РУДИЙ Мирослав Сергійович

"PSYCHO" 

молодший сержант

29.05.1992 - 20.10.2023

Захисник України, молодший сержант Збройних Сил України, військовослужбовець 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка.

«Хто, як не ми?»

Народився Мирослав 29 травня 1992 року у селі Бджільна Теплицької громади Вінницької області.

Бджільна стала його малою батьківщиною — місцем, з якого почався його життєвий шлях і куди він повернувся востаннє вже як полеглий Захисник України.

Дитинство та юність Мирослава були пов'язані з Тепликом. Він навчався у Теплицькій школі №2, згодом здобував професійну освіту в Теплицькому аграрному ліцеї.

Від юних років Мирослав мав потяг до справи, яка вимагала практичності, майстерності й уміння створювати щось власними руками.

Його особливим захопленням була кулінарія.

Згодом він здобув освіту за спеціальністю, пов'язаною з технологією харчової промисловості.  Мирослав закінчив Вінницький національний аграрний університет за спеціальністю технолога харчової промисловості.

Людина, яка вміла багато

До війни Мирослав жив звичайним життям молодого чоловіка: працював, будував родину, цікавився автомобілями, фотографією, татуюванням.

Він працював у різних сферах, у тому числі за кордоном. Останнім цивільним місцем роботи був місцевий паб, де він працював кухарем.

Проте назвати Мирослава просто кухарем було б замало.

Він був людиною, якій подобалося створювати.

Він цікавився фотографією. Захоплювався татуюванням і навіть почав робити їх своїм знайомим. Особливе місце серед його захоплень займали автомобілі, а улюбленим був BMW E34.

Це були речі мирного життя — фотографія, автомобілі, робота, родина, плани.

Життя, яке мало продовжуватися.

Але у 2019 році Мирослав зробив вибір, який назавжди змінив його долю.

Вибір стати військовим

У 2019 році Мирослав підписав контракт із Збройними Силами України.

На момент початку повномасштабного російського вторгнення до завершення його контракту залишалося приблизно п'ять місяців.

Він міг завершити службу. Міг повернутися до цивільного життя.

Але після 24 лютого 2022 року він залишився у війську.

Так цивільний чоловік із Бджільної остаточно став воїном.

Під час повномасштабної війни Мирослав служив у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка.

За роки служби він опанував саперну справу, проходив військову підготовку та виконував завдання, пов'язані з інженерним забезпеченням.

«Псих»

У війську Мирослав отримав позивний «Псих».

Це слово могло б звучати різко, якби не історія, яка за ним стояла.

Мирослав не уникав небезпечної роботи сапера. Навпаки — він брався за завдання, від яких інші відмовлялися або вважали їх неможливими.

Коли побратими бачили, що Мирослав знову береться за надзвичайно небезпечну справу, про нього говорили: «Він — псих».

Так і народився його позивний. Але за цим позивним стояла не безрозсудність. Стояла готовність відповідати за свою справу. 

Він не запитував: «Чому саме я?» 

Він частіше запитував: «Як це зробити?»

Сапер

Офіційна військова посада Мирослава звучала так: старший водій відділення підвозу засобів інженерного озброєння взводу інженерних загороджень інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення. За сухим формулюванням військової посади важко побачити людину.

А за нею стояла щоденна робота, пов'язана з небезпекою, відповідальністю та необхідністю діяти точно.Мирослав був одним із тих військових, чия робота часто залишається непомітною для цивільних. Але саме від таких людей залежить можливість інших виконувати бойове завдання, рухатися вперед, отримувати необхідне спорядження та повертатися живими. Він був людиною, яка не шукала легшої роботи.

Війна

Під час повномасштабного вторгнення Мирослав воював на різних напрямках.

Його бойовий шлях був пов'язаний, зокрема, з Миколаївщиною, Херсонщиною та Донеччиною. Зрештою війна привела його на Донбас. Туди, де земля була буквально насичена мінами, уламками та смертю.

Туди, де кожен наступний день міг стати останнім.

Останні вісім місяців життя

 Мирослав працював у команді «Мадяра». Мирослав був одним із керівників групи. Його робота була пов'язана із забезпеченням бойових підрозділів, зокрема виготовленням скидів для дронів та доставкою необхідного на передову. Це була величезна кількість роботи.

Після його загибелі побратими сказали рідним, що трьом людям не вдавалося виконати той обсяг роботи, який Мирослав робив сам.

Ці слова, мабуть, говорять про нього більше, ніж будь-яка характеристика.

Бо іноді про людину найкраще свідчить не те, що вона говорила про себе, а те, наскільки відчутною стала її відсутність.

Мирослав — чоловік і батько

За межами війни Мирослав був чоловіком, батьком, сином, братом.

У нього була дружина, син, батьки.

Для родини він був не молодшим сержантом, не сапером і не «Психом».

Він був чоловіком, який приносив дружині та матері квіти без приводу.

Батьком, який виконував бажання свого синочка.

Сином який був опорою.

Людиною, яка піклувалася про сім'ю.

Саме так його пам'ятають рідні.

Мирослав був людиною слова і діла, веселий, товариський, такий, хто в будь-якій компанії міг опинитися в центрі уваги.

Це важливо пам'ятаті.

Бо за фотографією у військовій формі був не лише воїн.

Був чоловік.

Був син.

Був брат.

Був батько для свого сина.

Була людина зі своїми мріями, звичками, улюбленим автомобілем, захопленнями, жартами та планами на майбутнє

20 жовтня 2023 року...

Мирославові був 31 рік.

Цього дня він виконував бойове завдання поблизу селища Невельське Покровського району Донецької області. Під час ворожого обстрілу він отримав смертельну вибухову травму.

Рудий Мирослав загинув...

Його життя обірвалося на війні, яку він не починав. Війні, проти якої він став, коли вирішив залишитися у війську і захищати свою країну. Йому назавжди залишився 31 рік.

Повернення додому

Після загибелі Мирослава його поховали у рідному селі Бджільна.

Він повернувся туди, звідки колись почав свій життєвий шлях. 

Але повернувся вже не як чоловік, який їхав додому після роботи.

Не як син, який заходив до батьківської хати.

Не як чоловік, що повертався до дружини.

Не як батько, якого чекав син.

Він повернувся додому як Захисник України. В Мирослава залишилися мама, батько-військовослужбовець, сестра, дружина та син.

Нагороди

За службу Мирослав був відзначений:

медаллю «Ветеран війни» та відзнакою «Золотий хрест».

А вже після його загибелі держава відзначила його ще однією нагородою.

9 квітня 2025 року Указом Президента України №223/2025 Мирослава Сергійовича Рудого, молодшого сержанта, було посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. Підставою нагородження є особиста мужність у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України і самовіддане виконання військового обов'язку. Це вже не просто пам'ятна відзнака.

Це державне визнання його служби та мужності.

Що залишилося після нього

Після людини завжди залишається більше, ніж дата народження і дата смерті.

Залишаються речі. Фотографії. Автомобільні історії. Спогади друзів. Родинні жарти. Улюблені слова.

Залишаються руки, які колись готували їжу, тримали фотоапарат, працювали з татуюванням, ремонтували чи любили автомобіль.

Залишаються квіти, які він дарував матері.

Залишається дитина, для якої батько назавжди залишиться молодим.

Залишаються побратими, які пам'ятають, скільки роботи він міг зробити один.

І залишається його позивний: «Псих».

Позивний, який народився з готовності братися за те, від чого інші відступали.

Людина слова і діла

Про Мирослава можна написати багато офіційних слів: військовослужбовець; молодший сержант; сапер; старший водій; 59-та бригада; Донеччина; 20 жовтня 2023 року...

Усі вони правильні. Але вони не розповідають, ким він був. 

Мабуть, ближче до правди слова його рідних: людина слова і діла. Людина, яка піклувалася про сім'ю. 

Людина, яку любили. 

Людина, яку поважали побратими. 

Людина, яка не боялася роботи. 

Людина, яка залишила після себе порожнє місце, настільки велике, що його не змогли б заповнити навіть троє людей...