ЯРЕМЕНКО Дмитро Валерійович 

"ІЛАЙ"

солдат

02.02.2005 - 13.11.2023

Дмитро народився в Маріуполі. Обожнював свого старшого брата, любив тварин, книжки про космос, годинами міг збирати конструктор “Лего”. Коли подорослішав, багато грав на гітарі та сам писав музику. Мріяв створити свій гурт. Восени 2021 року записав перше відео, яке так і залишилось єдиним.

Вперше Дмитро хотів доєднатися до “азовців” ще під час вуличних боїв на Правому березі Маріуполя . Але того разу погодився, що в момент, коли все змінюється кожної години, бігати за хлопцями та запитувати, що робити — то не стільки допомагати, скільки відволікати та заважати. Погодився, але свого наміру не забув. 

«Є речі, які людина не має бачити і відчувати у своєму житті, бо після цього вона ніколи не буде такою, як раніше. А в Маріуполі цього було занадто багато. Холод, нестача їжі, вода з талого снігу чи якихось копанок біля річки – це можна перенести. Але коли смертю наповнено все навколо, в якісь момент вона перестає шокувати. Це момент неповернення. Момент, який змінює назавжди. Але навіть за таких умов доброта і готовність Діми допомогти тим, кому важко, нікуди не поділася. Колись, вже після нашої перемоги, я мрію написати дитячу казку про сина. Про те, що кожен з нас – маленький всесвіт, де відбувається боротьба добра і зла. І що від нас залежить, на чиєму боці буде перемога. Напишу про те, як за відсутності їжі він ділився останнім з приблудними тваринами, які колись були чиїмись домашніми улюбленцями, а потім бігали містом контужені та голодні. І про те, як одного разу вночі позвав на двір з словами: «мама, я розумію, що це жахливо так казати, але пішли подивишся, такого красивого зоряного неба ти ніколи не бачила». Як допомагав тим, хто потребував допомоги. І як щиро ділився останнім. Світло, яким був наповнений Діма, тоді перемогло. А ще в тому пеклі, проявились якості Дмитра, в яких до того не було особливої потреби – неприродня для 17-річного хлопця доросла розсудливість та неймовірна внутрішня сила опановувати свої емоції попри все, що відбувалося навколо. Я б багато віддала, щоб не опинитися в тих умовах і не побачити сина саме з цього боку, але це сталося, і крім безмежної любові до сина я маю до нього безмежну шану і повагу» - розповідає матір Дмитра.

Шанс вибратися з окупації з’явився через 56 днів, у другій половині квітня 2022. Того дня, коли залишали рідний Маріуполь, Дмитро подивився на “Азовсталь”, з території якого, в повністю зруйнованому, захопленому росіянами місті, під постійними авіабомбардуваннями, маріупольський гарнізон в нелюдських умовах продовжував чинити опір та знищувати ворога, та сказав: “Ми — зрадники, вони далі попри все воюють за нас до останнього, а ми їх кидаємо тут”. 

Родина зупинилася спочатку у Львові, де Дмитро закінчив 11 клас, а потім переїхала до Вінниці. Тут хлопець вступив до державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського на факультет філології й журналістики.

У 2023 році Дмитру виповнилося вісімнадцять, він закінчив перший курс та надіслав анкету до рекрутингового центру 12-ої бригади спецпризначення “Азов. Про своє рішення долучитися до лав славетного підрозділу заздалегідь нікому не казав. Не любив кидатися словами і не був впевнений, що пройде відбір. Але сильна мотивація та міцний характер своє зробили і в серпні того ж року Дмитро підписав контракт, а в університеті перевівся на індивідуальну форму навчання. 

Поки Дмитро проходив курс бойової підготовки бійця, раз на тиждень телефонував матері і в одній з розмов сказав: “Я дуже щасливий бути серед своїх — серед людей з однаковим розумінням того, у що перетвориться життя українців, якщо росіяни переможуть, з однаковим бажанням свободи та однаковою готовністю за неї боротися”.  

А ще вибачався, це за те, що за нього доводиться хвилюватися. Мати заспокоювала: 

-Сину, тобі немає за що переді мною вибачатися, єдине, на чому ти маєш зосередитися - це на вашій з хлопцями важкій роботі, все інше зараз неважливо.

Так само не хотів Дмитро заздалегідь хвилювати і батька. Він подзвонив уже з бойових, сказав: 

-Тато, все нормально. Я тебе трошки обманув, я не в таборі тренуюся. Я вже на бойових, уже третя ротація, — розповів Валерій.

Дмитро став стрільцем-санітаром, збулася його мрія і він сів на кейс-евак. Про виходи ніколи особливо не розповідав, лише писав, що поїхав, а потім, що повернувся. Замість того надсилав відео з бойовим рудим котом та кумедними маленькими цуценятами. Радів, що з побратимом купили собі гітару, щоб мати можливість грати у хвилини відпочинку. А ще дуже хотів, щоби вдавалося продовжувати навчання і, як згодом виявилося, в останній телефонній розмові поділився, що розпланував, як поєднати свої виїзди і здачу заліків, бо якраз розпочалася сесія. Здати її він не встиг…

13 листопада 2023 року під час виконання бойового завдання в Серебрянському лісі, поблизу села Діброва на Луганщини, від прямого влучання російської міни в бліндаж, Дмитро загинув. Смерть була миттєвою, але ще три доби з великим ризиком для власного життя попри щільні обстріли його побратими декілька разів робили спроби забрати тіла хлопців. І вони це змогли.

Вінниця проводжала Дмитра на площі Тараса Шевченко 21 листопада 2023 року, у День Гідності та Свободи. Похований він на Алеї Слави Сабарівського кладовища. 

23 лютого 2024 року указом президента України Дмитро був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно, а пам’ять про нього вшанована на меморіальних дошках в честь полеглих випускників і студентів у Вінницькому педагогічному університеті ім. М. Коцюбинського та загальній освітній школі № 30 міста Львова.