Юні таланти

Збережімо Планету!

Довге проміння далеких планет

Тихо охоплює Землю зелену,

Наче закутую в ніжний листок,

І береже її вроду чарівну.

Сонце ласкаве затишним теплом

Пестить планету, як рідна мати,

Щедро її осипає добром,

Долю щасливу Землі хоче дати.

Тільки не завжди людина земна

Те, що дано їй для щастя, цінує,

Ріки й озера, ліси і поля –

Іноді все це безжально руйнує.

Візьмемось разом за справу святу

І збережемо Планету прекрасну,

Щоб не накликать велику біду,

Ми обережніші станемо вчасно.

Устюгова Ганна, учениця 11 класу

Мирненської ЗШ І-ІІІ ступенів, Мирненської селищної ради

***

У світі є безліч цікавих віршів:

Сумних та веселих і навіть смішних.

Та я розкажу про одну цікавинку,

Велико майстра Шевченка – перлинку.

Цей вірш випромінює лише добро,

І дущі людські зігріває воно,

Це все із буденного в світі життя

Історія давня, що йде в майбуття.

Його добре знають і люблять у нас

Це віршик чудовий без зайвих прикрас.

То спогади давні, вони нелегкі:

Про матір стареньку, й важкі часи,

Про сумні, нелегкі дитячі роки,

Вишневий садок, що пригадуєш ти.

Ну звісно, це той, біля білої хати,

Де мати поклала дітей спочивати.

В садок завітаймо, де все майорить

Красу таку можна хіба не любить?

Вишневий садочок стоїть наче рожа,

На дивний оазис краса його схожа.

Чи можна спокійно на нього дивитись,

На витвір природи потрібно малитись!

Велико майстра чудові вірші,

Малим і великим вони до душі.

Москвітіс Влада, учениця 6 класу

Мирненської ЗШ І-ІІІ ступенів, Мирненської селищної ради.

Він говорить зі мною очима

Ні, це не я запізнююся. Це він завжди приходить набагато раніше. І поки я чимчикую калюжами до кав’ярні, маю змогу роздивитися його спину. Чоловікові, мабуть, було добре, а може, йому було й зле – важко сказати, як почувається людина, яку бачиш у вікні кав’ярні. Бачиш її спину. Спини – індивідуальні, обличчя можна змінити, але спини ти не зміниш.

Він зустрічає мене короткою усмішкою. Легкою, як вітер, що скуйовдив моє волосся цього осіннього дня. Люб'язність його спадала на сухі, колись соковиті губі – застигала там, здавалось, разом із слиною. Голос шепотить до мене одвічне «привіт». Цей голос схожий на лункий відгомін гірських перевалів, схожий на шелестіння сторінок нової книги, на шурхотіння хвиль, що обіймають каміння.

Поки я намагаюся привести до ладу свою вже геть зіпсовану зачіску, він ховає і гріє носа у філіжанці щойно замовленої кави. Він каже, що завжди надає перевагу ароматові над смаком. Його довгі пальці справжнього піаніста, ніжно обіймають горнятко. Вони повинні виводити фуги Баха над чорно-біліми клавішами. Але ці пальці й жилкуваті руки обрали інший інструмент. Ще зо два дні до цієї миті він міцно тримав у них танковий кулемет.

Він говорить зі мною очима. Райдужки його очей викрали усі смарагди на землі. У тих очах застигли грозові хмари, що інколи збираються над нашим містом. Ці очі всотують в себе глибину й товщу семи океанів та сотні морів. Тоненькі жовтуваті смужки в тих очах – шовкові промені полохливого сонця, місячне сяйво, що тріпоче над майже чорною водицею. Я не розумію його очей. Для мене простіше спілкуватися словами. Та зараз немає настрою щось говорити. Ми просто сидимо і дивимося один на одного. Точніше, він дає мені змогу та дозвіл на те, щоб я роздивилася кожну деталь його обличчя.

Волосся встигло вкритися тонким шаром срібного пилу, особливо біля скронь та лоба. Він, посміхнувшись, скаже, що це попіл від пекельного вогню. Бо він справді повернувся з самого пекла. Колись його волосся було кольору дозрілої пшениці або рум’яного свіжого хліба. Мій погляд мандрує далі. Зморшки – тонка павутинка, що міцно заплелася біля очей і губ. Він з ніжністю називає це «шрами часу».

Погляд втомлених, але від того ще більш виразних очей його чіпляється за кожного відвідувача кав’ярні, ніби шукає когось знайомого. Роблячи короткий ковток, він притискає плечі до шиї і втискає в них голову, наче горобець, який ховається від холодного вітру. Ці плечі широкі та міцні. Скількох поранених товаришів витримали вони? Важко сказати, мені взагалі зараз важко промовити хоч щось.

Ми просто сидимо і дивимося один на одного. Він – з поглядом будистського монаха, а я – смиренного учня. Він дихає повільно: груди здіймаються й опадають, легені сповнюються живильного кавового аромату. І він посміхається до мене так щиро і легко, що я не можу не відповісти йому тим самим.

Єрмакова Ксенія, учениця 11 - Б класу багатопрофільного ліцею 62

Ми пам’ятаємо!

Маленька дівчинка до дідуся з вітаннячком прийшла,

«Вітаю, - каже, - діду!» і квітку простягла.

Маленька посміхнулась і в діда запита:

«А що таке є, діду, була то за війна?»

Старий насупив брови, почав розповідать:

«Було се теплим літом, аж ось прийшла вона.

Страшна та неминуча і хлопців забрала.

Тяжкі чотири роки всім миром воювали,

Та тільки в сорок п’ятому поганців ми прогнали»

Маленька тільки слухає та кліпає очима.

Старий дідусь міцніше обійняв малечу, та тихо пояснив:

«Але ж тепер ми вільні й незалежні,

І за таких як ти боролися тоді,

За світле небо без хмарин,

За радість для нових родин!»

Мирошниченко Анастасія, учениця 11 - Б класу багатопрофільного ліцею 62

Бережіть здоров’я

Бережіть здоров’я, всім воно потрібно.

Не цурайтесь спорту, бо вже остогидло,

Бачити із пивом підлітків, навколо.

Хто сказав, хвороби прийдуть випадково?

Хто сказав, сигари заспокоять нерви?

Краще йдіть на йогу чи сил відновіть резерви.

Ніж лежать на боці, краще прогуляйтесь,

В спорті чи в навчанні бути кращими намагайтесь.

Дихати повітрям свіжим, необхідно,

Здоровий колір шкіри, відразу буде видно.

Чистої водиці, випийте від рання,

Попоїжте фрукти, помрійте про кохання.

Випрямити постать, відтепер важливо,

Якщо нема бажання, лікувати спину.

Цінуйте здоров’я і живіть щасливо,

Частіше посміхайтесь і шануйте Україну!

Яна Химич, учениця 11-А класу Запорізької спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №100

***

Я хочу вдихнути повітря оте,

Із самого серця природи.

О, матінко, рідна!

Ну, як же таке,

О так запустити нам можна?

Чи, чує народ?

Українці оті,

Молитви своєї країни.

Країна ота,

Україна моя,

Вона не загине!

Вона підійметься з колін у

воріт,

І скаже: «Ну, годі, знущання!

Давала я правити стільки вам

літ,

А замість того, Боже правий,

Зробили вони стільки лиха і

бід,

І все сподівалась, мовчала.

Я день через день дивилась

на вас

І очі такі не знайомі.

В засмучений погляд усіх

матерів,

в розгублений погляд військових.

Народе, мій рідний,

За розум візьмись

За світле майбутнє молись і

трудись

Зроби, щоб всміхалася мама

І я знов воскресну,

підіймусь з колін.

Душевна загоїться рана.

Смик Марія, учениця 8-Б класу Запорізької спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №100

МЕЧ ЄДНОСТІ

Я йду Хортицею. Спостерігаю, як твориться кольорова палітра Художником на ім’я Осінь. Листя на деревах різноманітних відтінків: коричневе, червоне, жовте, зелене, помаранчеве. А навесні тут можна побачити, як проростають першоцвіти, ковила, сон - трава та інші рослини. Але Хортиця – це не тільки острів, який приваблює своєю красою багатьох людей, це ще історичне місце, острів загадок, магії… Про нього до наших часів дійшло багато міфів, легенд та казок.

Спливає в пам’яті оповідь, почута в дитинстві, про славних наших предків-волхвів і воїнів, козаків - характерників.

Колись давно, після знищення московськими військами Січі, козаки розділилися. Частина їх пішла на Кубань, частина – за Дунай, а частина – в Галичину.

Лише коли всі вони зберуться разом, козацькі ковалі-характерники почнуть із їхніх шабель кувати Меч Єдності. Куватимуть вони його довго: багато випробувань буде й невдалих спроб, приходитимуть усе нові й нові козаки й кластимуть свої шаблі на чарівне ковадло. Гудітимуть із натуги велетенські міхи, червонітимуться в вогні шабельні леза, перековуючись під ударами молотів у чарівний клинок. Сипатимуться іскри з-під ковальських молотів, і солоний піт заливатиме очі ковалям…

Темні сили всіма засобами намагатимуться зупинити майстрів: обіцятимуть їм Золото, Владу, Славу… Але ковалі не зважатимуть на них і далі робитимуть свою справу.

Коли ж, нарешті, зблисне сталь лицарська, криця харалужна, засіяє ясним полум’ям Меч Єдності .Тоді зійдеться все Козацьке Товариство , підійме цей меч угору - і вогонь із нього переллється в усі Козацькі Серця! І піднімуться тоді козаки, воскресять Україну!

І я замислився: яке все-таки сакральне значення має острів Хортиця для українців? Адже тут накопичилася енергія всіх племен і народностей, що проживали на цій землі.

На острові росло багато дубів-велетів, яким було більше двох із половиною тисяч років. Під цими дубами славні Волхви проводили свої магічні обряди. Вони проводжали наших воїнів у бій і зустрічали їх із перемогою. В часи козаччини під цими дубами набиралися бойової наснаги воїни козаки. А коли вони поверталися з походів поранені, ішли зцілюватися до північних скель острова, де лежав величезний Чорний камінь. Він потрапив до нашого краю завдяки льодовику. І є думка, що цей камінь мав величезну відновлюючу властивість. Скільки ж магічної й бойової сили ввібрала в себе Хортицька земля?!

У далекому минулому залишилися козацькі Січі, але слава й діло козаків не розтанули в часі. Козаки започаткували основи української держави. Їх справа продовжена в історії нашої незалежної, вільної України. А тому головним залишається сам факт існування Хортиці – терпеливої, терплячої, зраненої, але живої.

Ще живе середовище, котре стільки всього взяло на себе, стільки вмістило в собі, жива основа, на якій стільки всього відбулося протягом десяти з гаком тисячоліть людської історії. Жива аура, котру випромінює дивовижна спільність скель і рослин, звірів і птахів, риб і комах, повітря і не-закаламучених джерел.

Хортиця жива, бо жива її Природа, перед якою Творець буття смиренно, уклінно й шанобливо схиляє голову.

Заплющую очі й бачу, як скачуть цією священною землею коні з вершниками – воїнами різних епох. І всі вони приходять на допомогу нам у ці важкі часи. І кожен із них кладе свій меч біля багаття ковалів. І беруть ковалі ці мечі і кують із них велетенський Меч Перемоги. І коли закінчать вони свою роботу – віддадуть цей меч Волхвам і Козакам - Характерникам, щоб провели над ним свій магічний обряд і передали його нашим Воїнам – Захисникам, які боронять нас на Сході України. І прийде велика Перемога на нашу землю.

P.S. Хортиця - улюблене місце нашої родини. Буваючи на острові, надихаємося його живодайною енергією. Тож свою творчу роботу хочу завершити поезію, яку присвятив цій Духовній Скарбниці мій батько.

Святослав Щербина учень 6-В класу Комунального закладу «Запорізька спеціалізована школа-інтернат ІІ-ІІІ ступенів «Січовий колегіум»

З Україною у серці

Народила мене мати

З Україною у серці.

Став я світ пізнавати

З Україною у серці.

Я дорослішав, навчався

З Україною у серці,

Перший раз я закохався

З Україною у серці.

Я іду до своїх мрій

З Україною у серці…

Мрія в мене є єдина –

Незалежна Україна!

Коваленко Єгор, учень 8 – А класу Комунального закладу «Запорізька спеціалізована школа-інтернат ІІ-ІІІ ступенів «Січовий колегіум»