Приємно усвідомлювати, коли у вашої діяльності, вашого проекту, вашої Ідеї існує історична складова і досвід, на який ви можете спертись у тяжку хвилину і похвалитись у мить тріумфу. Наш театр, хай і не здатен тягатись з історичною спадщиною Театру корифеїв, та заслуговує на окрему нішу серед молодих колективів з багатим, насиченим минулим.

Все починалось у далеких двохтисячних, коли у школі діяв театральний гурток «Джерельце», засновником та беззмінним майстром якого була Тетяна Володимирівна Лазутіна – вчитель фізкультури за фахом, режисер за покликанням. У ті буремні часи, коли фріки на кшталт емо творили свій знаменитий 2007-мий, «Джерельце» творило не менш видовищні вистави, про які можна складати окрему епопею.

Проте, на жаль, навіть час у Всесвіті не вічний, і у 2011 році Тетяна Володимирівна пішла на пенсію – роки незламно брали своє. Звісно, це не могло не позначитись на колективі, який втратив мотивацію до дії без свого ідейного провідника у світі театрального мистецтва. «Велика стагнація», що тривала два роки, призвела до класичної шекспірівської дилеми: «to be or not to be». І ми вирішили: бути.

Від того часу, як майбутній режисер-постановник посіла посаду Президента шкільного самоврядування і почала активну роботу у сфері театрального мистецтва, з нами певний час співпрацював викладацький склад, за що їм велика шана. Але вже у 2017 році, за проблеми відсутності зали для репетицій, ми вирішили опробувати нову методу: репетиція в польових умовах. На диво, саме ці репетиції дозволили подолати найбільший страх актора – страх глядача. Тому до наступного етапу еволюції нашого театру ми були підготовані.