Embedded Files
Події Голодомору 1932-1933 років
Перелік населених пунктів Новоархангельського району, які постраждали від Голодомору 1932-1933 років в Україні, складений відповідно до свідчень очевидців:
с.Мар’янівка, с.Червінка, с.Кам’янече, с.Копенкувате, с.Підвисоке, с.Ятрань, с.Небелівка, с.Свердликове, с.Скаліва, с.Покровка, с.Розсохуватець, с.Ганнівка, с.Новопетрівка, с.Покотилове, с.Тернівка, с.Підвисоке, с.Володимирівка, с.Скалівські-Хутори, с.Нерубайка, с.Станіславівка, с.Торговиця, с.Левківка, с.Кальниболота, с.Жеванівка, с.Іванівка, с.Вукитечеве, с.Вільшанка, с.Шляхова, с.Журавка, с.Синюха, смт Новоархангельськ.
Свідчення очевидців
Спогади про Голодомор 1932-1933 років в Україні.
У 1929-1932 роках у Радянському Союзі провели насильну колективізацію. Український селянин, плекаючи в душі почуття господаря, не хотів втрачати свого клаптя землі, задарма працювати на державу.
1. Закерничний Петро Прокопович 10.08.1925 р.н. житель с. Розсохуватець Новоархангельського району Кіровоградської області.
Про голодомор людей масовий важко згадувати. Малим нам дуже хотілося їсти, але приходили активісти та забирали останні крихти, що було, їли скойки, різні корінці. Мати наварить якоїсь лемішки, то ми були раді і тому. Матері поодинокі їли своїх дітей. Одна жінка принесла до іншої, що топила казанок і коли він закипів то під кришкою показалась дитяча рука - це із розмов старших. Люди пухли, напівживих з мертвими ховали у рів.
Записала в с. Розсохуватець Новоархангельського району Кіровоградської області секретар Розсохуватецької сільської ради Каміна В.В.
2. Гладун Наталія Петрівна 08.09.1924 р.н. житель с. Розсохуватець Новоархангельського району Кіровоградської області.
В період Голодомору люди виживали хто як міг. В кого що було з продуктів харчування то приходили партійці і забирали. Могли харчуватися гнилою картоплею, скойками, якщо встигали змолоти зерно, що приносили з роботи, то могли з'їсти оладка. Батьки старалися годувати своїх дітей, а самі повмирали. Мертвих і навіть напівживих, які були дуже хворими, ховали в одні могили. Були випадки людожерства.
Записала в с. Розсохуватець Новоархангельського району Кіровоградської секретар Розсохуватецької сільської ради Каміна В.В.
3. Солопун Людмила Павлівна 18.12.1923 р.н. житель смт Новоархангельська пров. Фестивальний, 8 Новоархангельського району Кіровоградської області.
Проживала з батьками, вживали в їжу листя з дерев, лободу, лопухи (пекли коржі в печі), мерзлу картоплю з полів. В господарстві тримали корову, яку з'їли в період Голодомору, птицю. Також вживали цвіт акації, зелене жито. Сім'я складалася з дев'яти чоловік. В черкаській області міняли речі на харчі. В хаті залишилося одне рядно. Батько і старший брат працювали в радгоспі на Черкащині за їжу, старша сестра в місцевому колгоспі працювала за черпак кулішу.
Записала в смт. Новоархангельську Новоархангельського району Кіровоградської області працівник територіального центру УПСЗН РДА Ґромик Галина Василівна.
4. Горячківський Володимир Афанасійович 17.06.1926 р.н. житель с. Підвисоке, вул. Новосадова, 13 Новоархангельського району Кіровоградської області.
В 1932 році активісти села вигнали нашу сім'ю з хати. Забрали всі речі та всі продукти харчування. Досить скрутно прийшлось. Бачив як на підводі везли мертвих людей. Щоб не вмерти з голоду їли м'ясо загиблих коней, лободу, кропиву, калачики, терен.Мати померла, а батько зійшовся з другою жінкою, при якій ми з сестрою і вижили.
Записала в с. Підвисоке Новоархангельського району Кіровоградської області секретар Підвисоцької сільської ради Антошко Н.В.
5. Артищенко Параска Данилівна 11.09.1917 р.н. житель с. Торговиця вул. Червона, 45 Новоархангельського району Кіровоградської області.
Мій батько поїхав на заробітки і не повернувся. Причини ми не знали, але здогадувались, що він помер з голоду або його з'їли. Тому нам було дуже тяжко без нього. Ми з братами і сестрами в пошуках їжі блукали по селах. Пам'ятаю був такий випадок, як нас якісь люди заманювали в хату, але ми повтікали, бо знали, що могли стати здобиччю для таких же голодних як і ми.
Записала в с. Торговиця Новоархангельського району Кіровоградської області соціальний працівник територіального центру УПСЗН РДА Лєбєдєва Н.В.
6. Кулик Олександра Миронівна 05.05.1926 р.н. житель с. Нерубайка Новоархангельського району Кіровоградської області.
Батьки мали чотирьох дітей, їсти не було що. Бідували страшно. Як уже геть стало нестерпно жити, батько пішов шукати щось їсти. Пішов і не повернувся, ми так і не знали чи він в дорозі помер з голоду, чи його вбили та з'їли, бо такі випадки були. Наша мама як могла так і витягувала від смерті. Копала мерзлу картоплю на городі, добавляла липове листя і пекла оладки. Був у нас брат однорічний. Він помер від голоду, останні вижили. Жили важко, як наша мама зуміла нас трьох дітей вберегти від голодної смерті і сама вижити? Ми їй дуже вдячні були.
Записала в с. Нерубайка Новоархангельського району Кіровоградської області секретар Нерубайської сільської ради Мандебур К.А.
7. Непочатий Василь Захарович 28.08.1921 р.н. житель с. Нерубайка Новоархангельського району Кіровоградської області.
У наших батьків було дев'ять дітей. Жили дуже важко, їсти не було що. Ми з батьком ходили збирати мерзлу картоплю, липу рвали листя, пекли оладки. Ходили до скирти, щоб якесь зерно витрусити. А тоді це зерно носили на жорна молоти, а потім варили куліш. Рвали якусь траву, сушили, терли на порошок і пекли оладки, їли калачики, рвали лободу, збирали гриби. У нашій сім'ї двоє дітей не вижили, померли.
Записала в с. Нерубайка Новоархангельського району Кіровоградської області секретар Нерубайської сільської ради Мандебур К.А.
8. Бондаренко Клавдія Іванівна 28.06.1920 р.н. житель с. Мар'янівка Новоархангельського району Кіровоградської області.
Моя сім'я складалася з чотирьох осіб: батько Іван, мати Фекла, я і брат Володя. Батьки робили в колгоспі. Вижили і пережили голод завдяки тому, що ходили на поля копали гнилу та мерзлу картоплю, буряки. Робили з них пляцики і ділили все пополам, їли бур'яни. Згодом придбали корівчину, яку ховали в землянці. Допомагали потроху вижити і сусідам. Було дуже тяжко і голодно.
Записала в с. Мар'янівка Новоархангельського району Кіровоградської області секретар Мар'янівської сільської ради Животовська Н.М.
9. Спогади Ремез (Сатанівська) Наталії Гаврилівни, 1930 року народження, с. Підвисоке Новоархангельського району.
Коли Наталії Гаврилівній було три роки, почався голод. Її дід – Буряк Кирило Іванович був заможний, мав поле, дві пари волів, дві пари коней, отару овець, корову, свині. Коли почалася колективізація, все забрали сільські активісти. Забрали навіть трохи прихованих крупів. Бабуся давала внучці по зернині сої. Люди в селі їли кропиву, збирали листя з вишні, берестка, в річці Синюха ловили молюски. Коли дід Кирило опух і помирав з голоду, він просив свою доньку Федору, щоб та пішла замість нього на поле сіяти і принесла хоч трохи гречки. Її заарештували. Наступного дня дід помер. А доньку не пустили на похорон, вона бачила все через вікно. Потім Федора втекла звідти, подалася до м. Кривого Рогу, де влаштувалася на роботу. Згодом і Наталію забрала до себе.
10. Спогади Полишвайко Ірини Андріївни, 1925 року народження, с.Підвисоке Новоархангельського району.
У сім’ї, де народилася Ірина Андріївна було сім чоловік, з них п’ятеро дітей. У 1933 році, коли настав голод, їй було вісім років. Попри всі труднощі, муки, страждання, сім’я вижила. Щоб у той скрутний час вижити Полишвайки харчувались акацією, бур’янами, жолудями. Батько закопав пшеницю в землю, інколи варили мамалигу. Корову забрав місцевий активіст. Коли дівчині виповнилось 13 років, пішла сапати буряки на колгоспне поле. А у 18-річному віці її забрали в Німеччині.
11. Спогади Коваль Олександри Назарівни, 1920 року народження, с.Підвисоке Новоархангельського району.
У 1932-1933 роках у селі з голоду пухли і вмирали діти, чоловіки й жінки працездатного віку, часто цілими родинами. Малеча бродила і повзала у пошуках чогось їстивного. Поїдали жаб, ворон і горобців, собак і котів. Збожеволілі від голоду матері пожирали своїх дітей. Колгоспні поля пильно охоронялися об’їждчиками – активістами. За зірвані колоски били немічних людей. Сільські активісти все ходили та підбирали, витрушували, в кого знайдуть з харчів. І не тільки харчі забирали, а навіть ступки дерев’яні, в яких люди товкли насіння з бур’яну. Відберуть і розіб’ють або порубають сокирою. Мертві лежали в дворах і на дорогах. У живих не було сили хоронити мертвих. Похоронні команди з 2-3-х чоловік вивозили жертв і заривали в землю, бувало, навіть ще конаючих живих. Ями для захоронення копали мілкими.
12.
Переказується в моєму роду розповідь
Фіткаленко Марфи Автономівни, рік народження невідомий, проживала в селі Нерубайка,
Новоархангельського району, українка, мала 6 дочок та 1 сина.
Запамятав розповідь:
правнук, п. Валентин Животовський - голова Новоархангельської районної
організації ССУ Кіровоградська обл.
записано 16 лютого 2013 року
Розповіла моя бабця Дарка (спогад про Голодомор 1932-33 рр.). Розповідь прабабусі Фіткаленко Марфи Автономівни переказано уже пятому поколінню.
"Марфина та Спиридон Фіткаленко були заможними середняками селянами та жили дружньою великою сім'єю. Сім'я налічувала - 12 душ. Мали 7 дітей: Палажка, Наталія, Одарка, Явдоха, Ганна, Марія та син Дем'ян. Гуртом обробляли земельний наділ. Мали біля шт. 8 коней, реманент для обробітку землі. Ось скільки було гектарів землі не памятають. Все що було біля хати і в хаті, а також наділ землі активісти-комсомольці, забрали.
В селі в 1932-1933 році багато було голодуючих, щоденно з голоду пухли і помирало сила люду. Сільрада виділила спеціально підводу з двома конячками та з їздовим. Їздового кликали чи може це було прізвище - Акакій. Чи ще хтось був з їздовим не відають. Підвода з рання їздила по селу від хати до хати.
Заходив їздовий в хату та збирав опухлих мерців на підводу: дітей і дорослих. Так було кожний день. Мета їздового - забирати в хатах померлих, звозити їх на цвинтар в спеціально викопану яму.
Вечоріло. Не пам'ятають в якому це було році. Здається в серпні 1933 р. До кожної хати по вулиці під'їжджала бідарка. Їздовий Акакій зайшов в хату. Побачив лежачу без свідомості Марфину. Вона майже не дихала. Сказав: "що сьогодні другий раз за Марфиною не приїде. Бо вже пізно. Нехай здихає на цвинтарі".Забрав напівживу Марфину і скинув на підводу. На підводі були мерці. Їздовий Акакій повів конячку з мерцями на цвинтар і скинув всіх в яму. Ночі були прохолодні. Вночі Марфина прийшла від холоду до тями і поповзла до своєї хати. Яма з мерцями знаходилася недалечко, десь біля 500 м від хатини.
Ось що мені розповіла бабуся Дарка, а їй це розповіла її мати Марфина.
Розповідали, що в Нерубайці проживала жінка і вона вбивала і поїдала людей. Начебто був показовий суд.
підготував матеріал:
Валентин Животовський,
голова Новоархангельської РО ССУ
Кіровоградська область
13.
ТКАЧУК
Микола Степанович
із села Підвисоке Новоархангельського району,
Кіровоградської області
на фото: Ткачук Степан Карпович
33-й: ГОЛОД. Народна Книга - Меморіал / упорядники Л. Б. Коваленко, В. А. Маняк. - Київ : Радянскький письменник, 1991. - С. 379.
підготував матеріал:
Валентин Животовський - Голова Новоархангельської
райорганізації Суспільної Служби України
фото надала дочка Миколи Степановича Гончар Оксана Миколаївна.
14.
Розповідь нашого земляка про Голодомор. Записана вона в 1990 році:
ПАНЧЕНКО Василь Григорович, 1924 року народження, з села Іванівка, Новоархангельського району,
Кіровоградської області, ветеран Великої Вітчизняної війни і праці.
Батько мій працював трактористом на "Інтернаціоналі" в селі Злинка Маловисківського району. За ударну працю в полі і на молотьбі йому в 1932 році в урочистій обстановці вручили сніп пшениці - знак честі і доблесті в труді.
Уже в 1933 році прийшли до нас активісти викачувати хліб. Правда, ми в той час жили в селі Новомарївка Братського району Миколаївщини (якраз на межі з Кіровоградщиною). Перебрались ближче до родичів, наймали тут хату. Ми все віддали тим активістам. Тому вони не все поперекидали в хаті й на горищі, не вірили, що ще більше нічого нема. Батько був саме на роботі, хоч і дуже хворий, але працював. Активісти вже були зібралися йти, коли ще один із них побачив на печі в куточку той батьковий сніп - нагороду першому в селі трактористові. Вхопили той сніп і, нічого не слухаючи, винесли з хати. Так наша сім'я з семи душ була приречена на загибель.
Батько пішов просити допомоги. Йому відмовили. Він уже зовсім був слабий, сів відпочити під огорожею і заснув. Їхали ті, що збирали мертвих, вкинули батька на воза, вивезли на кладовище і загребли з мерцями у великій могилі, ще живого...
Весну 1933 ми пережили тим, що збирали на торішніх картоплищах гнилі картоплини. Менші брат і сестричка померли з голоду. Я бродив, шукав, де можна знайти, хоч зернину, ми з старшим братом ночували під скиртою, бо йому ходити було важко, весь опух. Кілька разів мати нас знаходила і приводила в порожньо хату. А тоді мама десь поділась. Нема й нема. Ми з братом пішли її шукати, сестра сама зосталася у хаті. Нас десь під церквою люди підібрали ледь живих, здали в сирітський будинок. Ми вижили, за це спасибі добрим людям. Потім - патронат у селі Пурпурівка. Я завжди стуляв очі, щоб не бачити, як діти, у яких були батьки, щось їдять під час перерви. Після уроків працювали в колгоспі "Заповіт Ілліча", нам писали трудодні.
Що далі? Вивчився я на тракториста, працював. Далі війна, армія, фронт, є нагороди. А далі - вже після війни - знайшлися мої мама й сестра, які для мене вже давно померли... Мамі моїй, Панченко Софії Марківни, тепер уже 88 років. Вона могла б багато розповісти про голод, але розпитувати її гріх - плаче, тяжко їй все те згадувати. Мама 35 років відробила в радгоспі дояркою.
Голод забрав із нашої родини батька, брата, сестру. Мільйони селян-хліборобів умирали, а хліб у чей час лежав на складах під збройною вартою. Настала пора назвати винуватців всенародного горя. Настала пора і пом'янути безвинно замучених батьків, матерів, сетер і братів. Вічна їм пам'ять народу.
33-й: ГОЛОД. Народна Книга - Меморіал / упорядники Л.Б.Коваленко, В.А. Маняк. - Київ : Радянскький письменник, 1991. - С. 437-438.
підготував матеріал:
Валентин Животовський - Голова Новоархангельської
райорганізації Суспільної Служби України
15.
Левченко Клавдія Іванівна, 1928 року народження,
смт. Новоархангельськ вул. Кірова 82
Записала розповідь:
бібліотекар Новоархангельської селищної бібліотеки Савенко Людмила Федорівна
Добре пам’ятаю той страшний голод. Ходили комсомольці, жінки і чоловіки, забирали все збіжжя у людей. Вони вже повмирали, ті активісти, а ми пам’ятаємо їхні злочини. Такі були завзяті, що навіть в печі шукали, а що в горщиках стоїть. З хати нас виселили, пішли ми в чужу і там жили. Батько втік на Донбас, і забрав нас вже після голоду. Моя тітка напече хліба з буряком (натре на тертку буряка, змішає з борошном і запече) , так ось таким хлібом пригощала. Ось так і вижили, але згадувати не хочеться, досі лячно.
16.
Вдовиченко Антон Олексійович, 1920 року народження
смт. Новоархангельськ вул. Слави 92
Записала розповідь:
бібліотекар Новоархангельської селищної бібліотеки Савенко Людмила Федорівна
Я пам’ятаю голод 1932 -1933 років. Мій тато їздив по сіль у Крим. Заробить буханець хліба, чи щось із їжі і привозить нам. А голод навкруги був страшний, їли лушпиння з картоплі, хліба було зовсім мало. Сала взагалі ніхто не бачив. Робили деруни з жолудів, вони були дуже гіркі, але щоб вижити мусили їсти. Чимало людей померло. Розповідали, що люди їли своїх дітей, але я не бачив, лише чув таке. Ловили птахів, та їли їх. А вошей у людей скільки було, що неможна було вибрати. Хто працював в колгоспі тому давали баланду: це мука розмішана з водою без жиру, без нічого, на такій їжі треба було працювати цілий день, щоб дали їсти. Сам дивуюсь як я вижив.
17.
Климко Ганна Михайлівна, 1922 року народження
c. Скалівські Хутори
Записала розповідь:
бібліотекар Новоархангельської селищної бібліотеки Савенко Людмила Федорівна
Голод зробили штучно, все забрали під мітлу, людей оставили без нічого. Моя мати вижила і нас зберегла, бо в нас була корова, а без неї ми б не спаслись. Ходили пухлі, робили тяжко. Батько працював у Тальному на цукровому заводі, заробить за тиждень і вночі принесе додому, щоб ніхто не бачив бо донесуть. Із хати вигонили, а ми були малі і плакали. Коли ж забрали всю картоплю, мама дуже плакала і бідкалась, як ми всі виживемо. Але корова нас спасла, була дуже худа, але давала молоко, звали її Немкою. Коли почалася війна її погнали за Дунай, ми всі плакали за своєю рятувальницею, а батько навіть хотів догнати її та забрати, але не догнав. Ми ходили босими ногами по стерні і шукали мишоловки, щоб потім виміняти на якусь їжу. Люди мерли , їх збирали на гарбу, навіть тих хто ще дихав їх теж кидали на гарбу і відвозили в яму
18.
Брайловський Олександр Степанович, 1926 року народження,
с. Копенкувате
Записала розповідь:
бібліотекар Копенкуватської сільської бібліотеки Гранковська Наталя Олександрівна
В період голодомору 1932 -33 років мені було 6-7 років, але пам’ятаю, як їли з берестка листя, лободу, з акації цвіт і стручки. Хто мав корову, той вижив. Ми тримали корову в другій половині хати, щоб не вкрали, бо робили підкопи, а щоб не вивели, робили в хаті обору дерев’яну. В його родича Ісака Брайловського , в другій половині хати були кози, дід почув вночі , що кози дуже бекають, тож він взяв рушницю і злодії повтікали. На другу ніч знову кози кричали, дід не вийшов, а коли встав вранці то кіз вкрали, підкопались знадвору до них, в садку знайшов лише залишки від них.. Біля діда жила сусідка Нонна, яке мала призвіще, не пам’ятаю, а по-вуличному на неї казали Нонна – радюжка. В голодовку в неї померли діти, в так як ніхто до неї не ходив то вона їх поїла. Іван Усатюк був їздовим, мав пару волів, давали йому 1 кг. хліба, за те, що збирав по селі мертвих і звозив до ями. Яма була на кладовищі, я пам’ятаю, недалеко від могили Ксенії Гереж. Тож коли Усатюку сказали забрати дітей, то він забрав лише останки з дітей і вивіз у яму. Був ще хлопчик в селі, як його звати не пам’ятаю, він прибігав до Івана Усатюка кілька разів, щоб приїхав і забрав маму, бо вона померла. Іван приїхав , а мама жива того хлопчика. Хлопчик прибігав так декілька разів, Іван кожного разу приїздив, а вона ще дихаю, ось одного разу він приїхав , розсердився. Викинув на воза , ще живу жінку і завіз на кладовище, вона з ями йому тикала дулі. Страшні були часи, їли бур’яни та цвіт з акації, кругом було тихо, все заросло бур’янами, не видно обуло ні котів не собак.
19.
Бурлака Катерина Юхимівна, 1926 року народження
смт. Новоархангельськ вул. Червона 48
Записала розповідь:
бібліотекар Новоархангельської селищної бібліотеки Савенко Людмила Федорівна
Як була голодовка в 1932 році , то я чудом вижила. Таке страшне горе перенести треба було. Не було чого їсти, геть нічого. Померло багато людей. Ходиш голодний і просити не було в кого, у всіх скрута була. Все позабирали, навіть хустки, спідниці. Люди як могли ховали все, закопували в ями дома і навіть на кладовищі, а як знаходили то забирали, а тих хто ховав збіжжя судили. Часто мама ходили міняти одяг на їжу, на стакан квасолі чи зерна, більше стакана борошна за спідницю не давали. Родичів своїх поховали в одну могилу, а їх одяг познімали з них і продали, я це добре пам’ятаю.
20.
Горбачова Клавдія Іванівна, 1929 року народження
смт. Новоархангельськ вул. Червона 20
Записала розповідь:
бібліотекар Новоархангельської селищної бібліотеки Савенко Людмила Федорівна
Наша сім'я була велика, хліба в той рік вродило небагато, та й той батько приховав в хліві на посів. А тут вже почали ходити по селі бригади активістів, дійшла і до нас черга. Завалилися до нас до хати і кажуть: «Якщо є хліб віддай, не віддаси, самі знайдемо – тоді заберемо весь». А в хаті – велика сім'я, ми всі плачемо, просимо, щоб не забирали нашого хліба, а батько каже, що є трохи ячменю на посів, і повів у хлів. В хліві в ямі забрали весь ячмінь, а тоді полізли на горище і там забрали всю пшеницю, навіть віником замели.Згодом в сім'ї розпочався голод. Ходили в ліс, ягоди шукали, але ж людей більше ніж ягід. Траву і ту поїли, що говорити, люди щодня помирали.
21.
Кучер Ірина Профирівна
с. Копенкувате
Записали розповідь учні 7-го класу Копенкуватської середньої школи у 2006 році.
Були випадки коли батьки їли своїх дітей. В нашому селі був випадок коли троє чоловіків з’їли десятирічного хлопчика. Був випадок коли син задушив матір за кусок хліба.Їли дохлих тварин , шукали здобич по полях, їли лободу, з бересткових листків жарили млинці. Одяг носили важкий, ходили босі, бо не було в що взутися. У мене в голодовку помер батько, тяжко робив, щоб заробити 100 грам хліба, але не витримав і помер. Ховали всіх в одну яму, звозили і мертвих і тих хто вже доходив.
22.
Панасенко Марія Петрівна, 1925 р.н.
с. Тернівка
Записали розповідь учні 7-8-го класу Тернівської середньої школи
Сім'я у 1933 році складалася з чотирьох осіб - батько Зубець Петро Никифорович, мати Ганна Гнатівна, я - 6 років, молодша сестра Тася - 4-х років.
Перший раз побачила мертву людину біля кладбища, коли з мамою йшли по щось. Біля кладбища лежав старий дід Макар, десь 60 років йому було. До сих пір бачу який страшний він був - весь синій, опухший, очі дивляться в небо, а в руці судорожно стиснутий ціпок. Що з ним було потім, чи похоронив хто, чи з'їли собаки - не знаю.
В нашому колгоспі Жданова були так звані дитячі ясла. В яслах було більше 30-ти дітей - виснажених, голодних. Батьки давали якесь рядно, подушку - нам стелили все це на полу, на сіно. Тітка Яв доха варила їсти два рази на день. На миску води була одна галушка. Продукти виділяв колгосп, але стільки, щоб не померти. У кожного із чотирьох колгоспів були такі ясла.
Одного разу в сусідську хату посеред білого дня залізли крадії, а ми грались на вулиці та побачили. Підійшли ближче, щоб подивитись, а вони до нас кажуть - "Іди, йди - я тебе з'м!". Ми сильно полякались і порозбігались, тому що знали, що їдять людей. В одній сім'ї померла мати, то її порубали на шматки і їли. Прізвище знаю, але живуть нащадки в селі, то не скажу. А то мати зарізала свою дитину та з'їла, ту жінку забрали і більше її не було в селі. А ще скільки було такого!
Зимою і на початку весни, ще льодом, забрідали в воду, щоб наловити ракушок, а потім дуже бігли додому, щоб зігрітися. Коли плиту затоплювали, то ракушки варили і їли. А вже весною, коли було тепліше, то розводили вогонь з трави між каміннями, зверху клали якусь залізку і на ній розкривались ракушки. Так сирими і їли, бо весною геть голодні були. Багато мертвих було і на вулиці і по хатах, особливо старих і одиноких людей. Звозили померлих на цвинтар підводами у кожному колгоспі окремо. Окремо і по різному платили хлібом. У нас за одну душу давали візнику невеличку чорну хлібину. Одного разу бачила, як померла мати, а її, ще живу, грудну дитину забрали з собою на цвинтар, щоб получить і за неї пайок. Казали, що не раз так було, що ще живих закопували.
Лютували "буксирники" - переривали все, могли забрати останнє. Заглядали по опічках, попід кроватями, шпичками тикали скрізь. В буксирній бригаді були Золотухін Петро, Власенко Онисько, Мазура Андрій, Домаха. Ця жінка була особливо злою і жорстокою, била людей, щоб признавались де і що заховали.
Сашко Чабан (жив напроти сучасної школи - авт.) розповідав, що коли пас у колгоспі овець, то доїв їх. Напивався сам і в бутилочці приносив додому. Його батьки все ж померли, то на кладбище несли на драбині, бо не було з чого збить труну. Не було сил викопать могилу, то вигребли трошки землі, підстелили травички і припорпали. А одну жінку, Марфу, поклали на двері і везли на цвинтар на тачці, бо не було в чому похоронить.
Нас корова виручала. Пили молоко, а щоб щось виміняти на базарі в Покотиловому збивали масло, робили сир. У євреїв потім міняли в тридорога на стакан-другий якоїсь крупи.
23.
Нас було в сім'ї 5 душ: батько, мати і нас троє - сестра Мотя, я і маленька сестричка Валя, котрій ішов другий рочок від народження, але ще і не ходила, не знаю чи через голод, чи по своїй недорозвинутості. Батьки наші були звичайні селяни. Тато наш був учасник імперіалістичної війни, повний кавалер Георгія. Жили ми в звичайній хаті, зліпленій з ліщини та верби, одна половина була закінчена, на два вікна, а друга ще ні. Батько мій узявся хазяйнувати в період непу, зажив двоє кошенят, конят молодих, корівчину і троє овець, яких стригли на вовну для свиток. Пишу вам те, що пам'ятаю.
І от настали 32-33 роки, почалась колективізація. Батько не записався зразу в колгосп, а придивлявся, прицінювався до обстановки. І от одного похмурого дня прийшли до нас із "розправи" люди, стягнули із жердки кожух, батькову кирею, забрали рядна, зоставили люльку під сволоком на голу лежанку і нас - голих та малих. Забрали батька в холодну. Днів через п'ять батько повернувся пішов працювати у радгосп за 4 км від села, мав пайку хліба і кулешу, хліб приносив нам додому. І от на початку літа 1932 року його не стало, умер з голоду. А через неділю умерла наша мама, зосталось нас трійко, котрі не могли дати собі ради, адже найстаршій було 10 років. Тяжко все згадувати, але треба. Не для себе, для нащадків.
Не хочеться описувати наше життя докладно після смерті батьків. Було всього. Були в інтернаті при колгоспі, а таких інтернатів було на село чотири, бо в селі чотири колгоспи - кожний мав свій інтернат. Тяжкі роки, і тяжко їх згадувати. Був на фронті, брав участь у боях від Одеру до Альби. Зустрічався із союзними військами на Ельбі. Служба в армії, робота після армії і, нарешті, вже на пенсію пішов. Прожив життя - як батогом цьохнув. Після війни по указу "самого верховного" мого батька реабілітували, прирівняли до Героя Радянського Союзу як повного Георгіївського кавалера. Та мені від цього не легше, зосталась тяжка рана на серці і спогади.
Шевченко Анастасія Григорівна, 1927 р.н.
с. Тернівка
Записали розповідь учні 7-8-го класу Тернівської середньої школи
В 1932 році голодувати почали осінню. Сім'я у нас була, як і в багатьох, велика - дід сліпий, баба, мама, батько і нас двоє дітей. В колгоспі не дали зерна, кормилися з городу. Все йшло на налоги, облігації державного займу. Якщо в родині є чоловік то треба було підписатися на 300 крб. займу, якщо є дорослий син - то на 100, якщо не було чоловіка - на 200 крб. Що нам могло залишитися? Не підпишися добровільно- примусово - ти ворог радянської держави. А за це в кращому разі могли відправити в табори.
А почалося все ще в 1930 році коли завершували колективізацію. Тоді у нас забрали 2 коней, віз, борони, плуг. Батько відразу не давав, але його засудили до 1 року умовно, і він кожного дня їздив в районний суд (Тишківка) відмічатися у суді, а потім вертався в село на роботу. Працював на "своїх" конях і конюхом і різноробочим на фермі (сучасна вулиця Зарічна). Не можна передати словами, що і як ми кормилися. Дотягнули до врожаю 1933 року, але батько помер в липні - з голодухи з'їв сирого буряка з городу. Тоді ж помер і мій дядько, який жив на хуторі. Діти ходили в ясла, було нас майже 40 душ - худі, голодні. Нас там підкормлювали похльобкою з сої, з вівса, або ячменю. Давали по куску макухи. Продукти виділяли з колгоспної коморі. В яслах були діти колгоспників, які працювали в колгоспі. Біля цих ясел був ще інтернат для дітей, у яких померли батьки. Таких дітей було більше 20 душ. Трошки краще стало в 1934 році, коли з врожаю дали на трудодень по 50 грам зерна. Норма трудоднів була - 280. Ще і город весною посадили так-сяк шкаралупами від картошки та прихованим різним насінням, у кого не забрали буксирники. Мати ходила на роботу в поле - заробляла трудодні. В кінці року дали мішок зерна. Так і вижили.
24.
Горбенко Іван Остапович, 1921 р.н.
с. Тернівка
Записали розповідь учні 7-8-го класу Тернівської середньої школи
В 1933 р. я був найстаршим із дітей в сім'ї. Ще було троє дівчаток.Коли почало зеленіти все навкруги, голод став нестерпним, людей тянуло пастися, хоть щось поїсти. Особливо манили до себе поля, де наливалися колоски. Люди крадькома пробиралися на поле, наїдалися ще зеленого зерна і там переважно і помирали. Потім, під час жнив, знаходили їх уже розкладені тіла, гнилий запах яких розносився навкруги. На полях колгоспні активісти робили засідки і виловлювали всіх, кого бачили. Одного разу бачив, як до контори група активістів (біля 10 осіб), гнала хлопчика, який зірвав декілька колосків. Він був побитий, чоловіки голосно кричали і нещадно продовжували бити його далі перед людьми, мабуть, щоб залякати інших. Що з ним було потім - не знаю.
Пам'ятаю, що хтось заявив, що Прусачка з'їла свою дитину, хлопчика 10-ти років (ходив у другий класс). Коли активісти прийшли до неї додому, вона якраз варила їжу. Відразу побачили в штандарах (ніша під піччю) відрізану руку, а потім знайшли і порубане тіло, куски якого варила Прусачка в котлі. Вона відразу призналась, що зарізала меншого сина, щоб прокормити себе і свого старшого сина. Її забрали і більше в селі не бачили, а старшого сина віддали в інтернат.
Крім людоїдства, було дуже багато злодіїв, які обкрадали людей. Такий випадок стався і з нашою сім'єю. Наша хата була поділена на дві кімнати. В одній кімнаті жили ми, а інша була пустою. Вікна забивали.
Наш дядько був одним з активістів і часто вони допізна засиджувалися в конторі на нарадах. Одного разу, повертаючись пізно з наради, він зустрів чоловіка, який сказав, що до Горбе нків заліз злодій. Дядько побіг додому, взяв дробовика і прибіг до нас. Як вияснилось, злодії вибили вікно в пустій кімнаті, залізли в хату, підперли двері в нашу кімнату і винесли із комірчини все, що там було. Батько в цей час сторожував на фермі, а мати не могла відкрити двері. В дядька стріляли, можливо з обрізу, але дядько також почав стріляти і злодії повтікали. Пограбованого так і не знайшли.
Я навчався в 4-му класі. Школа була семирічною, знаходилась біля сучасної. Багато дітей ходило в школу в надії отримати сяке-таке печиво, незрозуміло з чого. Часто було, що я ховав книжки у мур, прикладав камінням, а сам йшов до скирди із соєвої соломи шукати сою. За день бувало знаходив жменю сої. Так і жили. Менша сестра, п'яти років, була чуть не померла, але вижила.
Ще пам'ятаю, що колгоспне зерно зберігали в пустих хатах-коморах. Одна із таких хат була, де зараз хата Чабана Олександра. Одного разу я побачив, що сторож пішов додому на обід, я пробрався туди, наковиряв паличкою зернин і так ми прожили ще пару днів.
В колгоспі зерно було, але людям не давали.
Після голодомору було дуже багато пустих хат - вимирали цілими сім'ями. Ці хати розбирали для отоплення школи. Діти носили на своїх плечах і балки, і доски.
Страшні були роки, які залишили велику, болючу рану в пам'яті селян.
Page updated
Google Sites
Report abuse