МОІСЄЄВ Олександр Олександрович

"МОСЯ"

старший солдат

12.11.1990 - 23.06.2022

Олександр Моісєєв народився 12 листопада 1990 року у Вінниці. Після здобуття базової загальної середньої освіти у школі №10 він пройшов вишкіл у Буковинському ліцеї-інтернаті з посиленою військово-фізичною підготовкою. Згодом із честю відслужив строкову службу у спецпідрозділі «Ягуар». Вищу освіту Олександр здобув у Вінницькому державному педагогічному університеті імені Михайла Коцюбинського за спеціальністю «Фізична культура і спорт». У цивільному житті працював у сфері переробки металевих відходів. Був люблячим чоловіком і батьком – разом із дружиною виховував сина, якому зараз п’ять років.

«Олександр був людяним, добрим, щирим і надзвичайно справедливим. Усі ці якості поєднувалися у нього з великою вимогливістю до самого себе, – ділиться спогадами батько полеглого Захисника Олександр. – Син у всьому прагнув бути найкращим. Його добре знали у світі веслувального слалому, де він виборов високе звання кандидата у майстри спорту України. Про такого сина можна лише мріяти. Я неймовірно пишався його спортивними успіхами й тим, якою людиною він виріс. Сашко безмежно любив свою родину, якій назавжди віддав серце, а все своє життя присвятив синові…»

Моісєєв Олександр Олександрович долучився до війська за місяць до початку повномасштабного російського вторгнення, підписавши контракт із 59-ю окремою мотопіхотною бригадою імені Якова Гандзюка. На посаді старшого солдата та старшого радіотелефоніста лінійної структури взводу управління реактивної артилерійської батареї він стримував натиск ворога на Херсонському напрямку. Згодом став до лав 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка, де виконував обов’язки гранатометника та захищав Україну на Луганщині. Олександр загинув 23 червня 2022 року поблизу селища Вовчоярівка Сєвєродонецького району. Йому навічно залишився 31 рік.

«Олександр свідомо обрав шлях воїна. Він чітко усвідомлював, що ворог не жартує і масштабного вторгнення не уникнути, – розповідає дружина полеглого Героя Наталія. – Мій чоловік ніколи не ховався від труднощів. Попри смертельну небезпеку, свобода Батьківщини завжди була для нього вищою за власний спокій. Він ішов туди, де найважче, керуючись синівським обов’язком. Виконував його з надзвичайною відповідальністю – заради світлого майбутнього України та мирного неба для наших дітей…»