Людина, яка в тоталітарні часи не дозволили збудувати в нашій області дві атомні електростанції...
Чемпіон світу (!) з шахів серед юніорів...
Чоловік врятував 40 людських життів, а сам залишився без ніг...
Про 12 таких неординарних наших земляків і сучасників - у документальних оповіданнях цієї книги.
Живим хвалу воздавати
Так уже влаштована людина, що її завжди вабить незвичайне. І ладна шукати оте "незвичайне" , "героїчне" у незримій далечі, часто не помічаючи його поруч. Бо живуче в ній ще біблейське: "Нема пророка у своїй Вітчизні..." А велике, мовляв, бачиться лише на відстані. Часу і простору.
Звільняймося від таких стереотипів, як від кайданів. Кажімо людині, поки вона жива, а не лиш над її труною, як ми звикли - добрі слова. А тим паче, коли вона їх добросовісно заслужила.
Любити й цінити треба живих. Мертвих полюбить Бог.
В цій книжці зібралися в гурт саме такі наші крани - особистості неординарні. Життя свої вони виповнюють гуманними думами і великими діяннями. І в цьому їхня високість.
Юрій Ільницький у тоталітарні (!) часи зумів, не побоявся за власну шкуру і посаду (очолював обком компартії, тоді -перша особа в області) уберегти наш благодатний край від можливого Чорнобиля, не дозволивши тут спорудження двох (!) атомних електростанцій.
Неймовірно стійкий духом єпископ Іван Маргітич - в'язень сталінських таборів за віру, владика-мученик і владика-зодчий...
Захар Єфрименко - чемпіон світу з шахів серед юніорів, перший і єдиний на Закарпатті гросмейстер міжнародного класу, товариш і партнер нинішнього шахового короля планети Олександра Пономарьова...
Ужгородець Томаш Сюч, врятувавши в горах від неминучої загибелі сорок (!) людей, сам утратив при цьому обидві ноги і виявився нині нікому з тих порятованих не потрібним...
Високомистецькі роботи заслуженого художника України Михайла Беленя є не лише в Ермітажі й Третьяківській галереї, а шість з них - навіть у колекції Папи Римського! Під час приїзду в Україну 2001 року Папи Івана-Павла ІІ Президент нашої держави Л.Кучма вручив високому гостю об'ємно-просторову роботу "Оранта - Богоматір України" - творіння рук і мислі саме Михайла Беленя!
Ці люди - і я не побоюся це сказати - квіт моєї закарпатської землі і моєї України. З такими держава може сміливо ступати у третє тисячоліття від народження Ісуса Христа -великого Слуги роду людського.
І Україна йде з ними у майбутнє, бо всі герої цих книжних оповідей на сьогоднішній день, дякувати Богу, живі й, скільки ще є змоги, прагнуть прислужитися людям. Кожен з них із повним правом може підтвердити слова Вовенарга: "Усвідомлення плодотворності праці є одним з найкращих задоволень".
Оповідаючи про них, я теж відчуваю задоволення.
Декого з героїв книжки хотілось би бачити вищими у деяких діях і поступках, і про це хтось захоче дорікнути мені. Дорогий читачу! Я - письменник, а не їхній суддя. Судити має право лише Всевишній.
І - наостанок. На жаль, у цій книжці стрілися лише дванадцять достойних закарпатців. Число - символічне: дванадцять апостолів було в Ісуса Христа. Дванадцять місяців у році. Але достойників таких у нас - набагато більше. Тому житимемо - і я, і ти, любий читачу - надією на нові зустрічі в грядущому. А надія подає руку натхненню...
Андрій Дурунда
ГУДУТЬ ДЗВОНИ ПІД БЕСКИДАМИ...
У горах завжди було важко жити-виживати. Особливо ж сьогодні.
Тож як людина може умудритися тут сягнути поважних літ? Як, приміром, Іван Кузьо з Верхнього Студеного на Міжгірщині, якому
пішов, нівроку, 99-ий. Для гір та ще й найхолоднішого села на Верховині, про що й сама його назва свідчить, це неабиякий рекорд.
Моє рідне сільце Рекіти з Верхнім Студеним розділяє гора. Mчав я до своєї 83-річної неньки — і до хати Кузів завітав.
... Під вечірнім дерев'яним місточком клекотіла весняна вода. Під горою над потічком – смерекова півстолітня хата. Сіни. Направо — одна кімната з двома вікнами у світ, постіллю, столом, піччю... За нею - друга.
З сином Петром і невісткою Вірою проживає тут найстаріший мешканець довколишніх верховинських сіл.
На постелі лежить сивий дід. Дрімає. Над ним, у головах картина зимової церкви роботи знаного закарпатського майстра пензля Михайла Санатюка. Художник подарував її Кузьові на його 90-річчя.
На суміжній стіні - дві ікони. Хрестик. По обидва його боки - фотографії молодого ще Івана Федоровича, його дружини – покійної
Калини.
Тридцять дев'ять літ прожили разом. І вже майже стільки років Кузьо - вдівець.
А життя з самого дитинства не стелилося йому килимком м'якеньким. У шість років залишився сиротою: мати молоденькою лягла в могилу, батько ще з трьома своїми братами в Америку подався на заробітки та
там і згинув...
Жив Іванко і зростав у свого діда. Навчився робити все, що треба робити в горах, аби вижити. Коли ж хлопцю виповнилося двадцять два — старий мовив:
- Прийшла пора, неборе, тобі свою сім'ю заводити. Жити, як другі люде.
Хлопець мовчав. Ніяк не сподівався на таку бесіду.
- От с файна дівка, Гобликова Калина. З Потока. Я видів, як ти витанцьовував з нею на свадьбі, - після паузи повів далі старий.
Іван щось невиразне пробурмотів - не то схвалюючи, не то заперечуючи дідову думку. Він узагалі звик не перечити тому, в кого
жив і чий хліб їв.
— Порядна дівка. Роботяща. Чесна. З такою мож жити, - небавом докінчив своє дід і вийшов, залишивши онука на самоті з своїми
думками.
Хлопець послухався. Одружився.
Егей нашу молодую не гроші віддали,
А робота та охота — люди її знали.
Ой у нашім городчику росте ружа ясна,
Та в нашого молодого родина прекрасна.
Не там щастя, не там доля, де багаті люде,
Хто ся збере по любості, тому добре буде.
Так виспівували їм на свадьбі. І всі коломийки ніби саме про нього, Івана, і його Калину перлину, яку порекомендував мудрий дід. Іван Кузьо ні разу не пожалкував за тим дідовим вибором. Жаль лише, що так порівняно мало судилося їм пливти разом у сімейному кораблі, виповненому тихою любов'ю – цим великим Божим дарунком для
обидвох...
Часто нині в одинокій задумі сидить 99-річний Кузьо під причілком хати або на стільчику біля струмочка, який з гори біжить-видзвонює, ніби спогади накликає. Сидить сповитий споминами-думами про дітей своїх, долі їхні у цьому світі збуруненому.