Що ж змушує мільйони людей по всьому світу не просто читати його книги – але вірити в них, вживатися, навіть переселятися в світ, створений і описаний Толкіном? Що змушує їх не тільки вивчати цей світ, його історію і мову, але і настільки ж докладно описувати – день за днем, рядок за рядком – біографію його автора?

У його книгах криються чарівність і магія, чарівність дій і магія слів. Там таємниці, поезія, подвиги і пригоди. У його довгому житті не було нічого такого, якщо не брати до уваги кілька книг, що стали його результатом. І все ж у ньому знаходять і пригоди, і подвиги, і таємницю.

За сімейною легендою, прізвище «Толкін» походить від німецького tollkuhn, що означає «безрозсудно, нерозумно хоробрий». Це прізвисько було дано предку письменника, Георгу фон Гогенцоллерну (який нібито належав до молодшої гілки знаменитого імператорського дому), який воював під прапорами ерцгерцога Фердинанда Австрійського під час облоги Відня турками в 1529 році: у нападі відчайдушної хоробрості Георг самотужки пробрався до ворожого табору і захопив прапор турецького султана. Втім, німецькі дослідники зводять прізвище письменника до більш прозаїчного кореня, а саме – до назви села Tolkynen у Східній Пруссії. Як би там не було, ще в середині XVIII століття Толкіни перебралися з рідної Саксонії до Англії.

Дід письменника, Джон Бенджамін Толкін, був настроювачем піаніно, вчителем музики і власником фірми з продажу музичних інструментів – втім, у комерції він не досяг успіху і збанкрутував у 1877 році. Старший син Джона Бенджаміна і його другої дружини Мері Джейн Стау, Артур Руел, не пішов по стопах батька і віддав перевагу банківській справі перед торгівлею і музикою. Він став непоганим банківським клерком – і в 1891 році отримав підвищення: посаду керуючого відділенням Африканського банку в Блумфонтейні – столиці Оранжевої республіки (зараз – провінція Фрі-Стейт). Необхідність їхати на інший кінець світу окупалася непоганим окладом і можливістю швидкого кар'єрного зростання, недосяжними на той час у метрополії. Через рік до нього прибула його наречена, Мейбл Саффілд, і молоді люди повінчалися в кейптаунському кафедральному соборі 16 квітня 1891 року. Мейбл було 21 рік, її чоловікові – тридцять чотири. Рівно через дев'ять місяців, третього січня 1892 року, у Толкінів народжується первісток, охрещений Джоном Рональдом Руелом. Ще через два роки – 17 лютого 1894 року – Мейбл народила другого сина, Хіларі Артура Руела. Останнє ім'я стало традиційним для цієї гілки родини: і сам письменник, і всі його діти давали своїм синам – серед інших – ім'я Руел, запозичене колись Бенджаміном з Біблії.

Спогадів про життя в Африці у майбутнього письменника збереглося дуже мало, та й ті швидше відомі йому з розповідей матері: одного разу слуга-негр, якому маленький Джон Рональд (саме так хлопчика звали в родині) здавався дуже гарним, на цілий день витягнув його з дому, щоб похвалитися перед рідними, а іншим разом малюка вкусив тарантул – його врятувала няня-негритянка, яка висмоктала отруту. З цього випадку багато дослідників роблять багатозначні висновки, вважаючи тарантула прообразом павукоподібних жахів у книгах Толкіна, – наприклад, чудовиська Унголіанти і її породження Шелоб, – хоча сам Толкін досить єхидно ставився до подібних висновків. Відомо, що він ніколи не страждав арахнофобією і взагалі заперечував, що запам'ятав той день. Лікар, який лікував хлопчика, Торнтон Квінбі вважається одним із прототипів Гендальфа Сірого.

Згодом з'ясувалося, що спекотне африканське сонце і гнилий клімат Блумфонтейна не найкращим чином позначаються на здоров'ї молодших Толкінів, і було вирішено, що Мейбл з синами відправиться до Англії, а Артур приєднається до них, як тільки приведе в порядок свої справи. У 1895 році місіс Толкін з дітьми прибула на батьківщину і оселилася у батьків Мейбл в селі Кінге Хіт недалеко від Бірмінгема. Маленький Джон Рональд був на все життя вражений Англією, її травою і деревами, полями і лісами: стільки зелені він ніколи раніше не бачив. Коли на Різдво випав сніг і прикрасили ялинку, його захопленню не було меж – адже в Блумфонтейні прикрашали евкаліпт, а сніг бував тільки в англійських газетах. Сліди дитячого захоплення природою будуть помітні у всіх його книгах.

Артур надсилав листи, де писав, як він сумує за родиною, як чекає зустрічі... А потім прийшов чужий лист: 15 лютого Артур Толкін помер від ревматичної лихоманки.

Мейбл залишилася одна з двома дітьми на руках, і сподіватися їй залишалося лише на допомогу родичів. Вона походила з добропорядного патріархального англійського роду, який століттями жив у Середній Англії. Саффілди з покоління в покоління займалися торгівлею; батьки Мейбл, Джон Саффілд і Емілі Джейн Спарроу, мали в центрі Бірмінгема будинок і магазин. Вони були справжніми англійцями – неквапливими, вкоріненими в землю, практичними, сповненими здорового глузду і почуття власної гідності. «Толкін за ім'ям, я, тим не менш, Саффілд за смаками, здібностями і вихованням», – стверджував пізніше Толкін.

З будинку батьків у Бірмінгемі Мейбл незабаром переїхала до розташованого неподалік селища Сейр-Хоул, де змогла зняти дешеве житло. Грошей, які залишив їй чоловік, ледь вистачало на життя. Її єдиною радістю були діти, а головним розрадою – релігія. Згодом вона – під впливом своєї сестри Мей – почала схилятися до католицтва і в 1900 році офіційно змінила віру, зробивши набожними католиками і синів. Цей вчинок різко віддалив її від родичів: до католиків, «презирливих папістів», в Англії традиційно ставилися дуже упереджено – причиною тому не одне століття релігійних воєн, переслідувань і масових репресій. Ні Толкіни – прихильники англіканської церкви, ні баптисти-Саффілди більше не бажали мати нічого спільного з відступницею.

Але Мейбл не здавалася і не впадала у відчай. Вона вирішила будь-що-будь дати дітям хорошу освіту: на той час вона включала в себе мови та інші гуманітарні дисципліни, і Мейбл, яка прекрасно грала на піаніно і малювала, знала латину, німецьку та французьку мови, сама навчала синів. Вона ж прищепила дітям любов до ботаніки: Джон Рональд не тільки прекрасно малював дерева і пейзажі, але і знав по імені всі навколишні рослини. Любов і особливу прихильність до дерев він зберіг на все життя.

У дитинстві Джон Рональд багато читав: він любив «Алісу в країні чудес» і збірку чарівних казок Ендрю Ленга, книги основоположника англійського фентезі Джорджа Мак Дональда і книги про індіанців (а ось казки братів Грімм і «Острів скарбів» йому зовсім не сподобалися). Вони з братом обійшли всі околиці Сейрхоула: там були ліс і озеро, річка Коул і старовинний млин, і всюди на них чекали пригоди, лицарі і велетні, принцеси і дракони. «Я так палко бажав зустрітися з драконами, – згадував він багато років по тому. – Звичайно, будучи маленьким і не дуже сильним, я б не хотів зустрітися з ними на околиці. Але все одно світ, де вони були, навіть такі страшні, як Фафнір, здавався мені набагато багатшим і прекраснішим. І щоб потрапити туди, я б не пошкодував за ціною». Не дивно, що ще в дитинстві хлопчик склав свою власну казку, і, звичайно, вона була про драконів. «Я її начисто забув, крім однієї філологічної деталі. Моя мати про дракона нічого не сказала, але зауважила, що не можна говорити «зелений великий дракон», треба говорити «великий зелений дракон». Я тоді не зрозумів, чому, і досі не розумію. Те, що я запам'ятав саме це, можливо, важливо: після цього я протягом багатьох років не намагався писати казок, зате був цілком поглинений мовою».

У хлопчика і справді виявився приголомшливий талант до мов: латину він вбирав, немов губка, а в давньогрецькій мові далеко перевершив свою матір. Стало ясно, що його будь-що-будь треба віддати в хорошу школу. На щастя, один із родичів погодився оплатити навчання, і Джон Рональд вступив до найкращої бірмінгемської школи короля Едуарда. Правда, для цього довелося залишити Сейрхоул, який так полюбився за чотири роки. «Всього чотири роки, – згадував письменник, – але вони досі здаються мені найтривалішими і такими, що вплинули на все моє життя».

У школі виявилося, що у юного Толкіна і справді неабиякий лінгвістичний талант. Він блискуче встигав з латини та грецької, до того ж – завдяки вчителю англійської літератури, який із захопленням декламував дітям Чосера в оригіналі, – захопився середньовічною англійською, а потім і давньоанглійською, і вже через кілька місяців вільно читав в оригіналі «Беовульфа» і лицарський роман «Сер Гавейн і Зелений лицар». Цей же вчитель дав Толкіну підручник англосаксонської. Хтось із учнів випадково продав підручник готської мови. Загадкові написи на залізничних вагонах, що відправлялися до Уеллса, пробудили в Толкіні інтерес до валлійської мови, а дитячий захват перед драконом Фафніром – до саг старонорвезькою мовою. Причому це було не просто вивчення граматик – Толкін міг спокійно розмовляти ними, писати і навіть сперечатися: одного разу на шкільному диспуті, граючи роль посланця варварів, Толкін вважав традиційну латинь малопридатною для варвара і виступав готською мовою.

Але Толкіну цього було замало, і він почав конструювати власні мови, вигадувати алфавіти та граматики. Першу таку мову він вигадав разом зі своїми кузинами: вона називалася «тваринною», і кожне її слово відповідало назві звіра або птаха. Потім була «невбош», що складалася з перекручених англійських, французьких і латинських слів. Ще була «наффарська» мова на основі іспанської, і мова на основі готської, і багато інших, причому багато з них були розвинені настільки, що Толкін навіть складав на них вірші. Він все життя вважав, що його пристрасть до винаходу мов – звичайна справа, схожа на дитяче складання віршів: «Величезна кількість дітей володіє тим, що ви називаєте творчою жилкою: це зазвичай заохочується і не обов'язково обмежується чимось певним: вони можуть не бажати займатися живописом або малюванням, або музикою в великому обсязі, але, тим не менш, якось творити вони хочуть. І оскільки освіта в основній масі є лінгвістичною, то і творчість набуває лінгвістичної форми. Це зовсім не виняткова подія»...

У школі Джон Рональд, всупереч очікуванням, був щасливий, він чудово встигав з усіх предметів і навіть був членом шкільної збірної з регбі. Однак знову його щастя було недовгим: на самому початку 1904 року у Мейбл Толкін виявили діабет – і через півроку, 14 листопада, вона померла в лікарні. Ніяких засобів для лікування діабету тоді не знали, але Толкін все життя був переконаний, що його матір вбили родичі, які відвернулися від неї з релігійних причин, і вважав її майже святою, яка постраждала за віру. «Моя мила мама воістину була мученицею – не кожному Господь дарує такий легкий шлях до своїх великих дарів, як Хіларі і мені, – він дав нам матір, яка вбила себе працею і турботами, щоб зміцнити нас у вірі», – напише він дев'ять років по тому. Католицизму, який дістався йому від матері, Толкін буде вірний все життя. «Католицизм для Толкіна був однією з двох найважливіших складових його інтелектуального життя», – напише одного разу його офіційний біограф Джон Карпентер.

У своєму заповіті Мейбл довірила синів парафіяльному священику Френсісу Ксав'єру Моргану, непересічній людині з прекрасною душею, сильною волею і добрим серцем, в жилах якого змішалися англійська, валлійська та іспанська кров. Кращого вибору вона зробити не могла: отець Френсіс щиро полюбив хлопчиків і робив все, що було в його силах, щоб вони ні в чому не мали потреби. Він же прищепив Джону Рональду інтерес до філології: в його будинку було безліч книг, від богословських праць до розважальних романів, і хлопчик читав їх запоєм, нарешті – як він потім говорив – відчувши зв'язок між мовою і текстом.

Завдяки отцю Моргану відбулася, можливо, і найголовніша зустріч у житті Толкіна. У 1908 році отець Френсіс забрав хлопчиків з дому тітки, де вони жили після смерті матері, і перевез їх до пансіону місіс Фолкнер. Поверхом нижче там жила Едіт Мері Братт, юна сіроока і темноволоса красуня, яка мріяла стати концертуючою піаністкою і тому репетирувала цілими днями. Спочатку Джон Рональд закохався в музику, потім наважився познайомитися і з виконавицею. Вони з Едіт швидко подружилися: годинами гуляли по навколишніх полях, а потім сиділи на балконі місцевої чайної, обстрілюючи перехожих шматочками цукру. У них було багато спільного – обоє сироти (мати Едіт померла рік тому, батька вона ніколи не знала), обоє потребували любові і турботи, і немає нічого дивного в тому, що скоро вони виявили, що закохані одне в одного. Їм не завадила навіть різниця у віці: на той момент Джону Рональду було шістнадцять, а Едіт – дев'ятнадцять.

Толкін весь вільний час віддавав Едіт, і навчання стало помітно кульгати. Коли восени 1908 року отцю Моргану доповіли, чим займається його вихованець замість навчання, той був дуже розсерджений: Толкіна чекає прекрасне майбутнє, йому обов'язково треба вчитися, щоб блискуче скласти іспити в Оксфорд і отримати стипендію – на оплату навчання хлопчика в університеті у Моргана, на жаль, грошей не було, і стипендія була єдиним шансом для Джона Рональда отримати вищу освіту. Романи і ранній шлюб тільки занапастять його кар'єру – переконує отець Морган вихованця, і виявляється правий: Толкін благополучно провалив вступні іспити. Точніше, він їх склав, і досить непогано, але для отримання стипендії цього було замало. Тоді отець Морган перевіз хлопців з пансіону місіс Фолкнер і заборонив Толкіну бачитися з Едіт до настання повноліття, тобто двадцяти одного року: йому не можна ні зустрічатися з нею, ні листуватися. Цю умову, що нагадує лицарські обітниці, Джон Рональд виконав з честю.

Втративши товариство Едіт, Толкін створює собі нове: він і троє його шкільних товаришів організовують «напівтаємний» клуб ЧКБТ – «Чайний клуб і Барровіанське товариство», що зобов'язаний своєю назвою пристрастю членів клубу до розпивання чаю в шкільній бібліотеці та розташованому поруч зі школою магазині Барроу. Толкін – чи то жартома, чи то серйозно – стверджував, що коли члени клубу збираються разом, їх інтелект посилюється. Хлопчики розмовляли, мріяли, читали один одному свої перші літературні досліди і сподівалися підкорити світ. Як писав один з членів ЧКБТ Джеффрі Бейч Сміт, члени товариства вважали себе «тими, хто отримав у дар іскру полум'я – як спільнота, безсумнівно, а можливо, і кожен окремо, – якій було призначено запалити в світі нове світло, або, що те саме, заново розпалити старе світло; ЧКБТ ж було призначено послужити свідченням Бога і Істини». Дружба чотирьох барроувістів тривала і після школи.

Влітку 1911 року Толкін з дванадцятьма друзями здійснив подорож Швейцарією, проклавши шлях від Інтерлакена до Лаутербруннена. Пізніше в одному з листів він зізнавався, що саме ця подорож послужила прообразом подорожі Білбо Беггінса і дванадцяти гномів по Туманних горах. За твердженнями біографів, зі Швейцарії Толкін привіз і листівку із зображенням картини Йозефа Маделенера під назвою «Гірський дух»: сивобородий старець, у широкополій капелюсі і довгому плащі, сидів на камені під сосною і годував з руки білого оленя. Цю листівку він зберігав багато років і, врешті-решт, написав на конверті: «Походження Гендальфа». Правда, останні дослідження встановили, що цю картину Маделенер написав не раніше двадцятих років, і як вона потрапила до Толкіна, невідомо.

У тому ж 1911 році Толкін, нарешті, вступив до Ексетерського коледжу в Оксфорді, на класичне відділення. У коледжі життя йшло як і раніше: зустрічі ЧКБТ (всі його члени опинилися в Оксфорді), заняття регбі, вірші і, звичайно, вивчення мов. Прочитана в перекладі «Калевала» спонукала його вивчити фінську мову, і вона зачарувала його своєю красою і мелодійністю, а сам епос справив на нього таке враження, що він почав мріяти створити колись подібну міфологію і для Англії.

Тим часом 3 січня 1913 року йому виповнилося двадцять один рік. Ледь годинник пробив північ, він написав Едіт і запропонував їй вийти за нього заміж. Можливо, якби отець Морган не розлучив їх, перше кохання, як це нерідко буває, тихо згасло б саме, проте заборона послужила лише зміцненню почуттів Толкіна. «Можливо, ніщо інше не зміцнило б мою волю настільки, щоб цей роман став для мене коханням на все життя (нехай навіть це кохання з самого початку було абсолютно щирим)», – писав пізніше Толкін.

Едіт відповіла, що вона вже заручена і скоро збирається вийти заміж за брата своєї шкільної подруги – адже вона була впевнена, що Джон Рональд давно забув її. Через тиждень Толкін примчав до неї в Челтенхем, де вона тоді жила, і після довгої розмови Едіт погодилася стати його дружиною. Наступного дня вона повернула нареченому обручку і оголосила про заручини з Толкіном.

На початку 1914 року Едіт, за наполяганням нареченого, перейшла в католицизм. Це рішення дорого їй обійшлося: домовласник, добропорядний протестант, вигнав новонавернену католичку на вулицю, а рідні та друзі посварилися з нею. Проте вона була щаслива, передчуваючи весілля з коханим. Влітку 1914 року вони з Джоном Рональдом побували на корнуольському узбережжі: Толкін, який вперше в свідомому віці побачив море, був вражений до глибини душі – мотив моря, кохання і туги за ним назавжди увійшов в його творчість. Того ж літа він напише поему «Подорож Еаренделя Вечірньої Зірки», де злилися відгомони стародавніх міфів і шум моря: у поемі описувалася мандрівка мореплавця, який став зіркою. Вважається, що «Подорож Еаренделя» стала першим кроком на шляху самого Толкіна в Середзем'ї.

Коли почалася Перша світова війна, Толкін, всупереч настроям, що панували серед молоді, не рвався на фронт: спочатку він вирішив закінчити Оксфорд. Наприкінці 1914 року Джон Рональд зустрів своїх друзів з ЧКБТ: «Ця зустріч допомогла мені знайти голос, щоб висловити все, що шукало виходу. Я завжди приписував це натхненню, яке вселяли в нас навіть кілька годин, проведених разом», – згадував він. Толкін все активніше пише вірші, і все частіше – на вигаданій ним «ельфійській» мові квенья, створеній на основі латини, давньогрецької та фінської. Цю мову, з досить складною граматикою і власною рунічною абеткою, Толкін створював з міркувань краси звучання і логіки лінгвістичних побудов.

Нарешті стало відомо про швидке відправлення стрільців до Франції. В очікуванні швидкої розлуки – можливо назавжди – Джон Рональд Руел Толкін одружився з Едіт Мері Братт 22 березня 1916 року в соборі Діви Марії в Уорвіку. Медовий місяць тривалістю в тиждень молодята провели в приморському містечку Клеведоні. Вже 4 червня Толкін покинув кохану дружину і відправився на фронт.

Полк, де воював Толкін, воював досить успішно і взяв гідну участь у знаменитій битві на Соммі – одній з найбільших операцій Першої світової війни. А потім, після сидіння в окопах і безплідного очікування невідомо чого, його підкосила «окопна лихоманка» – різновид висипного тифу, дуже поширений в антисанітарних військових умовах. На початку листопада 1916 року його садять на корабель, що йде до Англії, і дні до самого Різдва молодший лейтенант Толкін провів у госпіталі Бірмінгема, а різдвяні свята – з Едіт у Стаффордширі.

Весь наступний рік Толкін то лежить у госпіталі (хвороба давала постійні рецидиви), то служить у різних таборах на території Англії, що, зрештою, дозволило йому отримати чин лейтенанта. Нудьгуючи від неробства, він почав вивчати нові мови і приводити свої фантазії про прекрасний Валінор і народ, що його населяє, у більш-менш впорядковану форму. Для зароджуваного циклу Толкін вибрав назву «Книга втрачених сказань»: тут з'являються багато тем, які пізніше знайшли своє втілення в «Сільмарілліоні» — розповідь про Туріна, облогу і падіння Гондоліна і Нарготронда, війни з Морготом...

Шістнадцятого листопада 1917 року народився їхній з Едіт первісток, якого назвали Джоном Френсісом Руелом Толкіном. У той час Толкін служив у черговому таборі в містечку Гулле, і Едіт оселилася поруч з ним. У вільний час вони годинами гуляли по навколишніх лісах, зарослих болиголовом, і Едіт танцювала в гаю серед квітів. Так народилася найпрекрасніша легенда «Сільмаріліону» – про те, як смертний Верен закохався в ельфійську дівчину Лутієн Тінувіель, яка танцювала серед заростей болиголову. Лутієн і всі красуні з книг Толкіна мали єдиний прототип – його улюблену Едіт, яку він описував так: «Її волосся було чорним, шкіра – світлою, очі – ясними, і вона могла співати і танцювати».

У листопаді 1918 року був підписаний мирний договір, і війна для Англії закінчилася. Але для Толкіна перемога не була настільки беззаперечно прекрасною, як про це любила говорити пропаганда. Двоє з його найкращих друзів, членів ЧКБТ, загинули в 1916 році. В останньому листі один з них писав Толкіну: «Моя головна втіха в тому, що якщо мене вб'ють сьогодні вночі – через кілька хвилин мені йти на позиції, на світі все ж залишиться хоча б один член великого ЧКБТ, який втілить у слова все, про що я мріяв і на чому ми всі сходилися... Нехай благословить тебе Бог, мій дорогий Джон Рональд! Те, що намагався сказати я, нехай вдасться сказати тобі, набагато пізніше, коли мене вже не буде, якщо така моя доля...» Свою «обраність», яку він розумів як необхідність нести одному далі все те, що було призначено для багатьох, Толкін відчував все життя. І назавжди перемоги та щасливі кінцівки в його книгах затьмарені сумом за втраченим, відчуттям неможливості повернутися в минуле, скорботою за назавжди зниклою красою та радістю.

Толкін подав прохання дозволити йому повернутися до Оксфорда «з метою завершення освіти». Незабаром він отримав посаду помічника лексикографа в редакції Нового словника англійської мови (названого згодом Оксфордським): Толкін відповідав за слова на букву w. Робота над словником вимагала багато часу, але Толкін не припиняв роботу над «Книгою втрачених сказань» і навіть прочитав одне з них – «Падіння Гондоліна» – у студентському Есеїстському клубі Ексетерського коледжу. За спогадами, зазвичай вимоглива аудиторія прийняла його несподівано добре.

Влітку 1920 року Толкін висунув свою кандидатуру на вакансію ридера (приблизно помічника професора) англійської мови в університеті Лідса і, на власний подив, був прийнятий. Саме в Лідсі 22 жовтня 1920 року народився другий син, Майкл Хіларі Руел, а 21 листопада 1924 року – третій, Крістофер Джон Руел. Толкін дуже любив своїх синів, розповідав їм на ніч казки – багато з них згодом переростуть у повноцінні літературні історії, – а на Різдво писав листи з малюнками від імені Діда Мороза. З кожним роком ці листи ставали все більшими і цікавішими; там з'являлися нові персонажі – помічник Діда Білий ведмідь, садівник Сніговик, секретар ельф Ілберет і багато інших. У 1976 році послання були зібрані і видані під назвою «Листи Діда Мороза».

На новому місці Толкін з головою поринув у наукову роботу. У 1922 році він випустив Словник середньовічної англійської мови, а потім, разом з Еріком Валентином Гордоном, який перейшов на роботу в Лідс з Оксфорда, підготував нову редакцію перекладу староанглійської поеми «Сер Гавейн і Зелений лицар». Тоді ж переклав алегоричну середньовічну поему, імовірно того ж автора, «Перлина», написану алітераційним віршем, і поему «Сер Орфео», химерну суміш давньогрецького міфу про Орфея з кельтським фольклором. Разом з Гордоном, який став близьким другом Толкіна, вони заснували студентський «Клуб вікінгів», який збирався, щоб читати саги, розпивати пиво і співати жартівливі пісні готською, англосаксонською або давньоісландською мовами, покладені на відомі англійські мелодії: у 1936 році багато з них були зібрані і видані – без дозволу Толкіна або Гордона – під назвою «Пісні для філологів». Правда, більша частина і без того невеликого тиражу згоріла – вціліло лише півтора десятка примірників.

Він не забував про Арду, як став називатися вигаданий ним світ, і про його мови: до квенья, «ельфійської латини», додався синдарін, створений за зразком валлійської, – на ньому заговорили ельфи Белеріанда; адунайк – мова Нуменора, долі якої Толкін присвятить два незакінчених романи, і ще кілька, опрацьованих менш детально. Пізніше він писав: «Мова та імена для мене невіддільні від сюжету, а мої історії лише фон, завдяки якому я можу втілити свої лінгвістичні уподобання». Толкін мріяв зробити «цикл Арди», що складався, ні багато ні мало, міфологією для Англії, давши заміну тим міфам і переказам, які не були написані або були втрачені через навалу норманів. «Я задумав створити цикл більш-менш пов'язаних між собою легенд – від переказів глобального, космогонічного масштабу до романтичної чарівної казки; так, щоб більш значні ґрунтувалися на менших у своєму дотику до землі, а менші набували пишноти на такому величному тлі; цикл, який я міг би присвятити просто країні моїй Англії. Йому повинні бути притаманні бажана атмосфера і властивість, щось холодне і ясне, що дихає «повітрям» (під ґрунтом і кліматом Північного Заходу я маю на увазі Британію і найближчі до неї області Європи, не Італію і Елладу, і, звичайно, не Схід), і одночасно він повинен володіти (якби я тільки зміг цього досягти) тією чарівною, невловимою красою, яку деякі називають кельтською (хоча в справжніх творах стародавніх кельтів вона зустрічається рідко); ці легенди повинні бути «високими», очищеними від усього грубого і непристойного і відповідати більш зрілим умам землі, здавна проникнутій поезією. Одні легенди я б представив повністю, в деталях, але багато хто намітив би тільки схематично. Цикли повинні бути об'єднані в якесь величне ціле – і, однак, залишати місце для інших умів і рук, для яких знаряддями є фарби, музика, драма». Арда, вигадана Толкіном, – це не інша планета і не паралельна реальність, це – наш світ, тільки неймовірно давній: тих часів, пам'ять про які живе лише в стародавніх переказах і глибинах пам'яті. «Середзем'я – це об'єктивно реальний Світ... Театр дій моїх переказів – це земля, та, на якій ми живемо зараз, хоча історичний період – уявний», – пояснював письменник багато років потому.

У 1924 році Толкін долає наступну кар'єрну сходинку, ставши наймолодшим за всю історію Лідса професором англійської мови. Однак його душа прагнула до Оксфорда: і коли в 1925 році звільнилася кафедра професора англо-саксонської мови в оксфордському коледжі Пемброк, він, не замислюючись, подав заявку. Його прийняли, і Толкіни повернулися до Оксфорда. Там, 18 червня 1929 року, Едіт народила свою останню дитину, дочку Прісциллу Мері Енн Руел.

В Оксфорді Толкін продовжував брати участь у клубах. Саме на засіданні одного з клубів, Толкін, у 1936 році вперше прочитав свого знаменитого «Хоббіта».

За легендою, хоббіти виникли випадково, напередодні 1930 року, коли професор Толкін перевіряв контрольні роботи. В одній з них була порожня сторінка – і Толкін, недовго думаючи, взяв і написав на ній «У норі під горою жив-був хоббіт». Хто такі хоббіти, тоді ще ніхто не знав: пізніше дослідники вивели це слово з hob — староанглійське чарівне істота, пустун і шкодник, і rabbit — кролик. Втім, сам Толкін сказав якось, що єдиним словом, яке вплинуло на нього, було слово hole — нора, дірка.

Хоббіт запам'ятався професору. Через деякий час він, як зазвичай розповідаючи своїм дітям казки на ніч, склав історію про хоббіта, до якого в гості незваними прийшли дванадцять гномів. З традиційних казок хоббіти отримали свої волохаті ноги і безшумну ходу, а від образів «комічних буржуа» з англійських романів – приземленість, обмежений кругозір, консерватизм і здоровий глузд. Приблизно в 1936 році Толкін записав історію про хоббіта Більбо, однак що робити з нею далі, не знав. Як це нерідко буває, в справу втрутився випадок: одна зі студенток професора змогла прочитати рукопис і так надихнулася, що принесла його до видавництва Allen & Unwin, в якому підробляла. Директор Стенлі Анвін, який вважав, що книги для дітей повинні оцінювати діти, віддав «Хоббіта» своєму одинадцятирічному синові Райнеру, чий відгук був неграмотним, але сприятливим: «Вона хороша і повинна сподобатися всім дітям у віці від п'яти до дев'яти років».

У 1937 році «Хоббіт, або Туди і назад» вийшов з друку. Успіх був несподівано величезним, і відразу ж був запущений другий тираж. Наступного року книгу видали в Америці, де її чекав ще більший успіх, а газета Gerald Tribune назвала «Хоббіта» «кращою дитячою книгою сезону». Головні герої – простакуватий і хитрий хоббіт Більбо Беггінс, чарівник Гендальф, відважні гноми і благородні ельфи, – полюбилися читачам по обидва боки океану. На Толкіна посипалися захоплені листи читачів і прохання про продовження. «Дорогий містере Толкін, – писав професору дванадцятирічний хлопчик Джон Барроу, – я щойно прочитав вашу книгу «Хоббіт» в одинадцятий раз і хочу розповісти вам, що я про неї думаю. Я думаю, що нічого більш чудового я не читав... Якщо ви написали ще якісь книги, будь ласка, чи не повідомите ви мені, як вони називаються?» Видавці теж натякали на продовження, а для початку запитали, чи немає у Толкіна інших подібних творів. Той, не довго думаючи, приніс їм «Сільмаріліон» і листи Діда Мороза, проте обидва ці рукописи були відхилені – читачі, мовляв, прагнуть книг про хоббітів, і крапка. Після досить довгих вмовлянь Толкін погодився написати «Нового хоббіта», однак на це знадобилося довгих сімнадцять років.

Спочатку Толкін чесно намагався написати саме казку про хоббітів, які стали йому рідними і улюбленими. Письменник і сам не приховував, що в певному сенсі писав їх з себе: «Я насправді хоббіт, хоббіт у всьому, крім зросту. Я люблю сади, дерева і немеханізовані ферми; курю люльку і віддаю перевагу хорошій простій їжі (не з морозилки!), а французькі вишуканості не перетравлюю; люблю і навіть наважуюся носити в наш похмурий час візерунчасті жилети. Обожнюю гриби (прямо з лісу); гумор у мене простакуватий, і навіть найдоброзичливіші критики вважають його втомливим; я пізно лягаю і пізно встаю (за можливості). Подорожую теж нечасто». Однак поступово продовження переросло в щось набагато більше, ввібравши в себе відгомони Сильмариліона, персонажів «Втрачених сказань» і філософію самого Толкіна.

Здавалося, життя Толкіна в Оксфорді протікало напрочуд спокійно і тихо. Він вважався хорошим лектором, який умів навіть про такі нудні речі, як мертві мови, розповідати так, ніби це чарівні історії. Засідання клубів, зустрічі з друзями, прогулянки мальовничими околицями, виховання дітей, рідкісні наукові публікації – однією з вершин його наукової роботи стала лекція «Беовульф: чудовиська і критики», яка пізніше вийшла окремим виданням і назавжди змінила погляд дослідників на цю знамениту поему. У спогадах описується його кабінет: полиці зі словниками та лінгвістичними працями, на стіні – карта Середзем'я, великий кошик для паперів, огризки олівців, дві друкарські машинки, чорнильниця, трубки і тютюн... Рік повільно минав за роком, діти росли – Джон вирішив стати священиком і поїхав вчитися до Риму, Майкл думав про викладацьку кар'єру, Крістофер – про літературну. «Новий хоббіт», який поступово переріс у сагу під назвою «Володар кілець», писався дуже повільно; то до нього не доходили руки, то Толкін переписував цілі розділи, змінюючи хід історії вигаданого ним світу. Друга світова війна, що сколихнула весь світ, теж затримала написання роману: професор більше хвилювався за своїх синів, Майкла і Крістофера, які воювали, ніж за Хранителів, які зупинилися на півдорозі. Пізніше його неодноразово запитували, чи вплинула на його творчість Друга світова війна, чи не є «Володар» алегоричним описом її подій. Толкін пояснював: «Це ні алегорія, ні відображення сучасних подій... Я щиро не люблю алегорії в усіх її формах і ніколи не любив. Я віддаю перевагу історії, справжній чи вигаданій, з її різноманітними відображеннями в думках і відчуттях читачів». Сам Толкін говорив про те, що якщо його читачі неодмінно хочуть зіставляти відчуття жахів війни, описаних у «Володарі», з недавніми історичними подіями, то подібний зв'язок швидше виникає з Першою світовою війною, ніж з Другою. В одній з рецензій К. С. Льюїс писав, що в зображенні Толкіна «війна має масу характерних ознак тієї війни, яку знало моє покоління», сам письменник в одному з листів говорив, що «мертві болота і підступи до Мораннона частково зобов'язані Північній Франції після битви при Соммі». Однак найголовніше, що він виніс після Першої світової, – що всі війни схожі одна на одну, і всі вони жахливі, чи то на полях Європи, в долинах Середзем'я, чи в людських душах. Недарма він однаково негативно ставився до всіх воюючих політиків – Гітлера і Сталіна, Франко (вибачаючи йому, втім, в одному: республіканці вбивали ченців і спалювали монастирі, в той час як Франко захищав католицьку віру) і навіть англійським прем'єрам, які накоїли непробачно багато помилок в тридцятих і сорокових роках. Подібна точка зору не додавала йому популярності серед простих англійців, але в Оксфорді, де ще на початку двадцятих років вирішили вважати будь-яку війну злом, – він не був самотній.

Іншим каменем спотикання служив католицизм Толкіна, основа його світогляду. Те, що його найкращий друг, Клайв Льюїс, не вірить у Бога, завдавало йому чимало страждань, і Толкін докладав усіх зусиль, щоб навернути Льюїса до християнства. Спочатку йому вдалося схилити Льюїса до деїзму – віри в Бога без віри в церкву. Нарешті, після однієї довгої розмови, Льюїс записав у щоденнику: «Я щойно перейшов від віри в Бога до усвідомленої віри в Христа – до християнства. Довга нічна розмова з Дайсоном і Толкіном підштовхнула мене до цього» . Однак Льюїс, всупереч очікуванням Толкіна, приєднався не до католицької, а до англіканської релігії. Дуже скоро він став – завдяки лекціям і виступам по радіо, – досить відомим проповідником. Втім, Толкін цього не схвалював, несхвально називаючи Льюїса «теологом для всіх». Однак вони були найближчими друзями: коли наприкінці тридцятих років Льюїс почав писати «Космічну трилогію», яка згодом стала знаменитою (перший роман «За межі безмовної планети» вийшов у 1939 році), Толкін чимало зробив для того, щоб Льюїс зміг закінчити і видати свій роман — не без його протекції «Планету» прийняло до друку видавництво Bodley Head — після того, як її відхилили два інших.

До кінця війни текст «Володаря кілець» був майже закінчений, багато його частин було прочитано на засіданнях «Інклінгів». Льюїс критикував роман (особливо йому не подобалися віршовані вставки), проте всюди давав про нього найентузіастичніші відгуки. Пізніше Толкін писав: «Я перед ним у неоплатному боргу і зовсім не через якийсь «вплив», як це зазвичай розуміють; а через ту потужну підтримку, яку він надавав мені. Протягом довгого часу він був моєю публікою. Лише він один переконував мене в тому, що моє писання може бути чимось більшим, ніж звичайне хобі».

У 1949 році Толкін публікує збірку казок «Фермер Джайлз з Хема» – головна казка є витонченою пародією на лицарський роман; проте книга не користується особливим успіхом. Нарешті Толкін бере себе в руки і закінчує «Володаря кілець». Ще деякий час йде на вичитку, складання карт і додатків. Нарешті Толкін пропонує рукопис видавництву Collins: його колишні видавці, Allen & Unwin, не хочуть видавати «Володаря» разом з «Сільмаріліоном», як це було задумано Толкіном, а в Collins начебто згодні. Однак потім вони теж відмовляються, справедливо вважаючи, що тисячосторінковий роман укупі з не менш товстою книгою незрозумілих легенд не викличе інтересу читачів. І Толкін відносить «Володаря» в Allen & Unwin.

Директори видавництва теж вважають, що роман не вдасться продати; але він їм так подобається, що було вирішено видати хоча б частину: якщо його не купуватимуть, на цьому можна буде і зупинитися. «Володаря» розділили на три частини, кожній придумали назву, і в 1954 році світ побачила перша частина знаменитого роману під назвою «Братство кільця». Відгуки були неоднозначними: від захоплення до повного неприйняття. Рецензенти писали: « Для роману... це феноменально дорога книга, і, мабуть, я повинен ставитися до неї серйозно, але я не можу знайти для цього жодної по-справжньому серйозної причини» (анонімний рецензент); «За останні роки я не прочитав нічого, що принесло б мені таку радість» (поет Вінстон Х'ю Оден); «Герої «Володаря Кілець», хоббіти – це просто хлопчаки, дорослі герої – в кращому випадку п'ятикласники, і... ніхто з них нічого не знає про жінок, крім як з чуток!» (критик Едвін Муїр). Другий і третій томи вийшли з перервою в дев'ять місяців – вони розпродавалися настільки добре, що Толкін навіть пошкодував, що не пішов на пенсію. Армія його шанувальників зростала з кожним новим томом. На третьому каналі ВВС була здійснена радіопостановка роману; по всій країні читачі відкривали дискусійні клуби, де обговорювали роман і його героїв. «Книги Толкіна читали діти і академіки, хіпі і домогосподарки», – пише англійський дослідник Д. Райан. У 1965 році в США вийшло «піратське» видання в м'якій обкладинці – мало того, що книгу задешево змогли купити тисячі читачів, так і судовий процес навколо неї зробив роману непогану рекламу. «Володар кілець» настільки вписався в нонконформістську культуру тодішньої американської молоді, що негайно став однією з культових книг. На вулицях з'явилися перші живі ельфи, тролі та гноми, на стінах писали «Фродо живий» і «Гендальфа в президенти». Почалася толкіноманія, яка не припинилася досі.

Досі не вщухають суперечки літературознавців, які намагаються дослідити феномен Толкіна і загадку його роману, його ідеї та сюжетні ходи. Навіть його жанр кожен тлумачить по-своєму – сучасна епопея, фантастичний роман, лінгвістична сага... Втім, всі сходяться в одному: це дійсно великий твір, і краще один раз прочитати його, ніж десять томів про нього. Сам професор Толкін на питання, про що ж його книга, відповідав: «Справжня тема роману – Смерть і Безсмертя; загадка любові до світу, що володіє серцями раси, приреченої покинути його і нібито втратити; туга, що володіє серцями раси, «приреченої» не покидати світ, поки не завершиться... його історія».

Самому письменнику увага публіки спочатку лестила: у листі він зізнавався, що, «як і всі дракони, небайдужий до лестощів». Він особисто відповідав на всі листи і дзвінки, охоче розмовляв з приїжджими шанувальниками. Крім того, він, нарешті, розбагатів і міг жити, не замислюючись про завтрашній день. Однак його, людину глибоко віруючу, дуже засмучував той факт, що люди віддавали перевагу його книзі над Біблією, а його світу – над Христом. До того ж з часом фанати все більше дошкуляли літньому професору: вони приїжджали подивитися на нього, годинами просиджуючи на узбіччі навпроти його хвіртки або безцеремонно вдираючись у будинок. Американці, незважаючи на різницю в часі, дзвонили йому посеред англійської ночі, називаючи на панібратський американський манер J.R.R.T., щоб поговорити на квенья або дізнатися, чим закінчилася справа з Кільцем.

Розповідають, що одного разу до нього прийшов відвідувач і приніс кілька старих репродукцій: пейзажі на них з дивовижною точністю збігалися з деякими описами у «Володарі». Толкін запевнив, що вперше бачить ці картини. Тоді відвідувач, за словами Толкіна, «... замовк і... довго дивився на мене, поки раптово не вимовив: «Ну, ви, звичайно, не настільки наївні, щоб вважати, ніби ви самі написали цю книгу?» І письменник відповів: «Колись я грішив такими думками, але тепер більше так не думаю». Жартом це було лише частково.

Зрештою Толкіну довелося змінити номер телефону і навіть адресу: він все-таки пішов на пенсію, і в 1968 році вони з Едіт переїхали до маленького курортного містечка Борнмут. Тут у листопаді 1971 року померла Едіт Толкін — його єдина любов, його Лутієн. Вона похована на католицькому кладовищі в Оксфорді; на її могилі на прохання Толкіна написано: «Едіт Мері Толкін, Лутієн, 1889–1971».

Після смерті дружини Толкін повернувся до Оксфорда, де оселився в квартирі при Мертон-коледжі, професором якого він був з 1945 року. У 1972 році йому було присвоєно ступінь доктора літератури, а в 1973-му королева Єлизавета удостоїла його звання Лицаря ордена Британської імперії. До останніх днів свого життя він творив, писав листи, готував до друку «Сільмаріліон», але так і не закінчив: втім, це й зрозуміло – там жив і розвивався цілий світ, а як можна припинити розвиток світу?

Наприкінці серпня 1973 року професор Толкін відвідував друзів у Борнмуті. На зворотному шляху він застудився і 3 вересня 1973 року помер. Він похований в одній могилі з дружиною, і на камені за розпорядженням його сина Крістофера додали напис: «Джон Рональд Руел Толкін, Вірний, 1892–1973».

Крістофер Толкін, який за заповітом свого батька став його літературним душеприказчиком, відредагував «Сільмаріліон» і видав його в 1977 році: успіх цієї не найлегшої для читання книги побив усі мислимі й немислимі рекорди – досі вона впевнено тримається в списках бестселерів. Він же видав «Листи Діда Мороза» і «Незакінчені сказання», куди увійшли нотатки, начерки та чернетки до «Сільмаріліону» і творів його циклу – хоча сам Толкін не призначав їх для друку, вказуючи, що створював їх «для власного філологічного задоволення і вузького кола читачів», успіх їх був величезний.

У світ вийшли «Балади Белеріанда», дванадцять томів «Історії Середзем'я», збірки оповідань, віршів, статей, лекцій. Уже в цьому столітті вперше були надруковані «Діти Хуріна» та алітераційна поема «Легенда про Сігурда і Гудрун». Адже, за словами одного критика, «досі не влягся пил від бурі, яку колись викликала у світі публікація його трилогії». «Володар кілець», за опитуваннями читачів, входить до п'ятірки найпопулярніших книг усіх часів і народів, решта щорічно перевидаються величезними тиражами. За його книгами знімаються фільми та анімаційні стрічки, ставляться вистави і пишуться пісні. Одних біографій Толкіна написано не менше дюжини — хоча авторизованою є лише одна, що належить перу Гамфрі Карпентера. У Середній Англії меморіальні дошки висять скрізь, де встиг побувати Толкін: одна висить навіть на тому самому млині в Сейрхоулі, поруч з яким він грав у дитинстві. Іменем Толкіна названі астероїд і кілька видів живих істот, вулиці і парки по всьому світу. У Північній Атлантиці є гори Гондор, Рохан і Лоріен, в Мексиці – підводне озеро Горлум, в Новій Зеландії – печера Морія, а в небі – астероїд Білбо.

Толкіна вважають найвизначнішим письменником у жанрі фентезі, його називають своїм вчителем Урсула Ле Гуїн і Роджер Желязний, Нік Перумов і Борис Гребенщиков. Щорічно виходять карти і словники Середзем'я, наукові монографії та художні альбоми, натхненні образами Толкіна. Для багатьох світ Арди – набагато реальніший і рідніший, ніж їхній власний, недарма Толкін писав: «Всі казки можуть колись збутися», треба тільки як слід захотіти...»

Виставку підготувала:

зав. відділом інформаційних технологій та комп'ютерного забезпечення Бібліотеки Рассказова В. А.