У серпні 2019р.   Україна відзначає 200-річчя від дня народження українського письменника, поета, фольклориста, етнографа, перекладача, критика, редактора, видавця та громадського діяча Пантелеймона Олександровича Куліша. Його внесок в українську культуру, мову та літературу вагомий і безперечний. Довгий час його ім’я згадувалося дослідниками здебільшого у негативному плані, твори майже не видавалися. І лише у роки відродження української культури його творчий доробок посів вагоме місце. Письменник належав до тих великих художників слова, творчість яких не була ідентичною їхньому політичному світогляду, адже його твори не лише виражають певні ідеї, а й акумулюють у собі результати пізнання життя та становлять художнє узагальнення дійсності. Майже 57 років невтомної творчої праці автора були спрямовані на піднесення свідомості й національної гідності народу, збагачення його культури, науки, освіти, він написав близько 50 томів наукових, публіцистичних та художніх праць, зпоміж яких більшість присвячені формуванню національної освіти. За словами І. Франка по змозі своїх сил П. Куліш намагався відповідати потребам своєї суспільності, зобразити її погляди… і йти поряд з її розвитком національним і суспільним, незважаючи на те, що його супроводжували не тільки здобутки, а й невдачі, заборони і переслідування. Народився «гарячий Панько» Куліш, як він згодом іноді підписуватиметься, 7 серпня 1819 р. у м. Воронежі колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині — Шосткинський рн Сумської обл.) у родині заможного хлібороба Олександра Андрійовича та дочки козацького сотника Івана Гладкого — Катерини. Була в нього і «духовна мати» — сусідка по хуторах Уляна Терентіївна Мужиловська, яка й привернула його до книжної мудрості і наполягла на навчанні у Новгород-Сіверській гімназії, директором якої був відомий український письменник і педагог І. Тимківський. Згодом про свої перші свідомі роки життя і навчання Панько Куліш розкаже у повістях «История Ульяны Терентьевны» 4 (1852), «Яков Яковлевич» (1852) і «Феклуша» (1856). Та першим його літературним твором була оповідка «Циган» (1841), яку він витворив із почутої від матері народної казки. Після закінчення у 1839 р. Новгород-Сіверської гімназії П. Куліш вступає до Київського університету Св. Володимира. Та мрія навчатися тут, яку він плекав протягом 7 років після невдалої спроби вступити до цього навчального закладу, обірвалася оскільки він не мав документального свідчення про дворянське походження, а отже — й права тут навчатися. Літературну творчість П. Куліш розпочав з опрацювання українських народних казок і фантастичних переказів, а дебютував міфологічно-етнографічними оповіданнями «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» і «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе». Виразніше виявив творчу індивідуальність у «повести из народных преданий» «Огненный змей» (1841). Віддавши данину модній тоді гегелівській фантастиці, а також «котляревщині» — в «уривку з казки» «Циган» (1841), який він витворив із почутої від матері народної казки та обробленому українською мовою в комічно-бурлескному стилі, Куліш пішов далі шляхом ледь чи не винятково серйозного тону й високого стилю, поєднуючи буденне й піднесене, реальне й ідеальне, часом містично-християнське, але майже без елементів народної демонології та похмурої фантастики. З початку 40-х років завдяки протекції інспектора шкіл М. Юзефовича здобув посаду викладача в Луцькому дворянському училищі. У цей час він пише російською мовою історичний роман «Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» (наприкінці 1842 р.) та оповідання-ідилію «Орися» (1844 р., вперше опубліковане 1857 р. у фольклорноісторичному збірнику «Записки о Южной Руси», надрукованого «кулішівкою» — розробленим ним фонетичним правописом, яким ми користуємося дотепер). Визначним є внесок П. Куліша у розвиток української ліричної та ліро-епічної поезії. Перша версифікаційна спроба письменника поема «Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького» (1843) народилася з його задуму «выразить жизнь малороссийского народа в эпопее». Тоді ж він починає роботу над своїм історичним романом «Чорна рада», задум якого виник у автора в часи бурхливого захоплення давниною. Автор першого 5 історичного роману українською мовою «Чорна рада» був найактивнішим учасником процесу зародження, формування і становлення жанру історичної прози в українській літературі 40-50-х рр. ХІХ ст. У 1845 р. у журналі «Современник» світ побачили перші розділи роману «Чорна рада» після чого Пантелеймон Олександрович отримує запрошення до Петербургу на посаду старшого вчителя гімназії та лектора російської мови для іноземних слухачів університету. У 1847 р. вирушає до Західної Європи для вивчення слов'янських мов, історії, культури та мистецтва. На рубежі 1845- 1846 рр. у Києві було утворене Кирило-Мефодіївське товариство, з членами якого П. Куліш, будучи у Петербурзі, активно листувався, мав з ними окремі зустрічі, також очолював ліберальне крило товариства та закликав до культурництва й просвітницької роботи. М. Жулинський писав, що трійця — Шевченко, Костомаров і Куліш — була духовним осердям заснованого в Києві Кирило-Мефодіївського товариства, участь у якому так драматично позначилася на їхніх долях. У 1847 р. П. Куліша за участь у товаристві було заарештовано у Варшаві. Після кількамісячного ув’язнення у Петропавловській фортеці із забороною друкуватися, він був відправлений на заслання до Тули, де багато працює над самоосвітою, вивчає іноземні мови, світову літературу та історію, не залишаючи літературної та наукової праці. Саме там написано історичний роман «Северяки», який згодом з’явиться друком під назвою «Алексей Однорог», автобіографічний роман у віршах «Евгений Онегин нашего времени», роман «Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми» інші твори російською мовою, а також «Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца». В грудні 1850 р. Пантелеймона Куліша було звільнено під нагляд поліції із забороною друкуватися. Та це його не зупиняє. Під криптонімом Николай М. він публікує в Некрасовському «Современнике» російські повісті і двотомні «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя». Та найбільшим своїм творчим успіхом Пантелеймон Куліш вважав двотомну збірку фольклорноісторичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси», які з’явилися у Петербурзі у 1856-1857 рр. у двох томах і викликали подив та захоплення читачів та критиків. У 1857 р. виходить повним 6 другом «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Марка Вовчка, які він відредагував і опублікував, відкриває власну першу українську друкарню у Петербурзі. У березні 1858 р. П. Куліш разом з дружиною вирушає в мандри Європою, під час якого засновує альманах «Хата», а брат дружини В. Білозерський клопочеться про видання першого українського часопису «Основа», підготовкою матеріалів до якого відразу ж захопився П. Куліш. Сторінки цього журналу заповнюють його науково-популярні нариси із історії України — «Хмельнищина» і «Виговщина» (1861) і його перші ліричні поезії та поеми. На той же період припадає й вихід першої, найвагомішої збірки письменника — «Досвітки. Думи і поеми» (1862), якою він претендував стати Шевченковим наступником у поезії, «докінчати» Шевченкову «роботу», що й задекларував у тодішніх поетичних посланнях-маніфестах «Братові Тарасові на той світ» і «До братів на Вкраїну». У другій половині «Дунайської думи» (1863) П. Куліш не обмежився художнім екскурсом в історичне минуле, а з гіркотою зобразив тяжке становище пригнобленої царизмом сучасної України. Як драматург П. Куліш дебютував першою (і єдиною) дією, написаною прозою, незавершеної п'єси «Колії. Українська драма з останнього польського панування на Вкраїні» (1860), наступна спроба — «Іродова морока. Вертепна містерія на Різдвяні свята» (1869) була яскравим протестом проти російсько-імперського поневолення України, а найвищим здобутком Куліша-драматурга стала «Драмована трилогія» (1893). У 60-х роках Куліш українською мовою надрукував ряд різних за жанровими модифікаціями оповідань: романтичну ідилію «Дівоче серце» (1862), романтично-баладне оповідання «Гордовита пара» (1861), оповідання-анекдоти «Сіра кобила», «Очаківська біда», морально-повчальні оповідання «Про злодія у селі Гаківниці» (1861), «Потомки українського гайдамацтва» та історичні оповідання «Мартин Гак» й «Січові гості» (1861). У 1864 – 1868 рр. працював у Варшаві, з 1871 р. — у Відні, а з 1873 р. — у Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства 7 путей сообщения», паралельно працюючи над тритомним дослідженням «История воссоединения Руси» (1874-1877). Окремими книжечками у Кулішевому перекладі у Львові вийшли біблійні тексти «П'ять книг Мусієвих», «Іов» (1869), «Псалтир, або Книги хвали Божої» (1871), а у співавторстві з І. Пулюєм у Відні — «Євангеліє» (1871). Роки збігали, відходили у небуття друзі, однодумців, по суті, не залишилося. У 1876 р. після заборони використання української мови згідно Емського указу, письменник оселяється на хуторі Мотронівка, де господарює, укладає із своїх російськомовних статей і україномовних художніх творів збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия», яку після появи друком 1879 р. цензура забороняє і вилучає з продажу. Та це не зупиняє вченого — він приглядається до мусульманських етичних засад Ісламу і видає поему «Магомет і Хадиза» (1883), драму у віршах «Байда, князь Вишневецький» (1884). Вершиною поетичної творчості Куліша стає збірка «Дзвін» (1893), складена з віршів і поем 80-х – п. 90-х рр., а окрасою всієї української поезії стала його любовна лірика та ліро-епіка, присвячена дружині — «Чолом доземний моїй же таки Знаній», «Троє схотінок», «Благословляю час той і годину...», зразок буколічної поезії «Рай», біографічно-алегорична «Дума-казка про Діда й Бабу, про Курочку рябеньку й Надібку золотеньку», релігійно-філософська «Дума про найвищий дар», що увійшли до цієї збірки. В останній період свого життя письменник багато перекладає, зокрема твори Шекспіра, готує до видання в Женеві третю збірку поезій «Дзвін», завершує історіографічну працю в трьох томах «Отпадение Малороссии от Польши», а переспіви з Байрона, Гете, Шіллера, Гейне склали його збірку «Позичена кобза» (1897). У 1899 р. вийшла друком лірико-епічна поема «Маруся Богуславка», яка внаслідок пожежі 1885 року на хуторі Мотронівка збереглася без закінчення. Помер Пантелеймон Олександрович Куліш 14 лютого 1897 році. Помер за робочим столом, з олівцем у руках… Заповітною мрією Куліша було створення самостійної української держави, віру в яку він висловив ще у 1843 р. у «Книзі о 8 ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького» і проніс через усе життя. Лейтмотивом Кулішевих змагань упродовж усього свого життя було двоєдине прагнення: зберегти національне обличчя українського народу, його мову й культуру, звичаї і традиції; закласти основи національно-самобутньої української літератури — і, водночас, європеїзувати українців.  

 21.06.2018 - На сайті Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України розміщенно онлайн виставку - присвячену До 100-річчя запровадження державної служби в Україні "Урочисто обіцяю вірно служити державі..."  http://tsdavo.gov.ua/4/webpages/64261369.html 

23.03.2018 - В архівному відділі РДА проведено семінар для працівників (відповідальних осіб за архів та діловодство)   на тему: «Впровадження нормативно- правових актів, у т.ч. Порядку роботи з електронними документами у діловодстві та їх підготовки до передавання на архівне зберігання».

Відзначення 100-річчя створення в Україні системи державних архівних установ.

У вересні 2017 р. українські архівісти відзначили 100-річчя створення системи державних архівних установ. Точкою відліку для цієї події  стало створення першого державного органу управління архівною справою   Бібліотечно-архівного відділу Департаменту мистецтв Генерального секретаріату освіти Української Центральної Ради  на чолі з професором О. С. Грушевським  (груднь 1917 - квітнь 1918 р.).  Поряд із суто практичною діяльністю - "рятуванням архівної спадщини" в складних умовах Української революції, відділ розробляв основні напрями майбутньої архівної реформи: створення Національного архіву, розширення доступу до архівної інформації, широка видавнича програма, заснування археографічної комісії, повернення українських документів з російських архівів.

Організований у квітні 1918 р. архівно-книжно-бібліотечний відділ Головного управління у справах мистецтв та національної культури Міністерства народної освіти Української Держави, що його очолював В. Л. Модзалевський (квітень1918 р. - січень 1919 р.), зосередив зусилля на вдосконаленні засад і практичному здійсненні архівної реформи. Визначальними принципами її були: законодавче закріплення державної власності на архівні документи, централізація архівної справи, створення Національного архіву Української Держави з підпорядкованими йому архівами та архівними комісіями на місцях, заснування фахових навчальних закладів. Готуючи реформу, відділ співпрацював у справі створення Національного архіву з Археологічним інститутом, який мав забезпечити архівні установи України кваліфікованими кадрами, і Археографічною комісією при ньому. 

Відтоді архівна служба України пройшла довгий і тернистий шлях. Сучасний етап розвитку архівної справи в незалежній Україні характеризується постійно зростаючою увагою суспільства і держави до архівних установ.  Прийняття Закону України про Національний архівний фонд та архівні установи  став важливим крокам.  Сучасна архівна система України – це складний механізм, покликаний забезпечити реалізацію державної політики у сфері архівної справи та діловодства.