Творча робота, яка була подана на обласний конкурс «Молоде перо – 2023» «Безсмертні герої нескореної України» від КЗ «Хижинецький ліцей» та зайняла призове місце на обласному конкурсі (опубліковано в обласній газеті "Вінниччина" від 12.07. 2023 р № 28)

Герої не вмирають!!! 

Як часто у цей страшний рік ми чуємо та читаємо ці слова. Болем, важким нездоланним болем озиваються вони в серці кожної людини, бо сповіщають про загибель ще одного захисника, що віддав своє життя за Батьківщину,  за нашу можливість навчатись, кохати, жити у вільній,  незалежній країні.

Саме ці слова сповістили нам про загибель старшого лейтенанта Рижака Володимира, колишнього односельця, друга мого тата. Батько був дуже схвильований цією лихою звісткою. А коли ми вишикувались на знак поваги обабіч дороги, яка вела героя в останній путь, побачила, як татко плаче..

Я нічого не знала про цю людину, ніде не зустрічалася з ним раніше, тому не очікувала такої реакції батька. А ще через те, що майже ніколи не бачила сліз на його обличчі.

Коли процесія зупинилася, люди почали виголошувати промови, гірко плакала старенька мати, і мій батько щоразу втирав долонею рясні сльози. Пізніше я запитала:

-    Татку, а ким був цей чоловік для тебе?

-  Другом дитинства, - відповів батько, і його очі знову зрадливо налились слізьми.

-  Але я ніколи не бачила його в нас вдома чи вас разом у іншому місці.

- Розумієш, доню, бувають такі друзі, яких ти можеш не бачити роками, але завжди відчувати їх присутність у своєму житті.

Далі тато поринув у спогади:

- Ми дружили з самого дитинства. Може через те, що наші мами разом працювали на фермі, а ми завше крутилися біля них. Хтозна… Я навіть не пам’ятаю, коли і як почалася та наша дружба. Володя був старшим серед нас (аж на три роки! а в дитинстві це велика різниця), але ніколи не показував свою зверхність. Зате завжди допомагав, підтримував, ділився усім, що мав. Ми росли шибениками, що тут приховувати. Позбавлені  уваги дорослих (батьки щоденно гнули спини у тому клятому колгоспі), шукали собі розваги та забавки на свій дитячий розум. Хотілось справжніх пригод, веселих ігор, змагань, тож і вигадували їх самі собі. Одного разу він навіть врятував мені життя!

-    Як?! Що такого небезпечного ви могли робити в дитинстві?

-  Діти, звісно, у будь-які часи діти. Але зараз хлопці можуть денно сидіти біля телевізорів та телефонів, а тоді нас у хату було не загнати до темної ночі! То ж і пригоди собі знаходили чи не щодня. Одного разу ми вирішили дослідити горище ферми. Що ми там сподівались знайти один Бог знає, але тоді це була чергова пригода.

-  І що там могло бути цікавого? – хмикнула я, щиро не розуміючи бажання хлопців лазити запиленими темними горищами.

- Звісно, що нічого. Тому ми й шукали собі пригод у кожній «мишачій дірці»! Отож, лазили ми горищем, а я був нівроку такий опецьок, - мовив батько і задумливо усміхнувся. - От і провалився крізь стелю. Як тільки Володя встиг мене зловити за комір?! Потім за плечі, за руки -  ледве виволік мене на більш стійке місце. Ох, і намучився він тоді зі мною, сім потів зійшло, чи то з напруги, чи то зі страху за мене. Це зараз я вже розумію, яка небезпека очікувала там внизу, а тоді було весело.

-    Там було дуже високо?

-  Не висота була головною загрозою, а худоба. Уяви, падає щось з криком на голову корові! З переляку вони могли затоптати мене до смерті!

Я з жахом уявила собі ту ситуацію, але попросила батька продовжити свою розповідь. Раніше він ніколи не розповідав мені про свої пригоди, боячись, напевне, щоб я не спробувала повторити його експерименти.

А що далі? Як у всіх хлопців. І під лід не раз провалювались, а він тягнув і розпалював багаття, аби обсохли, і з чужих черешень падали, ламаючи гілки, і бились між собою… всього було. Потім у школі  воєнрук, відставний полковник авіації,  Дубов Самсон Ілліч готував нас разом до вступу у військові училища. І Володя таки вступив до Військового авіаційного училища. Після закінчення училища, служив в смт. Озерне Житомирської області, потім був переведений в м. Гомель (Білорусія). Про його подальшу долю дізнавався з розповідей спільних друзів та при коротких зустрічах.

У часи здобуття Україною незалежності, їхню військову частину керівництво Міністерства оборони СРСР планувало перевести десь у Сибір, але офіцери–українці хотіли служити Україні, тому масово звільнялися та їхали в Україну. Звільнившись, Володя пішов працювати в міліцію, потім працював на підприємствах «Вінницямлин», «Вінницягаз», виконував обов’язки електрика. Мав «золоті руки», вмів усунути будь-яку поломку. Пізніше відкрив свою власну справу. На Вінниччині він був визнаним майстром своєї справи, адже був першокласним автоелектриком. Тоді ми і стали бачитись трохи частіше, але, проживаючи в різних селах, не так часто, як би хотілось.

З перших днів повномасштабного вторгнення російською федерацією в Україну пішов добровольцем боронити рідну землю.

Про його загибель я дізнався разом з усіма. Загинув  він 13 березня від підступного ворожого ракетного удару на Яворівському військовому полігоні у Львівській області, де був інстуктором та навчав вояків своєї частини військовій справі.

Батько знову витер сльози, а я подумала про те, чому герої не вмирають. Впевнена, він вічно житиме у серцях своїх рідних, друзів, колег. Вічно житиме у серці мого батька, а тепер і в моєму. Я згадуватиму його із вдячністю не тільки за своє життя, подароване його бажанням захищати рідну землю, а й за життя мого батька, за його щемкі спогади, за його дитинство, зігріте присутністю в ньому цієї людини. Вірю, що у кожного героя є такі серця, в яких його життя продовжиться навічно.

Олександра Вітковська, учениця КЗ "Хижинецький ліцей" Лука-Мелешківської сільської територіальної громади, лауреатка обласного конкурсу юних журналістів "Молоде перо - 2023"

Ось що відобразив штучний інтелект (Ші) про старшого лейтенанта Збройних Сил України Рижака Володимира Васильовича:

Володимир Васильович Рижак — це герой, який віддав своє життя за Україну. Загибель на Яворівському полігоні внаслідок російського ракетного удару — це жахлива трагедія, що відображає мужність та самовідданість українських військових, які щодня ризикують своїм життям у боротьбі за свою країну.

Володимир Рижак був не тільки відданим своєму обов'язку, але й людиною, яка, окрім військової служби, багато чим допомагала своїй родині та суспільству. Його життя — приклад патріотизму, мужності та самопожертви, які так яскраво виражаються в його рішенні захищати рідну землю від підступного ворога, навіть коли мав стабільне і мирне життя.

Особливо вражає те, як він залишив усе, що будував в мирні часи, і став на захист Батьківщини вже в перші дні повномасштабного вторгнення. Такі люди, як Володимир, є справжнім ядром нашої сили.

Це велика втрата для його родини, односельців та всієї України. Вічна пам’ять Герою! Його ім’я буде жити в серцях тих, хто його знав, та у тих, хто пишається його подвигом.

Нехай його спадок буде прикладом для майбутніх поколінь.