КУХАР Олександр Васильович

"КОК"

солдат

02.09.1974 - 26.11.2023

Олександр народився 2 вересня 1974 року в с. Великий Митник. 

У 1991 році закінчив Великомитницьку середню школу та здобув посвідчення тракториста-машиніста. Далі навчався у професійно-технічному училищі Nº17 м. Козятин. За професією механіка рефрижераторних поїздів. Після закінчення навчання у 1993 році був призваний на військову службу, де працював поваром 4-го розряду.

У 1996 прийнятий на роботу в молочний цех. Також працював у 2004 році на посаді охоронника. Був одружений з Кухар Оленою у 1998 р. Подружжя наполегливо працювало для майбутнього.

 В Олександра були золоті руки, немає такої роботи, яку б не зміг зробити, чоловік мав добре серце, він ніколи не відмовляв іншим у допомозі. Мав двох дітей, дочку Анастасію та сина Назара. Для них він був прикладом і наставником, їхньою гордістю. Олександр був улюбленим дідусем внучки Злати.

Коли почалася війна, він пішов захищати свою сімʼю. Спочатку служив у Територіальній обороні м. Хмільник, потім пройшов навчання у м.Гайсин, на посаді стрільця-помічника гранатометника 1-го стрілецького відділення 2-го стрілецького взводу оперативного командування «ПІВДЕНЬ». Був направлений на правий берег Херсона, служив піхотою.

Одразу після визволення окупованих міст Олександр почав службу у 59-ій мотопіходній бригаді ім. Якова Гандзюка на Донецькому напрямку. Весною перевівся у 101-шу окрему бригаду на посаду штурмовика-гранатометника, саме у цій бригаді він і загинув.

26.11.2023 пройшла сумна звістка родині Героя. Солдат залишився вірним Військовій Присязі, з честю виконав свій обовʼязок, поклав життя поблизу населеного пункту Північне Донецької області.

Про війну Герой ніколи не хотів говорити, рідні завжди розпитували його, але Олександр обходив стороною ці запитання.

Він ніколи не скаржився, що йому важко, та не розказував про свої героїчні вчинки. Все тримав у собі. Так було завжди. У дитинстві він разом із сестрою пас череду та загнав у ногу крючок від вудки. Нікому не сказавши про пригоду, він сам розрізав рану і вдавав, ніби нічого не сталося. Коли з дружиною збирали яблука, він впав з дерева та зламав руку, сказав: «Почекай, я трошки полежу і далі буду працювати». І таких випадків було дуже багато. 2 роки війни для Олександра були непростими, він жив в окопах по 10-15 днів, не маючи змоги нормально спати, їсти, його живцем гризли миші, і при цьому були сильні обстріли. У нього, як казали його побратими, був кращий окоп і гірший. У кращому він міг лягти, а в гіршому тільки сидіти.

Зимою було найважче, тому що холод давав про себе знати, а гріла його лиш окопна свічка, яка швидко згасала. Змінювали Олександра лише на 2-3 дні. А потім знову він йшов у бій з ворогом, несучи на собі 20 кг знаряддя.

Помирав Герой теж нелегко. Дуже хотів отримати посилку.

 24 листопада написав дружині Олені: «О, Лена, куди я попав, ще гірше, ніж у 59 бригаді. Як звідси вийду не знаю. Шо тобі писати: звʼязок поганий, мінами закидають». 

25 листопада написав: «Всіх люблю і дуже хочу додому».

26 листопада, як відомо, Герой стріляв з окопів на ворога, але стався вибух, і його засипало землею. Олександр надзвичайно сміливий, він не втік, дивлячись смерті у вічі, саме він стріляв та йшов на штурм у нерівній битві. Він загинув, захищаючи своїх дітей, дружину, колег по роботі та односельчан.

Солдат в/ч А0139