Пазломанія

(Виринає посеред озера. Він древній сивий дід,

довге волосся і довга біла борода

всуміш з баговинням звисають аж по пояс.

Шати на ньому — барви мулу, на голові корона

із скойок. Голос глухий, але дужий).

Хто тут бентежить наші тихі води?

Стидайся, дочко! Водяній царівні

танки заводити з чужинцем?! Сором!

Линьмо, линьмо в гори! Там мої сестрицi, там гiрськi русалки, вiльнi лiтавицi, будуть танцювати коло по травицi, наче блискавицi! Ми тобi знайдемо з папоротi квiтку, зiрвем з неба зiрку, золоту лелiтку, на снiгу нагiрнiм вибiлимо влiтку чарiвну намiтку.

Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє з краю до краю. Дай нам зажити веселого раю, поки ще лiтечко сяє, поки ще житечко не полягло, - ще ж неминуче до нас не прийшло! Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рiдная! Потiм поникне краса моя бiдная, ляже додолу сама… Сестро! не будь як зима, що не вблагати її, не вмолити!

Вони стоять у парi. Мiсячне свiтло починає ходити по лiсi, стелеться по галявi i закрадається пiд березу. В лiсi озиваються спiви солов'їнi i всi голоси весняної ночi. Вiтер поривчасто зiтхає. З осяйного туману виходить Русалка i нишком пiдглядає молоду пару.

(Обсiдають порiг) Коли б там швидше нам дверi вiдчинили, - ми голоднi!

Нi, дитинко, я не держу тебе. То Водяник в драговинi цупкiй привик одвiку усе живе засмоктувати. Я звик волю шанувати. Грайся з вiтром, жартуй iз Перелесником, як хочеш, всю силу лiсову i водяну, гiрську й повiтряну приваб до себе, але минай людськi стежки, дитино, бо там не ходить воля, - там жура тягар свiй носить.

Ой леле! не нуртуй! Хатинки не руйнуй! Печера в нас маленька, що збудувала ненька. Убога наша хатка, бо в нас немає татка… (Чiпляються йому за руки, благаючи). Ми спустимось на дно, де темно, холодно, на днi лежить рибалка над ним сидить Русалка…

Чому ж би нi?.. Що ж, ти зовсiм така, як дiвчина… ба нi, хутчiй як панна, бо й руки бiлi, i сама тоненька, i якось так убрана не по-наськи…

А чом же в тебе очi не зеленi? (Придивляється). Та нi, тепер зеленi… а були, як небо, синi… О! тепер вже сивi, як тая хмара… нi, здається, чорнi чи, може, карi… ти таки дивна!

З гiр на долину бiжу, стрибаю, рину! Мiсточки збиваю, всi гребельки зриваю, всi гатки, всi запруди, що загатили люди, - бо весняна вода, як воля молода! (Хвилює воду ще бiльше, поринає i виринає, мов шукаючи щось у водi).