Історія закладу освіти

Шкільна освіта в Гірному має більше, ніж двохсотлітню історію. Вона сягає кінця XVIII ст.. Це був час, коли освітою опікувалась церква, а вчителями були дяки. Школи мали відповідно і назву школи-дяківні.

Ще в далекому 1764 році здійснювалась перевірка парафій і єпископ М. Шандурський наказав священикам заснувати школи. Обов'язковою була і умова: школа повинна знаходитися недалеко від церкви. Твердити, що школа з'явилася тоді в нашому селі важко хоч і не можна заперечувати.

1788 р. львівська консисторія розіслала лист по парафіях, в якому вказувалось, щоб священики заохочували дітей до науки, а з 1791 р. вони повинні були дбати, щоб забезпечити школи вчителями, а з 1792 р. львівський єпископ П. Білянський зобов'язує священиків дбати про утримання школи громадою, а перед початком навчального року виголошували у церкві проповіді, які заохочували батьків посилати своїх дітей до школи.

Історичні документи свідчать, що в 1812 р. в Гірному вже існувала школа і знаходилась під дзвіницею. Не кожне село Галичини мало на той час школу, тому в 1815 р. парохи одержали розпорядження львівської консисторії про обов'язкове заснування парафіяльних шкіл, а в тих населених пунктах, де такі існували, щоб громада збільшила платню вчителям, а також залучала до вчительської праці людей здібних до того. В цей час в школах почали запроваджувати повторювальне навчання для тих дітей, які закінчили школу раніше. Заняття для тих проводились у післяобідній час щонеділі та у святкові дні.

З 1820 року владою краю була дана вказівка, згідно з якою вчителі не повинні заставляти дітей ходити до школи під час жнив. Цього ж року декани почали перевіряти школи не один раз на рік, а один раз на півріччя. Діти, які погано засвоювали матеріал, або не хотіли вчитися, повинні були відвідувати індивідуальні заняття.

З травня 1821 року школи почали здавати річні звіти про дітей, в яких чітко зазначали:

  1. кількість дітей шкільного віку, що проживає в селі;

  2. кількість дітей шкільного віку, що відвідує школу;

  3. кількість дітей, що вміє добре читати.

З 1822 року львівська консисторія повідомляє листами парафії про вакантні місця вчителів в школах Галичини.

5 червня 1822 цісар встановив канікули, які були набагато коротші, ніж у сучасних школярів: Новорічні тривали лише два дні: Різдво та св. Стефана, а літні - від 16 липня до 31 серпня.

Впорядкована школа заснована в селі в середині 1850-х років. Вчителем у ній працював дяк, а навчання тривало чотири роки. Вчилися зимою, а в інші пори року пасли худобу. Першого року вчилися читати. Спочатку довго вчили азбуку. Всі школярі сиділи навколо стола. Кожний вчив голосно для себе, а часом дитячі голоси зливалися в хор. Діти не зважали на присутність вчителя. Від такого читання в школі стояв великий крик, бо кожний школяр хотів перекричати інших. Було так гамірно, як у жидівській хайдері (школі). Другої зими вчилися читати псалтир та інші церковні книги.

Третьої зими те саме, але кращих учнів посилали читати псалтир при небіжчиках. Школярі таке дуже любили, бо їх шанували як грамотних людей, односельці прислухались до їх читання, до того всього ще й частували.

Найбільше подобалося вчитися у дзвіниці, бо кожний раз влаштовували за померлим поминки і частували людей, хто прийшов на похорон. Частували і школярів. Не менше раділи і тоді, коли їх не частували, а відпускали додому. Допомагали також і паламареві дзвонити, то було великою радістю і "гонором" для хлопчаків. Навчалися в школі і господарства: вибирали в дяка бульбу з-під печі, помагали посадити її в полі. Замітали дяківську хату, копали в городі, викидали гнів із хліва.

Всі чотири роки навчання учні ходили до школи із однією книжкою – "Букварем". Всі інші знання черпали із церковних книжок, які дозволялося брати із собою навіть додому.

Дяк для неслухняних дітей використовував і фізичні методи покарання. Інколи бив час від часу, а іноді і щодня, хоч це не завжди йому вдавалося, хіба зимою, бо влітку діти втікали.

Завели в школі письмо. Спочатку писали друкованими літерами. Це нововведення мало свою причину: з'явилися "Божі листи" і той, хто їх перепише, отримає 40 днів відпусту, а писати вміли лише священик та дяк. Ось тому вирішили залучати до цього учнів. Металевих пер тоді не було, то писали гусячими. Одного дня пополудні верталися школярі зі школи і на дорозі наткнулися на купку гусей. У зв'язку з тим, що конче треба було пер, тож не думаючи діти кинулися на гусей і дочиста обдерли з них великі пера. І треба ж було, щоб були це гуси церковного достойника – паламаря. Другого дня поприходили діти до школи, повиймали пера і дали вчителеві на зачищення. Вчитель зачищає і хвалить дітей, що діти такі слухняні, про пера подбали. Діти, не відчуваючи нічого злого, раділи, бо і вчителю догодили і пера є. Недовгою була дитяча втіха. Відчинилися двері і на порозі став сердитий паламар. Учні дружно встали, щоб привітатися, але паламар почав жалітися на дітей і зажадав їх покарання. Школярі повитріщали очі один на одного і не йняли, як то можна їх карати за добру справу, адже вони придбали пера для навчання письма, бо в громаді ніхто писати не вміє. Учитель, вислухавши скаргу паламаря, казав поставити лавку серед хати, зняв з полиці різку і наказав одному учневі лягти на лавку, а іншому бити. Бити мав учень на ім'я Василь, але той відмовився. Тоді вчитель приказав, щоб Антін встав з лавки, а ліг Василь, та Антін не хотів бити Василя. І так перепустили цілу школу; всі лягали, а ніхто не хотів бити. Учитель дуже розсердився і вигнав усіх із школи. Не довго думаючи, хлопці похапали свої полотняні торбинки тай помчали додому. "Виключення" зі школи тривало недовго. Десь через тиждень переказував війт, щоб діти знов йшли до школи.

10 серпня 1866 року громада села ухвалила фундаційний акт школи, який затверджений намісництвом. Згідно акту у власність школи передано будинок та 5,5 морга (рівнозначно 3,08 га) землі, а також визначено розмір заробітної плати для вчителя на рік. Вона становила 160 зр. (золотий римський - австрійська грошова одиниця)

24 жовтня 1866 року вчителювати в Гірне прийшов Іван Рудницький. Уродженець Стрия. Неодружений. Мав 21 рік. Він був здібним педагогом, любив свою роботу. Неодноразово одержував премії та подяки від шкільної влади. Згідно архівних документів він працював в Гірному і в 1874 році. Чи продовжував Іван Рудницький далі вчителювати в нашому селі і до якого часу наразі невідомо. В той час працювати вчителем було не легко, бо в більшості шкіл не було дощок, дзвінків, годинників, кожна друга школа не мала рахівниць, тому і не дивно, що і в Галичині на 1000 рекрутів лише 115 були грамотні, тоді, як у самій Австрії 815 чоловік.

У 1869 році на західноукраїнських землях проведено шкільну реформу, згідно з якою встановлювалось обов'язкове навчання для дітей віком до 14 років. По селах почали будувати шкільні приміщення. У Гірному воно знаходилося в старому шкільному саду, який зараз виходить на сільську вулицю. У цей час у нашій школі існувала своя методика заохочення до навчання: лінивим учням прив'язували ослячі вуха і з тими вухами вони сиділи на покутті визначений вчителем термін, а всі решта дітей потішалися з ледарів.

30 травня 1874 року шкільна рада краю визнала Гірненську школу філією Дулібської основної школи. З цього часу школа на 95% фінансувалась за рахунок громади. В її обов'язки входило забезпечення приміщення паливом, вчителя зарплатою, а також крейдою, губкою, папером, чорнилом та всім іншим, що потрібно для навчання. Цікавим є той факт, що за першу половину XIX століття в селі не зафіксовано жодної крадіжки, а вже у 70-х виникла потреба мати в школі сторожа, якому громада платила 13 зр. на рік, тоді як вчитель одержував 30 зр. Виділялися кошти на преміювання школярів, що добре навчалися.


Всіма фінансовими справами школи відали війт Гнат Андрусейко та громадські касири Сень Андрусейко та Петро Пилипів. Вони зі знанням справи взялися до роботи. Найперше оцінили 5,5 моргів шкільного поля, яке знаходилось у 7 ділянках у суму 400 зр, але це була не найважча їхня робота. Проблеми виникнуть, коли треба буде платити зарплату вчителеві.

В Австрійській державі зростає увага до освіти відповідно і до праці вчителя. Громада порадилась збільшити йому зарплату із 30 зр. до 250. Частину цих коштів (53,5 зр.) давав окружний шкільний фонд, частину (6,5 зр.) - двір, а 160 зр. повинна платити громада. Громадським касирам Сеню Андрусейку та Петрові Пилипіву доводилося по 2-4 рази ходити до кожного сільського двору аби з тяжкою бідою зібрати ті гроші. Не кожного разу одержував вчитель від громади 160 зр. Часто селяни не мали грошей, а ті що мали, то не поспішали давати, розмірковуючи: "А чи варто на тоту школу тратитися, коли моїх дітей там немає".

В другій половині XIX століття в Галичині спостерігається демографічний бум, що призвів до зростання кількості дітей шкільного віку. Чимало дітей народилося і в нашому селі. По тій причині з 1 вересня 1875 року школа була від'єднана від Дулібської самостійної і одержала сама статус самостійної з окладом вчителя 300 гр.

В цей час вчителем був Степан Кульчицький, який помирає у 1887 році після довготривалої хвороби. Восени 1887р. в село прибув вчитель Воробець Михайло Васильович (1860-17.10.1945 p.), який перед цим працював в селі Великі Грибовичі біля Львова. В березні 1888р. Воробця М. В. переводять у село Верхня Стинава, де він працював півтора року. За тридцять вісім років педагогічної праці він поміняв чотирнадцять шкіл. Причиною тому послужили його патріотичні настрої, велика увага, яку він приділяв націоналістичному вихованню дітей. Був особисто знайомий з Іваном Франком. Став прототипом його п'єси «Учитель». 26 липня 1914 року на Першому Всеукраїнському з'їзді вчителів він висунув пропозицію, щоб крайова шкільна рада передплачувала для шкіл українські дитячі журнали. Помер М. Воробець у Львові.

Після Воробця М. В. став у Гірному вчителювати Лука Чебак. У шкільній документації його прізвище пишеться то Чебак, то Чабак.

У зв'язку із великою кількістю школярів весною 1892 року постало питання про перетворення школи у двокласному, але громада села заявила, що не зможе утримувати двох вчителів. Один вчитель не міг дати ради з учнями, тому, всупереч громаді, у вересні 1892 року школа стала двокласною. Була введена посада директора школи із окладом 50зр. Обидва вчителі одержували зарплату 300 зр. Всі доплати взяв на себе окружний шкільний фонд. Першим директором став Лука Чебак.

1894 року влада зробила деякі кроки до покращення становища вчителів, перебравши на себе збір грошей із селян. Відтепер податки селян на користь державі зросли на 9%. Ці відсотки спрямовувались на оплату праці вчителів

Весною 1894 року були внесені зміни до крайового шкільного закону. Суть змін полягала з тому, що якщо громада почне будувати шкільний будинок, то робитимите вона це не власним коштом, а більшу половину грошей на будівництво має виділяти крайовий шкільний фонд, а доля громади становитиме 20%. Зміни до закону не були випадковими, адже в Галичині 1700 сіл не мали шкіл.

В Гірному на 1901 рік працювало вже три вчителі. Вони навчали 170 дітей, хоч у селі дітей шкільного віку було 240. Школа була трикласна. Директором і далі працював Лука Чебак. За свою працю отримував 1100 крон річної платні. Був дуже суворий. Наказав вчителям садити дітей, тих, що вчаться добре на передні парти, а лінивих на задні, які називали "ослячими". В цей час почали вивчати іноземну мову - німецьку. Чебак був одружений. Дружина-німка, але чи працювала вона в школі невідомо. Сам шкільний будинок стояв за 700 кроків від хат селян. 1905 року вчителями працювали Лука Чебак, Галина Рижевичівна та Євгенія Конопницька. Релігії навчав о. Василь Залозецький. Щотижня він мав у кожному класі по два уроки. 1907 року список вчителів змінився. Крім директора Луки Чебака вчителювали Сидір Івасиків, Філіпіна Залевська та Стефанія Лабедзка.

1909 році в школі навчалося 418 учнів, з'явилися паралельні класи. Навчання велося українською мовою.

У 1913 році працювали Лука Чебак, Кароліна Мислінська, Софія Єдлічківна, Ілярій Бурковський, Кароліна та Марія Плятцерівна. Марія Плятцерівна полька по національності проживала у Стрию. Інтелігентна, симпатична. Була майстерним вчителем, мала гарну мову, дуже красномовно розповідала на уроках іноді доводячи дітей до сліз. Фізичні покарання використовувала мало, більше виховувала словом. Вчила історію, літературу, читання. Її розповіді на уроках учні пам'ятали і через десятки літ. Була великою патріоткою Польщі, із захопленням розповідала про завоювання польських королів, про польсько-німецький бій, під час Грюнвальдської битви 1410 року. Про цю битву кожен учень мав знати "на зубок, а особливо про перемогу поляків над німцями. Розповідала про "бандитів-козаків", які спускали невинну кров з магнатів і шляхти і по її обличчю текли сльози і учні плакали разом із нею, але вчителька нічого не говорила про ті знущання, які терпіли українці у своїй українській землі.

Інші вчителі непослушних учнів били лінійкою по долоні, клали на лавку і били палицею по сідниці, говорячи, що в такий спосіб наганяють розум із сідниці до голови. Ліниві до навчання учні додумалися напихати у сподні лахміття, щоб не так боляче чути удари. Учитель, б'ючи учня, відчував щось неладне і тому кликав іншого учня і заставляв заглядати у штанці товаришеві. Тоді звідти витягалося купа лахміття. Винуватця чекала подвійна кара-за лінощі і за обман.

Прививали в школі і любов до влади. В селянських оселях висів портрет цісаря, а вчителі вчили, що в цілому світі йога керівництво державою найкраще. Франц Йосиф має чуйне і добре серце для всіх, навіть і для селян. Щоб не було сумніву в його добродушності, то вчителі розповідали такий випадок. Коли найвищий суд звернувся до найяснішого цісаря підписати вирок смерті на бідного селянина то велика царська сльоза скотилася на папір з вироком і сполокала вирок суду. Селянин вийшов із тюрми на волю. Така розповідь викликала у дітей відчуття вдячності. Коли у стінах школи співався гімн, то з піднесенням і любов'ю діти співали останні його слова: "Франц Йосифа, Єлизавету, весь габсбургський дім спаси!"

У зв'язку з великою кількістю дітей-школярів виникла потреба будувати нове приміщення. Цю роботу розпочали в 1910 році. Заклали добротний фундамент, стіни вимурували з цегли, стелю зробили з дерева та глини, якої вдосталь було на узбережжі. Вкрили школу бляхою. Стеля прослужила до 2006 року, тоді в одному із класів провели її укріплення. Стільки ж часу служила і бляха, хоч час від часу її, підремонтували, але ніколи не фарбували. На будівництво школи 10% грошей зібрала громада, решту – крайовий шкільний фонд. Будівля постала двоповерхова.

18 липня 1914 року школа, в якій навчалося 357 учнів, була перетворена на чотирикласну з двома паралельними класами, в ній працювало шість вчителів. Частину першого поверху будови було віддано директору школи для проживання. У ці кімнати і поселився директор Лука Чабак.

У його розпорядженні було дві кімнати, кухня. Помешкання директора не мало виходу у шкільний коридор, а лишень на вулицю з горішньої (південної) сторони. Коли заходилося, то спочатку потрапляли до кухні, тоді була вітальня, далі спальня, Із спальні двері вели в кабінет (канцелярію) директора, з якого був вихід у коридор.

Серед вчителів був лише один українець.

Не судилося учням навчатися восени 1914 року у школі. У зв'язку з Першою світовою війною у приміщення школи розташувався Гайворонський полк російської армії, в якому був рудобородий капелан. На подвір'ї школи солдати марширували під пісню:

"Барабан громко бьет - Наша рота в строй зайдет", але гірняни замість слова "строй", яке було їм незнайоме, вчували абсолютно знайоме "Стрий". От і виходило:

"Наша рота в Стрий зайдет".

1915 року в школі був госпіталь австрійських солдатів. В ньому знаходилось дуже багато поранених. Вони не поміщались у самій будівлі школи, тому розташувались у шкільному саду, де постійно витав запах крові, гною і непраних бинтів змішуючись із п'янким ароматом квітуючих плодових дерев. Щоранку санітарки прали ті бинти.

У поранених та вбитих солдатів діти назбирали патронів, галереток кави, яку вирішили зварити. Пішли на ріку. Вона тоді протікала попід Жулин, бо від гостинця (траса) до ріки йшли поля гірненських газдів. Розпалили вогнище, зварили каву, випили, а тоді у вогнище почали кидати патрони. Вони зривалися. Діти налякалися. В цей час за рікою в Братківцях стояли російські війська. Вони вирішили, що противник готується до бою і почали обстріл Гірного. Діти з ріки щодуху помежи бульби, плутаючись у матинні, стали втікати.

Серед організаторів кавування були Микола Шепітяк (1907р.н.), Летків Василь (1910 р.н.), Дурда Василь (Гринчишин) (1909р.н.), Дурда Василь (1910 р.н.),

Шепітяк Василь (1910 р.н.). Снаряд влучив у північно-східну сторону школи. Впала стіна кутових класів першого і другого поверхів. Лікарі госпіталю вивісили білий прапор із червоним хрестом (символ медичної служби). Росіяни у лорнет (бінокль) це побачили і припинили обстріл.

З 1 вересня 1924 року школа стала п'ятикласною. В ній вчителем працював Теодор Пігут та ще кілька вчителів. Не всі діти ходили до школи щодня, бо не завжди мали у що одягнутися чи взутися. Одяг був із грубого домотканого полотна. Портфеликом дівчаткам була звичайна хустина, у яку зав'язували книжки, а хлопчикам – полотенна (із полотна) торбинка. Через бідність не все батьки могли купити зошити за гроші, тому діти купували їх за яйця в магазині, що знаходився неподалік школи. Власником магазину був Стаськів. В зошитах писали олівцем, а тоді витирали редерками (гумками) і заново писали, тому то багато зошитів не треба було. Чорнилом у школі не користувалися.

Книжки мали не всі діти, хіба ті, що були із заможніших родин. їм. книги батьки купували у Стрию.

Парти в школі були, масивні. Біля них стояли лави. За однією партою на лаві сиділо вряд четверо дітей. Як парти так і лави були зроблені із негебльованих дощок. Такими меблями користувалися в нашій школі кілька десятків літ. Учні в 50-х роках минулого століття вчилися за тими самісінькими партами.

В кожному класі висів образ. Щодня навчання починалося з молитви. Отець Василь Хлипавка ходив із класу у клас і діти разом з ним молилися. Дітей у класі вчив лиш один вчитель, який навчав лічби, письму і читання. Іноді вчитель щось розповідав дітям. Після завершення школи діти ніяких екзаменів не складали.

1926-1933 роки директором був Теодор Пігут. (1872р.н.). 1930 року школа була шестикласна в ній навчалося 305 учнів. Дев'ять років (1924-1933р.) працював в ній Теодор Пігут, Клементина Сукньович (1901 р.н.) - 5 років, Ірина Пілецька (1902 р.н.) - 7 років, Андрій Андрійович Гурський (1905 р.н.) - 1 рік. В цей час ввели вивчення польської мови. Серед вчителів не було українців, бо польська влада не допускала їх до роботи. Після завершення навчання у школі видавалося свідоцтво про освіту державного зразка, в якому записи зроблені лише польською мовою. Ці записи свідчать, що в школі вивчалися українська, польська та німецька мови, природничі науки (хімія, фізика) малювання, співи, ручна праця, математика.

Приміщення школи розміщувалось у шести кімнатах загальною площею 282 кв.м., де стояли вищезгадані 72 чотиримісні парти. В бібліотеці було 78 книг, третя частина з яких були українські. Школа мала 2,75 морга поля, 0,25 морга городу та окремий невеликий город мав директор.

1933-1939 роки директором школи був Іван Ольбріх. Вчителювала і його дружина. Сам директор з виду був високий, міцної статури. З ним жила мати-полька по національності, батько його був німець. Директор викладав математику. Біля школи росли грушки-кам'янки. Діти не раз хотіли ними поласувати, бо не в кожного вдома були груші. Коли це бачив директор, то не лінувався бігти за дітьми, Щоб їх прогнати. На католицьке Різдво діти ходили до нього колядувати, де їх пригощали яблуками та грушами-кам'янками.

1936 року батьківський комітет подав скаргу в окружну шкільну раду на директора школи Івана Ольбріха, що той бив їхніх дітей, а дівчат із старших класів закликав на виховну роботу "до канцелярії” (кабінет директора у ті часи мав таку назву). Батьки жалілись, що пан директора сіє аморальність.

1939 року в Галичину прийшла радянська влада. Поляки залишили край, виїхав також і директор Іван Ольбріх. Нова влада призначила директором Гурського Андрія Андрійовича але заборонила жити в шкільному будинку. З цього часу всі не місцеві директори квартирували у селі. Зокрема, Гурський А.А. жив неподалік школи у Духа Дмитра. На посаді був мало часу, бо захворів.

1939-1944рр. посаду директора обіймав Теслюк Михайло Григорович. Він викладав німецьку мову. В школі працювала і його дружина Теслюк Ірина Сиверівна. Вчила молодші класи. Подружжя Теслкжів мало середню освіту.

1939 року до школи прийшла працювати Андріїв Леонтина Василівна. Це була перша місцева вчителька, а 1941 року прийшла працювати Дурда Катерина Петрівна, яка 1939-1941 pp. Працювала в селі Розгірче. Після закінчення Стрийської гімназії вона 6 років не могла одержати роботи, бо полякам не потрібні були вчителі українці. Працювала в нашій школі до виходу на пенсію в 1970р.

В період Другої світової війни навчання в школі проводилось регулярно. У вересні 1944 року до школи прийшов німецький офіцер. Німці в цей час були розташовані у клубі, а також по хатах жителів села. Він звернувся до директора із якимось наказом, що то йому відповів не відомо, але офіцер підняв нагайку і вдарив директора. На обличчі і вусі утворився кривавий пруг. Теслюк М.Г. вхопився рукою за вухо і заплакав.

діти стояли остовпівши від жаху: у них на очах плакав директор. Цю подію вони запам'ятали на все своє життя. Школярів негайно вивели до церкви. До кінця жовтня уроки проводились під дзвіницею. За стіл вчителеві служив пеньок. Коли йшов дощ, всі ховалися у дзвіницю, розсідалися на сходах і продовжували навчання. В листопаді місяці відновилося навчання в шкільному приміщенні. Почалася друга радянізація краю. Нова влада звільнила Теспюка Михайла Григоровича із посади.

За один рік нової влади в школі змінилося п'ять директорів. Дев’ятнадцятим директором школи став Волковецький Мар'ян Михайлович, який очолював школу з 1972 року. Була проведена велика добудова школи, покращена матеріальна база і в 1973 школа із восьмирічної стала середньою, а в 1975 р. здійснила свій перший випуск. Першою медалісткою школи була Василів Ліда Миколаївна.

У 2002 р. директором школи став Дума Василь Михайлович, випускник школи. Він очолював навчальний заклад чотири роки. Після того очолив відділ освіти Стрийської райдержадміністрації. У 2006 році розпочалася реконструкція школи, яка завершилася у грудні 2008р. На день святого Миколая відбулося урочисте відкриття оновленої школи.

З 2006р. по 2013р. школою керувала Гресько Марія Михайлівна.

У 2013 році школу знову очолив Дума Василь Михайлович, який займає дану посаду і до сьогодні.

У школі працює династія вчителів Добрянських (з покоління): 1946-1984рр. – Ірина Дмитрівна, вчитель початкових класів; 1982-2002 рр. – Галина Василівна, вчитель математики та Олександра Ярославівна, вчитель географії та біології, яка працює в школі сьогодні.

Кращі випускники і гордість школи

Дума Василь Михайлович – керівник відділу освіти Стрийської райдержадміністрації; Дитюк Володимир Зеновійович – перший заступник начальника Головного штабу МВС України, полковник міліції, заслужений юрист України; Стадник Богдан Іванович – професор, директор Інституту комп'ютерних технологій, автоматики та метрології національного університету «Львівська Політехніка»; Боярський Тадей Йосипович – директор автошляхового коледжу.

Згідно наказів №149 від 08.04.2014р. року та №233 01.07.2014.р по відділу освіти Стрийської районної державної адміністрації СЗОШ I-III ст. перейменована в НВК.

Заклад освіти сьогодні

Матеріально-технічна база НВК одна із кращих серед закладів освіти Стрийського району.

У приміщенні НВК діють кабінети:

- української мови та літератури;

- фізики;

- хімії;

- географії;

- історії;

- математики;

- інформатики;

- іноземної мови;

- зарубіжної літератури;

- кабінет курсу «Захист України»;

- кімната із ігровою для ДНЗ.

Заклад освіти забезпечений кваліфікованими педагогічними кадрами. В НВК працює 31 педагогічний працівник, з яких:

17 – мають вищу кваліфікаційну категорію ;

4 – спеціаліст І кваліфікаційної категорії;

5 – спеціаліст ІІ кваліфікаційної категорії ;

3 – кваліфікаційну категорію «спеціаліст»;

1 – «дев’ятий тарифний розряд»;

2 – присвоєно звання «Відмінник освіти України»;

8 – мають звання «Старший вчитель».

Важливу роль в закладі освіти відіграє дошкільна група, яка дає можливість наймолодшим учасникам навчально-виховного процесу розпочати шлях в «країну Знань».

З 2018 року розпочалося реформа Нової Української Школи. Станом на 2020р. діє три класи НУШ. Приміщення для класів було обладнано новими індивідуальними партами, закуплено проектори, екрани, кольорові ксерокси, дидактичні матеріали. Створені необхідні умови для успішного функціонування НУШ.

Протягом останніх років в НВК в середньому навчається до 200-х учнів. Серед них є учні, які є учасниками і призерами шкільних, районних і обласних олімпіад. Учні беруть активну участь в наукових конкурсах: «Кенгуру», «Левеня», «імені Петра Яцика», «творчості Тараса Шевченка» і ін.

Під час проведення виховної роботи педагоги НВК дотримуються виховних моделей національного, військово-патріотичного, морально-етичного, естетичного, родинного, трудового виховання, професійної орієнтації та правової освіти. У Гірненському НВК велика увага приділяється національно-патріотичному вихованню проведенням таких заходів:

  • тижні та місячники національно-патріотичного виховання;

  • бесіди «Символи України»;

  • проєкт «Історія мого села», «Видатні постаті мого села»;

  • проведення психологічних тренінгів та занять з учнями і вчителями;

  • виховні години «Вони боролися за волю України», «Під покровом Пресвятої Богородиці», «Листопадовий чин» – до Дня проголошення ЗУНР, «Пам’ятаймо про Голодомор – 33-го», «Горнусь до тебе, Україно»;

  • декада вшанування національних героїв, під час якої було проведено хвилинки пізнання «Герої твої, Україно», тематичний захід, присвячений річниці створення УПА, бою під Крутами, покладання квітів до могили січових стрільців, участь у районному конкурсі «Сурми звитяги», оформлення у бібліотеці тематичних виставок літератури, присвяченої УПА, Голодомору, ЗУНРу, Дню пам’яті загиблих у бою під Крутами та в АТО;

  • конференції «Національні герої України»;

  • зустрічі з учасниками АТО;

  • декада вшанування творчості Т. Г. Шевченка, декада української мови, в ході яких було проведено конкурси на кращого читця, вірша про Україну та творів Т. Г. Шевченка, випуск газети «Мова рідна, слово рідне», «Вклоняємось тобі, Кобзарю», виховні години «Мова наша солов’їна», «Культура спілкування: традиції українців», «Українська мова серед мов світу».

З метою ознайомлення дітей із народною і світовою духовною спадщиною у НВК організовуються екскурсії.

Проводяться – Тиждень морального виховання, різноманітні свята та заходи:

  • свято Миколая,

  • Андріївські вечорниці,

  • Свято Покрови,

  • Різдвяні вітання,

  • Вертепи,

  • Стрітення,

  • Великодні забави,

  • Перше причастя і т. д.

Морально-духовному вихованню сприяють зустрічі школярів з священником о. Григорієм, бесіди про культуру поведінки в НВК, храмі, транспорті, громадських місцях, розмови про дружбу, товаришування, дотримання слова та обіцянки, участь в акції милосердя до святого Миколая, добровільний збір коштів на продукти харчування в зону АТО, збір дитячої, історичної літератури в Підгірцівську школу-інтернат, збирання одягу та іграшок, солодощів в дитячий будинок малютки с. Йосиповичі,проведення класних зборів на теми «Моральні переконання та вчинки в житті нашого колективу», «Про зовнішність, мову і духовну культуру».

Тому, на сучасному етапі перед НВК стоїть завдання виховання свідомого громадянина, патріота, набуття молоддю соціального досвіду, високої культури, формування потреби та вміння жити у громадянському суспільстві.