Історія навчального закладу

Історія школи

Наша школа розташована на території с. Троїцьке (до 2015 року село Карла Маркса Карло-Марксівської сільської ради) Берестівської сільської ради, до складу якої входять села Калайтанівка, Глодове, Водяне, Безіменне, Зірка, Троїцьке, яке з Південного Сходу омиває річка Берда, з подекуди скелястими крутими берегами та насадженнями листяних та хвойних дерев. З Північного Заходу, в’ється наче стрічка, між крутими берегами та лісовими насадженнями річечка Берестянка. Територіально сільська рада межує з селами Берестівської, Миколаівської та Червонопільської сільських рад, Запорізької області та селами Стародубівка та Захарівка Донецької області. Славиться село історичними та природними пам’ятками: Захарівська фортеця, Філонова балка, та чисельними криницями - Солодка, Крутенька, Левкова, Мурашки, Христенкова, які розміщуються в глибоких балках між високих скель. За такий ландшафт мешканці називають своє село"Мікрокримом".

Незабутнім і радісним був день відкриття нової середньої школи - 6 жовтня 1967 року. Це свято було людним: зібралися майже всі жителі села, учні , вчителі, керівники району, завідуючий відділом освіти Шумаков Анатолій Іванович. Після святкових промов директор школи Юрченко Федір Михайлович перерізав червону стрічку і 512 учнів та 33 вчителя з радістю зайшли в школу в якій ще зберігся запах фарби.

Багато жителів села добре пам’ятають випускний вечір 1971 року. У переповненому залі сільського Будинку культури, вручаючи атестат зрілості одній із кращих учениць школи Боцман Ользі Павлівні, директор школи Юрченко Федір Михайлович сказав: "Вручаю атестат майбутньому директорові нашої школи." Ці слова виявилися пророчими. Закінчивши Донецький університет та пропрацювавши 1 рік вчителем у Берестівській школі Кириленко (Боцман) Ольга Павлівна у 1978 році була призначена директором Карло-Марксівської школи. Ольга Павлівна працювала директором 37 років.

В усі часи існування школи її гордістю є випускники. Майже за півстоліття наша школа дала путівку в життя біля 784 випускникам. Гордістю школи є випускники, які відомі не тільки в селі, а й в районі, області, в Україні - це журналіст Калюжний Володимир Миколайович, замісник редактора газети "Південна зоря", керівник агрофірми "Росія", депутат Верховної Ради України першого скликання Ніколенко Анатолій Миколайович, директори шкіл Новак Леонід Миколайович, Кириленко Ольга Павлівна, учителі переможці Всеукраїнського конкурса "Учитель року" Добриця Михайло Вікторович, Новосела Тетяна Анатолівна.

Макаренко Н. П., Бреус Т. І.

Історія села

Село Троїцьке розташоване на берегах річок Берди і Берестянки. Багато століть назад на місці нашого села буяли високі трави, вздовж річок росли густі чагарники та дерева і називалася ця місцевість Дике поле. М’який клімат, багаті угіддя й пасовища приваблювали велику кількість кочових племен, сильніші витісняли слабших. Через наш край пройшли кіммерійці, скіфи, сармати. Останніми з кочівників були тут ногайці і кримські татари. В 16-18 століттях на Україну здійснювали набіги турки і татари, і тому південні землі, через які проходили ці народи, були незаселені, були Диким полем. В 1770 році за наказом російського уряду для захисту від турків і татар розпочалося спорудження семи Азово-Придніпровських фортець. Серед цих фортець була споруджена і Захарівська фортеця. Назви давали фортецям по іменам командуючих російської армії. Захарівська фортецю назвали іменем фельдмаршала Захара Чернишова.

Розташована ця фортеця в двох кілометрах на південний схід від села Калайтанівки. Зі всіх семи фортець найкраще збереглася наша Захарівська. На підступах до неї є залишки порослого травою рову. Колись фортеця, яка займала територію п’яти гектарів, мала вигляд восьмикутної зірки і царювала над усією місцевістю. Чітко видно і обвідний рів фортеці, сліди дев’яти фортів, які засвідчують, що були вони націлені у бік колишнього кордону з Кримським ханством. Добре видно і планування комунікацій самої фортеці. І тепер помітні вісім проходів-маршів між кріпосними валами. Вони в свою чергу закриті внутрішніми травестами. В 1768 – 1774 роках відбулася російсько-турецька війна, яку виграла Росія. В 1783 році до Росії приєднали Крим. Тепер потреби в фортецях не було і тому їх почали руйнувати. Населення почало розбирати Захарівська фортецю на будівельний матеріал, а солдати фортеці поселилися в селі, яке так і назвали – Новосолдатське. З кінця 18 століття починається заселення краю. З січня 1787 року Катерина ІІ своїм указом оголосила: «…. всі бажаючі, хто в землях потребу відчувають, можуть переселитися на землі родючі в Таврійському намісництві і Катеринославській області.». Переселенці Полтавської і Чернігівської губерній в 1836 році заснували село Троїцьке ( з 1930 по 2016 село Карла Маркса), назва якого пов’язана з релігійним святом Трійці. Біля села Троїцьке були розташовані дрібні хутори: Калайтанівка, Глодове, Безіменне, Водяне. Згідно подвірного перепису Бердянської волості в кінці ХІХ ст. в с. Троїцькому проживало 124 сім''ї, з них 472 чоловіка і 491 жінка. Сім''ї були великі – по 6-10 чоловік. Грамотних нараховувалося чоловіків – 145, жінок – тільки 33. початкову освіту отримували в 2-класній церковно-приходській школі. В с. Троїцькому було: кінні граблі – 23 штуки; плуги кінні – 63 штуки; повозки – 146 штук; коней – 277 голів; корів – 157; свиней – 137 голів. Тільки 17 сімей не мали корів. 68 сімей мали по одній корові, 35 сімей – по дві, і 5 дворів мали по три корови. В подвірному переписі кінця ХІХ століття вказано і кількість дітей в сім’ях: тільки в двох сім’ях було по дві дитини; 286 сімей мали по 3-5 дітей; 72 сім''ї – 6-10 дітей, 22 сім''ї мали від 11 до 15 дітей, а у 2 сімей було більше 15 дітей. Жили селяни в глинобитних мазанках, покритих очеретом або соломою.

Тяжкий удар по селу нанесла перша світова війна: мобілізували чоловіків, забрали коней, фураж. Життя простих погіршало. Багато чоловіків загинуло, зросло число вдів і дітей-сиріт, але точних даних про втрати села за роки першої світової війни не збереглося.

Потім була Жовтнева революція і громадянська війна. В селі Троїцькому встановилася радянська влада. Першим головою сільради був обраний Пархоменко Г.І., а секретарем – Новосела Ф.І. В 1920 році під час нападу на село махновців Новосела Ф.І. був убитий. По закінченні громадянської війни життя в селі почало налагоджуватися.

Влітку 1926 року на території Троїцької сільської ради проживало 3 664 жителі. Землі було 5 292 десятини, робочих коней – 426 голів; волів – 427; овець – 2 095; корів та биків – 825; було 2 вітряних і 4 водяних млини. Влада ділила селян на бідняків – 34 сім''ї; куркулів – 12 сімей; середняків – 195 сімей. В кінці 20-х років в с. Троїцькому розпочалася колективізація. В 1929 році був організований колгосп «Батрак України». Організатором і першим головою колгоспу був двадцятип''ятитисячник Могильний Микола Ілліч. Це була людина фізично нездорова, але сильна духом. В 1933 році він помирає. Вся наступна історія села була пов’язана з колгоспом. Згадують жителі села голод 1932-1933 років: як пухли і помирали люди; як їли грицики, лободу. Говорять, що до 1936 року хліба не наїдалися вволю. Колишній директор Карло-Марксівської середньої школи, нині покійний, Юрченко Федір Михайлович розповідав, що в 1933 році на трудодень давали по 70 грам зерна і тільки в 1936 році вперше селяни отримали по 3-6 тон зерна. Змінювалося життя селян в другій половині 30-х років з’явилися радіо – навушники(щоб краще було чути їх клали в тарілку); перші велосипеди. Наш колгосп був учасником Першого з’їзду колгоспників. На цей з’їзд повинен був їхати голова колгоспу Могильний, але його здоров''я погіршало і поїхав його замісник Латиш Григорій Ігнатович. На цьому з’їзді колгоспу подарували автомобіль «Форт» і вручили Червоний прапор. Першим шофером на «Фордові» був Добриця Василь Савелійович. З’явився перший трактор «Форзон», першим трактористом був Корнієнко Д.Г. напередодні війни в колгоспі нараховувалося 20 тракторів, багато молотарок, жниварок; в селі працювали три початкових три початкових і одна семирічна, були хати-читальні. Велася боротьба з не писемністю.

Але мирна праця була перервана нападом німецьких фашистів. Більше 500 жителів села пішло на фронт, 196 чоловік вивезли до Німеччини, 7 чоловік розстріляли. Комсомолка Грицай Галина Василівна була закатована гестапівцями. З війни не повернулося 311 жителів села. Нестерпно тяжким були дні окупації. Фашисти зруйнували господарство, спалили багато будівель і школу, паровий млин, амбри, крамницю, зірвані були 2 мости. 17 вересня 1943 року ворога було вигнано з території села. За визволення села загинуло 11 Радянських бійців. Серед них старший політрук Верецький І.А. В1946 році, в селі була оформлена Братська могила воїнів, які загинули при звільненні села. В 1973 році встановлений монумент в честь земляків, які віддали життя, захищаючи Батьківщину. Два наші односельчанина удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. Це Шамрай Михайло Семенович і Якименко Іван Семенович.

Шамрай Михайло Семенович народився в селі Троїцьке в 1908 році. З 1930 по 1934 роки служив в Червоній Армії. Після демобілізації працював на заводі в місті Маріуполь. В 1939 році був мобілізований на фінський фронт. За мужність і героїзм проявлені в боях з фінами 11 квітня 1940 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу. В лютому1942 року в боях за місто Тула він героїчно загинув.

Якименко Іван Семенович проявив мужність і героїзм в боях за Кенігсберг в 1945 році і був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

На честь героїв Радянського Союзу Шамрая Михайла Семеновича та Якименко Івана Семеновича в селі названі вулиці.

Після вигнання окупантів розпочалася відбудова. Були відновлені колгоспи, але не вистачало робочих рук. На території села було 6 колгоспів. В 1947 році в колгоспі імені Калініна було 137 працездатних, в колгоспі «20 років Жовтня» - 165; в «Орджонікідзе» - 117; в «Червоного Жовтня» - 194; імені Енгельса – 147. Важким тягарем для селян був голод 1946-1947 років, але люди працювали не покладаючи рук і завдяки їхній праці життя змінювалося на краще. До 50 років жили тяжко: грошей не було, на трудодні отримували натуральну оплату, в селі не було електрики, радіо, поганим було медичне обслуговування. І тільки в кінці 50-х років колгоспники стали жити трохи заможніше. В цей час йшов процес укрупнення колгоспів. З 3 квітня 1958 по 29 серпня 1959 року в результаті укрупнення з’явився один колгосп імені Калініна. Головою цього колгоспу було призначено Василя Кіндратовича Бутенко. З іменем цієї людини пов’язана ціла сторінка історії села. Колгоспом імені Калініна керував з 1952 по 1994 рік. Трудову діяльність Бутенко В.К. розпочав бригадиром тракторної бригади. Потім була війна і Василь Кіндратович був на фронті. А після закінчення війни повернувся до праці в колгоспі. Людина він рішуча, наполеглива. З 1969 року в колгоспі почав вводити нову систему господарювання: цехову структуру управління і госпрозрахунок. Його досвід отримав всесоюзне визнання. Зросли заробітки, рентабельність, прибуток. За гроші колгоспу імені Калініна одного з перших у районі в 1967 році була побудована 2-х поверхова школа, Будинок культури. Пізніше побудували центральний водопровід по селу. Було введено в експлуатацію птахоферму, молочно-товарний комплекс на 1200 корів по рівню механізації якому в 60-х роках не було аналогів в Україні, холодильник на 400т. були заасфальтовані вулиці села, колгосп розпочав будівництво будинків для колгоспників. В 1960 році почали працювати в селі пекарня, масло цех, млин. Побудували майстерню з заасфальтованим машинним двором. В 1994 році в центрі села були газифіковані вулиці. Але найбільшою прикрасою села були і залишаються його мешканці, які своєю працею змінювали його. Це Кравець Володимир Олексійович, Зуб Надія Степанівна, Романченко Василь Дмитрович. За їх нелегку працю вони були нагороджені орденами Леніна. В 70-80 рр. з’явилось нове покоління калінінців-передовиків виробництва, про яких знали далеко за межами району і області. Це такі керівники, як Гома Павло Павлович, Ісип Анатолій Пантелійович, Бутенко Василь Васильович, Романченко Василь Митрофанович – колективи, яких із року в рік добивалися високих показників у виробництві сільськогосподарської продукції. В цих колективах трудилися прекрасні спеціалісти своєї справи.

Сьогодні мешканці села живуть своїм життям. Частина з них працює в агрофірмі «Приазовська», інші займаються фермерством або індивідуальним господарством.

Матеріал надали Добриця Н.І., Щербань М.Г.