02

Хлопці, що від Тіньова приїхали, тягли до Москви, а я наполягав їхати до Києва, — міста, в якому Ющенко з Януковичем виколисували нову українську демократію.

— Отам і політаємо, а якщо примкнемо до Ющенка, будемо мати добрі харчи та гривни.

Представник пивоварні подивився на мене, як на божевільного.

— Ну й фантазер ви, пане. Але є в мене думка, що вам не літати кортить, а пива від пана Тіньова, чи не так? Може ви здасте своє житло під нашу контору, буде з вами гарненьке дівчатко жити...

„От волоцюги, — думаю я собі. — Думають, дід за пиво бісові душу запродасть”.

— Пиво у вас таке, що без мотузки літати можна. Не можу навіть збагнути, яке пиво п’є сам господар. Та я не пияка який, щоб мене можна було із квартири випхнути. Не думаю, що броварнику Тіньову сподобається ваша пропозиція. Мені б зустрітися з ним...

Мені сяйнуло, чи не хватив я лишку, натякаючи гостеві на зустріч з такою заклопотаною людиною, як пивовар Тіньов? Але гість навіть не звернув уваги на мій натяк. Тільки посміхнувся та й пішов собі мовчки. А десь тижні зо два, виходжу я з сміттям, а сходовою кліткою піднімається білявий хлопець в жовтому капелюсі, на якому замість зірки пляшка пива намальована. „Ото, мабуть, до мене, — міркую собі. — Атож, до кого ще, кращу за мене ніхто Тіньову рекламу не зробить.

— Якщо ти, хлопче, до діда Пихто прямуєш, так ото ж він зараз перед тобою стоїть...

На подвір’ї під кленами стояв невеличкий рефрижератор, з двійкою оленів на бортях.

На оленях жовті капелюхи з написами: Тіньов. Олені смокчуть пиво, дивлячись на мене осоловілими очима, наче очікують, чи підійду? Серденько моє в грудях так лагідно затьохкало, що в юнацтві такого тьохну не відчував. Якби не оті бабусі, що мені всі нерви з’їли: стоять та й триндикають про щось з уповноваженим. „На мене ждуть”, — майнуло в голові. Лейтенант аж впрів в своєму мундирі під капелюхом з кокардою. „Отож, — думаю собі, — очікують, чи матиму я чогось до вжитку. Щоб податком обкласти, якщо сам не поділюся подарунком від броварника Тіньова.

— Десять ящиків це двісті літрів пива, — йдучи зі мною під клени, наголос міркує водій. — Що ви з ним робитимете, а, діду?

— Пити буду, сину. Пити! А як сп’янію, літатиму.

— А мені? Чи можна й мені політати, — заглядаючи водію в рота, питає жених моєї плем’я-ниці Микита Головко з третього поверху. — Ми з вашою дочкою дуже любимо пиво Тіньова. В ньому якась ізюминка є. Як вип’ємо, у Олесі з нетерплячки ґудзики від сорочки, як кулі, летять. Потім знайти не можемо.

Водій тільки гмукнув собі під ніс:

— Купуйте, та літайте, хто забороняє...

— Нам купуйте, а вченому так на дурничку?

— Вчений не за кошти літав, йому кортіло свободи, як Ікару, а вам щоб ґудзики вистрибували...

Якби я знав, що пиво цвіркне уповноваженому в очі, сидів би дома та й не рипався. А пиво цвіркнуло таки. Цвіркнуло не сусідкам в очі, а офіцерові. Та як вдарило! Не цівка, а водяна куля. Такими цівками тільки страйкуючих з майданів гнати.

Я думав, уповноважений пістолета хапне, аж — ні. Вийняв із кишені хусточку, промокнув лице, очі, та усмішливо, без тіні образи й каже:

— Мені, як потерпілому, треба щось прилічити. Хіба не так, пане?

—Авжеж, пане лейтенанте. Як ото ми раніш співали: тобі половину, й мені половину.

Водій в жовтому капелюсі, узяв, мабуть, до тями що діється. Витяг три ящики, поставив долу й питає:

— Ділити будете, чи як?

— А то ж як, звісно, ділити. Ящик лейтенантові, другий — жінкам, а останній я візьму собі.

Посапуючи з натуги, уповноважений почвалав з ящиком пива до своєї машини. За якусь мить і тіточки усі пляшки з пивом розтягли, а ящика шпурнули в траву під клени.

Водій дивиться на все оце, головою хитає:

— Ви от що, діду. Ящик беріть, а сім матимете на складі. Бо уповноважений ваш, як я подивлюся, дуже любить за чужим коштом жити. Взяв нібито своє.

Хтось з моїх читачів може зауважити, що в усіх своїх дивовижних пригодах повинен я сам. Всюди пхаю свого носа. Хоч не довгого, та свого. Так то воно так. Іноді я й сам думаю, якого біса на кришу з мотузкою поліз? Хто мене туди звав? Невже в останній час свого життя, вирішив якомога більше людей насмішити. А може лише тепер почав шукати самого себе. Хай не життя шукати, а тільки його примхи, та не сидіти ж мені, очікуючи кінця. Коли б ото од мене залежало, я б до влади пішов. Тільки не в Раду. Навіть небесній владі соромно, коли за кожним янголом державний пиха йде. А що роблять обранці народу? Хизуються, поглядаючи на нас, стар перів.

Водій в жовтому капелюсі похитав головою, позітхав, та й поїхав було. Але я бачив, що він вагається, має щось запитати. Навіть знав, про що. Забарився хлопець, маючи надію підписати накладну на всі десять ящиків. Я ж мовчав, ждав коли він сам подасть мені папірця на підпис. Не думаю, що такий він був соромливий. Ото ж бо хоча він і поїхав, я був впевнений, що за декілька метрів зупинить машину й прибіжить. Коли вже ти, діду, такий добрий, як не скористатися можливістю заграбастати собі сім ящиків пива. Це ж добра сотня пляшок. Врешті-решт так воно й сталося. Невдовзі машина зупинилася. Бачу, біжить мій водій, папірцем в руці метляє. Треба ж йому якось засвідчити, що не в крамницю яку, а старому дурню пиво віддав. Отак воно й трапилося:

— Ой, пане, ми ж про підпис забули.

Він зробив два стрибки вперед і ледь не хлепнув на вологу траву, в якій сусідка Катря зранку купала свої персидські килими. Які крила його удержали на ногах, не знаю. Лише лице набрякло від крові, і повернувши до мене голову, водій почав щось белькотіти, тіпаючи віями, щоб висушити від непроханих сліз очі.

— Добре що не довелось рачки повзати. Оцій би бабці, що тутечки нахлюпала, та пива під хвіст.

— А я вже думав, ви до мене ввечері завітаєте. Коли слідчі сплять.

— Як же не завітати, — завітаю. Ви тільки разом за всі ящики підпис ставте. Щоб мені не нишпорити із пляшками по закуткам. Завезу до себе, а звідти по ящичку буду таскати вам, щоб уповноважений не бачив. А якщо писати Тіньову будете, пишіть, що з пивом у вас все гаразд.

— Сором мені буде, синку, шефові твоєму писати, що з пивом у мене все гаразд. Він спостеріг мене, що незабаром приїздить до Хабаровська, обов’язково забіжить випити зі мною по кухлю пива. А як запитає — невже я такий пияка, що шефові пляшки не зберіг?

Бачу, водій мій нервувати починає, копитом в землю б’є. Ну, подумайте тільки, такого навару лишитися. Якогось дідуся не обдурити! Швиргонув він мені накладну: пишіть, каже, що хочете, а пиво заберіть.

А я сміюся: „Не слід тобі, хлопче, ковтати слину, допоможи мені п’ять ящиків на третій поверх підняти, а три хай буде тобі за клопіт. Я ж не такий дурний, як ти думаєш. А то ще й вип’ємо по келишку за добрі справи.

Бачу звеселів трохи водій, перестав блукати очима, та кумедно хлипати носом. Стрімко доставивши моє пиво до квартири, водій побажав мені доброго польоту, й побіг, забувши про накладну, котру я так і не встиг підписати. Бо не встиг дійти шухляди, де лежала моя кулькова ручка.

Ящики з пивом я влаштував на балконі, поклавши зверху старі речовини. Щоб син з дружиною, як прийдуть, не пиячили. Як нап’ються так і починають гундосити про розділ житлової площі. Їм, бачите, кошти потрібні, а перешкода — батько. Не знають, як звільнитися від діда. А дідові тільки п’ятдесят п’ять років, ще має надію одружитися. А синові під тридцять, живуть з дружиною, як собака із кішкою, того й дивись роз їдуться. Діточок не мають, квартира на три кімнати, В день одруження, я її, як працівник заводської профспілки, одержував...

Я не маю висновку виносити комусь свій вирок. Хай то будуть син чи невістка. Золотаве моє волосся стало сивим. Я дивлюсь президентові в очі, і лице його мені не подобається. Про Єльцина з першого погляду можна було сказати, що він шахрай. У нового — розкладницький вплив навіть на суцільне товариство. Щось мені в ньому не подобається, а сусідка, особа без російського громадянства, навіть сперечатися не буде — дасть кілком межі очі, а презумпція невинності у баби — поличчя президента замість ікони, під вишитим рушником. Правда, яка вона баба, на десять років молодша за мене. Іноді ми з нею спимо разом: вона спить та бачить мене своєю дружиною. Тільки не такий я дурний, як вона думає. Жінці російське громадянство потрібне, а сива людина з пільгами в дві тисячі карбованців — лише сходинка до сьомого поверху, де живе її другий коханець, на п’ять років молодший за неї. Чого б ото вони не вкоїли, щоб звільнитися навіженого одинця. Вони ж думають, що моя ощадна книжка аж тріщить від грошей. Як би не так. Гроші були та загули: Хопер зпер. Теперечки з папірцями від Хопра тільки оселедців купувати...

Зараз небезпечно їздити з багажником ущерть напханим пивом Тіньов. Молодь бачить в ньому опійне зілля. Ходять дівчатка по вулицям, із пляшок пиво ссуть. Смокчуть: дивуйтеся, люди добрі! А потім падають в конюшину з хлопцями, й регочуть як несамовиті.

Зранку майданчики на озерах вирують юрбами людей, котрим кортить на дурничку взяти у японців насіння томатів та моркви. Якого біса мене туди понесло, не знаю, бо японське милосердя можна купити за п’ять карбованців в кожній крамниці з назвою „Сімена”. Сидячі на лавочці, дві гарно вдягнені молодиці розмовляють про високі матерії. Але видно, що вони чимось пригнічені.

— І що ми за нація така: сунуть дулю в носа — радіємо. В минулому році не одне зернятко кільчата не дало. А ви, дядечку, бачу, теж зневірилися, стоїте осторонь наче сирота в домі.

— А я й є сирота, жінка збігла, син з дружиною до батька носа не кажуть. Ото ж, прийшов подивитися на нашу російську громаду. Тільки не в радість мені оце все...

— А кому в радість. Та ви, пане, сідайте. Мене Мариною звуть, а посестрицю мою Оксаною. Йшли на озера, на човні покататися, та бачте, яке сороміцьке діло тут вкоїлося.

Щільно облягаючи тіло, одяг молодої жінки збиває мене з пантелику. Розповідаючи про кільчата томатів, я благаю у біса чар, щоб спокусити співрозмовницю. Марина ж, дотюпавши, що я дідок тільки зовні, усолоджується моєю жагою до її вроди. У Оксани ледь всміхнене обличчя, вона сама собі режисер, спостерігає гру пташок в конюшині, та іноді зиркає чорним оком на Марину: невже, думає, посестриці сивий дідок сподобався? Добалакалися ми до того, що Марина виказала бажання піти до мене пива попити. Я розу-мію, їй, так само, як мені, не хочеться, щоб з нами йшла Оксана. Але жінка, чи така настирлива з роду була, чи втямила собі в голову, що я людина ненадійна, та, чого доброго, зґвалтую Марину, а то ще чогось гіршого з нею зроблю.

— Ви знаєте яке зараз пиво, — скаржилася на російських броварів Оксана. — Від того пива можна з глузду з’їхати, особливо з такою красунею, як Марина...

А пиво й справді було дурне. Після трьох кухликів Оксана почала вередувати, Марина плакати, а я поліз в скриньку за мотузкою, щоб показати жінкам як я плигаю з дев’ятого поверху. Жінки ледь вгамували мене. Коли ми вийшли, я з люттю захряснув двері, Марина поцілувала мене в праве око, а Оксана схилялася на ліве плече, виспівуючи щось знайоме, але що, я так і не зміг збагнути. На площі Леніна довговолосі митці продавали свої картини, з дивовижними звірятами, тваринами загробного світу. У звірят були зворушливі оченята, мабуть митці малювали їх, бачачи себе в дзеркалі. Творчі люди не люблять, коли їх ґвалтує сучасність. Ото ж і зображують її такою, якою бачать.

— Сьогодні ми не належимо собі, — сказала Оксана. — Колись ми думали про велич життя, а зараз — як заробити кошти на сніданок. Але замість того, щоб працювати, стоїмо навколішки перед пустелею неба, та молимо якогось дідька, щоб пхнув нас в потилицю своєю данню. А богові немає діла до наших забаганок, він спить мертвим сном, і бачить вві сні свою молодість, коли він сам був митцем, тільки не малював, а виробляв людей та звіряток з своїх геніальних фантазій.

Я ледь дочвалав додому. Очі мої застилав вогкий серпанок, серце бухало в грудях, паровим молотом. Звідусіль повзли, оточуючі мене, чимось обурені, бісенята з круглими волоокими очима Марини Цимбалюк. В роззявленому роті кожного тіпалися рожеві язики полум’я. Чорнява чаклунка Оксана гацала, наче замість чобіт була взута в футбольні м’ячики, а її голова фуркала, як недотепа тетервак, котрому тільки що підтяли крила. А Марина тим часом простувала вуличкою, зблискуючи срібним колечком на животі. Вона пустотливо показувала мені язика, еротично грала стегнами, а на грудях у неї сиділи два метелики. Іноді вона щиро всміхалася до звіряток. Еротична зваба, вона навіть вві сні гнобила мене, очікуючи розпачливого вчинку. Я прокидався, наливав собі в склянку пива, смоктав його, здуваючи піняву, а, понурений в сон, знову бачив Марину в оточені волооких звіряток. Хоч знову лізь з мотузкою на дах! Нахаба та й годі.

В житті Марина була цнотлива, трохи майже соромлива жінка, а вві сні...

Чоловік я, чи нікчемний вилупок? Так спокуситися жінкою, молодшою навіть за дочку. Якось мені спало на думку: оті химери часом не від пива? Може якесь зілля на людях випробовують, а пиво зовсім не від броварника Тіньова. Пішов я по крамницям шукати пиво, а мені відказують: Тіньова в нас не буває. Строк його зберігання два дні. А якого ж тоді біса мені завезено. Повертаючись додому, зупинив сусідку, яка виклянчувала в мене щодня дві пляшки пива. Хотілося мені з нею побалакати: як вона себе почуває, коли п’є Тіньова?

— Яке щастя, — захоплено вигукувала вона. — Ти прийшов, Олександре, а то Марина півгодини вже очікує на тебе.

Я мусив слухати її голубине вуркотіння, про вроду гості, що Марина не якась там шльондра, а жінка з вищою освітою, а, бач, прийшла, не соромлячись сусідів.

— Може ми разом полягаємо. Така моя жіноча врода, коли мужик в домі, одна не засну.

— А якщо хтось побачить?

— Не переймайся пане Олександре. Занотовувати до кого я прийшла тутечки нікому. Сусіди носі в телевізора повтикали. А місцевий уповноважений з дружиною Павла Сироватки спить. Той в Чечні воює.

— Звідки знаєш, що спить?

— Я все знаю, Олександре.

Вона кинула свою чорну шкіряну теку на долівку, я почала повільно роздягатися.

— Може хоч світло потушимо?

— А навіщо? Я ж не потвора яка.

Залишившись в трусах та бюстгальтері, вона розстібнула на мені сорочку, й, здійнявши, наділа на себе.

— А теперечки, — каже, — давай пити пиво.

Отож випили ми пляшку, потім другу. Марина шкіриться, піддрочує мене.

— А як на третю, чи не слабко?

Один я зроду стільки не пив. До того, як лягти в ліжко, я навіть знепритомнів, а потім таке межи нами кохання було, що в еротичному кіно не побачиш. Метелики тіпали мене крильцями по щоці. Якісь дівчатка підохочували мене, розпалили жагу до дівочого тіла.

Тільки нічого такого, як я потім урозумів, у нас з Мариною не було. Тільки ото я заснув, жінка одяглася, й пішла геть. Тілесна пішла, а втілена в мозок пивом поводилась зі мною, як на рідкість досвідчена повія. Ранком мене почало млоїти, нудити, довго домагався я швидкої допомоги, бо замість слів лізли із рота якісь булькоти. Як медична сестричка втямила, хто дзвонить, не знаю. Приїздить лікар, а я ледь живий. Питає: “„які приймаєте несонні засобі?” „“Пиво”, — кажу пошепки. „“Вам потрібно пройти обстеження, — каже лікар. — Тільки я так міркую... установлять, що ви наркоман, під суд підете.”

Такого приниження я не зазнавав за довгі роки свого нікчемного життя. Я волів би не згадувати про той похмурий серпневий ранок. Я — наркоман, який сором. Почесний пільговик, вчений-аграрій, і ось тобі на... Усе в світі має свій сенс, що не діється, добре чи зле, обов’язково знайде відгук в майбутньому житті. Декілька слів, які нічого не означають і лікар виносить свій вирок:

— Справи темні, отож нехай в них копирсаються органи. Зроблять обшук, допитають вас як слід...

Лікар не показався мені сердитим, але самовпевненість індика, наводила на думку, що з часом він може запанувати містечком зовсім йому не підлеглим. Чи може я помилявся. Лікар не міг не помітити як схвилював мене його вирок. Не обурив, а схвилював. Добре ще, що він не сказав мені, як це ганебно бути наркоманом. Щоб я розчулився, впав перед ним навколішки, а потім подарував ящик пива від пана Тіньова.

Медична сестричка теж стежила за мною, але зацікавлення молодого козеняти в білому халаті мене не обурювало. Молодь роззявляє рота, почувши голос старшого фахівця. А сестричка була саме така, — дивилася на лікаря закоханими очима.

Лікар не звернув ні такісінької уваги на моє заперечення — не робити поспішних висновків. Його навіть не здивувало, коли я приніс та поставив на стіл пляшку пива від пана Тіньова.

— Ви небезпечна людина, — сказав лікар, проковтуючи слину, й усміхнено глядачі на мене.. Та й які ще хабарі може дати пенсіонер. Кавуна з свого городу, або жменьку полуниці.

— Проте він взяв пиво, й довго з насолодою пив прямо із пляшки. Мабуть його мучила жага. А може совість, що повинен витягти діда із дому, а за яким бісом й сам не знає.

Дивлячись на обличчя лікаря, я не міг не визнати, що, випивши пива, він змінився, став ніби іншою людиною. Гідність і витонченість сповзла з нього, як сповзає грим, коли артист починає потіти.

Заарештував мене капітан.

— Це від мене не залежить, — сказав він, заковуючи мене в знайомі вже наручні. Він, бачите, не належить собі. Капітаном володіє закон, а капітан — мною. Але він начебто й справді розчулився. Не знаю, правда, з чого. Може шкода було висмоктаного лікарем пива?

На початок перебудови я теж ратував за демократію. Намагався навіть підпалити себе на майдані. Так наполегливо хотів володіти всім, що моє: свободою, тілом, розумом, бо тіло й розум належать тільки мені. А виходить не мені, а капітанові. Бо він слугує Закону. Що ото за дідько такий отой Закон, мені не відомо. Але міркую собі, що Закон — багатоголовий Змій, і кожна його голова не тямить, що робить друга. Отому Змію байдуже кого трощити. Аби не переставали рухатися його міцні щелепи. А хто ото попав йому в пастку, малюк чи стара людина, не має значення. Аби було кого з’їсти.

Допит проводив молодий слідчий. Спочатку мені показалося, що він трохи придуркуватий, але не настільки, щоб побачити в заарештованому порядну людину.

— При обшуку у вашому пиві знайшли домішок опійного зілля. Хто його вам постачає, питати не будемо...

Сонячні промінці витяглися й зникли поза низькими рудуватими хмаринами. На нас насунулася тінь зеленого з жовтими плямами горба. Прибори на панелі газовика змигували до мене жовтими очима. Сосни понад віконцями махали важким зеленим віттям. Розмиті синюватою сутінню стовбури дерев збилися до купи, утворивши суцільний масив.

Остап зупинив машину, відчинив дверці кабіни, й посмоктавши цигарку, виплюнув її в брудне різнотрав’я обабіч шляху. Моє горло перехопила ледь чутна, зсудомлена нота жалю до людини, яка з-за свого пияцтва зробила мене торбешником. З півроку облишила мене моїх фермерських ланів, тракторів, машин та інших сільськогосподарських засобів. З ранньої весни й до самого грудня я постачав на ринок зелені овочі, картоплю, сою, різну насінину.

Купив собі декілька квартир, збудував веселеньку дачку з садочком. Так оте все, що я мав, віддав за дурні вчинки кандидата сільськогосподарських наук Остапа Квітки. Ми починали з споживчого товариства. Вчений насіннєзнавець наладив стосунки з усіма господарствами тоді ще Радянського Союзу. Ми мали багатий прибуток, купували землю, склади, трактори, та іншу необхідну техніку.

Але Остапу цього було мало. Їздячи по державі, він впав в гидке пияцтво, купував жінок, багаті подарунки дівчатам, які відверто з нього сміялися.

Чорна хмара насунулася з-за лісу й просипалася на землю рясним теплим дощем. Потім дощ перейшов в зливу, а Остап все йшов та йшов до мостового переходу через спінену зливою річку Хор.

Він установив взаємозв’язок з суспільно шкідливим шахрайством, заліз в доларові борги, щоб купувати в Японії потримані машини. Але кризи 1998 року вже наспівували Остапу заупокійну молитву.

Хлопці місцевого общака поставили Остапа на лічильник, він впав в довге пияцтво, жінка обмила мене слізьми. Тоді я взяв борги Квітки і весь мій бізнес пішов під скіс. Разом з ланами, тракторами, та машинами за борги пішла моя зелена втішниця дачка, квартира в двоповерховому будинку села Веселого. А шахраям все було мало. Приходили з в’язниці почесні вбивці, вселялися в квартири вчорашніх вчених та артистів, які своєю працею заробили собі деяке житло.

Не знаю, звідки у мене взялося переконання, що демократія ринку це — ілюзія, бо багатіти можна тільки на жебрацтві людства. Добра, соромлива людина ніколи багатою не стане, її з’їдять вовки, котрих по їх же закону припинили відстрілювати. А вовки є вовки, ситими вони ніколи не бувають.

Коли вщухла злива, ліс стояв наче заворожений, підкорений далеким блискавицям. В розлогих закіптюжених байраках натовп спіненої води трощив кісточки могутнім модринам, збивав з ніг виснажені часом кедри, довгі, в смарагдових капелюхах, на яких золотими смолоскипами палали канделябри шишок.

Ми стояли, понуривши очі, микаючись під натовпом комах, а під ногами у нас дзвенів від напруги крицевий перехід через розбурхану зливою річку.

— Скільки коштів даремно пропадає, — зітхнув Остап, спостерігаючи зором за трохи зеленкуватим дубцем модрини в сріблястім потоці розбурханої зливою води.

Поплювавши в річку, ми пішли до машини.

Остап достав з багажника пляшку горілки, два келиха, й напружуючи м’язи лиця, поповнив по три чверті горілки в кожну.

— Вип’ємо за нас.

Тон у Остапа був ввічливий, та в очах, зеленкуватих від лісових рослин, засіла зловісна втома.

Здерев’янілими пальцями підніс я свій келих до рота, але пити не став. Звісно — натяк, тільки б знати, від Бога він чи від біса. По обличчю Остапа було видно, що він теж вагається: пити чи ні?

— Звідки горілка? — спитав я.

Остап зніяковів. Моє запитання було викликане не потребою помститися. Я не мав потреби пити, рота наче вапном затяли, вип’єш і поллється біла отруйна піна.

— В принципі, ти як маєш, а я вип’ю...

— Пити чи ні — для тебе проблема філософська, — сказав я. — Ти, Остапе, давно вже не людина. Ти — вовк. Звідки у тебе оцей вантажник?

— Мене понукають очолити ферму по виробництву насіння. Я вистраждав цю посаду довгими роками ганьби. Тобі ж за все добре пропоную з’їхати в Україну. Я наполягав, щоб директором призначили тебе, але шеф має тебе за дурня. Доброта це божевілля вважає він.

Ми з Остапом стояли, не знаючі що робити куди подітися. Подорож, яку ми з ним виношували майже два місяці, тепер лементувала в серцях нестерпним жахом, але зовні ми витримували спокій, не вірячи, що, зупинивши джип, водій йде конати наше життя.

Хлопець був невисоким натоптуваним, з чорною кучмою на голові, з непроникливим обличчям, яке давно втратило здатність виражати будь які почуття. Ні, не кам’яне, але наче застигле в якійсь занадто поквапливій посмішці.

Не встиг я подумати про третю чарку, як хлопець вихопив із кишені пістолета й майже впритул стрілив в чарку, яку я держав в своїй руці, а потім Остапові в лице.

— Буде знати як труїти людей, — промимрив він, і неспішно почвалав до своєї машини.

Все це відбулося так несподівано, що я не встиг навіть злякатися. І не одразу втямив, що сталося.

Відкривши дверці, убивець повернувся до мене й вигукнув:

— Так і скажи своїм злидням, що я не встиг прицілити, щоб стріляти без похибки. Довелося протринькати два патрони. А до міліції я вже подзвонив.

Я всі жданки розгубив, а міліції не було. Живодайний дощ знову просипався на пожухлу, брудну від бензинового вихлопу траву.

„Директор ферми в потойбічному світі, — майнуло в голові. — Але, як я бачу, общак очолюють не дурні: яка їм різниця, мерцем я буду чи убивцем. Останній могіканин вийде з в’язниці останнім злиднем. Піде збирати пляшки по смітникам. Ніхто відбитки моїх пальців на посудинках шукати не буде. У якихось людей є потреба відправити мене до в’язниці, щоб заволодіти останнім, що ще маю. Квартирою, книжками, та деякими меблями з телевізором. Можна, правда, втекти, але куди тікати? В Україну, як запропонував Остап? Так, бачте, шахрайство усього світу сьогодні єднається ліпше, аніж працівники усіх країн. Працівники були злиднями, а злочинці всіх країн давно вже посідають владою. Маєш жагу жити, підкорися диктату зграї.

Декілька джипів майнули, ледь ворухнув волосся на чолі трупа. Увечері, коли червоне сонце позолочує ліс, з’явилася міліцейська мигалка. Слідчий трохи навіть розгубився, побачивши мене живим. Мабуть, бізнесмени від шахрайства мали таки задум убити обох.

— Помстився таки. Ото й добре, — вигукнув знайомий вже мені майор Полікарпов. — Ти от що запам’ятай, Олександре. Я не дурний, знаю, що смерть Остапа Квітки не твоя робота. Знаю, та наполягати буду, що убивець саме ти. Не хочу спричинювати тобі зла, й не в хабарах діло. Ти — добра надія шефа місцевих злочинців. Джем мені сам про те казав... Велика криза не збила тебе з ніг. Ти згубив своє діло власним добродійством. В нашому примарному світі чесність — химера, а ти навіть в надмірному запалі не впав в розгублення...

Майор говорив довго, але мені було байдуже, яку посаду готує мені пан Джем. У всьому, що діялося на протязі декілька тижнів, відчувалася власна крицева рука Джема. Вирок, який не підлягає оскарженню мені винесли наприкінці серпня. Через двадцять сім днів після смерті Остапа. Лава під судника здригалася від мого реготу. Народний суддя, вп’явся очима в стелю, наче вирок мені було винесено самим Господом Богом. А може він бачив там своє майбутнє, в якому зеленим листям на дереві його долі весело шерехтіли долари від пана Джема.

Довічне покарання вченому за вбивство вчинене кваліфікованим злодієм — сучасний дух Закону. Бісовий шабаш на поверхах влади. Ну як тут не зареготати!

— Не подумайте тільки, що я збожеволів, — крикнув я шановному суду. — Не бійтеся, до міжнародного я звертатися не буду. А кормити мене держава буде довго. Сміх продовжує життя, а реготати над вашим вироком ми будемо разом з Богом та його янголятами.

Наче стверджуючі мою думку, посміхатися почали й присутні в залі суду люди. Спочатку якось наче зніяковіло, наче всім було соромно за такий вирок, а потім дійшло до того, що суд збіг в свої таємничі нишпори, де живуть його осліплі Закони. А може й не збігли, а почвалали лічити добрячий хабар великого законодавця Джема.

— А ви насправді вчений? — запитав мене конвоїр, рудий хлопець в погонах сержанта.

— Як бачиш, синку, в університетах трохи не довчили, отож піду до в’язниці. Трохи запізнився, та нічого не зробиш. Така, мабуть, моя вада.

— Закрий пельку, — гримнув на сержанта офіцер. — Думаєш, як вчений, так йому ділити нічого.

— В світі все можна поділити, окрема совісті, — сказав я, відчуваючи як насувається на мене тягар незнайомого досі суму.

Еротичні вірші Миколи Слуги не зблизили нас, а навпаки віддалили.

— Ти, Марино, наче чужа, — сказав я жінці якось по телефону.

— Все, що я від тебе чую, мене обпікає минулим. А коли сучасне збіжиться із спогадами, починається нервова колотнеча. Бачу тебе сексуальнім маніяком, і мене охоплює жах.

Оскільки з еротичним Слугою я себе обманув, наступного вечора почав читати Марині „“Хмарину в штанях” Маяковського. Але ці вірші викликали ще більше непорозуміння між нами.

— Жінка поторсана як приказка, це натяк...?

Мені й на думку не спадало, що повожуся з нею безсоромно. Та й звідки мені було знати, що еротичний пошук Марини мав розтяжність в декілька років.

Але мене не гнітили докори сумління. Мені було байдуже з ким вона була, що, та як робила. Для мене це не мало якогось особливого значення. Але Марині могло бути соромно переді мною, почуття провини доводило її до того, що вона мала б принаймні покаятися. Одверто кажучи, я починав відчувати збудження. Остап назвав би мої почуття — духовною мастурбацією. Він зраджував свою жінку із кожним молодшим науковим співробітником інституту. А я зраджував тільки себе, бо побоювався, що після сексу зазнаю огиди, як то зробилося зі мною в одному випадку, коли я зрадив дружину. Хтось сказав, що секс — це боротьба людини зі смертю. Може воно й так, але це не стосується людини. Злягаючись, тварина підтримує життя, а секс вагітної жінки іноді вбиває дитину. Статевий потяг людини не завжди перетворюється в кохання, а Остап мав за ніч декілька жінок, що зробило його казановою інституту.

А я мав зазнати еротичного божевілля тільки з коханою жінкою. Та як ото пізнати, що кохана саме ця, а не інша? Може всі мої почуття тільки статевий потяг? А може — комплекс моєї неповноцінності? Або вроджена цнотливість, якої не збувся майже в свої п’ятдесят п’ять років.

Іноді я відчуваю щось схоже до ревнощів. Колись Марина була іграшкою в руках її еротичних фантазій, а мене цурається. А може чекає, щоб я силоміць досяг її тіла? Ця думка здається мені непевною. Зрештою, мені не двадцять років, а крім того, це неможливо — побачити в очах Марини істотний жах, а то й лють.

Правду кажучи, мене іноді дратує її незворушність, виникає сумнів, чи не бачаться їй вигадкою стосунки з людиною, котра років на двадцять старіша за неї.

Одного разу я почув за дверима її голос. Гострий чуттєвий дрож охопив мене. В два стрибки я розчинив двері і побачив всміхнене лице сусідки з сьомого поверху.

— Любий, ти чекав на мене? — прошепотіла вона, маючи намір прослизнути повз мене в кімнату.

Я стиснув руку жінки у себе під пахвою:

— У мене зараз капітан міліції...

— Брешеш, — прошепотіла вона. — Нікого у тебе немає. Ти один, як прищ на моїх грудях. Хочеш

побачити?

— Не хочу, Клавдіє. Де зараз твій чоловік? Цигарку смокче. А як прибіжить?

Клавдія була ніжним спокусником. ЇЇ сльози визначили мене чуттєвими конвульсіями. Але, якою б не була спокуса, я не міг зрадити своїм почуттям до Марини.

— Не можу я зараз, Клаво. Тільки що дзвонив капітан. Будь ласка не сьогодні...

Вона пішла геть, похитуючись, наче сп’яніла. А моє серце наповнювалося великою жалістю до жінки. „“А я й справді, дурень, — думав собі. — Треба було втішити, може чоловік в неї хворий?” А потім спало на думку, що Клава закохана в мене, як я в Марину. Може плакало не тіло жінки, а її душа. Боже, як мені було соромно. Я побіг на сьомий поверх, довго дзвонив, але двері мені не відчинили.

Думки, одна страшніша за другу, опалювали мій мозок. Почувши кроки на сходах, я відчиняв двері: чи не вона? Авжеж я сам загнав себе в таке становище. Клава нападала на мене з дикою настирливістю, але це не зневажило жінку в моїх очах. Я ж переймав до неї почуття великого уподобання.

Всю ніч мені не давала спати застрягла в серці колючка. Якби я знав межі, що відділяють добрі вчинки від злих. Хто я в моєму ставленні до Клави — янгол, чи злодій? А в стосунках з Мариною?

Остап жив думкою: „“Нехай всі жінки стануть моїми ближніми”. В його уяві це була рятівна думка не тільки в ставленні до окремої людини, але й до Бога. А що він з того мав? Вороже оточення, нашорошеність жінок, які мали надію знайти в Остапі доброго коханця, а отримали пшик. Коли добре прислухатися можна почути їх стогін, їх скарги, та зітхання. Тільки хто їх буде слухати: я, капітан міліції, чи Остап, укладаючи в білизну нову пасію?

Надмірний оптимізм, дурна самовпевненість деяких моїх друзів не раз завдавали їм болю. А хіба не плакав я нишком від ляпасів в обидві щоки? Коли мої наукові опрацьовування директор інституту друкував як свої, а мені відводив місце молодшого співробітника. Це була давно укладена мирна згода керівника з підлеглим. Угамування я знаходив в думці: головне не хто це зробив, а який пожиток матиме Вітчизна. Теперечки цьому є назва — совкове мислення. Але мені й сьогодні не кортить скористатися свободою життя. Як вчений, я вмер, як фермер надів собі зашморг на шию. А що далі? Очікування кінця у тихому присмерку в’язниці?

Оскільки Марина не дзвонила, я звільнився від впливу її жіночої вроди, і схилився до того, що потрібно наладити добрі стосунки з Клавою. Декілька днів я чатував на Клаву, посмоктуючи пиво в затишку квітучого бузку.

Були в мене бажання спрямовані в інший бік. Це здійснення честолюбних задумів насіннєзнавця. Директор фірми „“Вишенька” роки з три як запропонував мені очолити садову шкілку. Постачати дачникам саджанці фруктових дерев, та овочеве насіння. Оскільки іншого підходящого плану я не мав, мене обурювало сумління, чи не поведеться фермер зі мною, як поводився колись директор інституту. Всі мої наукові вироби будуть належати йому.

З Клавою ми зустрілися випадково в крамниці, де я купував сірники, сіль і деякі другі кухонні страви. Мій хтивий погляд ані скільки не здивував жінку. Торкнувши пальцями моїх вуст, з ледь помітною усмішкою на лиці, вона сказала:

— Я передбачала, що все так і буде. Але пробачте, Олександре, в мене вже є коханець. Не лев, та який є...

Не знаю, як я втримався, щоб не впасти перед Клавою навколішки. Всього й діла, що шмигання носом, та сльозова в очах. Клава не могла цього не побачити. Але жінці було байдуже, бо я втримався, не впав, як впала вона, волаючі зійти з неба до її земних бажань.

— Даруйте мені, Клаво. Мабуть я тільки дослідник, який йде на жертву, щоб жертвою стати...

Особливої надії, що вона прийде, я не плекав. Але думка така була. Я бачив як зашарилося її лице, засмагле з карими очима.

Цілу ніч я бачив сни. Наче сиділи ми з Клавою в затишку під смереками, слухаючи плескіт хвиль та гомін пташин на узліссі. Клава начебто про щось мене питала. А потім мені приснилася дівчина, яка вкоїла суїцид, бо так палко кохала нашого вчителя літератури. Ото ж як могла Клава так раптово збайдужіти мене...

Я пішов таки до ферми „“Вишенька”. У директора було жахливе похмілля. Очікуючи доки він п’є каву, та нюнькяє бухгалтеру в її розкішні груди, я дивився як хутко жінки наповнюють насінням пакетики, від котрих гостро віяло друкарськими фарбами.

Я не збирався запевнити фермера, що маючи нагоду, хотів би продовжувати наукові досліджування, як доскіпливий вчений та еколог природознавець.

У Вілена Денисовича Голобородька не все гаразд було з головою. Побачивши мене, він почав лементувати, назвав мене дурнем, який згубив дві тонни насіння конюшини. Спочатку я розгубився від такого раптового нападу. У мене навіть був потяг вдарити фермерові межі очі, ото і вдарив би, не розуми мене Надійка Ковальова, в минулому один з кращих моїх співробітників.

— Ви, Олександре, приходьте другим часом, бо цей пияка сьогодні нічого не бачить і не чує.

Я був прикро вражений поведінкою директора ферми. Ото ж коли десь опівдні він прибіг до мене з пильним благанням вибачити його, я сказав рішуче: ні! Але Голобородько не відчепився. Через якусь годину він прийшов з Мариною, пляшкою горілки, та добрячим пакунком смажених ковбас. Марина лагідно всміхалася, навіть поцілувала мене в краєчок вуст.

— Мені свідчили, що ти занепав, бігаєш за якоюсь там одруженою Клавою.

— Досить вам, Марино Степанівна, сльозову розводити. Треба було повідомити вченого, що робите на огіркових та томатних ланах. Може кандидат і не відцурався б мого запрошення.

Вони влучили мені в самісіньке серце.

— У нас є над чим помізкувати, — підтримувала директора Марина. — Прогнози на урожай у нас добрі. Деякі форми огірків купували за кордоном. Зараз нам дуже не вистачає твоїх знань, Олександре.

Марина вперше сказала „“твоїх”, замість „“ваших”. Але я не дозволив собі розчулитися, навіть після чарки горілки.

— Ні, пане директоре, — сказав я рішуче. — Якби не Надійка Ковальова проводили б мене сьогодні до в’язниці, а вас до моргу. Бо я людина горда, поваги до високих посад не маю.

— Он як, — лагідна посмішка сповзла з обличчя директора. — Цей бабій, Мариночко, ніяк не може вгамуватися. Такі люди й досі живуть натяками комуністів. Честь та совість нашої епохи. Сміх та й годі. Як раніш, так і сьогодні, честь і совість — це кошти. У кого кошти, той буде панувати. А ти, Олександре, злидень. Так і будеш сидіти у в’язниці, очікуючи свою смерть. Пішли, Марино.

— До побачення, пане Олександре. Я думала, ви мудра людина, а ви совок.

— Що ж, совок так совок, — думав я, проводжуючи гостей журливою посмішкою. — Совок на те й зроблено, щоб сміття із нишпорив вигрібати. А сміття у нас стільки, що ступити ніде.

Але фермер повернувся ще раз:

— Тисячу доларів в місяць за терпіння. Тільки без вагань?

— Ні, — рішуче відповів я.