Кімната- музей Григоренка А.К.

Робота пошукового загону «Джерело»

Плосківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів ,

яка взяла участь у Всеукраїнській експедиції «Краса і біль України»

по напрямку «Свята спадщина»

ПОЕТ –ЦЕ СТИЛЬ. ЦЕ- НЕ БАНАЛЬНЕ МИСЛЕННЯ

ЦЕ – СТАН ДУШІ. ЦЕ-СТАН ДУШІ . І ВСЕ.

(Роздуми над творчістю Анатолія Григоренка)

Здається,що у літературі вже все відкрите, немає непротоптаних стежок, немає невідомого. Та ми продовжуємо пошуки і , дякуючи їм,відкриваємо все нові і нові імена, ще не виявлені можливості українського слова. І все це, як не дивно, відбувається на нашій Плосківській землі , що в свій час уже заявила про себе талановитим письменником – гумористом О.І. Ковінькою.

Чому ж звернулися ми до дослідження творчості Анатолія Григоренка? Перш за все тому , що ця творчість ще ніким не досліджена , жодних наукових джерел, крім вступного слова О.П.Довгого на книгу письменника “Тінь Перуна “ немає. Ця робота є підсумком зібраних нами матеріалів про життя і творчість нашого земляка. Це більше 100 ненадрукованих сонет, плівка , де він читає свої твори, фотографії , спогади друзів , однокласників.

Оформлений куточок в кабінеті української мови

Роботу ми матимемо можливість використовувати на уроках літератури рідного краю. Вона в певній мірі допоможе студентам філологічних факультетів , це ще одна сторінка з історії нашого села.

І хоч народився Анатолій Григоренко , як потім виявилося , поет унікальних здібностей, саме в нашому селі 5 червня 1937 року і навчався в нашій школі , та відкрили його для себе вже тоді , коли відійшов за обрій , після 2001 року. Між цими датами напівголодне воєнне дитинство в звичайній селянській родині. Звертаємося до спогадів однокласника і жителя нашого села Поди Віктора Трохимовича. Він пригадує , що ще країна боролася з фашистами, а 1 вересня 1944 року всі діти - переростки сіли за парти. Разом з ними прийшов у Левенцівську початкову школу Анатолій Григоренко , а закінчивши її, - у Площанську семирічку, наскільки переповнену , що навчання велося у дві зміни.

Та вчився Анатолій легко , старанно і вже тоді прокладав собі шлях у літературу.Він гарно малював, декламував, був членом редколегії класної газети , сам писав дописи до неї. До нього завжди тяглися однокласники.

У 1954 році Анатолій закінчує 10 класів, виявляє бажання вчитися, але не проходить по конкурсу в Харківський авіаційний інститут. Жилося важко, батько загинув на війні при обороні Сталінграду і хлопцеві довелося зазнати тяжкої праці вантажника, слюсаря, водія . Продовжував шукати себе на важких життєвих дорогах.

Автобіографіє ! Невже

Ми так і не зустрінемось з тобою ?

Наосліпки бредем разом з юрбою ,

Шукаєм не свою , а щось чуже …

Так пише Анатолій Григоренко в” Автобіографічному сонеті “. Але легких шляхів не шукав. Життєва дорога привела його на філологі- чний факультет Київського Державного університету. Це сталося в 1961 році.

Саме тут народжувалися влучні афористичні слова його поезії:

Я не ломивсь ні в які двері,

Неправді я не бив чолом,

Лиш знав поезії галеру

На тій галері був рабом.

Це твердження пройшло через увесь життєвий шлях поета. Він відбувся, як поет, чим завдячуємо і тій нелегкій біографії , і тому напівсирітському вразливому і чулому серцю, і тій багатій на стреси і потрясіння добі , і тій великій загадці любові і таланту.

Багато зійшлося докупи в його нелегкій літературній долі. А водночас була типовою , як для нашої літератури загалом , так і для творчого покоління шестидесятників , що до нього належав і Анатолій Григоренко.

Повертаючись до історій розвитку літератури , хотілося б відмітити , що однією з найпомітніших , переломних подій у житті нашої країни, та й літератури взагалі був ХХ з”їзд партії, який розвіяв ( хоч і неостаточно ) сліпе запаморочення культом особи, вселив в душі письменників дух оновлення , віри в краще майбутнє. І це розкуте народне море зразу прийняло “свіжі лави” мислячих , талановитих творців вітчизняної культури.У українську поезїю прийшло молоде поповнення - Д.Павличко , Л. Костенко , В. Симоненко , М. Вінгра- новський. Саме тоді почав друкуватися Анатолій Григоренко .

Ще , навчаючись в університеті , він працював в пресі , спершу в журналі “ Знання та праця” , потім у щорічнику “ Наука і культура “ , на республіканському радіо ,в літературно-драматичній редакції. Але , як згадує М. Вінграновський , що щастя письменників було недовгим . Були в літературі ті, хто спеціалізувався на підозрілості та на криках. Вони не дрімали . Так почався розгром і погром. Преса і радіо , які раніше визнали цих письменників , чинили розправу над ними.

Отож , не дивно , що за таких обставин збірки нашого земляка не друкувалися. Хоч писати він продовжував ,в 1968 році став членом спілки журналістів України.

Проживаючи в Києві , всім серцем линув додому , у село Плоске , де проживала його матуся Ірина Іванівна , яку він любив понад усе. Саме від неї він проніс через усе життя любов до слова , пісні . Як і ненька , полюбив книги і віз їх матері , що чекала його з далеких доріг.

Я приповзу , заклякну і занишкну

Там , де горбочком згорблена земля ,

А ти спитаєш : “Чи привіз ти книжку ,

Синочку мій , що не читала я ? “

І вже пізніше , коли не стало найріднішої людини, Анатолій Григоренко приїздив до Плоского , побував на могилі матері , щоби “Хрестом поcтавить там свій вірш “.

Як уже відмічалося , талант Анатолія Григоренка розцвітав саме в той час, коли необхідно було жити подвійним життям , одне з них офіційне, казенне , інше – справжнє , реальне. Коли тодішні таланти це усвідомили, стався бунт душі : піднялася справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву. Коли в 1965 році в періодичній пресі з"явилися перші вірші Анатолія Григоренка , то в них прозвучала непідробна громадська напруга , простежувався високий художній рівень , талант письменника. Для Анатолія Григоренка поезія завжди була працею , нелегкою , творчою .

Поезія – це труд…

Це божевілля. На які тортури

Ідеш, вмираючи , і – воскресаєш знов ,

О Господе ! Благослови мене,

Благослови слова , мою тяжку роботу.

Вірші поета з”являлися все частіше в альманасі “Вітрила “, “Поезія” , ”Завжди у пошуку “ , тощо. І вже ці твори стали відкриттям для багатьох літературних критиків , бо від них війнуло отим живим духом слова, світлою природністю , адже просто таких рядків не напишеш:

В долині степу впала пишнота ,

Сповзають тіні в надвечір”я сонне,

Зомлілий день , вовтузячись , холоне

На скатертині скошених отав.

Для таких рядків потрібне небуденне відчуття світу і слова. А коли читаєш ці слова , перед очима постає краса рідного краю : несходжені достигаючі хліба, скошені отави , на які спадає роса і прохолодний вечір після спекотного дня . Це не вірш , це -поезія. У ньому простежується глибина мислення . За кожним образом світ інший : чарівний , глибокий. Ми його відчуваємо на дотик , а розумом - дихання живого слова. Саме так ми сприймаємо всю поезію Анатолія Григоренка. Для письменника навіть тиша вступає в розмову , щоб повідати про диво і красу природи. Наведемо приклади з твору поета:

На белебні дикому тиша , як тиша.

До хрускоту пальців , до паморку вух ,

Лежить і комариком приспаним дише,

Прославши під боки обмитий лопух.

А сонце коромисло – райдугу виткало,

Води наносило з джерельних криниць.

І тиша була б незворушною тишею ,

Якби не відлуння баских громовиць.

А в яких ще творах можна відчути зиму , весну , щасливу мить :

А ти повір , яка щаслива мить :

Відкрий вікно -переспіви синиці,

Балкон. І сніг ще. А мені вже сниться,

Що це весна – і грім уже гримить.

Хоч на перший погляд , все надто просто , але поезія не живе у роблених , штучних творах. Вона вже давно облюбувала і росу , і траву , і дотик вуст, і коромисло –райдугу; незглибний світ неба і ламкий простір землі. Все , що незаймане , животворне.

Саме з цього починалася в Анатолія Григоренка любов до України. Це не лише сьогоднішнє, а й минуле рідного краю , його історія. Письменника бентежить те , що ми з роками забуваємо:

Коли на серці гоготять пожежі,

Замішані на розпачах і злі ,

Тоді мене так боляче бентежить

Німа, байдужа приспаність землі.

Мовчать могили , та не мовчить поетова душа. Бо він знає , що все на цьому світі минає , стає прахом , але життєвим кредом поета залишалось і залишається бажання прожити на цьому світі людиною.

Що краще день людиною прожити ,

Ніж тисячу років никати тінню…

Поет вірить , що колись “…ми встанем з праху …і колись розквітнем буйно весняним катраном у магії засмучених рядків “.Болем пронизані сонети А.Григоренка , у яких він звертається до України, ніжно називаючи її Вкраїнонькою :

Вкраїнонько ! Життя моє

Усе , що маєш ,- не твоє,

Крім долі ,все у тебе є.

Цими словами поет звинувачує нас за те , що ми так довготерпеливо зносимо рабство Росії , доля України для нього – це його особиста доля . Він не розуміє , чому народ , який має за плечима козацьку славу, не має гордості . Продовжуючи думку Т.Г.Шевченка, що він наводить у своєму “Посланні до земляків” , Анатолій Григоренко роздумує

За гріх який тебе , Вкраїно ,

Карає Бог?

Та чому ми повинні котитися туди “… куди віють чужі вітри ,усе чуже “ Чому у нас немає нічого свого ?

Не дивно , що його поезія не виходила окремою збіркою. Причина відома. Силами негативних явищ , породжених періодом соціального застою в нашій країні і в Україні зокрема , що торкнулися всіх сфер життя , в тому числі й художньої літератури, хід збірки поета був загальмований.

Вважаю , що й не могли пропустити рядки з “ Сонету ХХ віку “ в збірку чи бодай на шпальти газет.

А день при дні стікає в згустках крові.

Пожежі , згарища , голодомори , мори,

Дивізії хрестів над трупами без моргів.

І над гаримидером оцим -примарна тінь Любові .

Від погляду поета не ховається те , що:

На грані віку дотліва зола

Примарних пошуків добра і зла.

І наркотичний вітер лиже попіл.

Яка повна характеристика всім тим випробуванням , через які пройшов наш український народ.

І лише в 1992 році з”явилася збірка Анатолія Григоренка “Тінь Перуна“. Саме в ній письменник знайомить нас з віршами , що є глибоким філософським осмисленням буття. Через звернення до біблійних героїв, автор дає відповідь на питання, яким стало наше життя, та що чекало на тернистих дорогах шукачів правди.

Христа розіп”яли, а що залишилось :

Суцільна аморальність і розпуста.

А його поема “ Храм істини “ , що увійшла в цю збірку , стала наче сторінкою історії українського народу. У вступній частині письменник звертається до Біблії , звіряє їй свою душу , що рветься від болю , та й не може не боліти душа людини – патріота , коли

Світ зачапів на грані згуби,

На грані смерті і життя.

Реальний світ утратив сутність ,

На згарищах віків зачах.

І недаремно з”являється двійник поета , з яким Анатолій Григоренко веде розмову на біблійні сюжети і доходить до істини , що в цім світі керманичі Пілати , “…Ісусам місце на хресті “. Висновок зрозумілий кожному , адже борці за правду , волю нашого народу були страчені саме цими Понтіями і Пілатами –керманичами.Так ось чому наш народ пройшов через Голгофу, Колиму , Соловки , Концтабори , Кобу та Гітлера.

Будемо карати , розпинати

Всіх , хто хоче зватися людьми.

Ми всесильні –Понтії ,Пілати-

Невмирущі , всюдисущі ми.

Довгий і важкий шлях до визволення від таких керманичів пройшов наш український народ . Поетові на хвильку здається , що самому йому не впоратись , щоб вгамувати війну між добром і злом. Він запитує “людство , де ти ? “ І у відповідь “Глухо. Тихо , Пустка і пітьма. “ І як заклик до боротьби зі злом звучать останні рядки поеми “Воскресися , озовись хто-небудь !”

У цій же збірці письменник стверджує , що його труд невдячний , без почестей, він по-своєму нелегкий на полі битви між добром і злом , але саме слово благословляє поета на щасливу мить боротьби. І вже у вірші “Золотий початок “ Анатолій Григоренко висловлює віру в те , що настане час “ …і полетять корони шкереберть “ , а в “..вашому ганебному кінці я бачу золотий початок“.

Поезія письменника говорила правду про суспільний лад , а за всим цим стояла його Самотність. Він і поезія , а ще роздуми та філософські висновки про те , чому так сталося ? І як влучно зауважив в передмові до першої збірки поет і критик Олексій Довгий “ Болять йому думи , болять йому люди , болить Україна. І з того болю ростуть вірші та поеми.”

У житті бувае по – різному. Не склалася чомусь доля і у нашого земляка. Дівчина зі школи , його перше кохання Шкляр Євдокія Іванівна пригадує , що любила його. Любила і знала напам”ять його вірші. І пригадуе , як одного разу поїхала до Києва , щоб зустрітися з Анатолієм. Побули разом ,поговорили , а коли Євдокія Іванівна їхала, на столі залишився окраєць хліба . А пізніше з”являється вірш “ Лежав окраєць хліба на столі “

Лежав окраєць хліба на столі

Та свічка загасаюче кіптіла,

А ти на реактивному крилі

Проспектом юності у ніч мою летіла .

Крізь ніч - в мій біль.

Через віки – в мій час.

Було вже опівночі , попівночі.

Було тривожній ночі не до нас-

Гасила ніч свої святенні очі.

І все ж прикрила вороним крилом.

Болів наш біль. Втікали з тіла сили.

І щастячко попід моїм вікном

Згорьовано сновидою ходило.

Згоріла наша ніч.

І біль наш в ній зотлів.

Все так було , як ти того хотіла .

Літак твій відлетів.

Проснувся – на столі

Рятуюче палав окраєць хліба.

У цоьму вірші жаль за те , що щастя , якого поет так чекав, знову сновидою пройшло попід вікном . Ніч згоріла , кохана поїхала . І знову самотність . Хто зрозуміє людську душу , хто її розгадає , але не можна аналізувати творчість нашого земляка , не згадавши інтимної лірики поета.

Була дружина в Анатолія Григоренка -Людмила Власова. Вони разом навчалися в університеті . Це вона допомогла нам зібрати по краплині поезію нашого земляка, допомогла зустрітися з його друзями. І коли досліджуємо вірші поета ,натрапляемо на один з них, в якому Анатолій звертається саме до неї.

Людмилочко, Льодиночко , Сніжинко

Доріжечко , бери мене , веди

Любові нашої протоптана , стежинко ,

Ми завтра станем краплею води.

Але пізніше долі їхні розїйшлися . В одній з коротких епіграм поет стверджує:

Я перед Богом дуже завинив :

Любив дурних дівок , Безбожно пив.

Це – злочин. Зло. Це-жах і прах.

Це –сповідь Богові у чотирьох рядках.

Коли читаєш ці рядки , мимоволі думаєш , що , мабуть, через це доля поетова не склалася.

Плекає Анатолій Григоренко свої вірші, немов дітей, часто не виставляє напоказ , але вони самі просяться на люди, прагнуть знайти сонце , де б можна було б оселитися , його гнітить те , що поезія майже не друкувалася.

Пиши , чи ні- не надрукують,

Тай час несе сумну ясу.

На тому світі час безмежний

Там сяду вірші напишу.

Невідомо , чи пишеться йому нині щось “на тому світі”,але на цьому йому вдалося залишити справді високі зразки поезії,вчитуючись у них, інколи не можеш спинитися, щоб не подивуватися, хоч Анатолій Григоренко не рівнявся до модних течій в літературі і залишався вірним класичній поетичній формі , але вона була наскільки розмаїтою і широкою в своїй амплітуді , що розуміти його поезію може як масовий , так і елітний читач,у чому в певній мірі схожість поета з Василем Симоненком. А ще вони схожі в тому , що з уст Василя Симоненка зринали епіграми на зло , Анатолій Григоренко створив на цю тему безліч сонет.

Він звернувся до цієї форми поезії не тому , що вона випробувана віками, а тому що в ній була можливість продемонструвати найвищий поетичний пілотаж.

Сонет винятково дисциплінує творців , він не дає їм бути багатословними, не дасть збитися на стезю прози. Ці твори поета ще не досліджені, вони не друкувалися, і лише , дякуючи нашій участі в гуртку “Літературне краєзнавство “, зібрані . Є можливість не лише доторкнутися до поезії нашого земляка на уроках літератури рідного краю , а й почитати на самоті, поринути в роздуми над сутністю життя. Адже саме сонети дають нам відповідь на будь –які життєві питання. Літературний критик Михайло Наєнко- професор Київського Державного університету вважає , що найважливіше слово в поезії Анатолій Григоренко сказав саме в сонетній формі. Він створив близько сотні сонетів –присвят і миттєвостей. До деяких з них ми вже зверталися, з чого можна зробити висновок , що висока поезія справді –таки модерна. І хоч у “Автобіографічному сонеті” поет стверджує , що він “..віки прожив …”, але так себе й не створив , це неправда , бо за рядками своїх поезій він проглядає частіше створеним , ніж нествореним. І хоч знаємо , знову ж з його поезії , що він вважає себе грішником, його оточує самотність, та все ж у “Сліпому сонеті “ говорить:

Потрібно жити , поки ми ще є,

Увірувати у буття своє.

І в дійстві цім найвищу суть Любові.

Ота любов до рідного краю , своєї матері , до жінки , до всього , що оточувало його так і прожила разом з ним усе життя.

В “ Сонеті до Бога “ він дає відповідь на питання , що буде після нас , та як би не сталося , поет просить Бога:

Лиш не ліпи із наших ребер

Безпутних баламутних Єв.

Отже , Анатолію Григоренку не однаково , хто прийде і заселить землю після нас. У цьому також сутність його поезії.

Спостерігаємо в цих творах безсмертне і многотрудне слово Любов. Він пише його завжди з великої літери. Митець то стає перед нею на коліна , то зводиться з них, то ставить її в ряд зі злочинністю , то називає облудною , а потім знову благає її не поспішати , зачекати. Любов для нього день і ніч , рух , прах. І , здається , що в цьому високому слові, як уже відмічалося раніше , Любов до людей, України, коханої перплітається в єдине ціле.

Коли ж Любов нашу високу

Ми зрадимо ( чи я , чи ти ) ,

Нехай жбурнуть нас на Голгофу

Чорні чорнобильські чорти.

І в інших поезіях він стверджує , що завжди сповідав Любов і Правду. Отже , можна зробити висновок, що саме Правда і Любов допомагали творенню поета та вистояти в години самотності.

Його твори звучать як перестрога сучасникам і нащадкам.

Як тяжко нам живим твої хрести нести,

Аж поки не потрапим під хрести

І праведники , й грішники великі.

Все , що можна розп”ясти , розп”ято!

Що ж іще вам можна розп”ясти ?

Як солодко , коли собака – друг,

Як гірко жить , коли твій друг собака.

Ці цитати із кількох сонетів вістують про одне і те ж, про крик душі самого сучасника.

Саме в сонетах автор стверджує, що поезія – це найтяжча робота , яка його спалює , та він не відмовляється від неї.

Візьми моє стило, мій стиль , о смерте!

І недописаного вірша допиши .

У справжній поезії як правило не прийнято ототожнювати особу автора з його ліричним героєм. Але в поезії Григоренка вони взаємозлиті, невіддільні один від одного , бо є і портретом своєї доби , і творцем його. Він створює свої образні структури лише з однією метою : створити естетичну картину світу. Тією картиною вони потрясають суспільства і епохи , відкривають людині такі таємниці душі , що залишаються згадками для багатьох поколінь , порушуючи відтак свою славу і стаючи духовним досвідом нації і всього людства.Але ,щоб стати таким досвідом, поету слід пам”ятати , що в ньому має бути обов”язковою хоч незначна доза конкретики зі свого часу. І щоб дати відповідь на запитання “ Якою ж хотів бачити Анатолій Григоренко свою Україну ? “ ,- треба обов”язково звернутися до портретних сонетів поета. Їх декілька : “Верховній Раді “, “ Президентові”, “ Урядовцям “, “Закону “ “Електора- ту“ і навіть “Купону “ та “ Похміллю “.

І якщо у сонеті “Верховній Раді “ творець стверджуює, що депутати безцеремонно , безпардонно ведуть з народом підлу гру , то за дії президента ( мався на увазі Леонід Кравчук )

Новітні Данте і Шекспіри

Незлим і тихим спом”януть .

В сонеті “Урядовцям “ Анатолій Григоренко стверджує , що Україна розграбована , а на її руїнах побудовані “ …маєтні , незалежні дачі зла …” і називає їх (урядовців ) запроданцями , живими мерцями.А “закон , як дишло “ в сонеті митця , тому що “які творці , такі й закони “.

Одним словом у цих сонетах вмістилися всі ми з вами – гекачепісти ,партократи , народні шльондри , демократи та інший різношерстний клан , як у пеклі Івана Котляревського. Хто ще так сміло міг заявити про часи перебудови , як Анатолій Григоренко :

Змінились лозунги , Настали

Важкі перебудовні дні.

Часи змінилить, та зостались

Незмінні кадри керівні.

З років печальних в оні будні

Під плюскіт словоблудних злив

Вони нахабно і облудно

У наші будні заповзли

Вони не з тих , хто ловлять гави

Глас віщий їхній –тільки “За “.

Був куму кум надійним завом,

Тепер він куму вірний зам

Змінили шкуру й почувають

Себе мов риба у воді.

Знов фарисействують, повчають-

Вони ж бо вчились на вождів .

І знову на стільцях засалених

З поважністю солідних дядь

Сидять собі маленькі сталіни,

Сіренькі брєжнєви сидять.

Було б корито , гасло , схема,

А стиль нажито .Почерк –свій .

Їм байдуже , яка система –

Перебудова чи застій.

А інших й не було неначе

На наші сльози і біду ,

За ними шибениця плаче ,

А їх на пенсію “ідуить “.

А їх “карають “ персональними,

А їм – “нескореним борцям “-

Дебільні пам”ятники ставляють

Ще за життя – живим мерцям,

Ходячим трупам. Вік абсурдів.

Неначе ми – таки не ми.

Якийсь люципер хитромудрий

Збиткується знов над людьми.

Глумиться , клятий . А поки що

Змовчить , де треба , фарисей .

Де треба , в хорі підмугиче:

“Кто бил никем , тот станет всем “!

Отак і йде із часом в ногу ,

Хоч знає добре : не вдалось

Іще нікому ( навіть Богу !)

Зробити із нічого щось.

За всіх нас про це заявити міг лише він , бо хто крім нього зважився б сказати про Президента , який на очах у всього світу фарисействував “Щоб в Боже царство увійти , стати безгрішником”, про урядовців , що лише марнують час у словесних реверансах; про закони , які є копією своїх безликих лицемірних творців , чи про найвище завоювання сучасності демократа , який , виявляється , хоче лише знать : як би , з якого ходу за свою каламутну бездіяльність “ У царство Боже прослизнуть “.

Виходить , що думають усі про одне й теж, про свідоме творення не добра , а зла на землі , а хочуть уникнути при цьому будь – якої кари. А винагорода чекає того , хто вголос про це скаже , та ще й скаже крилато , не оглядаючись на будь-якого внутрішнього чи зовнішнього цензора. Винагородою може бути лише одно – пекло. Поет запитує себе : чому він досі не там , не в ньому ? І відповідає

А тому , що на тебе , Богине ,

Я душею молюся щомить.

Батьківщина і молитва за неї- це два крила, що тримають поета в польоті і не дають зізватися в штопор передчасно. І знову Любов. Любов з великої літери. Любов , що ніби і близька і водночас далека чи просто схожа з тінню. “Як зійтися з тією тінню”, і відповідь :

І Богом я стаю , щоб з тінню переспати

І непорочно Господа зачать.

Це одна з найвищих вершин у філософії поета , у філософії , що поєднала в собі і життєву таїну на землі , і таїну божественних небес.

Перебувати на такій вершині не просто і нелегко. І тому поет періодично спускається в будні, в суто житєйські клопоти , де виявляється знаходиться справжнє море поетичного матеріалу. Тут і романтичний світ Олександра Гріна , жадання голої правди , що “без поцілунків на устах , ось сліпенький дощик “ на твоє волосся “ , кошмарний сон , у якому чорти провадять душу в пекло , фарисей , що розіп”явши Христа , посіяв у світі суцільну аморальність та розпусту “. У творах Анатолія Григоренка все різнобарв”я буденщини , а за нею пізнається неприваблива , дуже прикра філофофія сучасного і вічного буття. Воно являється поетові у митях, а він намагається їх зловити: карається в безсонні , втікає від них у якийсь лише йому відомий “притулок постояльців “, з жахом думає про те , що час ще нікого з нас не повернув “ із небуття до воскресіння “ , вслухається в загадкову симфонію горобиної ночі ; вдивляється в колючий погляд дачних будинків , благає Господа забрати всі наші страждання і муки. Та не все в цьому світі чорне.

Не всі на світі цім порочні,

Не всі мерзотники без меж,

Не всі глобальні поторочі.

Ми простежуємо ,що останні твори Анатолія Григоренка пронизані смутком, це від самотності , у якій довелося доживати віку.

Прийди , мій смуток , шелестом калини,

Самотина , прилинь в мою самотність.

Запрошує поет у сонеті “ Дачне “.

І як згадує його дружина Людмила , він любив дачу , любив працювати на землі, не хотів залишатись самотнім. Але так у житті трапляється, що доживав свій вік одиноким.

Дат на своїх творах , пізніше зібраних його друзями , з того що лишилося, немає, але самі вони говорять про себе. Анатолій хворів , відчував, що скоро кінець. І не дивно , що з”явився його “ Заповіт “

Коли моя душа засне,

Не треба вболівати друзі .

Ви поховаєте мене

Під дубом у вечірнім лузі.

І знайте - це ще не кінець,

Кінця немає у природі.

Прийму у грудях корінець,

Неначе друга у господі .

Він поведе мене у світ,

Що вабив сонячною грою,

Де в шелесті дубових віт

Вирує сік попід корою.

Я попливу , мов старожил ,

В кілках шукать зелену молодь

І вийду із дубових жил-

Тепер я тільки стиглий жолудь.

Той жолудь – човник без весла-

Жбурне в траву осіння хвища,

Та прийде хлопчик із села

В мого шоломчика засвище.

Впаде із клена жовтий лист,

Під вітром схилиться тополя,

І на отой веселий Свист

Буланий кінь прискаче з поля

І кінь , і вітер - все буя

В екстазі вільного пориву,

Це знову я . Повірте , -я

Руками вп”явсь у кінську гриву!

Написано в мажорних тонах , щоб заспокоїти друзів, щоб вони не вболівали , бо навіть смерть – це ще не кінець , кінця немає у природі. Цей заповіт написано в баладному жанрі, який дав поетові намалювати дивовижну картину колообігу життя, картину проростання дубового пагона з поетових грудей, як потім той пагін народить нового жолудя , як у шоломчик того жолудя свисне хлопчина із села , і як на той свист буланий кінь прискаче з поля, а на ньому знову поет. “ Я руками вп”явся в кінську гриву” лише вдуматися скільки в цих словах і думах гіркого драматизму і скільки, водночас , чарівної поезії.

2 квітня 2001 року Анатолія Григоренка не стало. Поховали його у нашому селі біля могили матері, а в головах посадили дубок , який незабаром виросте і ще довго даруватиме молодому поколінню шоломчики його поезії.

В річницю смерті приходимо на його могилу , щоб послухати в запису голос поета.

Коли життя хлюпнулось через вінця

З пощербленого келиха тривог,

Як гарно знати є ще українці,

А в небі Бог . Хай береже Їх Бог.

Це , можливо, останні сподівальні слова нашого земляка , вони звучать , як ствердження , вони нагадують поезію знову ж нашого земляка з Лубен Василя Симоненка:

Народ мій є , народ мій завжди буде,

Ніхто не перекреслить мій народ.

Не всі вірші письменника зібрані , не всі твори потрапили до збірки. Тим більше можна сказати :вона зовсім не досліджена. Але не працювати з нею неможливо, бо твори його – це книга життя, вони навчають тієї великої Любові , без якої ми ніхто. Адже проблеми розуміння літератури , її завдань сьогодні перебувають у глибокому конфлікті. Одні стверджують , що література відтворює світ , інші - , що світ творить літературу. Одні - , що література служить ідеалам , інші - , що ідеали їй. Усе залежить від кута зору на ці проблеми. А він може бути тільки в двох аспектах або змістовому , або формальному. У третіх авторів він знаходить собі третє місце- формо- змістове. І Анатолій Григоренко , на мою думку, належить саме до них. Для нього поезія була і залишилась живою істотою, саме нею він стверджував , що поетом бути не просто.

Поет – це стиль , це не банальне мислення,

Це стан душі. Це стан душі і все.

Тому творчість нашого земляка не стане хрестом на його могилі , як він про те писав , вона починає разом з автором нове життєве коло, вона назавжди прописується в житті , ім”я якому література.

Він творив себе все життя і створив так , що дай , Боже ,кожному.

А.К. Григоренку присвячується.

Земля пухом.

Сумна звістка долетіла до нас із столиці.

Заплакали берізоньки сестри білолиці.

Зібралися рідні , друзі :всі в великій тузі.

Не щебече соловейко на калині в лузі

Усі пташки не щебечуть в великому горі,

Перестало гріти сонце і не світять зорі.

Ти хотів , щоб поховали під дубом у лузі?

І щоб рідні не плакали , не плакали друзі.

А все вийшло по-іншому , мій любий козаче ,

Плачуть рідні , плачуть друзі , Україна плаче .

Україно , ненько моя , чом така безсила ,

Чом не змогла захистити славетного сина ?

Похилилась явориця , вербиченька плаче,

Слава Богу , що це горе матінка не баче.

Поховали біля неньки у зеленім гаю .

Будуть птахи виспівувать в цім зеленім раю,

А в небесах зустрінешся з матусиним духом.

Нехай буде ,тобі любий, рідна земля пухом.

2001р.

Євдокія Іванівна Шкляр-однокласниця поета