Лятуринська Оксана Михайлівна -
«княгиня української духовності»
(1902 – 1970)
Не знаєш гасла – боронись!
Освячений держу я спис.
Я попіл бороню батьків,
Героїв славу, честь борців.
Оксана Лятуринська
Вона одна з найвидатніших жіночих постатей в українській поезії. Працюючи чи то над скульптурою, чи накладаючи фарби на полотно, чи орудуючи словом, авторка завжди вкладалася в ті форми, які диктував задум, і мала свій власний стиль.
Закинута на чужину, не змогла пристосуватися до англо-саксонського світу і все життя тужила за Україною й творила для неї, але тільки тепер її твори повертаються до життя і на Батьківщину.
Оксана-Зінаїда Лятуринська, поетка, скульпторка, малярка, перекладачка, публіцистка, фольклористка, громадська діячка народилася 1 лютого 1902 року на хуторі Ліс Кременецького повіту (нині село Хоми Збаразького району). Батько її, Михайло Лятуринський, був офіцером-прикордонником царської армії і служив на заставі поблизу Старого Олексинця. Мати Ганна Іванівна – з родини німецьких колоністів. Оксана була восьмою, наймолодшою, дитиною.
Початкову освіту О. Лятуринська здобула у волосному центрі Старий Олексинець, продовжила навчання в Острозі в жіночій гімназії графині Блудової. Перший поетичний твір під назвою „В Альпах” написала у восьмирічному віці, але він не зберігся. Малювати ж почала з шести літ, створюючи портрети сестер. Згодом Оксана покидає російськомовний заклад і переходить у Крем’янецьку українську гімназію ім. Івана Стешенка, тут закінчує п'ять класів, що стверджує запис в матуральному свідоцтві. Навчаючись у шостому класі, в лютому 1920 року через сімейні обставини вимушена була покинути заклад.
Навесні 1919 року помирає мати, а коли дівчині минуло вісімнадцять, батько (людина твердої вдачі) вирішив видати доньку заміж за багатого, але нелюбого вдівця. На знак протесту волелюбна Оксана покинула хутір і пішки взимку подолала 50 км, опинившись у старшої сестри Антоніни, яка жила у містечку Катербург (нині Катеринівка Кременецького району). У 1924 році Оксана Лятуринська залишила батьківську домівку, здавалось, назавжди. Спочатку виїхала до Німеччини, де перебував її старший брат Іван, а згодом – до Праги.
У столиці Чехословаччини Лятуринська продовжує навчання у приватній українській гімназії, яку закінчує в 1926 році. Невдовзі стає студенткою філософського факультету Карлового університету в Празі, відвідує лекції з літератури, філософії, історії, мистецтва, здобуває фахову освіту у Високій мистецько-промисловій школі та Українській студії пластичного мистецтва, бере уроки малювання у відомих професорів. Виявляє неабиякі здібності і демонструє швидкий прогрес у мистецькій науці. Старанність і праця не минули даремно: навчання закінчує з нагородою за скульптурну працю, отримує стипендію. Три її скульптури – «Китаянку», «Янгола» та голову матері - закуповує чеська Академія Мистецтв і виставляє у своєму музеї. У передвоєнні роки її великі скульптури виставлялися на виставках у Празі, а менші – у Львові, Берліні, Відні, Лондоні, Парижі, де часто здобували визнання. За її проєктом на замовлення Українського Національного Об'єднання в Голландії споруджено пам'ятник на могилі полковника Є. Коновальця в Роттердамі.
Життя О. Лятуринської в еміграції було нелегким. Постійно мучила ностальгія за рідним краєм. Кілька разів вона поривалася на батьківщину, востаннє відвідала свій край напередодні Другої світової війни у 1927 р. Більше побувати на рідній землі не довелось.
У цей період розвивається і її поетичний талант. У Празі Оксана Лятуринська стає членом «Спілки українських митців, письменників і журналістів» («празька школа»), співпрацює з такими поетами, як: Олег Ольжич, Юрій Дараган, Олекса Стефанович, Юрій Липа, Євген Маланюк, Леонід Мосендз. Часто публікує свої твори у «Віснику» Д. Донцова. Виходять дві поетичні збірки («Гусла», «Княжа емаль»). Критики літературної творчості відзначають глибоку прив'язаність мисткині до своєї батьківщини, особливо до Волині. Найбільший пієтет вона відчувала до Княжої доби, оскільки ця частина історії України приховувала в собі чимало прикмет української давнини. Дух поетеси обіймав тисячолітній простір і час, а себе й сучасників вона бачила крізь призму реалій та уроків рідної землі від язичницької епохи до Київської Русі і від Гетьманщини до ХХ століття. Є. Маланюк зауважував: «Якби Ольга чи Ярославна писали вірші, то ці вірші були б поезіями Оксани Лятуринської».
Поряд із скульптурною та поетичною творчістю розвивається і її малярська діяльність. Найбільш помітною стає вона у портретному мистецтві. У передвоєнні роки Оксана Лятуринська створює ряд цікавих портретів українських князів, гетьманів, поетів, політичних діячів. Найчастіше портрети мисткиня виконувала олівцем на папері, сірою і чорною тушшю пером, вугіллям.
Проживши понад 20 років у Празі і зустрівши там лихоліття Другої світової війни, Оксана Лятуринська опинилась у таборі для переміщених осіб (Ді-Пі) у німецькому місті Ашафенбурзі серед тисяч інших скитальців з українським корінням. Три роки довелось їй боротись за своє життя. Незважаючи на несприятливі умови, у таборі з ініціативи У. Самчука, Ю. Шевельова, Г. Костюка, І. Багряного було створено Мистецький Український рух (МУР), головою якого став Улас Самчук. На запрошення голови до складу МУРу увійшла і Оксана Лятуринська.
Подальша доля її пов’язана із відомим поетом, ученим і громадсько-політичним діячем української діаспори Олександром Неприцьким-Грановським. У 1949 році він, відвідавши табори Ді-Пі у Західній Німеччині, допоміг багатьом українцям, серед яких була і О. Лятуринська. Шлях її проліг до Міннеаполісу (США), тут вона пржила 20 років.
Деякий час мисткиня береться до керамікм, відтворюючи в керамічних малюнках на взірцях посуду й оздоб численні пам'ятки скіфських ікняжих часів. Одночасно малює і пише. Бере активну участь у роботі Об'єднання українських письменників, працює кореспондентом збірника «Слово».
Через проблеми із здоров'ям Оксана Лятуринська змушена була залишити роботу із керамікою і скеровує свою творчу енергію на створення писанок, стилевих ляльок та різних декоративних фігурок. Ці твори два десятки років користувалися надзвичайною популярністю і розійшлися по всіх закутках поселень українців у США та в Канаді. Звернення до писанок було відповіддю на поклик душі відобразити народний дух від його найпервісніших до найсучасніших форм, від прадідівства до раціонального сприйняття світу. Як стверджувала сама авторка: «Писанка – то наш предківський скарб, мов жива, конче мусить промовляти, як із давен-давна, до кожного з нас про весну, про онову, про перемогу добра і світла».
Роки заокеанної еміграції не були легкими. Дошкуляли хвороби та матеріальна скрута. Не було сім'ї. Померла Оксана Лятуринська на 69-му році життя 13 червня 1970 року у Міннеаполісі. Згідно з її побажаннями, мисткиню поховали у вишиванці, яку вона сама вишивала протягом багатьох років. Її останки перевезли до Українського пантеону Бавнд-Бруку (Нью Джерсі, США). Українська громада США та Канади на її могилі спорудила пам’ятник – хрест із лаконічним написом. ЇЇ мистецькі твори були передані до Української Вільної Академії Наук та розійшлися по приватних колекціях.
Оксана Лятуринська – однозначно талановита творча особистість. Скульптура, поезія, писанки, ляльки. ЇЇ руками і душею творились дива. Вона не втратила ні віри в добро, ні сили духу. Таку силу духу мають не всі мужчини, що вже говорити про слабку, але водночас таку сильну жінку. Тому ми сьогодні й називаємо Оксану Лятуринську однією з найвизначніших дочок України і недаремно підносимо її творчість до рівня поезій Лесі Українки, Олени Теліги, Ліни Костенко. Відрадно, що сьогодні твори відомої українки повертаються на Батьківщину.