Групи № 21, 22, запишіть в зошит:

19.09.2025. Урок № 4. Альбер Камю. Віхи життя й особливості світогляду. Роман «Чума» 

Роки життя: 1913-1960.  Французький письменник драматург, лауреат Нобелівської премії. Твори: “Міф про Сізіфа”, "Лист німецькому другу", "Сторонній", "Чума", "Перша людина".

Екзистенціалізм - це  філософія існування (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування), XX століття, людина як унікальна і духовна істоту, що здатна до вибору власної долі. 

Д/з: читати роман "Чума"

Альбер Камю. Французький есеїст, письменник і драматург, лауреат Нобелівської премії  (1957, за «великий внесок у літературу, що висвітлив значення людської совісті»), засновник французького екзистенціоналізму; його творчість розкриває абсурдність людського існування, єдиним виходом з якого є бунт.

Твори: романи «Сторонній» (1942), «Чума»(1947),  «Падіння» (1956); п’єса «Калігула»(1938); есе «Міф про Сізіфа»(1942), «Бунтівна людина» (1951)

Ю.Ковбасенко: «Людина, яка стала «совістю Заходу», торувала шлях між фашизмом і комунізмом і створила міф, який допоміг Європі боротися, коли чума здавалася нездоланною, а боротьба з нею неможливою...»

Альбер Камю народився 7 листопада 1913 р. в Алжирі, колонії Франції. 

Алжирське походження певною мірою вплинуло на формування його творчої особистості. Усвідомлюючи себе спадкоємцем французької культури, А. Камю водночас відчував тісний зв'язок із місцевістю, в якій зростав. Зростав як палка й пристрасна «дитина сонця», що з язичницькою чуттєвістю була закохана у життя, обожнювала природу й намагалася жити на повну силу своїх почуттів. Згодом, вже визнаним у світі письменником, він визначив свою культурну ідентичність так: «Ніхто більше за мене не прив'язаний до алжирської провінції, а все ж таки для мене є цілком природним почуватися вписаним до французької традиції. І так само природно, як я навчився дихати, я засвоїв, що любов до рідної землі може розширювати свої межі, при цьому не вмираючи. Врешті-решт, я відчуваю себе європейцем саме тому, що люблю мою країну». Алжир як тема і як художній простір, в якому розгортаються події, був присутній у його творах. «Все, про що я писав, так чи так пов'язане з краєм, де я народився», - говорив письменник.

3. Батько - Люсьєн Камю, ельзасець за походженням, помер у шпиталі від ран, отриманих у битві на Марні під час Першої світової війни, коли Альберу не було ще й року.

Мати, в дівоцтві Катрін Сінтес, малограмотна жінка іспанського походження.

4. Дитинство. В дитинстві Камю були не тільки злидні, а й дбайлива турбота оточуючих. Мати, після смерті чоловіка, разом зі своїми синами (у Камю був старший брат Люсьєн) переїхала до міста Алжир, де влаштувалася прибиральницею у сім’ях багатіїв. Дуже скоро жінка захворіла, стався крововилив у мозок, у результаті чого що вона стала напівнімою. В Алжирі родина жила у будинку бабусі, де мешкав дядько-інвалід. Хлопець зростав страшенних злиднях, проте це факт не сприяв усамітненню письменника. Маленький Альбер захопив красою північноафриканського узбережжя, що було повною протилежністю його злободенному життю. Дитячі роки залишили глибокий слід у його душі: «Я перебував напівдороги між злиднями і сонцем. Злидні не дозволяли мені повірити, ніби все гаразд в історії і під сонцем. Сонце навчало мене, що історія — це ще не все. Змінити життя — так, але тільки не світ, бо я його обожнював».

5. Навчання. З 1918 по 1923 роки Альбер навчався у початковій школі у передмісті Алжиру, яку закінчив з відзнакою. Значний вплив на хлопця справив його шкільний учитель Луї Жермен, який, побачивши здібності дитини, як міг, допоміг йому. За підтримки Жермена Камю вдалося у 1923 році вступити до Алжирського ліцею Бюжо, до того ж вчитель добився, щоб хлопець отримував стипендію.

У ліцеї (1923—1932) Камю перечитав праці Ф. Ніцше, книги А. Жіда, М. Барреса, А. Мальро, М. Пруста, Ф. Достоєвського.

6. Футбол. В ліцеї Альбер Камю серйозно займався футболом та грав за юнацьку команду клубу "Racing Universitaire d’Alger" (RUA). Пізніше він казав, що спорт та гра в команді вплинули на формування його ставлення до моралі та обов’язку. Частіш за все він був воротарем під час футбольних матчів. Він казав, що ця позиція була найлегшою через те, що так він менше стирав підошви чобіт, за що його часто сварила бабуся. Одного разу друг Камю запитав його, чому він надав би більшу перевагу – театру чи футболу – Камю сказав, що обрав би футбол без найменших вагань.

7. Туберкульоз. У 17 років, коли Альбер став воротарем юнацької команди університетського клубу, він раптом виявив, що кашляє й харкає кров'ю. Для встановлення діагнозу знадобилося зовсім небагато часу. Одного разу після тяжкого нападу кривавого кашлю хлопчик знепритомнів і довго не міг прийти до тями, чим нажахав близьких. Страшні підозри підтвердилися — паличка Коха проникла в дуже ослаблений організм. Юнак був не просто збентежений, якийсь час він перебував у стані шоку. Герой, шанований багатьма боєць відомої на всю країну футбольної команди, хворий на невиліковний у ті часи туберкульоз, в один день став ізгоєм, міченим долею, прокаженим. Безнадійним, повільно вмираючим інвалідом!

Він не тільки був змушений перервати освіту й назавжди забути про спорт, а й мало не згорів у вогні тяжкої, пожираючої силу духу, депресії.

Щодва тижні, коли йому примусово закачували повітря в порожнину між легенею і грудною кліткою, смерть похмуро підморгувала йому, нагадуючи про свою присутність. Виник той маргінальний стан, який або спонукає до нової безперервної діяльності, або впокорює навіки, примушуючи змиритися з долею приреченого. І забутого — його ім'я зникло зі шпальт газет. Юнакові було про що подумати.

Немає на землі місця, де б відчуття не загострювалися так шалено, як між двома світами. Як швидко в цьому світі все піддається забуттю! Яке швидкоплинне життя! Безперечно, він переймався запитанням: а чи є щось певніше посеред цього хисткого буття?! І, скоріш за все, запитання було не одне. На щастя для молодого Альбера, доля, як буває в таких випадках, надала йому шанс.

Шанс Альбера Камю постав у вигляді дядька, в дім якого він потрапив після лікарні. Дядьковими вустами ангел-охоронець прошепотів заповітну ідею: читай. Просто бери книжки й гортай їх — ця сакральна діяльність така нескладна, але в ній стільки вогненного жару мудрості. Він мав на увазі: читай, аби заспокоїтися; читай, аби зайняти себе; читай, аби перемкнути думки з хвороби на щось інше. Навряд чи жалісливий дядько, який працював різником, думав про великі знання, які змінюють подобу і внутрішній світ індивідуума. Як і багато нездорових людей, підкошений хворобою юнак звернувся до книжок як до тимчасового прихистку. Невідомо, був його вибір визначений порадами дядька, випадковістю чи ще якоюсь невідомою причиною, але він узявся за серйозну літературу. І захопився. Визначні й авторитетні письменники, що володіють тонкощами мови й колоритним арсеналом впливу на психіку читача, розбудили його первинну цікавість. Яка посилилася, можливо, внаслідок тотальної заборони на рухову активність.

А тим часом Камю почав жити "рука в руку" із власною смертю. Вона переслідувала його невідступною тінню. Коли він торкався морської води, попереджала: можна купатися, але не можна плавати. Коли ходив на футбольні матчі, нагадувала: можна скільки завгодно дивитися, але заборонено бігати. Хлопець був наляканий, але не зломлений. Припертий до стіни, але не добитий. Його непомірні дитячі амбіції, на щастя, не зникли.

Він хотів жити, але не знав як. Щоб жити й почати дихати на повні груди, потрібне було щось вагоміше, ніж здатність існувати. Інакше кажучи, потрібен новий сенс буття. До другого шансу долі допитливий Камю був готовий. Хто був при смерті, той знає, як змінюються відтінки життя і яким гострим стає слух, якої небаченої зіркості набувають очі, як пальці сприймають дотиком буквально все. Треба встигнути насолодитися, адже життя може обірватися будь-якої миті! Молодість Камю не бажала здаватися, інстинкт життя підказував: шукай, за що можна зачепитися, на чому зосередитися настільки, щоб забути про хворобу. Шукай безупинно й пристрасно, шукай з надією і вірою, дій!

8. Повернення до навчання. Коли на третьому курсі ліцею, куди Камю повернувся для завершення освіти, з'явилися філософія і молодий учитель з новаторськими замашками Жан Греньє, хворобливого юнака ніби обдало вітром звільнення. Чутливий мозок, що набуває гостроти, відчув близькість порятунку. У філософії він віднайшов можливість того втраченого з хворобою самовираження, якого так бракувало для повноти життя. Це й був прообраз сенсу. Йому треба було зрозуміти, навіщо він живе і навіщо взагалі прийшов у цей світ. Запитання, яких, залишись Камю футболістом, він, можливо, взагалі не поставив би собі ніколи.

Спочатку в житті хворого юнака з'явилися Артур Шопенгауер і Фрідріх Ніцше, Біблія і Федір Достоєвський. Потім, завдяки вчителеві, він дізнався про свого старшого сучасника — Андре Жіда. Прекрасні відкриття, що перевернули уявлення про світобудову. З філософією почали виникати, спочатку як марево, а потім дедалі чіткіше й ясніше, ознаки сенсу. Істинного сенсу пробування на землі людини, що перетворюється на особистість, яка творить за заповітом Бога, живе обдумано, розмірено й ґрунтовно. З окресленою, іскристою і сповненою азарту метою. Філософи трохи відкрили завісу законів буття, що, своєю чергою, дозволило поглянути на проблему здоров'я, життя й смерті з іншого боку. Прийняти хворобу як частину долі. Жити з нею настільки повноцінно, наскільки можливо.

9. Університет. З 1932 по 1936 рр. Камю навчався на філософському факультеті Оранського університету в Алжирі. Там він студіював давньогрецьку філософію, вивчав язичниство і християнство, захоплювався театром.

Працюючи з різноманітною науковою літературою, він поступово увійшов у коло екзистенціалістських та релігійно-філософських ідей, у світ образів Ф. Достоєвського. Вражений романами російського письменника, філософ зауважив у своєму щоденнику: «Я зустрівся з творами Достоєвського, коли мені було двадцять років, і враження, які я пережив під час зустрічі, живуть і сьогодні, через двадцять років. …, я полюбив у Достоєвському того, хто зрозумів і найбільш глибоко відобразив нашу історичну долю». Альбер отримав диплом магістра філософії, мав можливість залишитися в аспірантурі, проте цьому завадив туберкульоз.

10. Театр. Альбер Камю — один з ініціаторів створення "Театр праці" (пізніше – "Театр команди"), де виконував роль і драматурга, і режисера, і актора. Він здійснив постановку "Братів Карамазових" за Достоєвським, де сам зіграв Івана Карамазова.

Певний час він очолював Алжирський будинок культури

11. Одруження. Перше одруження. 1934 р. Камю одружився з екстравагантною морфіністкою Симоною Ійє. Через два роки подружжя розлучилося через її  зраду (Камю випадково перехопив листа, адресованого дружині)

Друге одруження. У віці 27 років Камю одружився вдруге – на Франсіні Фор, яка була математиком та піаністкою. Вона народила йому двійнят – хлопчика Жана та дівчинку Катрін.

Камю захопився темноволосою, худенькою, романтичною Франсін, тому що вона була чудовою піаністкою і так грала Шопена і Шумана, що у Альбера від захвату серце заходилось. З часом, Камю соромився це визнавати, але він  зробив пропозицію Франсін фактично з легкодухості: в той самий період у нього загострився туберкульоз, він не на жарт перелякався і раптом піддався на «міщанські умовляння» - мовляв, ти дуже хворий, тобі потрібні дружина, будинок, догляд, інакше в цьому світі не вижити...

12. Початок творчості. Альберу ще не виповнилося 19-ти, як він узявся за перо. Спочатку — статті для журналу, потім — нариси для видання Греньє. Головне — у нього з'явилася справа, впорядкувалися думки.

13. Період Другої світової війни.   Бунт як життєва цінність. Молодий філософ виявляв і неабияку громадську активність. З приходом Гітлера до влади він розпочав активну боротьбу проти фашизму. Його зацікавили питання комунізму, виникло бажання вступити до комуністичної партії. Восени 1934 року Камю став членом алжирської секції компартії Франції, де залишався протягом трьох років.

Навесні 1940 року письменник перебрався до Франції і працював у паризькій "Парі-Суар". Але після окупації країни нацистами письменник відмовився співпрацювати у  профашистських газетах і повернувся до Алжиру (м. Оран), де   закінчив "Міф про Сізіфа". Основою світогляду сучасної людини, на думку Камю, має бути постійний протест проти абсурду. Цей прометеївський бунт дає можливість відмовитись від ідеї самогубства.

У 1942 р.  Камю повернувся у Францію, став активним учасником групи Опору "Комба", організувавши однойменний журнал. Ідеальним прикриттям для підпільної діяльності стало видавництво "Галлімар", співробітником якого письменник залишився до кінця життя і де  вийшли основні його твори. Сенсацією в окупованій Франції стала повість Камю "Сторонній" (1942).

Кохання до акторки Марії Казарес. Камю познайомився з Марією у 1944 р. в період окупації.  З  Марією у них почалося суперництво - Альбер Камю жорстоко страждав від ураженого самолюбства, бачачи, що не його, а подругу  впізнають у всіх богемних кафе Сен-Жермен-де-Пре. До звільнення Парижа Камю і Казарес не говорили про майбутнє,  жили одним днем. Але вже  з середини 1944 року, Альбер в своїх листах, почав  кликати Франсін назад у Париж. Вона  повернулася у Париж в жовтні 1944 року, а 5 вересня 1945 року Франсін народила Альберові близнюків: хлопчика і дівчинку. Дізнавшись про це, Марія зачинила перед ним двері своєї квартири. Але вони зустрілися через три роки і знову почався палкий роман. У них обох були романи на стороні, але Камю зізнавався друзям, що без урагану почуттів він не може ні писати, ні жити. Такий ураган приносила в його існування тільки Марія. Перед смертю Камю, Марія запропонувала йому разом поїхати до Мексики. Марія Казарес пережила свого коханого на 36 років, і померла у віці 74 років.

14. Повоєнні роки. Боротьба триває. Після закінчення війни Камю певний час продовжує працювати у "Комба", але у 1947 році він через політичні розбіжності залишив газету. Як одна з провідних постатей у повоєнній літературі Франції, Камю сходиться з вождем екзистенціалізму  Ж.-П. Сартром і бере участь у постановках його п'єс. Наприклад, саме Камю вперше вимовив сартрівську фразу "Пекло – це інші" зі сцени. Але незабаром їхні шляхи розійшлись. Однією з причин розриву стала збірка есе Камю "Бунтівна людина" (1951), в якій письменник виступає проти всіх ідеологій, що обмежують свободу людини. Книга «Бунтівна людина» значною мірою була реакцією на злочини сталінізму, на сталінські масові репресії та терор. На великому історичному матеріалі Альбер Камю дійшов висновку про неминучість переродження революції у тиранію, перетворення колишніх борців проти гноблення на значно жорстокіших гнобителів. На думку автора, це універсальний і фатальний закон історії, її абсурд. Протистояти йому може тільки постійне бунтарство, опозиція влади, яка є неминучим насильством і несправедливістю. Камю виступив не тільки проти фашизму, але й проти марксизму, прихильником якого був Сартр.

15. Громадянська позиція. Камю був єдиним французьким журналістом, який у 1945 році з обуренням висловився про вибух атомної бомби в Хіросімі, в той час як для більшості французів вибух означав кінець війни. Сімона де Бовуар та Сартр були також вражені вибухом Хіросіми, проте не висловлювались на цю тему публічно.

У середині 50-х років письменник критикував тих, хто брав участь у придушенні народних повстань проти «соціалістичного» тоталітаризму в НДР (1953) та Угорщині (1956), виступав на підтримку Бориса Пастернака.

16. У США.  У 1946 році Камю відвідав Сполучені Штати. Перебуваючи в Нью Йорку, він 20 разів відвідував Центральний зоопарк.

17. Нобелівська премія. У 1957 році він отримав Нобелівську премію з літератури "за великий внесок до літератури, що висвітив значення людської совісті", ставши наймолодшим лауреатом цієї почесної нагороди.

В своїй промові з нагоди вручення премії, Камю так охарактеризував свою життєву позицію: "Я надто міцно прикутий до галери свого часу, щоб не гребти разом з іншими, навіть вважаючи, що галера просмерділася оселедцем, що на ній надто багато наглядачів і що, окрім іншого, взято невірний курс".

З листа Альбера Камю своєму першому вчителеві Луї Жермену, якого він надіслав, отримавши Нобелівську премію:  «Мені щойно випала велика честь, якої я не шукав і не добивався.  Однак як тільки ця звістка дійшла до мене, я відразу ж подумав про маму, а потім про Вас. Без Вас, без Вашої турботливої руки, простягнутої бідному хлопчикові, яким я тоді був, без Ваших уроків і Вашого прикладу нічого такого б не відбулося. Я не схильний перебільшувати значення цього освідчення. Втім, воно принаймні дає мені привід сказати вам, ким Ви були і завжди є для мене; запевнити, що Ваші зусилля, праця і щиросердність, як і раніше, живуть в одному з Ваших маленьких школярів, що залишається, попри роки, Вашим вдячним учнем».    

Отримання Нобелівської премії далося Камю нелегко і пригнічувало його впродовж всього життя. Йому не подобалось, що тепер поруч з його ім’ям постійно значилось "Нобелівський лауреат". Цікаво, що через деякий час після отримання премії Альбер приїхав до Алжиру. Водій таксі, коли почув знайоме ім’я, закивав головою: "А, знаю, ви той Камю, що з клубу РЮА!" (РЮА – футбольний клуб, в якому був Камю в юнацтві).

18. Боротьба з туберкульозом. Альбер Камю не видужав, але багато разів отримував від смерті відстрочки — і кожна з них скеровувала його до письмового столу. "Треба жити й творити", — написала ця смертельно хвора людина у своєму щоденнику, і цей короткий заклик до самого себе ставав гаслом і незаперечно дієвим цілющим засобом щоразу, коли хвороба відправляла його в нокаут. 

Проте який спосіб життя вів хворий на туберкульоз? Саме в способі життя криються найважливіші принципи, бо Камю, на відміну, скажімо, від Аєнгара або Ролло Мея, які вилікувалися від туберкульозу, сам відмовився від послідовності в протистоянні хворобі. 

Знайшовши для себе сенс у письменницькій діяльності, Альбер Камю поклав собі за основу особисті враження й переживання, що вносило в його непевне й крихке життя якусь двозначність. З одного боку, давало унікальну поживу для цілющої творчості, з іншого — постійно тримало душу в підвішеному стані. Бо гонитва за враженнями завжди входила в суперечність зі здоров'ям. Він і зціляв, і вбивав себе одночасно. Пив еліксир, коли творив, і перекреслював його дію, коли йшов на повідку своїх земних бажань. У чому це виражалося? 

Камю з молодості став затятим курцем, любив випити, ночі проводив без сну, нехай навіть у стимулюючих творчість суперечках. Поневіряння й метання були в нього у всьому. Він кардинально змінював професії, стаючи то приватним учителем, то продавцем запчастин, то асистентом у метеорологічному інституті

Він був нерозбірливий у зв'язках із жінками, імпульсивний і вічно жадав любові. Розбиратися в перипетіях і вузлових переплетіннях стосунків Альбер Камю не навчився до кінця життя. Розбиратися в законах і принципах гармонії не було ані сил, ані часу. Звідси його невдалі шлюби, одруження з епатажною наркоманкою, запекла, демонстративна й нескінченна боротьба зі світовими примарами й живими опонентами (тим-таки Жан-Полем Сартром).

Цей блок проблем, який східні мудреці позначали як "невідання істини", — аспект не смертельний, але такий, що прискорює життєвий цикл.

Цікаво, що саме загострення хвороби, нагадування про наближення смерті корегували його життя, змушуючи не тільки зосереджуватися на творчості, а й відмовлятися від шкідливого оточення, марнування часу. Хвороба змушувала його поспішати — умираючому благання про безсмертя властиве в сотні разів більше, ніж здоровому й безтурботному розтринькувачу життя.

Наприклад, після криз у стосунках із першою дружиною Камю вдавався до самітництва, певний час працював у тиші. Саме так він пізнав цілющу силу продуктивної творчості, свідомої самотності та обмежень.

Тривалі прогулянки, купання в морі часто супроводжували процес створення найкращих творів. На жаль, це не стало залізним правилом його життя, але навіть періоди (потім схожий стиль стосунків виробиться і з другою дружиною, і з коханими) усамітненої праці ставали значно сильнішою терапією, ніж офіційне лікування. "...Без недосконалості невідчутне й щастя!" — написав він якось ніби на виправдання власної непослідовності.

Якби не небезпечна хвороба, Камю, скоріш за все, не став би помітним письменником і лауреатом Нобелівської премії, а витратив би життя на вивчення відчуттів. Але туберкульоз нагадував про себе з рідкісною циклічністю.

У 21 рік він уже знав, що хвороба зачепила й ліву легеню (до того уражена була лише права). За місяць до 25-річчя Камю повідомили, що через хворобу його відсторонили від участі в конкурсі на заміщення вакансії університетського викладача. Доля вкотре корегувала його вибір.

Важким ударом стала відмова прийняти його до французької армії напередодні війни, хоча, не виключено, це зберегло йому життя. Тільки писати — єдине, що він міг за станом здоров'я. Писати або померти. І він писав. Він іноді надихався смертю. Відомо, приміром, яке сильне враження на Камю справило відвідання могили Франца Кафки у Празі. 22-річний Камю напевне відразу "приміряв" на себе вік Кафки, який помер від туберкульозу в 40 років. І, не виключено, подумав: залишилося вже менше, ніж прожив. Після таких "зустрічей" Альбер Камю наказував собі жити в самоті й ні з ким не спілкуватися. Такі зустрічі змушували його поспішати... Такі «зустрічі»  несли унікальний цілющий імпульс.

Він безупинно вчиться отримувати з важкої недуги користь, знаходити в активізації творчості зворотний бік неминучого наближення смерті.

При цьому універсальним може вважатися досвід Камю в прийомах введення себе в стан творчого трансу — те, що зазвичай вважають натхненням. Поряд із відвідуванням могил до чистої практики геній-терапії варто віднести й періодичне звернення Камю до образів з допомогою фотографій. Наприклад, на робочому столі письменника завжди було фото Фрідріха Ніцше напередодні смерті — напівлежачий, дуже хворий, із застиглим божевільним, та все-таки непохитним поглядом з-під величезних густих брів. Альбер Камю, котрий мацав смерть руками, як ніхто інший знав: якби Ніцше не трудився щодня, перемагаючи біль, він помер би вже до тридцяти—тридцяти п'яти років. "...У тридцять шість років я опустився до найнижчої межі вітальності", — записав Ніцше, покинувши професуру за станом здоров'я. Камю до професури навіть не наблизився — теж за станом здоров'я. Від портрета Камю підживлювався, з нього черпав енергію, з ним вів мовчазні бесіди. Розуміючи спосіб мислення генія, Камю наслідував його в подоланні немічного стану.

Дати попередників напевне ставали для нього чимсь на кшталт зачіпок для скелелаза. Минуло 40 — він пройшов вік відходу в інший світ Кафки. Виповнилося 44 — він зміг відштовхнутися від віку Ніцше (який збожеволів — фізична смерть уже не має значення). Хто міг би бути наступним? Імовірно, були й інші імена, на які спирався смертельно хворий і все такий же нестриманий Альбер Камю. Але, можливо, наступним він вважав себе самого. І, крім того, як ніхто інший, знав, що насправді означають слова найбільш суперечливого з мислителів цивілізації Ф.Ніцше: "Людина — це канат, натягнутий між твариною і надлюдиною, канат над прірвою". Сам Камю добровільно долав якраз такий шлях. "Зло, що існує у світі, майже завжди результат невігластва, і будь-яка добра воля може завдати стільки ж шкоди, як і зла доля, якщо тільки ця добра воля недостатньо освічена".

19. Смерть. 4 грудня 1960 року Камю повертався із різдвяних канікул у Прованса до Парижу разом з видавцем Галлімаром та його родиною. Спочатку філософ хотів їхати потягом, але Галлімар переконав їхати з ним автомобілем. На потязі поїхала дружина Камю та його діти.

У невеличкому містечку Вілльблевен за 24 кілометри від міста Санса сталася аварія: автомобіль «фасель-Вегу» занесло, він з'їхав з прямої дороги, врізався в платан, вдарився в інше дерево й розвалився на частини. Альбер Камю загинув миттєво. Його смерть наступила приблизно о 13 годині 54 хвилини. Мішель Галлімар помер в лікарні за два дні. Його дружина та дочка вижили.

Серед особистих речей загиблого письменника був знайдений рукопис незакінченої повісті "Перша людина" та невикористаний залізнодорожній квиток.

20. Похований в місті Лурмарен в районі Люберон на півдні Франції.

Через десять днів після загибелі про нього було опубліковано есе під назвою

«Розум і ешафот», у якому письменника оголосили «класиком, одним із найбільших моралістів». Відгукнувся на трагічну загибель і Жан Поль Сартр, який зауважив, що про творчість являла собою самобутню лінію у французькій літературі.

21. У 2011 році на сторінках італійської газети "Corriere della Sera" було висловлено версію, згідно якої автокатастрофа, в якій загинув Камю, була підлаштована радянськими спецслужбами за особистою вказівкою міністра закордонних справ СРСР Шепілова. Так радянська влада нібито помстилася за те, що Камю публічно засудив радянське вторгнення до Угорщини та виступав на підтримку Бориса Пастернака.

Світоглядні позиції А.Камю

Екзистенціалізм (від латин, «екзистенція», тобто існування) — це один із найпопулярніших у Європі 40—60-х років напрямів розвитку філософської думки. До ідейних витоків екзистенціалізму відносять філософію життя, феноменологію Е. Гуссерля, релігійно-містичне вчення .К'єркегора.)  Екзистенціалізм зародився ще у 20-ті роки як критична реакція на оптимістично-примиренницьку світоглядну позицію, стверджену попереднім філософським досвідом, і зокрема Просвітництвом і позитивізмом. За цією концепцією, усе в світі підпорядковане розумному і логічному порядку (встановленому Богом і людьми), тісному причинному взаємозв'язку, який визначає послідовність і закономірність розвитку світу і мало що не механічно регулює у ньому взаємостосунки людей, спрямовані на досягнення і покращення суспільного добробуту. Цим поглядам екзистенціалісти протиставили концепцію трагічності людського буття. На їх думку, світ не є упорядкованим, а місце людини у ньому, нехай і в загальних рисах, не є наперед визначеним (соціальними, політичними, культурними обставинами життя). Навпаки, світ — це хаос, що має в основі не закономірності, а випадковості. Людина приречена бути відчуженою у світі, на який вона не має змоги впливати. Свою відреченість від світу і водночас усю гостроту і непевність свого буття людина по-справжньому здатна збагнути лише у так званих «пограничних» ситуаціях, тобто таких, коли вона опиняється на тонкій межі, що розділяє життя і смерть. Єдине, що виправдовує буття людини,— це, на думку екзистенціалістів, свобода її вибору, її моральної позиції, що коливається від пасивного примирення з долею до спроб, попри усю хаотичність і випадковість людського існування, відшукати в ньому певний сенс, який реабілітуватиме людину, хоча б у її власних очах.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності, природі людини). Якраз на існуванні людини, що є емпіричною особистістю, вилученою із будь-яких систем (політичних, соціальних, релігійних), зосереджують свою увагу представники напряму. Саме існування людини «наодинці» з буттям є, на думку екзистенціалістів, єдиною достовірною реальністю. Світ же вони розуміють як дещо вороже особистості, сприймають його як хаотичний, дисгармонійний, абсурдний. Процеси, що відбуваються в цьому повному внутрішніх протиріч світі, позбавлені закономірностей, логічного зв'язку, часової послідовності. Особистість у екзистенціалістів має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому». Адже всі вони нав'язують особистості свою волю і мораль, інтереси й ідеали. Вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості. Існування ж людини тлумачиться ними як драма свободи.

Людина приречена на вигнання у всесвіті, на відчуженість від інших людей, на абсурд як «метафізичний стан людини у світі», за висловом Камю. Поняття відчуженості та абсурдності взаємопов'язані в літературних творах екзистенціалістів («Нудота» Сартра, «Сторонній» Камю). Екзистенціальний герой подібний до людини з філософського трактату «Або-або» С. К'єркегора, де йдеться про «самотню, на саму себе кинуту людину», що стоїть у «безмірному» ворожому світі, який іменується «нерозумінням».

Екзистенціалізм Камю першопочатково призводить його до бачення світу як вселенського абсурду, царства без Бога, що не має мети і жодною мірою не визначає сенсу людського існування, а цей останній і полягає, власне, у тому, що людині (крок за кроком її життя) чим далі, тим більше і глибше відкривається абсурдна правда світу, в якому вона не може знайти себе, і відчуває себе вільною і щасливою лише на порозі смерті, що кладе край безглуздості її існування. У роки Другої світової війни екзистенціалізм Камю набуває дещо іншого, більш м'якого і гуманістичного забарвлення, а саме — Камю починає вважати, що з безглуздістю дійсності можна і потрібно боротися, що людина може знайти сенс існування, принаймні, в існуванні для блага інших, зменшення їхніх страждань, ствердження моральних ідеалів милосердя і справедливості. У 50-ті роки Камю знову переживає скепсис щодо можливості знаходження стійких духовних опорів і орієнтирів, які б певною мірою виправдовували сенс безглуздості людського буття. Світоглядні позиції, які Камю зайняв після закінчення війни, на деякий час зблизили його з лівою ідеологією. Камю закликає «примирити свободу і справедливість», а газета, в якій він працює, виходить під гаслом: «Від Опору до Революції!» Проте, досить швидко він розчаровується у революційній ейфорії, що охопила тодішні кола французької інтелігенції, і приходить до твердого переконання, що свобода і революція — речі несумісні: «Всі сучасні революції призвели лише до зміцнення Держави. 1789 рік привів за собою Наполеона, 1848 рік — Наполеона III, 1917 — Сталіна, заворушення 20-х років у Італії — Муссоліні, Веймарська республіка — Гітлера». За образним висловом Камю, революція щоразу призводить до того, що «Прометей перетворюється на Цезаря», тобто ідеї свободи, внаслідок зловживання владою, обертаються тоталітаризмом і насиллям. Універсальних рецептів звільнення людини не існує, вважає Камю, але, принаймні, шлях до цього ідеалу проходить не через соціальну революцію, а через сферу людського духу, який постійно усвідомлює і морально удосконалює себе у своєму ставленні до світу і до людей, що його оточують.

Етапи творчості, визначені самим митцем

«Цикл абсурду». Повість «Сторонній», есе «Міф про Сізіфа», драми «Калігула» та «Непорозуміння»

«Цикл бунту». Роман «Чума», есе «Бунтівна людина», п’єси «Стан облоги» й «Праведники»

«Цикл вигнання». Повість «Падіння», книга оповідань «Вигнання і царство», три книги публіцистики «Актуальне»

«Цикл любові».  Цей цикл, що залишився в основному в задумах (його мали представляти роман «Перша людина» та п’єса «Дон Фауст»), мав стати шляхом Альбера Камю від заперечення абсурдного світу до ствердження любові як найголовнішої цінності життя. «Слід любити життя понад його сенс, говорить Достоєвський. Так, бо коли любов до життя зникає, жоден смисл не може дати нам втіхи».   (Альбер Камю)

Характеристика основних творів А.Камю

1. «Виворіт і обличчя» (1937)   Дебютна збірка есе А. Камю. Була видана в Алжирі накладом 350 примірників

2. «Щаслива смерть» (1938) Перший роман Камю був провальним, і письменник навіть думав про припинення літературної діяльності

3. «Злидні Кабілії» (1939) Публіцистичний цикл. Це був протест проти несправедливості, який Камю спостерігав у суспільно-політичному житті Алжиру 30-х років ХХ ст.

4. «Шлюбні бенкети» (1939) Збірка лірико-філософських есе. Оспівування краси Средиземномор’я

5. «Сторонній»     (1940) Повість (вийшла друком у 1942) У цьому світі, де немає ілюзій, немає надії, людина відчуває себе  сторонньою. Головний герой повісті — дрібний службовець Мерсо, «романтик-екзистенціаліст». Він не бажає бути схожим на інших людей, не бажає підкорюватись життю «за модними каталогами». Сам автор зазначав, що сюжетом твору є «недовіра до формальної моральності». Мерсо розірвав внутрішні зв'язки із суспільством, він живе з усвідомленням абсурдності буття, що і робить його «стороннім», байдужим, чужим цінностям і нормам суспільства. Мерсо належить іншому світу — світу природи. Він відчуває красу природного світу, а себе бачить часткою космічного пейзажу. Люди ж не розуміють його, Мерсо протиставлений усім «іншим». Серед них — його мати та її «женишок», його коханка Марі та сутенер Раймон, слідчий і священик, адвокати, судді та журналісти.  

Повість Камю починається зі слів головного героя, що є і розповідачем: «Сьогодні померла мати». Проте смерть не зворушує його, адже, на його думку, світ — абсурдний, в ньому немає ані Бога, ані сенсу. «Яке мені діло до смерті інших, до любові матері? Яке мені діло до Бога, до життя, що ми самі собі влаштовуємо, до долі, яку ми вибираємо, коли мені уготовано одну-єдину долю...» Ця доля — смерть, яка неминуче очікує кожну людину. Мерсо вірить лише в одну істину — істину смерті.

Майже безсвідомо Мерсо вбиває людину — араба, ворога «сутенера», котрого герой називає «другом». Він вистрілив у нього, просто підкоряючись рефлексові: араб вийняв ножа, на якому заблищало сонце, що й було, на думку Мерсо, причиною вбивства («у всьому винне сонце»). Його судять, але, по суті, не за скоєний злочин, а за те, що він порушив загальноприйняті правила гри, за те, що він нехтує умовними формами стосунків у суспільстві, за те, що він є «стороннім». Камю ставить свого героя перед екзистенціальним вибором. Мерсо обирає свободу знати, що світ є абсурдним. Він відмовляється піти на компроміс, який йому пропонують судді, і приймає смерть.

6.«Міф про Сізіфа» (1941). Філософське есе «Міф про Сізіфа» було надруковане в 1942 році. Назва есе відсилає читача до відомого античного міфу про людину, приречену богами на жорстоку кару: Сізіф мусив підіймати на гору важкий камінь і щоразу, коли він досягав вершини, камінь зривався донизу, і він змушений був усе починати спочатку. Абсурдність праці Сізіфа і має на увазі Камю, і тому додає своїй філософській праці підзаголовок «Есе про абсурд». Абсурдність Сізіфової праці стає для Камю узагальненим філософським символом, який він поширює на характеристику буття людини у цілому. Життя людини, за цією концепцією, не має розумної мети, не виправдане жодними з тих аргументів, що ми їх вкладаємо у звичне, але надумане, з точки зору Камю, поняття «сенс буття». Поняття еволюції, цивілізації, долі, божественного задуму виявляються фікцією, за якою немає нічого — лише людина, яка тільки і може, що усвідомити власну безпорадність, нікчемність і безглуздість свого існування. «французький мислитель намагається проаналізувати свідомість людини, яка позбавлена релігії, віри в Бога, а саме такою є доля сучасної людини, з точки зору Камю. Ця свідомість перебуває на тій межі, коли віри у людини вже немає, а нової точки опори ще немає. Людині, що перебуває у такому стані, дуже важко змиритися з думкою про безглуздість пошуків зовнішньої опори, з тим, що вона повинна розраховувати лише на себе. Цю «розірвану» свідомість — усвідомлення абсурду — Камю й виклав у «Міфі про Сізіфа». Якщо Бога не існує, то чи варте життя того, аби його проживати? — формулює мислитель своє головне питання».

Філософський песимізм, виявлений у цій праці, великою мірою був обумовлений тим історичним контекстом, у якому вона писалася. Франція була окупована. Сили її захисників були зламані, а німецькі війська продовжували тріумфально просуватися Європою, практично не зустрічаючи на своєму шляху опору. Легкість, з якою столітні культурні та матеріальні надбання європейської цивілізації падали до ніг і паплюжились новітнім нацистським дикунством, навіювала закономірні думки про хиткість і оманливість тих життєвих засад, на яких вони були зведені і які ще вчора здавалися непорушними. Реальність видавалася повним абсурдом, і це породжувало небезпечну ілюзію вседозволеності. Саме на цю ілюзію, як на найбільш слабку ланку в філософських аргументах «Сізіфа», майже відразу вкаже й сам Камю. «Почуття абсурду, коли його намагаються перетворити на керівництво до дії, робить вбивство щонайменше байдужим, а, отже, припустимим. Якщо немає у що вірити, якщо ні в чому немає сенсу і не можна стверджувати цінність чого б то не було, тоді усе дозволено й усе припустиме. Можна розтоплювати печі крематоріїв, а можна й займатися лікуванням хворих. Злодійство чи доброчесність — усе абсолютна випадковість і примха».

У цей час у Франції вже починає набирати сили рух Опору, до якого приєднується й Камю і який стає для нього символом хоча б часткової — в конкретно-історичній (але не метафізичній) площині — виправданості сенсу людського буття. Камю: «Я продовжую вважати, що у цьому світі не існує вищого сенсу. Але я знаю, що дещо в ньому усе ж має сенс, і це людина, оскільки лише вона одна шукає цього сенсу. У цьому світі є принаймні одна правда — правда людини... її і потрібно врятувати... А це означає не калічити її, це означає прагнути до справедливості, яка зрозуміла лише їй одній».

На думку Камю, міф про Сізіфа є символом людського життя. Що роблять люди на землі, як не безнадійну, марну роботу? Тільки-но людині вдається надмірними зусиллями «підняти камінь на гору», хвороба або війна знову скидає його до підніжжя. Життя людини завжди закінчується падінням остаточним – її смертю. Усвідомити безглуздість цієї суєти означає розкрити абсурдність людського буття, людської долі. Але Камю не визнає відчаю: Сізіф спускається в долину добровільно, тому що цей спуск є «хвилиною свідомості», «хвилиною натхнення». У цей час Сізіф піднімається над своєю долею і стає «міцнішим за камінь». Отже, Сізіф – і безсилий і бунтівний, - роздумуючи під час спуску про власну долю, усвідомив, що знання, яке має стати причиною його страждань, містить у собі кінцеву перемогу. Не існує долі, яку можна було б перебороти, не зневажаючи її.

 Коли життя вороже людині, то єдиним порятунком для неї є виховання почуттів, які «за-перечують богів і перевертають камені. Боротьба з вершиною може заповнити людське серце.

 «Ми повинні уявити собі Сізіфа щасливою людиною» - пише Камю. Якщо у людини немає виходу і вона сама про це знає, то людина мусить зберегти повагу до себе і до тієї справи, на яку прирікає її сліпий фатум. І в неодмінному виконанні обов’язку, нехай навіть непотрібному, вона знайде втіху. Саме у виконанні обов’язку – початок бунту і свободи. Так стверджує Камю.

7. «Непорозуміння» Драма писалася в 1942—1943 роках і була поставлена на сцені у 1944 році. Творчим поштовхом до створення цієї п'єси, за свідченням Камю, став клаптик старої газети, яка випадково потрапила йому на очі і в якій повідомлялося про страшний і безглуздий кримінальний злочин, що стався в передвоєнні роки у Чехії. Колишній емігрант, який виїхав із Чехії на заробітки, через 25 років разом із дружиною і маленьким сином повернувся до країни. Його мати і сестра утримували в селі невеличкий готель. Вирішивши пожартувати, він спочатку прийшов до них сам, без сім'ї, і після того, як вони його не впізнали, винайняв у їхньому готелі кімнату. Він похвалився, що у нього є гроші, і вночі мати і сестра вбили його. Вранці до готелю прийшла дружина і, ще не знаючи нічого про вбивство, розповіла, ким був убитий. Мати повісилась, а сестра вбитого втопилась у криниці. Камю кладе у фабульну основу своєї драми цей випадок, одночасно наголошуючи і загострюючи елементи абсурдності у змальовуваній ним картині взаємостосунків родини, члени якої так фатально не порозумілися. У фіналі кривавої розв'язки цієї драми сестра вбитого, перш ніж покінчити з собою, з гірким прозрінням розвіює ілюзорні уявлення своєї невістки про те, що «кохання даремне, а усе, що трапилось — випадковість». Марта заперечує цілком у дусі Камю: «Ні, якраз зараз і виявив себе справжній порядок речей... Зрозумійте, що ні для нього (вбитого), ні для вас, ні в житті, ані в смерті немає ні батьківщини, ні заспокоєння (з презирливим сміхом). Тому що не можна назвати батьківщиною, чи не так, цю тверду землю, до якої не проникає світло і до якої сходять годувати сліпих хробаків».

8. «Калігула»       (1944 р.) Драма присвячена проблемі влади. У п’єсі діють екзистенціалістські герої, вільні в своєму виборі. («Бога немає, немає суддів»). Цей твір засвідчив ще й драматургічний талант Камю. Головна тема – абсурдність людського існування й життя в цілому.

9. «Бунтівна людина»    (1942 р. (вийшло друком на поч. 50-х років)). Есе (за іншими визначеннями памфлет).   Одна із найґрунтовніших філософських праць Камю. Розмірковуючи над проблемами історичного нігілізму (заперечення загальноприйнятих моральних цінностей: ідеалів, моральних норм, культури, традицій), що сягнув своєї вершини у гітлерівській та сталінській диктатурах,  автор наголошував на переродженні революції в тиранію: «Прометей обов’язково вироджується у Цезаря». Вихід – бунт, який відкидає владу, що уособлює насильство й несправедливість. Це есе викликало хвилю гострої полеміки.

Філософська праця «Бунтівна людина» — це історія ідеї метафізичного і політичного бунту людини. Ця книга, де засуджується утопія Маркса,  що обернулася на політичний цинізм Леніна і терор Сталіна, посварила Камю із Сартром і лівою інтелігенцією (Камю звинувачував Сартра в «ультра-більшовизмі» і відкидав його вибір «брудних рук» — згоду заплямувати себе кров'ю в ім'я майбутнього щастя людства). У порівнянні із «Міфом про Сізіфа» в «Бунтівній людині» Камю дає нове трактування бунту (співзвучне з ідеями його «Чуми»): бунт тепер не просто відмова примиритися з абсурдністю дійсності, не лише тотальне заперечення усього сущого і нігілістичне виправдання вседозволеності, а насамперед, пошук спільних, солідарних засад, на ґрунті яких життя людини й усього людства отримує і виправдовує у власних очах сенс свого існування.

10. «Листи німецькому другові» (1943-1944) Публіцистичні статті.  Описаний досвід перебування в окупованому гітлерівцями Парижі.

11. «Чума» (1947) Роман. Публікація цього твору мала всесвітній резонанс.

 Провідна тема – тема боротьби з безглуздою дійсність. Алегорично-зображення Руху Опору фашизму у Франції.

«Явний зміст «Чуми» - це боротьба європейського руху Опору проти фашизму». Говорив Камю і про те, що прагнув у романі «відбити атмосферу задухи, в якій ми жили, атмосферу загрози й вигнання, в якій скніли». Однак усім цим зміст твору далеко не вичерпується, навіть більше, акцент у ньому зміщено на трактуванні позачасових філософських проблем буття. «Водночас, я поширив значення цього образу (образу чуми) на буття в цілому». За жанровою природою твір Камю - це роман-притча, належить він до поширеного в новітній інтелектуальній прозі жанру, що характеризується універсальністю й багатозначністю змісту. До того ж «Чума» Камю — одне із примітних явищ у цьому жанрі, поряд із «Процесом» і «Замком» Кафки, «Котлованом» і «Чевенгуром» Платонова, «Санаторною зоною» Хвильового, «Володарем мух» і «Шпилем» Голдінга тощо. Фабула роману-притчі алегорична, вона позначена смисловою багатозначністю і несе в хобі потенційну можливість «прикладання» до різних сфер дійсності, різних її явищ, процесів, структур. Тим самим романи-притчі нового часу наближаються до міфу й набирають рис романів-міфів, нерідко зливаючись з ними.

12. «Стан облоги». (1948 р.) Ця драма  є алегоричною притчею про Чуму, що оволодіває містом і разом із Смертю встановлює новий тоталітарний режим. Творчою основою для створення цієї драми послужив «Щоденник чумного року» Даніеля Дефо, який Камю перечитував, працюючи над власним романом із майже однойменною назвою («Чума»). Обидва твори Камю мають і спільну ідейну тенденцію з тією лише різницею, що в драмі вона більш чітко опредмечена. «В „Стані облоги"   чума знаходить своє обличчя. І справа тут | не лише у тому, що тепер вона матеріалізована — це невеличкий на зріст кремезний чоловічок в чорній уніформі, який прийшов одного разу встановити свою владу до іспанського містечка Кадікс у супроводі секретарки-смерті, також одягнутої в чорне вбрання з білим комірцем і манжетами. Вибір іспанського міста для «Стану облоги» відразу ж говорив про свою не випадковість...» Ідейна тенденція п'єси спрямовувалась насамперед проти фашизму, який випробував свої сили на Іспанії, а потім уже й на усій Європі. А в більш узагальненому значенні п'єса спрямовувалась проти тоталітаризму в цілому, як ідеології насильства і людиноненависництва.

13. «Праведник» (1949). Дія повісті відбувається в 1905 році в Росії. У п'єсі зображені російські революціонери-терористи, які намагаються сколихнути країну вбивством одного з російських князів. Вбити князя доручено одному з підпільників — Каляєву, якого друзі називають Поетом. Це молодий, сповнений романтичних ілюзій юнак. При першій нагоді він не наважується вбити князя: в одній кареті з ним були діти. Друга спроба вдалась, але сам Каляєв був схоплений і засуджений до страти. У центрі проблематики драми — заперечення насильства, яке прикривається благородною метою звільнення людства. Висновок, до якого приходять Каляєв і автор, полягає у тому, що поняття революція і свобода несумісні. Будь-яка революція обертається не і декларованим нею царством братерства і щастя, а новою тиранією іще більшим рабством.

Повість містила певну «позитивну програму» - ідею опору людини в абсурдному світі.

14. «Падіння» (1956 р.)   Автор досліджує проблему, чому людина стає носієм зла. Повість побудована у формі сповіді колись знаменитого паризького адвоката, а нині мешканця амстердамського дна. Він вважав себе благородною і мужньою людиною, пишався власними «добрими справами» по безкоштовному адвокатському захисту прав вдів і сиріт, уявляв себе мало не еталоном чесності й моральності, але в критичній ситуації повівся негідно. Одного разу вночі, проходячи через міст, він почув крики про допомогу утопаючої жінки і нічого не зробив. Тепер він морально страждає, його гризе хворе сумління, але свою ницість він одночасно намагається виправдати загальною аморальністю, яка, на його думку, панує у суспільстві.

15. «Вигнання і царство» (1957 р.) Книга оповідань. Поєднання важкої необхідності жити в абсурдному світі і потреба абсолютної свободи – головна тема збірки. Нещасливі самотні люди - «вигнанці» – ідуть до моря до зірок (море і зірки – символи свободи та краси).

16. «Актуальне» («Своєчасні роздуми») 1950-1958 рр. Три книги публіцистики. Публіцистичні відгуки на актуальні проблеми повоєнного часу.

17. «Перша людина» (1960 р. (надрукований у 1994 р.))      Чорновий рукопис цього роману був знайдений у дорожній сумці Камю на місці автокатастрофи, у якій трагічно загинув 04 січня 1960 року Альбер Камю.

Роман був присвячений Алжиру і людям, що, кинувши свої французькі будинки й землі, оселилися там у пошуках кращої долі. Лише у 1994 році дочка письменника Катрін Камю видала «Першу людину» після тривалої роботи над текстом рукопису. Через 34 роки (у 1994 році) після загибелі Камю знов повернувся до читачів. Успіх роману був неймовірним. За два тижні було продано понад 125 тисяч примірників книги, а близько двох десятків зарубіжних видавництв звернулося за правами на переклад цього роману.

«Я не очікувала,— зізналася Катрін,— що нова зустріч з Камю буде таким щастям!»

Джерело: Адріана Химинець "Альбер Камю (1913-1960). Допомога учню"