У другій половині XVIII ст. імператриця Катерина ІІ почувала себе вже досить могутньою господинею на українських територіях. Не секрет, що Російська імперія того часу була чи не найбільшою колоніальною державою. Однією з головних причин переселенської політики, започаткованої Катериною ІІ, була нагальна необхідність господарського освоєння придбаних територій. Царський уряд з метою швидкого освоєння Півдня України запросив іноземних переселенців. Так за царювання Катерини II щедрі земельні наділи отримували німецькі поселенці. Вона зробила наголос саме на німецьких переселенцях, оскільки останні були відомі в Європі як міцні сільські господарі. Другою причиною, що змусила розпочати переселенський рух, було неабияке бажання протидіяти «українському сепаратизму», що на її думку, могло б стати своєрідним вирішенням українського питання. Третя причина була тісно пов'язана з першою: господарчий розвиток південноукраїнських територій дозволив би укріпити південні кордони у військовополітичному відношенні.           [1, с.3]

Особливо організовано заселявся південь України, де засновувались великі колонії німецьких поселенців. Німецькі колоністи направлялися до місць поселення, проте чіткого плану їхнього розміщення не існувало. Колонії створювались з огляду на наявність водних джерел, лісу, пасовищ та наближення до міста, яке б мало порт чи інші вузлові комунікації  [2, с.3,5 ]

Початок масового переселення німців в землі Російської імперії розпочався з маніфесту Катерини ІІ від 4 грудня 1762 року. Кінець ХІІІ – початок ХІХ ст. виявився дуже складним для колоністів. Після перших років страждань та боротьби за виживання в незвичних природних та державно – адміністративних умовах колоністи, не втративши свого менталітету, дали адекватну відповідь на виклик історії. Значна група  колоністів досягла вищих показників у сільськогосподарському виробництві в порівнянні з місцевим населення. Врешті – решт вільна праця і майстерність забезпечили німцям високі прибутки, нагромадження капіталу, який вкладався у господарство, що з кожним роком набувало сили. Реальний внесок німецьких колоністів був у галузі скотарства, вівчарства, виноградарства, садівництва. [3, с.141 - 142]

Одна із таких колоній знаходилася поблизу нашого села Шандрівка, її жителі села згадували саме так: «На заході від нашого села за річкою Орель тягнуться з півночі на південь так звані Німецькі гори. Вони названі так на знак того, що на них розташовувалась колонія німецьких жителів. Там же знаходиться і невеликий ліс, що також належить німцям».

Історія нашого села пов’язана із видатною історичною постаттю – німцем – колоністом - Петром Олексійовичем фон Ганом, що належав до родового древа Ган фон Ротенштейн-Ган з німецької землі Макленбург, був нащадком німецьких лицарів. Під Катеринославом знаходився родовий маєток Ганів – село  Шандрівка, біля хутора Водяний, в якому проживала родина Ганів. Це було на північному сході села у безпосередній близькості до нього і знаходилася земля поміщика Ган. [4, с.3,5 ]

Історичні джерела нам  повідомляють, що в 1857р. з Мекленбурга до Петербурга приїхали на запрошення царського уряду Густав Ган фон Роттенштерн-Ган і Вільгельм Ган фон Роттенштерн-Ган - представники старовинного німецького аристократичного роду (що походив, за сімейним переказом, від жіночої лінії династії Каролінгів) і німецьких рицарів - хрестоносців. Молодші сини в сім'ї, вони не могли розраховувати на спадщину та шукали кращої частки на чужині.

Густав Ган, якого в Росії стали звати Августом Івановичем (1729 або 1730 – 1799) народився в Анхальт-Цербсті і є припущення, що з дитинства був знайомий зі своєю одноліткою, принцесою Анхальт-Цербстською, майбутньою імператрицею, отримав високу посаду Санкт-Петербурзького почт-директора, чин дійсного статського радника, російське дворянство і герб (в основі його древній лицарський герб Ганів: червоний півень, що крокує, на срібному щиті), а також жалувані землі (у тому числі на Наддніпрянщині).

      Петро Олексійович Ган як і його батько обрав військову кар'єру. У 1815 в чині прапорщика отримав призначення на службу в Катеринославську губернію. Служив в артилерії, більшість часу – в Україні.

Петро Олексійович Ган був значною фігурою на Катеринославщині.          П.А. Ган був членом ради Катеринославського музею ім. А.Н. Поля, колекціонером, аматором-археологом. [5]

До контексту історії Придніпров’я дуже важливо повернути ім’я Петра Олексійовича Гана, який був не тільки другом Д.І.Яворницького, а й відомим громадським діячем Катеринославської губернії – головою Новомосковського повітового дворянства Катеринославської губернії; губернським гласним; почесним мировим суддею; господарем, що він розводив овець рідкісної іспанської породи рамбул’є-мегретті  і за цю діяльність отримав малу срібну медаль в галузі тваринництва під час проведення Катеринославської Південно-Руської Обласної сільськогосподарської, промислової і кустарної виставки у 1910 році. [6]

Ці доволі скупі історичні факти ми отримуємо по крупиці з деяких історичних джерел.  Але навіть вони дають нам можливість зробити висновок,  що родина Ганів, отримавши маєток, розвивали аграрний сектор, свої прибутки вкладали в розвиток сільського господарства, надаючи перевагу скотарству, а саме вирощуванню овець рідкісної  породи. Також у них був кінний і лісозавод. Відомо, що вони дуже любили бувати в Шандрівці.

Є згадка про Олексія Петровича Гана, про якого сімейні перекази говорять, що він був членом Південного товариства декабристів, висланим на безвиїзне проживання в родовий маєток Ганів поблизу села Шандрівка Катеринославської губернії. У гостях у брата Олексія у родовому маєтку на річці Орелі Петро Олексійович Ган бував часто: сам, із дружиною, із дітьми. Шандрівська садиба на Катеринославщині стала для нього, зважаючи на все, головною сімейною пристанню і після втрати дружини. Тут він зберігав свій архів та реліквії.

Яка доля в подальшому спіткала родинний маєток Ганів було недуже зрозуміло, тільки із деяких документів відомо лише те, що будинок у шандрівському маєтку  повністю розібрали, але відновити так і не встигли через революцію та громадянську війну.

Їдучи до Криму, Гани забрали з собою меблі, родові портрети, архів та інші сімейні реліквії. Особливу цінність становив старовинний парний жіночий портрет. До перевезення в Алупку він багато років висів у шандрівському маєтку Ганів на почесному місці, був гордістю сім'ї. Про двох жінок, зображених на портреті, говорили та розповідали у родині Ганів постійно. Професору про портрет «Дві Олени» розповідали мати та бабуся, а ті свого часу почули його від діда професора та інших членів родини. Про першу із зображених жінок родичі з гордістю говорили, що вона – знаменита письменниця Олена Андріївна Ган. Друга – її старша дочка, знаменита на весь світ письменниця, дослідник, автор теософських праць, творець Міжнародного теософського товариства Олена Петрівна Ган, заміжня Блаватська. [7]

Деяке світло на життя родини Ган у Шандрівці проливають мемуарні спогади одного із жителів села – Білоконя Сергія Юхимовича, який повідомляє наступне: «Без згоди батьків я пішов від священика, наймитом до Гана. Священик платив на місяць 2 руб. 50 коп., а в поміщика мені було встановлено за термін 6 місяців - 35 рублів, тобто приблизно 6 рублів на місяць. Харчувалися, як правило, «галушками», а спали в бараках на соломі. Як тільки прикажчик відлучиться, тоді всі роботи припиняються, працівники відпочивають, виставивши спостерігача, щоб ніхто не застав нас бездіяльними. Щоправда, за це попадало, причому прикажчик бив батогом, або батогом першого, хто потрапив і бив «жертву», не рахуючись, які він зробить тілесні ушкодження. Але було й так, що нікого не встигав побити, бо винуватці кидають усі роботи та розбігаються у різні боки. Загалом, праця у поміщика була не виснажливою, але наймити виглядали втомленими та виснаженими, особливо ті, хто не мав підтримки у харчуванні з дому.

Уся зима 1917–1918 року в нашому селі пройшла в різноманітних бурхливих зборах і дискусіях, на яких оратори намагалися роз'яснити народу про події, що відбувалися в країні. Говорили про радянську владу і, ніби то ця влада, відбирає у поміщиків землю і передає її у користування трудовому селянству, а заводи та фабрики — робітникам».

Колективізація окремих селянських господарств починалася знизу з перших місяців після Жовтневої революції і радянська влада активно сприяла зміцненню перших колективних господарств. Переважна кількість їх виникала на базі експропрійованих поміщицьких економій. [8, с. 70-77]

«Все це дуже швидко доходило до свідомості наймитів, які також були не проти додати собі земельний наділ. На одних із зборів, приблизно на початку березня, було вирішено порушити клопотання про те, щоб у Шандрівці, що включає кілька хуторів, організувати замість сільського Управління - волосне Управління. Вищі інстанції прохання задовольнили і на позачергових зборах було обрано волосну Раду, у складі якої я виявився секретарем Земельного відділу. Волосне Управління винесло рішення і створило комісію, до якої я увійшов як Секретар. Ця комісія мала негайно розпочати врахування всього поміщицького майна поміщика ГАН. На той час керуючий, прикажчик та інші керівні та довірені особи з маєтку поїхали у невідомому напрямку. Сусідне з нами село Чернявщина почало претендувати на частину землі та майна цього маєтку.

Представники повітової волості винесли рішення: «Вся земля та 3/4 майна та цінностей поміщика Ган виділяється громадянам с. Шандрівка та 1/4 майна та цінностей громадянам с. Чернівщини. Інші прохання с. Чернявщини задовольнялися за рахунок маєтку Падук, який мав всього набагато більше, ніж у поміщика Ган. У зв'язку з таким рішенням до складу комісії було включено громадянина с. Чернявщини Перерву Івана Івановича.

Як сьогодні виразно пам'ятаю, як ми, комісія з групою збройної охорони, прибули до маєтку Гана, тобто хутір Водяне.

 Хутір з трьох боків оточували великі ставки, в яких було багато різної риби. Встановлений поміщиком та керуючим (німцем) порядок у маєтку цього дня, як і завжди, виконувався точно. Зокрема до обіду, коли приймала їжу вся комісія в їдальні поміщика, прибув духовий оркестр і виконував різні улюблені поміщиком і керуючим мелодії. Прислуга поміщика, що залишилася, повідомила нам, що поміщика на хуторі вже давно немає, а керуючий із сином поміщика минулої ночі поїхали в невідомому напрямку, зануривши на кілька підвід деякі цінності. Пам'ятаю, як години через дві після обіду до парадного ґанку будинку під'їхало три одноконні прольотки, в яких були запряжені однаковою масті коні. Вони призначалися для прогулянки сина поміщика, управителя та його дружини. У той же день була підібрана надійна охорона та виставлена ​​в тих місцях, де були якісь цінності: каса, хліб, борошно, крупа, олія, м'ясо, мед, одяг, худоба та інше майно, включаючи навіть свійську птицю. Касир та деякі інші відповідальні перед поміщиком особи нами були затримані у відведеному приміщенні. Їм же було запропоновано взяти участь в обліку всього майна та цінностей, а потім у розподілі цього добра між селянами. Усі вони із пропозицією погодилися, але їх нікуди не відпускали до кінця роботи комісії. На другий день комісія розпочала розподіл поміщицького майна між селянами.

Принцип розподілу був приблизно такий: початку видавалося тим, хто не мав ні коней, ні корови, ні овець, а також будь-якого інвентарю. Комісія йому видавала одного чи двох коней (залежно від сім'ї), корову, овець до 5 штук, віз, борону, а багатосімейним - сівалку, плуг, і залежно від кількості сім'ї та передбачуваного наділу — хліб на насіння.

Це було складне питання, що викликало багато невдоволення, але все ж таки протягом двох тижнів все було розподілено, а одяг та інші цінності, включаючи і обстановку, вивезли в с. Шандрівку, а 1/4 у с. Чернявщину і дешево з аукціону розпродали між селянами.

Мені тут ще хочеться згадати свого батька та його ставлення до чужого добра. Він категорично відмовився від усього, що йому комісія виділила, а коли я за кілька днів приїхав додому, одягнений у бездоганно пошитий добротний костюм сина поміщика, батько не захотів зі мною розмовляти, а лише сказав: «Зніми чуже і віддай його комісії, а одягни своє, хоч воно й у латках». Знаючи характер батька, довелося виконувати його волю. Надалі Голова комісії Притула намагався вмовити батька та довести, що мене комісія преміювала за сумлінну працю, ні до чого не призвела. Від нього пішла ствердна відповідь: «Не хочу бачити свого сина в чужому, а якщо він добре працює, платіть йому більше». На цьому все скінчилося, а мені не довелося мати пристойного костюма, хоча дуже хотілося з'явитися в ньому перед молоддю села.

Все, що видавалося громадянам, заносилося у відомість і потрібен був підпис одержувача. Волосне Управління продовжувало працювати як нова народна влада, а земельний відділ навесні 1918 приступив до поділу земель поміщика Ган. При цьому насамперед розподілили ті ділянки, які підлягали сівбі ярих культур, а потім протягом доби розподілили озимі поля, які в той рік були у відмінному стані.

Працювали виключно напружено. З настанням темряви мені доводилося готувати списки тих, хто повинен наступного дня отримувати належний йому наділ.

Я з почуттям глибокого обурення згадуючи наступну дуже важливу подію, особливо для мене, молоду людину, яка вважала, що в нашій країні народна влада утвердилася і більшовики міцно взяли владу в свої руки. І раптом одного з весняних днів 1918 року земельний відділ до кінця дня повертався як завжди з хутора Ракове додому в село Шандрівку. Не доїжджаючи приблизно 0,5 км до околиці села, ми побачили людину, яка бігла до нас з боку села, яка щось кричала і махала руками, щоб ми зупинилися. Він повідомив нам, що в селі німці, і волосне управління оточене. Разом із німцями прибув керуючий маєтку Ган.

На попутному возі, що попався, з папкою, в якій були списки громадян, які отримали землю цього дня, я поїхав до села і прямо до будівлі волосного управління, що розташувався в будівлі колишньої школи. Підїжджаючи до будівлі, я побачив групу солдат у зеленій формі, кілька селянських підвод та дві тачанки. Шлях у помешкання мені перегородили схрещуванням гвинтівок два солдати і пропустили лише тоді, коли сторож підтвердив офіцеру, що я є секретарем земельного відділу. Увійшовши до великої зали приміщення я побачивяк керуючий справами Гана вибирав із відкритого сейфа (привезеного нами з маєтку, бо ми не могли його відкрити) різних розмірів мішечки з грошима, золоті монети розсипом та інші якісь цінності. Навколо сейфу стояло ще двоє людей у ​​цивільному одязі, як потім з'ясувалося, це були перекладачі, кілька солдатів і два офіцери. Управитель запитав моє прізвище і де знаходиться решта складу волосного управління та земельного відділу. Офіцер говорив голосом на високих тонах, окуляри на його носі тремтіли, при цьому він дуже жестикулював руками і нервував. Приблизно його наказ був такий. «Всю худобу, овечки, коні, інвентар, зерно та все інше майно та цінності мають бути о 24 годині повернуті господареві — поміщику Ган» . Потім керуючий додав, що я як учасник комісії з розподілу землі і майна і як представник Земельного відділу буду затриманий тут і вранці у супроводі німецьких солдатів і прикажчика, що з'явився, буду доставлений в маєток для організації прийому поверненого майна і цінностей.

На світанку наступного дня мене з великою кількістю списків і відомостей під охороною відвезли в маєток поміщика Ган. У маєтку, крім керуючого та охорони, що складається з солдатів німецької армії, знаходилися прикажчик та інший керівний склад цього маєтку. Мене зі столом розташували на околиці хутора. Біля мене невідлучно був один приказчик. Керівник вказав мені місця, куди складати привезене, та місця здачі худоби та зерна хліба, а також іншого майна та цінностей. На світанку, як із Шандрівки, так і з Чернявщини суцільним потоком йшли підводи, люди вели худобу, везли різний інвентар та речі.

При підході (під'їзді) я знаходив у списках прізвище, проти якого значилося, що він отримав. Відразу ж проходила перевірка привезеного, і я за своїм підписом видавав квитанції на привезене. Особливо важко було із зерном. Його треба було зважити, а найчастіше у ньому була присутня земля (для ваги).                           Згодом нас, членів Земельного відділу, знову послали на хутір із гарною охороною із завданням відновити, що залишилось і приготуватися до повторної роздачі всього добра населенню. При другому розподілі селяни не з такою охотою брали, як вперше, але все ж таки вдалося все раніше отримане, роздати знову.

Важко передати словами, а тим більше у цих коротких нотатках той гнів і лють, які з'явилися у мешканців трьох сіл: Шандрівки, Чернявщини та Дубові Гряди. Селяни цих сіл почали палити будови, а кам'яні будинки розбирали і цеглу відвозили будинками.

Словом, протягом кількох діб весь маєток (а він був порядний) було знищено у повному розумінні цього слова. Спроби членів та Голови Земвідділу, а пізніше Голови виконкому, утихомирити громадян і припинити розгром маєтку ні до чого не привели, і чудові будинки та різні будівлі були по - варварськи знищені. А як би всі ці будинки, особливо двоповерховий особняк, стали б у нагоді зараз. Але на жаль. Лють шляхетна,  смілива змела з землі повністю місце, де відбувався «знущання над людиною».

На цьому «шандрівська» історія родини Ган, на жаль закінчується.

Більшовики прийшли до влади на популістських гаслах «Народам – мир», «Землю – селянам», «Фабрики – робітникам». Народ повірив у ці гасла, як ми це бачимо на прикладі жителя села Сергія Юхимовича Білоконя, який події революції сприймає з радістю і надією на краще життя, піддавшись більшовицькій ідеології. Гана, як і інші односельчани, він бачить не підприємцем і господарем, а «куркулем» та «ворогом народу», з яким треба боротися та знищувати. Для таких не мають значення досягнення і здобутки цієї родини, а є лише єдине прагнення позбавити його власності та перерозподілити її, тривало знищенням приватної власності або «експропріація експропріаторів».

Щодо іншого прапряму у роботі, то важливо згадати про розкопки                    Д. Яворницького в Шандрівці та співпрацю П.О.Ган та  Д.І.Яворницького.

У листуванні Дмитра Івановича Яворницького окреме важливе місце було відведено представникам катеринославських дворянських родин, що вони були колекціонерами, меценатами і допомагали вченому комплектувати музейну збірку. У числі його кореспондентів був і Петро Олексійович Ган (1865-1916) – предводитель дворянства Новомосковського повіту Катеринославської губернії, член ради Катеринославського музею ім. О.М.Поля, колекціонер, у його маєтку у Шандрівці Д.І.Яворницький досліджував археологічні пам’ятки.

У звіті Д.І.Яворницького до комітету з влаштування ХІІІ археологічного з’їзду, що було надруковано у „Віснику Катеринославського земства” за 1904 рік читаємо: „В виду предстоящего археологического съезда в 1905 году в г. Екатеринославе намечено было в числе других задач, обследовать местность вдоль левого берега Орели, с отдалённых времён служившею границей между оседлым и кочевым населением и потому представляющую огромный интерес в археологическом отношении. Местность эта находиться, по теперешнему (так у тексті), в пределах Екатеринославской губернии, Новомосковского и Павлоградского уездов и изобилует чрезвычайным количеством курганов и городищ. Многие из местных дворян этих уездов – П. А. Ган, М.Н. Лалаш, М.В. Родзянко, С.Н. Родзянко, С.А.Ильяшенко, А.С.Деконский, Н.Ф.Бурмейстер, Н.Н.Крашенинников и г-жа Е.К.Кузьмич – отнеслись с редким сочуствием к делу изыскания старины и предоставили мне, каждый в собственном имении, все средства для раскопки курганов. Вследствие этого уже с ранней весны текущего года я направился к берегам реки Орели и там постепенно, в течение весны, начала лета и всей осени произвёл ряд раскопок в имениях – Шандровке, Татарбранке, Попасном, Афанасьевке, Бузовке, Суженом и Копылове.
Все эти имения вдоль левого берега р.Орель и представляют собой богатое поле для изыскания старины, где можно видеть и целые могильники, и отдельные курганы и так называемые майданы или городища различного типа и величины. Большое внимание также заслуживают курганы в имении П.А.Гана в Шандровке

и М.Н.Лалаша в Татарбранке.” [10]
      Ім’я П.О.Гана також згадується у „Трудах тринадцятого археологічного з’їзду у Катеринославі”. На сторінках видання Д.І.Яворницький розповідав про хід розкопок у Катеринославській губернії: «Многие из господ местных землевладельцев с редким сочувствием отнеслись к делу изыскания старины, и при первом моём появлении давали от себя и деньги, и людей, и волов, и лошадей, и полное продовольствие для раскопок на их земле курганов, наперёд также отдавая и самые предметы древности в Екатеринославский Музей имени А.Н. Поля. Таким образом в течение трёх лет мне пришлось работать на левой стороне Днепра у различных владельцев: князя Н.П.Урусова, в д.Ундол-Степановке; Н.Н.Крашенинникова, в с. Бузовке; А.С.Деконского, в той же Бузовке; С.А.Ильяшенка, в с.Афанасьевке; М.Н.Лалаша, в Татарбранке; П.А.Гана, в с.Шандровке – все шесть вдоль р.Орели, Новомосковского и

последняя Павлоградского уезда…» [11]
        У каталозі Катеринославського обласного музею ім. О.М.Поля за 1905р. є перелік предметів, знайдених під час розкопок Д.І.Яворницьким у Шандрівці. [8] Серед цих раритетів у фондах ДІМ зберігаються наступні, що їх археологи визначають добою міді-бронзи (ІV-ІІ тис. до н.е.): сережка, жіноче кільце, рибацький гачок, фрагменти дзеркал, намистини, а також залізне стремено, наконечник стріли і срібний бубонець І тис. до н.е.

                До колекції Катеринославського музею крім археологічних пам’яток із маєтку у Шандрівці також потрапили експонати, які передав сам Петро Олексійович Ган: ніж рідкісної роботи і шматочок тканини, що належали його прадіду, представнику старовинного німецького лицарського роду Августу фон Гану – почт-директору Санкт-Петербурга, статському радникові, який у 1789 р. переїхав з Мекленбургу до Росії на запрошення Катерини ІІ. До речі, його син – Олексій Августович (дід П.О.Гана) в нагороду за службу одержав землі саме у Катеринославській губернії і побудував родинний маєток у Шандрівці.
Про передачу родинних реліквій Ганів у фонди музею мова іде у листах П.О.Гана до Д.І.Яворницького, що вони зберігаються в архіві Дніпропетровського історичного музею.  П’ять листів 1903-1912рр. свідчать про дружні стосунки між адресантами. У листуванні П.О.Ган вирішує не тільки ділові питання, а й запрошує свого друга на відпочинок у Крим, до Алупки, де у родини Ганів був великий будинок. Відаючи про мету Д.І.Яворницького – комплектування музейної збірки через накопичення старовинних речей, пропонує йому побувати у Херсонесі, де вони разом шукатимуть археологічні пам’ятки. Але, поки ще не знайдено відомостей, чи відгукнувся Дмитро Іванович на запрошення пожити у кримському маєтку Ганів. Два листа П.О.Гана, що вони датовані 1903р. і 1912р. надійшли до Д.І.Яворницького саме з Шандрівки.
        До контексту історії Придніпров’я дуже важливо повернути ім’я Петра Олексійовича Гана та кожного з представників цієї родини, як  яскраве явище в історії та культурі.