"Сльози Святох Марії" - так називається найкраща картина талановитого художника Феді Габея. Та власть імущі й живописціметри не визнаютьмолодого митця. Лиш коли він іде з життя, про його картини починають говорити не тільки в ріднім краї, але й за кордоном.
Роман - не документальний, хоч тут і використано деякі конкретні власні назви й прізвища.
Книга є завершальною частиною трилогії. Попередні - повісті "Сльозинка на зеленім листку", "Невидимі пута" - вже опубліковані. Їх об'єднує доля головного героя - художника за покликанням Дмитра Граняка.
І ніякий він не герой - герой твору
То все правда, що сказав американський лікар Брегг: "За гроші можна купити ліжко, але не сон, книги, але не розум, їжу, але не апетит, прикраси, але не вроду, будинок, але не затишок, ліки, але не здоров'я, багатство, але не культуру, розвагу, але не любов...".
На це був настроєний і студент-сторож Дмитро Граняк із повісті Андрія Дурунди "Невидимі пута", задуманої як друга частина трилогії, в якій головним героєм є сам автор, хоч і під іншим ім'ям.
Хто ж то він, сам автор?
Нині йому вже аж чи тільки сорок два. Народився в селі, що має назву Рекіти і прозване закарпатськими верховинцями не без іронії центром світу, бо й на Верховині це село, віддалене від нібито цивілізованих доріг, вважається безпросвітньою глухоманню. Не знаю, чому автор назвав його Черленою Купіллю - купаються тут споконвіку в сльозах. Може, тому, що сльози криваві. Але то справа автора, як називати свого героя чи село. Біда, коли й твір письменника залишається тільки його справою. А що може нам сказати Андрій Дурунда, і не так нам, дещо старшим від нього, як своїм ровесникам або й молодшим?
Андрій Дурунда прожив таке життя, котре мало кому серед пишучої братії його віку не здалося б архаїкою. Змалку пастушив. Хто виріс на Верховині, той знає, що пастухам там "не колише тиша білі едельвейси", як то співається з естради, а громи б'ють мало не в саме серце і дощі січуть мало не по-диявольськи. До того ж напівсирота Андрій Дурунда наймитував, а це така надбавка до природних немилостей, що не дай Бог нікому.
Що б ми не казали про комуністичний режим із його небувалим злодійством, яке не тільки триває, а й наростає нині, в посткомуністичний час, але, кажучи проти вовка, скажімо й за вовка. В усі попередні часи верховинець, якщо він не був попівським, вчительським чи глитайським дітищем, яких на Верховині було мало, сподіватися на пристойну освіту не міг. Може, в багатших регіонах було й не зовсім так, а на камінній Верховині - саме так. І не шукаймо окремих винятків - вони тільки підтвердять правило. За так званої Радянської влади верховинець хоч і з бідою (батьки допомогти не могли), але доступ до навчання дістав. І хоч те навчання було заідеологізоване, найздібніші пробивалися до справжніх знань. Хоч ті знання й виявлялися потім здебільшого непотрібними або й небезпечними.
Пішов навчатися до Ужгородського університету й Андрій Дурунда, а з ним його майбутній герой Дмитро Граняк, про якого ми вже читали в повістях "Сльозинка на зеленім листку" та "Невидимі пута".
Так от, Андрій Дурунда мав таке дитинство, яке багатьом його ровесникам може видатися списаним зі стефаниківських, черемшинівських чи потушняківських героїв. Але наш, порівняно молодий автор, - жива правда нашого часу, не всім знайома тільки тому, що до світу навколишнього придивлятися не маємо коли, нахабніший світ політичних і мистецьких шулерів преться нам ув очі і вуха, нещадно відкидаючи в тінь і глухомань тих, хто не включився в цю нечесну і безпощадну гру.
Власне, це продовження гри вчорашньої, ще з комуністичною тасовкою. Все, що маємо нині, готувалося вчора. Готувалося нами. Всіма. Повелителями і виконавцями. Злодіями і окраденими.
В цьому переконує третя книжка задуманої Андрієм Дурундою трилогії "Сльози Святої Марії". Це вже ніби й не повість, а роман, - хай автор визначає, а критики поможуть. Дія відбувається ще в радянсько-партійні часи, але напередодні краху системи, що вирвала мало не півсвіту із природного розвитку.
Дмитро Граняк, він же Андрій Дурунда, навчання й сторожування своє завершив, пора здійснювати мрію. Звісно, він не забув слова Брегга, що за гроші можні купити будинок, але не затишок, однак дах над головою потрібен і будівникові комунізму. Із заробітної плати на нього не спромогтися. Та в соціалістичному суспільстві, крім грошей, побутувала (ще побутує!) інша валюта: службова відданість. Щира чи вимушена, але відданість. Ні, не справі, до якої тебе покликано, а кріслам, які вивищуються над тобою.
І художник за покликанням Дмитро Граняк (він же журналіст і майбутній письменник Андрій Дурунда) не без помочі добрих людей іде з мрією про власний куток, де можна б сповна віддатися обраній справі, в так званий Білий (Сірий) дім - кишло обласної влади, в облвиконком, над якою є ще одна обласна влада - обком.
Життя його чекало справді сіре. І довелося затратити немало душі, аби тільки про нього не сіро написати.
Там, де колись сподівався пошукати правди студент-сторож Дмитро Граняк, правда й не ночувала. Там не було людей взагалі, тільки їхні посади. І від кожного, хто переступав поріг того дому, щоб там залишитися, вимагалося насамперед забути, хто ти і що ти насправді, знати лишень,ким тебе призначено, що тобі доручено.
Ми не звикли до того, що в Білому (Сірому) домі також люди, котрі мучаться. Та й не дуже багато, мабуть, там таких.
Про малу людину, що не втратила душу серед надутої партійно-радянської мілкоти, котра вдає, що вершить народну долю, - про це й написав свій твір Андрій Дурунда. І ще - про душу, котра силкується не піддатися тій задушливій атмосфері...
От і виходить: людина живе одгим життям, душа - іншим. Найстрашніше, що до цієї роздвоєності ми звикли, не можемо її позбутися досі.
Читаючи твір, ще раз переконуємося: та система була приречена від самого народження, скільки б нас не переконували в протилежному її апологети.
Герой твору тяжко пробивається до цієї істини. Йому не хочеться втрачати облудну віру, хоч істинна віра поряд, до неї найдужі духом навертаються.
Але художник Федір Габей, що знехтував земними благами во ім'я вільної душі, таки не врятував душі своєї, добровільно звівши рахунки з життям, так і не дописавши "Сльози Святої Марії", Святої Матері, котра ніде на образах не плаче, але ж не може вона не заплакати, дивлячись, до чого дійшов світ...
Чи допише в новій незалежній Україні ту картину небезталанний Дмитро Граняк, як на те сподівається Федір? Адже Святій Матері є над чим плакати й нині, може, й більше як учора...
Про це, мабуть, Андрієві Дурунді ще напишеться. "Та это, понімаєте, буде видно", - сказав би ще один із своїх героїв Тяско, що був із діда-прадіда Тряском, але дорогою по службових сходинках не без умислу позбувся однієї літери в не дуже милозвучному прізвищі.
Цей списаний із життя образ керівника-самодура, мабуть, удався авторові більше, як відносно позитивні герої. Та воно й не дивно: тут до глибини душі докопуватися не треба, бо вона заживо загнана в параграф. І чи вдасться її колись вивільнити?
Будемо сподіватися на нові часи. Чи й вони тут безсилі?
Не хотілося б, аби уявний читач прочитав "Сльози Святої Марії" просто як художнє дослідження одного із закамарків нашого недавнього минулого. Рабська психологія, успадкована нами, виявлятиме себе ще в одному поколінні.
Таки поки задумуємося над цим, ми ще раби не до кінця.
Чекає свого часу не тільки Граняк. Чекає і Тяско, помінявши посаду, та не помінявши суть.
У невдячну пору іде ця книжка до читача - коли в слові люди зневірилися. Але якщо вони остаточно відучаться один одного чути, ще сумніше стане на світі. Власне, такого й бути не може, аби весь нарід перетворився на юрбу. Завжди знайдуться люди, котрі не піддадуться стадному інстинкту і конче шукатимуть співбесідника. В житті. В книзі.
Шукає такого співбесідника і герой цього твору Дмитро Граняк. І ніякий він не герой роману. Просто ошуканий чоловік, котрий докопується до істини великою ціною - ціною особистого щастя. А таких, як він, тисячі. І тому віриться, що співбесідник у нього буде.
Петро Скунць
“Дорогий Митре!
Цей сповідально-прощальний лист писався не день і не два, бо бажання покінчити з життям давно бунтувало в мені і тому я кожну свою картину малював як останню.
Мої роботи тримали мене на світі. І доконали вони мене. Я жив ними і для них, і в цьому був щасливим. Картини дали мені сенс життя, вони ж дають і сенс смерті.
Багато що ти не знаєш про мене. Я навіть сам про себе все до кінця не відаю на порозі своєї кончини. Художник, митець — це людина-загадка, розгадати яку не дано нікому, хіба лиш Богу, який і сотворив її такою. Ми — мов інопланетяни на цій повній суєти Землі. Тому не дивно, що нас часто не розуміють. А ми, як казав хтось із мудрих, будівники духовного життя.
Деколи не розумів і ти мене, хоч і сам художник. Але не серджуся я на тебе і все тобі прощаю.
Та все ж перед своїм відходом у світи інші хотів би в дечому щиросердечно зізнатися тобі. Неправду я казав, що закінчив художній інститут. Мене вигнали з нього — за... картини. Я намалював літній день у степу: вгорі — синє шатро небес на півполотна, а внизу — жовто-золотисте море українського багатства пшениці. Картина вийшла як прапор. Ще й на передньому плані – зламані колоски, і склалися-сплелися вони між собою у формі, що явно нагадувала тризуб...
Хтось доніс, куди треба, мене затягали-замучили по кадебістських кабінетах і засудили, у сонячну Мордовію "загорати” відправили. Тож свою вищу освіту я здобував там, де Макар телят не пас. Стрічався я на своїх тюремних дорогах із Василем Стусом, Левком Лук'яненком, Іваном Світличним, Миколою Руденком...
Пам'ятаю недільне надвечір'я, літо. 3 Василем Стусом сидимо під стіното бараку, гомонимо. И він, оглянувшись, чи не підслуховує хтось, почав читати свої вірші. Я запам'ятав один:
Ми вже твої коханці, смерте:
життя нам світить крізь туман.
Але возрадуйся тепер ти,
як місячний засіявсь лан...
І про батька-матір, братів-сестер я тобі щось оповідав. Вигадка це все. Не знаю я іх, бо в дитбудинку виріс... А як і звідки туди потрапив - не відаю й донині. Без роду, без племені, як мовиться. А хотілось бути перед тобою і перед іншими не сиротою
безрідним... Тому я ніби і їздив додому, і начебто листи рідні писав...
Розлучаюся з життям і не лишаю ні вдови, ні дітей-сиріт, лиш
картини. “Не дав мені Бог нічого, і хлинули сльози”, — як писав
наш великомученик Шевченко. Та я не плачу. Значить, так мало
бути, планида моя така. Дав мені Бог хист художній, та не зміг чи
не схотів я розпорядитися ним, як інші, мудрі люди, в прокрустове
ложе його втиснути...
Не вмів я голову схиляти.
І в смерть іду без страху. Боюся не смерті, а життя такого. Не
зізнався я тобі, скільки разів тут, в Ужгороді, мене викликали у
кадебе і руки викручували, наставляли-напоумляли-погрожували.
Не хотів я, аби ти злякався і втік від мене, бо втратити тебе бояв-
ся, душу мою споріднену.
Не казав я їм, що зі мною ти живеш. Хоч вони, може, й знали.
Їм же великі гроші платять недарма...
Прости мені за це...
Звичайно, як казав Ціцерон, найкращий кінець життя - це коли
та ж природа, яка витворила, і руйнує своє творіння.
У світі завжди були, є і будуть самогубці. Але, як заспокоював
Вольтер, не треба боятися, що манія самовбивства стане епідемічною
хворобою. Природа занадто добре потурбувалася, щоб цього не
сталося; надія і страх — могутні засоби, якими вона майже завжди
успішно користується для того, щоб зупинити руку нещасного.
У мене ні страху, ані надії нема. Пустка. А тому краще вмерти.
Це смерть-протест.
Знаю, що мене, повішеника, просто закопають, як пса, десь скраю
кладовища. Але я й не жив як людина... Не жив, не творив, як
хотів. Не давали... Хай буде це на їхній совісті. Усім я все прощаю
перед своїм відходом.
Дорогий Митре!
Нині я прощаюся з білим світом із тобою. Не тужи за мною і
не плач. Даремно це: мене вже не воскресиш. Але я буду з тобою у своїх полотнах і твоїх спогадах, бо все-таки немало ми з тобою,
друже, хліба-солі з'їли разом.
І не бійся мене з того світу, не страшися, ніколи я тобі лиха не
заподію. Прошу: домалюй сльози у Пресвятої Діви Марії. Інші
картини не довершуй, тільки цю одну. Полотна мої збережи до
кращих часів. А потім у музей можеш здати, на виставки... Я хочу
з ними перед людьми з'явитися, рано чи пізно...
І не сердься на мене, якщо колись десь щось було, не осуджуй
і не звинувачуй. У повному розумі і при ясній свідомості ступаю
я на смертний поріг. Хоч попервах облити бензином себе хотів і
спалити перед вашим обкомом-облвиконкомом, але передумав: тобі
3-за мене будуть потім неприємності. Своєю смертю нікому не хочу
завдавати болю.
Знаю, що цього листа віднайдеш і прочитаєш тоді, коли я вже
буду в землі гнити. Краще гірка правда, аніж... Перед смертю кожен
із нас мусить відкрити свою душу, якою б темною вона не була.
Лист цей і допоможе тобі...
Просив би тебе: будеш десь у церкві замовляти молитви за упокій
душ своїх рідних і про мене не забудь. Бо нема такого грішника
на землі, в якого б не було права на покаяння. А за мене, окрім
тебе, ніхто не помолиться, бо рідні ж нема, а інші не зрозуміють
мого чорного кроку в небуття.
Нині по-весняному гріє сонечко, люди гомонять надворі, авто
гудуть на вулиці, пташки під стріхою щебечуть, мов душі тих, що
вже відійшли за обрій. Ніби мою душу до себе кличуть. І я виру-
шаю до них.
Прощай, мій друже Митре.
Люди віддають життя за Батьківщину, рятуючи когось чи в
катастрофах. Я ж віддаю своє життя за правду і красу...
Я прочитав увесь лист на однім подиху, потім ще і ще... "Ми
вже твої коханці, смерте..."
І в мені по-новому все ожило, запекло-заболіло, затужило...