Самостійне опрацювання

Лекція до самостійного опрацювання.

Тема: Предмет фінансової науки.Суть фінансів , їх функції та роль.

Зміст плану:

1.Механізм формування та використання фінансових ресурсів суспільства .

2.Підвищення ролі фінансів в умовах ринкової економіки.

Виникнення фінансових відносин, як і їх відмирання, є об’єк­тивними процесами, що не пов’язані з діяльністю держави. Дер­жава може лише впливати на .розвиток фінансових відносин: вводити чи відміняти конкретні види платежів, змінювати фор­ми використання фінансових ресурсів і т. п.

У повсякденній господарській діяльності важлива не сама по собі категорія фінансів, а конкретні форми прояву фінансових відносин, види яких установлюються державою. Визначаючи організаційні форми прояву категорії фінансів, держава використовує останні як активний інструмент управління економікою. Без фінансів неможливо забезпечити індивідуальний кругообіг виробничих фондів на розширеній основі, запроваджувати науково-технічні досягнення, стимулювати інвестиційну діяльність, регулювати структурну перебудову економіки.

Як економічний інструмент господарювання фінанси здатні кількісно і якісно впливати на суспільне виробництво. Кількісний вплив характеризується обсягом і пропонуванням мобілізованих, розподілених і використаних фінансових ресурсів.

Якісний вплив виявляється в інтересах учасників відтворювального процесу через форми організації фінансових відносин (у який спосіб формуються фінансові ресурси, в яких формах і на яких умовах відбувається їх рух і використання). Саме через якісний вплив відбувається перетворення фінансів в економічний стимул розвитку суспільного виробництва.

Можна виділити три головні напрями фінансового впливу на процеси суспільного розвитку:

1) фінансове забезпечення потреб розширеного відтворення;

2) фінансове регулювання економічних і соціальних процесів;

3) фінансове стимулювання.

Фінансове забезпечення відтворювального процесу — це покриття затрат за рахунок фінансових ресурсів, акумульованих суб’єктами господарювання і державою.

В умовах економічної і фінансової самостійності суб’єкти господарювання формують джерела розширеного відтворення за рахунок власних фінансових ресурсів, залучених на акціонерній основі або на пайових засадах грошових коштів інших підприємств, використання банківських кредитів, бюджетних асигнувань та ін. Додатковими джерелами фінансового забезпечення можуть бути кошти, мобілізовані на ринку цінних паперів, іноземні інвестиції.

Фінансове забезпечення розширеного відтворення може здійснюватись у таких формах:

· бюджетне фінансування як надання коштів з бюджету на безповоротних засадах;

· кредитування — це надання коштів на принципах повернення, платності, строковості і забезпеченості;

· самофінансування передбачає відшкодування видатків суб’єк­тів господарювання з основної діяльності та її розвитку за рахунок власних джерел. Принцип самофінансування допускає залучення кредитних ресурсів;

· оренда (лізинг) — це передання майна у користування за пев­ну плату і на певний строк;

· інвестування — процес вкладення грошей у ті чи інші об’єкти з розрахунком на збільшення їх вартості, а також отримання додаткового доходу.

Фінансове регулювання економічних і соціальних процесів відбувається насамперед через перерозподіл частини доходів підприємств і організацій, а також населення і спрямування цих коштів у бюджети та державні цільові фонди для задоволення державних потреб.

Є багато цікавих прикладів державного регулювання економіки через систему оподаткування. Так, у Швеції в роки піднесення стягувався особливий податок на інвестиції з метою стримування їх зростання, в періоди економічних спадів він знижувався або скасовувався для заохочення надходжень капіталів. У цій країні застосовувалася також система інвестиційних резервів: монополіям дозволялося до 40 % комерційних доходів відкладати в інвес­тиційні резерви, які не підлягали оподаткуванню. У періоди спадів ці резерви залучалися для розширення капіталовкладень. Щоб прискорити концентрацію капіталу в США у процесі злиття компаній, новостворена компанія звільнялася від податків протягом року, якщо хоч би одна з об’єднаних компаній була збитковою. У Франції для компаній, які злилися чи реорганізувалися, надавалося відстрочення на сплату податків, деякі види акцій звільнялися від оподаткування. Свого часу в багатьох країнах широкого розвитку набула система протекціонізму — через установлення високих митних податків на імпорт держави підтримувалися високі ціни на внутрішньому ринку, розвивався демпінг як один із засобів економічної боротьби за переділ ринків.

Конкретними формами здійснення розподілу і перерозподілу створеної вартості є фінансові важелі, до яких відносять податки, обов’язкові збори, норми амортизаційних відрахувань, норми витрачання коштів у бюджетних установах, орендна плата, процент за кредит, дотації, субсидії, субвенції, штрафи, пеня, премії та ін. Особливістю фінансових важелів є те, що вони ґрунтуються на врахуванні економічних інтересів держави, підприємств, організацій, населення.

У складі фінансових стимулів розвитку виробництва і підвищення його ефективності можна виділити:

· бюджетні стимули;

· ефективне інвестування фінансових ресурсів;

· фінансові пільги і санкції.

За образним виразом нобелівського лауреата В. Леонтьєва, щоб народногосподарський корабель набрав швидкості й не збився з курсу, потрібні вітрила приватного підприємництва і кормило загальнонаціональної економічної стратегії. Не випадково в країнах з розвиненою ринковою економікою державне фінансове регулювання широко використовується у господарській практиці.

Лекція до самостійного опрацювання.

Тема: Фінансова політика держави.

Зміст плану:

1. Органи фінансового контролю та їх повноваження.

2. Фінансовий механізм як сукупність форм і методів організації фінансових відносин.

3. Особливості проведення фінансової політики в Україні.

Залежно від суб’єктів, які здійснюють контроль, розрізняють такі види фінансового контролю: загальнодержавний, муніципальний, відомчий, внутрішньогосподарський, громадський і ауди­торський.

Основна особливість загальнодержавного контролю полягає в тому, що він є позавідомчим, проводиться стосовно будь-якого суб’єкта незалежно від його відомчої належності і підпорядкування. Цей контроль здійснюється державними органами законодавчої і виконавчої влади і спеціальними державними органами контролю.

Верховна Рада України проводить фінансовий контроль під час визначення основних напрямів бюджетної політики, розгляду про-

екту державного бюджету на новий бюджетний рік, внесення змін та доповнень до затвердженого бюджету, розгляду і затвердження звіту про виконання державного бюджету за минулий бюджетний період, прийняття законодавчих актів щодо виконання бюджету.

Контроль за витрачанням державних коштів, дотриманням норм фінансового законодавства, за реалізацією фінансової політики органами виконавчої влади покладений на спеціально створену Рахункову палату Верховної Ради України.

Президент України забезпечує фінансовий контроль під час розгляду проекту Закону про Державний бюджет України на наступний рік і внесення його на розгляд Верховної Ради. Президент також має право приймати рішення щодо забезпечення реалізації фінансової політики і посилення фінансово-бюджетної дисципліни.

Важливі функції у фінансовому контролі виконує Кабінет Міністрів України, який організовує і контролює процес складання проекту зведеного та державного бюджетів та їх виконання.

Від уряду фінансовий контроль здійснюють Міністерство фінансів, Державна контрольно-ревізійна служба, Державне казначейство, а також Державна податкова адміністрація. Кожний з цих органів фінансового контролю має свої функціональні обов’язки і завдання.

Фінансові органи, очолювані Міністерством фінансів, контролюють процеси мобілізації і використання бюджетних коштів. Їх діяльність спрямована на забезпечення дотримання законності і доцільності витрачання коштів, виконання зобов’язань перед бюджетом, підвищення ефективності суспільного виробництва. Міністерство фінансів виконує функції як загальнодержавного, так і відомчого контролю. Загальнодержавний контроль здійснюються стосовно розпорядників коштів, які отримують асигнування з бюджету, та платників податків і обов’язкових платежів до бюджету. Відомчий контроль Мінфіну пов’язаний з перевіркою роботи фінансових органів.

Створення Державного казначейства пов’язане з необхідністю посилення державного фінансового контролю за виконанням державного бюджету. Казначейство приділяє також значну увагу своєчасності розрахунків з бюджетом, розмежуванню доходів між державним та місцевими бюджетами.

Державна податкова адміністрація контролює правильність і своєчасність розрахунків платників з бюджетом щодо сплати податків і платежів.

Утвердження правових засад місцевого самоврядування і розширення сфери відповідальності територіальних громад за вирішення місцевих справ дають підстави виокремити такий вид фінансового контролю, як муніципальний. Це контроль органів місцевого самоврядування, який здійснюють органи представницької та виконавчої влади місцевих рад через відповідні комісії і місцеві фінансові органи.

Об’єктом муніципального контролю є місцеві бюджети, позабюджетні фонди, господарсько-фінансова діяльність підприємств і організацій комунальної власності. Забезпечення стабільних фінансових основ місцевої влади і фінансової автономії місцевого самоврядування сприяють подальшому розвиткові муніципального фінансового контролю. До речі, сам термін «муніципальний» у перекладі з латинської означає «беру на себе тягар».

Суб’єктами відомчого фінансового контролю є контрольно-реві­зійні служби галузевих міністерств, відомств та інших вищих органів управління. Відомчий фінансовий контроль поширюється на підвідомчі підприємства, організації та установи. До функцій відомчого фінансового контролю належать: перевірка законності господарських і фінансових операцій; контроль за використанням матеріальних і фінансових ресурсів; перевірка збереження грошових кош­тів і матеріальних цінностей; правильність постановки бухгалтерського обліку, а також достовірність бухгалтерської звітності; проведення перевірок на підвідомчих підприємствах і в організаціях.

Внутрішньогосподарський фінансовий контроль здійснюється економічними службами підприємств, організацій, установ (бухгалтерія, фінансовий відділ тощо). Об’єкт контролю — господарська і фінансова діяльність самого підприємства та його структурних підрозділів. Безпосередньо на головного бухгалтера покла­дена відповідальність за правильну організацію бухгалтерського обліку, своєчасне складання бухгалтерської звітності, правильне і своєчасне перерахування платежів у бюджет і централізовані цільові державні фонди, за цільове й ефективне використання бюджетних асигнувань. В акціонерних підприємствах внутрішньогосподарський контроль проводять контрольно-ревізійні комісії.

Громадський фінансовий контроль здійснюють громадські організації (партії, рухи, профспілкові організації). Він може проводитись групами спеціалістів, які створюються при комітетах Верховної Ради, комісіях Рад народних депутатів, а також безпосередньо на підприємствах.

Фінансовий механізм — сукупність фінансових методів і форм, інструментів і важелів впливу на соціально-економічний розвиток суспільства.

Складовими елементами фінансового механізму є фінансове планування й прогнозування, фінансові показники, норми, нормативи, ліміти, резерви, стимули й санкції, управління фінансами і фінансовий контроль, фінансове законодавство.

Функціонування фінансового механізму відбувається в різних сферах і ланках фінансових відносин. Звідси складовими фінансового механізму є: фінансовий механізм комерційних підприємств, фінансовий механізм некомерційних організацій і установ, страховий механізм, механізм функціонування державних фінансів та ін.

Ураховуючи, що в процесі кругообігу коштів у народному господарстві фінансові і кредитні ресурси тісно взаємозв’язані і практично нероздільні, деякі вчені-економісти схильні розглядати єдиний фінансово-кредитний механізм.

Поєднання елементів фінансового механізму становить його «конструкцію», яка приводиться в дію встановленням кількісних параметрів кожного елемента, тобто визначення ставок і норм вилучення коштів, обсягу фондів, рівня видатків та ін.

Необхідно підкреслити, що стан фінансового механізму, ступінь його довершеності залежить від удосконалення всього господарського механізму в цілому і його окремих елементів (механізму ціноутворення, економічного стимулювання, кредитного механізму та ін.). Основні напрями перебудови фінансового механізму виходять із загальних завдань економічних перетворень в Україні.

Лекція до самостійного опрацювання.

Тема: Фінансова система України.

Зміст плану:

1. Фінансові відносини на світовому ринку.

2. Об»єкти і суб»єкти управління фінансами .

Фінансовий ринок як сфера фінансової системи включає ринок грошей, кредитних ресурсів, цінних паперів і фінансових послуг.

Ринок грошей, або валютний ринок, — це створення фондів фінансових ресурсів для здійснення зовнішньоторговельних операцій.

Ринок кредитних ресурсів є формою залучення тимчасово вільних коштів на інвестиційні та інші потреби. Регулюється ринок кредитних ресурсів за допомогою облікової ставки Національного банку України.

Ринок цінних паперів — це мобілізація коштів на потреби господарської діяльності через випуск і реалізацію цінних паперів, які є гарантом повернення вкладених коштів і одержання доходу. Операції з реалізації цінних паперів здійснюються на фондовому ринку. Ринок фінансових послуг в Україні лише формується.

Важливу роль у фінансовій системі має відігравати така її сфера, як страхування. У ній формуються фонди фінансових ресурсів, основне призначення яких — покрити втрати економіки та окремих громадян, що виникли з непередбачених причин. Страхові фонди перебувають у розпорядженні страхових компаній і можуть бути використані також як інвестиційний та кредитний ресурси в економіці до настання страхового випадку.

Деякі економісти до складу фінансової системи включають також фінанси домогосподарств . До доходів домогосподарств належать доходи від продажу власного капіталу, землі, продукції підсобних господарств, доходи, одержані від здавання в оренду майна, відсотки на капітал, вкладений у цінні папери, тощо.

До видатків домогосподарств належать витрати на придбання споживчих товарів, оплату наданих послуг і виконаних робіт, формування заощаджень, купівлю цінних паперів та інші витрати.

Домогосподарства тісно пов’язані з іншими ланками фінансової системи. Так, домогосподарства отримують кошти з бюджету та від господарських структур у вигляді оплати праці та одержання безоплатних послуг від держави. Зі свого боку, домогосподарства вносять платежі до бюджету та централізованих фондів, беруть участь у формуванні і використанні страхових фондів, є суб’єктами фінансового ринку.

Сфера міжнародних фінансів відображає перерозподільні відносини на світовому рівні. Міжнародні фінансові відносини характеризують грошові потоки між суб’єктами різних країн: між урядами, між підприємствами, громадянами й урядами. Міжнародні фінансові організації вступають у взаємовідносини з урядами окремих країн з метою формування бюджету чи інших фондів цих організацій. Отримані кошти використовуються на фінансування централізованих заходів, проектів і програм, на фінансову допомогу окремим країнам, на утримання апарату цих організацій. Оскільки окремі складові фінансової системи мають конкретне функціональне призначення в обслуговуванні відтворювальних процесів в економіці, можна стверджувати, що кожна ланка фінансової системи є самостійним елементом, проте ця самостійність відносна в середині єдиного цілого. Так, наприклад, недоліки в організації фінансової діяльності підприємницьких структур, їх збитковість зменшують надходження до бюджетної системи, централізованих цільових фондів, страхових фондів. Це звужує фінансові можливості держави, зумовлюючи дефіцит бюджету. Наявність дефіциту бюджету може призвести до зростання інфляції або державного боргу, що негативно позначиться на діяльності всіх учасників фінансового ринку.

Розлад фінансової системи може спричинити фінансову кризу в державі.

На поверхні явищ фінансова криза проявляється у зростанні бюджетного дефіциту, державного боргу, інфляції. Як наслідок — значне зниження платоспроможності підприємницьких структур, життєвого рівня населення, соціальне розшарування в суспільстві.

Основними напрямками подолання фінансової кризи може бути зокрема: запровадження жорсткого режиму економії щодо витрачання бюджетних коштів, передусім на управління, оборону, фінансування збиткових і низькорентабельних виробництв, різні види дотацій; визначення доцільності фінансування деяких соціальних витрат; зменшення обсягів фінансових запозичень, насамперед зовнішніх; удосконалення інструментів залучення до інвестиційної сфери особистих накопичень населення; забезпечен­ня фінансової підтримки малого бізнесу; оптимізація рівня подат­кових вилучень до бюджету.

Лекція до самостійного опрацювання.

Тема: Фінанси суб»єктів господарювання.

Зміст плану:

1. Фінансові ресурси підприємства, джерела їх формування.

2. Фінансові ресурси населення .

3. Джерела формування доходів населення. Класифікація джерел формування доходів населення.

Формування фінансових ресурсів на підприємствах, як уже зазначалося, відбувається під час створення статутного фонду, а також у процесі розподілу грошових надходжень у результаті повернення авансованих коштів в основні та оборотні фонди, використання доходів на формування резервного та інших фондів. У зв’язку з цим поняття «формування» та «розподіл» доцільно розглядати як єдиний процес у суспільному виробництві. Утворення грошових фондів завжди передбачає розподіл валових доходів.

Грошові фонди — це частина грошових коштів, які мають цільове спрямування. До грошових фондів належать: статутний фонд, фонд оплати праці, резервний фонд та ін.

Кошти підприємства використовують не тільки у фондовій формі. Так, використання підприємством коштів для виконання фінансових зобов’язань перед бюджетом та позабюджетними фондами, банками, страховими організаціями здійснюється в не фондовій формі. У цій формі підприємства також одержують дотації та субсидії, спонсорські внески.

Фінанси є безвідмовним індикатором виникнення вартісних диспропорцій: дефіциту грошових коштів, неплатежів, нецільового використання коштів, збитків та інших негативних явищ у процесі фінансово-господарської діяльності підприємств. Тобто фінансам властива потенційна можливість контролювати фінансово-господарську діяльність підприємств. Завдання фінансових служб підприємств полягає в якнайповнішому використанні цих властивостей фінансів для організації дійового фінансового контролю.

Організація та функціонування фінансів підприємств базується на відповідних принципах. До них належать: комерційний розрахунок, господарська та фінансова незалежність, фінансова відповідальність, матеріальна зацікавленість.

Фінансові відносини виникають уже на стадії формування статутного фонду підприємства, який з економічної точки зору являє собою майно суб’єкта господарювання на дату його створення. Джерела утворення статутного фонду залежать від форми власності:

Кошти, спрямовані в основні та оборотні засоби при формуванні статутного фонду, являють собою початкові фінансові ресурси підприємства.

На час придбання основних фондів і прийняття їх на баланс підприємства залишкова вартість збігається з їхньою початковою балансовою вартістю. Надалі, в міру участі основних фондів у виробничому процесі, їхня вартість роздвоюється: одна її частка, що дорівнює зношуванню, переноситься на готову продукцію, інша — виражає залишкову вартість наявних основних фондів. Зношена частка вартості основних фондів, перенесена на готову продукцію, в міру реалізації останньої поступово нагромаджується в грошовій формі в амортизаційному фонді. Цей фонд поповнюється за рахунок щорічних амортизаційних відрахувань і використовується для простого та частково для розширеного відтворення основних фондів.

Оскільки розширене відтворення передбачає оновлення основних фондів у розмірах, які перевищують нараховану суму зносу, для фінансування капітальних вкладень, крім амортизації, залучаються також інші джерела фінансових ресурсів: прибуток, що залишається у розпорядженні підприємства; фінансові ресурси, залучені від розміщення акцій; пайовий капітал; довгострокові кредити комерційних банків; придбання основних фондів на основі фінансового лізингу; інвестиційний податковий кредит; цільові субсидії; в особливих випадках, обумовлених рішеннями уряду — бюджетні асигнування та кошти державних цільових фондів. Кошти іноземних інвесторів використовуються при створенні на території України спільних підприємств із залученням іноземного капіталу. Однак обсяги іноземних інвестицій в Україні поки що незначні. Їх нарощування стримується через відсутність відповідних державних гарантій, нестабільність політичної та економічної ситуації.

Для виробництва продукції підприємству поряд із основними фондами, потрібні й оборотні кошти. Частина оборотних коштів авансується у сферу виробництва і формує оборотні виробничі фонди, інша частина перебуває в обігу і формує фонди обігу. На час введення підприємства в експлуатацію воно потребує такого обсягу грошових коштів у складі статутного фонду, який забезпечив би йому придбання матеріальних оборотних фондів і був би достатнім для обслуговування процесу виробництва та реалізації продукції.

Грошові кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди і фонди обігу, становлять обігові кошти підприємства. Від забезпечення обіговими коштами залежать ритмічність, злагодженість і висока результативність роботи підприємства. Оптимальна потреба підприємства в обігових коштах визначається через їх нормування.

Фінансові відносини у сфері функціонування обігових коштів виникають у таких випадках:

· при створенні статутного фонду підприємницьких структур;

· у процесі використання фінансових ресурсів для збільшення власних обігових коштів;

· при інвестуванні залишку обігових коштів у цінні папери.

Для формування обігових коштів підприємство використовує як власні, так і позикові ресурси.

У процесі господарської діяльності підприємства несуть грошові витрати не однорідні за своїм економічним змістом і призначенням. Усі грошові витрати підприємства можна поділити на три самостійні групи:

1) витрати, безпосередньо пов’язані з отриманням прибутку;

2) витрати, які безпосередньо не пов’язані з отриманням прибутку;

3) примусові витрати.

Витрати, пов’язані з отриманням прибутку, включають затрати на обслуговування виробничого процесу, на виконання робіт і послуг (матеріальні затрати, затрати на оплату праці, відрахування на соціальні потреби, амортизація основних фондів, інші затрати), затрати на реалізацію продукції (робіт, послуг), інвестиції.

Витрати, не пов’язані безпосередньо з отриманням прибутку, складаються із коштів, направлених на споживання власників підприємства, благодійні внески, відрахування в недержавні стра­хові і пенсійні фонди, соціальну сферу та ін.

До примусових витрат слід віднести податки і податкові платежі, відрахування в державні цільові фонди тощо.

Витрати підприємств на виробництво і реалізацію товарів (робіт, послуг) формують собівартість продукції.

Фінанси безпосередньо не беруть участі у технологічному процесі виробництва, але за їх допомогою здійснюється вартісна оцінка цього процесу: нараховується амортизація, формується фонд оплати праці, оцінюється розмір витрат обігових коштів, визначаються відрахування до централізованих фондів цільового призначення, інші витрати відповідно до чинного законодавства.

У процесі виробництва продукції (робіт, послуг) створюється вартість, величина якої визначається ціною реалізації (продажу). Держава, використовуючи фінанси, може істотно впливати на структуру ціни через зміну норм амортизації, відрахувань до Пенсійного фонду та Фонду соціального страхування, регулювання оплати праці. Ціни можуть збільшуватись у зв’язку з введенням акцизного збору, податку на додану вартість (або збільшенням їх ставок). Під час визначення ціни на вироблену продукцію, виконані роботи та надані послуги розраховується розмір прибутку, що закладається в ціну реалізації. Це досить важливий момент як у функціонуванні фінансів підприємницьких структур, так і фінансів держави, оскільки розмір прибутку визначає ефективність самого процесу виробництва, можливість його розширення й удосконалення, а для держави — розмір платежів до бюджету.

Результатом реалізації продукції (робіт, послуг) є дохід (виручка) підприємства. Згідно з національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку в Україні загальна сума надходження грошових коштів від діяльності підприємств включає:

· доходи від основної операційної діяльності;

· доходи від іншої операційної діяльності;

· доходи від фінансових операцій;

· доходи від іншої звичайної діяльності;

· доходи, пов’язані з надзвичайними подіями.

Виручка від реалізації продукції (робіт, послуг) є основним джерелом відшкодування авансованого у виробництво капіталу, його нагромадження, формування централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів.

На розмір доходу впливають:

а) у сфері виробництва — обсяг продукції чи послуг, якість, асортимент та інші фактори;

б) у сфері обігу — ритмічність відвантаження продукції, виконання робіт чи надання послуг, своєчасне оформлення транспортних і розрахункових документів, строки документообігу, дотримання умов договору оптимальні форми розрахунків, рівень цін; а також фактори, які не залежать від діяльності підприємства: несвоєчасне постачання ресурсами, несвоєчасна сплата за товари та послуги через відсутність у покупця коштів та ін. Несвоєчасне отримання доходу призводить до порушення договірних зобов’язань, штрафних санкцій, простоїв у виробництві, зменшення прибутку.

Важливим етапом у функціонуванні фінансів підприємницьких структур є розподіл доходу. Із отриманих грошових доходів відшкодовуються матеріальні затрати на сировину, матеріали, паливо, електроенергію та інші предмети праці. Подальший розподіл доходу пов’язаний із формуванням амортизаційного фонду як джерела відтворення основних фондів і нематеріальних активів. Частина грошового доходу, що залишилася, являє собою валовий дохід або новостворену вартість, котра використовується на виплату заробітної плати і формування чистого доходу підприємства. Частина чистого доходу враховується у собівартості продукції (робіт, послуг) як відрахування на соціальні потреби (Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд зайнятості), частина використовується на сплату податків та інших платежів до бюджету (крім податку на додану вартість, акцизного збору, мита, податку на прибуток).

Чистий дохід, що залишився, становить загальний прибуток підприємства, з якого сплачується податок на прибуток і формується чистий прибуток. За рахунок чистого прибутку підприємство створює резервний фонд, виплачує дивіденди, поповнює статутний фонд, стимулює своїх працівників тощо.

Отже, у розподілі прибутку підприємницьких структур можна виділити два етапи. Перший — це розподіл загального прибутку. На цьому етапі учасниками розподілу є держава і підприємство. Пропорції розподілу прибутку між державою (бюджетом) і підприємством складаються під впливом таких чинників, як визначення об’єкта оподаткування, ставок податку, надання податкових пільг. Установлення оптимальних пропорцій розподілу прибутку між дер­жавою і підприємством має велике значення для забезпечення потреб підприємства і формування фінансових ресурсів держави, тому воно є одним із центральних у фінансовій політиці кожної країни.

Другий етап — це розподіл і використання прибутку, що перебуває в розпорядженні підприємства після здійснення платежів до бюджету. На цьому етапі розподіл прибутку може здійснюватись через попереднє формування цільових грошових фондів або спрямуванням коштів безпосередньо на фінансування витрат. Згідно з прийнятими в Україні положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку не передбачено формування за рахунок прибутку ряду цільових фондів, як це мало місце раніше, зокрема фонду нагромадження і фонду споживання.

Матеріальним утіленням фінансових відносин на рівні господарських суб’єктів є фінансові ресурси.

Фінансові ресурси підприємства — це грошові кошти, що перебувають у його розпорядженні. До фінансових ресурсів належать усі грошові фонди й та частина грошових коштів, яка використовується поза фондами.

Загальна сума фінансових ресурсів кожного підприємства складається з таких елементів: статутний фонд; резервний фонд; амортизаційний фонд; спеціальні фонди; нерозподілений (тимчасово не використаний) прибуток; кредиторська заборгованість усіх видів, включаючи заборгованість з бюджетних платежів, із відрахувань на соціальне страхування, з оплати праці; короткострокові і довгострокові кредити комерційних банків; кошти для фінансування капітальних вкладень та інші кошти, відображені в пасиві бухгалтерського балансу підприємства.

Залежно від джерел формування фінансові ресурси підприємства поділяються на:

· створені за рахунок власних і прирівняних до власних грошових надходжень;

· мобілізовані на фінансовому ринку;

· ресурси, що надходять у порядку перерозподілу.

За правом власності фінансові ресурси поділяють на:

¨ власні кошти підприємницької структури;

¨ залучені кошти;

¨ позикові фінансові ресурси.

Первісне формування фінансових ресурсів, як уже зазначалося, відбувається під час створення господарських суб’єктів. На функціонуючих підприємствах фінансові ресурси формуються здебільшого за рахунок прибутку (від основної та інших видів діяльності) та амортизаційних відрахувань.

У процесі своєї діяльності підприємство може додатково залучати фінансові ресурси через випуск і розміщення акцій і облігацій, з бюджету чи державних фондів цільового призначення, з централізованих корпоративних фондів, через отримання страхових сум за умови настання відповідного страхового випадку.

Залучені фінансові ресурси за характером використання подібні власним, оскільки після їх надходження вони переходять у розпорядження підприємства. Разом з тим існують певні обмеження у їх використанні, адже такі кошти мають здебільшого цільовий характер.

Бюджетні асигнування можуть надаватися підприємствам (як правило, державним) у таких формах:

· бюджетні інвестиції;

· державні дотації;

· державні субсидії.

Бюджетні інвестиції являють собою виділення коштів на розвиток виробництва, насамперед у вигляді капітальних вкладень. Вони спрямовуються у пріоритетні галузі й проекти, які визначають розвиток економіки країни в цілому.

Державні дотації — це виділення коштів з бюджету на покриття збитків підприємства, як правило, у тому разі, коли збитковість є наслідком певної політики держави, наприклад цінової.

Державні субсидії — це виділення коштів з бюджету суб’єк­там підприємницької діяльності на вирішення певних завдань у рамках різного роду державних програм.

Надходження з державних цільових фондів за своїм змістом ідентичні бюджетним асигнуванням. Вони здійснюються у формі державних інвестицій і субсидій. Ці надані ресурси мають цільовий характер, що впливає із сутності даних фондів.

До позикових фінансових ресурсів відносять:

1) банківський кредит. Його необхідність визначається характером кругообігу основних і оборотних засобів. Наприклад, підприємство виробило якусь готову продукцію, тобто певна частина його виробничих запасів перейшла у товарну форму, але ще до реалізації цієї продукції, тобто до набуття нею грошової форми у підприємства є необхідність вкласти кошти у купівлю сировини, матеріалів, що означає авансування в новий кругообіг. З’являється потреба в позикових коштах, які залучаються на певний час і на поворотній основі. Те саме спостерігається, якщо підприємству необхідні додаткові кошти для збільшення обсягу виробництва, а також для подолання тимчасових порушень процесів виробництва та реалізації продукції.

2) бюджетний кредит, який діє на тих самих принципах, що й банківський.

3) комерційний кредит — це придбання товарів чи отримання послуг з відстрочення оплати. Подібна угода оформляється спеціальним борговим зобов’язанням — комерційним векселем.

Кредитування на відміну від бюджетних асигнувань здійснюється з дотриманням принципів поворотності, строковості, платності, забезпеченості.

Перехід на ринкові умови господарювання, запровадження комерційних засад у діяльність підприємств, приватизація державних підприємств потребують нових підходів до формування фінансових ресурсів. Так, нині важливе місце в джерелах фінансових ресурсів належить пайовим та іншим внескам фізичних та юридичних осіб, членів трудового колективу. Водночас значно скорочуються обсяги фінансових ресурсів, які надходять від галузевих структур, обсяги бюджетних субсидій від органів державної влади. Збільшується значення прибутку, амортизаційних відрахувань та позикових коштів у формуванні фінансових ресурсів підприємств. Усе це змушує підприємства виявляти ініціативу та винахідливість, нести повну матеріальну відповідальність.

Обсяг виробництва, його ефективність зумовлюють розмір, склад та структуру фінансових ресурсів підприємства. У свою чергу, від величини фінансових ресурсів залежить зростання виробництва та соціально-економічний розвиток підприємства. Наявність фінансових ресурсів, їх ефективне використання визначають фінансове благополуч­чя підприємства: платоспроможність, ліквідність, фінансову стійкість.

Пошук фінансових джерел розвитку підприємства, забезпечення найефективнішого інвестування фінансових ресурсів набувають важливого значення в роботі фінансових служб підприємства за умов ринкової економіки.

У процесі формування фінансових ресурсів підприємств велике значення має структура їхніх джерел. Підвищення питомої ваги власних коштів позитивно впливає на фінансову діяльність підприємств. Висока питома вага залучених та позикових коштів ускладнює фінансову діяльність підприємства та потребує додаткових витрат на сплату процентів за банківські кредити, дивідендів на акції, доходів на облігації, зменшує ліквідність балансу підприємства, підвищує фінансовий ризик. Тому в кожному конкретному випадку необхідно детально продумати доцільність залучення додаткових фінансових ресурсів.

Лекція до самостійного опрацювання.

Тема: Податки.

1. Основні види податків та механізм їх стягнення.

2. Податкова політика: поняття та напрями.

Податок — це плата суспільства за виконання державою її функцій, це відрахування частини вартості валового національного продукту (ВНП) на загальносуспільні потреби, без задоволення яких суспільство існувати не може^[1]. Але не всі обов’язкові платежі, які надходять до централізованих грошових фондів держави, називаються податками.

У сучасній фінансовій науці та податковому законодавстві використовуються три основні терміни, якими позначаються платежі державі — плата, відрахування, податок. Розглянемо відмінності між ними.

Плата передбачає певну еквівалентність відносин платника з державою. Прикладами плати є державне мито, збори за спеціальне використання природних ресурсів, за забруднення навколишнього середовища, рентні платежі, плата за торговельний патент на деякі різновиди підприємницької діяльності. Значною мірою частина їх має відшкодувальний характер: вони є платою за послуги, які надаються державою, платою за отримання дозволу за якусь діяльність тощо. Плата вноситься за рахунок як собівартості, так і прибутку, що визначається механізмом її вилучення.

Відрахування передбачає цільове призначення платежів. Воно може бути або частковим, тобто встановленим згідно з економічним змістом платежів, або повним, коли кошти у повному обсязі використовуються лише за цільовим призначенням. Наприклад, часткове цільове призначення має збір за геологорозвідувальні роботи, оскільки вноситься до держбюджету, і в загальній сумі бюджетних доходів його цільове призначення втрачається. При цьому суми фінансування геологорозвідувальних робіт можуть бути як більшими, так і меншими за відрахування. Коли фінансування менше за надходження, то цільове призначення не зберігається. Прикладами повного цільового призначення відрахувань є збори до державних позабюджетних цільових фондів. Загалом, відрахування відносять до затрат виробництва та включають у собівартість. Отже, за своєю сутністю плата та інший обов’яз­ковий платіж — це обов’язковий, безповоротний платіж до бюджетів відповідного рівня, який має відплатний, компенсаційний характер і вноситься регулярно або у зв’язку з наданням державою платникові певної послуги чи певних прав.

Податки насамперед — це сукупність фінансових відносин, що складаються в процесі перерозподілу ВВП з метою створення централізованого державного фонду для фінансування суспільних функцій. Найбільш лаконічним і правильним з теоретичних позицій є, на наш погляд, таке визначення: «Податки — імперативні грошові відносини, у процесі яких створюється бюджетний фонд, без надання суб’єктові податку якого-небудь еквівалента»^[2]. Як розвиток цього визначення можна навести поняття податку, що дається у проекті Податкового кодексу України:

«Податок — це індивідуально безвідплатний, безповоротний, нецільовий платіж, що вноситься платником податку до бюджету відповідного рівня в порядку, розмірах та у строки, встановлені законодавством».

Характерними ознаками податків, які дають змогу вирізнити їх серед інших платежів, є те, що податки не мають ні елементів повного еквівалентного обміну, ні конкретного цільового призначення. Також необхідно зазначити, що якщо плата та відрахування можуть сплачуватися як державі, так і іншим юридичним особам, то податки — це атрибут лише держави. Імперативність — це перша сутнісна ознака податку. Вона передбачає відносини влади і підлеглості.

Оволодіння основами податкової теорії вимагає чіткого й точного розуміння податкової термінології, тобто понять, які заведено називати елементами податку. До таких понять належать: об’єкт податку, або податкова база, суб’єкт (платник) податку, джерело податку, одиниця оподаткування, ставка податку, податкова квота.

Об’єкт податку вказує на те, що саме оподатковується (дохід, земля, транспортний засіб тощо). Назва податку майже завжди походить від об’єкта оподаткування. У фіскальній термінології об’єкт оподаткування ще називають податковою базою.

Суб’єкти оподаткування — це особи (юридичні або фізичні), на яких покладено обов’язки сплачувати, утримувати та перераховувати податки до бюджету. Платника податку треба відрізняти від справжнього носія податку (кінцевого споживача) — особи, на яку податок припадає наприкінці усіх процесів перекладання.

Джерелом податку називають дохід, з якого платник сплачує податок. Джерело сплати може бути безпосередньо пов’язане з об’єктом оподаткування (коли оподатковується сам дохід або майно, що приносить дохід), а може і не мати стосунку до об’єкта оподаткування (наприклад, податки на майно і землю, які перебувають в особистому користуванні і не приносять доходу їх власникам). Податок може сплачуватись із доходу (незалежно від джерел його отримання), або капіталу (майна), коли для покриття податку доводиться витрачати його частку.

Одиницею оподаткування (або масштабом вимірювання) є одиниця виміру (фізичного чи грошового) об’єкта оподаткування. Фізичний вимір точніше відображає об’єкт оподаткування (площа земельної ділянки в га або м², обсяг циліндра двигуна транспортного засобу в м³). Грошовий вимір може бути безпосереднім — у разі оцінювання доходів і опосередкованим — якщо оцінюється земельна ділянка, майно тощо.

Ставка податку — це законодавчо встановлена величина податку на одиницю виміру бази оподаткування. Існують два підходи до встановлення податкових ставок: універсальний і диференційований. За універсального встановлюється єдина для всіх платників ставка, за диференційованого — кілька. Диференціація ставок може відбуватися у двох напрямах. Перший — у розрізі платників, коли для більшості платників виділяється основна ставка, а також знижені й підвищені ставки для окремих платників. Другий — у розрізі різних характеристик і оцінок об’єкта оподаткування. За способом побудови ставки податку поділяються на тверді та процентні. Тверді ставки встановлюються у грошовому вимірі на одиницю оподаткування в натуральному обчисленні. Процентні ставки встановлюються щодо об’єкта оподаткування, який має грошовий вимір. Процентні ставки можуть бути пропорційними, прогресивними, регресивними і змішаними. Пропорційні — це єдині ставки, що не залежать від розміру об’єкта оподаткування. Прогресивні — це такі ставки, розмір яких зростає в міру збільшення обсягів об’єкта оподаткування. Регресивні ставки на відміну від прогресивних зменшуються в міру зростання об’єкта оподаткування. У практиці оподаткування прогресивні і регресивні ставки можуть застосовуватись як окремо, так і в поєднанні — у вигляді прогресивно-регресивної і регресивно-прогресивної шкали ставок.

Податкова квота — частка податку в доході платника. Вона характеризує рівень оподаткування і може бути як в абсолютному, так і у відносному вимірах. У податковій справі податкові квоти законодавчо не встановлюються.

Краще з’ясувати сутність податків і їх вплив через податковий механізм на економіку можливо завдяки класифікації податків за певними ознаками:

· за формою оподаткування;

· за економічним змістом об’єкта оподаткування;

· залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки;

· за способом стягнення;

· залежно від порядку зарахування.

За формою оподаткування всі податки поділяються на дві групи: прямі і непрямі, або опосередковані.

Прямі податки встановлюються безпосередньо щодо платників, їх розмір залежить від масштабів об’єкта оподаткування. Коли об’єктом оподаткування є прибуток, земля, капітал або дохід юридичної чи фізичної особи, то це податок прямий, він залежить від величини певної власності. Прикладом цього можуть бути податки на прибуток підприємств, доходи громадян, на землю, майно тощо. Прямі податки сприяють такому розподілу податкового тягаря, за якого більше платять ті члени суспільства, котрі мають вищі доходи. Такий принцип оподаткування більшістю економістів світу визнається найсправедливішим. Разом з тим форма прямого оподаткування потребує і складного механізму стягнення податків, бо виникають проблеми обліку об’єкта оподаткування й ухилення від сплати. Тому, незважаючи на справедливість прямих податків, податкова система не може обмежуватися тільки ними. Це був би однобокий підхід, згубний для будь-якої системи.

За непрямого оподаткування об’єктом є не дохід, а витрати, оскільки податок сплачується під час купівлі товару.

Непрямі податки встановлюються в цінах товарів і послуг, їх розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів. Підкреслюємо, тільки прямо, бо оскільки непрямі податки включаються в ціни, то їх платить в абсолютному розмірі більше той, хто більше споживає, а більше споживає той, хто має вищі доходи. Тому непрямі податки вважаються найнесправедливішими, фіскальними. Найхарактернішими прикладами непрямого оподаткування є податок на додану вартість, акцизний збір, мито.

Історичний розвиток системи оподаткування привів до поступового розмивання чітких відмінностей між прямими та непрямими податками. Універсальні форми непрямих податків — акцизів — у разі перенесення їх стягнення зі сфери реалізації у сферу виробництва набувають багато ознак прямого оподаткування. Насамперед це чітко визначений об’єкт оподаткування — обсяг обороту чи додана вартість. При цьому об’єкти оподаткування частково збігаються: пряма форма — податок на прибуток і непряма форма — податок на додану вартість, частину якої становить той самий прибуток.

За економічним змістом об’єкта оподаткування податки поділяються на три групи: податки на доходи, споживання і майно. Податки на доходи стягуються з доходів фізичних та юридичних осіб. Безпосередніми об’єктами оподаткування є заробітна плата та інші доходи громадян, прибуток або валовий дохід підприємств. Податки на споживання сплачуються не під час отримання доходів, а при їх використанні. Вони справляються у формі непрямих податків. Податки на майно встановлюються щодо рухомого чи нерухомого майна. На відміну від податків на споживання, які сплачуються тільки один раз — під час купівлі, податки на майно стягуються постійно, доки майно перебуває у власності.

Залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки, вони поділяються на загальнодержавні та місцеві.

Загальнодержавні податки встановлюють вищі органи влади. Їх стягнення є обов’язковим на всій території країни, незалежно від того, до якого бюджету (державного чи місцевого) вони зараховуються.

Місцеві податки встановлюються місцевими органами влади та управління. Можливі різні варіанти встановлення місцевих податків:

· у вигляді надбавок до загальнодержавних податків. Рівень надбавки визначають місцеві органи відповідно до встановлених обмежень;

· введення місцевих податків за переліком, що встановлюється вищими органами влади. Вибір податків здійснюється місцевими органами влади;

· упровадження місцевих податків на розсуд місцевих органів без будь-яких обмежень з боку центральної влади.

За способом стягнення податки бувають: розкладні та квотарні, або окладні.

Розкладні податки — це історична форма справляння податків. Вона відповідала низькій податковій техніці. Механізм оподаткування був таким: спочатку уряд визначав загальну суму податкових надходжень, яка необхідна була для фінансового забезпечення функціонування держави, потім ця сума розподілялась між адміністративними одиницями залежно від обраного масштабу. Пізніше уряд адміністративної одиниці доводив до кожного платника відповідну суму нарахованого податку.

За квотарних, або окладних, податків для кожного платника нарахована до сплати сума податку визначається залежно від обсягу податкової бази, або об’єкта оподаткування, і ставок (квот) податку.

Залежно від порядку зарахування податки поділяють на регульовані та закріплені (директивні). Регульовані податки — це податки, які можуть зараховуватися до різних бюджетів, тобто держава розподіляє їх між рівнями бюджетної системи. В основному як регульовані виступають загальнодержавні податки. Закріплені або директивні податки — це податки, які повною мірою надходять до певного бюджету. Директивними можуть бути як загальнодержавні, так і місцеві податки.

Розрізняють три способи утримання податків:

1) біля джерела отримання доходу;

2) на підставі декларації;

3) на підставі платіжного доручення.

Перший спосіб — використовується в процесі стягнення податків і зборів із заробітної плати і доходів громадян від здійснення трудових обов’язків.

Другий спосіб — стягнення податків на підставі декларації передбачає надання платниками даних про фактичні розміри об’єкта оподаткування. При цьому існують значні можливості для ухилення від сплати податків. Стягнення податків на підставі платіжного доручення здійснюється лише у випадках, коли платник має сплатити суму нарахованих йому відповідними органами податків (наприклад, розрахунок сум земельного податку в сільській місцевості здійснюється фахівцями сільських Рад народних депутатів). В окремих випадках платник надає цим органам декларацію про фактичні чи прогнозовані розміри об’єкта оподаткування.

Організація оподаткування має значний вплив на суспільне життя. Податки в руках одних управлінців можуть бути знаряддям та інструментом стабілізації та економічного процвітання в державі, а в руках інших — засобом нестабільності та економічного саморуйнування.

Податкова політика — це діяльність держави у сферах запровадження, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів до централізованих фондів грошових ресурсів держави.

Дбаючи про формування державних грошових фондів за рахунок податків і податкових платежів та встановлюючи нові види та форми оподаткування, державні структури повинні провадити таку податкову політику, яка має оптимально поєднувати інтереси держави і платників податків. Про оптимальність із погляду платників можна сказати словами французького економіста Леруа Больє: «Найкращий податок — то найменший податок». Звичайно, теоретики не можуть сприймати оптимальність так просто й безпосередньо. На їх погляд, вона полягає в максимізації індивідуально очікуваної корисності від різних комбінацій в оподаткуванні: співвідношення прямих і непрямих податків; диференціації оподаткування за окремими секторами економіки (промисловість, сільське господарство, житлово-комунальна сфера); дії окремих податків (прибуткового, податку на товари та ін.).

Успішне проведення податкової політики можливе за умови наукового поєднання таких критеріїв:

· фіскальної достатності;

· економічної ефективності;

· соціальної справедливості;

· стабільності;

· гнучкості.

Проявом податкової політики держави на практиці є податкова система.

Взаємозв’язок між податковою політикою і податковою системою може бути визначений так: метою оподаткування є вилучення ресурсів із сфери приватного використання; податкова політика спрямовується так, аби провести це вилучення з найменшою шкодою для економіки країни і соціальної сфери.

У податковій теорії найчастіше використовуються такі терміни: «податкова система» і «система оподаткування». Останній термін використовується частіше, оскільки він продекларований Законом України «Про систему оподаткування». У статті 2 закону дається таке визначення: «Сукупність податків і зборів (обов’язкових платежів)» у бюджети і державні цільові фонди, що стягуються у встановленому законами України порядку, становить систему оподаткування».

На основі цього визначення можна виділити два елементи системи оподаткування: сукупність податків і зборів та встановлений законом порядок їх стягнення.

Податкова система визначається у Податковому кодексі як сукупність загальнодержавних і місцевих податків, зборів та інших обов’язкових платежів, до бюджетів усіх рівнів, форм і методів їх установлення, зміни, скасування, обчислення, сплати та стягнення, а також забезпечення відповідальності за вчинення правопорушень у сфері оподаткування, організації роботи з податкового контролю.

Наведене визначення характеризує оподаткування не як суто механічний набір елементів, а як систему, зв’язки між елементами якої відбуваються через грошові й інформаційні потоки. Робиться наголос на взаємозв’язок і взаємообумовленість елементів системи та на меті функціонування системи.

В умовах розвинутих ринкових відносин податкова система є важливим елементом регулювання економічних і соціальних процесів у державі. Ефективність її функціонування визначається найрізноманітнішими факторами і насамперед економічним становищем, розкладом політичних сил, рівнем податкової культури, досягненнями економічної науки тощо.

Склад податкової системи, структурні співвідношення окремих податків значно різняться. Наприклад, розподіл влади між штатами та федеральним урядом, що склався історично у США, зумовив відсутність податку на додану вартість у більшості штатів. Високі ставки оподаткування прибутків фізичних осіб у Німеччині, Данії, Австрії забезпечують традиційно високі соціальні гарантії населення. У Швеції високий рівень податків пов’язаний з ефективною системою розподілу коштів на соціальні цілі.

Проте є узагальнюючі показники, за якими можна визначити ефективність податкових систем. Це — досягнення балансу між стимулюванням економічної активності та соціальною справедливістю податків і рівнем перерозподілу валового внутрішнього продукту за допомогою податків.

Частка валового внутрішнього продукту, яку держава мобілізує у своє розпорядження за допомогою податків, становить у Швеції 52,2 %, у Франції — 43,5 %, у Німеччині — 42,3 %, у США — 34,2 %, в Японії — 33,2 % і має тенденцію до збільшення.

Існує відповідний зв’язок між часткою податків у ВВП і моделлю ринкової економіки. Так, досить низькі масштаби перерозподілу державою ВВП характерні для американської моделі ліберальної ринкової економіки. Шведському варіанту моделі функціонування ринкової економіки, навпаки, притаманне активне втручання держави у розподіл ВВП з подальшим використанням коштів на соціальні цілі.

Не менш важливою є структура податків. Вона постійно змінюється під впливом економічних, соціальних та політичних факторів. Загалом розвиткові сучасних податкових систем зарубіжних країн притаманні такі риси:

· розширення оподаткування особистих доходів;

· модернізація податків на споживання;

· зменшення впливу податків на прибуток корпорацій;

· невпинне зростання відрахувань на соціальне страхування.

У більшості країн основу податкових надходжень становлять прямі податки (США, Великобританія, Японія, Канада та ін.). Урівноважена структура податків у Німеччині та Італії (непрямі податки становлять відповідно 45,2 та 48,9 %). У Франції переважає непряме оподаткування.

Непрямі податки з’явилися наприкінці XVIII ст., коли розвиток податкових форм відбувався одночасно в двох напрямках — прямого й опосередкованого оподаткування.

Непрямі податки сплачує багато платників за місцем створення нової вартості, ці податки різняться простотою обчислення; широка база оподаткування сприяє зростанню доходів бюджету; вилучення податку на всіх етапах руху товарів забезпечує рівномірний розподіл податкового тягаря між усіма суб’єктами підприємницької діяльності; застосування нульової ставки на експортні товари сприяє збільшенню обсягу експорту та підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних товарів на світовому ринку.

Усі ці переваги непрямого оподаткування сприяли тому, що розвиток системи оподаткування здійснюється як оптимальне співвідношення прямих і непрямих податків залежно від економічних умов розвитку кожної держави.

Податок на додану вартість за своєю економічною суттю є універсальним акцизом, його починали застосовувати як податок з обороту. За умов ринку спрацьовує кумулятивний ефект, тобто на кожній стадії руху товарів нараховується податок.

Усе це зумовило пошук нових варіантів непрямого оподаткування, і в 70—80-х роках XX ст. було обґрунтовано доцільність оподаткування лише доданої вартості. Така система оподаткування зберігає переваги податку з обороту щодо оподаткування всіх етапів руху товарів, але водночас усуває його головну ваду — кумулятивний (каскадний) ефект.

Об’єктом оподаткування ПДВ є додана вартість, тобто вартість, створена на даному конкретному етапі руху товару. За економічною суттю доданою вартістю є частина валового внутрішнього продукту, створеного (виробленого) певною господарсь­кою одиницею.

Суб’єктами податку на додану вартість є фізичні та юридичні особи, які ведуть підприємницьку діяльність у сфері виробництва, торгівлі та послуг. Фактично платником ПДВ є споживач незалежно від того, чи це юридична, чи фізична особа.

На сьогодні податок на додану вартість набув широкого застосування. Він є важливою складовою податкових систем у понад 40 країнах світу, в тому числі в 17 європейських країнах. Ставки податку встановлюються в процентах, які коливаються від 12 % у Люксембурзі та Іспанії до 22 % у Данії і 25 % в Ірландії. Кількість ставок досить різна від однієї (в Данії) до семи (у Франції). Найнижча ставка — 2,1 % у Франції на продовольчі товари, і найвища — 33,3 % щодо товарів, які є предметами розкоші. Загалом є підстави для висновку, що досвід застосування ПДВ у країнах Європи підтверджує його життєздатність і успішне функціонування в ринкових системах.

Один із видів непрямого оподаткування — специфічні акцизи, які є найактивнішими інструментами державного регулювання кількісних параметрів споживання певного переліку товарів, тютюнових та горілчаних виробів, контролювання доходів монополістів при виробництві деяких товарів, захисту власних виробників та перерозподілу доходів споживачів при купівлі предметів розкоші (ювелірні вироби, дорогі автомобілі).

Специфічні акцизи в більшості країн мають назву «акцизного збору». Вони включаються в ціну товару й оплачуються покупцями, виробниками або імпортерами товарів. Податок нараховується один раз на визначеному законом етапі руху товару від виробництва до споживання.

Ставки акцизного збору, як правило, встановлюються в процентах до оптової ціни товару. Водночас останніми рока­ми спостерігається певна незручність щодо обчислення акцизу та неточності при визначенні величини податку. Тому дедалі більшого поширення набуває метод упровадження ставок у твердих сумах з одиниці товару. Це дає змогу ефективніше впливати на процес виробництва та реалізацію підакцизних товарів.

Світовий досвід застосування в оподаткуванні специфічних акцизів підтверджує, що треба дуже обережно підходити до визначення ставок акцизних зборів. Високі ставки зумовлюють зростання тіньового обороту, ухилення від оподаткування та появу великої кількості неякісної фальсифікованої продукції. Боротьба з цим явищем не дає позитивних результатів і, що найголовніше, потребує великих затрат із боку держави, які іноді перевищують доходи від акцизного збору.

Водночас треба зазначити, що в більшості країн світу після проведення податкових реформ у 70—80-х роках XX ст. частка специфічних акцизів у доходах бюджету зменшилася.

Це зумовлено тим, що стали поширюватися універсальні акцизи, збільшилася база оподаткування щодо особистого прибуткового податку, в податкових надходженнях швидкими темпами зростала частка податків на соціальне страхування.

Пряме особисте оподаткування. Зростання матеріального добробуту населення в другій половині XX ст. в більшості країн світу дало змогу зробити особисте оподаткування масовим. На сьогодні майже 80 % надходжень від прибуткового податку з громадян припадає на населення з трудовими доходами, основу яких становить заробітна плата. Протягом останніх 40 років є чіткою тенденція до зростання частки особистого прибуткового податку в доходах бюджетів усіх країн Європейського союзу. Особистий прибутковий податок становить від 5 до 27 % ВВП у країнах із розвинутою ринковою економікою.

Питома вага особистого прибуткового податку в заробітній платі робітників і службовців економічно розвинутих країн становить від 2 % у Японії до 36 % у Данії та Швеції. Причому є досить стійкою тенденція до зростання питомої ваги податку в заробітній платі зі збільшенням обсягів ВВП на душу населення.

У фінансовій літературі тривалий час дискутувалося питання про те, що високі податки із заробітної плати зменшують економічну заінтересованість у збільшенні заробітку. Це підтверджують численні опитування, проведені зарубіжними науковими центрами. Так, у Великобританії та ФРН більшість платників податку вважає за краще не збільшувати свій робочий день для додаткового заробітку при зростанні податкової ставки понад 30 %.

Усе це дало підстави, з огляду на кейнсіанські постулати, стверджувати, що особисте прибуткове оподаткування стало гальмом для економічного розвитку. Під такими гаслами й здійснювалися податкові реформи 70—80-х років у більшості європейських країн і в США. Організаційно ці реформи мали за мету універсалізацію і спрощення податкових систем, створення умов для обмеження ухилення від сплати податків, упорядкування й значне скорочення податкових пільг.

З погляду макроекономіки податкові реформи були спрямовані на зменшення обсягів перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою податкової системи, збільшення особистих нагромаджень громадян і використання їхніх заощаджень для економічного зростання.

Реформування прибуткового податку, який сплачують громадяни, проходило з використанням положень неокласичних концепцій, адже уряди більшості країн мали на меті нейтралізувати вплив податку на розвиток економіки. Це була протидія тому, що останніми десятиліттями обсяги особистого оподаткування збіль­шувалися як за рахунок збільшення кількості платників податків, так і завдяки підвищенню податкових ставок. Це зумовило застосування різноманітних пільг, як правило, до платників податку з високими доходами, що спотворювало регулятивні функції держави, негативно позначалося на споживанні.

Тому під час проведення податкових реформ спостерігається чітка тенденція до скорочення граничних ставок особистого прибуткового оподаткування. Найбільшою мірою це стосується США, де загальне скорочення штатних і місцевих податків становить

22 процентних пункти, у Великобританії — 20, Японії — 23,

Австралії — 11. Найвищі ставки особистого прибуткового податку — у Швеції й Данії. Додамо, що на сьогодні у США податки в середньому становлять 25 % від доходу сім’ї.

У наукових колах Заходу не припиняються дискусії щодо доцільності принципу прогресивності оподаткування. Нині податкові системи країн Європи з розвинутою ринковою економікою будуються на відносно невеликій прогресії в оподаткуванні. Однаковою мірою це стосується і США.

Велика прогресія в оподаткуванні більшістю спеціалістів у цій сфері вважається недоцільною і такою, що негативно позначається на економічній активності. За останні десятиліття кількість ставок особистого прибуткового оподаткування скоротилася в країнах «великої сімки» майже вдвічі. Дуже суттєвим є зниження максимальної ставки. Так, у Великобританії вона знизилась з 83 до 40 % у 1990 р., що, як стверджують фахівці, стало основною причиною інвестиційної активності. В Японії максимальна ставка була знижена із 70 до 50 %, що теж було визнано японськими вченими податковою революцією.

Загалом можна дійти висновку, що розвиток особистого прибуткового оподаткування відбувається через його лібералізацію, стимулювання особистих заощаджень і споживання.

Податки на соціальне страхування. У другій половині XX ст. з’явився і став швидкими темпами розвиватися новий вид податків — так звані цільові податки для фінансування системи соціального страхування. Це пов’язано насамперед з тим, що в країнах з ринковою економікою підвищилась соціальна спрямованість їх розвитку, стало більше уваги приділятися соціальним гарантіям населенню з метою побудови моделі економіки суспільного добробуту.

Сьогодні так звані податки соціальної спрямованості мають досить високу питому вагу в ВВП і в загальній сумі податкових надходжень до бюджетів західних держав. Однак у деяких країнах податки на соціальне страхування невеликі (Данія, Фінляндія) — 1—3 % від ВВП. У цих країнах фінансування витрат на соціальне страхування, тобто виплата пенсій і допомоги, здійснюється за рахунок загальних податкових надходжень. Тому в них і ставки податків дещо вищі. Тенденція до зростання цільового оподаткування є досить помітною. У наукових колах Заходу дійшли висновку, що зростання обсягів виробництва валового внутрішнього продукту в країнах із ринковою економікою дає змогу збільшити витрати на соціальне страхування і значно підвищити добробут населення. Розвиток соціального страхування сприяє підвищенню продуктивності праці та створює фінансові передумови підвищення життєвого рівня народу, економічного зростання в державі.

Податок на соціальне страхування сплачують підприємці та працездатне населення. Причому підприємці вносять понад 60 % від загальної суми, що надходить до бюджету. У заробітній платі працюючих податок на соціальне страхування в країнах ЄС становить понад 12 %. Це досить істотне податкове навантаження на доходи працюючих, і тому постійно точиться боротьба за зменшення податкового тягаря. Учені-фінансисти здійснюють пошук гнучкішого й справедливішого оподаткування. Пропонується ввести неоподатковуваний мінімум, надання пільг під час оподаткування тощо.

Деякі вчені Західної Європи пропонують зовсім скасувати податок на соціальне страхування, збільшивши ставки наявних податків. На їх думку, податок на соціальне страхування збільшує вартість робочої сили, що спричиняє безробіття, а безробіття потребує додаткових коштів на виплату допомоги.

Широко дискутується також ідея створення системи фінансування соціального страхування, яка б стимулювала зайнятість. Тут основним аргументом є теза про те, що соціальне страхування поряд з освітою, безпекою, охороною здоров’я слід розглядати як об’єктивний елемент життя людини. Тож можна дійти висновку, що система соціального страхування має фінансуватися за рахунок загальної суми вилучених податків, а не за рахунок цільового податку. Це, звичайно, не дуже переконливі аргументи, які майже нічого не міняють у загальній системі оподаткування.

Заслуговує на увагу пропозиція голландських учених Л. Боша та Р. Ван Ден Ноорда, які замість податку на соціальне страхування пропонують ввести податок на чисту вартість, тобто на заробітну плату й прибуток підприємця. Це, на їхню думку, зменшує навантаження на фонд оплати праці, розширює податкову базу, робить податок нейтральнішим щодо зростання цін.

Пошук шляхів удосконалення вирахування й сплати податку на соціальне страхування актуальний і для України. В Україні цей податок має назву «відрахування до Пенсійного фонду», «відрахування до Фонду соціального страхування», які збільшують податкове навантаження на фонд оплати праці та зумовлюють усі, пов’язані з цим, негативні наслідки в економіці держави.

Місцеві податки. Місцеві податки поширилися у другій по­ловині XX ст. Це пов’язано з розвитком демократичних засад у суспільстві. Центральні органи влади як під тиском демократичних сил, так і з огляду на доцільність та ефективність вирішення низки питань економічного й соціального життя населення на місцевому рівні стали передавати й законодавчо закріплювати за місцевими органами влади функції державного управління. Це потребувало передання місцевим органам влади певних обсягів фінансових ресурсів для виконання цих функцій.

Усе це зумовило появу місцевих податків як найреальнішої форми мобілізації фінансових ресурсів на місцевому рівні. На сьогодні місцеві податки є важливою структурною ланкою податкових систем більшості країн. За їх допомогою мобілізуються кошти для фінансування соціально-культурних заходів, а також витрат, пов’язаних із розвитком місцевого господарства та інших заходів місцевого значення.

Місцеві податки запроваджуються законами держави, але відповідно до законодавства вони можуть вводитись постановами та рішеннями місцевих представницьких органів або місцевими адміністраціями залежно від того, які повноваження у сфері оподаткування надаються законодавством держави цим місцевим органам влади.

Місцеві податки сплачуються юридичними та фізичними особами, які одержують доходи, володіють майном на даній території або землею, здійснюють певний вид діяльності або використовують майно, що перебуває в розпорядженні місцевого самоврядування. Співвідношення між місцевими й державними податками в різних країнах складається по-різному. Це зумовлено рівнем розвитку місцевого самоврядування, економічним становищем у державі, традиціями суспільного життя. Так, якщо в Канаді налічується не більше десяти місцевих податків, то у Франції їх понад 50, в Італії більш як 70, у Бельгії — понад 100. Місцеві податки різноманітні — майнові, подушні, поземельні тощо.

Найпоширеніші майнові податки, де об’єктом оподаткування є вартість нерухомого майна — землі, житлових будинків, гаражів, худоби, машин, обладнання, акцій, державних облігацій. Майнові податки в більшості наукових джерел називають податками на власність. Майно, що оподатковується, має свою оцінку. Методи оцінки майна встановлюються місцевими органами влади. У більшості країн світу місцеві органи влади мають визначені законом широкі права щодо встановлення ставок місцевих податків, надання пільг.

У багатьох країнах, насамперед у США, Швейцарії, Швеції, ФРН, до місцевих належить місцевий особистий прибутковий податок. Він становить майже третину й більше доходів місцевих бюджетів. Цим податком оподатковується, як правило, заробітна плата. Причому місцевий прибутковий податок може справлятися й за наявності державного прибуткового податку. У ФРН до місцевих податків відносять промисловий, де об’єктом оподаткування є дохід від заняття промислом і капітал, тобто виробниче майно.

У деяких країнах, наприклад у Франції, до місцевих податків належать певні нетрадиційні форми оподаткування. Це податок на житло й податок на професію. Об’єктом оподаткування податку на житло є житлові приміщення, будинки, вілли, квартири, підсобні приміщення, гаражі. За цим податком є велика кількість пільг. Податок на професію сплачують юридичні й фізичні особи, що ведуть торговельно-промислову діяльність, а також особи вільних професій.

Досить поширеними є місцеві цільові податки — на збирання харчових відходів, прибирання вулиць, будівництво та ремонт доріг. Проте вони не мають істотного фіскального значення. У доходах бюджетів вони становлять не більш як 1—2 %. Є ще й певний перелік непрямих податків, найпоширеніші серед яких податки на тютюн, бензин, споживання електроенергії, газу, пива. У США вагоме місце посідає податок із продажу. Він забезпечує майже третину доходів місцевих бюджетів. Ставка цього податку становить 3—7,5 % від роздрібної ціни товарів.

Спеціальну групу становлять місцеві податки у вигляді надбавок до ставки державних податків. Ці податки вперше з’явились у Франції у формі «додаткових сантимів», які додавалися до основної ставки державного податку й надходили до місцевого бюджету. Найпоширенішими є надбавки до податку на додану вартість, податку на прибуток корпорацій. З проведенням подат­кових

реформ у 70—80-х роках кількість цих податків поступово зменшується.

До складу місцевих належать податки, які можна назвати різними зборами й надходженнями. Фіскальне значення цієї групи невелике. Вона включає податки на собак, верхових коней, видовища, балкони, полювання, на гувернанток, на проведення зборів, мітингів, збір за паркування автомобілів, суден, розміщення реклами тощо. У деяких країнах під час проведення податкових реформ більшість зазначених податків скасовується, особливо таких архаїчних, як податки на собак, полювання, балкони тощо.

Загалом можна дійти висновку, що еволюція місцевих податків пройшла певний шлях і на сьогодні вони є значним фінансовим підґрунтям для місцевого самоврядування. У податкових системах країн із ринковою економікою місцеві податки вдало доповнюють державні, є досить гнучкими за своєю суттю, сприяють розширенню загальної податкової бази та зменшенню податкового навантаження на платників.

Інші податки, в тому числі податок на прибуток корпорацій, майновий на спадщину та дарування мають другорядне значення.

У складі податкової системи України, як і в більшості зарубіжних країн, переважають прямі податки. Провідну роль у прямому оподаткуванні відіграє прибуткове оподаткування (податок на прибуток підприємств та прибутковий податок з доходів громадян). Серед непрямих податків домінуюча роль належить податку на додану вартість. Динаміка структури податкової системи свідчить про нестабільність податкової політики в Україні. Зміни, що відбувалися в податковій структурі України, виявилися неадекватними щодо умов перехідної економіки, створили значні податкові навантаження на суб’єктів господарювання, призвели до невиправданого вилучення обігових коштів підприємств, виникнення додаткової потреби у кредитних ресурсах. Негативно вплинули на результати господарської діяльності суб’єктів нарахування на фонд оплати праці.

Надмірна кількість податкових пільг зумовила необґрунтований перерозподіл валового внутрішнього продукту, створила неоднакові економічні умови для господарювання. Усе це призвело до виникнення значного неофіційного сектору економіки, ухилень від оподаткування, затримки податкових надходжень.

Удосконалення системи оподаткування можливе через поступове зниження податкового тягаря в процесі довгострокової поетапної податкової реформи. Основні відправні елементи цієї реформи знайшли своє відображення у проекті Податкового кодексу.

Незважаючи на різновиди у світі податкових систем, існують загальні принципи, які визначають науковий підхід щодо характеристики внутрішньої суті та суспільного призначення цього поняття. Принципи оподаткування можна визначити як узагальнені і систематизовані погляди та ідеї, пов’язані з оподаткуванням. Принципи «правильного» оподаткування, запропоновані багатьма дослідниками, в основному збігаються. Першим хто сформулював правила, яких має дотримуватися податкова система, був А. Сміт.

У сучасній економіці домінують ідеї американських економістів, які визначають такі принципи оподаткування:

Податкова система повинна:

· не спотворювати оптимального розміщення виробничих факторів на ефективних ринках;

· бути справедливою;

· бути гнучким автоматичним стабілізатором;

· бути чіткою, прозорою і незмінною;

· забезпечувати мінімум витрат на стягнення податків.

Очевидно, що принципи Сміта не зазнали істотних змін, однак сучасні ідеї приділяють більше уваги впливу податків на економіку, оскільки їхня роль в економічному житті істотно зросла. Докорінно змінився і зміст, що вкладається в основні принципи. У ХVIII ст. головним напрямом було дотримання справедливості — тобто ліквідація привілеїв. Сьогодні основна увага приділяється ступеню прогресивності, або платоспроможності.

Звичайно, аналізувати податкові принципи можна з позицій різних підходів. Зокрема, принципи оподаткування можна розділити на такі, що визначають справедливість податкової системи, і такі, що визначають її ефективність.

Наукова думка у сфері оподаткування найчастіше зосереджує свою увагу на проблемі досягнення справедливого оподаткування в суспільстві. При цьому можливі два різні базові підходи, залежно від того, що покладено в основу встановлення та оцінки податку: платоспроможність індивіда чи одержані вигоди. Принцип платоспроможності стосується збирання надходжень бюджету і зосереджений на розподільній природі оподаткування.

Цей принцип декларує, що тягар оподаткування повинен розподілятись згідно з платоспроможністю платника податку (обсягу доходу, спожи­вання, вартості майна тощо). З принципом платоспроможності пов’язані питання горизонтальної та вертикальної рівностей в оподаткуванні. Горизонтальна рівність передбачає, що платники податку з однаковою платоспроможністю та податковою базою за доходом чи майном сплачують однакові суми податків протягом певного періоду. Вертикальна рівність до­сягається у тому разі, якщо платники податку з різною платоспроможністю сплачують різні за обсягом суми податків, що диференціюються згідно з певними етичними принципами соціальної справедливості.

У зв’язку з тим, що принцип платоспроможності піддається кількісному виміру, особливо щодо горизонтальної рівності оподаткування для вимірювання й оцінки цього положення використовується діаграма Лоренца та коефіцієнт Джіні. Діаграма Лоренца дає змогу провести своєрідну паралель між податковими надходженнями до бюджету держави та сумарною кількістю платників податку. Ідеально бажаним є те, коли певна кількість платників, наприклад 20 % від загальної, сплачують до бюджету відповідно 20-відсотковий обсяг податкових надходжень (на рисунку — це пряма лінія). Реальний розподіл доходів і податкових зобов’язань, що може бути на даний час у тій чи іншій державі, відображає крива лінія.

Рис. 1. Графічне зображення ідеального та реального

розподілу доходів і податкових зобов’язань у державі

Коефіцієнт Джіні визначає ступінь нерівномірності розподілу доходів і податкових зобов’язань вирахуванням відношення між кривою Лоренца, яка виражає реальний розподіл доходів і податкових зобов’язань, й ідеально рівномірним бажаним розподілом.

Коефіцієнт Джіні = Площа А / (Площа А + Площа В).

Очевидно, що чим більше крива Лоренца нахиляється вниз, тобто чим більше вона вгнута, тим значніша нерівномірність розподілу доходів і податкових зобов’язань, одним із факторів якого є оподаткування.

Принцип вигоди стосується видатків і визначає справедливий спосіб оплати суспільних благ та послуг, які забезпечує уряд.

Згідно з принципом вигоди й адміністративної зручності державна діяльність у формі забезпечуваних державною службою послуг і суспільних благ має певну ціну, яка набирає ознак податку. Ці «податкові» ціни дістали назву «ціни за Ліндалем» (за ім’ям шведського економіста Е. Ліндаля, який уперше теоретизував це положення). Подібно до будь-якого ринку, рівновага за обміну «податки-блага» виникає у тому разі, якщо податкові витрати на одиницю фінансованих державою суспільних благ і трансфертних платежів здійснюються з граничною вигодою для кожного споживача державних благ, платника податків.

Принцип визначальної бази. В основу побудови певної податкової системи має бути покладена економічна доктрина держави. Вона може ґрунтуватись на одному із напрямків економічної думки — класичному і неокласичному, кейнсіанському і посткейнсіанському, марксистському і немарксистському. Кожний напрямок економічної теорії має власну модель економічної, фінансо­вої та податкової політики. Проте суть не стільки в положеннях самої теорії, скільки в її наявності. Визначивши свою економічну доктрину на основі того чи іншого напрямку теорії, держава розробляє стратегію і тактику досягнення поставленої мети.

На основі обраної соціально-економічної доктрини держави в країні повинен формуватись середній рівень оподаткування, тобто та частка валового внутрішнього продукту, що перерозподіляється через бюджет за допомогою податків та податкових платежів. Прогнозований обсяг видатків бюджетів є визначальною основою для встановлення норми оподаткування в державі.

Якщо уважно проаналізувати норму оподаткування, наприклад у скандинавських країнах та Сполучених Штатах Америки, то можна дійти висновку, що норма оподаткування у скандинавських країнах майже вдвічі перевищує цей показник у Сполучених Штатах. Проте норма оподаткування суттєво не впливає на економічний прогрес та середньорічні обсяги приросту валового внутрішнього продукту (приріст ВВП у Швеції, як і в США, коливається під 3 до 6 % щорічно). Політика соціального захисту в скандинавських країнах спонукає до підвищення норми оподаткування. Але таке підвищення ґрунтується на граничній корисності обов’язкових платежів, і втрата соціального добробуту конкретного громадянина — платника податку за обміну «податки—блага» зводиться до мінімуму.

Водночас треба визнати, що не завжди підвищення норми оподаткування в країні веде до збільшення обсягу податкових надходжень до державної казни. Для аналізу оптимальної норми оподаткування вченими часто використовується теорія відомого американського економіста А. Лаффера. За допомогою кривої Лаффера — основи цієї теорії (рис. 2), доведено, що, коли висота податкових ставок сягає певного критичного рівня (Т₀), подальше підвищення норми оподаткування спричиняє не збільшення, а навпаки — зменшення податкових надходжень.

Рис. 2. Крива Лаффера

Зв’язок між висотою оподаткування та податковими надходженнями залежить від податкової бази, тобто об’єкта оподаткування. Тому Лаффер досліджував цей зв’язок за допомогою показника еластичності податкової бази, який вимірюється як відношення процентної зміни величини об’єкта оподаткування до процентної зміни норми оподаткування, тобто податкових ставок, які застосовуються щодо даного об’єкта (бази) податку.

де Е_Т — еластичність податкової бази;

В — вартісний вимір податкової бази (об’єкта оподаткування);

Т — норма оподаткування;

ΔВ — приріст або процент збільшення податкової бази;

ΔГ — приріст або процент збільшення норми оподаткування.

На обсяг податкових надходжень впливає також процес ухилення від сплати податків (рис. 3). Надмірне підвищення норми оподаткування веде до збільшення доходів тіньової економіки та згортання легального бізнесу, а заодно й до скорочення податкової бази.

Рис. 3. Залежність показника обсягів ухилення

від сплати податків від норми оподаткування

де В — податкова база;

Т — норма оподаткування.

Відкриття Лаффера якраз і полягає у тому, що зі збільшенням норми оподаткування, податкова база стає гнучкішою, що якраз і зумовлює, починаючи з певного рівня, зменшення податкової бази й ухилення від сплати податків.

Добра податкова система повинна бути не лише справедливою, а й ефективною. Тут слід уникати марнотратства так само, як і в будь-якій економічній діяльності, державній чи приватній. Звідси випливають два конкретні наслідки для податкової політики: по-перше, податки не повинні спричиняти «надмірного тягаря» і, по-друге, витрати на податкову адміністрацію та збирання податків не повинні бути надто великими порівняно з отриманими надходженнями. Отже, проблема розроблення податкової системи полягає у мінімізації суперечностей між цілями ефективності та справедливості.

Можна виокремити низку основних прав платників податків, які слід визнати і підтримати, аби забезпечити справедливість податкової системи в демократичному суспільстві. Окремі країни вважають концепцію прав платників податків настільки важливою, що об’єднали усі заходи, спрямовані на захист платників податків, у «хартію» або «декларацію» платників податків. До основних визнаних прав платників податків належать такі:

· Право на охорону від втручання в особисте життя та конфіденційність означає, що всі платники податків повинні мати право сподіватися, що податкові органи не втручатимуться без потреби у їхні приватні справи. На практиці це здебільшого інтерпретується як уникнення безпідставних пошуків та вимог інформації.

· Право доступу до інформації означає, що платники податків повинні мати доступ до найновішої інформації про функціонування податкової системи і про те, як було розраховано розміри їхніх податків. Вони мають також бути поінформовані про свої права, зокрема про право подавати скаргу.

· Право подавати скаргу є визначальним пунктом будь-якої справедливої податкової системи, що належним чином за­хищає платників податків.

· Платники податків повинні мати досить високий ступінь упевненості щодо результатів своїх дій.

Однією із найсерйозніших проблем, які постають перед будь-якою податкового адміністрацією, є недотримання податкового законодавства. Слід розрізняти ухилення від сплати податку (у межах закону) й уникнення сплати податків. Ухилення від сплати податку — це зміна поведінки з метою зменшення суми податкових зобов’язань. Вітчизняні економісти, зокрема В. М. Федосов, не раз досить детально характеризували способи легалізованого приховування доходів і прибутків від оподаткування. Існує безліч легалізованих методів ухилення від податків: штучне збільшення витрат виробництва, прискорене списання амортизації, пільгове оподаткування приросту капіталу, вкладання коштів в облігації місцевих органів влади, а також у благодійні і довірчі фонди, розщеплення доходів і родинне партнерство, дарування, застосування ліберальних правил списання «безнадійних» боргів, використовування податкових «канікул», «гаваней», «сховищ», «оазисів» та ін.

Офшорні операції (англ. off-chore — що розташовані на відстані від берега, поза територією країни) являють собою законодавчу основу міжнародних фінансових і торговельних операцій, які здійснюються підприємствами, зареєстрованими на території, що має статус податкової гавані, різновидністю якої є центр «оф-шор». Податкова гавань являє собою територію, що проводить політику залучення іноземних кредитів через надання податкових та інших пільг.

Іноді пільгове оподаткування поширюється лише на окремі види діяльності. Наприклад, у Люксембурзі це пільговий податковий режим для банків, у Швейцарії і Ліхтенштейні — для холдингових і торговельних підприємств. Підприємства, створені в податковій гавані, дістали назву «офшорні підприємства». Вони можуть бути або повністю звільнені від податку (Ірландія, Ліберія та ін.), або оподатковуються невеликим паушальним податком (єдиною сумою), як у Панамі, на Антильських островах та ін. Пільги надаються як іноземним, так і місцевим підприємцям. Центр «оф-шор» на відміну від «податкової гавані» надає податкові й інші пільги тільки щодо фінансових операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті. Центри «оф-шор» розташовані здебільшого на морських узбережжях і в місцях розвинутого міжнародного туризму (Багамські острови, Кіпр, Мальта та ін.). Вони проводять політику залучення іноземного капіталу, звільняючи нерезидентів від валютного й експортного контролю, надаючи їм податкові пільги. Одним із найпопулярніших центрів «оф-шор» є Кіпр. Усім офшорним компаніям і їх співробітникам кіпрські закони надають такі пільги: пільговий податок на прибуток; нульовий податок на проценти, дивіденди, гонорари; звільнення від валютного контролю; пільгові ставки прибуткового податку для іноземних співробітників; безмитний ввіз товарів.

Центри «оф-шор» мають відповідну спеціалізацію: банківські, трастові, страхові. З метою отримання додаткового прибутку від пільг щодо оподаткування використовується режим, який має назву «зручний прапор». Його надають власникам суден-нерезидентам (Багамські острови, Бірма, Кіпр, Ліберія, Мальта, Панама та ін).

Проблема мінімізації податкових платежів значною мірою вирішується через формування ефективної податкової політики підприємства. Податкове планування на рівні суб’єктів господарювання є невід’ємною складовою управління фінансами підприємств.

Головним завданням податкового планування є мінімізація податків на основі максимального використання можливостей податкового законодавства, в тому числі і податкових пільг. Податкове планування починається, по суті, ще до реєстрації підприємства і включає обґрунтування вибору організаційно-право­вої форми суб’єкта господарювання з позицій мінімізації податкових витрат. Наприклад, здійснення комерційної діяльності в режимі приватного підприємництва без створення юридичної особи означає заміну сукупності сплачуваних податків (ПДВ, податку на прибуток тощо) фіксованим або єдиним податком.

Наступним етапом у податковому плануванні має бути вибір місця здійснення діяльності як основного підприємства, так і його філій та відділень. Так, у підприємницькій практиці значним успіхом користується реєстрація фірм в офшорних зонах або у вільних економічних зонах.

Суб’єкту малого бізнесу надається право вибору режиму оподаткування, що також є суттєвим елементом податкового планування.

Неабияке значення має форма розрахунків з постачальниками і покупцями, оцінка можливостей різних форм договорів з погляду податкових наслідків їх укладення.

Важливою складовою податкового менеджменту є регулювання оподатковуваної бази сплачуваних підприємством податків. З цих позицій усі податки поділяються на три групи:

· податки, об’єктом оподаткування яких є виручка;

· податки, об’єктом оподаткування яких є прибуток (дохід);

· податки, що мають об’єктом оподаткування фонд оплати праці.

Для скорочення можливих податкових втрат необхідно враховувати особливості методики розрахунку конкретних податків. Отже, урахування всіх факторів, що впливають на базу оподаткування, уможливить не тільки істотну мінімізацію податків, а й попередить виникнення штрафних санкцій, знизивши тим самим рівень податкових витрат.

Лекція до самостійного опрацювання.

Тема: Державний кредит та державний борг.

1. Управління державним боргом.

2. Причини виникнення і наслідки зростання державного боргу.Джерела погашення державного боргу.

Ефективність використання державних запозичень значною мірою залежить від системи управління боргом. Управління державним боргом — це комплекс заходів, що здійснює держава в особі її уповноважених органів з визначення умов залучення коштів, їх розміщення і погашення, та забезпечення платоспроможності держави. В управлінні державним боргом України можна виділити такі принципи:

· безумовності — забезпечення безумовного виконання державою всіх зобов’язань перед інвесторами і кредиторами, які держава як позичальник взяла на себе, оформляючи договір запозичення коштів;

· єдності — урахування в процесі управління державним боргом всіх видів зобов’язань, емітованих як центральним урядом, так і місцевими Радами;

· зниження ризиків — розміщення і погашення позик у такий спосіб, щоб максимально знизити вплив коливань кон’юнктури світового ринку капіталів і спекулятивних тенденцій ринку цінних паперів на ринок державних зобов’язань;

· оптимальність структури — підтримання оптимальної структури боргових зобов’язань держави за строками обігу і погашення, пом’якшення «піків» платежів;

· збереження фінансової незалежності — підтримання оптимальної структури боргових зобов’язань держави між інвесторами-резидентами й інвесторами-нерезидентами, поступове заміщення зовнішнього запозичення внутрішнім;

· зниження вартості обслуговування державного боргу, в тому числі й за рахунок дострокового викупу боргових зобов’язань держави^[3];

· прозорості — дотримання відкритості і повної прозорості запозичень, починаючи від розгляду їх доцільності до остаточного погашення, забезпечення доступу міжнародних рейтингових агентств до достовірної інформації про економічне становище у країні-позичальнику.

Процес управління державним боргом включає кілька етапів:

¨ залучення коштів;

¨ використання коштів;

¨ повернення боргу і виплата відсотків.

Державне управління залученням коштів, як правило, здійснюється в контексті бюджетного процесу, де законом «Про державний бюджет» на відповідний рік установлюються граничні розміри боргу і державні гарантії його повернення. Обсяг залучених зовнішніх позик для будь-якої країни визначається двома факторами: по-перше, скільки капіталу країна може поглинути, по-друге, який обсяг боргу вона може обслуговувати без ризику виникнення кризи платежів. Під час обчислення цих факторів повинні враховуватись як короткострокові, так і довгострокові характеристики державного боргу.

Мета політики управління боргом — одержати найвищий ефект від фінансування за рахунок запозичених коштів та уникнути макроекономічних труднощів і проблем платіжного балансу в майбутньому.

Управління розміщенням запозичених коштів є основним елементом усієї системи управління боргом держави. Залучені кошти повинні використовуватися для фінансування зростання виробничих потужностей. При цьому повинно збільшуватися виробництво товарів не лише для внутрішніх потреб, а й експорт продукції, конче необхідний для одержання іноземної валюти на обслуговування та погашення зовнішнього боргу. Якщо цього не буде, то платежі з обслуговування боргу досягнуть неприпустимо високої частки експорту та вітчизняного виробництва. У результаті комерційні кредитори, побоюючись імовірних неплатежів, скорочуватимуть кредиту­вання країни.

З метою забезпечення платоспроможності держави, тобто можливості погашення боргів, застосовуються різноманітні методи коригування позикової політики.

Найпоширенішими є рефінансування боргу та реструктуризація заборгованості.

Рефінансування державного боргу — це погашення основної заборгованості й процентів за рахунок коштів, отриманих від розміщення нових позик. Для успішного застосування механізму рефінансування необхідна висока фінансова репутація країни-позичальника. На світовому фінансовому ринку репутація позичальників виражається в рейтингах, що присвоюються відповідній країні спеціальними агентствами відповідно до міжнародних правил рейтингування.

Реструктуризація заборгованості полягає в тому, що на певних умовах відстрочується виплата частки боргу. Зокрема, сьогодні використовується кілька варіантів реструктуризації зовнішньої заборгованості, які відпрацьовані Паризьким клубом офі­ційних кредиторів.

Один із варіантів — це коли на певних умовах проводиться відстрочення виплати частки боргу терміном до трьох років. Існують також варіанти конверсії боргів на акції для вкладення їх у національну економіку.

У 90-х роках почала застосовуватись реструктуризація боргів комерційних банків на основі методу Брейді. Згідно з ним банки реструктуризують борг лише в тому разі, якщо уряд країни-бор­жника почне виконувати радикальну програму структурних перетворень. За формулою Брейді спочатку провадиться зменшення боргу на 50 %. Решта боргу обмінюється на спеціальні облігації Брейді.

Іншими методами управління державним боргом є конверсія, консолідація, уніфікація, обмін облігацій за регресивним співвідношенням, відстрочення погашення й анулювання позики. Конверсія — це зміна дохідності позики. Держава, як правило, зменшує розмір процентів, які мають виплачуватися за позиками. Збільшення строків дії випущеної позики називаютьконсолідацією. Консолідація і конверсія можуть провадитися також одночасно. Уніфікація позик — це об’єднання кількох позик в одну, коли облігації раніше випущених кількох позик обмінюються на облігації нової позики. У деяких випадках може здійснюватися обмін облігацій за регресивним співвідношенням, тобто коли кілька раніше випущених облігацій прирівнюють до однієї нової. Цей метод економічних обґрунтувань не має.

Відстрочення погашення позики, як правило, провадиться тоді, коли випуск нових позик є фінансово недоцільним, оскільки всі доходи від позик використовують на обслуговування раніше випущених позик. Анулювання боргу означає відмову уряду від його погашення. Анулювання боргів може бути зумовлене фінансовою неспроможністю держави, тобто банкрутством, або політичними мотивами.

Відстрочення погашення боргових зобов’язань, а також анулювання боргу може застосовуватися як до внутрішніх, так і зовнішніх позик.

Управління як зовнішнім, так і внутрішнім боргом включає також комплекс заходів щодо його обслуговування — це погашення позик, виплати процентів за ними, уточнення і зміни умов погашення випущених позик. Погашення позик здійснюється за рахунок бюджетних коштів. У деяких випадках держава вдається до рефінансування державного боргу, тобто погашення заборгованості через випуск нових позик.

Виплата процентів, виграшів, коштів із погашення позик становить основну частку витрат на обслуговування державного боргу. До інших належать витрати з виготовлення, пересилання і реалізації цінних паперів держави, проведення тиражів виграшів, тиражів погашення і деякі інші витрати.

При обслуговуванні зовнішнього і внутрішнього боргів визначають коефіцієнт обслуговування. Для зовнішнього боргу його розраховують як відношення всіх платежів із зовнішньої заборгованості до валютних надходжень держави, виражене в процентах. Сприятливим рівнем обслуговування вважається значення показника 25 %.

Обслуговування зовнішнього боргу здійснюється в процесі виконання державного бюджету. Розрахунки належних до сплати сум із погашення та обслуговування зовнішнього боргу виконуються в доларах США. Перерахунок у національну валюту проводиться за прогнозним курсом валют до гривні. Безпосередньо оплату здійснює державне казначейство.

Обслуговування державного внутрішнього боргу здійснюється Міністерством фінансів через банківську систему через проведення операцій з розміщення державних цінних паперів, їх погашення і виплати доходу.

Лекція до самостійного опрацювання.

Тема: Місцеві фінанси.

1. Загально – державні податки і збори , закріплені за місцевими бюджетеми.

2. Обов»язкові видатки і видатки на реалізацію делегованих центральною владою повноважень.

Автономна фінансова політика місцевих органів влади проявляється й у тому, що вони можуть на свій розсуд у разі потреби використовувати й кошти з двох умовних кошиків доходів (на власні та делеговані повноваження), не прив’язуючи певних видатків до чітко визначеного кошика.

Перехід Міністерства фінансів України на пряме спілкування із 682 місцевими бюджетами потребує точного і зваженого розрахунку доходів місцевих бюджетів. Перелік доходів, які закріплюються за місцевими бюджетами для виконання власних повноважень, включає більше 15 найменувань. Найвагомішими в цьому кошику є місцеві податки і збори, плата за землю, податок за власників транспортних засобів, податок на промисел, фіксований сільськогосподарський податок, власні надходження бюджетних установ, що утримуються за рахунок коштів відповідного бюджету, та інші надходження.

Для фінансування делегованих повноважень використовуються спеціальні податки і збори. До складу відповідного кошика доходів включено прибутковий податок із громадян, плату за ліцензії та сертифікати, що видаються місцевими органами влади (у тому числі ліцензії на право роздрібної торгівлі горілчаними і тютюновими виробами), плату за торговий патент і державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності; надходження від адміністративних штрафів, а також штрафів і санкцій за порушення податкового законодавства тощо.

Значною мірою фінансування делегованих повноважень здійснюється за рахунок трансфертів із державного бюджету. Чільну роль відіграє і прибутковий податок із громадян, що цілком відповідає найкращим зразкам досвіду європейських держав, наприклад скандинавських країн, де прибутковий податок із громадян становить значну частку у їхніх місцевих бюджетах.

Податки є головним джерелом місцевих бюджетів. У свою чергу, всі податки, що надходять до місцевих бюджетів, поділяють на дві групи: місцеві податки і надходження із бюджетів вищого рівня.

Місцеві податки і збори — обов’язкові платежі, що встановлюються сільськими, селищними, міськими радами згідно із законодавством, справляються в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць і зараховуються до їх бюджетів.

Ефективне використання інституту місцевих податків і зборів є важливим способом зміцнення всієї фінансової системи держави. У розвинутих країнах місцеві податки і збори, як правило, мають досить високу питому вагу в загальній сумі грошових надходжень органів регіонального і місцевого самоврядування (у таких європейських країнах, як Данія, Іспанія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Швейцарія — більш як 40 %). На жаль, практика засвідчує, що роль місцевих податків і зборів у формуванні доходів місцевих бюджетів України поки що незначна (менш як 5 %), а окремі органи місцевого самоврядування ще недостатньо використовують наявні можливості збільшення доходів місцевих бюджетів за рахунок їх упровадження.

З огляду на це розглянемо досвід застосування місцевих податків і зборів у зарубіжних країнах.

Для більшості розвинутих країн характерна множинність місцевих податків. Серед них такі:

· група прямих реальних податків: на нерухоме і рухоме майно, землю, з орендної плати, з власників транспортних засобів, подушний, промисловий, на професію, на мешканців, екологічний;

· група прямих податків на доходи: прибутковий, на прибуток підприємств, із спадщин і дарувань;

· непрямі податки на продаж: на роздрібний продаж, на продаж спиртних напоїв на розлив, на споживання електроенергії, газу. акцизи на бензин тютюн, спиртні напої;

· збори і мита: збір на прибирання сміття та його вивіз, на будівництво службових будинків, за паркування машин, за користування спортивними й оздоровчими закладами й установами культури, за полювання і риболовлю, видовища, із власників собак, за видачу різних ліцензій і реєстраційних посвідчень, за участь у бігах, за відкриття шинків і готелів: збори для компенсації збільшення вартості земельної ділянки внаслідок проведення забудов та інших робіт тощо.

Найважливішими на місцевому рівні є насамперед податки на нерухоме майно юридичних і фізичних осіб і на землю. Трохи рід­ше стягуються місцеві непрямі податки (у вигляді акцизів і податків на продаж) і місцеві подушні податки.

Так, в Ірландії, Голландії, Великобританії та США від 70 до 100 % доходів місцевих бюджетів становлять податки на майно. Решта доходів місцевих бюджетів у цих країнах надходить у формі непрямих податків на товари та послуги.

У США податок на майно становить близько 12 % усіх загальнодержавних податкових доходів і 75 % місцевих податкових надходжень. Платниками є юридичні й фізичні особи. Об’єк­ти оподаткування визначаються окремо законодавством штатів, і до них не входить майно, що підлягає оподаткуванню. Все майно ділиться на такі категорії:

¨ нерухоме майно (земля, будівлі);

¨ реальне (матеріальне) особисте майно (обладнання, машини, урожай, стадо, власність домогосподарства);

¨ нематеріальні активи (акції, боргові зобов’язання, гроші);

¨ об’єкти комунальних та інших підприємств, об’єкти залізниць.

У США також досить розгалужена система пільг, за якої від оподаткування звільняється:

· нерухоме майно федерального уряду, урядів штатів та місцевих органів;

· власність неприбуткових організацій у сфері освіти, релігійних закладів;

· власність об’єднань фермерів, ветеранів.

У чотирьох штатах особисте майно звільнено від податку, а в 36 штатах такий податок не поширюється на нематеріальні активи (акції, гроші, боргові зобов’язання).

У Бельгії, Данії, Німеччині, Італії, Норвегії від 70 до 90 % усіх доходів місцевих бюджетів забезпечується у формі податку на прибуток підприємницьких структур і на дохід фізичних осіб. Як правило, в більшості цих країн поряд із загальнодержавними податками на прибуток підприємств існують аналогічні місцеві податки або встановлюються місцеві надбавки до цього податку. Подібна ситуація складається щодо податку на доходи фізичних осіб. Решту доходів місцевих бюджетів у цих країнах, становлять податки на майно і непрямі податки на товари та послуги.

Окремо можна виділити Францію, де до 35 % доходів місцевих бюджетів становлять податки на майно, до 20 % — податки на прибуток підприємницьких структур і доходи фізичних осіб, понад 10 % — непрямі податки на товари та послуги, а майже 35 % — інші види місцевих податків.

У багатьох країнах досить поширеними є податки на заняття торгівлею, на собак, на розваги, на видовища, на володіння транспортними засобами, на торгівлю спиртними напоями, на видачу ліцензій на спадщину, на подарунки, на осіб, які володіють двома квартирами, на мисливство та рибальство, на відкриття певних закладів, готелів, на прибирання вулиць і ліквідацію продуктових відходів, на рекламу тощо.

Система місцевих податків і зборів досить розгалужена. У Бельгії, наприклад, запроваджено 100 місцевих податків і зборів, в Італії — 70, у Франції — понад 50. Водночас в окремих країнах застосовуються лише кілька місцевих податків, але ці країни є винятком.

Ще однією особливістю місцевих податків і зборів на Заході є їх масовість. Вони сплачуються фактично всім дорослим населенням, незалежно від соціального статусу та рівня доходів. Наприклад, у США в бюджеті сім’ї з чотирьох осіб з річним доходом 50 тис. дол. платежі за всіма місцевими податками становлять у середньому 4,4 тис. дол. щорічно — 8,9 % її доходів. У цілому цей показник в окремих штатах мінімальний і дорівнює 3,5 %, а в інших сягає 14 % доходів сімей зазначеної категорії.

Особливістю місцевих податків і зборів більшості розвинених країн є також їх регресивність, тобто частка місцевих податків і зборів зменшується стосовно сукупного розміру доходів, якщо доходи зростають. Водночас частина країн щодо головних місцевих податків застосовують прогресивні ставки оподаткування. Це характерне, наприклад, для Фінляндії, Норвегії, Іспанії, Швеції, Швейцарії при оподаткуванні особистого майна громадян.

Місцеві податки використовуються на всіх рівнях місцевого самоврядування. В унітарній Франції це комуни, департаменти й регіони. До місцевих зараховуються також податки, що застосовуються у федеративних державах суб’єктами федерації. У Німеч­чині це — землі, у США — штати. Тобто кожний рівень влади у більшості розвинених країн має свою податкову систему.

Місцеві органи влади на Заході мають різну компетенцію щодо встановлення місцевих податків і зборів або щодо так званого права податкової ініціативи. В унітарних країнах місцеві органи влади, як правило, такого права не мають. Усі види місцевих податків запроваджуються законами, які ухвалює парламент країни. Місцеві органи влади мають повноваження щодо встановлення ставок податків у межах законодавчо визначених їхніх граничних рівнів. До компетенції місцевих органів влади включено також право приймати рішення про запровадження місцевих податків, визначених законодавством.

У деяких країнах застосовується інша модель контролю центрального уряду за місцевими податками. Місцеві органи влади самостійно встановлюють місцеві податки і збори, а центральна влада обмежує їхні максимальні ставки. З 1983 р. така практика діє в Норвегії та Бельгії. У федеративних державах основне коло питань місцевого оподаткування перебуває в компетенції суб’єктів федерації. Види місцевих податків встановлюються органами влади штатів у США, кантонів — у Швейцарії, владними структурами провінції Квебек — у Канаді. Ставки місцевих податків у цих країнах визначають муніципалітети. Разом з тим і в більшості федеративних країн законодавство федерації певною мірою регламентує застосування місцевих податків і зборів.

У ряді країн з федеративним устроєм, насамперед у Німеччині та Австрії, існують угоди між місцевою і центральною владою про те, що місцеві органи влади одержують певну частку податкових надходжень. Ці угоди укладаються на період від трьох до п’яти років, протягом якого місцеві органи влади забезпечують стабільність податкових надходжень до своїх бюджетів.

У деяких країнах, насамперед у Канаді, питання фінансового забезпечення місцевих органів влади вирішуються за допомогою грантів. Центральні органи влади надають кошти для відшкодування повністю або частково витрат на певні види послуг. Гранти, як правило, надаються на послуги державного значення (освіта, охорона, здоров’я та ін.), а також для вирівнювання економічного розвитку окремих територій. Для розрахунку розміру гранта на той чи інший вид послуг установлюються формули розрахунку витрат, котрі, як правило, включають цілий ряд обмежень і факторів. У більшості країн органи центральної влади надають гранти безпосередньо базовим органам місцевого самоврядування.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що у процесі вирішення проблеми доходів місцевих бюджетів у різних країнах враховувалися: необхідність здійснення за допомогою бюджетної системи перерозподілу фінансових ресурсів між окремими регіонами і територіями; стан економічного розвитку; традиції у сфері оподаткування, а також рівень розвитку демократичних засад у державі, тобто рівень вирішення соціально-економічних питань, які передані до компетенції місцевих органів влади.

Місцеві податки і збори забезпечують значні надходження до місцевих бюджетів, реальну фінансову автономію органів місцевого самоврядування і місцевих органів державної влади.

На думку спеціалістів-податківців, в Україні основу місцевого оподаткування повинні забезпечити майнові податки, зокрема місцеві податки на нерухоме майно юридичних осіб, на коштовне нерухоме майно фізичних осіб, на землю і на спадщину. Можуть бути запроваджені податок на утилізацію побутових відходів або на прибирання сміття, податок на полювання, рибальство, використання кар’єрних матеріалів, на ветеринарне обслуговування худоби та інших домашніх тварин. Усі ці податки ефективно використовуються у багатьох країнах.

Зарубіжний досвід переконує також, що можна запроваджувати в Україні й податки на цінні папери (на емісію акцій та облігацій), на біржові операції, грошові капітали, приріст капіталу, на осіб, які мають дві чи більше квартир, на видовища, на право розміщення офісів у центральній частині міста та ін.

Видатки місцевих бюджетів залежать від бюджетної політики, яка проводиться державою, від децентралізації управління соціальною сферою. Все це є вирішальним фактором, що впливає на обсяг фінансових ресурсів, які проходять по каналах регіональних бюджетів, на їх частку в загальнодержавних бюджетних видатках.

В Україні розмежування видів видатків між місцевими бюджетами здійснюється на основі принципу субсидіарності із урахуванням критеріїв повноти надання послуги та наближення її до безпосереднього споживача. Відповідно до цих критеріїв види видатків поділяються на такі групи:

· перша група — видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найближче до споживачів. Здійснюються з бюджетів сіл, селищ, міст та їх об’єднань;

· друга група — видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих державою для всіх громадян України. Здійснюються з бюджетів міст республіканського значення Автономної Республіки Крим та міст обласного значення, а також районних бюджетів;

· третя група — видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінансування програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України. Здійснюються ці видатки з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів. З бюджетів міст Києва та Севастополя здійснюються видатки усіх трьох груп.

Закономірним для всіх розвинутих зарубіжних країн є поділ місцевих бюджетів на два самостійні функціональні види місцевих бюджетів. Це місцеві поточні, або адміністративні бюджети та місцеві бюджети розвитку, або інвестиційні бюджети. Кожен із цих бюджетів має власні видатки і власні доходи. Видатки місцевого поточного бюджету спрямовуються на поточні потреби, на забезпечення утримання соціально-культурної сфери, на адміністративні витрати, на соціальний захист, на виконання делегованих повноважень, на сплату видатків з боргу місцевої влади. Доходи місцевого поточного бюджету формуються за рахунок місцевих податків і зборів, платежів, загальних субсидій, що надаються державною владою, та деяких інших доходів.

Видатки бюджету розвитку, або бюджету інвестицій, спрямовуються на розвиток соціальної інфраструктури, на капітальні вкладення, на придбання устаткування та обладнання, на інші інвестиційні програми, на сплату основної частини боргу місцевих органів влади.

Доходи бюджету розвитку формуються за рахунок банківських кредитів, муніципальних (комунальних) позик, інвестиційних субсидій, що надаються державною владою, та за рахунок інших джерел.

Законодавство більшості зарубіжних країн забороняє використання доходів бюджетів розвитку на видатки поточних бюджетів.

У законодавстві багатьох зарубіжних країн є також поняття додатковий бюджет і приєднані бюджети. У Франції, наприклад, додатковий бюджет уточнює основний бюджет, що дає мож­ливість не вносити змін до основного бюджету. Приєднані бюджети відображають фінансові операції окремих місцевих громадських служб (водопостачання, благоустрою та ін.), що мають фінансову самостійність, надають платні послуги, але не користуються правом юридичної особи. Складання приєднаного бюджету дає змогу спрямувати доходи відповідної служби на її фінансування.

В Україні також запроваджено норму, за якою місцевий бюджет поділяється на поточний і бюджет розвитку. Поточні видатки — це видатки на фінансування мережі підприємств, установ, організацій та органів, яка діє на початок бюджетного року, а також фінансування заходів із соціального захисту населення тощо.

Видатки розвитку — це видатки на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності. Згідно з Бюджетним кодексом України до витрат бюджету розвитку місцевих бюджетів належать:

¨ погашення основної суми боргу;

¨ капітальні вкладення;

¨ внески органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у статутні фонди суб’єктів підприємницької діяльності.

Доходи бюджету розвитку формуються за рахунок надходження коштів від відчуження майна, яке перебуває у комунальній власності, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення; надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, що є у власності відповідної територіальної громади; субвенції з інших бюджетів на виконання інвестиційних проектів тощо.

Стан формування і використання місцевих бюджетів істотно залежить від вирішення проблем збалансованості бюджетів, котрі є наслідком невирішених питань у сфері фіскального федералізму. У цьому напрямі Бюджетним кодексом України передбачено удосконалення системи збалансованості місцевих бюджетів, що включає дві складові.

Перша стосується збалансування доходів, що передбачає розподіл надлишкових доходів бюджетів територій з вищою за середню податкозабезпеченістю між територіями з нижчою за середню податкозабезпеченістю. Причому трансфертні платежі надаються територіям із чітко визначеними напрямами їх витрачання, що забезпечуватиме цільове використання коштів.

Друга складова збалансування бюджетів стосується видаткової частини. Дуже важливим у процесі збалансування видатків місцевих бюджетів є врахування структурних видатків територій. Наприклад, якщо на певній території проживає велика кількість людей похилого віку або інвалідів, котрим необхідно .надавати додаткову допомогу, то у таких випадках при визначенні сум офіційних трансфертів враховуються виплати населенню такої категорії. Крім того, у великих містах соціальні видатки також більші. Проте на територіях сільської місцевості виникає проблема більших видатків, пов’язаних із транспортуванням. Велике значення при розрахунках структурних видатків мають і видатки, пов’язані з кліматичними умовами території, історією її розвитку, її статусом тощо. Все це береться до уваги при збалансуванні видатків бюджетів.

Найголовнішою характеристикою повинна стати абсолютна прозорість системи збалансування, тобто кожна людина при бажанні буде в змозі перевірити напрями витрачання коштів, що вилучалися з доходів бюджету з метою перерозподілу.

Важливою складовою бюджетної політики має стати впорядкування взаємовідносин між місцевими бюджетами. Йдеться передусім про чітке розмежування повноважень між місцевими органами виконавчої влади, обласними та районними органами місцевого самоврядування територіальних громад щодо формування бюджетів. Потрібно стимулювати солідарне фінансування спільної власності територіальних громад.

Починаючи з 2002 р. у складі державного бюджету окремо затверджуються обсяги трансфертів для бюджету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів, бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республіканського та обласного значення і бюджетів районів.

Розв’язання цих та інших фінансових проблем сприятиме стабілізації економічного розвитку адміністративних територій і зміцненню фінансової бази місцевих бюджетів.

Лекція до самостійного опрацювання.

Тема: Спеціальні цільові фонди держави.

1. Призначення , джерела формування, напрямки використання фонду соціального страхування на випадок безробіття.

2. Фонд загальнообов»язкового соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань : призначення , порядок формування та використання.

Фонд соціального страхування на випадок безробіття є самостійною фінансовою системою, яка має створювати відповідні умови для фінансування витрат, пов’язаних із забезпеченням зайнятості населення.

Джерелами формування коштів Фонду є:

· страхові внески страхувальників — роботодавців;

· страхові внески застрахованих осіб;

· асигнування з Державного бюджету;

· суми фінансових санкцій і адміністративних штрафів;

· благодійні внески підприємств, організацій, установ та фізич­них осіб;

· інші надходження.

Розмір страхових внесків щорічно за поданням Кабінету Міністрів України встановлюється Верховною Радою України. У 2002 р. розмір внесків становив:

¨ для роботодавців — 2,1 % суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників;

¨ для найманих працівників — 0,5 % оплати праці;

¨ для осіб, які беруть участь у загальнообов’язковому державному соціальному страхуванні на добровільних засадах (фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності, осіб, які виконують роботи (послуги) за цивільно-правовими угодами, членів творчих спілок і творчих працівників, які не є членами творчих спілок, громадян, які працюють за межами України), — 3,0 % суми оподатковуваного доходу (прибутку).

Кошти Фонду використовуються на:

· виплату допомоги у зв’язку з безробіттям;

· фінансування витрат на перекваліфікацію робітників і службовців;

· фінансування витрат на працевлаштування;

· фінансування витрат на утримання та забезпечення діяльності виконавчої дирекції Фонду та її робочих органів, розвиток матеріальної та інформаційної бази;

· створення резерву коштів Фонду.

Фонд є некомерційною самоврядною організацією. Кошти фонду не включаються до складу Державного бюджету України і не можуть бути використані на будь-які інші цілі. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг.

Фонд соціального страхування від нещасних випадків створений з метою проведення профілактичних заходів з охорони праці, відновлення здоров’я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків, відшкодування їм завданої матеріальної і моральної шкоди. Страхування від нещасного випадку може бути обов’язковим і добровільним. Обов’язковому страхуванню підлягають:

n особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту);

n учні та студенти навчальних закладів, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт;

n особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховно-трудових закладах та залучаються до трудової діяльності на виробництві.

Добровільно, за письмовою заявою, можуть застрахуватися:

· священнослужителі, церковнослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах;

· особи, які забезпечують себе роботою самостійно;

· громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності.

Фінансування Фонду соціального страхування від нещасних випадків здійснюється за рахунок:

¨ внесків роботодавців у розмірі 0,84—13,8 % фактичних витрат на оплату праці найманих працівників залежно від класу професійного ризику виробництва;

¨ прибутку від розміщення тимчасово вільних коштів Фонду на депозитних рахунках;

¨ штрафних санкцій за порушення законодавства з безпеки праці;

¨ добровільних внесків;

¨ інших надходжень.

Використовуються кошти Фонду страхування від нещасних випадків на:

n виплату пенсії по інвалідності;

n виплату пенсії у зв’язку з втратою годувальника;

n виплати втраченого заробітку;

n виплати одноразової допомоги потерпілому і членам сім’ї потерпілого;

n фінансування витрат на медичну і соціальну допомогу потерпілим.

Управління коштами здійснює некомерційна самоврядна організація — Фонд соціального страхування від нещасних випадків, який діє під контролем держави, представників застрахованих осіб і роботодавців.

Кошти державних цільових фондів, крім Пенсійного фонду України, обслуговуються органами Державного казначейства.

Фонд захисту інвалідів створено з метою фінансування робіт і державних програм, що стосуються соціального захисту інвалідів. Бюджет Фонду формується за рахунок таких джерел:

· грошових коштів, які передаються з державного бюджету для здійснення державних заходів щодо соціального захисту інвалідів;

· надходжень від підприємств і організацій, що не забезпечують дотримання встановлених нормативів робочих місць для працевлаштування інвалідів;

· благодійних внесків організацій, трудових колективів і громадян;

· інших надходжень.

Використання коштів Фонду захисту інвалідів спрямовано на фінансування заходів, що створюють інвалідам умови й можливості участі в економічній, політичній та соціальній сферах життя суспільства, забезпечують їх соціальний захист.

Відділення загальнодержавних цільових фондів створюються також на місцевому рівні.

[1] Податкова система України: Підручник / За ред. В. М. Федосова. — К.: Либідь, 1994. — С. 12.

[2] Финансы: Учебник для вузов / Под ред. М. В. Романовского, О. В. Врублевской, Б. М. Сабанти. — М.: Перспектива, 2001. — С. 279.

[3] Слід зазначити, що 1 грн, спрямована на дострокове погашення державного боргу протягом 2001—2002 рр., може забезпечити до 4 грн економії ресурсів у наступні чотири роки та до 11 грн за період до 2010 р.