Євген Гребінка

ПОЛТАВА

ПОЭМА А. С. ПУШКИНА

Вольный перевод на малороссийский язык

Посвящается

Александру Сергеевичу Пушкину

ПЕСНЬ ПЕРВАЯ

Багатий дуже Кочубей:

Його ланам кінця немає,

Його отара скрізь гуляє

В зеленім лузі без людей;

А луг аж стогне під волами,

Під кіньми гарними й вівцями.

Багацько у його добра,

Атласу, хутра і срібла,

На видноті і під замками.

Та пишний Кочубей не тим,

Не довгогривими конями,

Не батьківськими хуторами,

Не злотом, бачите, яким

Його щогод дарує Крим -

Дочкою гарною своєю

Ти забагатів, Кочубею!

Та й правди нічого ховать,

Нігде нема Марусі рівні,

Вона мов квітка та дубрівна,

Що тілько стала розцвітать;

Тополя буцім на могилі,

Гінкий та гнучий стан премилий;

Як шум, біліє вся вона;

Кругом дівоцького чола,

Мов хмари, коси бовваніють,

Як маківочка - рот красіє,

Очиці - як зірки блищать.

Вродливая! Ні втять ні взять.

Та не одною ліпотою

Маруся звісна стала всім;

А більше розумом своїм,

Вітливим серцем і цнотою.

Зате моторних женихів

Свати товчуться у порога,

Та щось вінця, мов кайданів,

Лякається моя небога;

Всім молодим - гарбуз як тут,

Аж ось свати гетьмана йдуть.

Старий він, спітканий війною,

Годами, працею, смутою;

Що ж? Дух Мазепи закипів,

І - знову гетьман полюбив!

Хоч він до пелеха сідого

Із парубіки молодого

Не перескочив - пережив.

Не сарна під байрак втікає,

Орла почувши на спині;

По сіням панна походжає

І жде, що скажуть: так чи ні.

Ось вийшла мати і з сльозами,

Приголубливими словами,

За руку взявши, каже їй:

«Бридкий, мерзенний, глянь, поганець!

Чи можна? Ні, паскудний ланець!

Гріха ти не збудуєш, злий!

Тобі б, як то ведеться віком,

Хрещенициним батьком буть…

Його чорти у пеклі ждуть;

Він хоче буть їй чоловіком!..»

Маруся задрижала, з рук

Спустилась хустка шовковая,

Поблідши, ніби неживая,

Упала дівка на рундук.

Хоч одійшла вона, да знова

Зімкнула очі; ні півслова

Не каже; батько, мати тут

Біля її усе возились;

Хрестились, плакали, молились.

Вони того, сердешні, ждуть,

Щоб їй на серці легше стало,

Щоб дитятко хоч закуняло.

Не тут було; два цілих дня

Все мовчки хлипала вона,

Нічого ні пила, ні їла,

Опріч людей собі ходила;

Тинялась утінка, як гич

Од вітру гнеться при дорозі;

Було смутнесенько небозі,

Все рюмала, на третю ніч

Лиха годинонька настала:

Її світлиця спустковала.

Ніхто не знав, коли вона

Під нічку сплиснула з двора;

І тільки мов козацький гомін

Ту ніч в саду рибалка чув,

Та вранці слід на лузі був,

Що по росі скакали коні.

Не тілько парубоцький чорний,

Закручований ус моторний

Чарує молодих дівчат;

А деколи й старого взгляд,

Що дивиться, мов сич з-під стріхи,

Давно забувши жарти й сміхи,

Знаходить не дівчину - клад.

Не знаю, як робилось теє;

А швидко і до Кочубея

Такая звісточка дойшла,

Що, позабувши бога й сором,

Його дочка в гетьманський хором

Як полюбовниця ввійшла.

Що тут робить? І батько й мати

Соромляються вийти з хати,

Не слухають, що каже люд.

Да як хрещених обмануть?

Тогді усім, бач, стало явно,

Чого збентежила так марно

Вона веселость літ своїх;

Чого тихенько все здихала

Й на залицяння молодих,

Забаскаличившись, мовчала.

Чого в беседі за столом

Вона все слухала гетьмана,

Коли горілка шумовала

І чарка повнилась вином.

Чого все пісні ті співала,

Що він колись компоновав,

Коли його ніхто не знав,

Коли його ще доля спала.

Чого, мов парубок, вона

Любила військо, і коня,

І гук, і галас барабана,

Як тільки в чистий степ з двора

Блисне бунчук і булава

Ясновельможного гетьмана.

Нівроку, має Кочубей

Худібчину; мов і в людей,

В його приятелів багато;

Йому нічого, сидя в хаті,

В Пілтаві смуток заплодить,

Він здужа гетьману-злодію,

Сріблохвильовастому змію,

У серце ніж загородить,

Він здужа, здужа… да не теє

Лежить на думці Кочубея!..

За білого царя Петра…

(Колись давно робилось дуже)

Він був розумний, гарний, дужий,

Шмигляв - в шатро і з-під шатра -

За тридев’ять земель в чужбині:

Дививсь на дивовижі там

І те заводив в Московщині,

Що льготою було людям.

Попавсь небіжчик в анацію,

Як швед крутив, бач, веремію,

В Москву слав військо звідусіль.

Поки не вивчивсь воювати

Петро, та й дав поганцям знати!

Оддяковав за хліб, за сіль.

Вершляг хоч шклянку розбиває,

Та штуку з криці вигинає.

Карл, постягавши німців силу,

Ішов війною на Москву,

Змітавши москалів дружини,

Як вихор пил жене з долини

І на облозі гне траву.

Тогді Украйна мурмотала,

Мов літом бджіл на сонці рій.

Вона до себе Карла ждала,

Щоб волю дав скоріше їй.

Кругом гетьмана обзивався

Негарний гвалт: пора! пора!

А все, здавалось, оставався

Мазепа вірним до Петра.

Буцім не чуючи нічого,

Гетьман ні на що не дививсь,

Цуравсь умисне од усього,

З бенкетами тощо водивсь.

«Що ж гетьман! - парубки гукали.

Чого він жде, старий Йовтух?

Годи та праця зопсовали

У його отаманський дух.

Чого жіночою рукою

Іще він носить булаву?

Тепер ушкварить би війною

На ту ненависну Москву!

Коли б старий наш Дорошенко

І Самойло́вич молодий

Або Палій і Гордієнко

Із козаками стали в стрій,

Тогді в снігу, в лихій годині,

В Москві не дохли б козаки…»

І скрізь по селам України

Рушали сотні і повки.

Хто зійде в річку, як покриє

Ізверху крига річку ту?

Хто з вас, підлизи, темноту,

Лукавого хто врозуміє

Єхидковату простоту?

Чим серце у кого поганше,

Тим з виду він буває краще.

Плохенький, буцім ягненя,

Мазепа з дідусем товкує

О старосвітських гарних днях;

Із безталанним сам жалкує;

З бурлаками собі міркує

Про волю, се то те плете;

Дівчатам меле про кохання

Із молодим про залицяння,

З дурним розумну річ веде.

Давно у пазусі під боком

Мазепа гадину зогрів,

Та Кочубей орлячим оком

Ту злість гадючу прослідив.

«Я сором свій і сором жінки

Не [заховаю] меж людей, -

Скрегоча, каже Кочубей, -

Я не займу твої будинки,

Тюрму Марусеньки моєй;

Ти не спечешся на пожарі,

Втечеш і шабельной [ти] кари,

Тобі се трохи; ні, в Москві,

Як в’юн в’ючись в кліщах московських,

В гарячій пливучи крові,

Іскорчившись од мук бісовських,

Ти проклянеш той день і час,

Коли дочку хрестив у нас,

І беседу, де повну чашу

Тобі я з честі наливав,

І ніч, як голуб’ятко наше

Старий шульпіка заклював!»

Колись то врем’ячко бувало,

Вони братецьки мов жили;

Укупі їли хліб чимало

Або й вареную пили.

Колись і на полі скакали

Їх коні поруч на невір;

Дня не було, щоб не вітали

Вони один другого двір.

Балакаючи з Кочубеєм,

Тогді гетьман не постерігсь;

Бач, закидав на те, на сеє,

Та в дурні нівідсіль постригсь.

Тепер одно суддя кохає,

Бажа умисне одного:

Дочку од лиха одволає

І ворога свого здолає

Або іздохне од його.

Він, злість у серці затаївши,

Прикинувсь, буцім забував

Свою біду; і дочку гірше

Перед народом кепковав.

Але промеж рідні шукав

Собі товаришів вірніших.

І жінці нишком розказав,

Що на гетьмана він доносить.

(Мабуть, самий нечистий просить

Жінок до діла вербовать.)

Ні їсти не дає, ні спать,

Все шепче жінка Кочубею,

Домовиком за ним літа,

Щоб листи слав він до Петра,

Гарчить з докукою своєю:

«Мабуть, не зробиш? Забожись!» -

«Ну, добре, тільки відступись!»

І він кленеться перед нею.

Помірковали, погадали,

Зробили все, як добре знали,

Скомпоновали лист Петру,

Лист на гетьмана препоганий,

І Іскра, Кочубей і пані,

Що знали, все мостили тут.

Та хто ж яснішому цареві,

Московському государеві,

Папір сей вірно донесе?

Вродилось на біду усе:

Був найкращий меж козаками

Один ще молодий козак;

І сей з другими парубками

Гарбуз ізхрумав неборак.

Марусеньку кохав він дуже,

Про його все було байдуже,

Але про милую гадав

І в думках ніченьки не спав.

Блукав щодня або край річки,

Або ховався у порічки,

Щоб подивиться, як вона

З господи куди-небудь йшла.

Коли ж меж людом про Марусю

Негарний поговір літав,

Не переміг свою він душу,

Про єї мовчки жалковав,

А все кохать не перестав.

Ім’я пресучого гетьмана,

Мов жид якесь ім’я Гамана,

Кусавши чорний ус, ворчав.

Хто місяцем та по зорі

Закато скаче на коні?

Чий кінь, мов крим[сь]кий хірт піджарий,

Степом так швидко, прудко парить?

Козак в Московщину летить;

Козак не їсть, не п’є, не спить

Ні в чистім полі, ні в дуброві,

Ні на дубу, ні на поромі.

Як скло, шаблюка так блищить,

Капшук у пазусі бряжчить;

Не спотикавшись, кінь порскливий

Біжить, пуска по вітру гриву.

Забавка шабля молодцю,

Дукатів треба ж, бач, гонцю;

Коня собі в підмогу має,

Та шапці грошей не складає.

Радніший він за єї дать

Коня, дукати і булат;

Її б оддав хіба б, як куля

Його з коня навзнич зіпхнула.

Чого ж за шапку він крепить?

Бо в шапці тій папір лежить,

Папір на лютого гетьмана

Царю од Кочубея-пана.

Гетьман хуртовини не чує,

По-своєму усе мудрує.

Якийсь то старець, то чернець

Щовечір лізуть у дворець

І там всю ніч, мов розбишаки

Або у вівчаря собаки,

До світа білого гарчать.

Недобре щось вони товкують,

Землею рідною торгують,

Торгують богом і царем

З невірним шведським королем.

Поганці, наймити гетьмана,

Від річки Ворскли до Лимана

Пускають меж народ ману;

Заворушились запорожці,

Загомоніли чорноморці,

Гудуть станиці на Дону.

В Очакові, землі турецькій,

Зібралась щось не по-братецьки

Песиголовців череда;

В Москві король воює шведський,

Гогоче кримськая орда.

Як же, псяюха, він злякався,

Коли над ним ушкварив грім;

Коли йому з Москви прислався

Папір з доносом тим самим,

Що на його відсіль послали.

Боярство із Москви писало

Ласкавий до його привіт,

Таким-сяким його вітало

(Бо вовка за ягнятко мало) -

Такий і був, і буде світ!

Сам цар Петро, вельможний, білий,

Муштруючи великі сили

Насупротив німецьких військ,

В смуті не розібрав доноса

І нахвалявсь утерти носа

І вибить з невгомонних віск.

Облившись теплими сльозами

(Хоч, мабуть, тер попід очами),

Мазепа лист царю писав

І так йому слебезовав:

«То бачить світ і госпідь знає,

Що я гетьманом двадцять літ;

Цареве все, що я не маю!

І я - тепер нікчемний дід -

Коверзовав би ще про зраду?

Глянь, що не вимудрує зло!

Нащо мені бентежить славу?

Хіба ж не я то Станіславу

Відказ одрізав наголо?

Хіба ж не я поклонів хана

І цареградського султана

І чуть, і бачить не хотів?

Не жалуючи праці й крові

Із одної к царю любові,

Щораз попереду повків

Кришив паскудних ворогів.

Хіба ж не я?.. Та що й казати!

Тепер же, йон, його я мати,

На мене навели туман!

Чого я не чував ізроду!

Мабуть, із пальця смокчуть воду

І Кочубей, і Іскра-пан:

Я з ними жив, як із братами!..»

І з прикидливими сльозами

Бажає смерті їх гетьман!

Чого ти хочеш, песький сину?

Чого єси ти забажав?

Ти кочубейськую дитину

Хіба давно як обнімав?

Маруся! Бідная Маруся!

Ох, страшно, вимовить боюся,

Коли б пізнала те, кого

Вона до серця прихиляє!

Про те вся Україна знає,

Одна не знаєш ти того.

ПЕСНЬ ВТОРАЯ

Мазепа дуже щось смутний;

Стоїть Маруся біля його.

Він не балакає нічого,

Звичайно кажуть: сам не свій.

Хоч що вона його й питає,

Він буцімто недочуває.

Мовчанка їй надопекла,

Їй дуже, дуже жалко стало,

Небога щиро заридала

І так казати почала:

Маруся

Чогось ти не з добра сумуєш,

Од мене утікаєш ти;

Мабуть, погане щось мудруєш,

Мабуть… не любиш сироти!

Ох, серденько недобре чує,

І день, і ніченьку болить;

Не знаю, що воно віщує,

А щось мене не веселить.

Дарма, що в ту… ти знаєш… нічку,

Як, погасивши в хаті свічку,

Божився вік мене любить;

Тогді… як стала я твоєю,

Як розріднилася з ріднею,

Ти мусив без мене не жить;

Тепер зовсім не теє діло…

Мабуть, тобі я надоїла;

Ти день-денички в стороні,

Зізнався з Дульською якоюсь.

Ну, од чого ж, скажи мені,

Ніколи ти передо мною

Про Дульську слова не сказав?

Мазепа

Воно! Я й перше угадав!

Оце ти, серденько, ревнива.

З якого б, навіжений, дива

Я за дівчатами гасав?

Хіба ж оцій сідій чуприні

Дотепно кланяться дівчині?

Не знаєш добре ти мене!

Минеться од дівчат охота,

Як в голові сидить робота

Та всяка думка шию гне…

А ти із діла злидні робиш.

Маруся

Ти околесицю городиш!

Не хочу, вспражки розкажи.

Мазепа

Ну, слухай, серце, годі, годі!

Да що почуєш, то мовчи:

Давно ми заварили діло,

Тепер воно кипить у нас;

Година гарная наспіла,

Прокалатає швидко час.

Давно без батьківської слави

Ми, як воли, в ярмі жили,

У подданстві або Варшави,

Або великої Москви.

Возиться годі з москалями,

Украйні царством буть пора:

І я моїми козаками

Шпурну на моцного Петра!

Москаль жахнеться перед нами,

І, може… буду я царем…

З собою заодно я маю

І Карла з польським королем,

Княгиня Дульськая отая,

Та старець той, та єзуїт

Од їх до мене листи носять.

Ну, є за що мене журить?

Отак жінки щодня голосять,

А розпитай - сама не зна,

Чого сталиться навісна!

Маруся

Ти будеш цар на Україні!

Як гарно на сідій чуприні

Засяє золотий вінець!..

Мазепа

Та почекай, ще не конець,

Бог вісь про те, що далі буде.

Маруся

Тебе всі поважають люде,

На смерть за тебе кожний рад,

Ти кращий будеш цар од миру,

Тебе жде царство…

Мазепа

А як кат?

Маруся

Піду з тобою під сокиру…

Мазепа

Марусе, рибонько моя,

Марусе, ти мене кохаєш?

Маруся

Хто, я?

Мазепа

Еге.

Маруся

Хіба не знаєш!

Мазепа

Дорожчий хто тобі, чи я,

Чи батько?

Маруся

Годі, серце миле!

Мазепа

Що, якби люди присудили,

Щоб кого-небудь з нас убили,

А ти б обом була суддя;

Кого б пустила ти на муку?

За ким би вспражки потягла,

За батьком чи за мною руку?

Маруся

Геть угамуйся, глянь на себе,

Який страшний ти і блідний!

І в пекло я піду за тебе.

Мазепа

Не забувай, що кажеш ти!

Давно вже сонечко зайшло

За гору, ген по той бік річки;

Ущухнув гомін, дав бог нічку,

Надворі тихо все було.

Зірки в горах мигають, сяють,

Вода як чисте скло стоїть,

Із хмари місяць випливає:

Усе мов золото блищить.

Білоцерківка, сад гетьманський,

Будинок старосвітський, панський,

І річка повная води.

Ніщо нігде не зашастує,

Осика листом не жартує,

В будинці ж є зате смути:

Там шепчуть тихими речами,

Там у світлиці, за замками,

В залізах Кочубей сидить

І в небо сумно він глядить.

Уранці смерть, не мав він страху,

Бо смерть для праведних покій.

Та мовчки як іти на плаху,

Мов у різницях віл на бій,

Іти на смерть за праве діло,

За те, що має ворог власть;

Вести приятеля в напасть,

Нести на муку честь і тіло!

Як він скалитиметься сміло,

Махне, і жаба цицьки дасть!..

І здумав Кочубей Пілтаву,

Сім’ю веселу, й козаків,

І пісні дочки, й першу славу,

Бесіду зимніх вечорів,

І те село, де він родився,

Будинок батьківський, старий,

Де він добро любить зучився,

Де після праці мав покій.

Тепера треба все оставить!

За що? Про що?

А клямка стук;

Забрязкотіло щось замками.

«Оце, мабуть, ізнов для мук

Іде Мазепа з наймитами».

Раз лусь замок: холодний піт,

У другий раз: сипнуло жаром.

«Ні, може, то з христовим даром

Іде до мене чесний піп».

Ось двері скрип; сусіль до його,

Місь панотця з хрестом святого,

Худенький, у очу дрібний,

Полигач бісів, Орлик злий.

Назустріч Кочубей мовляє:

«Мене ти знову мучить маєш!»

Орлик

Не все казав, ти ще кажи.

Кочубей

Ізгинь, маро, геть, пріч біжи,

Покинь мене.

Орлик

Однеє діло

Нам зараз треба показать.

Кочубей

Що показать? І так насилу

Я сам на себе набрехать

Зумів, що ви мені казали,

Чого ж ви знову забажали?

Орлик

Ми знаємо, із давніх літ

У тебе є клади зариті;

Тепер ти оставляєш світ,

Скажи ж, твої де гроші скриті?

Кочубей

Так! Мав і не один я клад,

Та ви зуміли одібрать;

Один - як кров мою смоктали,

Навік од мене одтягали;

Той клад був честь; другий була

Дочка, од вас же не втекла;

Зазнаю я ту ніч прокляту,

Як осоромляли ви хату.

А третій клад в душі сидить,

Він мусить з богом говорить…

То вічне безголов’є кату.

Орлик

Покинь невісь-що городить,

Старий, та дурень, глянь на небо,

Отам ти будеш завтра жить,

Кажи, де гроші, те нам треба.

Чого ж замовчав?

Кочубей

Наймит злий!

Роби що хоч, та згинь швидчій.

Дай хоч лягти у домовину,

Навіки очі дай закрить;

Тогді бери мою дитину,

Іди із нею скарб лічить,

Біжіть кривавими руками

Ламать комори із льохами,

Беріть і злото, і срібло.

Дочка вам схованки покаже,

Где, як лежить моє добро,

Вона все зна і вам розкаже.

Орлик

Сховав де гроші, покажи!

Не хочеш? Гроші де, скажи?

Ти швидко заспіваєш, враже!

Кажи, де схоронив ти клад?

Мовчиш? Га? Що? Ану лиш, кат!

І кат прийшов…

Лиха година!

А де ж Мазепа, песький син,

Де він, поганая личина?

Балака про себе один,

На ліжку сидячи Марусі.

Мов гад його кусає душу,

А в голові нечисте все

Невісь-як розумом мутує:

«Хоч так, хоч сяк, а треба се,

Хай ворог до чортів мандрує!

Та як Марусенька знесе,

Коли про смерть отця почує?

А більше нічого вилять,

В мішку не заховаєш шила.

Мені тебе хоч жалко, мила,

Біди не можна одволать.

Уранці завтра в Україні

Всі, від старого до дитини,

Про смерть судді загомонять…

Зробить хто хоче певне діло

Й не затопити душу й тіло,

До себе жінки не мани,

Бо зроду-звіку не чували,

Щоб коли-небудь у ярмі

Хоч би возили, хоч орали

Укупі віл і козеня!»

А місяць блись із-за вікна.

Мазепа гульк: Маруся спала.

«Як тихо, гарно спить вона,

Бо ще про лихо не пізнала;

А завтра!» - І паскудний гад

Від єї очі відвертає,

Встає, з світлиці виповзає

І шамотить у темний сад.

Давно вже сонечко зайшло

За гору, ген по той бік річки;

Ущухнув гомін, дав бог нічку,

Надворі тихо все було.

Мазепа вибився із моці,

В душі ж Мазепи щось страшне,

Зла думка думку злу жене;

Йому здається - зірки ночі,

Мов бога праведного очі,

На його карою глядять,

Й тополі, ростучи уряд,

Тиняючися головами,

Про його дещо шепотять

Недовідомими речами.

І літня ніч йому душна,

Буцім підземная тюрма.

Помалу небо занімалось,

І край його почервонів;

Все ворушилось, все рушалось,

І ліс, і степ заблискотів;

Уже й пташки защебетали,

Година вранішня настала,

Хрещений люд загомонів.

Маруся ранком ще куняла.

Крізь сон вона не розібрала,

А чула - не одна була:

Її за ногу щось будило,

Вона очиці підвела

І знов, зажмурившись, закрила,

Бо світ зовсім їх засновав.

Спросонок дівка потягнулась,

Додолу з неї килим спав.

«Се ти, Мазепо?» - і жахнулась:

Другу їй мову хтось казав.

Розкрила карі оченята,

Здається перед нею мати!

«Хто се такий?»

Мати

Мовчи, мовчи!

Не скампути нас, я вночі

Сюди прошилась, ніби муха,

Тебе щоб тільки ублагать,

Щоб у гетьмана одволать

Смерть батькові, ой, доню, слухай!

Зрятуй його!

Маруся

Що? Батько… Як?

Якая смерть?

Мати

Хіба не чула!

Хіба ж се ліс або байрак?

Ти, бачу, нас зовсім забула!

Ще меж народом ти живеш,

А не де-небудь серед степу;

Катують батька, ти зовеш

До себе гаспида Мазепу!

Біжи мерщій моли його,

Щоб одпустив отця твого.

Очумайсь, дочко, пізно буде!

Зирни, збираються вже люде!

Тебе послуха гетьман злий,

Для його сором ти забула,

Рідню, і бога, і покій

Навік згубила…

Маруся

Що я чула?

Лиха годинонько моя!

Катують батька… гетьман… мати

Передо мною тута в хаті…

Чи з глузду зсунулася я?

Мана се, чи що?..

Мати

Госпідь з нами…

Се не мана, перед очами

Твоїми матінка твоя.

Чи вже ж сього ти не чувала,

Що, як від нас помандровала,

На звірость ворогам, як знав,

Царю твій батько на гетьмана

Про дещо певне одписав.

Що в муках катержних, бідашний,

Сказав, що здуру, враг зна нащо,

Він нісенітницю брехав.

Гетьману цар його оддав,

Й перед громадою людською

І старшиною військовою

Йому гетьман - боюсь казать -

Зібрався… голову одтять!

Маруся

О милий боже! Мамо, душко!

Як порятую батька я…

І дівка блиснула в подушки,

Зовсім, мовляють, як мерцвя.

Списи блищать, шапки рябіють,

Б’ють талимбаси. Сердюки

По полю скачуть, скрізь повки

Рівняються. Люд гомоніє;

А шлях, мов той гадючий хвіст,

Знай, крутиться та все хвилює.

На відшиб у степу поміст,

По йому ходячи, жартує

З народом кат, жде бідних він.

Усе змішалось в гвалт один:

Жіночий крик і людський гомін.

Як ось гукнули: «Пан гетьман!»

Ущухло поле, тільки коні

Закопотіли там то там.

В середині меж сердюками

Вельможний гетьман з старшинами

Скакав на чорному коні;

А ген, по київській дорозі,

Тряслися бендюги. В тривозі

Туди всі очі навели;

То горопашних їх везли.

Там Іскра й Кочубей сиділи,

Чужі од миру, од землі;

В останній раз на світ гляділи.

Ось поїзд став - і заревіли

Попи собором одходну;

З кадильниць наче смертю віє,

Усе заплоджує суму;

Мов хмара, дим кругом сивіє.

Тихенько молиться весь люд.

Нещасних вже на смерть ведуть.

Зійшли - і прихиливсь на плаху,

Перехрестившись, Кочубей.

Як варом облило людей.

Сокира свиснула з розмаху,

І заскакала голова,

Все поле ойкнуло від жаху;

Друга за нею ж скаче з плахи,

Покривавилася трава…

І кат поганою рукою

Обидві за чуби поймав

І, їх піднявши над собою,

Востаннє людям показав.

Капут бідахам. Народ божий

Балакаючи йде назад.

Про урожай, про дощ погожий,

Про сусідок баби ворчать.

Потроху рідшало все поле;

Аж ось дві жінки через шлях

Побігли шпарко, у очах

У їх було велике горе.

«Ви опізнились!» - хтось сказав

І в поле пальцем показав.

Поміст дощаний там ламали,

Молився в чорних ризах піп,

І вже на бендюги стягали

Два козаки залізний гріб.

Один попереду старшин

Гетьман скакав собі додому,

Словечка не казав нікому,

Про себе мірковав один.

Не добрій буть тобі годині! -

Йому в нутру хтось шепотів,

І чорний кінь в поту і в піні

Навзаводи в двірець влетів.

«Маруся де?» - гетьман питає.

Ні те ні се йому ворчать.

Він у світлицю - там немає;

Біжить Мазепа прудко в сад,

Марусю кличе і гукає;

Як лис, по стежкам покотив;

Все вишатирив, обходив,

Шарнув у терен, зазирає

В кущі, край сажалки - немає!

Клене гетьман свій рід і плід,

Марусин захолонув слід.

Скрізь коні по шляхам заржали;

Гонці Мазепи поскакали

Туди й сюди, куди хто знав,

Куди хто нашвидку попав.

Ніхто ні бачив, ні чував,

Коли вона з двора вильнула.

Мазепа мовчки скреготав,

Вся двірня з ляку шию гнула.

Гетьман в світлицю зачинивсь,

Не спав цілісінької ночі,

Його зорили страшно очі,

Він дуже побивавсь, томивсь.

Вернулись вранці із погоні;

Єле живі були їх коні,

Вся збруя: сідла, нагайки,

Мовляв, підпруги й уздечки,

Було все піною облите,

У кров помазане, побите.

А про Марусю не привіз

Ніхто ніяку, кажуть, звісь.

Буцім її з землі не стало,

Покинула мов дівка мир.

Без неї мати пропадала,

З бідою горе коштувала

В чужбині - що зовуть Сибір.

ПЕСНЬ ТРЕТЬЯ

Щоб краще одурить Петра,

Прикинувсь хирявим Мазепа.

Всі знахарі, хто із шатра,

З Німещини хто, з лісу, з степу,

Всі панькали біля його.

Він дивиться у домовину,

На його груди і на спину

Набгали враг знає чого;

Коржами тім’я обліпили,

У хаті ладаном кадили.

Цураючись від усього,

Бажав він тільки одного,

Щоб так умерти, як хрещений,

Архієрея він зове;

Й по голові його мерзенній

Святеє миро скрізь пливе.

Московщина все шведа ждала,

Чи швидко в гості причвала,

І мовчки військо зобирала,

Щоб певно прочухрать з двора.

Тогді пізнали злу личину:

Дременув Карл на Україну;

Мазепа миттю з ліжка встав.

Той, що п’ять раз вмирав учора

І єле ворушивсь, конав,

Тепер - йому немає горя -

Він став Петрові ворог злий,

Не мав він страху за плечима;

Блискотючи кругом очима,

Обзирює козацький стрій.

Скрізь сяя вістка полетіла.

Україна заклекотіла:

«Мазепа москалю змінив,

Він став тепер полигач вражий».

Негарная зійшла зоря -

Зоря кривава.

Хто розкаже

Всю злість правдивую царя?

Гетьмана увесь люд кепкує,

Його обличчя кат шматує,

А душу у церквах кленуть;

На раді кожний коверзує

Гетьмана іншого добуть.

Від річки, кажуть, Єнісея

Увесь рід Іскри й Кочубея

Назад якмога привезли.

Додому їх Петро вертає,

Сріблом і злотом обсипає.

Відтіль, з тієї ж пак землі,

І Палія притеребили;

Він не любив, крий боже милий!

Як не любив Мазепи він,

Як дуже на його сварився.

На шибениці не один

Моторний парень опинився:

Ізгинув Чечель, мов блоха,

Да і вельможного, бач, пана,

Із Запорожжя отамана,

Щось доля не була плоха.

Коханець військової слави,

Синьокаптанковатий швед

Надвинув на степи Пілтави;

Петро туди ж повів перед.

Насупротив вони постали,

Як треба, військо вгамовали,

Все під мушкетом ні белмес.

І бачить Карл зовсім не теє,

Тут не рушеннє військовеє,

Не нар[в]ських бачить неотес;

Тут військо все було одбірне

В строю, і пішеє, і кінне,

Штиків блискучих цілий ліс.

І він сказав: «Ось завтра вранці

Я вам, москалики, поганці,

Цибульки піднесу під ніс».

Ніч світ обкутала собою;

Москаль і швед уже хропе.

Ген під палаткою одною

Щось то шушука, то гуде.

Мазепа

Послухай, Орлик, ні, я бачу,

Що тута добре обмиливсь!

Зробив без глузду, на удачу,

Із Карлом рано подруживсь;

Він хлопець нібито проворний,

До різанини геть моторний,

Регочеться против гармат;

Та не йому, мені здається,

Петра посмикать доведеться,

Петро - йому не панібрат.

Карл приндиться да упирує,

На долю все свою кладе,

Про Нарву тільки і товкує.

Не знаю, як нам припаде,

Соромляюсь, та що робити!

Здурів і я, на старі літа

Кругом себе оцирклював.

Орлик

А я б не так оце казав;

Підождемо кінця ми ділу,

Як поскубем цареву силу,

Дамо замир’є москалю.

Мазепа

Ні, пізно вже тепер царю

Зо мною, братику, мириться,

Не те в душі моїй сидить,

Давно мій дух на його злиться

І серце ниє і кипить.

Вночі - Азов як воювали -

З царем у ставці ми гуляли,

З його бояр тут дехто був,

Я не до шмиги щось белькнув:

Злякались гості, обомліли,

Цар з серця чарку упустив

І за оції уси білі

Мене - чи чуєш - ухопив!

Замовчав я, зігнувши спину,

У грудях злість мою здавив;

Її, мов мати ту дитину,

До сього часу доносив.

Тепер нехай собі літає,

Її не треба хоронить!

Я знаю, як Петро бажає,

Щоб знов мене за ус водить.

Та ще побачим, хто здолає,

Кому тікать. Коли б зоря!..

Сказав і очі зачиняє

Ізрадник білого царя.

Дав госпідь світ, настав день білий;

Блиснула на траві роса.

Ревуть гармати; дим пресивий

Геть-геть пішов під небеса.

Повки ряди свої зімкнули,

Стрільці шатирять по терну;

Черкають ядра, свищуть кулі;

З штиків збудовано стіну.

Ізвикши змалку побивати,

Знай, лізуть шведи на гармати;

Мов вихор конниця летить, -

Піхота швендяє за нею.

Все поле як огнем горить,

Не чуть нічого за різнею,

Скрізь гвалт, зик, галас, скрізь гримить,

Аж ось - куди нам лучче стало!

То там, то там втікає враг:

У суточки дав Розен драла,

Іздавсь сердега Шліппенбах;

Синьокаптанників здавили,

Багацько склизло їх значків.

Сам бог дав москалеві сили,

І їх царя і праве діло

Святий з небес благословив.

Меж військом моцно щось гукає -

Почули реч царя Петра:

«За діло з богом!» - Із шатра

Він сам з боярством виходжає,

Мов матка з роєм вилітає.

Цареві підвели коня,

Він сів; кінь огирем гарцює,

Стриба, навзаводи басує,

Кача в середину огня.

Уже обіди; сонце гріє;

Ущухла трохи гуркотня.

Не де козак зачервоніє!..

Нема ні диму, ні огня.

Агу! Все поле заревіло…

Скрізь обізвалося «ура!»,

Повки побачили Петра.

За ним бояри копотіли,

Чоло Москви один в один:

І Шереметєв благородний,

І Брюс, і Боур, і Рєпнін.

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ген перед шведами своїми

Карл із носилок виглядав;

Він лупав, мов сова, очима

І щось пильненько сумовав.

Не залюбив небіжчик кулі,

Його що вранці підоцькнули!

Рукою мовчки він кивнув

І на Петра повки пужнув.

Зійшлося військо знов на полі;

Тріщать, бряжчать шаблюки голі,

Грім із гармат заклекотів,

З гвинтівок кулі засви[с]тіли;

Заржали коні, захропіли.

Уруч схопилися повки,

Москаль, і швед, і козаки;

Як дрова, народ так кришили;

Шпигали під боки штики,

Меж людом ядра заскакали,

Від крові люд[сь]кої шкварчали,

Кругом ревіло та гуло.

Прямеє пекло там було!

Усе староство військовеє

Якмога на поле глядить.

Хто б’ється дуже, хто не теє,

Хто драла дав, а хто стоїть,

Кому післать підмогу треба,

Кому іти куди пора,

Про те балакають меж себе.

Біля московського царя

Стоїть дід, дуже, дуже сивий;

Кониченько хвилястогривий

Його до війська не несе.

Під руки два його держало;

На білий світ дививсь він мало;

Для його повмирало все.

Палій! Сибір тебе зсушила!

Уже на жак твій козаки

Не позбираються в повки;

Захляла молодецька сила!

Чого ж він так замізковав?

Чого він став темніший ночі?

Чого так страшно світять очі? -

Оце Мазепу він пізнав!

То ворог, серце заболіло,

Свій рік, своє немоцне тіло,

Мабуть, уперше він прокляв.

Посередниці сердюків

Та денеяких козаків

Мазепа ходячи сумує.

Іззаду вистріл. Він зирнув:

То Войнаровський так лигнув,

В його руках мушкет димує,

А недалечко молодий

Козак в пилу в крові валявся;

Почувши волю, кінь порский

Геть степом вибриком побрався.

Козак на гетьмана скакав,

Його убить козак бажав.

До його гетьман під’їжджає,

Чогось у його ще питає,

Та пізно вже питать тепер:

Козак мовчить, козак умер!

Із любищ загубив він душу,

З любків і голову поклав.

Бо м’я коханеє Марусі,

Вмираючи, іще шептав.

Настала гарная година:

П’ятами шведчин накивав,

Москаль утришия погнав;

Дала до лясу німців сила,

За ними конниця піра,

Шаткує, наздогінці коле.

Від крові червоніє поле,

А мертвих скрізь лежить гора.

Петро на радощах гуляє.

Він шведів плінних сам вітає,

Вітає і бояр своїх

І чарку повну наливає,

Мовляв: «За спекторів моїх!..»

Та де ж той Карл, що в гості ждали,

Кого, мов щіпку, обчухрали,

Чому до гурту він не йде?

Нема-бо тут його нігде:

Король, укупі і Мазепа,

Далеко парять серед степу,

І вавку Карл свою забув;

Якмога день і ніч чухрає,

Насилу челядь з ним з’їжджає.

Так з-під Пілтави він дмухнув!

У Карла збоку гетьман скаче,

Кругом очима обзира.

Гульк - хутор у степу побачив;

Ушкварив прудко край двора,

Щось буцімто його злякало.

Без народу стояв той двір,

Де перше вешталось чимало;

Знай, вітром хвірткою качало,

І сад став, сказано, пустир.

Пізнав будинок ти, гадюко,

Де заплодив і смерть, і муку,

Хоч перше й весело було,

Де ти гуляв не раз, поганий,

Де чарку пив в беседі гарній,

Ховаючи своє жало;

Поки до того не влестився,

Що зло компоновать пустився:

Дитину уночі украв

Од батька рідного… пізнав?

Скрізь хмари небо застилають;

Ночна доба. Біля Дніпра

На березі собі куняють

Невірні вороги Петра.

Забувши військо, і Пілтаву,

І москалів велику славу,

На спориші Карл гарно спав.

Та сон Мазепу облітає,

Покій від його утікає;

Йому все жарко, він стогнав,

Аж чує, хтось його позвав;

Зирнув… із ляку затрусився:

До його близько хтось схилився.

Обшарпана, худа, блідна,

Дівоцьку косу розпустила,

Очима, ніби звір, світила,

Нагнувшись перед ним, вона.

«Що се таке? Се ти, Маруся?»

Маруся

Мовчи, почують нас, боюся,

Тихенько шепоти тепер,

І мати й батько мій умер!

Мазепа

Та що ти мелеш, бог з тобою!

Маруся

Послухай, що вони зо мною

Хотіли зараз ізробить!

Як мусили мене дурить!

Куди втікать в такую пору?

Куди діваться з поговору?

Як річ скажених зупинить?

Вона мені тепер казала,

Що батька вже мого нема;

Його я голову держала,

Да то не людська голова…

А вовча… Бачиш, як дурила

Вона Марусю, чуєш ти!

Щоб не гадала й не хотіла

З тобою, серденько, втекти!

Чи можна?

Гетьман мовчки слуха,

Що дріботить йому вона.

Ізнов, не перевівши духа,

Вона казати почала:

- Я знаю, празник, тиск народу,

І мертвяки, якого зброду!

Туди я з матір’ю ішла.

Та де ж ти був? З тобою різно

Нуджуся, далебі, що я!

Ходім додому, глянь, як пізно…

Скрутилась голова моя;

Тебе я мала за другого,

Ти, старцюга, який страшний!

Ні, гарний був Мазепа мій,

А ти так здавсь на чорта злого.

В його очу як жар любов,

А речі від огню жарчіші.

Від снігу ус його біліший.

А твій помазаний у кров.

І з реготом завизкотіла,

І мов лихий її злизав.

Мазепине трусилось тіло,

Його циганський піт проньмав.

Мов смертю на його сопнуло,

За шкуру снігом мов сипнуло,

І волос шапку підсував.

Ізсклизла ніч, і небо сяє;

Ось швидко сонечко блисне.

Швед не хропе. Доба другая

Ізнову на коня жене.

Потраву козаки варили,

А ген, на березі Дніпра,

Драбанти коників поїли.

Прокинувсь Карл: «Ого, пора!

Вставай, Мазепо, вже світає…»

А він давно, давно не спить;

Туга ввесь дух його спирає

І серце теплеє крушить.

Він мовчки чорного сідлає;

За королем покопотів -

І очі гетьмана блищали,

Коли вони перескакали

Конець українських степів.

Уже сто літ перевернулось,

Як се робилось на землі.

Давно і плем’я те минулось;

Сини шукать батьків пішли.

Рушення військового слави,

І різанини, і побід,

Як дим, пропав червоний слід.

І тілько ти, сподар Пілтави,

Меж людом моцної держави,

За те всі дякують тобі,

Втяв гарну пам’ятку собі.

Де вітряків окіл крилатий

Бендери мов обгородив,

Де бродять буйволи рогаті

Меж дуже давнішніх гробків,

Там видно цегли ворох цілий,

Та цегла мохом поросла.

І кажуть, що от відтіля

Король, до дуру дуже смілий,

Всю челядь під мушкет зібрав,

Востаннє з турком жартовав.

А про Мазепу ні півслова

Ні од кого і там не чуть,

Його заклекотіла путь;

І тільки, бач, що год, то знову

В церквах анафему кленуть.

Да є святая та могила,

Де Іскра й Кочубей лежать;

Їх церков з миром схоронила.

Цвіте в Диканьці цілий ряд

Дубів, вони підчас шумлять

Онукам, як дідів згубили,

Бо приятелі їх садили

Тогді на пам’ятку у сад.

А де ж дочка? Ніхто не знає;

Не чуть про єї ні словця.

Ніхто не зна її конця.

Хіба в селі як старець грає

На кобзі, всячину бриньчить,

Про єї пісню заспіває:

Кругом козацтво аж кишить;

Сльозки в очах дівчачих сяють,

Чубами парубки кивають,

А дід насупившись сидить,

Згадавши стародавній світ.

1835

ПРИМІТКИ

Уривки перекладу друкувалися в журн. «Московский телеграф», 1831, ч. 41, № 17, с. 128-129, та в альманаху «Утренняя звезда», Харків, 1834, кн. 2, с. 82-87. Повністю вперше надруковано окремою книжкою: Полтава. Поэма А. С. Пушкина. Вольный перевод на малороссийский язык Е. Гребенки: Спб., 1836 (цензурний дозвіл 25 липня 1835 р.), з присвятою О. С. Пушкіну.

Автограф невідомий.

Подається за окремим виданням.

Друкований текст для вичитування взято з: Гулак-Артемовський П.П. Поетичні твори. Гребінка Є.П. Твори. Київ, «Наукова думка», 1988 р.

Серія «Бібліотека української літератури»

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.