ВИШИВАНКА-ОБЕРІГ, ЯСКРАВИЙ СИМВОЛ ДОЛІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Читаючи легенди про вишиванку, неможливо не помітити, що цей одяг прийшов до українського народу через вірування та прикмети. Вона служила оберігом, символом сили та любові, передаючись від батьків до дітей.
І хоча в наш час люди вже не настільки вірять в прикмети, вишиванка була, є і залишиться невід’ємною частиною української культури.
Вишиванка ще з давніх давен стала символом українського народу, його єдності та традицій. Цей одяг вважається не лише оберігом від біди, а й символом краси, щасливої долі та приналежності до українського роду.
В Україні вишиванка є святинею та передається від покоління до покоління, розповідаючи історію українського народу крізь роки та століття.
Існує безліч легенд про українську вишиванку, і деякими з них ми хочемо поділитися з Вами!
ЯК З'ЯВИЛАСЬ ВИШИВАНКА – ЛЕГЕНДА ПРО ВИШИВАНКУ
В одному з українських сіл жила бідна жінка, в якої було четверо дітей - два сини та дві доньки. Діти тішили матір турботою та працьовитістю, були слухняними та добрими.
Йшов час, діти підростали, і колись маленькі хлопчики стали дужими парубками. Одного сонячного дня вони підійшли до матері та попросили її благословення в дальню дорогу, в яку брати зібрались вирушати. Сльози виступили на очах у матері, вона благословила синів та почала збирати їх в дорогу. Весь день жінка, не покладаючи рук, пекла хліб та варила узвар. Вже надвечір любляча мати сіла шити сорочки для парубків. Ось і день добігає кінця, ніч тихо опускається на луги та поля, а жінка дошиває останню сорочку.
Надворі вже було темно, коли мати присіла біля сплячих синів, вона довгий час дивилася на них лагідним, люблячим та ніжним поглядом. Незчулась вона як задрімала.
І наснився жінці дивний сон: ніби хтось тихенько та легенько ходить по хаті, тягне до неї руки, а в руках сорочки. Але сорочки не звичайні, а з вишивкою на шиї та рукавах, там були і квіти, і листя, і червона калина. Кольорів було небагато: чорний, червоний і зовсім трохи жовтого та зеленого. Довго мати розглядала вишивку та милувалася нею, аж поки не почула голос:
“Виший і ти малюнок цей, тоді твої сини будуть міцні та здорові. Бо чорна нитка - то земля українська, червона - сонце, що гріє небосхил, жовта - то нескінченна любов матері, а зелена - молода травичка навесні”.
Прокинулась жінка, глянула на дітей, вони солодко спали. Взялася вона вишивати сорочки, як уві сні. Вколола голкою тканину і сталося диво - з’явився цілий візерунок. З першими променями сонця всі сорочки були вишиті. Сини подякували матері за турботу, вмилися чистою та прохолодною водою з криниці, посідали на коней та вирушили в далеку дорогу. Жінка з доньками ще довго стояли, дивлячись парубкам вслід та шепчучи молитви.
Минали дні, минали ночі, вже три роки пройшло з того часу, як брати вирушили в дорогу. Одного ясного дня, коли ще роса на траві блищала, заїхали у двір двоє молодих козаків. І полилися сльози гордості у матері, бо впізнала вона своїх синів, а донечки не могли намилуватися братами та розпитували їх про довгих шлях вдалечині від рідного села.
Сини вклонилися матері та подякували їй:
“Рідна матуся, ми повернулися додому живими, здоровими та повними сил, бо скрізь нас оберігала твоя любов та турбота”.
З тих самих пір український народ почав вишивати сорочки для парубків та чоловіків, щоб зберегти їх силу та мужність. Згодом дівчата почали робити яскраву вишивку й на своєму одязі, там були: квіти, листя, калина. І стало жити прислів’я серед українців:
“Яка сорочка - така й господиня буде!”
