Є такий момент — сидиш собі, нікого не чіпаєш, гортаєш стрічку, а потім бац: натрапляєш на чиюсь колекцію старих листівок і вже не можеш відірватися. Мене так накрило, коли я забрела на сайт із тими самими теплими радянськими листівками, де з кожної картинки дивиться не просто малюнок, а ціла історія. Навіть не своя — але чомусь боляче рідна.

На радянські листівки я натрапила випадково. І вже через пів хвилини ловлю себе на тому, що вдивляюся в деталі — ті самі завужені ялинки, червоні зорі, діти в пухнастих шапках. Все таке просте, трішки наївне, але живе. Мабуть, справа в тому, що там нема цього нашого сьогоднішнього шуму. Листівка не кричить, не блимає, не підморгує банером «купуй». Вона просто є. Стоїть собі, мов віконце у тихе минуле.

І поки гортаєш каталог, починаєш згадувати ті дрібниці, про які давно ніхто не говорить: як хтось колись клав таку листівку між сторінками зошита, як мама ставила їх біля дзеркала, а бабуся зберігала у конверті, який пахнув лавандою та старими газетами. Смішно, але ми всі проходимо через цей дивний момент — коли папір раптом сильніший за будь-яке відео.

На головній сторінці Старі листівки відчуття ще гостріше. Ніби відкрив чужий, але рідний альбом: природа СРСР, дитячі сюжети, міські види, святкові серії. Все відскановано так чітко, що бачиш навіть тінь від пальця того, хто тримав листівку багато років тому. Відчуття присутності — майже фізичне. Мабуть тому воно й пробирає до мурах.

Чесно кажучи, я не знаю, чому ці маленькі картинки так діють на нас. Може, тому що вони не брешуть. Бо там нічого не виправлено фільтрами, нічого не стерто штучним «ідеально». Це прості моменти, які збереглись. Які пережили десятки рук, квартир, переїздів. І які тепер, через екран, все одно тягнуться до нас.

Іноді хочеться взяти одну таку листівку — й мовчки поставити на полицю. Просто щоб нагадувала, що минуле не зникло. Воно стоїть поруч. Тихо. І терпляче чекає, поки ми знову подивимось на нього без поспіху.