Відзнаки

Указом Президента України № 625/2019 від 23 серпня 2019 року, "за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни» (посмертно).

ДОРОГА У ВІЧНІСТЬ
… Він народився у затишному будиночку на Петухівці. Із маленького, часто неслухняного, але завжди активного хлопчика виріс сильний, красивий юнак. Життя готувало його до великої справи…

Минуло багато років. Коли Україна покликала своїх синів і дочок захистити свою Батьківщину, чоловік не кричав, не мітингував, не бігав з прапорами. Пішов до військового комісаріату і записався добровольцем, а згодом - контрактником до української армії. Запропонували пройти навчатися на снайпера. Він погодився, хоча й знав: на фронті снайпер вважається однією з найнебезпечніших професій. Саме снайпери є «мішенню №1» для ворога. Спокійний і впевнений в собі, шосткинський доброволець швидко опанував всі тонкощі професії. Особливо довго тягнулись дні, а згодом і місяці підготовки на полігоні під Черніговом.

Весняна донецька земля зустріла прибулих солдат з неприхованою насторогою. І хоча кожен боєць переконував себе, що це – така ж Україна, як і його рідне місто чи село… було видно, підсвідомо відчувалося: тут зовсім інша територія. Все навколо вражало напруженою тишею. Будинки двоповерхові і приватні дивились на солдата вибитими шибками, автобусна зупинка оскалилася простреленим отвором. Чекаючи на автомобіль, чоловік побачив усіяні гарматними уламками залишки асфальту. Понівечене залізо обпікало руки солдата. Невже саме це і є той славетний, оспіваний в піснях, Донецький край?! Ось і 29-й блокпост, про який всім довго розповідав командир. Домінуюча висота давала переваги для оборони території, але кожен був як на долоні перед ворогом. Солдати довго розглядали позиції. Шукали бліндажі, опорники. Гола територія без води та електроенергії заросла височенними бур’янами, але тільки вони якоюсь мірою маскували військові об’єкти. Попередній підрозділ, який обороняв цю висоту, не побудував необхідних укриттів. Навколо все було дуже примітивне. Наш солдат, проживши дитинство в приватному будинку, допомагав іншим налагодити спільний побут.

Спочатку з черговим новим пострілом у голові кожного «атошника» полохливою зграєю зривалися тривожні думки, м’язи інстинктивно напружувалися, дихання прискорювалося. Природній людський інстинкт на небезпеку. Вже через кілька тижнів постріли та ревище «градів» не викликало у хлопців такої реакції. Поступово людина звикає до всього. Вона не здатна днями, тижнями, місяцями та роками жити у постійній напрузі. Але багато хто помітив і інший парадокс – змінилися не тільки інстинкти, але й їхні душі. Під льодяним подихом небезпеки ці змучені чоловічі душі розкрилися назустріч фронтовим побратимам, рідним, життю. З якою турботою вони небагатослівно або навіть мовчки підтримували один одного! Поспіхом поскидавши на купу (такі потрібні тут!) харчі та одяг, привезені волонтерами, з якою теплотою в очах солдати роздивлялися кожну літерку на листах з мирною території! З якою спраглою тугою милувалися дитячими малюнками зі смішними пузатими танками та бравими мальованими солдатами у надсучасній бойовій екіпіровці… на яких так не були схожі вони самі – стомлені, у брудному одязі.

Перший солдат їхнього підрозділу загинув від кулі ворожого снайпера. Шосткинець, як і інші співслуживці, не міг повірити своїм очам. Закипала помстою кров. Хотілось кричати, хватати гвинтівку і стріляти, стріляти..... Але кожен вгамував емоції. Згодом зовсім поруч підірвались на ворожій розтяжці три солдати одночасно. Загорілось поле, в цьому пеклі плавився навіть метал. Здавалося, вітер доносить запах горілої людської плоті... На очах солдат виступали скупі чоловічі сльози – чи то скорботи, чи безсилля щось змінити саме зараз. В ті дні шосткинський герой ще не знав, що зловісна смерть ходить і за ним. Ходить, як тінь. Шукає нагоди, щоб забрати в свою темінь цього сильного, відважного чоловіка. Звір війни підступний і ненажерливий. Скільки покалічених, розтерзаних тіл залишив він на полі бою цієї неоголошеної війни. Але тій залізній тварюці все мало, вона шукає здобич кожний день.

Хлопці часто розважались, дратуючи ворога та виходячи на бруствер окопу, який регулярно обстрілюється. В генах грає славна козацька кров. Тут всі швидко зрозуміли: ворога не треба боятись, але з ним треба прораховувати кожний крок. Бажано – далеко наперед, як у шахах. Ціна кожної гри – власне життя та майбутня доля твоїх найближчих людей.

У вітальному інтерв’ю до Дня Шостки наш земляк побажав "чистого неба". Сказав відповідально і впевнено. Ці слова були адресовані всім нам, а особливо – сину, учню 9-го класу. Засипаючи під диявольський гавкіт «градів», шосткинський солдат уявляв усміхнені обличчя батьків, брата, друзів. «Чистого неба»… Ці слова пролунали у вічність. Звір війни підступно вночі обстріляв позиції блокпосту. Змішалося все - палаючі бліндажи, крики, постріли снайпера… Життя обірвалось, як тонка ниточка між сьогоденням та вічністю........... Коли його хоронили, у Шостку на один день повернулося літо. Небо над головою солдата було чисте і мирне.

Микола Нога, міський голова