ДЕМЧУК Богдан Михайлович

"ВОГНИК"

головний сержант

28.05.1995 - 29.04.2022

Народився Богдан в с. Жадани, Іллінецького (нині Вінницького) району. Початкову освіту здобув у Жаданівській школі. У 2005 році Богдан разом з мамою та молодшим братом Олегом переїхали на Хмельниччину в с. Правдівка, Ярмолинецького району, а у 2007-му – до с. Шарівка. Зі шкільних років захоплювався мистецтвом, музикою, полюбляв автомобілі. Професійну освіту здобув у Ярмолинецькому професійному ліцеї за спеціальністю “Слюсар з ремонту автомобілів”. У 2020 році вступив до Одеського державного університету внутрішніх справ на факультет права.

Восени 2014 року Богдан вступив до лав громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону “Проскурівська сотня”, у складі якої довозив волонтерів з гуманітарною допомогою до передових позицій українських військових на Донеччині. Там Богдан Демчук дізнався про мужніх та вмотивованих воїнів полку “Азов” і поставив собі за мету - поповнити їхні лави. На початку лютого 2015 року, після проходження надважкого базового курсу бойової підготовки, “Вогник” приєднався до лав Окремого загону спеціального призначення “Азов”. Брав участь у бойових діях, в тому числі у Павлопіль-Широкинській наступальній операції. Тоді “азовці” звільнили села Широкине, Бердянське, Лебединське, Комінтернове, Павлопіль та відкинули сили противника на 20 км від околиць Маріуполя.

З початком повномасштабного вторгнення разом з братом Олегом та побратимами тримали оборону Маріуполя. Вже перебуваючи на “Азовсталі”, Богдан за  кожної можливості писав повідомлення рідним. У них “Вогник” дякував мамі Тетяні за те, що виростила його з братом патріотами своєї країни, висловлював віру у деблокаду Маріуполя.

-Живіть, просто живіть! Це найкраща підтримка і допомога! Дихайте свіжим повітрям, відпочивайте! Бо коли у вас все добре, то ми знаємо, заради чого ми тут. І будьте українцями! Все буде добре! – Так Богдан написав в одному з повідомлень матері.

Дружину Надію він попросив виростити сина справжнім українцем. Михайлику тоді було 5 років.

“Якщо що зі мною станеться, то я хочу, щоби син виріс українцем і справжнім чоловіком. Щоби був сильним, і ти щоби була сильною. Щоби довго сама не була, бо ти молода, і синові треба чоловік, на якого він буде рівнятися. Але щоби пам'ятала і розповідала сину, хто і який його батько. Обов'язково, щоби кого ти обереш, любив його і тебе любив. Не вірю, що це пишу, але я мусив це написати. Мені дуже-дуже боляче це писати, але, будь ласка, сприйми це серйозно. Я хочу, щоб ви були щасливі!”, – це було одне з останніх повідомлень “Вогника” своїй коханій дружині.

У Богдана за життя було дві мрії: відвести до першого класу сина Михайлика і відкрити станцію техобслуговування. На жаль, їм так і не судилося втілитися у реальність. Богдан Демчук загинув за місяць до свого 27-річчя. В ході виконання бойового завдання разом з побратимами 29 квітня потрапив під артобстріл на території“Азовсталі”, оточеної ворогом, – “Вогник” отримав уламкове поранення, несумісне з життям.

Тіла хороброго воїна і досі немає, тому родина 9 грудня 2024 року провела заочний чин поховання. Рідні в урну поклали одну шкарпетку Богдана, другу матір “Вогника” Тетяна Демчук залишила собі. А ще - землю з полігона в селі Урзуф, де до повномасштабного вторгнення була одна з трьох баз “Азову”. Місцем пам’яті для сім’ї Демчуків став колумбарій у мікрорайоні Ракове в Хмельницькому.

У складі славетного підрозділу Богдан Демчук пройшов бойовий шлях від солдата до головного сержанта та був призначений заступником командира роти матеріально-технічного забезпечення. Воїн нагороджений почесними відзнаками “За оборону Маріуполя”, “За участь в АТО”, медаллю “За сприяння в охороні державного кордону України”, орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно). Удостоєний звання “Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади” (посмертно).