Дистанційне навчання

Я приїхав до Києва після десятирічки з атестатом у картонному, обшитому зеленою матерією чемодан,і 1948 року. Мій поїзд (Ленінград - Київ) прибув дуже рано, десь близько шостої. Я приїхав трамваєм до парку Шевченка й там у глухому куточку, біля фонтана з хлопчиком і рибиною вклався на лавицю досипати. Пробудився від плескоту води: молода гарна дівчина-двірничка поливала газони. Я напився просто з шланга, жартував з дівчиною, бризкалися водою, і вода світилася райдугою в наших очах.

Я поступив до університету на романо-германський відділ, який тоді називався “Західноєвропейським”, потім перейшов на українській. Але при мені залишилися сільські мірки. Я з образою і гнівом дивився на багатотисячний люд на стадіоні під час футбольного матчу і думав, скільки-то дужих косарів ледарцюють, а в нас у четвертій бригаді не можна зібрати доброго косарського ключа - самі діди, підлітки (такі, як я) і жінки. От хоча б один сектор у наш колгосп! Так само сприймав і творчу працю. Пам'ятаю, уперше на вулиці мені показали живого поета - то був Микола Терещенко. І знову я думав: такий статурний, дужий чоловік із тоненькою папочкою під рукою. Такий косар, такий молотник! Творча праця - це щось побіжне між основною роботою. Потім я сам почав писати, але довгий час утішав себе, що в мене є ота основна робота: я студент, потім аспірант, працівник журналу. І мислив я в житті( а воно ж і творчість) надто реалістично, приземлено. Я й нині не зовсім сучасна людина. Я виріс в іншому світі, мої смаки формували “Микола Джеря”, “ Війна і мир”, “Батько Горіо”, хоч пізніше і Хемінґуей, Генрі Джеймс, Фіджеральд, і сам я написав трохи химерій, таких як “Суд над Сенекою” чи “Морок”, щойно опублікований у “Києві”.

А поміж тим місто міцно входило в мене, брало у свій полон, у свої “кігті”. І не стільки теплим туалетом і ванною, трамваєм і гастрономом, скільки публічною бібліотекою, літературними вечорами, наставниками, друзями, архівами, що ставало моїм новим трибом. З одного боку, багато що з того відсилало мене ще далі минуле, де мелькали тіні Перікла, Плінія, Петра Дорошенка, Івана Сірка, де наша історія прописана кров'ю, вона і справді для плачів та істерик: скільки нас посаджено на палю, скільки втопилося у болотах і річках, а скільки запродалося, а ще скільки не встигло, скільки хочуть та їх не пускають, і все це перегукується з нашими днями і впевняє, що жити треба інакше, що в нас було й інше життя, що, зокрема, Київ був і лишається в ньому нашим осердям, він стояв і стоїть і нам те велить. І все в ньому свідчить, що місто це “європейське”, а за нами є інші “європейці”, які по суті азіати, а в нас чимало свого, своєрідного, козацького, вишнево-калинового, і наші світлі зорі падають в наші душі, і ті душі, напившись вишневого вітру й солов'їного співу й запліднені зорями, - навічно українські.

Так, народ наш сьогодні великою мірою спотворений, денаціоналізований, розсмиканий, розбовтаний, він, власне, не знав волі, а тільки знав потяг до волі, не знав справжньої демократії, а тільки тугу за нею, що вельми важливо… Що його самого треба творити, а саме з Києва ми завжди поставали в нашій новій і незмінній іпостасі, досить згадати минулі події: розбурхане море прапорів, голосів, піднесених угору рук. Так, знову не все те справдилося, ми самі не до кінця повірили у волю, більшість з наших нинішніх провідників лишилися рабами, стоять спиною до народу, ведуть нас самі не знають куди (декотрі уперто ведуть не туди, назад: ось наші шиї, гнучкі, добре притерті, скоріше накладайте ярмо), звідси хижацька приватизація, пограбування народу, бандитське багатство й жебрацька бідність, відсутність справжньої демократії, де виробилося б внутрішнє сприйняття волі, її осмислення, буття в ній. Часом мені здається, що ми сидимо в довгому човні, спинами одні до одних: ті гребуть сюди, ті - туди, і що Свято Незалежності - воно і свято незалежності від заможного життя, від своєї історії, воно - одне для справжніх демократів та інше для олігархів. І все ж ми радо вітаємо наш День Незалежності. Він засвітився для нас надією, сподіванням, що й оті, посаджені на палю, і втоплі в болоті під Берестечком загинули не марно, що вони були, а ми, їхні нащадки, і здужаємо, щоб оті синьо-жовті прапори над нашими головами не похилилися, що Київ заквітує серед інших поважних Європейських столиць красою, мислю, мистецтвом, добром і неперехідною істиною.

Київ у моєму житті? Тут я став письменником і спізнав радості та гіркоти творчості, тут визрівав національно, тут народились мої діти і я спізнав родинного щастя. Київ - це мій Всесвіт.

За Ю. Мушкетиком