Історичне коріння Конституції України

Матеріали підготовлено на основі навчального посібника Козаченка А. І. “Історія розвитку конституціоналізму в Україні” (2020 р.)

Конституційні традиції українського народу налічують декілька століть. Біля їх витоків стоять такі відомі правові пам’ятки, як «Руська Правда», створення за князя Ярослава Мудрого, його синів Ярославичів та внука – Володимира Мономаха в ХІ – на початку ХІІ ст., та акти періоду козацької держави Богдана Хмельницького (зокрема «Березневі статті»).

Безпосереднім початком історії українських конституцій вважають 5 квітня 1710 р., коли в м. Бендерах (теперішня територія республіки Молдова) було затверджено документ під назвою “Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полковниками, а також низовим Військом Запорозьким”. Сьогодні цей документ є більш відомим під назвою “Конституція Пилипа Орлика”.

Генеральна рада затвердила Конституцію в демократичний спосіб, із дотриманням козацьких звичаїв. За думкою істориків, у роботі Генеральної ради взяли участь 3 – 4 тисячі козаків. Конституція Пилипа Орлика проголошувала Україну незалежною державою: “Україна об ох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування”.

Для свого часу Конституція Пилипа Орлика була досить демократичною. Наприклад, у неї неодноразово наголошувалося на виборності органів влади та посадових осіб шляхом “вільних виборів”, “вільного волевиявлення”. Конституція передбачала обрання Генеральної ради, Ради старшин, гетьмана, генеральних старшин, полковників, сотників та інших урядників. Однак були й недоліки, зокрема висування кандидатів на виборні посади та результати виборів затверджував гетьман. Не дотримувався принцип строковості виборних посад.

Виборні органи влади і місцевого самоврядування – козацькі ради та магістрати – мали забезпечувати захист прав і свобод “рядових козаків” і “простолюдинів” від можливих посягань. Гетьман також зобов’язувався “великодушно направляти й поліпшувати усі права в країні стосовно надійного дотримання непорушних громадських вольностей”.

Нажаль, Конституцію Пилипа Орлика було ухвалено в еміграції. Вона не була введена в дію.

За часів перебування українських земель під владою Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій учасники українського визвольного руху неодноразово розробляли конституційні проєкти, мріючи про власну державність. Наприклад, учасник Кирило-Мефодіївського братства Георгій Андрузький написав "Конституцію Республіки", за якою Україна мала стати суверенною державою у складі конфедерації слов’янських народів. Лідер громадівського руху Михайло Драгоманов у 1884 році розробив конституційний проєкт реформування Російської імперії у федеративну державу – “Вільна спілка”.

У цьому проєкту закріплювалися демократичні права і свободи людини і громадянина: рівноправність; недоторканність особи і житла, таємниця листування, свобода пересування, свобода віросповідання, мови, друку, театрів і навчання, зібрань; право на носіння зброї, право на петиції до уряду, право позиватись до суду на дії урядовців.

У травні 1905 року видатний український історик, громадсько-політичний діяч Михайло Грушевський опублікував проєкт конституції у статті “Конституційне питання і українство в Росії”. Головним принципом проєкту Михайла Грушевстького стало: “Вільна Україна в складі демократичної федерації вільних народів Росії”. Михайло Грушевський мріяв про самоорганізацію громадян сільських і міських громад для задоволення колективних життєвих потреб.

Яскравою сторінкою історії українських конституцій є період Української революції 1917-1921 років, коли було створено низку конституційних актів: чотири Універсали Української Центральної Ради, Конституція Української Народної Республіки (УНР), закони УНР про державні символи, громадянство та ін.; Тимчасовий основний закон Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), її законодавство; Акт Злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 року; конституційні акти української держави гетьмана Павла Скоропадського.

Наприклад, “Статут про державний устрій, права і вольності Української Народної Республіки” (відомий під назвою “Конституція УНР”, дата ухвалення – 29 квітня 1918 року) закріплював права і свободи, набуті українцями після повалення царату.

Зрівнювалися в правах усі громадяни незалежно від статі, національності, релігії, майнового становища. Конституція УНР проголошувала таємницю листування, свободу слова, друку, мітингів, створення громадських організацій. Усі громадяни, які досягнули 20-річного віку, отримували виборчі права. Саме на основі загального, рівного, прямого виборчого права мав формуватися вищий законодавчий орган державної влади – Всенародні Збори, що призначали уряд – Раду Міністрів.

Однак Конституція УНР (як і Конституція Пилипа Орлика) не була введена в дію через розгін німцями Центральної Ради, що її ухвалила.

“Тимчасовий Основний закон Західноукраїнської Народної Республіки”, ухвалений Українською Національною Радою 13 листопада 1918 року, був також заснований на принципах демократії та народоправства. У ньому проголошувалося, що носієм суверенітету в ЗУНР є народ, який здійснює свою владу через представницькі органи, обрані громадянами без різниці статі на основі загального, рівного, прямого, таємного виборчого права.

“Тимчасовий Основний закон Західноукраїнської Народної Республіки” діяв на території ЗУНР до її окупації польськими військами в липні 1919 року. Поразка Української революції 1917-1921 років перервала процес українського державотворення та перешкодила втіленню принципів верховенства права, рівності та демократії в життя суспільства.

Певний слід в історії української конституції залишили також Конституції Радянської України 1919, 1929, 1937, 1978 років. Однак сучасні науковці вважають, що конституційні явища і процеси радянського періоду носили специфічний характер, адже вони залежали від волі однієї партії – комуністичної партії Росії, а з 1922 року – Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР).

Прийняття Верховною Радою Акту проголошення незалежності України 1991 року змінило державно-правовий статус України та визначило перспективу її демократичного розвитку. Зі змісту Акту проголошення незалежності України випливала необхідність прийняття нової Конституції, яка відповідала б статусу незалежної держави.

Перший проєкт Конституції України 1992 року розробила робоча група під керівництвом відомого юриста Леоніда Юзькова, першого голови Конституційного суду України. Її учасники вважали, що Конституція України має проголосити людину, її свободу, гідність, права найвищою соціальною цінністю; бути вільною від ідеологічних положень.

1 липня 1992 року Верховна Ради України винесла проєкт Конституції України на всенародне обговорення. За шість місяців до Конституційної комісії надійшло 47 тисяч зауважень, поправок і пропозицій. За результатами всенародного обговорення до проекту Конституції робоча група внесла істотні зміни, схвалені Конституційною комісією. Проте роботу робочої групи над проєктом Конституції України ускладнювало протистояння між Президентом України Леонідом Кравчуком та лівими партіями, що мали більшість у Верховній Раді України. Спочатку Верховна Рада України прийняла постанову 8 жовтня 1993 року, відповідно до якої проєкт нової Конституції мав бути доопрацьований за результатами всенародного обговорення. Потім, 26 жовтня 1993 року, народні депутати взагалі відхилили доопрацьований проєкт.

Конституційний процес відновився після завершення дострокових парламентських і президентських виборів у 1994 році. 20 вересня 1994 року Верховна Рада України визначила склад комісії з опрацювання проєкту нової Конституції України, яку очолили Голова Верховної Ради Олександр Мороз і Президент Леонід Кучма.

На той час, поки проєкт Основного закону розробляється, було укладено Конституційний договір між Президентом України та Верховною Радою України (червень 1995 року).

У березні 1996 року Конституційна комісія передала проєкт Основного закону на розгляд Верховної Ради України, де він розглядався майже 3 місяці.

“Яблуком розбрату” серед депутатів стали 5 пунктів: розподіл повноважень між різними органами державної влади, зокрема між Президентом України та Верховною Радою України; проблема власності; державна символіка; статус російської мови і статус Автономної Республіки Крим. У цій ситуації Рада національної безпеки і оборони України та Рада регіонів України рекомендували Президентові оголосити референдум про затвердження Конституції України в редакції, що було винесена 11 березня 1996 року Конституційною комісією на розгляд Верховної Ради. Політична. напруга сягнула свого апогею наприкінці червня 1996 року, після указу Президента України про винесення Конституції України на всеукраїнський референдум. У цій ситуації Верховна Рада України ухвалила рішення – працювати в режимі пленарного засідання до остаточного завершення роботи над Конституцією України.

Зрештою, в “конституційну ніч” (з 27 на 28 черв.) після 24 годин безперервної роботи 315 голосом “за” (45 – проти, 12 – утрималося, 17 – не голосували) Верховна Рада України ухвалила й ввела в дію Конституцію України 1996 року.