У пропонованому вже документальному творі, який у зміненому та доповненому варіанті вже вдруге йде до читача, український письменник із Закарпаття Андрій Дурунда розповідає про родину фронтовика і партизана світлої пам'яті Луки Сятині та його вірої дружини Марії з Синевира, в яких народилося одинадцятеро дітей, про їхні складні житейські шляхи-дороги.
Дерево-рід Сятинь - один з мільйонів на Україні.
Із задуманої автором серії це - перша.
Наступні - в нелегкій дорозі до читача.
Дай, Боже, їм путі щасливої і благодатної.
У книзі використані світлини з родинного архіву Сятинь.
Наше найбільше багатство...
У кожного з нас є своя любов-зоря і своя гора, криниця з найсмачнішою у світі шовковою живлющою водою. Є люди, для яких усе це - в одному безмірно святому для них місці: в закарпатському верховинському Синевирі. Це - сім'я колишнього фронтовика і партизана Луки та Марії Сятинь, у якій народилося одинадцятеро дітей.
Живуть десятеро.
Коріння їхнього буйного дерева-роду сягає в глибину віків. Крона ж розрослася по всій Україні та навіть за її межі сягнула.
Бо нашого цвіту - по всьому світу...
Дерево це - міцне, гіллясте. Не страшні йому ніякі бурі-катавасії-потрясіння-вітри.
Такими родами держава сильна і вічна.
А без роду нема й народу...
Сятині кожен по-своєму виборювали-вимірювали цю країну, зміцнювали і служать їй скромними трудами своїми.
На таких людях-родах і стоїть наша Україна - хоч змучена, але прекрасна й особливо дорога...
І ще не втрачена...
Під загальною рубрикою "Роде наш красний..." хочеться розповісти про тих дітей великої української сім'ї, які не скиглять і не плачуть, а вже щось зробили і роблять не тільки для своєї родини, але й для нашого славетного українського роду, примножуючи його красу і могутність.
Нарікати - легше. Робити - важче. У віки було так.
І ще. Пора нарешті перестати з диким запалом-захопленням охаювати, паплюжити, обливати себе брудом перед світом, займатися самоїдством.
Український поет Володимир Красиленко з болем пише:
Як розпізнати іноземців лиця?
А так! Хто за Німеччину - той німець,
а поляк, той, що Польщею гордиться.
Ну, а у нас своя традиція:
хто Україну гудить - українець.
Нарешті будьмо гідними. Бо якщо ти сам себе не поважаєш - як, чекати поваги й шани від когось?
"Щоб з нацією рахувалися інші, їй потрібна розвинута самоповага", - наголошує визначний український поет і громадський діяч Іван Драч.
Любімо своє.
Цінуймо своє.
Адже в нас є ким і чим заслужено пишатися. Не менше, як в інших народів.
А найбільше наше багатство - люди.
Це - перша книжка із задуманої серії. А первісток завжди особливо дорогий...
Андрій ДУРУНДА