БЄДА Дмитро Володимирович

солдат

12.04.2002 - 23.12.2025

Дмитро — світлий юнак з українського сходу. Його дім — нескорений Вугледар. Там він бігав коридорами рідної першої школи, там дорослішав, закінчив коледж, там вперше спустився у надра землі на шахті «Південнодонбаська №1». Він змалечку знав ціну важкої праці і вмів щиро радіти простим речам.

Квітень 2022 року забрав у нього рідне місто, але не зміг забрати його мужність. Коли російські снаряди почали стирати Вугледар з лиця землі, молодий хлопець став головною опорою для своєї родини. Разом із мамою, дідусем та двома бабусями він вирвався з того пекла на Вінниччину. Він не просто тікав від війни — він рятував свій особистий всесвіт, своїх найрідніших.

Вінниця стала для них прихистком. Дмитро намагався жити далі: працював, згодом поїхав до Києва шукати свій шлях і будувати нове життя з чистого аркуша. Ті, кому пощастило знати Дмитра особисто, назавжди запам'ятають його неймовірну, безмежну доброту. Щедрий, чутливий, завжди веселий — він був тим хлопцем, який умів зігрівати своєю усмішкою і підтримкою навіть у найтемніші часи.

Але як можна спокійно будувати майбутнє, коли твій рідний дім розтоптано чоботом окупанта? 22 вересня 2025 року Дмитро прийняв найважливіше рішення у своєму житті — він залишив цивільні мрії і взяв до рук зброю. Доля символічно і трагічно повернула його туди, звідки все почалося — на Донеччину. Тільки тепер він ступив на цю землю не як безтурботний юнак-шахтар, а як Воїн-Титан.

23 грудня 2025 року, під час виконання бойового завдання поблизу села Новоселівка на Краматорщині, стався його останній бій. Він віддав найцінніше — своє молоде життя — за те, щоб ми з вами сьогодні могли просто дихати.

Дмитрику... Ти мав повернутися з перемогою, обійняти маму і жити довго-довго у вільній, щасливій країні. Твоя світла усмішка назавжди закарбується в пам'яті тих, хто тебе любив, а твій подвиг — в історії цієї землі. Спи спокійно, наш світлий хлопчику. 

Ти вдома, серед ангелів. Ми не забудемо.