Бібліотечні уроки

"Нескорена квітка, дочка матері - України"

Година інформації у 6 класі "Нескорена квітка, дочка матері - України' до роковин. загибелі Алли Горської - української художниці, дисидентки, правозахисниці.

Бібліотечний урок "З історії Слів"

Бібліотечний урок  для учнів 6 класу до всесвітнього дня здорового харчування та дня макаронів.

Бібліотечний урок "Міжнародний день Матері Землі"

Тема: Презентація книги Володимира Яворівського «Автопортрет з уяви»

Мета: Виховувати любов до природи, краси і багатства рідного краю; формувати естетичні смаки; збудити інтерес до художньої спадщини, зокрема, до життя і творчості народної художниці Катерини Білокур.

Обладнання: Репродукції картин Катерини Білокур, автопортрет художниці, виставка «А квіти я буду малювати і малювати», виставка творів Володимира Яворівського.

Бібліотекар. На вселенському небесному полотні її зоря пульсує квіткою. Можливо, гінкою мальвою, чи соромливим чорнобривцем, чи повновидою півонією, цнотливою ружею, або ж пломінким майором.

Життєвий і творчий шлях Катерини Василівни Білокур був не легким. Народилась вона в день святої великомучениці Катерини 7 грудня 1900 року в селі Богданівці на Київщині в селянській родині. Народилась в мальовничому краї з казково гарною природою і минулим.

(Картина «Дикий мак»).

Автор.  Дикий мак квітує на пригірку Гетьманського урочища. Там пульсує мілке джерело, яке здавна прозвали Сльозою Чураївни. Богданівка -  давнє козацьке село, що почалося з однієї глиняної хати, в якій заночував гетьман Богдан Хмельницький, їдучи якось із Переяслава до Пирятина. В чепурній мазанці, розмальованій веселими півниками, мальвами, соняшниками та барвінком, жила козачка з десятьма незаміжніми дочками. Ввечері гетьман Хмель сказав: «Іменем вашого батька, славного козака-лицаря, який наклав головою за землю отчу та за віру християнську, велю вам, дочки: виберіть з оцих моїх побратимів, котрий вашому серцю любий, та народіть сто онуків в пам'ять про мене...»

Вдосвіта козаки наздогнали гетьмана у степу. Бракувало серед них

тринадцяти. За Супоєм ватагу наздогнало ще четверо козарлюг. «Вже можна і

не чекати нікого, батьку» - мовив найсумніший із них, і Богдан здогадався, що одна із дочок відмовила всім. Тоді в цьому місці виросло ще дев'ять хат, і хутір, не змовляючись, назвали Богдановим іменем, а урочище, де всю ніч горіло багаття - Гетьманським. Найстарша дочка так і не вийшла заміж. Усе життя вона складала пісні про кохання та розмальовувала своїм сестрам хати дивовижними райськими птахами та квітами. Одні називали її Марусею Чурай, інші - нареченою козака Мамая, треті - Чаклункою, а дехто - Причинною Марією, бо свої пісні та, намальовані нею, диво - птиці вона чомусь називала діточками.

Де більше краси і таємниці - там більше й правди.

Бібліотекар. Колись треба було ховатись від батька й матері, від пришелепкуватого бригадира, бо одна справа, коли жінка спішить з поля додому, щоб згаламагати начасничений борщ, випрати чоловікові та дітям шмаття, впорати город і дворище, а зовсім інша - квецяти щіткою по полотні, щоб потім тим полотном у рамці зачиняти курник.

Автор. Мусила робити це тайком, бо її малювання й досі наводило на маму такий безпросвітний смуток... Вона й досі переконана, що дочку наврочено цим чаклунським ремеслом... Заїжджому фотографу з Києва лиш випадково вдалося сфотографувати художницю біля картини в саду, тоді, коли вона взяла пошарпаного пензля, щоб написати в самому низу правого куточка: «Малювала з натури Катерина Білокур».

Бібліотекар. В 33 роки Катерина з рішучістю заявляє батькам, що з цього часу вона буде вчитись малювати не лише в святкові дні, а й кожної вільної хвилини. За науку і вчителя їй стане природа. А природа в Богданівці була чарівна.

(Картини «Хата в Богданівці», «В Богданівці на Загреблі» та інші).

Катерина. У серпні Загреблю нашу вже було й не впізнати: заквітували двори, вулиці, поховалися у квітках старі діряві тини, вдовині хатки лише солом’яними брилями з квітників похитують, дітлашня у піжмурки бавиться у

квіткових хащах. Навіть уночі наша Загребля світиться вогниками пахучого

тютюнцю, мальв, нагідок, жоржин, ромашок, айстр, а ввечері, коли вікна їх із двору підсвітять - можна й забути, чи на землі стоїш, чи райська брама перед тобою одчинилася, й душа твоя враз як зайдеться щасливим великоднім трепетом, аж затулиш долонею губи, щоб не закричати: «Людоньки! Подивіться ж, у якому прекрасному світі ви живете!»

Бібліотекар. З перших робіт збереглося дуже мало. Результатом творчості 30-40-х років є такі картини, як «Берізка» (1934), «Квіти за тином» (1935), «Жоржини» (1940). Налагодилися відносини з Київським центральним будинком народної творчості. В 1940 році в Полтаві, а потім на республіканській виставці у Києві, експонуються роботи Катерини Білокур, що одержують високу оцінку фахівців. В 1941 році в Полтавському краєзнавчому музеї влаштовується персональна виставка творів художниці, і має великий успіх. Але, на жаль, всі експонати згоріли під час війни разом з музеєм.

В післявоєнні роки з під пензля Катерини Білокур з'являється ряд картин: «Буйна»{ 1945), «Півонії» (1946), «Колгоспне поле» (1948-1949).

Катерина. Малювала тоді «Буйну». Я малювала не фарбами, я малювала квітами нашу Марію Добродійку. Ніхто й не розгледів, що то - Маріїн портрет з квітів, портрет її душі. Два твої Івани склали свої кучматі голови за Дунаєм. Якби й вернулись додому, не впізнали б тебе сиву приголомшену тітку.

Бібліотекар. Марія Добродійка - то Катеринине свято й винагорода долі, яка наслала цій одержимій самітниці стільки страждань, що вжахнулась й передарувала їй оцю святу Марію з таким добрим серцем, що, коли б одного ранку раптом не зійшло в небі сонце, од тепла Маріїної душі все одно б цвіли сади, буяло зело, а люди знаходили б свої праведні дороги в цьому світі. Курінна Марія Минівна. Ти встигла намалювати її портрет. Ти його назвала «Марія з Богданівки», але в Києві перейменували на «Портрет жінки» (1940).

(Картина «Колгоспне поле»),

Катерина. Марія принесла мені Іванову сорочку, щоб я її розпорола і мала на чому малювати. Та ще принесла кілька лампачин, щоб я протопила у плиті і полікувала свій ревматизм. А ще сказала: «Намалюй на Івановій сорочці поле, бо любив він його більше ніж мене. А ще, як зможеш, десь у куточку - його тракторця, до якого свого Івана ревнувала найдужче. Ні, ні, Катрусю, ти малюй свої квіти, а все ж і тракторця не забудь. Маленького, як бджілку, десь його між квітами заховай. Ото й буде мені пам'ять про обох Іванів».

П'ять літечок повоєнних, п'ять літечок голодних і вбогих я віддала, щоб виконати Маріїне прохання - змалювати колгоспне поле, оте, біля Сльози Чураївни, яке найбільше любили її Івани: змалювала трактора, що оре їхнє поле, а в тому тракторцеві - ніби вони обидва, Марїїни Івани, чекає їх Марія, щойно махала їм ситцевою хустиною та й кинула її на плетений тин. Оте віконечко в квітах - то Марїїна віра в пам'ять. Найрідніший їй той шматок лану. А квіти для Марії Добродійки. Хай веселять її душу. Інакше я не могла, бо ж малювала своє «Колгоспне поле» на полотні із сорочки її Івана. Сорочки, яку він носив на своєму тілі. А що видно рубець на картині - вибачайте, полотно було покраяне на сорочку, а не для малювання, мусила зшити.

(Натюрморти).

Бібліотекар. П'ятдесяті роки для Катерини Білокур були найпліднішими. Натюрморти захоплюють філософічним осмисленням життя. В мистецькій мові художниці вони обертаються на величальну пісню природі, красі, людині і її діянням.

(Картина «Квіти в тумані» (1940).

Катерина. Туман хвилями котиться з берега, півні навперейми горлають з усіх сторін світу, так уже запопадливо лементують, наче ковтнули по гарячій зорі, прийнявши її за золоту зернину. Півонії визирають до мене з туману: «Ось ми, бачиш, як цвітемо для тебе - і червоно, і рожево, й бурячково, й фіолетово, щоб було твоєму окові любо». Уста їхніх пелюсток тягнуться до мене з туману, справляють своє потаємне буйство на честь сонця, що незабаром шугоне з-за лісу. І наче питають зарошеними устами: «Не набридли ми іще тобі? Не вимучили тебе?» «Рідні ж ви мої, свято ви моє одвічне, поки ви цвітете - світ мені милий і любий...»

(Картина « Снідання» (1950).

Автор. Коли вона малювала картоплю, щойно вихоплену з окропу, для натюрморту «Снідання», перевела цілий мішок «полтавки» - понаїдалися тоді і кури, і коза, і Басаврюк, і Никонів вовкулака, а картопля на малюнку не виходила, хоч пробі кричи! І зненацька сахка, пахуча, аж надтріснута від нестерпної ласки вогню картоплина явилась їй тоді, коли Катря аж до запаморочення хотіла їсти, весь день перучи шмаття біля ставка. Тоді вона покинула на призволяще мокру білизну, задихана вбігла в свою кімнатчину - і поки сонце зайшло за хату, полумисок звареної картоплі стояв на столі у центрі натюрморту.

(Автопортрети).

Бібліотекар. Залишила нам художниця і три виконані олівцем автопортрети 1950, 1955 і 1957 років.

Автор. Малюватиме з уяви про світ і саму себе. Такою себе й намалює, щоб її автопортрет можна було не лише дивитися, а й читати. Людина - це очі, а потім уже все те, що довкола очей, а тоді знову очі, очі, очі... найважче їй буде намалювати свої очі... Більше за очі знає лише серце, але його не намалюєш.

Бібліотекар. Катря сіла на засланий килимом ослін, посадила біля себе свою пам'ять.

Катерина. Отак і намалюю: густе плетиво осінніх дерев із самотньою пташкою, серце якої відчуло неминучість останнього вирію. За спиною у мене осінь... і репана кора дерев переходить на складки моєї куфайки, бо хіба ж я - не сумне осіннє дерево, на яке пташка сідає не для того, щоб безтурботно поспівати, а для того, щоб відчути навалу вирію, попечалитись і подумати. Хіба я не таке дерево?Хто знає, де більше правди: чи тоді, коли птаха співає серед літа, чи тоді, коли вона думає про вирій? Лише восени вона відчуває, яке ж до судомин рідне їй це дерево, що його треба залишити. Залишити, щоб знову повернутись до нього. Це і є, напевно, мить мудрості. Отож, Катерино, ти - саме таке дерево, що виросло на цій землі, вибуяло пристрасті цієї землі. Дерево з глухої осені. Лише під корою твоєї куфайки все іще шаленіє твоє ненаситне серце... Репана кора дерева... кора куфайки... репані руки...грубі складки хустини... складки чола... складки довкола очей... І тільки очі, очі! Ненаситні твої очища...

(Картини «В сім "і вольній, новій», «Тихесенько вечір на землю спадає»).

Бібліотекар. Великий вплив на творчість Катерини Білокур мав Тарас Григорович Шевченко. Як узяла вона «Кобзаря» в руки, як глянула на ті чарівні малюнки, як прочитала ті вірші дорогі і прозу, та так, як ото старі люди кажуть, наче їй хто дання дав...

Катерина. Коли я щось гарне малювала, він завжди любив мене і не відходив від мене ні на крок. Я малюю собі, а він стоїть за спиною й усміхається. Він хотів бачити наше село у квітах: «Поставлю хату і кімнату, садок - райочок посаджу в своїй маленькій благодаті», то Марія Добродійка й насадила ... для Нього. А тоді тихенько зайде з-за пліч, візьме мою руку в свою, і малюємо вдвох мальву або калину, їх він любив найдужче - ввижались вони йому навіть у казахстанській пустелі, на засланні.

(Картина «Цар Колос» (1949).

Бібліотекар. В Парижі під час експонування на колективній виставці

«ЮНЕСКО - 58» восьми робіт художниці Катерини Білокур, за невстановлених

обставин викрадено дві роботи. Адміністрація Французького Національного

музею «Лувр» не знімає з себе відповідальності за втрачені на виставці роботи художниці Білокур. Однією із викрадених робіт була картина «Цар Колос». Пізніше Катерина Василівна відтворить цю картину.

(Картини з розмаїттям квітів).

Автор. Мальви, півники, чорнобривці, півонії, калачики, жоржини, любисток, ружі, кручені паничі, султани, невісточки, нагідки, королевий цвіт, волошки, айстри, левкої раптом ожили і потягнулись до світла. Своїми невидимими корінцями вони дотягнулись аж до рідної Богданівки, до її чорнозему, без якого вже не могли існувати. Полотно, на якому вони намальовані, зіткано з льону, що виріс на богданівській землі, фарби - з олії цього льону, рамця - із берези, що виросла на Загреблі. За 1000 кілометрів від рідного дому квіти про це не забули, бо Катерина їх наділила своєю пам'яттю.

(Картини «Осінь», «Все йде, все минає»).

Бібліотекар. Тяжка невиліковна хвороба все більше і більше давала про себе знати, забирала останні сили і енергію художниці. Певно відчуття наближення неминучого кінця навіяло мінорний настрій у картинах «Осінь», «Все йде, все минає». Катерина Василівна немовби прощається з природою, усім прекрасним, чим наповнена була її душа. Спокій дерев, мовчазна тиша, пригніченість, сірий безрадісний день. Це була остання осінь в житті славетної художниці, це були її останні твори і останній подих в її самовідданій подвижницькій діяльності.

(Картини квітів останніх років).

Автор. В яготинській лікарні молоденький лікар обстежив хвору, яку на підводі привезли з Богданівки. З-під ковдри виглядала землиста правиця з тонкими красивими жіночими пальцями, на яких залишилися цяточки зеленої та червоної малярської фарби. Три пальці були згорнуті в пучку, наче й досі тримали невидимого пензля. Лікар жахнувся - Катерина Білокур! Вислухав її серце й, затуливши власне обличчя полою халата, вибіг з операційної. «Вперше від мене залежить життя генія, а я нічим не можу зарадити !»  ... Вона

провалилась в чорнющу осоружну прірву, довго летіла, аж поки не впала на

величезне, без кінця краю, поле, всіяне квітами. Звелася і пішла по ньому босоніж. Квіти віддано зазирали їй в очі, лоскотали пелюстками руки. Вони слалися їй під ноги, а коли наступала на них - пружно виструнчувались аж до неба.

І вона побігла. Задихалася, падала і зводилася знову. Попереду у квітах пульсувала Сльоза Чураївни і пасся кінь Мамай, але добігти до них вона вже не змогла. Впала обличчям у квіти - і їй стало легко-легко, наче мала щойно народитись... Це сталося 10 червня 1961 року.

Бібліотекар. Україна шанує і пам'ятає видатну художницю. Сьогодні в Богданівці на подвір'ї музею-садиби Катерини Білокур на стежині біля хати - монументальна скульптура художниці з трояндами в руках. Встановлений пам'ятник в центрі села і на могилі, біля картинної галереї в Яготині.

Картини художниці експонуються в музеях України: в музеї-садибі Катерини Білокур у селі Богданівка, Яготинській картинній галереї, Державному музеї українського народного декоративного мистецтва, Полтавському художньому музеї.

Одна із вулиць Києва носить ім'я Катерини Білокур.

Створено балет «Катерина Білокур», поставлено одноіменний спектакль, демонструється документальна стрічка «Чарівний світ Катерини Білокур» та художня двосерійна стрічка «Буйна». Видано збірку листів художниці, альбоми, книги про її життєвий і творчий шлях. Засновано премію імені Катерини Білокур. Відлито ювілейну монету.

Вже більше півстоліття, як закінчився земний путь Катерини Василівни. Та живуть її діти - квіти. Напоєні сонцем, світлом, наснажені великою патріотичною любов'ю до рідної землі, переповнені буйнуванням веселкових барв - її твори захоплюють, чарують, дивують глядачів, співають безсмертя тій, яка з'явила їх на радість людям.

 А КВІТИ Я БУДУ МАЛЮВАТИ І МАЛЮВАТИ

Виставка до презентації книги В.Яворівського «Автопортрет з уяви»

1.     Катерина Білокур. - К.: Мистецтво, 1975.

2.      Катерина Білокур: Альбом. - К.: Мистецтво, 1975.

3.      Катерина Білокур: Фото - книга. - К.: Спалах, 2001.

4.      Світ Катерини Білокур: Каталог творів колекції Державного музею українського народного декоративного мистецтва. - К.: ПП «EMMA», 2000.

5.     Яворівський B.C. Автопортрет з уяви: Роман. - К.: Радянський письменник, 1981.

6.     Яворівський В.О. Автопортрет з уяви : Роман. - К.: Дніпро, 1982.

7.     Яворівський В.О. І засурмив янгол... : В 3 т. - К: Глобус, 1993 - T. 1 :Публіцистика, новели, роман «Автопортрет з уяви».

 Тема.ПРЕЗЕНТАЦІЯ ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕННИКА - ЗЕМЛЯКА ОЛЕКСАНДРА ЖОВНИ

Мета. Ознайомити учнів із творчістю письменника - земляка, викликати інтерес до нього як прозаїка і особистості, допомогти зрозуміти основні думки і заглибитися в зміст творів, відчути їх всією душею.

Обладнання. Виставка книг, викладка матеріалів.

Бібліотекар. З Олександром Жовною - письменником - земляком мене звів випадок. А точніше, за планом курсів підвищення кваліфікації в бібліотеці імені Чижевського відбулася зустріч з молодим прозаїком. Буває таке: вперше людину бачиш, а відчуття, ніби вже сто років знайомі. Співбесідник - людина проста і щира, сприймає життя як належне.

Учень. Жовна Олександр Юхимович - прозаїк, народився 15 лютого 1960 року в місті Новомиргороді . Вступив до Київського державного педагогічного інституту на факультет дефектології. Навчався добре, навіть аспірантуру пропонували... Але було нудно. Та ще й хвороба давала знати. Відмовився від аспірантури, поїхав до Новомиргорода, на свою малу Батьківщину. Почав працювати у школі, точніше у дитбудинку для розумово відсталих дітей. З першого дня сприйняв їх спокійно. Не сюсюкав, але й не відгороджувався від них. Придивлявся, аналізував їхні вчинки, намагався зрозуміти їхній світ. Хоча спроби пера були і раніше, в дитбудинку йому писалось найкраще.

А почалося все ще в інституті. Якось на занятті з психіатрії занудьгував. Слухав про «сапенсіо» - розум, а думки десь мандрували. Він їх і записав. З'явилось оповідання, яке Олександр так і назвав «Сапенсіо». Написано оповідання російською мовою, а видано у Варшаві польською за сприяння диригента Варшавської опери Войцека Лепковського.

У 1986 році до Новомиргорода приїхав секретар журналу «Дзвін», якому Жовна передав кілька своїх оповідань. А перед тим відіслав свої твори до журналу «Дніпро». Майже одночасно в обох виданнях вийшли твори молодого прозаїка: т0ри новели: «Наталочка», «Історія одних похорон», «Учитель з минулого» і збірочка оповідань.

У 1993 році з'явились друком оповідання «Повернення», «Вдовушка», «У сірій каламуті», «Вокзальне вікно». У 1996 році «Бабка» (Метелик).

Бібліотекар. В житті Олександра було стільки прозрінь, випадковостей, щасливих збігів обставин, що здається, він сам всерйоз починає вірити чи то в ангела - охоронця, який наставляє, направляє не тільки його дії, а й думки, помисли, вдихає натхнення і дає наснагу творчості,чи то в свою щасливу зірку.

Був такий випадок. Доля звела його з диригентом Войцеком Лепковським. Той, подорожуючи, затримався у Києві. Вони ходили з ним по всіх історичних місцях столиці... Якось забрели на Байкове кладовище, відшукали могилу Грушевського. А поряд побачили надгробок з пам'ятником у формі диригентського пульта, викарбуваними на ньому нотами. Войцек записав ті ноти на коробці сірників. Потім увечері зіграв. Це був реквієм. Мелодія заполонила Олександра і довго не відпускала. Лише через кілька років він написав оповідання «Партитура на могильному камені».

Учень. Є в цьому оповіданні і динаміка, і інтрига, і загадкові персонажі, і складне переплетіння доль, і цікавий жіночий образ , і , навіть, елементи містики. Достатньо сказати, що дія відбувається в старовинному монастирі, де розмістилася лікарня для психічно хворих. До неї і потрапляє практикант 23 - річний лікар Юрій. А далі... Далі перед ним розгортається драматична сповідь композитора Сарського, котрий втратив спокій від списаної партитури, що була висічена монахом на могильному камені. Ноти на камені стали ключем до геніальної музики, яку дописав композитор. А от чому він потрапив до психлікарні, можна дізнатися з книги, а також із кінострічки Одеської кіностудії, яку зняв кінорежисер Ярослав Лупій. Головних героїв виконують

відомі актори: Олесь Лупій, Ольга Сумська, Дмитро Миргородський, Сергій Романюк. Кінострічку демонстрували і в кінотеатрі нашого міста.

Бібліотекар. Олександр пише швидко, натхненно, на одному подиху. Ніколи всерйоз не займаючись критикою, ні методологією літературного творення, він сам собі найсуворіший критик.

Учень. У київському Будинку кіно відбулася незвичайна презентація. В кінострічці крім професіоналів кіно, акторів, помітно виділялись зовсім не звичні люди, які не бачили і не чули переповненого залу глядачів. Не бачили вони і не чули, як стоячи аплодував зал після перегляду стрічки, такої світлої і доброї. І хоча для них ніколи не настане день і самі вони ніколи не побачать ні стрічки, в якій знімались, ні себе на екрані. їх вічна ніч після торкання до великого мистецтва стане світлішою...

«Світла ніч» - таку назву має художня кінострічка, знята відомим режисером Романом Балаяном за мотивами повісті «Експеримент» Олександра Жовни. У стрічці знялись справжні сліпоглухонімі, а також відомі актори - Ірина Купченко, Володимир Гостюхін, Олексій Панін, Андрій Кузічев, балерина Ольга Голіца. Демонструвалась стрічка і в нашому кінотеатрі «Зоряний», а також була зустріч з авторами.

Бібліотекар. Ось у мене в руках невеличка книжечка Олександра Жовни «Маленьке життя», надрукована у видавництві «Мавік» в Кіровограді в 2004 році. Це п'ять оповідань, Які побачили світ у різні роки, а в такому поєднанні виходять вперше. В збірку ввійшли оповідання : «Маленьке життя», «Наталочка», «Історія одного похорону», «Чому - то Сашко не приходить?» та «Кульгава русалка» (суто приватний епізод).

Перший твір книги - «Маленьке життя». Легенда, казка, притча про живильну силу мистецтва, духу, пожертва життям заради краси. Казка не зовсім і казка, бо діють у ній дуже реальні герої, насамперед маленький Пилипок, у якого померла від голоду мама і якого дядько Селантій забирає до своєї родини. До своїх голодних дітей. Діти заздрять Пилипкові, бо йому з

жалю до його сирітства дали чорний шматок вареного бщряка. Все зримо і

26

натурально. І ліс, і сон, і чорнобороді монахи... Аж поки в монастир не завезли хвору, з сум ними і дивовижно блакитними очима , дівчинку. Отут починається казка. Але така, що в неї віриш. Пилипок намалював потай від братів - монахів ікону святого Пантелеймона - цілителя і простояв з нею кілька ночей під віконцем хворої дівчинки, доки не видужала. А сам застудився і вмер. Скоріше: не вмер, а віддав своє життя тім блакитним очам.

20 листопада 2008 року в київському Будинку кіно пройшла презентація стрічки «Маленьке життя», де її автору нашому земляку Олександру Жовні представник Митрополита Володимира вручив почесну грамоту Священного Синода Української Православної Церкви і орден 1020 - ліття хрещення Русі.

Кінострічка ще до прем'єри побувала на двох кінофестивалях «Покров» і «Молодість» (Була присуджена третя премія). Стрічка мала конкретну ціль, що входила в рамки всеукраїнського соціального проекту «Велике серце маленького життя», ініційованого групою компанії «Фокстрот» і Місією соціальної допомоги дітям Української Православної Церкви. Цей проект охопив 528 дитячих будинків України.

В лютому 2009 року Олександру Жовні за книгу оповідань «Її тіло пахло зимовими яблуками» вручена обласна літературна премія імені Євгена Маланюка (Вона вручається разом з дипломом, нагрудним знаком лауреата, скульптурою «Степовий орел» та грошовим еквівалентом)

А письменник продовжує писати. Про будні й свята своїх сучасників, їх хвилювання і душевний спокій. Він добре чує їхні голоси, передає колорит минувшини, історичної епохи, зберігши навіть інтонацію, побудову речень, описує до найменших дрібниць інтер'єр, якого ніколи не бачив.

То ж давайте слідкувати за творчістю нашого земляка, лауреата кількох літературних премій, і читати його талановиті твори, відзначені дипломами конкурсу «Коронація слова».

Тема. Вони чекають на нашу допомогу (Гортаючи сторінки Червоної книги України).

Мета. Виховувати любов до рідної природи, сприяти формуванню етичних    : взаємовідносин людини з довкіллям, спонукати до збереження неповторної        краси рідного краю.

Обладнання. Виставка «Знай! Люби! Бережи!», вислови про збереження навколишнього середовища, малюнки учнів, плакати.

                       Хто ж пожалів людину, як не природа?

                       Хто ж пожалів природу, як не людина?

Н.Гавриленко

Бібліотекар. Кожного ранку ми розчиняємо двері нашого будинку в новий день. По одну сторону цих дверей залишається наш маленький до­машній світ. По другу - світ зовнішній. Цей світ безкрай. Ім’я йому - біосфера або оболонка Землі населена живими організмами. В цій оболон­ці одночасно з нами живуть декілька мільйонів видів. Всі вони органіч­но зв’язані і взаємодіють, утворюючи цілісну динамічну систему. Вчен­ня про біосферу, як активну оболонку Землі, було створене В.І.Вернадським. Термін «біосфера» можна замінити рівноцінним йому, але більш звичним для нас терміном «природа».

Ми - діти Природи, а не її Володарі, Підкорювачі, Перетворювачі. Але діти особливі, неслухняні. Такими нас зробила еволюція. З розши­ренням на Землі людської діяльності, фауна і флора планети почала за­знавати відчутних змін. Розорювалися степи, вирубувались ліси, осушу­вались болота, природне середовище забруднювалось відходами промисло­вих підприємств - все це змушувало звірів і птахів міняти звичні для себе місця поселення, призводило до помітного зменшення і навіть пов­ного зникнення деяких видів. Для підтвердження цих слів надається слово учасникам екологічно" групи.

Історик І. Сирена. Цій тварині більше личила інша назва: морська ко­рова, бо її безформне тіло сягало дев’яти метрів і важило до сорока тонн. Поголів’я таких тварин мирно жувало водорості біля берегів, аж поки на них надибала експедиція Берінга - шведа, який запропонував свої послуги московському цареві, відтак і став великим російським море­плавцем. Берінг захворів на цингу і помер, а його помічник врятувався, бо залюбки їв м’ясо невідомих тварин. Із його щоденника відомо яким жирним, смачним і цілющим було молоко морської корови, а "надоювали" його стільки, що вистачало на цілий екіпаж.

Але слідом за першовідкривачами на Північ кинулися мисливці. Через

двадцять років лише два скелети в одному з найбільших світових музеїв -  Британському - засвідчили, що жила колись на Землі велетенська тварина, мирно випасаючись на підводних луках. Поголів’я  їх знач­но дрібніших родичів, що живуть на мілководдях тропічної частини Світового океану, попри всі зусилля природо охоронців, невблаганно скорочується.

Залишилася б живою в наш час морська корова - було б вирішено проблему нестачі харчів у деяких країнах світу.

Історик 2. Тур. Величезні стада могутнього лісового бика бродили колись по всій Європі, й можновладці любили на нього полювати. Остан­ній, хто розважався турячими ловами, був польський король Ягайло. Але 1422 року він же й видав наказ про заборону вбивати цих, уже тоді рідкісних, тварин. Призначив навіть спеціальних людей, які "нічого, окрім глядіти звірів, робити не повинні" - так було записано в того­часних хроніках. Але чи не досить сумлінно працювали доглядачі, чи озброєні звіролови постаралися - стадо з 50 голів тануло невблаганно. 1601 року залишилося три тури: два бики і одна корова. Хоч як турбот­ливо годували їх, але звірі хиріли на очах, смертельно боячись люди­ни, й не давали потомства. 1627 року в неволі пропала остання тварина Про неї нам нагадують в Україні назви урочищ: Турка, Турине, Турова, Тури…

Історик 3. Мандрівний голуб. Зграї цих птахів, здіймаючись у висо­чінь, колись заступали сонце, а,сідаючи на гілля, ламали його. Інді­анці живилися їхнім м’ясом, однак впольовували, як і всі народи, що живуть з ресурсів дикої природи, стільки дичини, скільки потребували, і мандрівних голубів від того не меншало. А прийшлі європейці вико­ристовували птахів як живі мішені: стріляли в них і навіть не вважа­ли за потрібне підбирати забитих. У період гніздування, аби не завда­ти собі клопоту, спилювали дерева, де селились голуби, коли ж вони падали, то збирали пташенят, які ще не вміли літати.

І ось наслідок: якщо в 1820 року тільки одна колонія в Північній Америці налічувала більше двох мільярдів особин, то у 1909 році було оголошено нагороду тому, хто покаже, де мешкає бодай пара мандрівних голубів. Великі як на той час гроші - півтори тисячі доларів - не дістались нікому. Голуб, що помер у 1904 році в зоопарку, був останнім на планеті.

Історик 4. Пугач. Його крик наслідували запорожці, даючи знати, що наближається свій. «Пугу, пугу - козак з лугу...». Багато було колись цих птахів. Скрізь лунали їхні голоси.

Але вже в пісні «Ой, не пугай, пугаченьку» звучать тривожні мотиви: птах скаржиться, що йому «ніде гнізда звити, малих діток виглядіти».

вважав, що крик пугуча віщує нещастя, і гнав та вбивав ні в чому неповинного птаха. Та найбільшої Піснею народ закликав пожаліти їх, відчути в їхніх клопотах та бідах свої. Дехто шкоди йому завдало розорю­вання не придатних для землеробства ділянок. А ще застосування на по­лях отрутохімікатів.

Років 20 тому гніздування пугача було оголошено зонами тиші: там було заборонено вирубувати ліс. Пугача в Україні меншає катастрофічно…

Історик 5. . Бізони. Колись їхні стада, що жили на території індіансь­кого племені сіу, розтягувались на сотні кілометрів. Та білошкірі за­войовники, прагнучи якнайшвидше забагатіти, щосили нищили тварин. М’ясо їх не цікавило - тільки шкури, роги та ще язики - як делікатесна страва.

По континенту проклали залізницю, пасажири полюбляли спостерігати, як ковбої на конях стріляють по важких бізонах, котрі неспроможні бу­ли втекти від куль. Навіть змагання влаштовували на спритність. Пере­можцем завжди був Буффало Білл (Буйвол Білл): на його рахунку було аж 488 забитих тварин. Слава, якою втішався Білл, інакше як ганебною не назовеш. Аж тоді, коли тварин майже зовсім не стало, африканська громадськість збагнула, яке природне багатство розтринькала на порож­ні забаганки. Для бізонів було створено спеціальні заповідники, та врятувати їх вдалося з великими труднощами.

Трохи бізонів є і в Україні  -  в заповіднику Асканія Нова. Бродять на волі - великі, могутні, завжди на сторожі. Мають підстави...

Бібліотекар. Люди з тривогою почали думати про те, як врятувати флору і фауну планети від подальших втрат.  Був проект, а потім перша «Червона книга фактів» у 1953 році. До неї увійшли 211 найрідкісніших в світі видів та підвидів ссавців та 312 видів та підвидів птахів.

Назва цієї книги й усіх наступних «червоних книг» пішла від черво­ного кольору - кольору тривоги. Водночас із «Червоною книгою» Міжна­родний союз охорони природи підготував «Чорний список» - список тва­рин, які вимерли за історичну добу людства...

Їдея MCОП була підхоплена спочатку ентузіастами-природоохоронцями, а потім на неї звернули увагу й уряди багатьох країн. Поступово в різ­них країнах почали створюватись національні «червоні книги». У І974 році - була заснована Червона книга СРСР, у 1976 - Червона книга Української PCP. Вона мала кольорові сторінки. На червоному папері друкували­ся відомості про звірів, які перебували під загрозою повного зникнен­ня, на жовтому - про види тварин, які потребують особливого піклуван­ня. Інформація про тих представників фауни, які досить рідко зустріча­лися в природі, подавалась на білому папері. Сірі сторінки Червоної  книги розповідали про маловивчені, рідкісні види. А «зелений» розділ повідомляв про те, яких тварин вдалося врятувати від загибелі.

Червона книга України, представлена на виставці, вийшла друком в 2008 ропі. Це науково-популярне видання є творчою працею екологіч­ної групи «Печеніги». Видання має такі розділи: закони, за якими збе­рігаються види, занесені до Червоної книги, рослини, лишайники та гри­би, тварини, чи можна допомогти природі? А також в додатку вказані місця знаходження територій та об'єктів природничо-заповідного фонду України, які згадуються в даному випадку. Є алфавітний покажчик видів,

Залежно від стану та ступеня загрози зникнення, об'єкти Червоної книги України поділяються на категорії. Дослідницька група зачитає нам по одному представнику від кожної категорії. Поки вони будуть пра­цювати, ми з вами розглянемо малюнки. (Діти розглядають листівки, малюнки, плакати).

Бібліотекар. Надаємо слово екологу.

Еколог. Прийняті такі категорії:

0  - зниклі: види, про які після неодноразових пошуків, проведених у типових місцевостях, відсутня будь-яка інформація про їх існування у дикій природі - армерія покутська - рослина, сторінка 40;

I     - зникаючі: види, що знаходяться під загрозою зникнення і збере­ження яких є малоймовірним, якщо продовжиться згубна дія факторів, що впливають на їх стан;- боровик королівський - гриб, ст.203;

II     - вразливі: види, які у найближчому майбутньому можуть бути від­несені до категорії "зникаючих", якщо продовжиться дія факторів, що впливають на їх стан - махаон - метелик, ст.238;

III     - рідкісні: види, популяції яких невеликі і які у даний час не належать до категорії «знакаючих» чи «вразливих», хоча їм і загро­жує небезпека - лебідь малий - птах, ст.307;

IV    - невизначені: види, про які відомо, що вони можуть належати до категорії зникаючих чи рідкісних, але ще не віднесені до неї - морський чорт - риба, ст. 299;

V   - недостатньо відомі: види, які не можна віднести до жодної із зазначених категорій через відсутність необхідно" повної і достовір­ної інформації - гуньба смірнська - рослина, ст. 72;

     УІ - відновлені: види, популяції яких завдяки вжитим заходам щодо їх охорони не викликають стурбованості, однак не підлягають викорис­танню і потребують постійного контролю - зубр (бізон), ст.346.

     Бібліотекар. А зараз група аматорів представить «говорячу виставку» «Знай! Люби! Бережи!» (Аматори в інтригуючій  формі представляють кожну книгу виставки).

Бібліотекар. Ви переконалися, що Червона книга України має повний список видів усіх категорій, короткі описи-представників, причини зникнення, заходи та законодавчі підстави їх охорони.

Щодо законодавчої частини слово надається представникам законодавчої групи.

Правознавець. Основні принципи взаємовідносин в українському суспільстві визначаються Конституцією України. Визначає вона і принципи поводжен­ня з живими організмами. Отже, Конституція України проголошує:

Стаття 66. Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, куль­турній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

Деякі статті закону України  «Про Червону книгу України":

       Стаття 5. Об’єкти Червоної книги України як природні ресурси за­гальнодержавного значення.

Стаття 8. Державне управління, регулювання та контроль у сфері охорони, використання та відтворення рідкісних і таких, що перебува­ють під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, за­несених до Червоної книги України.

Стаття ІІ. Забезпечення охорони та відтворення об'єктів Червоної книги України.

Стаття ІЗ. Категорії видів тваринного і рослинного світу, що за­носяться до Червоної книги України.

Стаття 14. Визначення видів тваринного і рослинного світу для занесення до Червоної книги України.

Стаття 16. Виключення видів тваринного і рослинного світу з Черво­ної книги України.

Стаття 19. Умови спеціального використання об’єктів Червоної книги України.

Стаття 20. Відповідальність за порушення законодавства у сфері охо­рони, використання та відтворення рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, - видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України.

Деякі статті Кодексу України про адміністративні порушення:

      Стаття 88. Незаконне вивезення з України і ввезення на її терито­рію об’ектів тваринного і рослинного світу.

Стаття 88-І. Порушення порядку придбання чи збуту об'єктів тварин­ного або рослинного світу, правил утримання диких тварин у неволі або в напіввільних умовах.

Стаття 77-1. Самовільне випалювання сухої рослинності або її за­лишків.

Стаття 91. Порушення правил охорони та використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Правознавець. В кожній із статей Кодексу України про адміністративні правопорушення-вказані покарання -  накладання штрафів відповідно ураху­вання нанесеної шкоди. Штраф назначається відповідним числом неопо­даткованих мінімумів. У 2006 році неоподаткований мінімум доходів  громадян складач 17 гривень. Крім штрафу за знищення об’єкта Червоної книги України, з порушника стягується також компенсація за заподіяну шкоду. Така компенсація обчислюється згідно такс, затверджених Поста­новою Кабінету Міністрів України. Розмір такс різний - від декількох гривень за деяких безхребетних тварин до 3400 гривень за тюленя-мона­ха.   

Бібліотекар.  Крім Червоної книги України створена і Червона книга Кіровоградської області. Про деяких представників цієї книги ви мо­жете прочитати із книг, які представлені на виставці.

Навряд чи знайдеться людина, яку б залишили байдужою колони лісово­го храму, тиша досвітньої річки, степове роздолля, музика морських хвиль... На жаль, ми не завжди цінуємо їх велич і красу. Тому й не розуміємо до кінця, що чинимо, коли руйнуємо довкілля, знищуючи той чи інший вид.

Ми не маємо права руйнувати те, що створювалось не нами, і вирі­шувати долю інших живих істот.

Червона книга України має назву «Вони чекають на нашу допомогу». І ми, як старші брати, повинні надати цю допомогу