
-Подивіться, мамко, яким зсутуленим став ясен після похоронів Ленської, - казав я неньці вже потім.
Відхиляла фіранку і вдивлялася за вікно, де в місячнім світлі самотів Юрій - мовчазний, згорблений, мов велетенська печаль...
Тим часом я зручніше вмощувався біля мами й починав бесіду про той шалений двобій. Я сидів на ясені і все прекрасно бачив.