Щороку, 8 квітня, відзначається Міжнародний день ромів, який є визнаним міжнародним святом ромського народу. День ромів – це не лише свято ромської спільноти. Це свято для шанувальників ромської культури, для всіх тих, кому не байдужий ромський народ. Це свято ромської культури, історії та національної ідентичності, яке було встановлено на 6 Всесвітньому конгресі ромів у 1990 році.

За традицією роми цього дня запалюють свічки, як символ єдності ромського народу, а тисячі яскравих вінків пускають на воду, що символізує нелегку долю народу- вічного мандрівника без історичної батьківщини.

Роми в Україні ( традиційна назва-цигани)-ромська етнічна меншина, яка проживає на території України. загальна численність становить близько 50 тис. осіб (згідно з даними перепису населення України 2001 року), більшість яких проживає в Закарпатській, Донецькій, Дніпропетровській та Одеській областях.

На територію України цигани прийшли з придунайських степів на початку ХV століття. Традиційними їх занятттями були ремесла: ковальство, столярство, лоткарство, конярство і мандрівна торгівля; інші джерела їх заробітку - музика, співи і танці, ворожіння.

Під час Другої світової війни було знищено 80% усього ромського населення країн Європи, половину ромів в Україні. Є свідчення, що нацистські злочини в Бабиному Яру розпочалися саме з розстрілу чотирьох ромських таборів. Геноцид ромів отримав назву "Калі Траш" – "Чорний жах".

8 жовтня 2004 року Верховною Радою України прийнято Постанову «Про відзначення Міжнародного дня голокосту ромів». Скорботний день роми відзначають 2 серпня.

Культура ромів дуже різноманітна і багата. Вона перейняла елементи культур тих народів, серед яких проживали роми та доповнила своїми. Циганська музика надихала знаменитих композиторів Сергія Рахманінова, Ференца Ліста, Франца Шуберта, Йоганнеса Брамса, Пабло Сарасате. 

Вплинула циганська культура і на музику й літературу України. Циган – один з традиційних персонажів української вертепної драми. Циганські мотиви відчутні в творчості Степана Руданського, Михайла Старицького, Миколи Гоголя, Івана Франка та ін. 

    У багатьох країнах світу Вербну неділю називають Пальмовою. Гілками цієї рослини встеляли дорогу та вітали Ісуса Христа під час в’їзду в Єрусалим. Пальма є символом чистоти і непогрішності. Проте, на слов’янських територіях пальми не ростуть, а весна настає з цвітіння верб. Тому й пальмові гілки люди замінили вербовими. 

    Колись, віряни обов’язково рано - вранці йшли до церкви, щоб посвятити вербу. Від малого до великого, всі тягнули догори руки з вербами, коли священик кропив їх свяченою водою. 

      “Не я б’ю, верба б’є, від нині за тиждень – Великдень!” – саме такі слова лунають в цей день звідусіль. Галузками верби люди легко б’ють одне одного і бажають бути такими ж здоровими, як і те дерево, що першим розцвітає бруньками.

     Вже прийнято, що перед вербною неділею, без обговорень, прибирають домівку. Це не просто прибирання перед святами, але й давній звичай. Вважалося, що освячену вербу можна приносити тільки в чистий будинок. Така повага до верби у наших предків походить ще з далеких дохристиянських часів, коли з першими «котиками», що розпустилися, слов’яни зустрічали прихід весни.

        Згідно з віруваннями, свячену вербу ні в якому разі не можна викидати чи топтати ногами. Це вважають великим гріхом. Вербові галузки зберігають цілий рік, до наступного свята. Навіть якщо верба осипається, її варто зібрати та відкласти до наступної весни. Торішню вербу треба принести до церкви у Великий четвер, бо того дня спалюють усі важливі церковні речі, зокрема старі ікони. Попіл висипають у тому місці, де ніхто не ходить.

Вважають, що освячена верба охороняє житло від злих духів, береже добробут. Весною за допомогою верби виганяли корову на пасовище, зупиняли сильний град, викидаючи на вулицю кілька гілок. Якщо прутики пускали коріння, їх висаджували біля криниці, щоб верба очищала воду.   

        Використовували вербові “котики” і для лікування багатьох хвороб. Немовлят купали у відварі з верби, щоб вони росли здоровими. А дорослі, наприклад, з’їдали вербові бруньки, щоб не боліло горло. Більше того, бруньки цього дерева допомагали вирішити проблеми з безсонням, важливі справи та навіть любовні проблеми. Звичайно, більшість цих звичаїв залишились в минулому, проте є й такі, що популярні серед народу сьогодні.

Як і в будь-які святкові дні, у Вербну неділю не можна працювати. Тому, варто заздалегідь прибрати домівку та приготувати їжу, яка, між іншим, має бути пісною. Цікаво, що існувало повір’я, що у цей день навіть не можна розчісувати волосся. 

   Сьогодні, для більшості українців, верба є символом життя, наближення одного з найбільших християнських свят – Великодня. 

                                          Легенда про вербу і калину

Жили колись в одному селі мати Вербена та її дочка Калина. Мудра й мила зростала дівчинка – мало хто вже таких діток пам'ятає. А до того ж чарівниця вона була: всі трави із землі піднімала, пташок лікувала, дерева від хвороб рятувала. Не було дитини вродливішої і добрішої душею. Та довідались про чарівницю Калину вороги. Вирішили її згубити, щоб землю українську багату завоювати, хворості і зло на людей напустити.

День був ясний, мов золотом гаптований, коли пішла дівчинка коси травами розчісувати, горобчиків годувати, льон, дощем прибитий із землі піднімати. Довго ходила Калина, стомилася, до криниці прибилася. Схилилася над нею, у жменю води взяла і краплиночку пташці дала. Аж раптом почула рідний неньчин голос із здаля: "Калино, Калино, не пий водиці…" Дівчина дуже хотіла пити й не звернула на це увагу. Та тільки-но перші краплі до губ піднесла, пташина маленька крилом їх знесла. Вдруге воду до губ піднесла – і навік деревом – калиною над водою зросла…

Бігла мати. Плакала. Шукала, та вже доньки любої не застала. Натомість гарне і пишне деревце стояло, сльозинки-намистинки сіяло. Схилилася мати над криницею, затулила серцем ту воду-кровицю і проросла над нею вербицею Минуло від тоді багато років, та матуся-верба все оберігає водні джерела, аби люди ніколи не зазнали лихих чарів.

Не ламай калину –

Образиш дівчину.

Не рубай вербу –

Накличеш біду.

28 квітня - День читання великої поезії.

Поезія-це завжди неповторність, безсмертний дотик до душі...  Поезія-це особлива мелодія,яка примушує серце прискорено битися. Поезія була і залишається найважливішою частиною сучасного мистецтва.

13 травня – Всесвітній день кульбаби

Є красива казка про кульбаби: здавна люди не вміли радіти приходу весни, тож Сонце ☀️ вирішило підняти їм настрій і прислало на землю мільйони сонячних зайчиків, які впали на траву і перетворилися на жовті квіточки – кульбаби.

А ви знали, що ця квітка найбільш пунктуальна? О 7 вони розквітають, а о 15 – закриваються.

Ще декілька цікавих фактів про цю рослину:

🔸️У світі налічують понад дві тисячі видів кульбаб
🔸️З її квіток виготовляють вино і варення
🔸️Листя кульбаби використовують в косметиці, з нього готують маски, воно живить, зволожує і омолоджує шкіру
🔸️Вона містить вітаміни, тому кульбабу використовують як лікарський засіб: для загоєння ран, лікуванні печінки, кишечника, серця, при діабеті, авітамінозі
🔸️Кульбаба корисна для садів, оскільки покращує якість грунту, збульшуючи вміст азоту

ВИШИВАНКА-ОБЕРІГ, ЯСКРАВИЙ СИМВОЛ ДОЛІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Читаючи легенди про вишиванку, неможливо не помітити, що цей одяг прийшов до українського народу через вірування та прикмети. Вона служила оберігом, символом сили та любові, передаючись від батьків до дітей.

І хоча в наш час люди вже не настільки вірять в прикмети, вишиванка була, є і залишиться невід’ємною частиною української культури.

Вишиванка ще з давніх давен стала символом українського народу, його єдності та традицій. Цей одяг вважається не лише оберігом від біди, а й символом краси, щасливої долі та приналежності до українського роду.

В Україні вишиванка є святинею та передається від покоління до покоління, розповідаючи історію українського народу крізь роки та століття.

Існує безліч легенд про українську вишиванку, і деякими з них ми хочемо поділитися з Вами!

ЯК З'ЯВИЛАСЬ ВИШИВАНКА – ЛЕГЕНДА ПРО ВИШИВАНКУ

В одному з українських сіл жила бідна жінка, в якої було четверо дітей - два сини та дві доньки. Діти тішили матір турботою та працьовитістю, були слухняними та добрими.

Йшов час, діти підростали, і колись маленькі хлопчики стали дужими парубками. Одного сонячного дня вони підійшли до матері та попросили її благословення в дальню дорогу, в яку брати зібрались вирушати. Сльози виступили на очах у матері, вона благословила синів та почала збирати їх в дорогу. Весь день жінка, не покладаючи рук, пекла хліб та варила узвар. Вже надвечір любляча мати сіла шити сорочки для парубків. Ось і день добігає кінця, ніч тихо опускається на луги та поля, а жінка дошиває останню сорочку.

Надворі вже було темно, коли мати присіла біля сплячих синів, вона довгий час дивилася на них лагідним, люблячим та ніжним поглядом. Незчулась вона як задрімала.

І наснився жінці дивний сон: ніби хтось тихенько та легенько ходить по хаті, тягне до неї руки, а в руках сорочки. Але сорочки не звичайні, а з вишивкою на шиї та рукавах, там були і квіти, і листя, і червона калина. Кольорів було небагато: чорний, червоний і зовсім трохи жовтого та зеленого. Довго мати розглядала вишивку та милувалася нею, аж поки не почула голос:

“Виший і ти малюнок цей, тоді твої сини будуть міцні та здорові. Бо чорна нитка - то земля українська, червона - сонце, що гріє небосхил, жовта - то нескінченна любов матері, а зелена - молода травичка навесні”.

Прокинулась жінка, глянула на дітей, вони солодко спали. Взялася вона вишивати сорочки, як уві сні. Вколола голкою тканину і сталося диво - з’явився цілий візерунок. З першими променями сонця всі сорочки були вишиті. Сини подякували матері за турботу, вмилися чистою та прохолодною водою з криниці, посідали на коней та вирушили в далеку дорогу. Жінка з доньками ще довго стояли, дивлячись парубкам вслід та шепчучи молитви.

Минали дні, минали ночі, вже три роки пройшло з того часу, як брати вирушили в дорогу. Одного ясного дня, коли ще роса на траві блищала, заїхали у двір двоє молодих козаків. І полилися сльози гордості у матері, бо впізнала вона своїх синів, а донечки не могли намилуватися братами та розпитували їх про довгих шлях вдалечині від рідного села.

Сини вклонилися матері та подякували їй:

“Рідна матуся, ми повернулися додому живими, здоровими та повними сил, бо скрізь нас оберігала твоя любов та турбота”.

З тих самих пір український народ почав вишивати сорочки для парубків та чоловіків, щоб зберегти їх силу та мужність. Згодом дівчата почали робити яскраву вишивку й на своєму одязі, там були: квіти, листя, калина. І стало жити прислів’я серед українців:

“Яка сорочка - така й господиня буде!”