Риба шукає, де глибше, а людина – де ліпше. Тому герої повісті «Вікторія регія», не маючи змоги вижити на рідній верховинській землі, вирушили в далеку Бразилію, аби заробити грошенят і повернутися додому заможними людьми. Але більшість з них не повернеться в отчий край, згинувши на чужині: то в океанських водах, то в річці від піраній, то від укусів лютих гадюк… Навіть не всі допливуть до тієї омріяної Бразилії, до місця своєї рабської роботи.
Які пекельні біди чекатимуть на них, які трагічні історії та життєві перипетії доведеться пережити, які приниження і митарства пройти – про все це йдеться у повісті. Цей твір – про першу хвилю еміграції українців за кордон. Назва твору – квітка, що росте у Бразилії і цвіте всього кілька днів у році.
В Андрія Дурунди проза наскрізь патріотична. Він письменник національний.
Що характеризує нашого пересічного інтелігента? Принагідне, невиправдане захоплення якимись (здебільшого не українськими) осягами. Тоді, не переймаючись чи дана річ годиться для нас, чи ні, пропагує її, як гідну наслідування. Це джерело всякого роду політичного й неполітичного "імпортерства".
У творах Дурунди верховинці є патріотами рідного краю, України загалом. Особливо це помітно в повісті "Вікторія регія", яка відтворює одну з найболючіших сторінок історії краю - масову трудову еміграцію закарпатців у чужі краї на початку минулого століття.
Зло родить зло. Герої ж Дурундової повісті зло поборюють добром, високою християнською мораллю, освіченістю, духовністю.
ЗАКИ МОРЕ ПЕРЕЛЕЧУ...
Замість передмови
Повість "Вікторія регія" була написана понад чверть століття тому, коли мої земляки-закарпатські змушені були виїжджати у найвіддаленіші місця тоді величезного Радянського Союзу, аби своїми золотими руками заробити якусь копійчину. Удома ж роботи для них не знаходилося...
Імперія розвалилася. Гадалося що незалежній, вільній Україні в людей юуде робота, а з нею щастя й достаток. Але не так вийшло. І нині мої земляки батракують, та не тільки в країнах колишнього Союзу, а за морями-океанами - по всьому світу! Офіційно майже сім мільйонів моїх співвітчизників шукають своє щастя у далекому й близькому закордонні.
Сім мільйонів!
Смаку хліба чужими довелося скуштувати й мені. Не маючи змоги вижити за свої літературні труди, одразу після розриву СРСР я по кілька місяців працював чорноробом у Греції, а потім у сусідній Угорщині - в Будапешті, виконуючи найважчу і найбруднішу роботу, на яку ніхто з корінних мешканців не погоджувався. Не зізнавався, що я є письменником і журналістом. Не повірили б роботодавці. А якби й повірили - посміялися б. Це в кращому випадку. Скоріш за все просто вигнали б з роботи, як це сталося зі мною в грецькому місті Салоніки. Мені було дуже соромно не стільки за себе особисто, як за свою країну.
Та державцям, на жаль, не соромно...
"Вікторія регія" народилася 1985-го, незадовго до відзначення сотої річниці першої хвилі еміграції українців за кордон, і саме до цієї події планувалося видати цю повість.
Чому ж тоді книжка не дійшла до людей? Чому пташка не вилетіла у світ? Бо їй підрізали крила.
Раніше літератора давила цензура, а нині - безгрошів'я.
Твір був написаний не в дусі сумнозвісного соціалістичного реалізму, як вимагалося...
Не було в ньому й так званого "світлого оптимізму". Тут змальовано сумну і правдиву картину життя маленького гірського сільця, чоловіки якого не витримали витримали злиднів, полишили отчі пороги та подалися в світ за очі - аж у Бразилію. Тому навіть залишене поселення згодом назвали Бразилією.
Що сталося з ними у тих далеких краях, яких нещасть довелося зазнати, скільки бід і трагедій перетерпіти - про це на сторінках повісті.
І в інших моїх творах, на жаль, дуже мало оптимізму. Реальність - ні та, радянська, ні тим паче нинішня, - не дає підстав для цього.
Питання заробітчанства, порушене в повісті, як виявилося, не вичерпалося, не зникло, а ще більше роз'ятрилося в наші дні. Люди гинуть в чужих краях, калічаться, безслідно зникають - і ніхто їх навіть не розшукує! Вдома розпадаються сім'ї, спиваються одинокі дружини, діти без батьківського нагляду пропадають...
Прадревня українська нація в центрі Європи у мирний час на очах усього світу вимирає!
Та власть імущі цього воліють не бачити. Їх болі й печалі народу не турбують. Їх цікавлять насамперед посади, титули, багатство-депутатство...
Знаю, що моєю книжкою, до того ж про події понад столітньої давності, не розв'язати цієї болючої, мов рана, проблеми. Але показати читачеві, які біди можуть чекати на тих, хто полишає отчі пороги в пошуках роботи, привернути державну увагу до цієї національної біди - мушу...
Тільки потрібно, щоб державники читали книжки своїх речників.
2011 рік Андрій Дурунда