Я вам цей борг ніколи не залишу.
Ви й так уже, як прокляті, в боргах.
Віддайте мені дощ. Віддайте мені тишу.
Віддайте мені ліс і річечку в лугах.
Віддайте мені сад і зірку вечорову,
і в полі сіяча, і вдячну щедрість нив.
Віддайте мені все. Віддайте мені мову,
якою мій народ мене благословив.
Рашистська дівчинко,
мене убив твій батько.
В підвалі темному мене він катував.
Мені було так боляче і страшно...
Мою він маму поряд прив'язав.
Вона кричала .. Як вона кричала...
Потім затихла. Бог її забрав...
А я уже й не плакала, стогнала,
Коли мене він на частини рвав...
Ти тільки бережи мого ведмедя,
Він вже старенький, та мені як брат.
Його твій батько відібрав у мене -
Убивця, нелюд і жорстокий кат.
– Ти малюєш, мамусю, сердечко?
– Так дитинко, малюю, малюю…
Дивлюся на заплакане личко
і цілую, цілую, цілую…
Телефон на спині записала,
щоби рідних змогли розшукати,
якби часом мене не стало…
– Бог тобі не пробачить, кате…
– А ти сонечко намалювала,
що в підвалі мені гріло спинку?
Я швиденько рюкзак зпакувала.
Зав’язала, ще хліба в хустинку,
а над містом вже вили сирени,
під ногами хиталась підлога.
Пригорнулася доня до мене
і ми тихо молитись до Бога…
05.04.2022 р. Галина КУХАРИШИН
Ввійшла орда, обідрана, голодна,
На землю хліборобів, трударів...
Потомки ви "вєлікава" народа?!
Ні, ви - нащадки вічних злидарів!
Ви - голодранці, холуї у лаптях,
Ниці раби своїх недоцарів!
Аж тут вам заманулось прийти раптом,
Щоб підкорити край княжих синів!
Вам і не снилось, як ми тут живемо!
В найкращих снах не снилось, рагулі*:
Що ми їмо, вдягаємо і п'ємо,
Що в нас асфальт у кожному селі!
А вам дано - за ваше ж лихе серце! -
ПропОвзати в багнюці весь ваш вік!
Як ви могли подумать, що без герцю
Свій шмат землі віддасть вам трудівник?!
У наших жилах кров тече князівська,
Затим - козацька кров по них тече,
Тож ваше голодране дике військо
Від нашого меча не утече!
Ви хочете з землі нас постирати?!
А дзуськи вам! Навіть старі й малі
Готові танки голіруч тримати!
Тож йдіть туди... де ваші кораблі!!!
Поляжете усі! Всі до одного
В землі свободолюбних трударів!
А потім понесете кару в Бога:
За землю цю, за кров наших синів.
Валентина МАТВІЇВ
Заший, мені, мамо під нитку, що стелиться на полотно,
Барвінку, терпкої м’яти і лісового рясту.
Я вберу вишиванку під камуфляжне сукно,
Аби мені не давала в землю холодну впасти.
Заший мені, мамо, під нитку серце своє сумне,
Серце твоє велике, вимучене війною,
Що в бою затяжному оборонить мене,
У найчорнішім пеклі битиметься зі мною.
Заший мені, мамо, під нитку теплу твою любов,
Ночі твої безсонні, очі твої безслізні.
Як би я не втомився, скільки б верст не пройшов,
Буде мене тримати, як присяга Вітчизні.
Заший мені, мамо, під нитку і глибше іще заший
Свою материнську ніжність, заший мені попід шкіру.
І я повернуся до тебе, утомлений і живий,
Тримаючись, як за нитку, за материнську віру.
Мар'яна САВКА
«Бог втомлено схилив голову.
- Петре, на сьогодні все?
- Ні, Боже, ще душі з Київщини на суд божий чекають.
- Буча і Ірпінь? Зви всіх. Тут все просто: всіх до раю.
- Без суду?
- Так, без суду. Всіх до раю.
- Добре, але, Боже, розумієш, є одна проблема: вони не хочуть до раю.
- Не хочуть до раю? Це вперше, відколи я створив Землю. Клич сюди.
До кабінету зайшли душі. Змучені, посірілі - так буває, коли помираєш мученицькою смертю.
- То ви не хочете до раю? - насупився Бог.
- Боже, хочемо, звісно, хочемо. Але не зараз. Розумієш, ми потрібні там, на землі. Ми мусимо допомогти. У нас війна, там наші рідні, наш народ. Як ми зможемо спокійно раювати, коли нашу землю топче окупант?
- Але я не можу вас оживити, - розвів руками Бог.
- І не треба, - виступила вперед худенька дівчинка рочків 8. - Ми так підемо. Я полечу до Європи. Ходитиму по їхніх містах і заглядатиму людям в очі - нехай відчувають, що газ подорожчав заради таких, як я. Я гойдатиму їхніх дітей і співатиму колискової, якої мене вчила мама - про Україну, про мир, про добро. Щоб ніхто і ніколи не засумнівався, що їхня допомога - цінна.
- А я, - озвалася молода жінка, - піду до європейських політиків. Розповідатиму їм ночами, як мені боліло. Як було страшно. Страшно і боляче. А потім страх кудись зник. І я плюнула нелюду в обличчя. Він їздив по моєму тілу танком. А я так хотіла плюнути в нього ще раз, але не могла - душа вже високо летіла. Я буду розповідати їм, чому нам потрібне їхнє озброєння. Заради мене. Заради таких, як я.
- А я піду до військових Європи, - мовив чоловік із сивими скронями, - розкажу, як я їхав за хлібом. Як серце моє прошила куля. Через спину. Звертатимуся до їхньої гідності і честі, до людяності. Нагадаю про закони війни. І покажу, що коїться зараз в Україні.
- І я, і я, і я піду, - загудів хор голосів.
- Ми всі підемо. Всі. Нас там потребують. Наші рідні. Наш народ. Наша земля. А після Перемоги - веди нас, Боже, куди хочеш. На все твоя воля.
- Дозволяю, летіть. Станьте європейським янгольським батальйоном.
Бог махнув рукою і відвернувся. Святий Петро побачив, як він змахнув сльозу, що от-от скотилася б із вій.
- Тепер ти розумієш, Петре, чому вони заслуговують на рай, без суду?
- Розумію, Боже. Бо вони уже янголи. Янголи-охоронці України.»
Світлана МРИГА