Дмитро потай мріяв, що Анця - перша його любов, стане йому вірною дружиною. Але вночі до "Кімнати щастя" дівчина пішла з іншим...
Ще ввечері Ізабеллу могла врятувати розрада, а вранці її знайшди мертвою в халупі де вона мешкала...
Тяжкі, понівечені, трагічні долі людські... Хто тут винен? Над цим замислюється часто Дмитро Граняк - головний герой повісті Андрія Дурунди. У ній, як і в першій своїй книзі "Не карай самотністю" (Ужгород, "Карпати", 1988), автор не оминає гострих кутів нашого складного життя.
У ВИР НОВОГО ЖИТТЯ
-На, неборе, дваццять і п'ять рублів. Більше не маю... А тобі до стипендії, ачей, вистане, - ніби вибачаючись, сумовито мовила мама, простягши перед себе опухлі човники-долоньки, мов покручену й порепану судьбу свою.
Мені було безмежно важко брати від неї ті останні гроші.
-Може, не треба? За що ви хліб купуватимете, Господи мій? - видихнув.
-Не журися, ми якось туйки прожиємо, а тобі в городі за всьо треба платити, - наполягала ненька.
Я стояв з валізкою біля порога.
Брати і сестри дивилися на мене з повагою і жалем. Ставши студентом університету, я залишав їх...
-Спіть, я зараз вернуся, - проказала їм мати. - Іди, Митре, першим, обим'тя не переходила... З Богом. Во ім'я Отця і Сина... - та й перехрестилася...
Ми ступили в тиху-тиху передосінню ніч і россянистою стежинкою через потічок рушили на гору Осеницю. Верхами кілька кілометрів навпростець, а там - центральна трасса, ужгородський автобус.
Черлена Купіль дихала п'янкими настоями копиць, нескошених отав криниць, садків, вливалася в мою душу дивною рікою пахощів і ледь вломивої туги...
Зупинились у світліючій височині. Я хлипнув униз. і здалося: кожен листочок, кожна хвоїнка, травинка-бадилинка, горбинка, творинка з журбою-смутком озиваються до мене крізь передсвітанкову пелену туманцю:''Ми тебе, Митре, виносили, вигойдали, виспівали, зростили... Служили сьме тобі, надіючись, що віддачц матимемо за все, коли виростеш, а ти... Твоя душа ще мить, а наша кров'ю пекучою обливається. Та все ж не зрікаємося тебе, Митре, за тобою необачність, не проклинаємо... Живись у нас, ми жили в тобі, і так житимемо до кінця світу сього, дейким ти не був, куди б не кидала тебе доля... Ми знаємо тебе і віримо у твою незрадливу любов, віримо... Чи ти не так думаєш?..''.
Хіба я можу думати інакше? Невже є такі сили на світі, які вирвали з моєї душі красу цих гір? Хоч не лише ласкою сповивали і теплом, але й сльозами зрошували, каміння під ноги жбурляли, градом били серед літа...
Спостережливість, жага пізнання життя і людей, аналітичне, неспрощене бачення проблем, і не в останню чергу - дар образного мисоення дають усі підстави успішного творчого розвитку Андрія Дурунди.
Життя героїв першої його збірки несолодке, не заквітчане. Воно не лаковане, бо автора вабить сувора правда життя, націленість на узагальнення. Може, ще не завжди він у своїх творах художньо переконливий, але видається похвальним уже постійне прагнення до цього. Він домагається, щоб читач вірив його героям, а значить співпереживав з ними.
Герой оповідання "Ціндоля" - підліток, пастушок Митро (а характері і в долі вгадується чимало особисто авторового), людина вразливої, чутливої душі і непростої долі.
Зрештою в кожному оповіданні - по гіркому шматочку тієї долі, того світу, яким живе авторякий його бентежить. Головне він не прикрашує, не згладжує ці гострі кути. Нема тут героїв суто негативних, бо в кожній людині він прагне вгледіти риси не лише погані, але передусім позитивні, добрі (в того ж Хоми чи його дружини Гафії). Для прикладу, в загалом позитивній особі Хоми Кочергана, тракториста-передовика, працелюба, землелюба, інколи проявляється жорстокість, від якої аж болить серце (історія побиття Ціндолі). Подібне, хоч і в меншій мірі, можна мовити і про Гафію, дружину Хоми.
Мотив людської самотності наскрізний у книжці. Самітні люди — не обов'язково незаміжні чи нежонаті. Яскравий тому приклад оповідання «Щастя в квадраті». По-різному борються з самотою герої оповідань, але борються всі, не впадають у відчай (хіба що не вписується в цей ряд головний персонаж оповідання «Не карай самотністю»). Героїня його Марія, вже літня жінка, звертаючись до долі, думає: «Навіть якщо вже й розсердила тебе людина - карай її, тільки не самотою, доле немилосердна...» Ці слова, мабуть, ключ до провідного мотиву оповідань.
Приваблюють Андрія Дурунду образи людей, умудрених життєвим досвідом (оповідання «Поплюванка», «Заки наша коломийка...», «Босоркун», «Іване, Іване, Іва-а-а...»). Їм випало пройти тяжкі дороги на землі, захищати її («Заки наша коломийка...») від ворожих зайд, губити свою любов, творити красу земну, служити людям аж до смертної миті, до останку. Це прості верховинці краса, гордість і сила гір, невсипущі трудівники. Іх автор виписує з любов'ю, бо сам виріс серед них, наслухався у дитинстві безліч оповідей.
У концепції характеру, як і в орієнтації на проблематику, вловлюється тяжіння автора до плідної гуманістичної літературної традиції. З особливим піїтетом як своїх улюблених вчителів він називає О. Довженка, В. Шукшина, Григора Тютюнника, Антуана де Сент-Екзюпері. Та найперше, певно, читач відмітить живий струмінь фольклоризму, що виразно прозирає у баченні і сприйнятті героїв, у стилі врівноважено спокійної, невимушеної оповіді, в якій наче переплелося і пісенне, і казкове, і баладне, і легендне, i притчево-переказове, ліричне й драматичне, в опорі на морально-етичні основи народного трактування добра і зла. Автор бережеться зводити свого героя на котурни, тримає його в природних для нього обставинах, землі в доброму розумінні слова. Тому подані вони в буденних своїх клопотах, переживаннях, сумнівах і борiннях, звичайні в людських, часто драматизованих долях і незвичайні за вдачею, уподобаннями. Природною стихією, в якій діють герої Дурунди, є верховинська природа, що повсякчас живить їх оптимізмом, життєдіяльністю, поезією. Вони яскраво виявляють своє людське єство, своє відчуття, свій характер, свій світ зрідненості з красою, отчою землею, народом, його історичною пам'яттю. Природа, як правило, живе в його творах людським життям-долею. Жива, мінлива, як і людський вік, настрій. Природа, Верховина стають мірилом духовності героїв, своєрідним їх морально-психологічним каталізатором. Хотілося б, щоб цю благодатну рису, яка йде від фольклору і літературних традицій, автор у подальшій своїй творчості розвивав, збагачував.
У книзі превалює увага до морально-етичних питань, які автор прагне розкривати в контексті по-сучасному важливих мотивів патріотизму, дружби народів, людської совісті і честі, екології природи душі. Утвердженням високих моральних цінностей нашого буття твори Андрія Дурунди співзвучні загальному спрямуванню українського письменства.
Пошуки прозаїка багатообіцяючі. Його художні оповідання позначені живими рисами реальної дійсності.
Націленість автора на зображення народного побуту, морально-етичних сфер, безпосередність оповіді не залишають нас байдужими. Звичайно, необхідно сміливіше утверджувати своє свіже, оригінальне письмо, позбуваючись часом відчутної вторинності в мотивах і образах, штампів, прориватись до соціально вагомих тем, виходити на ширше психологічно вивірене осмислення явищ і вчинків героїв, долати сюжетно-композиційну скупість, терпеливо працювати над словом. В одному із ранніх віршів Андрія Дурунди, тоді десятикласника Голятинської десятирічки на Міжгірщині, є такі рядки:
Триматись вірної стежини
В житті я хочу повсякчас...
Гадаємо, це стосується і перших кроків у літературі, якщо брати за відлік книжковий дебют і розуміти сказане ним як всевідданість літературній справі, громадянську і художню мужність в осягненні життєвого матеріалу.
У літературу йде обдарований, думаючий письменник. Щиро віриться в його щасливе творче сходження.
ВАСИЛЬ ПОП