Спогад

Полетіло серце у калачики,

У країну балок і отав,

Де тримав дитинство я за пальчики

І поеми цвіркунам читав.

Там було таке все неминуче...

І таке незаймане іще...

Чи коли до сонця ліз по кручі,

Чм блукав самотньо під дощем...

Саме там, де за вишневу гілочку,

Зачепились далі голубі,

Я знайшов свою маленьку зірочку

І поклав за пазуху собі...

Мамi

Доторкнуся до свiтла руками,

Перед Богом спинившись за крок...

Тi стежки, що водили до мами,

Загубились десь там, мiж зiрок.

Тi пiснi, що спiвали ми з нею,

Що, як в небi були журавлi,

Разом з грудкою мерзлого глею,

Полетiли у безвiсть землi...

Серед всiх безкiнечних галактик

Що розкидав по вiчностi час,

Вiдтепер лиш на цвинтарi клаптик...

Бiля мами єднатиме нас.

Джерело

***

Пахла далеч юною весною

І дзвеніли сонячні світи,

Знов прощалось небо із журбою,

Днем ясним щоб радо зацвісти.

Принесли весну на дужих крилах

З вирію невтомні журавлі,

Ніжно закурликали - і мило

Аж на груди скинули землі.

Сива пісня тим весняним дзвоном

Ще і досі у душі бринить.

Найрідніша стежка - що додому,

Путь додому - найсолодша мить.

ОСІНЬ

Диха степ печаллю золотою

Вже відквітлих, відбринілих трав.

Обнялося небо із журбою

В вечорових променях заграв.

Вже давно відпахли ніжні квіти

Грицика, ромашки, полину,

І в тополь небеснім верховітті

Вітер пісню завива сумну.

Хоч, здається, що недавно зовсім

Жайвір в небі літо проспівав.

Та в степу золотокоса осінь

Бавить листя пожовтілих трав.

Джерело

***

Пишу завжди, йдучи на поклик серця,

Рядки вбираю в одяг простоти,

Кажу про те, що лиш мені дається

З колодязя моєї правоти.

Поет закоханий ─ моя сповідна тема.

Любов і ти ─ як два крила життя.

Моя робота ─ славити натхненно

Знайомим словом нові почуття.

***

Коли він каже:

На жаль, це так: де б в світі не бував,

Поводився, мов блазень той на площі,

Бентежив ум, за безцінь продавав

Все, що вважав в житті за найдорожче.

Двоє серед тиші

Оповідання

Від автора

Інколи у мене запитують: «А чому ви пишете тільки про тварин? Невже люди не варті вашої уваги?»

Що тут сказати... По-перше, звичайно ж, варті, навіть дуже. По-друге, не настільки вона цінна, важлива й нагальна ота, особисто моя, увага, аби комусь потерпати через Ті відсутність. До того ж, скільки вже й без мене писано про людей!.. Та від того щасливішими ми з вами щось не стали.

Може, тому й не стали, що людина звела на п'єдестал винятковості лише власну сутність? Може, тому й не складається у нас, що ми зарозуміло поставили над усе лише вартість власного буття?

Як бачите, я нічого не стверджую, а просто ставлю запитання. До себе, до вас. І з почуттям дещо запізнілого, але щирого каяття, в міру своїх сил і можливостей, розповідаю про тих, хто, як сказав свого часу Бернгард Гржимек, має не менше права жити на Землі, ніж ми, люди.

Двоє серед тиші

ТИША. Така тиша навкруги, що чути, як тане під сонячними променями іній. Навколо така напружена зосередженість, що раптовий тріск, шурхіт чи стукіт по мерзлій землі сприймаються, мов вибух вулкана.

Зупиняюсь. Серце - як не вискочить. Хвилина, друга, третя, десята... Нарешті вгамовуюсь і продовжую шлях. За поваленим осокором знаходжу лігво, з якого щойно вискочив кабан. Мабуть, той самий, якого я зустрів минулої суботи тут же, на узліссі, котрого бачив позаминулої суботи й зустрічав мало не щоразу, коли навідувався сюди протягом літа й усієї осені.

Старий вепр, як і належить самотнім блукальцям, давно вже не жив у стаді. Пам'ятаю, як я перелякався, коли навесні вперше зустрівся з кабаном мало не віч-на-віч у прибережних заростях очерету. Та кабан, мабуть, злякався не менш, ніж я. Постоявши хвильку, він раптом рвучко зірвався з місця й так дременув косогором, що конем навряд чи наздогнав би. Здавалося, вепр бігтиме світ за очі, поки не впаде, зовсім знесилений.

Та невдовзі я знову зустрівся з утікачем. Упізнав знайомі сиві ворсинки під очима й на щелепах, розгледів, що праве вухо ледь звисало... (Мабуть, відморожене...). Вепр дозволив мені роздивитися його, як слід, а потім, як і минулого разу, ні сіло, ні впало, кинувся навтьоки. Дивно... І чого він злякався? Адже в руках у мене нічого, окрім фотоапарата, не було.

Згодом - ще одна зустріч... Потім ще одна, і ще... Щоразу звір поступався мені дорогою, проте далеко вже не втікав. Він уже й сам почав пильно роздивлятися мене, сторожко прислухаючись і втягуючи в себе повітря. Почав мене пізнавати? Траплялося навіть так, що вепр, угледівши людину заздалегідь, уже нікуди не біг, а завмирав у своєму лігві, не зводячи з двоногого створіння очей. Я бачив, навіть гостро відчував, як звір спостерігає за мною, проте робив вигляд, ніби й не підозрюю, що він поруч. Підкреслено байдуже сідав на пеньок, діставав термос, бутерброд. У бік кабана - жодного погляду.

Дивні відчуття огортали мене, коли я півгодини, годину, а то й більше проводив по сусідству, як прийнято вважати, з лютим звіром. Не страх, навіть не острах, а щось схоже на почуття присутності... І я глибоко шанував тишу, котра западала навколо нас, мало не обожнював оте несподіване обопільне почуття довіри, що виникало, мовчазні дерева, привітне небо, навіть старий пеньок, на якому іноді сидів... Інколи я приносив у рюкзаку своєму незвичайному «приятелеві» капустяні качани, зачерствілі шматки хліба, знаходив вепрячу стежку, або й відразу його самого, розкладав «гостинці» на видному місці, відходив убік і ховався за деревом. Кабан уважно спостерігав за моїми діями, звичайно ж, він усе розумів і невдовзі неквапно, часто зупиняючись, підходив до хліба, до качанів і прибирав усе до крихти, їв кабан похапцем, і мені так приємно було спостерігати за ним. Звір теж зрідка спідлоба поглядав у мій бік. Більш ніж певен, що в такі хвилини ми чудово розуміли одне одного.

Та, мабуть же, не лише ми. І сороки здогадувалися, що воно й до чого, бо вже не здіймали галасу, коли я з'являвся й зустрічав кабана.

Холодної зими вепр інколи навіть супроводжував мене. Йшов на деякій відстані назирці годину, другу... Я зупинюсь - і він зупиниться. Зроблю крок назустріч -кабан теж відступить на крок. Неквапно так відступав, з гідністю.

...Того морозяного ранку я у знайомому лігві злякав іншого кабана. Точніше, самку. Звір вискочив блискавично, майнув за деревами, і це мене здивувало. Довго йшов по сліду і згодом побачив... Не свого знайомця, а молоду свиню. Дещо заспокоївшись, а може, навіть зовсім забувши про людину, вона щось розкопувала край поля. Помітивши мене, відразу сховалась у ліску. А де ж мій вепр? Увесь день проблукав ярами, вибалками, заглядав у сад - кабана ніде не було. Пізніше знайомий мисливець поділився зі мною своєю радістю:

- Забив отакенного вепра! І, ти знаєш, він чомусь нікуди не втікав. Вийшов із ліска, став і витріщився на мене...

Я відчув, як холод миттю заповнив мої груди. Та я ще не вірив, а тому з надією, що знайомий не підтвердить моїх слів, запитав збентеженим голосом:

- Морда у нього була геть сивою?

- Так.

- А праве вухо трішечки звисало?

- Еге ж, звисало, - здивовано відповів мисливець. – А ти чому про це питаєш?

Я попросив мого товариша показати, у чому він був зодягнутий на полюванні того дня...

Так і думав: на мисливцеві була зелена фуфайка, як і в мене, такі ж чорні гумові чоботи й коричнева шапка... Вітер тоді дув з-під вепра...

Читати в повному обсязі

ХТО СМІЄТЬСЯ, ТОМУ НЕ МИНЕТЬСЯ

Бувальщина

Олександр Зайвий, член Національної спілки письменників України, був чудовим поетом і неперевершеним дотепником. Але в рідному селі, де, навіть за твердженням Біблії, не може бути власних пророків, на нього багато хто дивився спогорда. Мовляв, що той поет із його, нехай навіть прекрасними віршами? Завжди у скруті! А я ось тут (це було у брежнєвські часи) і хату маю, і корову, і мотоцикла, і на стіл є що поставити...

Приїхав якось Олександр із Дніпра в село, заходить у кузню до дядька Мирона. А там селян назбиралося, мов на збори: тому сапу нагострити треба, іншому – ободи до коліс (для візочка) полагодити, третьому – рогача склепати. Знають, що Мирон усе це вміє. Виготовить за невелику плату якісно, надійно.

Але кремезний і досить добродушний коваль, піддаючись загальному стадному інстинкту, щоразу починає здіймати на кпини молодого поета:

– О, привіт Сашко, привіт! Ну, і як ти там у городі?

– Добре. Воно, дядьку, було б і краще, та далі вже нікуди!..

– Он воно як! А ти, кажуть, усе пишеш і пишеш, га-га-га!

– Пишу, дядьку Мироне, пишу.

– І що ж ти там пишеш?

– Як завжди, вірші. Закінчую поему про Джордано Бруно...

Чоловіки, які курили в кутках великої кузні, почувши цю розмову, й собі помалу підходять ближче із єхидними посмішками на обличчях – усім цікаво, до чого ж усе-таки добалакаються дядько з племінничком.

– І звідки воно в тебе береться? Невже все в самого отак і виходить? А чи не списуєш у когось? У Рильського чи Сосюри, – продовжує Мирон.

– Я ж у вашій праці не сумніваюся, не кажу, що ви в когось крадете підкови чи обручі. Чому ви натякаєте, що я нібито якийсь злодій?

– Але я своє вміння ось тут, хоч зараз, покажу, а чи зможеш ти своє?

– Чому ж, зможу!

– І що, оце зараз, при всіх, візьмеш отак і тут одразу ж придумаєш вірша? Га-га-га!

– Звичайно!

– І навіть про мене зможеш скласти? Ха-ха-ха!

– Так!

– Ану ж ну, склади, хах-ха-ха-ха! Послухаємо!

І Олександр, не довго думаючи, показуючи усміхненим селянам на розжарене вугілля в горні, починає декламувати:

– Горить вогонь,

Шумить, гуде паяльник,

Стоїть Мирон,

Розкрив борщехльобальник!

І чоловіки, які перед цим були солідарні з ковалем, від реготу ледь під лавки не попадали.

– Ну що, Мироне, отримав по саму зав'язку? – казали вони. – Будеш знати, як із молодими та ранніми тягатися!

Після того в селі над Олександром уже ніхто не кепкував. Натомість Мирона майже завжди питали: «Ну що, як ти там розкрив борщехльобальник?»

Джерело