Фентезі-роман у двох частинах

Частина 1

ДУХИ ЛІСУ ХОРСИ́НІЇ

Тривожні часи прийшли на землю Хорсинії.

Людина почала забувати своє місце і порушила давню заборону.

Прийде жорстока війна,

в якій духи лісу навряд чи помилують людей.

Якщо, звісно, не станеться диво...

Нескінченно дивовижні всі землі прекрасної Лада́ї! Від краю до краю кожна з них незвичайна по-своєму. Чи то вітряна та посушлива Воло́сія з її безмежними, співочими степами, чи то вічнозелена та мальовнича Леля́нія, де люди з давніх-давен живуть пліч-о-пліч з химерними та чудернацькими створіннями. Що вже казати про Хорси́нію з її велетенським лісом, сповненим таємничого життя. А десь на півночі, за скелястими горами, схована в щільному тумані, лежить ще одна земля - Дийно́нія. Це холодна, закута в кригу земля, про яку майже нічого не відомо. Зберігся лише один старовинний переказ, в якому сказано, що там, в глибоких, кам’яних порожнечах, живуть невидимі, хижі істоти. І ці жахливі подоби здатні перетворюватись на будь-що...

Кожна з земель Лада́ї має свої власні легенди, які передаються з покоління в покоління, ніби найцінніший скарб, завдяки якому люди живуть в злагоді та мирі з навколишнім світом вже дуже багато століть.

Але так було не завжди. Інколи наступали дійсно важкі часи, коли грубе порушення встановлених правил чи законів призводило до самих непередбачуваних наслідків, виправити які було зовсім не легко. Ось така дивовижна і трохи сумна історія, яка вже перетворилася на переказ, колись давно трапилася в прекрасній і неповторній Хорси́нії.

 Отже, слухайте!

Більшість земель Хорси́нії займав величезний, густий ліс, місцями з непрохідними хащами й буйними чагарниками. Споконвіку його населяли духи, які захищали ліс від будь-яких посягань. Чого тільки варті сміливі й такі чарівні дріади, здатні гілками своїх дерев полонити та навіть вбити кожного, хто прийде з війною в їхній дім.

Косматі лісовики були не такими численними духами лісу, як німфи дерев, але без них не було б необхідного порядку. Лісовики опікувалися молодими деревцями, вкриваючи їх взимку снігом; хворими й слабкими тваринами, допомагаючи їй вилікуватися і зміцніти. А скільки живих істот мешкало в лісі: великих і маленьких птахів, полохливих звірят, гордих копитних і м'яколапих хижаків! Безкрайній ліс Хорси́нії - споконвічно їхня територія, на якій діяв стародавній і незаперечний закон, що забороняв людям полювати.

Були в цьому лісі й нескінченні болота, всіяні кисло-солодкою журавлиною; березові гаї та соснові бори, з розсипом різних грибів; високі пагорби та тінисті низини з килимами із соковитих та м'яких трав!

Вздовж крутого східного схилу з рядами струнких і високих сосен на ньому бігла тонкою змійкою швидка Тіна. Трохи далі вона робила невеличкий поворот і стрімголов пірнала углиб лісового царства, де мчала по його широких володіннях каскадом водоспадів. Ця звивиста річка мала дуже норовливий і неспокійний характер, який вона з точністю передала своїй примхливій та трохи дивакуватій наяді.

Водяні німфи Хорси́нії: річкові, озерні та болотні ніколи не втручалися в життя людей. Вони взагалі вели досить відсторонений спосіб життя. Навіть остання війна між людьми та духами лісу зовсім не зачепила їх. Суворі лісовики та чарівні дріади часом зустрічалися людям у лісі. За ними можна було з цікавістю поспостерігати, якщо добре сховатися за кущами чи хмизом. А ось наяд жодній людині ніколи не вдалося побачити. Лише іноді хтось міг випадково почути їхні тихі та ніжні пісні, які нагадували мелодійний плескіт хвиль.

На протилежному березі річки, як раз навпроти крутого східного схилу лісу, вільно розкинулося багатоголосе село Пташине. З давніх-давен місцеві жителі славилися тим, що тримали та розводили найрізноманітніших птахів: курей, качок і лебедів, індиків та гусей, а ще: співочих дроздів, солов'їв, чижів та щиглів. А які чудові голубники були в кожному дворі: у вигляді будиночків і маленьких веж, різьблені та різноколірні, на дахах, парканах, підставках та ніжках. Що вже казати про голубів! Їхні строкаті й галасливі зграйки всіляких порід та забарвлень були завжди видні в небі з обох берегів.

Жителі цього села до лісу навідувалися рідко. Лише, коли настав сезон збирання грибів та ягід, все змінювалося. Захопивши з собою великі кошики, люди переправлялися на човнах на протилежний бік річки, а потім йшли проти течії вузькою прибережною смугою до того місця, де берег був більш пологий. Там, на стику соснового бору та листяного лісу, крутий східний схил закінчувався обривом, який, немов долоня, виступав над річкою. Саме за ним була стежка, яка протягом століть прокладалася людьми, що приходили сюди. Вона й вела до лісового царства.

Існував, щоправда, ще один шлях. Це був невеликий дерев'яний місток, збудований минулими поколіннями в давні часи. Він стояв там, де річка, наче пірнаючи під землю, робилася вузькою, але глибокою. Цим мостом зазвичай не користувалися, хіба що у крайніх та особливо важливих випадках. Його призначенням було з'єднувати обидва береги Тіни під час ради старійшин.

З лісового обриву відкривався чудовий краєвид на друге село. Різнобарвними хатиночками, що потопали в зелені, розкинулось воно на тому самому березі річки, що й ліс, але було відокремлено від нього великим лугом. Це село називалося Луговим, саме через той самий луг, квітучий з весни по осінь запашними польовими квітами та зарослий від краю до краю ароматними травами.

На північ, захід і схід від лісу долина упиралася в довгу гряду горбистих гір, які напівколом відділяли Хорсинію від Волосії. Біля північного підніжжя гір прозорим дзеркалом лежало глибоке Безіменне озеро. З цього озера брала початок річка Тіна, яка далі бігла через Е́йлину долину та величезний ліс Хорси́нії до самого Південного моря. Колись давно було у цього озера кілька назв, але люди так і не змогли примиритися та вибрати одну з них, тому вирішили залишити його без імені. З того часу чимало води витекло, змінилися покоління, а озеро біля гір лишилося просто Безіменним.

Наша розповідь почнеться з того часу, коли в лісі, в тій його частині, де зазвичай бували люди, жили два лісовики. В сосновому бору — великий і грізний Візу́к, а на лісових болотах — низенький і безглуздий Яу́ка. Далі, за непрохідною драговиною, що широким поясом поділяє ліс упоперек, простягалися дрімучі місця. Туди ніхто з місцевих ніколи не ходив і про інших лісовиків, які жили за цими нетрами, нічого відомо не було.

Візу́ка люди побоювалися. Вважалося, що цьому лісуну під силу збити будь-якого мандрівника зі шляху та затуманити йому думки. Такій людині вибратися з лісу вже ніколи не вдасться. Яу́ку, навпаки, ніхто серйозно не сприймав. Зросту він був трохи нижчого за людський, тому особливого страху ні в кого не викликав. Але, завдяки веселому норову і добродушності, якими його щедро нагородила природа, Яу́ка був добре відомий в обох селах Хорси́нії.

Тоді ж, на ближньому болоті в маленькій дерев'яній хатинці з одним віконцем жила стара знахарка, на ім'я Іра́да. Ніхто не знав скільки їй було років. Може, двісті-триста, чи навіть більше. Відьми завжди довго живуть. На жаль, така їхня незаперечна доля.

Коли вона була ще зовсім дівчиськом, люди вигнали її з села. Іра́ді нічого не лишалося, як піти жити до лісу. То була дуже похмура історія, тисячі разів переказана, а деякими оповідачами добре прикрашена, що вже й не розібрати, де — правда, а де — вигадка. Якби не щира турбота Яу́ки, Іра́ді довелося б туго, але лісовик зробив усе, щоб дівчина змогла вижити. Це він збудував для неї хатинку поруч з болотом і підтримував весь тяжкий перший час, поки Іра́да звикала жити наодинці.

Живучи на лісовому болоті, вона навчилася розуміти ліс і розбиратися в лікарських травах. І ліс прийняв її у своє велике царство, обдарувавши Іра́ду таємними знаннями та наділивши великою силою зцілення.

З того часу пролетіло доволі багато часу, і ненависть до Іра́ди пішла. Для всіх вона стала просто відункою, і люди потяглися до її лісової хатинки зі своїми проблемами, нещастями та хворобами. Від кожної хвороби у неї була припасена особлива трава, настоянка або відвар. А на знак подяки люди приносили їй усіляку їжу: мед, молоко, яйця та борошно.

Глава 1

Найкрасивіше дерево в лісі – це, безперечно, клен. Яскраво-жовтими вогниками цвіте він навесні, а після цвітіння дрібна, золотиста мішура чарівною хустинкою застилає темну землю під ним. Коли дме вітер, його листя шелестить, але так ніжно, немов дерево тихенько шепоче. Восени біля клена до того гарне оздоблення, що дивитися на нього радісно навіть у дощову погоду. А потім клен скидає свої різьблені жовто-червоно-бордові листочки, і вони периною вкривають остиглу землю. І немає нічого більш заспокійливого, ніж шарудіння цього трохи підсохлого листя під ногами чи лапами.

А яка дріада у клена! Вона і граціозна, і весела, і вродлива. Її вогненно-руде волосся, її напівпрозора шкіра та ніжний голосок – просто прекрасні! Якщо комусь, хоч раз у житті, пощастить побачити цю чудову німфу на власні очі, той навряд чи зможе її забути.

У ті часи на краю лісу, над річкою, ріс такий клен. Його густа і широка крона вільно розкинулася, затінюючи собою весь невеликий обрив, що виступав над річкою, ніби відкрита долоня. А знизу, за величезним лугом лежало село. Люди були частими гостями у лісі, але порядок лісовий шанували. Дерева не ламали, за що дріади милостиво показували їм галявини з ягодами та грибами.

Жив у тому селі талановитий і добрий хлопчик. Грав він на саморобній сопілці так добре, що всі просто заслуховувалися. Голос цієї дудочки був дзвінким і чистим, а на її спів збігалися навіть дрібні тваринки. Сідали трохи далі та слухали, склавши лапки.

Любив цей хлопчик бігати до клена над річкою. Бувало, сяде на землю, притиснеться до дерева спиною і грає, грає...

Дріада так звикла до хлопчика, що виходила до нього тієї ж миті, як тільки дудочка починала співати. А він обережно поглядав на дріаду, боячись поворухнутися, щоб не злякати прекрасну лісову істоту. Так проходили їхні ніжні зустрічі під розлогою кроною клена. Тільки взимку вони мало зустрічалися. Рідкісні походи хлопчика до засніженого лісу були справжнім святом для дріади. І вона чекала.

Непомітно пролетіло багато весен. Хлопчик став юнаком, і зустрічі їх тепер були пронизані боязкістю та збентеженням. З цього часу він грав не просто так, він грав для неї. Мелодії дудочки помітно змінилися. Поменшало дзвінких, пташиних звуків. У співі дудочки з'явився смуток. Дріада відчувала, що серце музиканта чомусь сумує і намагалася зробити все, щоб він хоч трохи посміхнувся. Вона заходилася танцювати, коли дудочка особливо сумувала. Дивлячись на німфу, що танцює, юнак і справді посміхався, відкладаючи сопілку на траву. Він дивився на неї, а в його ясних очах світилося захоплення. З кожною зустріччю, дудочка грала все рідше. Все частіше вони просто дивилися один на одного, боячись відвести погляд.

Як сумно часом, коли серця, що люблять, не можуть бути разом. Як шкода, коли вони здаються долі та не виборюють своє щастя.

Любов людини до дріади була саме тим випадком. Люди завжди остерігалися лісових істот, хоч і жили споконвіку поряд. Ні лісовики, ні тим більше безтільні німфи не вважалися кимось схожим на людину. Їх побоювалися, а частіше просто намагалися уникати. Та й сам лісовий народ не дуже любив людей, зневажаючи їхній побут і звичаї.

Лісові німфи відвернулися від дріади, і вона стала самітницею у власній домівці, лише іноді виходячи назовні, щоб побути поряд зі своїм коханим.

До юнака у селі ставилися простіше. Його не цуралися, але й схвалення він не чекав ні від кого. А потім, ближче до середини літа, батьки взагалі зібрали речі сина і відправили його в село за річкою в учні до лікаря.

Дріаді було нестерпне розлучення, і вона день за днем вила білугою на краю обриву. Німфи дерев не можуть далеко відходити від свого дому, інакше вона кинулася б до нього туди, за річку.

Колись давно, ще до війни між людьми та духами лісу, кожне дерево Хорсинії мало свою німфу, яка оберігала і наділяла його особливою силою. Через кілька тисячоліть все змінилося. Дерева, що росли поблизу селищ або в самих селах, втратили своїх духів і стали покинутими. Німфи не могли терпіти нескінченного втручання людини й вмирали раніше, ніж гинуло їхнє дерево. З того часу всі духи цієї прекрасної землі залишилися жити виключно в лісі.

Багато хто не знає, але кожна нова дріада з'являється у світі Хорсинії, з дихання своєї матері. Так буває тільки в німф, але для народження молодої дріади, потрібне все те ж кохання. І це кохання не завжди буває до когось чи чогось. Воно може прийти просто так і заповнити всю сутність дріади до самих країв! Її може викликати весняний теплий дощ або прекрасний літній світанок, заливистий спів соловейка та ніжний шелест крони. Саме тоді дерево стає особливо чудовим. Воно відчуває швидке народження нової німфи та починає розкидати насіння, яке завжди рясно проростає, ніби даючи майбутній господині право вибору найкращого дому для себе.

Ось і зараз, якби дріада не замкнулася у своєму стражданні, вона побачила б, що весь простір навколо її клена покрився маленькими паростками. Один із них незабаром стане домом новонародженій німфі, інші ж загинуть, так і не знайшовши своєї душі. Така природа...

Коли настала ця мить, дріада відчула, що вся її істота наповнилася стародавньою первородною силою, що піднялася з глибини коріння клена. Їй несподівано стало тісно у своєму повітряному тільці, і вона шумно видихнула. З хмари повітря, що вирвалося з неї, поступово сформувалася нова німфа, така ж прекрасна, як і її мати.

Дріади рідко підтримують окремі родинні зв'язки, вважаючи всіх німф дерев однією великою родиною. Їх ніщо не тримає там, де вони народились. Тому, тільки-но з'явившись на світ, молода дріада з легкістю випурхнула назовні. Їй треба було знайти свою власну домівку серед молодих паростків, щоб прожити у ньому усе своє життя. Вона вибрала маленьке деревце трохи далі від материнського клена, ближче до лісу.

Літо — прекрасна пора, повна життя, звуків та запахів. Все навкруги копошиться, кричить, співає. І весь цей, на перший погляд, безлад — є справжнісінький порядок речей. А восени все по-іншому. Лісові дітки, що підросли, стають розсудливі. Їх починають хвилювати дорослі турботи. І ліс наповнюється зосередженою, серйозною роботою. Усі готуються до зими.

Незабаром у ліс Хорсинії стала навідуватись осінь, обережно ступаючи та заглядаючи в різні, часом найпотаємніші куточки. Там, де вона побувала, все починало фарбуватись у неймовірні відтінки та кольори. І миттю весь ліс став різнобарвним: зеленим, жовтим, червоним і бурим.

Над річковим обривом красенем стояв по-осінньому прикрашений величезний клен. Його яскраве оздоблення добре було видно обом селам. Маленький клен, у якому оселилася молода дріада, також перетворився. Крихітною материнською копією він гордо виступав поруч.

Дріада старого клена, як і раніше, голосила і стогнала цілими днями. І ні шелест крони, ні спів птахів не могли заглушити її голосу. Люди в селі знали, за ким тужить німфа, але невдоволено махали руками: мовляв, все налагодиться. Минав час, а виття дріади так і не вщухало. Це не на жарт стривожило лісовиків.

Величезний і похмурий Візук намагався заспокоїти німфу, яка страждала, але все було марно. Він кілька разів приходив до клена, сидів і навіть спав поруч, на кручі, але дріада не хотіла виходити зі своєї домівки.

На лісових болотах, де жив Яу́ка, теж було чутно протяжні завивання німфи. На пам'яті Яуки такого в лісі ще не траплялося, тому він вирушив за порадою до відьми. Що та відьма дала йому і сказала, ніхто не знає. Тільки після того, як Яука побував біля клена над рікою, стогнання дріади припинилися.

На той час осінь повністю увійшла до своїх законних прав, але до морозів і холодів було ще далеко. Тепер наша розповідь продовжиться в тій частині лісу, де сосновий бір щільними рядами, ніби побожно  розступається перед величезним лісовим пагорбом. Обійшовши його з усіх боків, стрункі ряди сосен знову стуляються, і ліс продовжує свій невидимий шлях. Саме там було лігво Візука, який славився своєю грізною вдачею і такою ж жахливою зовнішністю. Люди туди практично не ходили. Лише випадково чи заблукавши вони могли потрапити сюди. Та й Візук, який зовсім не любив людей, ніколи не з'являвся біля селищ. Такий був порядок.

…Крики нічних птахів розбудили Візука і він, потягнувши носом прохолодне повітря, вибрався з-під коріння старої сосни, що схилилася над яром. Було ще досить темно. Лісовик прислухався. Серед різких криків пугача він почув тонкий голосок вільшанки. Це значило, що світанок вже не за горами. Підвівшись і тяжко ступаючи, Візук поплентався до лісового пагорба. Над лісом починало світлішати небо, і яскраві осінні зірочки ставали дедалі тьмянішими.

На пагорбі, куди забрався Візук, самотньо височів великий, віковий дуб. Схопившись величезними лапами за нижню гілку, лісовик підтягся і хвацько видерся на дерево. Він сів на своє улюблене місце в гущавині крони і став жадібно вдивлятися в далечінь. Його погляд був спрямований туди, звідки до лісу з-за гір мав прийти довгоочікуваний світанок. Немов помітивши щось, Візук підвівся і спритно поліз вгору стовбуром. Зручно влаштувавшись у хитросплетінні гілок на самій верхівці дуба, лісовик почав чекати пробудження сонця.

Коли перший промінчик торкнувся верхівки дерева на пагорбі, Візук завмер і заплющив очі. Промінь спускався все нижче і нижче, ковзаючи по різьблених листочках та тонких гілочках. Ще мить, і він торкнувся косматого та грізного обличчя лісового господаря.

Його суворий вираз відразу ж осяявся внутрішнім світлом від нестримного щастя, що нахлинуло на нього, наче це був не єдиний промінчик, а цілий океан світлу. Лісовик усміхався кострубатим ротом, а очі його блищали з-під волохатих брів.

Візук був тієї породи лісовиків, яка наганяла страху і викликала тремтіння у кожного зустрічного, чи то звір, чи то птах, чи людина, яка випадково заблукала. Людям було дозволено користуватися дарами лісу, але деякі місця були все ж таки під суворою забороною.

Ті, хто бачив Візука на власні очі, розповідали, що він був величезного зросту з довгими, волохатими та незграбними лапами. Тіло його теж покривала шерсть, хоч із шерстю тварин її мало що поєднувало. Вона швидше була схожа на бурий довгий мох або сухі водорості. Обличчя лісовика ніхто точно описати не міг. Дехто казав, що бачив зубастий рот, інший — витріщені очі, хтось взагалі обличчя не запам'ятав, наче його й не було. Його похмуру вдачу знали всі лісові жителі та боялися даремно потривожити Візука. Тому існування лісовика було наскрізь пронизано самотністю, що цілком його влаштовувало.

Промінець затримався на обличчі Візука ще на мить, а потім побіг далі, обдаровуючи теплим і лагідним світлом кожну гілочку та кожний листок величезного дерева. Лісовик усе сидів і сидів, занурений у свій неймовірно щасливий стан. Але тут сполошилися птахи, розбуджені сонцем. І все знову заспівало, закричало і загорланило. Візук зітхнув і почав спускатися. Він зліз з дерева на пожовклу траву і човгаючи широченними лапами, відправився у свою нору.

Весь наступний час лісовик чекав, коли настане знову ця мить, заради якої він існував. Коли його поцілує перший промінь сонця, що сходить. Так проходив день за днем, попри погоду чи пору року. Навіть, коли небо було затягнуте хмарами, Візук все одно залазив на дуб і невідривно дивився в далечінь.

Він давно зізнався собі у цій слабкості. Спочатку це його бентежило, а потім він зрозумів, що любить по-справжньому. Але ось невдача... Він любить промінчик. Перший, тонкий та теплий, що так смішно лоскоче волохату щоку і пестить кудлаті брови.

Коли саме до нього прийшла думка оживити промінчик, він вже і не пам'ятав. Скоріше за все це сталося цілу вічність потому. Але ця думка була нав’язлива. Вона не відставала, не давала спокою Візуку.

Тоді на лісових болотах жила стара знахарка. Раніше ця відьма була звичайною жінкою з гарним ім'ям: Ірада. Візук про неї часто згадував, підслуховуючи історії, що кружляли лісом. Дріади шепотіли між собою, що відьма має особливий дар: вона вміє наповнювати життям те, що само по собі не вижило б. Боячись за свої дерева, без яких вони просто гинули, німфи просили відьму врятувати, оживити пошкоджене буревієм чи навіть зламане дерево. Відьма ніколи не відмовляла, тому їхній ліс був напрочуд густим. Дерева стояли стіною, здорові та сильні. У цьому не було якогось особливого чаклунства. Просто відьма легко використовувала сили самої природи.

Візук довго збирався до відьми. Шукав потрібні слова для прохання, намагався передбачити їхню зустріч. Він був від природи замкнутий і небагатослівний, втім, як і всі лісовики. А часом, похмурий і злий. Але коли згадував свій Промінчик, завжди помітно перетворювався і добрів. Йому хотілося чимось віддячити відьмі за її допомогу, але він не був до кінця впевнений, що вона зможе створити таке диво.

Весни змінювалися одна за одною, а він, як і раніше, не наважувався піти до відьми. Щоранку Візук зустрічав світанок на пагорбі та мріяв хоч колись доторкнутися до свого Промінчика.

Одного разу мотнувши кудлатою головою і тупнувши лапами, Візук зашкутильгав, ламаючи дрібні чагарники, напролом до лісового болота. Як же він боявся, що відьма посміється і прожене його додому. Але думка про те, що його мрія нарешті може справдитися, надавала Візуку трохи рішучості.

Ірада зустріла його на ґанку своєї маленької хатинки на краю драговини. Вона сиділа, заплющивши очі, підставив своє зморшкувате старече обличчя ще теплому осінньому сонцю. Це була маленька, сухенька бабуся, від якої віяло чимось теплим і смачним. Здавалося, вона зараз розплющить очі, хитро посміхнеться і скаже:

"Ну, що, лісовик? Зголоднів з дороги? Ану, підемо, я тебе пиріжками з малиною пригощу!"

Візук мимоволі посміхнувся. Справді, шлях був неблизький, і він відчував сильний голод. Проковтнувши слину, лісовик почув, як у його животі зрадливо забурчало. Відьма розплющила очі й лукаво глянула на нього.

- Ну, що, лісовик? Чую, зголоднів ти з дороги, — вона посміхнулася, підводячись з ґанку, і поманила його рукою до хати, — ходімо, пиріжками пригощу. З малиною! Знала я, що ти сьогодні прийдеш. Чекала на тебе вже давно. Знаю про твою пристрасть, Візуку, і можу допомогти здійснити твою мрію.

Лісовик з полегшенням зітхнув і подумки подякував Іраді, яка так легко і невимушено позбавила його необхідності все пояснювати.

Відьма зачинила за ними дверцята в хатинку. Усередині пахло пиріжками, травами та ще чимось солодким. Величезний і нескладний Візук майже впирався у стелю головою. Бабуся кивнула на подушку з сіна, що служила чимось на кшталт стільця, запрошуючи лісовика присісти. А сама поклала з десяток пиріжків у глиняний горщик.

- Їж, Візуку, — ласкаво промовила вона, ставлячи горщик з пиріжками на маленький столик біля стіни.

Лісовик з його довгими руками з легкістю міг брати звідти пиріжки, навіть не підводячись.

- Ти — перший лісовик, окрім Яуки, хто за довгі роки прийшов до мене, — промовила відьма, дивлячись на Візука, — Яука — мій найкращий друг! Якби не він, не було б ні цієї хатинки, ні всього, що в ній є. Він мене охороняє і береже! Я йому дуже вдячна за все.

Бабця на мить замислилась. Потім, провівши долонею по лобі, підійшла до діжки та налила Візуку в глечик води.

Лісовик мимоволі посміхнувся, уявивши собі нескладного Яуку, з якого час від часу жартували всі лісові жителі. Але глянувши на відьму та її затишну домівку, враз посерйознішав і опустив погляд.

- Розкажи, якщо хочеш, про те, що тебе мучить, — промовила Ірада.

І Візук заговорив. Він сам собі дивувався, але йому раптом захотілося розповісти їй усе, що сталося з ним і що не давало спокою. Про свою давню мрію, про світанки на пагорбі й про ті побоювання, які мучили його душу. А відьма слухала уважно, не перебиваючи та не ставлячи зайвих запитань.

Коли лісовик закінчив свою розповідь, він нерішуче підняв на стареньку очі. На цей раз усмішки на її обличчі не було. Відьма була зосереджена та серйозна. Вона трохи помовчала. Потім підійшла до своєї скрині, відкинула важку кришку і дістала тоненьку білу дудочку. Приклавши дудочку до губ, старенька заграла.

Мелодія видалася Візуку дуже знайомою. Він болісно намагався пригадати, де міг чути її, але на думку спадало тільки порипування стовбурів дерев, спів ранкових птахів і шум листя над головою. Відьма грала, а лісовику вже вважався пагорб із самотнім дубом на вершині. Потім він побачив сонце, яке повільно підіймалося над східними горами…

Що було далі, Візук вже не пам’ятав. Прокинувся лісовик у своєму лігві. Як потрапив сюди, він ніяк не міг пригадати, але дуже добре запам'ятав те, що сказала йому відьма. Візук розтиснув свою волохату лапу і подивився на маленький жолудь. Потім подув на нього, дбайливо протер іншою лапою і поклав на землю поруч із собою, але схаменувшись, швидко підняв і стиснув у лапі.

Відьма дала лісовику цей жолудь не просто так. Саме за допомогою нього Візук зможе здійснити свою давню мрію: зробити своїм назавжди перший промінчик сонця, що сходить. Дати йому тіло, щоб торкатися, берегти та любити.

Тієї ночі лісовику не спалося. Він нетерпляче чекав на світанок, судомно стискаючи жолудь і боячись ненароком втратити його. Коли небо тільки почало світлішати, Візук почав збиратися. За кілька хвилин він біг по нічному лісу зі спритністю дикого звіра. Поспішав, не розбираючи дороги, туди, де його мрія стане дійсністю.

Осінь вже насолодилася фарбами й барвисто розписала все навкруги. Ще не було холодних вітрів та крижаних дощів. Природа спокійно відпочивала у ніжному теплі осіннього сонця.

Прокинулися ранкові пташки та завели своє щоденне веселе вітання нового дня. Забравшись на пагорб, Візук побачив, що небо над горами почало багряніти. Він звично вліз на дуб і почав чекати.

Коли перший промінчик сонця нарешті осяяв верхнє листя на дереві, лісовик простягнув вгору лапу і, розтиснувши її, підставив промінцю свій жолудь. Ті слова, яким відьма навчила його, були вимовлені Візуком так тихо, як тільки можливо, щоб магія, вкладена в них, не вилилася назовні.

А далі сталося диво! Промінчик раптом огорнув жолудь своїм світлом і влився в нього. Візук стиснув лапу і швидко спустився з дерева на землю. Він стояв, посміхаючись і притискаючи жолудь до грудей.

Елаг не був добрим, не був він і справедливим. Він був Богом, що карає. Лісовик знав про це, але сподівався, що той нічого не помітить. Елаг відразу відчув магію. Її магію, відьми Іради. Магією віяло від лісового пагорба, від дуба, що зростав на вершині. Магія Іради огортала весь простір поряд із деревом. Якщо дивитися зверху на ліс, можна було побачити бузковий туман, що огорнув пагорб. Елаг був як ніколи злий і роздратований. Давно він не згадував про Іраду. Він майже забув про неї, а тепер Елаг ніби стрепенувся.

Звідки з’явилася блискавка, лісовик так і не зміг збагнути. Дуб, який сотні років ріс на пагорбі, спалахнув, як велика, суха лучина. І все разом сполошилось. Птахи несамовито кричали й метушилися, безладно кружляючи навколо дерева, що палало. Шумів вітер, розганяючи полум'я ще сильніше. Тріщала кора, і вила дріада, яка гинула разом зі своїм дубом.

Лісовик біг, куди дивилися його очі, притискаючи до грудей лапу з жолудем. Незабаром він опинився на краю лісу, де під обривом плескалася Тіна. Візук зістрибнув вниз і забився під коріння клена, які кострубатим козирком нависали над річкою. Там він завмер, закрив очі та несподівано для самого себе заснув.

Його розбудив пронизливий, крижаний вітер. Навкруги стало незвично холодно, і Візук поспішив вибратися зі свого укриття. Була вже глибока ніч. Лісовик розігнув пальці. Жолудь, переливаючись чарівним світлом, змусив його посміхнутися. Тут він згадав слова відьми, яка попередила, що жолудь треба обов'язково посадити, доки в ньому не померкла магія.

Візук озирнувся навколо, але місця на березі не знайшов. Ноги самі понесли його до лісового пагорба.

Дуб згорів практично повністю і лише слабо димився. Лісовик піднявся нагору і трохи постояв, дивлячись на те, що залишилося від великого і могутнього дерева. Холодний вітер не затихав. Він ніби намагався видути за одну ніч усе тепло, що залишилося в Хорсинії.

Раптом Візука осяяла думка. Він переклав жолудь з долоні в рот і обома лапами схопив напівзотлілий пень. Сили лісовику було не позичати, а жар і холод були йому не страшні. Тому, без особливих зусиль, він вирвав пень з коренем і відкинув його убік. В яму, яка утворилася, Візук дбайливо поклав жолудь і засипав теплою після пожежі землею, а потім дбайливо накрив своїм тілом.

На світанку небо затягло важкими хмарами, і пішов сніг. Лісовик підвівся і поглядом, сповненим ненависті, глянув вгору. Зима, яка так несподівано прийшла, принесе із собою чимало лиха. Візук про це чудово знав. Ще він зрозумів, що Елаг все бачив, і цей несамовитий холод був покаранням за його вчинок. Тільки від цього будуть страждати всі невинні лісові істоти.

Лісовик з жалем подивився на маленький паросток. За ніч жолудь проклюнувся, і вже визирнув із землі тоненькою зеленою стеблинкою. Візука охопило таке ніжне почуття, що він не витримав і припавши губами до землі, дихав і дихав на паросток, намагаючись зігріти його своїм теплом.

Зима, що увірвалася до лісу так несподівано і жорстоко, змусила все живе завмерти. Життя, що досі вирувало і кипіло, наче застигло в подиві. Лісовику, господарю всього лісового царства, було гірко за цим спостерігати. Зледенілі дерева, з так і не опалим осіннім листям... Птахи і звірі, голодні та розгублені...

Зима – це завжди важка пора. Потрібно вистояти, вижити, не здатися. Холодні вітри, мороз і сніг — не найкращі друзі лісу, а часом і страшні вороги. Якби не відьма на болоті, багато дерев та їхні німфи загинули. Адже, якщо гине дерево, вмирає і його дріада. Відьма врятувала багатьох, допомагаючи відновитись надломленому вітром стовбура або не замерзнути в люту холоднечу молодому, слабкому деревцю. Це було щось схоже на легку, природну магію, якою і так наповнювався ліс. Вона просто спрямовувала її, а та спокійно підкорялася відьмі. Так було завжди, але не цього разу.

Найгірше доводилося дріадам, чиї дерева, які не встигли скинути різноколірне вбрання, просто замерзли. Дріади благали відьму Іраду допомогти зберегти їхнє життя, але стара тільки розводила руками: мовляв, треба чекати на весну.

За той короткий час, коли Візук відходив від свого паростка, він намагався допомогти всім, кому міг. Майстрував укриття, діставав їжу, копав нори та вкривав тоненькі деревця соломою, яку витягував з-під снігу. Коротун-Яука та інші лісовики Хорсинії не відставали від нього. Кожен, як міг, намагався зберегти ліс та життя лісових мешканців.

Візук практично жив на пагорбі, боячись віддати свій Промінчик холодному вітру. Він оберігав маленьке деревце, гріючи його своїм великим, волохатим тілом. Перетягнувши зі свого лігва все сіно, що в нього було на потреби лісу, він сам ночував просто неба, обіймаючи дубок, що зростав. Лісовики не бояться морозів: так вже влаштовано їхнє існування, що ні лід, ні спека їм не дошкуляють. Але одного разу йому стало нестерпно холодно на душі. Жахливий тягар і туга вбивали всю радість від споглядання маленького деревця.

Закидавши паросток хмизом, Візук попрямував до Іради. Чим ближче він підходив до лісового болота, тим більша впевненість зростала в його грудях. Він розумів, що те лихо, яке наразі сталося — це його провина. І він почував себе готовим понести будь-яке покарання. Аби його Промінчик, його дубок не загинув!

Поки ліс спільними зусиллями боровся за життя, клен над річкою був повністю відкритий холодним вітрам. Дріада, яка щозиму боялася за свою домівку, цього разу була байдужа і сумна. Їй було неважливим, що станеться з нею та її деревом, чи переживуть вони зиму.

Маленькі деревця, що росли в глибині лісу, тулилися до старших родичів, а ті дбайливо скидали сніг зі своїх крон, вкриваючи малюків. Над обривом бушував крижаний вітер, тому сніг здувало відразу, як він потрапляв на гілки та землю.

Дріади лісу Хорсинії були пригнічені, відчуваючи загибель, що наближалась. Коли відчуття власного безсилля перед силами природи стало особливо нестерпним, багато хто просто здався. Відьма з болота нічим не могла допомогти, і ніхто не знав, коли прийде весна. Рахунок часу був повністю втрачений. Вже було зовсім незрозуміло, скільки тривала ця проклята зима.

Як і багато молодих дерев у лісі, здався і наш маленький клен. Його тонке коріння промерзло в землі, а стовбур заледенів. Молода дріада за всіма законами природи мала померти разом із ним. Але цього разу все сталося зовсім по-іншому.

Вона не загинула, випурхнувши зі своєї замерзлої домівки. Чи було це чимось на кшталт винятку з правила – невідомо. Як потім шепотіли в лісі, це сталося тому, що наша дріада була трохи людиною. Так, так! Вона була народжена від того кохання, забороненого і засудженого, але такого надзвичайного!

Німфа відчула неймовірну легкість і свободу, і її прозоре тільце пушинкою злетіло вище верхівок дерев. Великий клен тримався, як міг на холодному вітрі, рипів і чинив опір зимі. Глянувши на нього зверху, дріада махнула рукою на прощання і полетіла до лісової гущавини. За кілька днів замерз і старий клен. Разом з ним тихо та спокійно померла його німфа.

Пройде ще багато весен та зим, перш ніж сильний вітер, який раптом увірветься в Хорсинію, вирве з коренем велике сухе дерево на краю річкового обриву і кине його вниз. Потім за справу візьметься працьовита вода, обточуючи та відносячи гілку за гілкою геть за течією.

А поки що стояла зима. Дріада, що пурхала серед заметених пургою дерев, нагадувала снігового метелика. Побачити таке навіть лісовим старожилам було вкрай незвично. Що вже казати про тих, хто й першу свою зиму ще не пережив.

Маленька німфа раніше ніколи не відлітала далі обриву, тому тепер їй все було цікаво. Ні сніг, ні мороз, ні вітер не лякали її. Вона приймала світ навкруги, як даність, то пірнаючи вниз, то прямуючи вгору. І все їй подобалося, все для неї було чудовим. Ховаючись від негоди, де доведеться і ночуючи в корі чи маленьких дуплах, вона почувала себе щасливою. З того часу, як загинув її маленький клен, дріада більше не мала своєї домівки, але ніколи не згадувала про це. І ще, вона співала... Її голосок був незвичайний, немов дзвін крихітного дзвіночка!

Співала дріада про все, що бачила: про сніг, мороз і вітер, про інших німф, які вмирали разом зі своїми деревами. Завдяки її пісням, лісові жителі дізнавалися, що і де сталося без жодних слів та переказів. Якби їм показували картинки, якби вони самі побачили все на власні очі.

…Візук пробирався засніженим лісом, по коліна провалюючись у кучугури. Окрім хрускоту снігу під його лапами та тріску гілок, що ламалися, ніяких звуків чутно не було. Лісовик згадав, як вперше йшов до відьми, сповнений надій на диво. Ні, він не шкодував про те, що сталося. Візук був радий, що йому вдалося оживити маленький промінчик. Лісовик справді був щасливий. Тільки ця жорстока зима затьмарювала все.

Відьма зустріла Візука, як і минулого разу, на ґанку своєї маленької хатинки. Старенька сиділа, закутавшись з головою в сіру пухову хустку. А волосся, сиве і довге, як цікаві змійки, все норовило вибитися з-під хустки. Болото замерзло, а там, де раніше все стрекотіло, квакало і булькало, стояла повна тиша.

Ірада здалеку помітила  лісовика. Коли він вже майже підійшов до її хатинки, бабуся підвелася йому назустріч. На цей раз відьма була зібрана і серйозна. Вона не жартувала і ні про що Візука не розпитувала, мовчки відчинивши перед ним двері. В її оселі, як і минулого разу, стояв запах трав, особливо духмяної м'яти, але ні пиріжками, ні іншими смаколиками не пахло.

Ірада налила Візуку в латаття гарячого м'ятно-медового чаю. Лісовик з радістю прийняв з рук відьми ароматне пиття, зручно вмостившись на м'якій солом'яній подушці. Трохи пригубивши й відчувши смак, він осушив латаття з чаєм одним духом. Відразу приємне тепло побігло по його тілу, і Візук не помітив, як задрімав.

Прокинувшись, лісовик стрімко сів. Скільки минуло часу відколи він прийшов до відьми, Візук так і не зрозумів. Згадавши своє деревце, він підскочив, боляче вдарившись головою об низьку стелю. Крізь маленьке віконце у хатинку проникало тьмяне денне світло. Сонце, як завжди, було заховано за пеленою сірих хмар, і падав сніг.

Візук глянув на відьму, що копошилася в мішечку із сушеними травами.

- Я дам тобі ось це, — сказала бабуся, простягаючи лісовику нічим непримітну крихітну, біленьку квітку. - Це — омежник. Він вб'є тебе, а слова заклинання, які ти промовиш над деревцем, відродять, але зроблять іншим. І зима відступить — більше не буде влади в Елага, щоб тримати цей світ у холодному жаху.

Лісовик трохи здивувався, повільно піднісши лапу з травинкою до очей.

- Поклади квітку під язик, але не їж та не смокчи її, — підказала Ірада, а потім взяла його волохату лапу у свої зморшкуваті долоні та притулилася до неї губами, щось прошепотівши. – А тепер йди до свого Промінчика.

Візук нерішуче потоптався на місці, не знаючи, як подякувати відьмі.

- Велике в тебе серце, — сказала вона, дивлячись Візуку прямо в очі, — на всіх, на нас, вистачить його тепла.

Лісовик зніяковів і відвів погляд.

- Адже я все для деревця, — пробубнив він собі під ніс.

А бабуся тільки посміхнулася і махнула рукою:

- Йди! Зробиш, як я сказала, і назавжди будете разом.

Ірада серйозно подивилася вслід Візуку, а потім, посміхнувшись, стиснула долоню біля грудей і тихо сказала:

- Колись, друже мій, одна людина з великим серцем розбудить у собі частинку твоєї душі, щоб допомогти цьому світу. А поки що я її збережу…

Коли Візук забрався на пагорб, було вже темно. З вершини вітром здуло весь сніг, і обвітрена, замерзла земля здавалася одним величезним каменем посеред лісу. Лісовик втомлено зітхнув. Потім він дбайливо розібрав хмиз, яким укривав дубок від холоду і став навколішки перед тоненьким стовбуром. Візук ніжно поцілував його і неквапом ліг поруч, обійнявши деревце своїм могутнім тілом.

Знову Елаг відчув присутність магії на пагорбі. Він марно намагався розрізнити того, хто приніс її, бачачи лише гілки та коріння. Магія була особлива, жертовна. Елаг не міг протистояти їй. Не міг він і покарати винних, бо вина була викуплена з лишком.

В ту саму мить, коли омежник вбив Візука, його волохаті лапи перетворилися на величезні та горбисті костомахи, які глибоко проросли в землю. Все тіло лісовика почало виступати над пагорбом незвичайним переплетенням корявого коріння. А в середині, захищений з усіх боків, зростав маленький дубок. Так вони й залишилися на пагорбі назавжди разом: лісовик і його Промінчик.

І зима відступила, дозволивши всій Хорсинії зітхнути з полегшенням. Мине не одна сотня років, коли це деревце стане величезним дубом, що буде підпирати небеса. А навколо, підтримуючи могутній стовбур, так і залишиться лежати той, хто віддав за нього своє життя.

Глава 2

Якраз перед тією незвичайною зимою до Пташиного прийшов юнак-музикант із Лугового. Це сталося приблизно в середині літа. Він був гарний собою, а його гра на сопілці могла заворожити будь-кого. Жити він став у місцевого лікаря, ставши його помічником та учнем. Дівчата з цікавістю поглядали на юнака, якому і в красі, і в талановитості поступалися усі місцеві хлопці. Навіть, коли до їхнього села дійшли чутки про покинуту дріаду, всупереч заборонам старих людей, юнак таки посватався до чарівної дочки кравця. Весілля зіграли пишне. А незабаром на землю Хорсинії прийшло лихо.

Чому це трапилося, ніхто не знав. Подейкували, що від чорної заздрості інших дівчат, яким не дістався такий наречений. Але люди похилого віку, які прожили на білому світі чимало років, були впевнені, що в усіх бідах винне прокляття покинутої дріади.

Спочатку на землю, зовсім не підготовлену до снігів та морозів, налетіла люта зима. На полях ще залишався неприбраним якийсь врожай, а комори та погреби не були заповнені запасами. Люди з жахом думали, як дожити до весни та благали Елага дати їм сил. Але, на жаль, їхній Бог не був сповненим співчуття. Зима була довгою. Такою довгою, що навіть спогади про весну і літо здавались чимось вигаданим...

А потім настав страшний голод. У сусідньому селі було не краще. Ніхто вже нічого не обмінював на їжу, та й міняти, часом, було нічого. Найбільше страждали малі дітки. І знову всі згадали старих, з їхнім застереженням. Але звинувачувати вже було нікого: молодий красень-наречений і його юна кохана вирушили в кращій світ, так і не оговтавшись від якоїсь швидкоплинної хвороби.

Про дріаду незабаром забули, вирішивши, що на таке жахливе прокляття лісова німфа просто не здатна. Звинувачувати відьму Іраду в напастях, що наздогнали людей, не стали, знаючи, що вона сама ледве виживає на своєму болоті та при цьому намагається допомагати іншим травам і лікам.

Якби тільки Елаг допоміг, але всі благання йшли в порожнечу...

Старійшини обох сіл, пам'ятаючи стародавні перекази, наполягали на жертві. Багато хто не був готовий до цього, але з рішенням ради старійшин довелося погодитися. Жертвою мало стати немовля. Хлопчик, первісток, довгоочікуваний продовжувач роду, народжений у коханні. Не кожна мати віддасть свою дитину, але не в її силах було захистити свого малюка від зграї божевільних від голоду односельців.

Незабаром найміцніший чоловік села поніс першого новонародженого по засніженій Ейлиній долині в бік горбистих гір, що височіли на північ, вгору за течією річки.

Мела сильна хуртовина, і мороз пробирав знесиленого мандрівника до самих кісток. Жертва призначалася Елагу, який повинен був допомогти людям вижити. Тому місцем жертвопринесення вибрали саме гори, щоб було ближче до його погляду.

Але вони так і не дійшли. Майже досягнувши замерзлого Безіменного озера біля підніжжя гір, чоловік з немовлям на руках звалився без сил, і обидва заснули назавжди, дбайливо вкриті білою сніговою ковдрою.

Ніхто так і не дізнався, що все трапилось не так, як планувалося. Але попри все, зима відступила. Так само блискавично, як і почалася давним-давно. Наче хтось всесильний просто змінив холод на тепло.

Мешканці селищ вирішили, щоб такого більше не повторилося, раз на сто років, навесні, на вершині гори залишати Елагу жертву: новонародженого хлопчика. Робити це два села вирішили по черзі, щоб нікому не було прикро.

З того часу кожна молода жінка, готуючись вперше стати матір'ю, боялася за свою ще ненароджену дитину. Щоб уберегти від мук і в таємній надії на порятунок, вона вишивала на білому дитячому одязі яскраво-червоними нитками світлу і темну яргу. Вишивка йшла широким поясом по середині сорочки, ніби захищаючи м'яке та ніжне тільце малюка від болю та смерті. Якщо раптом саме цю дитину потрібно було принести в жертву Елагу, на неї вдягали вишиванку. Якщо ж ні, сорочку все життя зберігали на згадку.

А поки що, нарешті, до Хорсини поверталася довгоочікувана весна. Розтанув сніг, побігли струмки, і все прокинулося від важкого сну. Багато дерев, особливо молоді, не витримавши випробувань, загинули. Померли і їхні німфи. Але природа взяла своє: вона почала з рішучістю відновлювати ліс. Загиблі дерева заростали чагарником, зламані гілки перетворювалися на потерть і покривалися мохом. Багатьом дріадам допомогла відьма підлікувати їх промерзлі до коріння домівки. А коли ліс почав шалено зеленіти, всі забули про страшну і довгу зиму. Хорсинія, голосно видихнувши, залилася довгоочікуваним весняним теплом. І знову все ожило, заспівало, зашуміло.

Наша дріада, що втратила взимку своє дерево, літала всюди швидкокрилим метеликом. Маленьким промінцем пронизуючи повітря, вона з'являлася то там, то тут. Спершу всім було на диво бачити німфу клену, що пурхала з квітки на квітку, з листочка на листок. Але та безумовна радість, яку вона випромінювала, підкупили зрештою всіх мешканців лісу Хорсинії. Їй стали радіти й на неї стали чекати.

Дріада любила життя беззастережно, попри всі труднощі, які їй довелося пережити. Ця любов незабаром дала початок новим, досі невідомим нікому маленьким лісовим істотам – альвам. Їх з'являлося все більше і більше, народжуючись з дихання дріади, що пурхала. Незабаром весь ліс став населеним крихітними світлими духами лісу, безтурботно радісними й добрими — маленькими альвами.

І ліс перетворився. У нього, наче у величезної істоти, з'явилася душа. Ця душа ніжно співала навесні, коли все навкруги тільки прокидалося. Ласкаво — влітку, коли життя лісу кипіло і вирувало. Спокійно — восени, і тихо — взимку, щоб не розбудити раніше потрібного часу спляче під м'яким снігом лісове царство.

З того часу пролетіли сотні років. Альви заполонили собою ліси та поля, луки та болота, перетворившись на невіддільну та прекрасну частину всього живого в Хорсинії. Їхнє ніжне інтонування стало для всіх чимось звичним, ніби дихання, ніби биття серця.

У села альви не залітали, побоюючись людей та їхніх звичаїв. А люди прагнули побачити цих маленьких створінь. З'явилося повір'я, що альви можуть допомогти виконати будь-яке бажання. Чи було це правдою? Звичайно, що ні. Але немає нічого більш привабливого, ніж віра в нездійсненне.

На болоті альви оселилися практично відразу, як тільки перші з них з'явилися в лісі. Відьма Ірада стала, мабуть, єдиною людиною, якої вони не остерігалися. Ірада любила слухати ніжні пісні альв. То були не солов'їні трелі, ні крики сов чи стрекотіння сорок. Їхній спів став таким саме рідними лісу, як і звичне вуху пташине щебетання.

Від альв відьма дізнавалася про чужинців, що наближалися або про події, що відбулися далеко від її болота. Щоб зрозуміти цих маленьких істот, не треба було знати особливу мову. Їхнє інтонування просто відображало, як у дзеркалі, все побачене ними.

Але, на жаль, вони були також смертними! Невагоме, ефемерне тільце альв могло легко загинути від жалю і туги. Чи то марна смерть лісового жителя або біль та страждання безвинної істоти. Але поки в Хорсинії панував мир і спокій, маленькі альви жили радісно, і ніщо не затьмарювало їх існування.

…Того теплого весняного дня над лісом вибухнула страшна буря. Блискавки врізалися в землю, і все тремтіло від страшних гуркотів грому. Здавалося, сам Елаг зло сміявся і намагався вразити життя лісу просто в саме серце.

А потім від попадання блискавки спалахнула відьмина хатинка на болотах. Лісовик Яука зміг витягти та віднести в село хлопчика, якого лікувала відьма, а її саму врятувати не вдалося. Пізніше ліс шепотів, що з нею разом згорів хтось невідомий, якась людина, котра випадково опинилася на болоті. Лісові та болотні альви довго співали потім тужливі пісні про вічнозелений каштан, велике кохання і довгоочікувану смерть, знаючи про те, що сталося набагато більше за інших. На жаль, ці пісні решті лісових жителів були зовсім незрозумілі, але все одно їх слухали та співчували.

Після грози, коли злива суцільним потоком змила всі сліди та запахи, ліс нарешті поринув у вечірню дрімоту. Заспівав соловей, і денне, ніжне, весняне тепло змінилося сирою прохолодою. Альви вибралися з укриттів, де вони перечікували грозу і рознесли по лісу тривожну звістку про загибель відьми.

Сумно інтонуючи, вони наповнили сонне лісове царство чимось на кшталт прощальної пісні. І ліс, поринаючи в сон, плакав краплями води, дбайливо залишеними дощем на гілках і листі.

Раптом смуток у їхній мелодії змінився на хвилювання. Затріщали сороки, які ще не встигли заснути, змушуючи жителів лісу прислухатися. І ось до чуйного слуху лісу долинув крик людської дитини.

Плач лунав з вершини лісового пагорба, з-під багатовікового дуба з незвичайним корінням, яке немов дивовижний панцир, виступало навколо нього. Раніше під тим дубом знаходилася вовча нора, але вона вже давно була порожня і служила зараз чимось на кшталт тимчасового укриття всякому, кого несподівано спіткала небезпека чи негода.

Всюдисущим альвам сама присутність на пагорбі людського малюка видалася небезпечною. Дивно, але навіть цей допитливий маленький народ, який зазвичай все завжди дізнається першим, нічого не співав про те, як і коли з'явилося в лісі немовля. Скоріше за все, винен в цьому був саме пагорб, наскрізь просочений старою жертовною магією. Ніби не помічаючи його, альви завжди кружляли тільки біля підніжжя і ніколи не залітали до дуба на вершині.

Негайно вони рознесли тривожну новину і свої побоювання всюди. І ліс заметушився. Білки вискочили з дупел і донюхавшись, поскакали по кронах у бік пагорба. Вийшли зі своїх дерев ніжні дріади й тихо перемовлялися між собою, через що до співу альв приєднався ще один тихий, але потужний шелестючий звук. Птахи зчинили різноголосий шум, розбудивши навіть тих, хто вже встиг заснути.

Дитина почала кричати голосніше. Його голодний плач тривожив матерів, чиї дитинчата вже солодко сопіли в норах і дуплах, напившись теплого материнського молока. Бентежив нерви старих, які бажали спокою та тиші. Почув його і Яука на згарищі біля болота. Він сидів, стиснувши голову лапами й тихо промовляв, немов кликав:

- Ірадо, Ірадо, Ірадо…

Його душу отруювало нав'язливе почуття провини. Немов би це він не додивлявся, не встиг і вчасно не схаменувся. Наче тільки від нього залежало життя Іради, а він не зміг її захистити. Чим довше мучила Яуку вина, тим важче ставало у нього на серці. Якби не крик немовляти, що раптово пролунав в тиші вечірнього лісу, невідомо, чим би для Яуки закінчився цей день.

Лісовик втомлено підвівся. Змахнувши лапою сльози, він зітхнув і пошкандибав туди, звідки лунав крик дитини.

На вершині лісового пагорба, серед величезних кострубатих коренів, які тримали на собі могутній дуб, у вимощеній сіном і соломою норі, лежав в плетеному кошику малюк. Це був безперечно хлопчик, такий серйозний і по-чоловічому грізний був його погляд, який повідомляв усім, що йому холодно і хочеться їсти. Колишня вовча нора була глибока і досить добре вкрита від негоди, тому малюк не промок під час грози, що нещодавно вирувала над лісом.

Якби цей дуб мав свою німфу, вона б обов'язково побачила і розповіла, хто саме приніс і поклав сюди людське дитинча. Але в цьому дереві ніколи не мешкала дріада. Дуб був незвичайний, зі своєю страшною таємницею, знали яку лише деякі жителі лісу. Він був ровесником того часу, коли на землях Хорсинії панувала жорстока і довга зима.

Яука видерся на лісовий пагорб і вклонився дубу, шикнув при цьому на сорок, які голосливо тріщали. Лісовик добре пам'ятав історію цього дерева, сповнену любові й смутку, пронизливого холоду і гарячої надії. Пам'ятав він і того, чиє велике серце залишилося назавжди закутим в гігантському корінні.

Яука майже повністю вліз у вовчу нору та обережно витягнув кошик з дитиною. Плетений вербовий кошик, був старим і місцями протертим. Хлопчик лежав на тонкій пуховій подушці, закутаний в чисту маленьку ковдрочку. Розгорнувши край ковдри, лісовик побачив на немовляті білу сорочку, на якій була вишита червоними нитками світла і темна ярга. Яука посміхнувся, розмірковуючи над химерністю вишитого оберега і знову загорнув дитину.

Малюк продовжував наполегливо кричати, вимагаючи тепла та їжі й шукаючи губами материнські груди. Лісовик щось шепнув білці, яка сиділа на товстій гілці над його головою. Білка зірвалася з місця і кудись швидко поскакала. Яука взяв малюка на руки, але той розкричався ще сильніше. Тоді лісовик тихенько дмухнув йому на чоло, і дитина забулася легким сном.

– Слухайте мене всі! Я забираю людську дитину з собою! - тихо, але чітко промовив Яука.

В ту ж мить альви, підхопивши його голос, повідомили всьому лісу про рішення лісовика. Вже зовсім стемніло, і підніжжя пагорба було схоже на чорну безодню. Вдалині вили вовки. Лісовик, притиснувши сплячого хлопчика до себе, пішов на звук їхніх голосів.

Яука спустився з пагорба та увійшов до темного соснового бору. Там він зустрів вовчицю, що бігла йому назустріч. Білка, яку лісовик послав по неї, відстала далеко позаду. Відсунувши край ковдри, лісовик показав вовчиці сплячого малюка і наказав бігти слідом.

Він швидко нарікав своїми короткими волохатими лапами, ламаючи гілки та хмиз. Вовчиця йшла безшумно, тінню ступаючи за Яукою. Дитина все ще спала, іноді здригаючись від тріску палиць і сучків. Незабаром вони опинилися в заростях молодої ліщини, а потім вийшли до березового гаю, на краю якого розляглося велике болото. Саме тут і було лігво Яуки.

Дуже давно він перебрався сюди жити з сусіднього болота, поступившись своєю колишньою домівкою відьмі Іраді. Там він збудував для неї з колод невелику хатинку з маленьким віконцем і дуже часто відвідував її, допомагаючи пристосуватися до непростого життя в лісі.

Лісовик згадав про відьму і шумно зітхнув, а непрохані сльози зрадливо заблищали в очах. За все своє довге існування, Яука вперше відчув таку гірку втрату, яка просто розривала його серце.

Лігво лісовика було заховано між двох старих беріз. Це була широка нора в пагорбі, вхід до якої Яука завжди завалював хмизом. Відкинувши гілки, першою він впустив у своє лігво вовчицю, а потім, озирнувшись на всі боки й потягнувши носом повітря, заніс дитину.

В норі було темно, тепло й затишно: земляна підлога, м'яко вистелена запашним сіном; солом'яний лежак — з одного боку і невеликий рівний пень — з іншого. Стеля була низька, тож навіть невисокий Яука, стоячи в повний зріст, майже торкався її своєю маківкою.

Вовчиця лягла на бік в глибині нори. Лісовик обережно поклав малюка біля її живота, а сам сів на солом’яний лежак поруч і заплющив очі. Тим часом дитина почала прокидатися. Відчувши запах, який йшов від вовчиці, він швидко припав губами та почав жадібно смоктати тепле молоко. Коли малюк наївся і заснув спокійним, ситим сном, вовчиця підвелася і тихенько ступаючи, щоб нікого не розбудити, вийшла з нори.

Ніч пройшла спокійно, а коли світанкова прохолода пробралася до лігва, Яука і немовля прокинулися практично одночасно. Птахи радісно співали, віщуючи теплий та сонячний день. Яука подумав, що якби не дитина, навряд чи він дожив би до цього ранку.

Малюк заплакав. Лісовик обережно притиснув його до свого волохатого тіла, зігріваючи та заспокоюючи. Трохи повередував, дитина знову заснула. Яука дивився на людське дитинча і згадував Іраду. Потім він легенько провів лапою по голові малюка і сказав:

- Я назву тебе Данко! Як цей світлий день, який навряд чи я зустрів би без тебе.

І знову всюдисущі альви рознесли по лісу дзвінку пісню про малого Данка. Пісню про людину, яка несподівано з'явилася в їхньому лісі й стала завдяки лісовику його новим мешканцем.

Чому Яука не відніс дитину до села? Чому не шукав її матір? Навіщо забрав дитинча до себе? Ніхто не знав відповіді на ці запитання, та й багато хто ними просто не задавався. Все було цілком закономірно: люди залишили малюка напризволяще, а ліс про нього подбав.

І життя пішло своєю чергою. Спочатку вовчиця часто приходила годувати людське дитя, а Яука - няньчив: гойдав, розповідав казки, купав у джерельній воді. Поступово потреба у вовчому молоці зникла, і малюк почав їсти сам. Він з апетитом їв лісову їжу, яку приносив йому лісовик і пив парне молоко, за яким Яука ще до світанку пробирався до села.

Так у метушні та турботі пролетів перший рік, а за ним біг і другий. Яуці було дуже важко, особливо взимку, коли людській дитині потрібно більше тепла та турботи. Тоді на допомогу лісовику приходили вовчиці. Вони по черзі гріли малюка в лігві, по-материнськи обіймаючи Данко своїми волохатими лапами й вилизуючи його маленьке тільце.

Взимку Яука кутав малюка у пухову хустку, яка залишилася у нього від Іради та виносив у засніжений ліс на прогулянку. Навесні та восени ця хустка служила лісовику теплим покривалом на землю, куди він садив Данко.

Щоб побалувати малюка, лісовик іноді ловив рибу під річковим обривом і готував її на вугіллі, посипаючи золою і запашними травами, як це робила раніше Ірада. У такі дні він був особливо задумливий і небагатослівний. А потім, повечерявши й поклавши Данко спати, мовчки йшов кудись і повертався тільки на світанку.

На місці згарища, де померла відьма, наступного дня після її загибелі Яука насипав невеликий горбок, вирішивши не турбувати її останки. Засадивши його від підніжжя до верху кущиками ялівцю, він часто бував тут, заповзаючи під гілки кущів. Лісовик лягав ниць на сиру землю, куди практично не проникало сонячне світло і міг довго так лежати, не рухаючись.

Малюк підріс і вже широко посміхався, коли бачив Яуку. Хлопчик перетворився на чарівного карапуза, з біленьким волоссям, великими блакитними очима та пухкими рожевими щічками. Серце лісовика, що зболіло від горя, стало поступово заповнюватися любов'ю. Він почав навчати Данка того, чого не знають і не вміють люди. Яука вчив малюка розуміти мову птахів і звірів і розмовляти нею. Розповідав, як влаштовано життя у лісі і як правильно його підтримувати. Він пояснював хлопчику закони природи, які в жодному разі не можна порушувати. Малюк слухав, вбираючи кожне слово лісовика, немов губка.

Деяких діток, в яких живе велика і добра душа, можна впізнати по очах. Їх погляд спалахує внутрішнім світлом, а в ньому маленькими бешкетними вогниками горить кохання, що так і прагне бризнути назовні. Данко був саме такий.

Глава 3

Дізнавшись про смерть відьми, люди спершу не знали, радіти їм чи журитися. В день пожежі Яука приніс до села за лугом хлопчика, якого лікувала стара. Там він і розповів усім про біду, що сталася в лісі. Хлопчика Ірада повернула майже з того світу, а сама собі допомогти не змогла...

Спочатку все йшло, як завжди. Приходячи до лісу, люди просили дозволу у дріад на збирання лісових дарів і були дуже обережні, щоб випадково не зламати деревце або не пошкодити чиюсь нору. До заборонених куточків лісу ніколи не навідувались, побоюючись Візука. Лісове болото було теж під забороною. Люди не ходили туди, боячись потривожити останки старої Іради.

Потім найсміливіші й наймолодші, яким застереження старійшин були не важливими повадилися в ліс без дозволу. Зрозумівши, що відьми в лісі більше немає, а історії про лісовика Візука, який лякає мандрівників, більше схожі на стародавні перекази, вони сміливо почали користуватися лісом і його дарами. Деякі навіть демонстративно показували свою силу, яка в основному виражалася у відвертому шкідництві.

Коротуна-Яуку в селах ніхто не боявся. Він хоч і був лісовиком, але грізним становитися не вмів. Старих, які шанували закони лісу, залишилося не так вже й багато в обох селах Хорсинії. А до тих, хто був ще живий, молодь хоч і прислухалася, але завжди шукала шляхи, щоб обійти заборони.

Добре відомо, як багато може дати ліс, якщо знати, де і що шукати. Гриби, ягоди, горіхи, мед та ароматні трави! Та що там, трави! А кора, шишки та хмиз для розтоплювання печей або колоди з сухостою для будівництва. А якщо зовсім чесно: птахи та звір лісовий на їжу, шкуру чи хутро.

Полювання, як і раніше, було суворо заборонено старійшинами. Поки була жива відьма, ніхто навіть не міг подумати про вбивство дикої тварини. А тепер все змінилося. Не було ні Візука, який зник невідомо куди, ні Іради...

…Коли вперше закричав звір, який потрапив в капкан, альви зчинили такий несамовитий галас, що його було чути далеко за межами лісу. Яука вискочив зі свого лігва і кинувся на крик.

Був світанок. Ранкові пташки, які радісно і дзвінко співали, миттєво замовкли. Данко ще спав. Він був хоч і малий, але вже самостійно вибирався назовні й міг гратися неподалік камінчиками та паличками.

Коли Яука зник, малюк неспішно виповз із нори та, всупереч звичаю, не залишився біля входу, а пішов уздовж болота, крокуючи поміж тонких беріз. Його налякали звуки – так тривожно кричали альви.

Стояла середина спекотного літа. Ранкове тепло було не пекучим, як вдень, а ніжним і справді приємним. Данко ступав своїми босими маленькими ніжками по моху біля краю трясовини. Йому здавалося, що він сам неодмінно розбереться з усіма неприємностями та всім допоможе, як великий. Йому було невтямки, що ліс, його рідний дім, тепер може приховувати в собі смертельну небезпеку. З людьми Данко ще ніколи не зустрічався. Яука беріг його від непроханих гостей, які ні-ні, та й пробиралися до його болота по кислу журавлину.

Якось на світанку Яука взяв Данко з собою. Стоячи там, де колись давно височів красень-клен, малюк побачив вдалині різноколірні хатинки села, оповиті ранковим серпанком. Яука тоді розповів Данко про дріаду, що закохалася в людину, а ще про те, звідки з'явилися альви в Хорсинії. Про те, хто такі люди, він просто сказав, що вони, як Данко. І хлопчика ця відповідь цілком влаштувала. Малий бачив різницю між собою і лісовиком, тож тепер у його маленькій голові все стало на свої місця.

Данко йшов далі. Його ноги потопали в моховому, м'якому килимку. Раптом попереду заворушилися кущі, і назустріч малюку вийшла людина.

Це був молодий кремезний чоловік із села за річкою, одягнений у світлу полотняну сорочку майже до коліна, підперезану плетеним шнурком. На ногах у нього були темні широчезні полотняні штани. А взутий він був, як і всі мешканці обох сіл у зручні постоли з коров'ячої шкіри. Його чорне пряме волосся досягало плечей і було щільно стягнуте сірим начольником. Обличчя чоловіка прикрашала невеличка чорна борідка. У правій руці він тримав напоготові маленьку сокирку.

Чоловік здивовано оглянув дитину, яка одна блукала біля болота. Хлопчик був одягнений лише в коротеньку сорочку, що ледве прикривала його стегна. Але коли чоловік побачив вишиту на ній червону яргу, він відсахнувся, зійшов зі стежки й знову зник в кущах. Данко почув тільки звуки кроків, які досить швидко віддалялися.

Ілей виходив з лісу, не розбираючи дороги, прорубуючи собі шлях сокирою крізь густі зарості. Він завжди вважав себе воїном, якому не притаманний страх. Але зараз він злякався, хоча зізнатися собі в цьому йому було дуже важко. Ілей був впевнений, що побачив примару. Він сам мав таку ж сорочку, вишиту матір'ю і беріг її глибоко в скрині, як нагадування про те, що доля не завжди буває прихильною. А тепер йому довелося зіткнутися віч-на-віч з чимось, що було за межею його розуміння.

Але Ілей був ще й прагматичною людиною. Він згадав, що кілька весен тому їхнє село принесло в жертву Елагу новонародженого хлопчика. Якби цей хлопчик був зараз живий, він виглядав би приблизно так само, як дитина в лісі. Щоправда, Ілей чудово знав і те, що місцем жертвопринесення завжди були гори. Ці думки одночасно промайнули у нього в голові, але спочатку він вирішив в усьому розібратися, а потім робити висновки.

Ілей вийшов із лісу, але опинився на стрімкому східному схилі, з якого спуститися було практично неможливо. Сосни, що росли на ньому, утримували берег від руйнування. Часом ґрунт тут потроху обсипався, оголюючи розчепірене в різні боки, немов пальці рук, їх коряве коріння. Ілей був гарним слідопитом, але побачене так його вразило, що перший раз за все своє життя він збився зі шляху і вийшов не туди, куди планував.

Ілей швидко побіг краєм крутого схилу туди, де той ставав пологішим. Незабаром молодий чоловік опинився на вузькому, немов долоня, обриві. Йому згадалися старі розповіді батька про величезний клен і його дріаду. Батько завжди розповідав цю давню історію, коли привозив його, малого, сюди. Ілей озирнувся. Зараз це місце було порожнім і похмурим. Подумки він відзначив, як тут чудово було б з таким гарним і розлогим деревом.

Ілей спустився до річки. Маленька сокира, якою він так спритно орудував у лісі, була йому тепер не потрібна. Ілей заховав сокирку в шкіряний чохол із заплічного мішка і почав відв'язувати свій човен, який завжди чіпляв до великого кореня під обривом.

"Цей корінь, напевно, колись належав тому самому клену", - несподівано подумав він, але хитнувши головою, вголос промовив:

Дурниці! Вигадки!

Відштовхнувшись від берега, Ілей застрибнув у човен і поплив по течії, обережно спрямовуючи його веслами. Далі річка робила плавний поворот, і чоловік вже рухався вздовж того самого східного схилу лісу, де щойно біг зі спритністю дикого звіра. Ще трохи і на іншому березі з'явиться його село.

Зістрибнувши на землю, Ілей витягнув човен з води. Трохи далі від берега росли старі верби, а біля них утворилася невелика, тиха заплава, з'єднана тонкою протокою з основним руслом. Тут Ілей із батьком у старі часи любили рибалити. Довгі, тонкі гілки верб, мов волосся, майоріли на вітрі. В дитинстві Ілею здавалося, ніби це були величезні бабусі з розпатланими косами, які втомлено схилилися над річкою. Він їх навіть трохи побоювався, а батько лише посміювався з нього.

Ілей затяг човен у тінь під найближчу вербу і перевернув дном догори. Озирнувшись ще раз на ліс, чоловік пішов до селища.

Його рідне село весело співало на всі голоси. Ілею завжди подобався цей веселий гомін різноголосих пернатих. У своєму дворі вони вдвох з батьком збудували голубник з хрестоподібною перекладиною на даху. Батько зробив для голубника різьблені віконниці, а Ілей пофарбував їх у синій колір. Йому здавалося, що так буде красивіше.

«Як небо», - казав він батьку.

Голубник поставили на високі ніжки біля дерев'яного паркану поряд з хвірткою. Навіть на хвіртці красувалися три голуби, вирізані батьком із невеликих дубових обрубків.

Батько завжди щось майстрував із дерева. Заради свого захоплення, вони вдвох з Ілеєм частенько перепливали річку і шукали різний сучкуватий хмиз у лісі. Потім батько над ним довго чаклував: готував, придивлявся та вибирав потрібний ракурс. І лише тоді розпочинався процес творіння.

Ілей любив дивитися, як з-під рук батька з непоказного, на перший погляд, обрубку виходила незвичайна тарілка для маминих ароматних пиріжків або садова діжка для овочів та фруктів. А коли батько мав настрій, то вирізав іграшки: собак, котів і, звичайно, птахів.

Ілей був зовсім хлопчиськом, коли батька не стало. Швидко. Ось тільки жартував з матір'ю, обіцяв нову діжку зробити, а потім зненацька впав у дворі й вмер…

Ілей згадав батька і з сумом зітхнув. Вдалині він побачив свій голубник з різьбленими віконницями під колір неба. Ілей махнув рукою голубам, що сиділи на перекладині та звернув на іншу вулицю, що йшла круто вправо.

"Мати, напевно, чекає, але спершу розберуся з однією справою", - міркував Ілей, крокуючи по курній дорозі.

Хати в Пташиному були всі, як один, збудовані з міцного соснового сухостою. Розрізняла їх хіба що фантазія самого господаря. Хто різьблені деталі додасть, хто розфарбує, а хто зеленню засадить. І так красиво стає, що погляд не відвести!

Незабаром Ілей підійшов до хатинки, яка була майже повністю заплетена виноградною лозою. Поряд із хатою колись давно утворився невеличкий ставок. Уздовж усього його берега та й у самій воді були качки. Вони копошилися в тині на мілководді, крякали, билися, спали на камінні, засунувши голову під крило. Іноді злітали та роблячи коло-друге навколо ставка, знову бралися за свої качині справи. Качки були різні: свійських порід та дикі, ще зовсім пташенята та дорослі. Від ставка досить сильно і неприємно тхнуло болотом. Вода заросла ряскою і була каламутно-зеленого кольору, але качиному царству, здавалося, там було дуже комфортно.

Ілей, як і раніше, зупинився помилуватися. Коло хатинки зі ставком не було ніякого паркану, тому діти, особливо всюдисущі хлопчаки, часто вдавалися сюди подивитися і нагодувати качок.

На лавці біля ґанку сиділа бабуся, смикаючи в руках квітчасту хустинку. Дивлячись на неї, Ілій подумав, що давно тут не був. Навіть виноградна лоза з того часу так сильно заплела стіни, що вікна можна було тільки насилу розгледіти крізь суцільне листя.

- Доброго здоров'я, матінко! – голосно привітався Ілей. - Підкажіть, будьте так ласкаві, де мені Вятка знайти?

- Це ти, Ілею? - приглядаючись, запитала старенька.

- Я, матінко! - Ілей підійшов ближче, щоб жінка змогла його краще розгледіти.

Бабуся уважно подивилась на Ілея.

- Вятко на риболовлі з самого ранку, — сказала вона і підвелася з лави. - Скоро вже й повернутися має.

- Дивно, не бачив я його біля заплави, — знизав плечима Ілей, збираючись йти.

- Ні, — похитала головою старенька. - Вятко нині рибалить на стариці.

- Дякую, матінко!

Ілей ще трохи постояв в роздумах, проводжаючи очима стареньку, яка повільно шкутильгала до хати. Коли двері за нею зачинилися, він швидким кроком попрямував у бік старого русла.

Колись під час сильної повені їхня вертлява річечка промила собі нову, коротшу дорогу. Але старе русло не засохло, перетворившись на мальовниче озеро з холодними ключами. Ім’я озеру так ніхто і не дав, називаючи це місце просто «старицею».

Старицю любили місцеві дітлахи за її невеликий піщаний бережок, де купатися і плескатися було одне задоволення. Рибалки теж ходили сюди, але великої риби в стариці не водилося. Тут більше любили посидіти, дивлячись на тиху, спокійну поверхню води, а іноді й подрімати.

Ілей зрізав собі шлях городами й невдовзі вийшов із села. Дорога на старицю йшла через пшеничне поле. Була вже середина дня, і літнє сонце пекло безжально. Ілей подумав, що Вятко давно мав повернутися з рибалки.

«Де його носить? Весело буде, якщо він зараз у селі, а я в таку страшну спеку даремно йду на старицю!» – нервував Ілей, відчуваючи навіть через постоли жар від стежини.

Він зупинився, обмірковуючи, чи варто йти далі, чи відразу повернутися. Назустріч бігла зграйка місцевих хлопчаків. Було видно, що вони викупалися перед дорогою, щоб було не так спекотно повертатися. Краплі злітали з їхнього волосся, а босі мокрі ноги стали чорними від налиплого пилу. Коли хлопці зрівнялися з Ілеєм, той схопив за руку одного з них.

- Малий, стій! Ти Вятка бачив на озері?

Той косо глянув на Ілея, а потім стрімко висмикнув свою руку.

- Він зранку спить під липою, де заводь, — крикнув хлопчик і побіг наздоганяти інших дітлахів.

Заводь на озері зберігся ще з тих часів, коли старе русло було повноцінною частиною річки. Там вздовж усього берега росли запашні липи, а помірне дзижчання бджіл у період цвітіння та аромат від квітів створювали таку неповторну атмосферу, що й справді тягнуло на сон. Дно заводі було всіяно джерелами, тому вода тут була завжди прохолодна, навіть у найсильнішу спеку.

Ілей махнув рукою хлопчакам і поспішив до старого русла.

Він справді знайшов Вятка, який міцно спав на траві під липами. Ні наловленої риби, ні вудки поряд з ним не було. Ілей сів поруч і почав трясти приятеля.

У дитинстві вони мали свою банду, майже розбійницьку. Скільки різних пригод їм разом довелося пройти та небезпечних витівок зробити! Нині ж Ілею здавалося, що друзями вони ніколи не були. Ілей згадав, як хлопчаками бігали сюди купатися та рибалити. Вони й тоді були зовсім різні: Ілей — наполегливий, діловитий, а Вятко — м'яко характерний і тихий…

Ілей вкотре з подивом подумав, чому старійшини вибрали саме кволого Вятка нести немовля в жертву Елагу.

Ілей кілька разів штовхнув сплячого приятеля і з неприхованою зневагою вигукнув:

- Вставай, підіймайся ти, дурню!

І справді, що в ньому було такого, що з усіх юнаків села така честь дісталася саме йому, цьому дурню, Вятку!

Нарешті той ворухнувся і розплющив очі.

- Ілей? Ти чого? - Вятко підвівся на ліктях і запитливо подивився на друга. - Задрімав я... Рибу ловив, а потім задрімав.

Вятко був довготелесий, з густою світлою шевелюрою, що стирчала неохайною мітлою в різні боки.

- І де ж твоя риба? – глузливо запитав Ілей.

- Риба? - погляд Вятка на мить застиг. – А! Я її хлопцям віддав. Вони тут купалися вранці.

- І вудку?

- Нє… - посміхнувся Вятко. - Вудка в кущах!

- Гаразд, — Ілей серйозно подивився на приятеля. - Є до тебе розмова.

- Кажи вже, - позіхнув Вятко і ліг на спину, закинувши руки за голову.

- Два роки тому куди ти відніс дитину? - почав Ілей, який ніколи не любив довгих і порожніх розмов.

Очі Вятка широко розплющились, і він швидко сів. Було видно, що Вятко зовсім не очікував такого питання.

- Яку дитину?

- Не придурюйся! Ти знаєш, про що я! - Ілей помітно нервував.

Вятко замислився, а потім опустив голову і дуже тихо заговорив. Ілею довелося присунутися ближче, щоб щось почути.

- Не знаю, звідки ти про це дізнався, але я розповім, як було, — почав він майже пошепки. - Я тоді ніс його вздовж річки, коли побачив, як грозові хмари згущуються над вершинами гір. А ти пам'ятаєш, що я найбільше у світі боюся грози?

Вятко з благанням глянув у вічі товариша, але не побачивши в них очікуваного співчуття, знову опустив погляд.

- Як собака! - зневажливо кинув Ілей.

- Так, — сумно погодився Вятко, — як собака... Я тоді зупинився, щоб перечекати грозу в долині. Попереду я помітив невеликий лісок і вирішив, що найкраще сховатися там. Немовля всю дорогу спало, тому я про нього практично не згадував.

Він задумливо зітхнув і продовжив голосніше.

- Там я зустрів його.

- Кого? - Ілей уважно подивився на Вятко.

- Я не знаю. Це був мандрівник – людина не з наших сіл. Він прийшов з-за гір. Він тоді розпитав мене, хто я, звідки й куди йду. Я йому розповів про наш звичай. Що мені випала така честь…

- А він? Що він сказав?

- Я вже точно не пам'ятаю, — розвів руками Вятко. - Він відразу зрозумів, що я боюся грози й запропонував перечекати її разом. Потім взяв кошик із малюком і зазирнув у нього. Дитина спала, а цей чоловік якось дуже уважно і довго на неї дивився. А тоді він сказав мені, що до гір йти зараз небезпечно і що краще віднести малюка на той високий лісовий пагорб, який добре виднівся звідти, де ми сиділи.

- І ти погодився, — ствердно промовив Ілей.

- Так, — кивнув Вятко. - Я і зараз вважаю, яка різниця: гори чи той пагорб у лісі. До того ж цей мандрівник зголосився йти разом зі мною. Потім ми перейшли мостом на інший берег і піднялися в ліс.

- І ніхто не зустрівся вам на дорозі? Може, рибалки чи пастухи? - запитав Ілей, якому поки що все здавалося дуже непереконливим.

- Ні, — знизав плечима Вятко. - Ми швидко дісталися пагорба, не зустрівши дорогою ані людей, ані звірів. Навіть птахів я не бачив і не чув. Як зараз пам'ятаю, яка дзвінка тиша стояла в лісі перед грозою.

Тут Вятко знову замовк, згадуючи день, який і так чітко врізався в пам'яті.

- І що було далі? - буркнув нетерпляче Ілей.

- Далі? Там нас і спіткала гроза, від якої ми намагалися втекти. Я дуже злякався. Тоді незнайомець взяв кошик із малюком і сам піднявся на пагорб. В ту мить так грюкнуло, що я втік, так і не дочекавшись, коли він спуститься. Повір, я дуже злякався!

- Так, я зрозумів, — стомлено сказав Ілей.

- Я забрався у перший-ліпший сарай на околиці Лугового і з головою забився у сіно. Виліз я звідти тільки перед світанком і помчав до річки. Перейшов мостом на наш берег і повернувся до села. От і все.

Ілей подумав, що все розказане приятелем більше скидається на порожню вигадку. Якби не одне “але”. Він справді бачив маленького хлопчика в лісі. І непросту дитину, а в тій самій сорочці з вишитою яргою!

Ілей відчужено подивився на кудлату, біляву голову Вятка. Той сидів, згорбившись і підібравши під себе ноги. Думка, яка народилася в Ілея, була трохи божевільною.

- Тепер усі дізнаються? - сумно промовив Вятко, не підіймаючи очей.

- Що? - розгублено перепитав Ілей. - А, ні… Не дізнаються.

Він стрімко підвівся і підійшов до води, яка завжди була тут тиха і нерухома.

- А чому ти спитав про дитину? - почув він голос Вятка за своєю спиною.

Ілей не відповів. Він трохи постояв, дивлячись на рівну поверхню річки, а потім розвернувся, швидко підійшов до Вятка і сів навпочіпки навпроти нього.

- Тому що цей хлопчик вижив, — уважно дивлячись у вічі Вятка, прошепотів Ілей.

- Вижив? - також пошепки промовив Вятко.

- Так, якимось чином вижив...

Молоді люди ще деякий час мовчки дивилися один на одного.

- Ти знаєш, що його мати померла, майже відразу, як у неї забрали дитину? - похмуро поцікавився Вятко, опускаючи погляд. - А батько малого пішов за гори.

- Як померла?

- Точно не знаю, — знизав плечима Вятко. - Незрозуміла там історія. Начебто потонула у своєму дворі в діжці з водою.

- Так, справді дивно. Чомусь я не пригадаю цього…

- Що ж тепер робити? - в голосі Вятка з'явилися нотки тривоги.

- Робитимеш так, як я тобі скажу. І ніхто не дізнається, який ти боягуз і брехун!

-Так, так! Як скажеш! - зітхнув Вятко.

-Тоді, слухай! - Ілей відвернувся від товариша, сівши на траву обличчям до води. - Надвечір я приведу хлопчика до занедбаної хатини на старому хуторі. Чекаю на тебе там не пізніше заходу сонця.

Ілей встав і швидко пішов стежкою в бік села, навіть не попрощавшись.

- І вогню з собою захопи, — крикнув він, не обертаючись.

Вятко був спантеличений. Він ще якийсь час сидів, обмірковуючи слова приятеля, а потім ліг на траву і почав дивитись на небо.

Коли Ілей зник з поля зору, рот Вятка розплився в посмішці. Він багато чого не домовив другові. Не розповів, що насправді хотів врятувати малюка від смерті. Приховав, що зробив усе можливе і неможливе, щоб старійшини обрали саме його. І про мандрівника… Але тут Вятко й сам до кінця не зрозумів, як їхні шляхи так легко перетнулися…

“Головне, хлопчик живий! - подумав Вятко, щасливо посміхаючись і розглядаючи маленьку, витягнуту хмарку, схожу на білу пір'їнку. - Не збрехав мандрівник, що ліс нагляне за малюком”.

- Живий хлопчик, але ненадовго, — промовив хтось хрипким голосом, виходячи з-за дерев і прямуючи до Вятка.

Вятко стрімко підвівся назустріч. Довготелесий і незграбний з безглуздою копицею білявого волосся, він здався смішним чоловікові з хрипким голосом. Незнайомець був одягнений у чорний довгий плащ, попри нещадну спеку, яка тривала в Хорсинії вже не перший день. Чоловік голосно розсміявся, ховаючи клинок з різьбленою ручкою собі за пояс.

- Ви хто такий?

- Ти ж розумний, Вятко, — вдосталь посміявшись, хрипко відповів незнайомець. - А якщо розумний, маєш здогадатися, хто я. Особливо після того, як ти відібрав те, що по праву належало мені!

- Що я у Вас забрав? - відступивши на крок назад, запитав Вятко, озираючись на всі боки.

- Не дуркуй хлопче, — незнайомець знову потягнувся за кинджалом. - Дитину, новонародженого хлопчика, якого ти разом з Адонаєм відніс у ліс позаминулої весни.

Вятко знову озирнувся, немов шукаючи захисту в когось невидимого, а потім зітхнув усім тілом і сів на траву.

- Мандрівник казав, що життя дитини коштуватиме мого життя…

- Адонай збрехав! - перебив Вятка незнайомець, виймаючи клинок. - Життя цього немовляти коштуватиме багатьох ваших життів, а не одного твого! Твоє життя занадто нікчемне, щоб лише їм одним віддавати мені борг. Я навіть руки бруднити не буду, ти сам зробиш все, що потрібно!

…Тим часом Ілей, дійшовши до села, побіг стежкою, що круто вела вгору по схилу, зарослому кабачками й гарбузами. Вона вела через сусідські городи прямо до його двору.

Мати щось смачне готувала, тому ще на підступах до хати ніс Ілея вловив аромат смаженої цибулі.

- Мати! - крикнув Ілей, відчиняючи хвіртку.

Назустріч йому з прочинених дверей вийшла статна молодява жінка з чорним, наче вороняче перо, волоссям, зібраним у тугий пучок. На ній була довга темно-зелена сукня, що так вдало гармоніювала з болотним кольором її очей. В руках жінка тримала маленький білий рушник.

- Ти де пропадав? - стомлено запитала вона.

- Я був зайнятий, — ухильно відповів Ілей, опустивши погляд.

Він знав, якщо мати зараз дізнається про капкани, вона вижене його з дому. І дорога сюди назавжди буде йому закрита. Втім, вона обов'язково дізнається, але тоді полювання вже дозволять старійшини обох сіл. А це лише справа часу. Так міркував Ілей і не турбував матір раніше.

Вона була жінкою суворою, зі своїми усталеними поглядами, а він її любив і боявся втратити. Мати й батько завжди з повагою ставилися до лісу та його мешканців. Але на відміну від батька, в ліс жінка ніколи не ходила, боячись духів, що там живуть.

Ілей був у їхній родині первістком. Для нього вона, як і багато інших жінок Хорсинії, вишивала сорочку з яргою. Йому вона співала пісні про покинуту, закохану дріаду, про райдужних наяд з лісового озера та про вічнозелений Каштан. За нього вона боялася. На нього одного покладала всі свої надії. Інших дітей жінка так і не змогла народити, от і став Ілей для неї першою та єдиною дитиною, заради якої вона жила.

Мати уважно подивилася на сина, який явно щось від неї приховував, але нічого не сказала.

- Їсти будеш? - зітхнувши, запитала вона.

- Так, — коротко відповів Ілей.

Він умився в діжці з дощовою водою і ввійшов до хати.

- Мати, мене не буде до завтрашнього вечора, — голосно сказав Ілей, сідаючи на лавку біля великого дубового столу, який вони сколотили вдвох із батьком багато років тому.

На столі, застеленому сірою полотняною скатертиною, у глиняній мисці стояла печена картопля, а поряд були насипані вимиті огірки та помідори. На краю, загорнутий у світлий рушник, лежав гарячий хліб. Ілей любив запах свіжого хліба. І зараз, сидячи за столом, навіть заплющив очі, вдихаючи аромат.

- Перш ніж підеш, води в діжку натягай, — озвалася з ґанку мати.

- Добре, натягаю, — задумливо промовив Ілей, очищаючи печену картоплю.

Поївши, Ілей загорнув у великий полотняний рушник, що лежав поруч на столі, кілька печених картоплин та огірків. Склавши їжу у свій заплічний мішок, він подивився на гарячий хліб. Не втримавшись, Ілей відламав від нього половину, заховав у мішок і вийшов на ґанок.

Мати розмовляла з сусідкою через плетену огорожу. Наносивши в діжку, що стояла біля хати, крижаної та смачної води з дальньої криниці, Ілей наповнив флягу і пішов до річки, махнувши матері на прощання.

Глава 4

Ілей прив'язав човен на звичному місці під обривом і швидко видерся стежкою. Ліс ще дрімав у полуденній спеці. Ілей витер піт з чола й озирнувся.

"Навіть птахів не було чути", - згадав він слова Вятка.

"Як таке може бути?" - подумав Ілей, а вголос додав:

- Бреше! Ліс не може бути абсолютно мовчазним.

Лісових духів він до уваги не брав, вважаючи їх існування не те що неможливим, а скоріше малоймовірним. У дитинстві він любив історії про німф і лісовиків, але сам їх ніколи в очі не бачив. А вірити в те, чого не бачив, Ілей не збирався.

Альви були в його розумінні просто казковими істотами – з ними навіть сільським старожилам за все їхнє довге життя не вдалося зіткнутися. Що стосується птахів та звірів, тут Ілей для себе вирішив, що створені вони виключно для потреб людини.

Він був одним із тих, хто палко підтримував зняття заборони з полювання в лісі. Йому було байдуже, що колись давним-давно люди відмовилися від вбивства диких тварин за своєю доброю волею. Що там сталося, Ілею було не цікаво: він жив у новому часі. Хоча ні! Він пам'ятав, звичайно, але все це були лише старовинні перекази й не більше. А торгівля хутром та шкурами з далекими сусідами з-за гір була б чудовим способом розбагатіти.

У Ілея була мрія: він хотів побувати в тих землях, які лежали набагато далі за гірський хребет і сусідню Волосію. Ті землі з дитинства вабили Ілея своєю таємничістю та невідомістю, а невеликі уривки оповідань, що збереглися про них в Хорсинії, тільки сильніше підігрівали його бажання. Ця давня дитяча мрія про захопливі і небезпечні пригоди весь час спонукала його до дій. А щоб її здійснити, Ілей мав стати багатим, бо для такої подорожі потрібні були міцні коні, збруя та люди, готові йти за ним, хоч на край світу.

Обережно ступаючи, Ілей йшов тими місцями, де ще з вечора розставив капкани. Він вирішив собі: поки старійшини сіл погодяться на відновлення полювання (а це обов'язково станеться), він вже зараз почне діяти.

На свій подив, Ілей побачив, що всі капкани спрацювали, але були порожніми. Це його страшенно здивувало, адже ще на світанку він виразно чув крик звіра, який потрапив у пастку.

Обійшовши всі місця і зібравши свої капкани, Ілей сховав їх у заздалегідь підготовленій ямі, виритій під корінням сосни й заваленій купою хмизу. Потім він обтрусив з себе налиплі соснові голки та вирушив до болота, де вранці зустрів дитину.

Ілей добре орієнтувався у лісі. Батько завжди брав його із собою по гриби, ягоди чи хмиз. Він показував Ілею, як запам'ятовувати дорогу чи що робити, якщо заблукав. Ще батько вчив завжди просити дозволу у дріад на збирання та розповідав про лісовиків й про їхні лігва. Але найбільше Ілею подобалися старовинні перекази. Про війну людей з духами та про сміливу Ейлин, яка не побоялася могутніх лісовиків. Ось тоді він слухав, не пропускаючи жодного слова й уявляв себе на місці героїв з минулого, може й не зовсім реальних, але дуже сміливих та сильних. Ілей усміхнувся спогадами, що зненацька нахлинули, й сміливо попрямував, не розбираючи дороги та спритно орудуючи маленькою сокиркою.

Ілей перетнув березовий гай і впритул наблизився до болота. Навкруги стояла тиша. І справді, не було ані пташиних голосів, ані звірячих криків. Ілей напружив слух. Здавалося, ліс завмер, спостерігаючи за ним уважними очима, прихованими десь у листі. Цей погляд Ілей виразно відчув спиною і швидко обернувся, але ніде нікого не побачив.

Ліс дійсно спостерігав. Маленькі альви причаїлися в кронах дерев і дивилися сповненими жаху і болю очима на істоту, яка принесла в їхній світ смертельну небезпеку. Птахи відчули тривогу і замовкли, боячись своїм голосом залучити ще більше неприємностей. Дріади не виходили зі своїх домівок, і не було чути шепоту їхніх голосів, що так часто сприймався людьми просто, як шелестіння листя.

Сьогодні, ще до світанку, в капкан Ілея потрапив старий лис. Дякуючи Яуці, який швидко прийшов на допомогу, горя не сталося. Лісовик мав чудове чуття і відшукав усі розставлені Ілеєм капкани. А щоб ніхто зі звірів більше не потрапив у залізні пастки, він їх відразу ж спрацював. Вперше за все своє життя, Яука зрозумів, що ліс, який раніше був відкритий та приязний до людей, необхідно терміново захистити.

"Як було б добре, якби Ірада була жива, але, на жаль, її не повернути", - з жалем міркував лісовик.

Цей день, який так несподівано розпочався для всіх лісових мешканців, став початком нової історії протистояння людей і духів Хорсинії.

Тим часом Данко будував маленьку хатиночку з каменів біля входу в лігво Яуки. Каміння падали, але він уперто продовжував свою гру. Лісовик знову кудись пішов, залишивши ситого Данка грати одного і суворо заборонив за будь-що уникати нори.

Раптом малюк підняв голову і прислухався. Його налякала тиша, в якій він слабо розрізнив тривожне інтонування альв. Данко підвівся, щоб сховатися в норі, як того навчив його Яука, але виразно почув хрускіт сухого сучка за спиною. Данко обернувся і побачив ту саму людину, яку зустрів на стежці біля болота ще на світанку.

Чоловік поманив його рукою і посміхнувся. Хлопчик не злякався. Навпаки, йому стало цікаво, навіщо покликала його ця вже трохи знайома людина, яка до того ж так привітно посміхалася. Данко зробив назустріч Ілею кілька кроків, але в ту ж мить альви, що ховалися у листі, голосно закричали про небезпеку. Малюк, звичайно, почув попередження маленьких істот, але зробити нічого не встиг.

Ілей, який теж почув якийсь незвичайний звук, що пролунав відразу з усіх боків, кинувся до дитини. Схопивши його поперек тулуба, він затис хлопчика під лівим ліктем і побіг у бік річкового обриву.

Малюк перший раз в житті так сильно злякався, що не зміг навіть закричати чи заплакати. Він відчайдушно бовтав руками й ногами, сподіваючись звільнитися, але отримавши кілька сильних ляпанців, завмер. Ілей ніс хлопчика мовчки. Він був абсолютно впевнений, що ця дитина виросла у звіриній родині, а тому ні розмовляти, ні розуміти його просто не може.

Данко у свої два роки трохи знав мову птахів та звірів. Людську ж мову він не просто розумів, а вже потроху белькотів, завдяки Яуці. Але зараз його страх був такий великий, що малюк тільки тихенько скиглив, наче вовченя.

Досить швидко вони дісталися ріки. Ілей спритно спустився вниз, особливо не турбуючись про комфорт дитини. Він відв'язав човен і відштовхнувшись від берега, застрибнув в нього. Тільки тоді Ілей опустив малюка на мокре дно. Він не звертав на зляканого Данка жодної уваги, а той заповз під широке сидіння на кормі й згорнувшись калачиком, стиснувся і затих.

"Точно, як звірятко", - зневажливо подумав Ілей, дивлячись на маленьке тільце дитини.

Коли Ілей причалив до протилежного берега Тіни, порослого плакучими вербами, він витяг хлопчика з-під сидіння. Так само безцеремонно затиснувши його під лівим ліктем, він вистрибнув на мулистий берег. Правою вільною рукою чоловік витяг човна з води та поклав його на траву під дерева. Спека поступово спадала. Прикрив очі, Ілей, глянув на сонце, яке повільно хилилося до гір і поспішив стежкою, що вела до старого хутора.

Колись на тому хуторі жила подружня пара похилого віку. Ілей ще застав їхній маленький дворик доглянутим і повним життя, але це було дуже давно. З того часу багато що змінилося, а сама хата сильно занепала. Був на цьому хуторі чудовий фруктовий сад, що так приваблював дітей всю теплу пору року. І яблуні, і груші, і сливи з абрикосами! А ще, в найдальшому куточку саду, практично над річкою, росла велика і розлога шовковиця. Таких великих ягід, як на тому дереві, Ілей більше ніде не зустрічав. Він згадав, як разом із сусідськими хлопчиськами міг провести на тому дереві весь день, сидячи на гілках, бовтаючи ногами і об'їдаючись солодкою шовковицею, що стигла просто на очах.

Незабаром стежка, якою йшов Ілей, привела його до цього саду. Такі знайомі з дитинства дерева виросли ще більше, але тепер мали досить недоглянутий вигляд. Подекуди сад щільно заплів колючий та повзучий чагарник, тому пробиратися ним було неприємно та небезпечно.

Ілей зупинився біля однієї з яблунь. Колись яблука саме з цього дерева подобалися йому найбільше. Ілей зірвав із гілки трохи незріле зелене яблуко. Він його надкусив, але відразу ж викинув в сторону.

- Кислятина, — сплюнувши, промовив він, — а раніше були смачні.

Ілей опустив дитину на траву під дерево і зірвав ще одне.

- На, їж! - чоловік простягнув яблуко малюку.

Той підняв на Ілея злякані, широко розплющені очі й швидко взяв яблуко з його рук.

- Бач, ти! – здивувався Ілей. - Зрозумів мене!

Чоловік присів поряд із хлопчиком.

- Ти мене розумієш?

- Так, — несміливо промовив малюк.

- Хто ж тебе розмовляти навчив? – поцікавився Ілей.

- Яука, — проковтнувши шматочок яблука, відповів Данко.

- Яука? Лісовик? – недовірливо перепитав чоловік. - Брешеш!

Малюк мотнув головою і знову почав гризти яблуко.

- Смачно? – розгублено запитав Ілей.

Данко швидко закивав.

- Так… мені теж було смачно колись...

Ілей дивився на хлопчика, який з апетитом гриз кисле, незріле яблуко і мимоволі згадав себе в дитинстві.

- Може в тебе є ім'я, малий? - поцікавився він, коли дитина вже доїла.

Малюк кивнув і поважно промовив:

- Данко!

- Бач, ти! Данко… – немов смакуючи на губах, простягнув Ілей. - Це хто тебе так назвав?

- Яука! - відповів хлопчик і посміхнувся.

Ілей дивився на малюка, а сам згадав розповідь Вятка про дивну смерть його матері. Якби не це прокляте жертвопринесення, жила б вона зараз разом зі своїм сином, раділа б його посмішці. І звали б тоді хлопця якось по-простому, по-сільському.

- Данко — дивне ім'я, — задумливо промовив він. - І все одно брешеш — лісовиків не буває.

Вони ще трохи посиділи під яблунею. Потім Ілей підвівся і глянув на сонце.

- Вставай! - наказав він. - Йтимеш за мною. Не відставай!

Данко схопився і побіг слідом за Ілеєм.

Скоро фруктові дерева закінчилися, і попереду з'явилася стара хатинка із забитими вікнами.

Літні люди, що жили на цьому хуторі, померли практично одночасно, переживши один одного всього на кілька днів. Після їхньої смерті хату забили, худобу та птицю розібрали, і маленький хутір з великим садом залишився без господарів.

Хлопчаки ще довго за звичкою бігали сюди, поки сад не став потроху хворіти й вироджуватися. Вже не так родили покинуті людьми дерева, а стежки густо заросли травою. Все навкруги наче здичавіло без турботливих і працьовитих рук.

Ілей з малюком підійшли до хатинки. Чоловік озирнувся та швидко вштовхнув хлопчика в прочинені двері, а потім зайшов сам. Вятка ще не було на місці, хоча сонце вже практично сховалося за гори, і починало вечоріти.

- Де його носить? - роздратовано прошепотів Ілей, прикриваючи за собою двері.

З зачиненими дверима в хаті стало зовсім нічого не видно. Пахло вогкістю. Земляна підлога де-не-де вкрилася слабкими блідими паростками якоїсь рослини, за які чіплялися ноги.

Вони трохи постояли, не рухаючись. Коли очі нарешті звикли до темряви, можна було побачити обриси того нехитрого начиння, що лишилося від колишніх господарів. Ліворуч, між двох забитих вікон, стояв великий стіл з лавками одна навпроти іншої. Далі, в глибині хати біля її задньої стінки було щось, за формою схоже на лежак. Піч була з іншого боку і займала практично всю праву половину хатинки.

Ілей взяв Данка за руку і підвів його до самого столу.

- Залазь на лаву, — наказав він малюку, — зараз їжу дам, вечеряти будемо.

Данко швидко видерся і сів. Ілей зняв заплічний мішок і почав розв'язувати вузол на ньому. Впоравшись, він розгорнув мішок, з якого відразу пахнуло свіжим хлібом та печеною картоплею.

Ілей засунув руки в мішок, розламав хліб навпіл і простягнув Данку шматок. Малюк ніколи раніше не бачив хліба, тому зараз, зголоднівши, їв його з інтересом, але жадібно і швидко.

- Досить! - грубо сказав Ілей, коли дитина простягла руку за наступним шматком.

Потім чоловік дістав із мішка два огірки й простяг один з них Данку.

- На, похрумти! - трохи пом'якшившись, промовив він, сідаючи з ним поруч на лаву.

Так вони сиділи вдвох і мовчки їли свіжі, хрумкі огірки, запиваючи холодною водою з фляги.

Вятко все не йшов. Ілея, який з минулої ночі майже не спав, почало хилити у сон. Він підхопив на руки малюка і пішов з ним разом до дерев'яного лежака. Там чоловік ліг на бік, вклавши Данка поруч із собою.

Коли перші ранкові промені почали проникати в щілини забитих вікон, Ілей прокинувся. Він ривком скочив з лежака, підійшов до дверей і обережно визирнув назовні. Біля хати було тихо, тільки птахи радісно щебетали, зустрічаючи світанок. Ілей зачинив двері й замислився. Вятко так і не з'явився. Що це могло означати, він не розумів. Навряд чи Вятко був такий безрозсудний, щоб махнути на все рукою та проігнорувати Ілея. Потрібно було сходити до села і в усьому розібратись на місці.

Ілей глянув на малого Данка. Дитина ще спала, смішно посмикуючи ногами та руками уві сні.

"Сниться, що бігає", - подумав чоловік і посміхнувся.

Мішок з їжею з вечора стояв на столі. Ілей витяг звідти останній шматок хліба і трохи повагавшись, поклав його на стіл, а поруч виклав з рушника кілька печених картоплин. Зав’язавши заплічний мішок, він поспішив до виходу.

Ілей тихо вийшов з дому, прикрив за собою двері та підпер їх невеликою колодою, що лежала поблизу. Він трохи постояв, прислухаючись, а потім швидким кроком вирушив стежкою, що вела до села. Сонце потроху підіймалося, але в повітрі вже виразно відчувалася спека. На небі не було жодної хмарини.

"Ех, добре було б на старицю зараз!" - Ілей навіть зітхнув, але вперто мотнувши головою, прискорив крок.

Підходячи до села, він побачив незвичну метушню. В Пташиному завжди вставали засвітло, але життя текло розмірено, і зайвого занепокоєння тут ніколи не помічалося. Ілей зупинився на роздоріжжі. Попереду, ближче до хати Вятка, стояли сусідські хлопці. Баби бігали, махали кудись у далечінь руками та перемовлялися між собою. Хтось чи то кричав, чи то плакав.

Ілей краєм ока побачив хлопчика, який з цікавістю виглядав з-за зеленої огорожі свого двору, намагаючись щось розгледіти.

- Гей, хлопче! - Ілей напівпошепки звернувся до нього. - Що тут трапилося?

- Здається, Вятко потонув, — запинаючись, відповів той.

- Як так, потонув? - голосно вигукнув Ілей, через що хлопчик злякано відсахнувся. - Ти що таке кажеш, малий!

Позаду почулися чиїсь квапливі кроки. Ілей обернувся і побачив діда Богшу в потертому солом'яному капелюсі. Старий кудись поспішав на тремтячих, напівзігнутих ногах.

- Діду! Що тут сталося? - гучно крикнув Ілей.

- Це ти, Ілей? - запитав Богша, не зупиняючись.

- Я, діду, я! Кажи вже! - Ілей пішов поруч, чекаючи на відповідь.

- Вятко… Вятко потонув, — так само не зменшуючи ходу, відповів старий. - Рибалки на світанку ходили на старицю і там побачили його... в заплаві...

- В заплаві? - не вірячи своїм вухам, голосно перепитав Ілей. - Точно його?

На це дід нічого не відповів, перебираючи своїми старими ногами по курній дорозі.

- Витягли? - взявши себе в руки і трохи заспокоївшись, поцікавився Ілей.

- Так… А, он там, — дід Богша махнув вперед рукою, — везуть вже.

Ілей побачив вдалині коня, запряженого в віз і старого чоловіка, який вів його під вуздечки. Поруч йшли ще чоловіки.

Порівнявшись із хатою, зарослою виноградною лозою, дід та Ілей зупинилися. Старий зняв свій солом'яний капелюх, оголивши зморшкувату, лису голову. Ілей глянув на нього і трохи повагавшись, одним різким рухом зірвав зі свого волосся начольник.

Качки, як і раніше, копошилися на березі ставка, гомоніли та хлюпалися у воді.

"Невтямки їм", - подумки зітхнув Ілей, спостерігаючи, як віз, з босими ногами, що стирчали з нього в різні боки, під'їжджав до хати.

У возі й справді лежав Вятко. Він був у промоклих наскрізь сорочці та штанях, що прилипли до тіла. Його біляве, мокре волосся зараз здавалося чомусь темним, а обличчя ніби втратило свій колишній добродушно-простуватий вираз і загострилося, посерйознішало.

Ілей на мить завмер, дивлячись на химерні зміни, що трапилися з Вятком після смерті.

“Чому він в одязі? – промайнуло в голові Ілея. - Як так могло статися?"

Потім він стрімко розвернувся і пішов геть.

«Що мені тепер робити з дитиною? Без Вятка весь мій план нічого не вартий. Може, відвезти його назад у ліс? Чи вбити тут?» — міркував Ілей дорогою на хутір, смикаючи в руках начольник.

Думка про вбивство зчинила в душі Ілея таку сильну тривогу, що він поспішно її відкинув.

Ілею було шкода, що його задум не здійснився, адже так легко все могло в нього вийти! За допомогою Вятка та дитини Ілей збирався обвести навколо пальця раду старійшин. Він хотів, щоб старійшини повірили в те, що Елаг відмовився від людської жертви та побажав замість неї жертву звірину. Для всіх було б справжнім дивом повернення живого та здорового малюка в сорочці з яргою через два роки. Ніхто навіть не засумнівався б, адже таке не під силу звичайним людям. Вятко грав би роль такого собі провідника, якому з'явився Елаг і наказав забрати дитину назад. Раді старійшин нічого не лишилося б, крім того, щоб зняти заборону на полювання. А щоб полювати можна було завжди, скрізь і кожному, Ілей вигадав послання від Елага, яке мав разом із хлопчиком принести Вятко. В цьому посланні йшлося б про те, що Елаг дозволив людям вільно користуватися лісом за щорічну жертву. Ну а жертвою могла стати будь-яка дика тварина.

Ілей зітхнув. Вятко мертвий, а це означало, що все було дарма.

«Поверну його на болото. Якось він там жив до цього часу, проживе й тепер”, - ухваливши таке рішення, Ілей відчув нарешті приємне полегшення.

Він навіть усміхнувся сам собі та бадьоро попрямував ледве вловною стежкою через фруктовий сад. Сонце тим часом піднялося досить високо і почало, як і минулі дні, нещадно палити й без того суху землю.

- Гей! Потрібен дощ! - крикнув Ілей кудись угору.

Глава 5

Яука всю ніч не спав. Він сидів біля входу у своє лігво і гучно зітхав. Думки, що мучили лісовика, були сповнені водночас тривоги, смутку і рішучості. Весь попередній день він був зайнятий і неодноразово надовго залишав Данка самого в норі. І ось тепер почуття провини не давало йому спокою. Ні, він періодично приходив погодувати хлопчика, але потім знову біг у своїх справах. А тепер Данко зник, і в цьому Яука бачив лише свою провину.

Ввечері, підходячи до нори, він виразно відчув запах чужинця і відразу все зрозумів, так і не знайшовши ніде малюка. Альви своїми сумними піснями тільки підтвердили його здогади, і лісовика почала мучити совість. Ні, він звичайно відчував, що Данко живий і здоровий, але те, що хлопчик зараз був серед людей, дуже лякало і турбувало Яуку.

"Не додивився!" - монотонно стукало у нього в голові.

Справи у Яуки дійсно були важливими. Після того, як ще до світанку довелося звільняти лиса з капкана, потрібно було обійти ліс і знайти інші пастки, щоб більше ніхто в них не потрапив. Потім він подався за болота. Зібравши лісовиків, що мешкали там, Яука запропонував усім об'єднатися, щоб разом захистити їхній спільний ліс від мисливців. Ті лише похмуро вислухали його, явно не збираючись вступати в конфлікт з людьми.

І ось на довершення всього зник Данко. Яука знову згадав відьму Іраду.

"Вона б обов'язково підказала, як вчинити", - подумав він і голосно зітхнув.

Але її поряд не було, і він самостійно був змушений стати віч-на-віч з тією небезпекою, яка чатувала на ліс.

Виснажений тривожними думками, Яука під ранок заснув, притулившись спиною до старої берези. Його короткі, волохаті лапи були безпорадно, по-дитячому підібрані до грудей, а голова звисала набік. Ніхто й підозрювати не міг, що в цьому смішному тільці був захований сильний лісовий дух, здатний на великі звершення.

Лісовику наснився Данко. Його зляканий голос долинав із глибокої, чорної ями. Він просив Яуку врятувати та захистити його. Але той ніяк не міг дістати хлопчика. Потім лісовик перенісся уві сні до себе на болото і побачив вогняний спис, що прямував в лісову хащу. І тут теж не вистачило спритності його коротким лапам. Спис врізався в землю, і бризки вогню розплескалися по всіх деревах навкруги. Коли в сновидінні почалася пожежа, Яука безпорадно стояв і дивився, як горить його ліс. Він вив по-вовчому, ридав і заламував лапи від свого безсилля.

Потім, наяву чи уві сні, Яука побачив Іраду, але не таку, якою вона була останні роки. Не було тієї старої, зморщеної бабусі з довгим сивим волоссям, до якої вже звик лісовик. Ірада йшла до нього болотом боса, плавно ступаючи поверхнею трясовини. Молода, з довгою, каштановою косою та карими, величезними очима. Яука так зрадів, побачивши її, що кинувся назустріч, хвацько перестрибуючи через коріння та хмиз.

- Привіт, Яуко! Я так сумувала за тобою, — ще здалеку крикнула Ірада і весело посміхаючись, підійшла до берега.

Ноги її були чистими, начебто вона зовсім і не ступала в багнюку.

- Ірадо, дівчинко моя! - вигукнув Яука і впав перед нею на коліна. - Ти жива! Ти не вмерла...

- Жива, звісно, — дзвінко сміялася Ірада.

- Мені так тебе не вистачало, — шепотів Яука, обіймаючи своїми волохатими лапами її ноги.

Ірада посерйознішала. Вона присіла поруч і заглянула лісовику в очі.

- Я прийшла, щоб допомогти, — сказала вона і ніжно провела долонею по кудлатій голові лісуна. – Я знаю, що сталося.

Яука знову, як колись давним-давно здивувався мудрості, що причаїлася в її бездонних очах.

- Ось — ягоди. Вони допоможуть твоїй сміливій душі подолати всі небезпеки та нещастя, що загрожують лісу, — сказала Ірада і простягла йому кілька дивних ягід яскраво-жовтого кольору.

За формою вони були схожі на маленькі груші, але аромат мали надзвичайний, немов хтось навмисно змішав різні запахи.

Ірада взяла лапу Яуки та пересипала ягоди йому на долоню.

- Виборюй свій ліс, — сказала вона, — а я завжди буду поряд.

Яука відразу закинув ягоди до свого рота. На смак вони були занадто солодкими, як для нього та дуже соковитими. Лісовик на мить заплющив очі, віддаючись відчуттям, а коли відкрив їх, Іради вже не було. Він схопився і закричав, озираючись на всі боки:

- Ірадо, де ти? Ірадо!

Але ніхто йому не озвався.

Потім лісовик відчув запаморочення. Його тіло почало нити, а голова жахливо розболілася. Він навіть не встиг нічого зрозуміти, як колодою звалився на траву.

Коли Яука прийшов до тями, то з подивом виявив, що весь його вигляд дуже змінився. Короткі лапи стали величезні, ніби стовбури молодих беріз. Волохате тіло лісовика займало практично всю галявину біля нори. Він здивовано видихнув, але звук, що вирвався з його рота, був схожий на рев хижого звіра.

Яука піднявся й оглянув себе. Зростом він перевищував усіх знайомих йому лісовиків майже вдвічі. Тепер він став грізним і великим, як завжди й мріяв. Усвідомлення своєї могутності наповнило душу лісовика такою радістю, що Яука якийсь час просто стояв і посміхався. З тієї миті він відчував у собі силу, здатну розтрощити будь-якого ворога і врятувати Данко!

Альви першими побачили перетворення лісовика і відразу ж рознесли лісом незвичайну новину. Звірі, птахи та лісові духи, знаючи м'який характер Яуки, сміливо вибиралися зі своїх укриттів, щоб подивитися на лісовика і були вражені його новим виглядом.

Яука йшов через ліс величезними кроками, від яких трохи тремтіла земля. Але ліс при цьому співав. Птахи щебетали на всі голоси так радісно, що навіть численні альви не могли їх заглушити. Серед цих звуків лунали голоси звірів і шелестіння дріад.

Незабаром стали приходити інші лісовики, до яких долинула чутка про чарівне перетворення Яуки. Вони йшли болотом, виглядали крізь густий хмиз, кректали та похмуро хитали головами.

Ще був ранок, але весь ліс до самих його околиць вже знав про лісовика, який зміг повністю змінити себе.

В цей час Ілей якраз підходив до покинутого хутора. Він йшов зарослим садом і думав про Вятка, який так безглуздо втратив життя. Йому було не зрозуміло, як людина, яка чудово плавала й провела на річці майже все своє життя, могла потонути.

- Чому він був у одязі? - сам себе питав Ілей і не знаходячи відповіді, знизував плечима.

Ще його турбувало невиразне почуття провини, ніби він якимось чином був причетний до смерті Вятка.

- Але ж це не так, — вголос переконував себе Ілей. - Я його і пальцем не чіпав.

Але почуття провини все одно не залишало чоловіка.

В саду він звернув з основної доріжки до крайнього ряду з ароматними абрикосами, що зростали там.

Абрикоси були стиглими лише на верхніх гілках. Знизу висіли ще зеленці. Ілей спробував потрясти одне за одним дерево, але на траву впало лише кілька штук.

Одягнувши на неслухняне волосся начольник, який він смикав в руках всю дорогу, Ілей зібрав абрикоси, що впали та пішов до хати, де ще на світанку залишив сплячого Данка.

Поруч із покинутою хатинкою, як і раніше, стояла тиша.

"Спить, мабуть, ще", - подумав Ілей, прибираючи колоду, привалену до вхідних дверей.

У хаті було темно. Світло крізь щілини тільки трохи освітлювало приміщення. Хлопчик сидів на лаві за столом і з апетитом їв залишену Ілеєм їжу.

Глянувши на чоловіка, Данко зіскочив з місця і побіг до напіввідчинених дверей.

- Гей, хлопче, ти куди? - схопивши малюка за комір, запитав Ілей.

- Гуляти, — просто відповів Данко.

Ілей подивився в нехитрі очі дитини та трохи подумавши, промовив:

- Гаразд, ходімо.

Вони вийшли з дому. Ілей сів на колоду поруч із відчиненими дверима, а Данко відразу ж почав збирати камінчики та палички. Ілей спостерігав за грою дитини та згадував своє дитинство. Він теж любив грати з камінням: будував із них маленькі будиночки, в які садив жуків. Потім він пригадав, як батько майстрував для нього різні іграшки з дерева: то сову, то коня, а якщо пощастить, то й кота з собакою. Знайомі хлопці страшенно заздрили йому. Бувало, Ілей сам бувало дарував якусь іграшку, зроблену батьком, комусь із друзів. Діти були дуже задоволені, особливо завжди радів сором'язливий Вятко.

"Вятко…" - знову промайнуло в голові Ілея.

Щоб прогнати нав'язливі думки, Ілей взяв товсту, коротку палицю, яку приніс хлопчик. Поглянувши на неї з усіх боків, він дістав з чохла, що висів на поясі, ніж і почав стругати.

Робота захопила Ілея і навіть принесла певне задоволення. Невдовзі з-під його ножа почала проступати фігурка людини. Вирізавши руки й ноги, Ілей спробував подряпати кінчиком леза обличчя. Оглянувши іграшку, що вийшла, і залишившись задоволеним результатом, він простяг її малюкові.

- Гей, хлопче! Данко! – покликав Ілей. - Іди, подивися, кого я тобі зробив.

Хлопчик обернувся і з цікавістю глянув на дерев'яного чоловічка.

- Яука! – зраділо вигукнув Данко.

- Хай буде Яука, — добродушно дозволив Ілей.

Хлопчик підбіг до нього і несміливо простягнув руки до іграшки.

- Бери, бери, — усміхнувся Ілей, — не бійся!

По очах дитини, що світилися від щастя, було зрозуміло, що дерев'яний чоловічок йому дуже сподобався. Він притиснув його до грудей і побіг садити у збудований з камінців будиночок.

"Точно, як Вятко в дитинстві", - подумав Ілей, і знову в його душі щось занепало.

Зібравшись було знайти ще одне поліно, Ілей підвівся й озирнувся навкруги. Нічого придатного для вирізання нової іграшки поряд не було, і він подався до яблунь, з яких починався з цього боку фруктовий сад.

Зробивши всього кілька кроків до дерев, Ілей почув, як за його спиною заплакав малюк. Хлопчик, схлипуючи, показував пальчиком кудись у бік чагарників, за якими було чути тихий плескіт хвиль Тіни.

- Додому хочеш, чи що? - поцікавився Ілей, підходячи до нього. - Цього вечора переправлю тебе назад, у ліс.

Данко замотав головою.

- А що тоді? – здивувався Ілей.

- Там — поганий, — так само схлипуючи, відповів малюк.

- Хто поганий?

- Людина погана, — хлопчик знову показав пальцем у бік кущів.

- Немає там нікого, — махнув рукою Ілей і вже збирався йти назад.

- Є, є! - закивав головою Данко і вхопився руками за його штанину.

- Гаразд, відпусти! - зітхнув Ілей. - Піду, перевірю.

Він неквапом підійшов до чагарників і зупинився, прислухаючись. Було чути лише далекий плескіт річки. Ілей ще постояв. Але невдовзі, краєм ока, він побачив щось темне в густих, яскраво-зелених заростях. Крім цієї невеликої плями чорного кольору, більше нічого не привернуло його уваги. Ілей вирішив перевірити й зробив стрімкий випад у бік плями, яка в ту саму мить сіпнулася, і почувся гучний тріск гілок.

- Хто тут? - голосно запитав Ілей. - Виходь!

Ніхто не озвався. Ілей повільно потягся до пояса за ножем і обережно витяг його з чохла. Лезо яскраво блиснуло на сонці, і той, хто стояв в кущах, це побачив.

- Почекай, Ілею, — промовив низький, хриплуватий голос.

Ілей від несподіванки відступив. З чагарників вийшов чоловік середнього віку з темними, глибоко посадженими очима і сивою, густою бородою. На голові в нього була одягнена куфія, від чого волосся видно не було. Одягнений він був у чорну, довгу накидку з широким капюшоном, що лежав коміром на плечах.

Тканина, з якої була пошита накидка, трохи відсвічувала на сонці. Ілей здивувався: він ніколи раніше не зустрічав такого матеріалу. На ногах незнайомця красувалися небачені в селищах Хорсинії високі чорні чоботи.

- Охолонь, Ілею, — сказав чужинець, підходячи ближче.

- Хто ви такий? - поцікавився Ілей, опускаючи ножа, але не ховаючи його за пояс. - Я вас не знаю.

- Я прийшов з-за гір, — хрипко відповів чоловік.

- Це я й так бачу, — огризнувся Ілей, роблячи крок назад від незнайомця.

- Я тут ненадовго, — спокійно сказав сивобородий чужинець і кивнув на малюка, що дивився на нього не блимаючи. - Мені потрібна ця дитина.

Ілей машинально озирнувся на Данка.

- Навіщо? - здивувався Ілей.

- Це вже не твого розуму справа, — відрізав незнайомець.

Від цих слів у середині Ілея все миттю скипіло, і його рука міцніше стиснула ніж. Чоловік у чорній накидці краєм ока побачив цей виразний рух. Він на мить посерйознішав, а потім, наче щось собі вирішивши, посміхнувся і ступив до Ілея.

- Не хвилюйся, хлопче! Я дам тобі те, заради чого ти все це затіяв.

Ілея відразу кинуло в жар.

«Що він може знати про мої плани? Я ж нікому нічого не розповідав!» - стрибали думки в його голові.

Потім Ілей несподівано для самого себе згадав мертве обличчя Вятка, і тривога в душі знову нав'язливо заклекотіла.

- Ні, Вятко тут ні до чого, — повільно промовив чужинець, немов смакуючи кожне слово.

Ілей спалахнув, відступив на крок і загрозливо підняв ножа.

- Хто Ви такий? Звідки знаєте, про що я думаю? – закричав він.

- Заспокойся, Ілею, — роздратовано відповів чоловік у чорному, — я не хочу завдавати тобі болю, а тим більше позбавляти тебе дорогоцінного життя. Мені потрібен тільки цей хлопчик, якого ти й сам хотів позбутися.

Ілей стиснув губи. Але малюк, здавалося, не чув їхньої розмови. Завмерши, він дивився повними жаху очима на незнайомця.

"Що його так налякало в цій людині?" – здивувався Ілей.

Чоловік у чорній накидці з усмішкою глянув у вічі Ілею.

- Я дам тобі те, чого ти хочеш, — повторив свою пропозицію чужинець. - Я зроблю так, щоб старійшини обох сіл дозволили полювання. Ти ж цього хотів, чи не так?

- Звідки Ви знаєте, чого я хочу? - вигукнув Ілей.

- Ну, любий мій друже, я багато чого знаю, — глузливо відповів той. - Наприклад, що ти вже розставляв капкани, попри заборону.

- Ви хочете розповісти про це старійшинам?

- Ні, що ти! – махнув рукою незнайомець. - Мені це абсолютно ні до чого. Навпаки, я також підтримую полювання.

Ілей недовірливо подивився на нього, намагаючись зрозуміти, що саме можна очікувати від цієї людини.

- Гаразд, — зітхнувши, хрипко промовив чужинець. – Я втомився з дороги. Не буде в тебе чогось поїсти?

- Там — сад, – Ілей мотнув головою у бік яблунь.

- Добре…

Чоловік у чорному повільно пройшов повз Ілея і зупинився поряд із Данком. Ілей напружився, але незнайомець відразу ж рушив далі.

- Слухай мене уважно! – голосно промовив він, не зупиняючись та не повертаючи голови. - За хлопчиком я повернуся ввечері. Нікуди звідси не йдіть.

Чужинець зайшов в сад, і незабаром його темний силует зник серед дерев.

- Чудово! - розлютився Ілей, коли вони з Данком лишилися наодинці. - Що нам тепер робити?

- Поганий, — обізвався хлопчик, опустивши сповнений сліз погляд.

- Ти, напевно, маєш рацію, — сказав Ілей, дивлячись на малюка. - Непроста людина то була, дуже непроста…

Потрібно було щось вирішувати. У Ілея був вибір: дочекатися чужинця і віддати йому хлопчика або піти просто зараз, щоб переправити дитину в ліс, як він і планував зробити.

“Якщо лісовик існує і це він дбав про хлопчика, тоді малий буде там у безпеці, – міркував Ілей. – Навіть, якщо й не лісовик... Адже, хтось його виростив”.

Чоловік озирнувся. Пробиратися до річки чагарником він не хотів. Та й човен його лежав нижче за течією, біля верб. Якщо йти через сад, незнайомець цілком можливо побачить їх, і тоді все може закінчитися взагалі невідомо чим.

“А якщо справді віддати йому малого? – розмірковував Ілей. - Що з ним поратися? І яка мені різниця, що він збирається зробити з дитиною?»

Так, звісно, було набагато простіше. Не треба метушитися, ховатися. Лише спокійно дочекатися вечора і повернутися додому, не думаючи ні про що.

Ілей не припускав думки, що ця дивна людина якимось чином може вплинути на старійшин, які були категорично проти будь-якої згадки про полювання.

"Він з мене просто насміхався", - подумки сердився Ілей, згадуючи, що саме незнайомець йому обіцяв.

Данко підвівся і несміливо підійшов до нього.

- Додому, — попросив малюк і жалібно подивився чоловікові у вічі.

- Додому… додому, — повільно промовив Ілей. - Треба спершу підкріпитись. Ходімо!

Він швидко попрямував до покинутої хати. Хлопчик біг слідом, притискаючи до грудей дерев'яного чоловічка.

В хаті з залишеного їстівного Ілей знайшов лише одну цілу печену картоплину і швидко з'їв її, запивши водою з фляги.

- Пити! Пити! - попросив Данко, простягаючи ручки.

Ілей допоміг дитині напитися, а потім сховав у заплічний мішок спорожнілу флягу.

- Слухай мене, малий! - випроставшись, суворо сказав він. - Я зараз піду, але скоро повернуся. Принесу ще трохи їжі. А ти побудеш тут сам. На, візьми!

Ілей витяг з кишені кілька абрикос і простяг їх дитині. Хлопчик узяв фрукти й побіг до лави, що стояла біля столу. Забравшись на неї, він взявся за абрикоси, помахавши на прощання Ілею, що виходив з хати.

Вперше за останні дні в душі Ілея щось приємно залоскотало. Ні, йому ця дитина вже не була повністю байдужа. Попри напускну суворість, Ілей був людиною тривожною і вразливою. Все своє життя він боявся здатися комусь слабким, тому його справжня природа була надійно прихована за лушпинням черствості й жорстокості. Навіть у дитинстві, боячись бути побитим, він першим ліз у бійку. Щоб не уславитися боягузом, він знаходив собі та своїм товаришам найнебезпечніші випробування. Боячись глузувань, він завжди сам висміював будь-які слабкості в інших.

Приваливши колодою вхідні двері, Ілей трохи постояв, прислухаючись. Жодних сторонніх звуків чути не було, і він поспішив пірнути в чагарники смородини на задньому дворі.

Вирішивши не йти через фруктовий сад, щоб випадково не зустрітися з незнайомцем у чорному, Ілей вийшов на стежку, що круто огинала плодові дерева і вела до села з північного його боку.

Окружна стежка була йому відома ще з дитинства, коли вони з хлопцями наввипередки мчали додому, наївшись фруктів в саду. Цей шлях не був коротким, але завдяки витривалості та завзятості Ілея, він завжди найпершим вдавався до села.

Коли попереду з'явилися хати, Ілей зменшив крок і незабаром вийшов на курну сільську дорогу, якою неквапом пішов у бік свого двору.

Полуденне сонце нещадно палило землю, втім, як і вчора, і позавчора. Небо було безхмарним, тож розраховувати на дощ не доводилося. Ілей витер спітнілий лоб рукавом сорочки.

"Треба переодягнутися і їжі набрати, — промайнуло у нього в голові. - Мати, напевно, у сусідки. Зайду по-тихому, щоб не помітила".

Навкруги було чути різні пташині голоси, ляскання крил і голубине воркування. З кожного двору лунало кукурікання, кудахкання курей, качине крякання та гоготання гусей.

"Днями голубник почищу", - подумав Ілей, слухаючи пташине багатоголосся.

Низько над дахами пролетіла пара білосніжних лебедів, через що чоловік мимоволі залюбувався, проводжаючи їх поглядом.

"На старицю полетіли ... Вятко ..." - він голосно видихнув та прискорив крок.

- Ілею! - гукнув його ззаду голос. - Зупинись же, ти!

Ілей круто розвернувся. Швидким кроком його наздоганяв високий і широкоплечий молодик із сокирою на плечі.

- Привіт, Ждане! - похмуро привітався Ілей. - Чого тобі?

Раніше вони товаришували, але це було давно, ще в дитинстві. Тоді був живий батько Ілея. А потім, батько помер. З того часу Ждан почав дратувати. З'явилася якась дурна дитяча образа на те, що батько Ждана живий, а його – ні. Ось так, по-дитячому, але досі це почуття збереглося і не давало спокою, як тільки він бачив приятеля.

- Чого тобі? – повторив Ілей, коли Ждан підійшов ближче.

- Так, ось, — примруживши одне око промовив той, — хочу спитати тебе, коли капкани ставити будеш?

- Які капкани? - трохи зніяковівши від несподіваного запитання, промовив Ілей.

- Як які? Адже ти сам казав, що на полювання збираєшся!

- Казав, — блиснув очима Ілей, — що тобі з того?

- Як що? – здивувався Ждан. - Усі вже збираються. Я ось із тобою вирішив.

- Куди всі збираються? – не зрозумів Ілей.

- Ти чого, не знаєш, чи що? - недовірливо дивлячись на нього, поцікавився Ждан. - Точно, не знаєш! Ну ти, друже, смішний!

Обличчя Ждана розпливлося в усмішці. Дивлячись на нього, Ілей розлютився і стиснув кулаки так, що побіліли кісточки.

- Розповідай чи провалюй, — крізь зуби процідив він, підходячи до приятеля.

- Та ти чого, дурню! - відступаючи, промовив Ждан. - Адже полювання дозволили. Ось усі й збираються. Шкода, що Вятко не дожив… Ти, хоч, про Вятка знаєш?

- Старійшини дозволили полювання? Але ж гін зараз, та й Ейлин день ... - недовірливо перепитав Ілей. - Ти нічого не плутаєш?

- Ні, друже, не плутаю, — серйозно відповів Ждан, – і всі вже про це знають. Лише ти один...

Ілей не дослухав. Він біг стежкою, що привела його сюди, назад до покинутого хутора.

Змилений, з великими краплями поту, що стікали з чола, він вбіг на заднє подвір'я покинутої хатини, ламаючи кущі смородини, що живим парканом росли там.

Навпроти, в тіні під яблунями, стояв незнайомець у чорному.

- Жарко сьогодні, — сказав він, відходячи від дерев.

- Ви ж обіцяли ввечері прийти, — розлютився Ілей, не знаючи, як реагувати на несподіване повернення чужинця.

- А ти мав чекати мене тут, — сердито відрізав той.

Потім, пом'якшившись, додав:

- Гадаю, ти вже знаєш, що я виконав свою обіцянку. Полювання тепер збагатить тебе.

І він махнув рукою у бік гір.

Ілей тим часом підійшов до хати. Колода стояла, так само підпираючи двері. Ілей приклав вухо до щілини, але ніяких звуків не було чути.

- Там він, не бійся, — озвався незнайомець, — якби я хотів забрати його в тебе силою, то давно б це зробив. Поки мені ще цікаво спостерігати за тобою, і я хочу отримати дитину з твоїх рук добровільно. Ось, полювання...

- Яке, до біса, полювання! - закричав розлючений його словами Ілей, роблячи кілька швидких кроків у бік чужинця. - Дурниця! Не могли старійшини дозволити! Вятка ще не поховали, Ейлин день на носі! І гін! Гін зараз!

- Проте, дозволили, — спокійно сказав незнайомець і задумливо подивився на Ілея. - Не віриш мені, у матері спитай.

Ілей злякався. Рука, що тяглася за ножем, безвольно повисла. До нього вийшла мати, ступивши просто з-за дерева, ніби весь цей час вона там ховалася і тільки чекала слушного моменту, щоб зненацька з'явитися.

Мати була одягнена в ту ж саму темно-зелену сукню під колір очей і чомусь, як і вчора, коли він її зустрів на ґанку, смикала маленький білий рушник.

- Мамо? - тільки й зміг вимовити Ілей.

Зирнувши на сина порожнім поглядом, жінка промовила якимось тьмяним, безбарвним голосом:

- Віддай йому хлопчика. Він же виконав свою обіцянку.

- Яка обіцянка, мамо! Ви хоч знаєте, хто це такий? - підбігши до матері, зашепотів Ілей, намагаючись краще вдивитися в її очі.

Але жінка, відвернувшись від сина, пішла садом у бік берега річки.

- Мамо! - крикнув їй вслід Ілей, але жінка навіть не зупинилася.

Вона м'яла в руках рушник і йшла, практично не розбираючи дороги.

- Це якесь чаклунство! - прокричав Ілей до незнайомця.

Той тільки знизав плечима.

- Якщо це чаклунство, то можеш не зважати, коли твоя мати зайде в річку і потоне.

- Мамо! - знову крикнув Ілей і трохи повагавшись, побіг за нею.

Жінка вже спустилася на річковий берег і йшла до води.

- Мамо, зупиніться ж нарешті! - вигукнув Ілей, підбігши до матері й схопивши її за руку.

Жінка, мов уві сні, рухалася все далі, ступаючи по мулистому дну. Навіть міцна хватка сина, якою він намагався її утримати, не допомогла, тож Ілею доводилося самому все глибше заходити в річку за матір'ю.

- Зупиніться! Ви ж не вмієте плавати! - Ілей не на жарт злякався.

Жінка подивилася скляним поглядом на Ілея і дивно викарбувала слова:

- Віддай йому хлопчика чи я втоплюся!

- Добре, віддам, мамо, — зітхнув Ілей, — виходьте з води.

Жінка спокійно розвернулася і вийшла на берег, спираючись на руку сина. Мокра сукня прилипла до її босих ніг. Звернувши на це увагу, Ілей завмер: замість витончених маленьких материнських ступнів були волохаті, пазуристі лапи.

- Що за біс?! - вигукнув Ілей, з жахом піднявши очі на матір.

Обличчя жінки розпливлося в хитрій усмішці.

- Кумедна ти людина, — хрипким чоловічим голосом промовила вона. – Але! Досить балагану!

Вражений Ілей побачив, як замість тієї, яку він вважав за свою матір, стояв незнайомець у чорній накидці.

- Що за біс?! - знову повторив Ілей, відступаючи.

- Ти мені вже не потрібен, — втомлено промовив чужинець, махнувши на Ілея рукою і прямуючи у бік фруктового саду. - Досить я з тебе пожартував. Піду, хлопця заберу. Йди геть!

Ілей стояв, як укопаний, не вірячи своїм очам. У його голові металися різні думки, і він ніяк не міг зосередитися. Молодий чоловік дивився вслід незнайомцю, намагаючись зрозуміти, хто це був. Коли постать чужинця зникла серед дерев, Ілей прийшов до тями. У його душі вирувало відразу кілька почуттів.

По-перше, йому було прикро, що його обвели навколо пальця. По-друге, все сталося не так, як він вирішив, хоча жодного рішення він ще повністю не встиг ухвалити. По-третє, десь у глибині душі його мучило почуття провини за долю дитини, до якої він сам, за своєю власною волею, так грубо вдерся.

Чомусь Ілей трохи боявся цієї, в принципі зовсім немолодої людини. Попри свою відвагу та майстерність у метанні ножа, у нього було чітке відчуття, що чужинець і тут його переграє.

Вперше за життя так болісно відчувши своє безсилля, Ілей тупнув ногою по мулистому дну річки, через що брудні бризки розлетілися на всі боки. Постоявши ще якийсь час, він обережно, озираючись, майже навшпиньки побіг в сад.

Гордість не дозволила йому просто так підкоритись чужій волі та піти, опустивши голову. Ілей вирішив простежити за незнайомцем, а може навіть зачекати слушного моменту, щоб як слід помститися за заподіяну образу.

Тим часом чужинець підійшов до покинутого хутора. Відсунувши колоду від дверей, він увійшов у напівтемряву занедбаної хатини. Дитину чоловік помітив не відразу. Тільки придивившись, він побачив біля дальньої стіни світлу сорочку хлопчика. Розміреними кроками він підійшов до Данка, який сидів на дерев’яному лежаку. Чоловік схопив дитину за руку і витягнув із дому, кинувши на землю біля дверей. Малюк несміливо підвівся і сів навпочіпки, обхопивши коліна.

- Зрозумій мене правильно, хлопче. Якби не ти, мене не було б тут, — міркував вголос чоловік у чорному, вимірюючи широкими кроками подвір'я. - Ти один зміг зруйнувати те, що я довгими тисячоліттями старанно будував.

Він легенько тицьнув Данка ногою, і той впав на бік в траву, так само притискаючи ноги до грудей.

- Ти — жалюгідна людська істота! - зневажливо прошепотів хрипким голосом чужинець, нахиляючись над дитиною.

Потім він випростався і відкинув підлогу своєї довгої чорної накидки. Повільно вийнявши з-за пояса невеликий клинок, чоловік сів поруч із хлопчиком.

- Я вб'ю тебе тут і зараз, — сказав він, дивлячись на Данка, який, наче кошеня, стиснувся у клубочок.

Його очі, наче лезо кинджала, зло блищали на сонці. Хлопчик не рухався й не видавав жодних звуків. Він не плакав і не тремтів від страху. Його тіло немовби завмерло.

- Ти — народжений на смерть, — сухо зауважив незнайомець. - Ти повинен був померти в горах від холоду та голоду, ще тоді, кілька весен тому, коли тебе вибрали в жертву мені.

Чоловік стрімко схопився, потрясаючи клинком.

- Мені! - повторив він, підвищивши голос.

Хлопчик, як і раніше, не реагував. Лежачи на боці з притиснутими до грудей колінами, він нагадував маленьку тваринку, беззахисне звірятко, якого спіткав лютий хижак.

- Я навіть не звинувачую боягузливого Вятка за те, що він не доніс тебе, куди слідувало. Не звинувачую Адоная, який чомусь зустрівся вам. Це ти у всьому винен! Лише ти! - хрипко кричав чужинець, і його голос нагадував каркання ворона, що рве на частини свою здобич.

Сонце повільно хилилося до західних гір, і спека поступово спадала. Чоловік у чорній накидці глянув, примружившись, на небо.

- Незабаром вечір. Ти помреш ще до сутінків, — продовжив він вже спокійніше. - Ось що я тобі скажу, хлопче. Коли мати народила тебе, я відразу відчув, що ти – незвичайна людина. Від тебе віяло якоюсь незрозумілою небезпекою… І мені дуже захотілося, щоб саме таку дитину, непросту, зі своєю вродженою магією, принесли мені в жертву, але ти якимось чином мене перехитрив…

Він розвів руками, ніби поставив запитання, а тепер чекав на нього відповідь.

- Ти зумів вплинути на старійшин, щоб саме дивакуватий Вятко став обраним. Це ти притягнув Адоная в Хорсинію і зробив так, щоб я втратив його з поля зору в Ейлиній долині. Ти, якимось незбагненним способом, переконав Адоная віднести тебе до лісу замість гір. І все заради того, щоб він знайшов Іраду, чи не так? - чужинець уважно подивився на малюка. - Хто ти такий?

Хлопчик не ворушився. Чоловік стояв над ним з клинком напоготові. У всьому його тілі відчувалася рішучість кинутися на беззахисну дитину і вбити її. В цей час з боку лісу пролунав якийсь незрозумілий галас, немов тисячі різних істот кричали, співали, гарчали, шипіли й дзвеніли одночасно. Незнайомець прислухався та криво посміхнувся. Потім його увага знову перейшла на малюка, який нерухомо лежав на землі, і він миттю похмурнів.

- Я міг би легко знайти тебе і вбити, поки ти жив у лісі з лісовиком. Але моя цікавість перемогла. Мені дуже захотілося подивитись, хто ж ти такий насправді. До того ж у лісі від тебе погрози зовсім не відчувалося…

Чужинець замислився.

- Але ти для чогось повернувся до людей... Навіщо? - голос незнайомця знову підвищився. - Хто ти такий? Чи ти гадав, що я забув тебе за цей час? Ні! Не забув! Відкрию тобі таємницю, малий: ти просто смердиш давньою магією на всю Хорсинію!

Чоловік у чорному дивився ненависним поглядом на маленького хлопчика.

- Коли Ілей притягнув тебе сюди, — зітхнувши, продовжив він, — я знову відчув небезпеку. Вона була пронизлива і яскрава, навіть лячна! Я не міг її проігнорувати й знову пустити все на самоплив. Ось тому я вирішив нікому не довіряти та особисто знищити тебе.

Незнайомець нахилився над хлопчиком, майже торкаючись лезом клинка його щоки.

- Відповідай! Хто ти такий? - закричав він і сильно штовхнув дитину чоботом. - Чи ти готовий померти так само безславно, як і твоя мати?

Несподівано і блискавично схопившись на ноги, маленький Данко з силою затятого звіра кинувся на свого кривдника, поваливши його на землю. Даремно той розмахував кинджалом, намагаючись усадити лезо в бік Данка. Одним швидким, глибоким укусом у зап'ястя клинок був вибитий і відкинутий убік. Крихітні ручки, що вчепилися в чужинця, подовжувалися і вкривалися густою сірою шерстю. Сорочка з тріском розірвалася і злетіла з тіла, яке стрімко росло і змінювалось просто на очах. Ще мить, і від звичного вигляду дитини нічого не залишилося. Зверху на людині, притиснутій до землі всіма чотирма сильними лапами, стояв дорослий, великий вовк. Паща звіра злісно вишкірилася й оголила міцні, гострі зуби, з яких кілька крапель крові впало на чорну накидку чужинця.

- Я — Грім, — прогарчав вовк, поглянувши жовтими очима на кривдника. - Ти повинен був раніше впізнати мене в немовляті. Але ти такий закоханий у себе, що не сприймаєш серйозно більше нікого.

- Громе?! - перелякано прохрипів чужинець.

- Так, Елаже! - гарчав, скалячись, могутній звір. - Ти був захоплений утриманням своєї влади, що мене навіть не помітив! Хоча мусив пам’ятати завжди!

Вовк схилив голову так, що його зуби майже торкалися шиї Елага.

- Помилуй, — простогнав Елаг. - Немає в мене вже влади... Помилуй!

- Так, ти правий! Якби не я, все і справді було б, як раніше, — Грім блиснув жовтими очима, в яких відбилося низьке сонце. - Кому, як не мені, закінчити розпочате?

В ту мить на покинутому хуторі пролунали найнеприємніші звуки з усіх тих, які тільки можна собі уявити. Весь простір навкруги здригнувся від хрускоту кісток, що ламалися і хрипіння Елага.

Вовк стрепенувся. Його скуйовджена шерсть поступово вляглась,  обм'якли напружені до каменів м'язи. Він повільно пішов до яблунь і втомлено завалився на траву під деревом.

Ілей, який спостерігав за тим, що відбувалося крізь кущі, відчув, що в нього зрадливо тремтять руки й ноги. Чи пробачить він собі колись, що побоявся вискочити на чужинця, коли той завдавав болю дитині? Чи пробачить, що вперше в житті ганебно злякався? Цього Ілей поки що не знав. Але те, що він – не рівня цим створінням, йому було вже зрозуміло.

Коли тіло Елага почало розчинятися в повітрі, а потім і зовсім пропало, Ілей схопився на ноги й швидким кроком, постійно обертаючись, пішов через сад у бік села. На його подив, вовк навіть вухом не повів, дозволивши Ілею спокійно піти.

…Пташине готувалося до похорону. З усіх дворів повільно йшли сусіди, які несли Вятку квіти: маленькі та великі букети польових ромашок чи волошок, різноколірні айстри та величні ярко-червоні гладіолуси. Але частіше зустрічалися в руках людей дві великі садові лілії, які так любили висаджувати під віконцями місцеві господині.

Після невеликої прохолоди, що панувала під деревами фруктового саду, сільські дороги відразу обдали Ілея жаром та пилом. Так не вистачало хоча б невеликого дощу, щоб збити цей настирливий дрібний пил, що проникав навіть під одяг.

Сонце вже торкалося західних гір. Незабаром похоронна процесія мала висунутись у бік кладовища, де на небіжчика чекала викладена турботливими односельцями висока крада з березових полін для похоронного вогню.

Біля хати Вятка було багатолюдно. Тіло покійного лежало у вузькому, дерев'яному човнику, застеленому свіжим сіном. Цей човник, збитий із трьох тонких, але широких дубових дощок, стояв на двох лавках, навпроти обплетеної виноградом стіни.

Тут, як завжди, пахло цвілою водою. Але сьогодні до цього запаху приєднався ще й задушливо-солодкуватий аромат квітів. Качки звично гомоніли, не звертаючи на людей жодної уваги.

Підійшовши ближче, Ілей зняв свій начольник і оглянув присутніх. Ні своєї матері, ні матері Вятка видно не було. Від цього йому стало трохи легше. Руки та ноги вже майже не тремтіли, але в середині Ілея продовжував бити озноб.

Вятко лежав у білій сорочці. Волосся вже давно висохло і набуло свого природного солом'яного відтінку. Воно було дбайливо зачесане, через що Ілей з подивом помітив гарні світлі локони замість неслухняної копиці, що при житті звично стирчала в різні боки. Вираз обличчя Вятка був серйозним та урочистим, як і вранці, коли його привезли рибалки на возі. Тіло небіжчика до пояса накривав білий, великий рушник.

Ілей ще раз оглянув присутніх на похороні. Ні Ждан, ні Сбиня, ні Бажук ще не з'явилися.

Це була їхня дитяча банда. Завжди й всюди вони все робили п’ятьох. Ілей — наймолодший з хлопців, але за свою сувору і забіякувату вдачу був одноголосно обраний ватажком. Вятко — найстарший, але слабкий і вразливий. Навіть зараз, через роки, Ілею було не зрозуміло, що Вятко робив у їхній розбійницькій зграї. Сбиня, Ждан і Бажук - хлопчаки з різних сімей, але були схожі зовні, як брати-близнюки, хоча кожен із них мав свою допустиму грань пустощів. Найбільш спокійним і миролюбним у цій трійці був Ждан. Усі хлопці завжди легко включалися в небезпечні пригоди, які тільки міг вигадати для них Ілей, що він, звичайно, із задоволенням робив.

З того часу пролетіло багато років, і шляхи хлопчаків розійшлися. Хоча, що брехати? Це Ілей припинив дружбу з ними, вирішивши, що четверо невдах — не найкраща для нього компанія. А вони, молодці, підтримали його перед старійшинами, коли торік Ілей палко доводив необхідність полювання в лісі Хорсинії.

- Капкани ставлять з вечора, а потім чекатимуть у лісі до ранку, — густим басом сказав комусь Мал, погладжуючи бороду.

Коли батьки називали дитину таким ім'ям, вони ніяк не могли собі уявити, що з крихітного малюка, який кумедно смикав ніжками та посміхався беззубим ротиком, виросте неабиякий богатир. Мал і справді був великого зросту і міцної, мускулистої комплекції. А який густий бас був у нього! І справді, не ім'я визначає людину.

Ілей прислухався.

- Крук казав, що на куниць піде, — продовжував тихенько басити Мал. Він намагався розмовляти пошепки, але навіть так його було чудово чутно всім навкруги.

"Невже, це — правда? - здивовано подумав Ілей. - Невже, старійшини справді зняли заборону, і Крук сьогодні полюватиме в лісі?”

- Гей! - гукнув Ілея Мал. - А ти чому з ними не подався на куниць?

- З ким, з ними? - не зрозумів Ілей, підійшовши ближче до Мала.

- Крук забрав із собою Сбиню, Ждана та Бажука. Тебе шукали. Де ти був?

- Зайнятий був, — відрізав Ілей, відходячи вбік і даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

“Дурниця якась, — Ілей роздратовано сіпнув плечем і повернувся спиною до Малу, щоб не розлютитися і не наговорити зайвого. - Як можна було дозволити полювання, якщо зараз – гін, на носі – велике свято, а сьогодні – похорон Вятка? І хто взагалі скликав раду? Чому я не чув звук гонга?»

Він підозріло озирнувся, кинув похмурий погляд на Мала, що дивився йому в спину і пішов до качиного ставку.

“Троє ідіотів! Невже вони не розуміють, що так не можна? - Ілей думав про Ждана, Сбиню і Бажука, намагаючись згадати, що йому сьогодні казав Ждан при зустрічі. - Вони навіть не залишилися, щоб попрощатися з Вятком!”

Незабаром похоронна процесія широкою низкою висунулася на кладовище. Ілей йшов позаду. Він розмірковував над тим, що йому нещодавно довелося побачити. Сьогоднішній день несподівано перевернув увесь його світ догори дрилом. Про Вятка він вже не думав. Зараз його бентежили думки про полювання та великого Грома, який з'явився в Хорсинії. Потім він згадав маленького Данка.

Ілей зненацька подумав, що хлопчик найбільш з усіх постраждав і потребував уваги та турботи, як ніхто інший, бо став справжнісіньким заручником. І знову почуття провини гидко заворушилося. Тепер це почуття було дуже сильним, різким та виразним. Воно змусило Ілея на півдорозі зупинитися, трохи провести очима похоронну процесію і кинутися назад, в сад на покинутому хуторі, до залишеної там дитини.

Що буде з Вятком далі, Ілей і так чудово собі уявляв. Він не раз спостерігав, як полум'я похоронного багаття швидко розгоряється і з апетитом пожирає поліна і човник, і того, хто вирушив на ньому у свою останню подорож. Він згадав, як в дитинстві заворожено дивився на вогонь, що довгими язиками облизував такий самий човник, але з його батьком в середині. Тоді він просто не міг відвести очей від полум'я, а мати, злякавшись, силоміць потягла його додому.

Зазвичай крада повністю догоряла не раніше, ніж до наступного ранку, димлячи й потріскуючи ще цілу ніч. Дехто залишався біля багаття до самого світанку, по-своєму прощаючись з покійним. А вранці, зверху на згарищі сільські мужики насипали невеликий земляний горбок для поминання.

Бувало, рідні згодом садили на пагорбі молоде деревце на згадку про померлого. Так було й з могилою батька. Ілей з матір'ю наступного року після його смерті посадили на горбочку невеликий, стрункий дубок. Батько дуже любив це дерево за життя!

Глава 6

Хорси́нія - це перш за все величезний ліс, що з півночі упирається в Ейлину долину і широким клином йде на південь, а також сама прекрасна долина, півколом облямована грядою горбистих гір. Ще Хорсинія – це два великі села на різних берегах річки Тіни.

З давніх-давен жителі цих селищ користуються всіма дарами природи: родючою землею, захищеною від висушувальних вітрів горами, багатою рибою річкою і різноманітною рослинністю, яка завдяки м'якому клімату чудово росте в долині.

Ліс завжди був і залишається для кожного місцевого жителя окремою, таємною країною, куди без дозволу вхід заборонений. Молодь іноді баламутить воду, вимагаючи від старійшин то згоди на вирубку дерев, то дозволу на полювання. Але єдине, на що може претендувати людина, яка зайшла до лісу, це збирання. Гриби, ягоди, горіхи чи лікувальні трави – такими дарами він щедро обдаровує кожного, не вимагаючи нічого натомість. Крім, хіба що, дбайливого ставлення до всього, що росте та живе в лісі.

Таке невибагливе життя, коли все вирощене та зібране йде виключно на їжу, виготовлення одягу та необхідних у побуті речей, подобається далеко не всім. Тому, час від часу знаходяться ті, хто кидає виклик правилам. Вони або починають нерівну боротьбу з давніми законами або йдуть з Хорсинії до сусідніх земель.

За гірською грядою, по сусідству з Хорсинією, знаходиться Воло́сія, численні жителі якої завжди славилися жорстким характером та витривалістю. Їм не так пощастило з родючою землею, як їхнім сусідам. На кам'янистих, обвітрених луках, з мізерною рослинністю вони розводять худобу. Колись, давним-давно, їхні старійшини оголосили війну своїм сусідам, намагаючись заволодіти прекрасною Хорсинією. Але тоді на захист своєї землі встали не лише люди. Пліч-о-пліч з ними хоробро билися й незліченні духи лісу: страхітливі лісовики та ніжні, але стійкі німфи. Коли протистояння було в самому розпалі, на бік Хорсинії встав Грім. Його участь швидко вирішила результат війни. З того часу, Волосія вже ніколи не претендувала на землю сусідів, лише зрідка намагаючись налагодити слабку торгівлю з нею.

Грім був давнім духом справедливості. Настільки давнім, що неможливо напевно сказати, що було раніше: виникнення життя чи він сам. За всі часи його рідкісні появи на землях Ладаї можна з легкістю порахувати на пальцях. Але іноді лише він один може щось змінити в цьому світі…

…Нічне небо заволокло хмарами, і повітря наповнилося свіжістю та вогкістю. Скоріше за все, десь йшов дощ, а сюди долинали лише слабкі відлуння. Ілей сидів під яблунею неподалік Данка. Після спекотного і задушливого дня така чудова нічна прохолода приємно розслабляла і хотілося сидіти так, не рухаючись, цілу вічність. Ілею подумалося, що нічого більш дивовижного, ніж сьогоднішній бій двох богів, він ніколи не бачив і навряд чи колись побачить. Якби йому таке хтось розповів, він, звичайно, не повірив би ні слову, але собі Ілей звик довіряти.

Він на власні очі бачив, як маленький хлопчик перетворився на величезного вовка, і тепер трохи побоювався підсісти до сплячого Данка близько, хоча дбайливо вкрив його голе тільце великим полотняним рушником, витягнутим із заплічного мішка.

«Втім, це для нас, людей, два роки – раннє дитинство. А для вовків – цілком собі дорослість», - розмірковував Ілей, поглядаючи на хлопчика.

Раніше він чув переказ про Грома, який спускається до людей лише у найважчі часи. Ілей замислився. Щось у звичному для нього світі було не так, якщо Грім з'явився знову. Але що?

“Якщо Грім вбив Елага, то хто тепер там?» - раптом подумав Ілей.

Він глянув угору, ніби звертаючись до когось всесильного, хто все знає і бачить, але, як завжди, ніхто йому не відповів.

Після опівночі з лісу став долинати незвичний шум, який все виразніше врізався в нічну тишу. Чомусь наполегливо кричали птахи, і тут Ілей згадав розмову Мала на похороні.

“Крук із хлопцями зараз у лісі, — міркував він, вдивляючись у темряву. – Як я розумію, пастки вони мали розставити ще до темряви. Що ж там зараз відбувається?»

Крики лісових птахів ставали все гучнішими й пронизливішими, змусивши Ілея нервувати.

- Якого біса! - тихо вилаявся Ілей, підводячись. – Ну, яке зараз може бути полювання?

Прислухаючись до звуків, що долинали з-за річки, Ілей не помітив, як до цього мирно сплячий малюк прокинувся. Не помітив він, як великий вовк нечутно підійшов до нього і став поруч, майже торкаючись боком його ноги.

- Завтра — Ейлин день, — прогарчав Грім, оголюючи свої величезні ікла.

Ілей від несподіванки здригнувся і зробив крок у бік. Зачепившись за корінь, що стирчав з землі, він впав на спину, вдарившись головою об старий пень.

- Вставай, людино! - наказав вовк, не обертаючись.

Ілей, як і майже всі молоді люди його віку, гарно розумів мову сили. Грім мав силу, проти якої не було рівних. Ось Ілей усією своєю істотою і підкорився цій величезній силі, беручи її владу над собою за даність.

- Вставай! - повторив Грім. - До завтрашнього свята маєш багато справ.

Ілей підвівся і про всяк випадок перевірив свій ніж у чохлі.

- Що я повинен зробити? - несміливо поцікавився він у вовка.

- Візьми себе в руки, Ілею, — рикнув на нього Грім. - Ти зупиниш це безумство, інакше рід людський сильно постраждає.

Ілей глянув на вовка, який напружено вдивлявся в темряву. Там за річкою, у лісі щось відбувалося. Грім, мабуть, знав, що саме.

- Мисливці? – запитав Ілей.

- Так, — озвався Грім. - Вони ще не знають, на що прирікають себе та свій народ. Колись давно таке вже траплялося. З того часу люди доброю волею відмовилися від полювання.

Величезний вовк замовк, ніби згадуючи той час, коли востаннє духам лісу довелося йти війною проти людей.

- Отже, тому ти знову… - хотів було поцікавитись Ілей.

- Не тільки, — відрізав Грім.

- А що буде, якщо...

Але Ілей не встиг домовити, як вовк ривком розвернувся до нього. Його жовті очі палали яскравим полум’ям.

- Не смій навіть так думати! - прогарчав він. - Поїдаючи м'ясо вбитих лісових звірів та птахів, ви загрузнете в досі невідомих вам хворобах та нещастях. Пролита кров принесе лише страждання як людям, так і духам лісу. Що там казати, зникнуть альви! А якщо лісовики знову, як тоді, об'єднаються і підуть на вас війною, то боюся, від ваших сіл не залишиться і сліду…

Слухаючи Грома, Ілей, який до сьогодні не вірив ні в альв, ні в лісовиків, раптом виразно відчув, що вовк каже правду.

- Завтра — Ейлин день, — знову повторив Грім, відвертаючись від Ілея і лягаючи поруч на траву. - Якщо ти не встигнеш переконати людей відмовитися від полювання, дуже скоро лісовики будуть тут.

- Я гадав, що Ейлин день... - розгублено почав Ілей.

- Ейлин день, — стомлено промовив вовк і поклав голову на передні лапи, — це саме той день, коли давним-давно одна хоробра жінка, на ім'я Ейлин уклала з духами лісу Хорсинії міцне перемир’я. З того часу дорога в долину лісовикам була замовлена, як і людям було заборонено приходити до лісу. Але минули століття, і багато чого просто забулося.

Грім позіхнув і глянув на Ілея. В очах вовка вже не сяяла шаленим вогнем лють. Зараз вони були сповнені смутку.

- Люди забули заборону, — продовжував Грім, — і почали знову заходити до лісу то за грибами-ягодами, то за хмизом. Щоправда, завжди просили дозволу у дріад, обминаючи домівки лісовиків десятою дорогою. Ось тільки лісовики не забули. Для них Ейлин день — це завжди нагадування про те, що могло статися, якби тоді вони не заступилися за свій ліс.

Ілей присів поруч, розсіяно смикаючи травинку в руках. Що він може зробити? Як йому переконати людей, і чи послухають вони його? Всі ці думки сумбурно крутилися у нього в голові, але втома не давала жодного шансу впорядкувати їх.

В саду співали солов'ї, не помічаючи тривоги, що хвилею йшла з лісу, поступово накриваючи собою всю Ейлину долину.

- Я не знаю, що маю зробити, — розводячи руками, промовив Ілей.

Але Грім, видно, вже спав.

Ранком небо затягнуло хмарами, і почав мрячити дощ.

Ілей прокинувся від крапель, що падали з гілок на його обличчя. Вночі він довго не спав, розмірковуючи над тим, як йому вчинити, і навіть не помітив, як провалився в глибокий сон. Йому наснився Вятко. Він сміявся і питав його, Ілея:

- Скажи, друже, як так можна було?

А він, Ілей, виправдовувався:

- Це я винен, друже, пробач…

- Не дуркуй! - плескаючи його по плечу, промовляв Вятко. - Елаг знайшов би мене будь за що!

Ілей протер очі. На траві, за кілька кроків від нього, сидів малюк, кутаючись у вологий від дощу рушник і перебираючи палички. Ілей подумав, що хлопчик міг і не знати про своє перетворення на вовка чи пам'ятати лише окремі фрагменти. Надто вже його поведінка була наївною і по-дитячому безтурботною.

Побачивши, що Ілей прокинувся і дивиться на нього, Данко махнув йому рукою і продовжив свою нехитру гру. Але потім хлопчик, ніби схаменувшись, повернувся до Ілея і сказав:

- Грім сказав, що в тебе є лише один день.

Погляд дитини при цьому був уважним, майже вовчим.

- Я пам'ятаю, — хрипко відгукнувся Ілей, підводячись на ноги і обтрушуючи одяг. - Але спершу мені треба в село. Ти зі мною?

Хлопчик хитнув головою.

- Я тут, — просто промовив Данко, перебираючи палички.

- Добре. Чекай мене тут і нікуди не йди. Я скоро повернусь. Візьму їжі, води та повернуся.

Ілей вийшов на стежку і швидким кроком подався до села.

Дрібний дощ нарешті прибив дорожній пил, від чого повітря стало набагато чистішим. Свіжий ранковий вітерець приємно обдував. Люди, тварини й птахи вже прокинулися і насолоджувалися прохолодою, що змінила набридлу спеку.

Ілей згадав свій сьогоднішній сон і подумав, що вперше в житті назвав Вятка другом. Нехай навіть уві сні. Він взагалі нікого ніколи не називав другом, вважаючи, що не знайшовся ще той, хто може претендувати на справжню дружбу з ним.

“Вже, мабуть, догоріла Вяткіна крада, — міркував дорогою Ілей. - Коли все закінчиться, навідаюся на кладовище до нього та до батька”.

Не привертаючи уваги, Ілей шмигнув у прохід між двома огорожами. Це була стежка, яка вела в маленький провулок. Звідти, пройшовши всього кілька дворів, Ілей вже був на своїй вулиці.

Здалеку він побачив матір, що йшла з оберемком садових ромашок.

“На могилу несе, — подумав Ілей і метнувся в бік, сховавшись за кущами бузку, щоб мати його не помітила. - Зібрала, напевно, всі квіти під вікнами”.

Жінка була у своїй улюбленій синій сукні. Хустка такого ж кольору була сильно насунута на лоб, ймовірно, через дощ. Вона йшла, опустивши голову і притискаючи обома руками до грудей щойно зрізані квіти. Коли мати зникла за поворотом, Ілей вийшов зі свого укриття і побіг до хати.

Вдома пахло млинцями. Голодний Ілей, який практично не їв майже цілу добу, накинувся на чавунок, повний пишними й ще теплими оладками. Поруч на столі в глиняній тарілці лежали холодні вареники, заправлені смаженою цибулею. Ілей з'їв і їх та запив гарячим вишневим компотом. Потім він зав'язав вузликом чисту білу хустинку з рештою оладок. Залишилося наповнити флягу і можна було повертатись на хутір.

- Е, ні! – зупинив він сам себе. - Переодягтися!

Коли Ілей переодягнувся в чистий і сухий одяг і набрав води з колодязя в діжку і флягу, він підійшов до скрині. Порившись у ній, Ілей дістав з самого низу дбайливо складену маленьку білу сорочку. Розгорнувши її, він побачив вишиту матір'ю червоними нитками яргу-оберіг. Ілей сунув сорочку в заплічний мішок поверх вузлика з оладками. Потім він ще раз пошукав у скрині. Знайшлися приховані матір'ю на згадку його дитячі штанці та теплі шкарпетки з вовни, які слідом за сорочкою перекочували в заплічний мішок. Закріпивши флягу на поясі, Ілей вибіг із дому.

Він швидким кроком йшов через сад, боячись не знайти хлопчика на тому місці, де його залишив. Дощ продовжував мрячити, тому весь свіжий одяг Ілея був вже практично мокрим від високої трави та кущів, через які йому довелося пробиратися.

Данко чекав на нього там само, де вони розійшлися. Він сидів під деревом навприсядки, накритий з головою мокрим рушником. Ілей зрадів, що не довелося шукати маля всюди й підхопивши його на руки, поніс до покинутої хатини.

В хаті сьогодні було темно та сиро. Тьмяне світло дощового ранку не проникало крізь щілини та дірки, тому Ілей залишив вхідні двері навстіж відчиненими. Десь протікав дах, через що на підлозі утворилася велика калюжа. Ілей посадив дитину на лавку і зняв з неї зовсім брудний і мокрий полотняний рушник, який відразу закинув у порожню піч. Потім він перевдяг хлопчика в сухий та чистий одяг й натягнув на холодні ніжки теплі шкарпетки.

Досить швидко малюк зігрівся, а Ілей тим часом дістав із заплічного мішка вузлик з оладками. Розгорнувши його на столі перед Данком і поставивши поруч флягу з водою, він тихо сказав:

- Їж, Громе! Нам зараз знадобляться сили.

Глава 7

Цілий день Яука готувався. Він знав, що потрібно швидко реагувати, але дуже боявся нашкодити та зробити щось не так, діючи на випередження. Ближче до середини дня птахи принесли жахливу новину: люди в обох селах готуються до полювання. Новина підняла сильну паніку серед птахів та звірів. Але духи лісу були налаштовані дуже рішуче, тому лісові мешканці трохи заспокоїлися.

Лісовики, що прийшли з тієї частини лісу, що лежала за болотами, були готові йти за Яукою, коли й куди він накаже. Дріади теж войовничо шелестіли, через що дерева ніби ожили, чекаючи на швидкий бій. Тільки німфи болота і лісового озера наче відсторонилися від загального лиха, воліючи не втручатися у протистояння. Хоча так було завжди і до цього всі лісові жителі були готові.

Яука знав про Ейлин день. Коли він був маленьким, про цей день розповідав йому старий лісун, який мешкав у нетрях за болотами. Життя лісовиків на відміну від швидкоплинного людського життя триває кілька тисячоліть, і Яука за цими мірками був ще зовсім молодим. Так, він не застав тих подій, але вони в фарбах були йому передані лісовиком, який особисто брав участь у війні проти людей.

Шукати Данка Яука поки не міг, хоча його душа тільки про це і хворіла. Не можна було залишати ліс у такий вирішальний момент, і Яука чекав. Ближче до вечора альви принесли новину, що люди з Пташиного вже пливуть човнами до лісового берега. Потім круки, що чергували на пагорбі, побачили групу мисливців із ближнього села, що йшли через луг.

Яука зрозумів, що настав час діяти. Він наказав альвам рознести у всі куточки лісу його слова:

- Слухайте мене, всі! Сьогодні до нас з війною йдуть люди, але ми, духи лісу Хорсинії, зробимо все, щоб не допустити загибелі лісових мешканців.

Прошу всіх, хто може, згуртуватися проти ворога! Разом ми виженемо його з нашої домівки, чого б це не коштувало! Але першими не нападайте! Чекайте на мій сигнал!

Ліс войовничо зашумів. Це був радісний і рішучий гомін. Шелестіло багатотисячне плем'я дріад, дзвеніли маленькі альви, співали на всі голоси птахи й гарчали звірі, готові першими захищати своє життя та свій дім. Цей багатоголосий шум, що доносився з лісу надвечір, був чути по всій Хорсинії.

Дерева в Хорсинії поділяються на живих та покинутих. Живе — це дерево, всередині якого живе дріада. Весь ліс, за рідкісними винятками, складається саме з таких. А ті, що ростуть поблизу сіл, практично всі — покинуті. У них, як кажуть лісовики, немає душі, немає німфи, яка робить кожне дерево особливим. Чому так? А все просто. Хто захоче, щоб його дім повністю залежав від людини? Адже люди й справді сильно втручаються у життя дерев, позбавляючи їх права рости так, як їм зручно.

У лісі все інакше. Тут кожне дерево – повноправний мешканець зі своїми обов'язками, де найголовніший обов'язок: захищати ліс від ворогів.

Коли люди, що припливли на човнах з протилежного берега, увійшли до лісу, сонце вже майже зайшло за гори, освітлюючи лише верхівки дерев. Чоловіки піднялися стежкою, яка тонкою стрічкою бігла за обривом над річкою.

Їх було четверо. Один з них був вже немолодий, а троє інших — юнаки. У  туго набитих мішках щось брязкотіло і гриміло, але вони намагалися йти тихо і не шуміти. Чуйні вуха лісу, втім, обдурити було неможливо, а недосвідченість з лишком видавала молодих мисливців. Альви миттєво рознесли на всі сторони про появу чужинців. І ліс завмер, чекаючи сигналу від Яуки.

Молоді люди, а це були друзі дитинства Ілея, дорогою розмовляли. Як і багато років тому, вони й досі нагадували братів. Усі троє були високими та широкоплечими. У кожного на голові красувалася копиця темного, трохи кучерявого волосся, що ледь прикривало вуха, а з-під густих брів дивилися на світ три пари не за віком пустотливих зелених очей.

- Хлопчаки розповідали, що напередодні Ілей зустрічався з Вятком на стариці, — тихо промовив Бажук, не обертаючись.

Він йшов першим із трьох друзів, крокуючи за людиною, яка була набагато старша і досвідченіша за них.

- Я теж чув, що Ілей останній, хто бачив Вятка живим, — напівпошепки відгукнувся Ждан, який рухався слідом. – Я його зустрів сьогодні вдень. Дивний він був. Навіть не знав, що старійшини дали добро.

Сбиня йшов останнім і мовчав. Його мучила невиразна тривога. Подумки він кілька разів сварив себе за те, що погодився йти на полювання з іншими. Ще його дуже налякав гучний звірячий і пташиний крик, що долинав із лісу, коли вони тільки-но перепливали річку.

“Мати просила не ходити: передчуття у неї… – стукала в голові Сбині нав'язлива думка. - Та й сьогодні — похорон Вятка, а ми в кращому разі встигнемо на згарище, коли повернемося з лісу рано вранці”.

- Шкода, звичайно, що з Вятком таке трапилося, — знову прошепотів Бажук. - З нами зараз би пішов. Зі здобиччю додому повернувся б. Може полювати почав би, торгувати хутром.

Ждан згідно замикав.

Бажук вважав себе мисливцем. Хтось у його роду колись давно перетинав гори й жив у Волосії, а там полював у місцевих степах на лисиць. Потім ця історія переходила з вуст у вуста, від одного чоловіка до іншого, з покоління до покоління…

Той, хто йшов попереду, раптом підняв руку, і всі зупинилися.

- Що трапилося, Круку? - запитав Ждан, знімаючи мішок із плечей і з шумом ставлячи його на землю.

- Тихо! - шикнув на нього Крук, прислухаючись.

В лісі стояла дзвінка тиша. Не було чути жодного птаха, і це сильно насторожило досвідченішого з чотирьох мисливців.

Крук був худорлявим, жилавим чоловіком середнього зросту і середнього віку з темним і рідким волоссям. Його батько, похмурий і небагатослівний волосієць, втім, як і всі жителі тієї непривітної землі прийшов у Пташине з-за гір. Але при цьому він був чудовим ковалем.

Одружившись з місцевою жінкою, волосієць вирішив назавжди осісти в Хорсинії. Крук був його єдиним сином, що вижив. Інші троє синів померли практично відразу після народження. Ось він і вивчив його трьом мисливським премудростям, як і належить кожному волосійцю: вмінню відчувати звіра, вмінню захистити себе та вмінню нападати. Від матері ж хлопцю дісталися лише перекази про духів лісу та знання місцевих традицій і законів. Крук, як і багато інших чоловіків їх села з юності мріяв про полювання, але така можливість прийшла до нього несподівано лише зараз.

Дізнавшись про зняття заборони, Крук сам зібрав необхідне спорядження і вмовив Ждана, Бажука та Сбиню того ж дня спробувати розставити капкани на куницю. Спершу він хотів полювати разом з Ілеєм, але за цілий день ніде не зміг його знайти.

- Тихо! - повторив пошепки Крук, блиснувши на молодь чорними, як вороняче перо, очима. - Ви йдете, як ведмеді! Які з вас мисливці!

Ті слухняно кивнули, опустивши голови.

- Ідемо у бік пагорба, — показавши рукою напрямок, так само пошепки сказав Крук.

Тим часом у ліс з боку Лугового зайшла інша група мисливців. Їх було п'ятеро, а злагоджені дії групи вказували на кращу підготовку та заздалегідь розроблений маршрут. Вони, не зупиняючись і не промовляючи ні слова, попрямували до болота.

У лісі вже стемніло. Набридла всім спека з приходом сутінків відступила. Обидві групи мисливців, досягнувши своїх цілей, зупинилися і сіли перепочити. Кожен дістав вміст свого заплічного мішка. Крім капканів і силків мисливці принесли з собою ще й приманку, а також трохи їжі та води для себе.

Біля пагорба, куди привів Крук своїх товаришів, сосновий бір поєднувався з листяним лісом. Крук озирнувся і залишився задоволений вибраним місцем: навкруги було достатньо кущів і хмизу, щоб непомітно сховатися.

- Сидіть тут, — сказав він іншим, — а я поки що розвідаю місцевість.

- Добре, — відповів Сбиня за всіх.

Троє друзів були зовсім недосвідченими в мисливському ремеслі, а тому цілком довіряли своєму старшому товаришеві. Вони сіли навколо старої сосни, притулившись спиною до її стовбура. Поки Крук не бачив, Ждан дістав зі свого мішка край свіжого хліба, і його запах миттю рознісся лісом. Розламавши хліб на три частини, він простягнув по шматку приятелям. Вони сиділи в прохолодному лісі й насолоджувались смаком ароматної випічки. В той момент ніхто з них навіть не згадував про полювання.

Крук довго не повертався. Дзвінка тиша в лісі не наводила на погані думки. Всі троє розслабилися і вже майже задрімали, як раптом серед усього цього спокою гулко заревів чийсь голос, луною розлітаючись по лісу:

– Люди! - гарчала істота, і від цього рику тремтіло повітря. – Люди! Ви прийшли до нашого лісу вбивати! Але ми не допустимо смерті лісових мешканців! Замість них сьогодні помрете ви, якщо зараз же не підете звідси!

Молоді люди, які тільки-но перебували в приємній дрімоті, скочили на ноги та вдивляючись у сутінки, дістали ножі, погрожуючи невидимому, а тому більш небезпечному противнику. Вони не знали, що зараз у лісі є й інші мисливці з ближнього села, і що ті вже розставляють капкани та силки.

Ліс в одну мить завив і заревів, наче поранений звір, який зібрав усю свою силу, щоб кинутися на ворога. Переляканим мисливцям здавалося, що звуки лунають одночасно звідусіль. А коли вони побачили тисячі очей, що світилися то там, то тут, виринаючи з напівтемряви, їх охопив непереборний жах.

Крука не було, але про нього вже ніхто не згадував. Чоловіки одночасно кинулися врозтіч, не розбираючи дороги. Ноги інстинктивно несли вперед. Вони бігли, перестрибували, падали й знову підіймалися. Люди намагалися втекти від невідомої небезпеки, але вона була скрізь. Небезпека мчала поруч, клацаючи зубами; шипіла, звиваючись, під ногами; кричала над головою; хапала за руки кострубатими гілками; колола і дряпала обличчя шипами та голками.

Сбиня зачепився за щось ногами й впав, боляче вдарившись лобом об корінь, що стирчав із землі. Він накрив голову руками й так і залишився лежати на землі, боячись підвестися. Поруч із кущів хтось голосно гарчав, а щось кілька разів промайнуло над його тілом.

"Мені кінець", - тільки й зміг подумати Сбиня.

Він вже чекав швидкої смерті, але смерть все не наступала. Куди зникли Ждан та Бажук, Сбиня не знав, та й голосів їх він давно вже не чув.

У лісі стояла непроглядна темрява. Десь там, угорі, небо затягнуло хмарами, і навіть слабке світло зірок не могло хоч на трохи розвіяти нічний морок. Почали несамовито кричати птахи. Сбині здалося, що від цих жахливих і різких звуків у нього розколеться голова. До цього дня він і гадки не мав, що пташині голоси можуть бути такими сильними та неприємними. Знову захотілося бігти, втекти додому, сховатись і ніколи більше не ступати ногою в цей ліс.

Піднявшись, Сбиня знову рушив. Він спотикався, натикався на гілки, обдирав руки та обличчя, чіпляючись за колючки. Птахи чомусь кричали весь час праворуч, а він, інстинктивно ухиляючись від них, прямував трохи вліво.

Коли його сили майже скінчились, місцевість почала змінюватися. Тепер кущі стали траплятися дедалі рідше, а замість змішаного лісу, рівними рядами височіли довгасті сосни. Сбиня побачив попереду слабкий просвіт, ніби там закінчувався цей нескінченний жах, і чекав такий довгоочікуваний порятунок.

Зібравши решту сил, він кинувся вперед. Птахи трохи вщухли. Тепер їхні крики нагадували монотонне низьке клекотіння, наче вони чекали, що зараз щось станеться і спостерігали. Сбині навіть сподобався цей незвичайний пташиний звук, він давав йому впевненість, що все правильно, і незабаром кошмар скінчиться.

Якби він тоді зупинився і замислився, то зрозумів би, що випадковість чи злий задум вивели його на край лісу зі східного боку долини. Він би тоді згадав, що весь східний схил суцільно є крутим і неприступним обривом, який відчайдушно утримує коріння старих сосен від руйнування. А там, внизу, біжить неспокійна Тіна, дно якої вздовж усього цього берега вистелене великим і маленьким камінням.

Безперечно, він все згадав би, якби зупинився. Але Сбиня біг щосили, а вже за мить його тіло лежало на річковому камінні, майже повністю занурене в чорну нічну воду. В той самий час пташиний крик перейшов на пронизливо високі звуки, через що здавалося, ніби птахи просто верещали від захоплення звичайно, якщо можна було так сказати...

Ховаючись у чагарниках молодої ліщини, Ждан вирішив дочекатися світанку і тільки потім вибиратися на стежку. Він був єдиним із трьох друзів, який ще тримав себе в руках і не піддавався паніці. Його, звичайно, теж до тремтіння в колінах лякали очі, що світилися, стежачи за ним крізь кущі й дерева. Але Ждан був впевнений, що ліс прагне всього лише залякати та прогнати людей.

Він зробив собі в чагарнику невелике кубло, обрізавши ножем гілки, що стирчали. Вистилавши ними землю під собою, він ліг на бік і прикривши голову руками, заплющив очі. Так Ждан пролежав недовго, прислухаючись до віддаленого гарчання звірів.

Раптом пташиний крик став нестерпно гучним, тож Ждан ривком підвівся і сів. Щось у цьому крику було зловісне. Неприємний холодок пробіг по спині молодого мисливця. Він не знав, що саме тоді Сбиня, як загнаний звір, загинув, розбившись об каміння Тіни. Не знав він і про те, що на болотах доля інших мисливців також вирішена, що Бажук, який майже втратив розум від жаху, саме в цей час пробирався через бурелом прямісінько до лігва вовків.

Тим часом Яука спостерігав. Він міг подати сигнал лісу будь-якої миті, але не поспішав. Маленький Данко стояв у нього перед очима, і Яука ніяк не міг набратися сміливості віддати наказ вбити людину. Йому здавалося, що мисливці зараз все збагнуть і підуть додому, але цього не відбувалося.

Люди не зрозуміли його намірів і старанно чинили опір здоровому глузду, так само залишаючись у лісі. Якщо троє молодих і недосвідчених мисливців, що припливли з Пташиного, йому не здавалися небезпечними, то решта були іншими. Вони йшли вбивати й, здавалося, ніщо не могло зупинити їх. Ця рішучість легко читалася в кожному русі, але Яука був непохитний: їм необхідно дати шанс піти живими. Такий закон!

І лісовик чекав. Коли заверещали птахи, повідомляючи про смерть одного з мисливців, Яука протяжно загарчав. Його рик означав одночасно і біль від першої пролитої крові, і сигнал усім лісовим жителям, що війна почалася. Гулом усіляких голосів ліс миттєво відгукнувся на його заклик.

Яука знав, що перший бій вони, напевно, виграють у людей, але скоро буде ще один. А коли настане фінал цього протистояння, чи не пошкодує він, Яука, що наказав вбивати. Хоча це все буде згодом, а зараз вся його сутність розуміла, що духи, звірі та птахи лісу Хорсинії просто захищають свій дім та свої життя від небезпечного ворога.

Рев лісовика застав зібраного Крука на нижній широкій гілці розлогої сосни біля межі, де бір змішувався з листяним лісом. Дерева тут росли на відстані один від одного, ніби тисячоліттями несміливо знайомилися, так і не наважуючись підійти ближче. Ця стара сосна стояла одна на невеликій галявині, і ніяке інше дерево не заважало їй розкласти ширше свої гілки.

Випадково потрапивши на галявину і побачивши придатне для себе дерево, Крук швидко видерся на нього і причаївся в кроні, чекаючи, чим закінчиться незвичайне дійство, що почалася в лісі з їхньою появою. У його жилах текла кров суворих волосійців, які були відважні й не знали страху. Тому все, що відбувалося, викликало в нього лише азарт мисливця, ніж наводило жах.

В цьому місці, на відміну від густої хащі біля підніжжя лісового пагорба, було трохи світліше. Очі Крука, що звикли до темряви, почали розрізняти контури різних звірів, що блукали між деревами. Крук сидів тихо і спостерігав, радіючи з того, що з жертви він знову перетворився на мисливця.

Коли пролунало ревіння Яуки, раціональний і сміливий Крук збагнув, що десь неподалік гарчить ведмідь і щільніше припав до гілки, на якій лежав. Тієї ж миті величезна гілка сосни, разом з  мисливцем, піднялася і притиснула Крука до стовбура дерева. Чоловік був затиснутий так міцно, що вибратися самостійно у нього ніяк не виходило. Поступово дрібні й тонкі гілочки, немов гігантське павутиння, обплели мисливця. Спочатку він різав ножем повзучі батоги та рвав їх рукою, намагаючись чинити опір. Але вже досить скоро Крук не міг поворухнути ні руками, ні ногами, ні навіть головою. Кричати він боявся, знаючи, що ніхто з людей не прийде до нього на допомогу, а диких звірів остерігатися все ж таки було варто. Коли павутиння з гілок стиснуло все його тіло так сильно, що йому вже було важко дихати, Крук злякався не на жарт, можливо, вперше у своєму житті.

За рідкісними винятками, всі дерева в лісі Хорсинії живі. Їхні душі — це прекрасні німфи-дріади, ніжні й водночас сильні та відважні. Коли потрібно захистити свій ліс, дріади готові битися до останнього.

Як показала минула війна між духами та людьми, саме багатотисячна армія живих дерев із їхніми сміливими дріадами відіграла важливу роль. Ось і цього разу вони першими прийшли на допомогу Яуці без зайвих сумнівів і довгих умовлянь.

Живе дерево завжди підкоряється дріаді й здатне багато на що, хоч і виглядає іноді безпорадним і нерухомим. У цьому Крук переконався на власній шкурі, стиснутий у тугому капкані з гілок. Треба віддати йому належне, паніці він не піддавався, зберігаючи спокій аж до самого ранку. Крук сподівався, що вранці їхню відсутність помітять у селі та припливуть на допомогу.

На відміну від холоднокровного Крука, Бажук був людиною іншої породи. Коли ліс почав нарікати, і всі кинулися врозтіч, він першим втратив відчуття реальності від жаху, що на нього наринув. Його голова відмовлялася раціонально мислити, і гору взяло тіло, яке тільки бігло, повзло, пробиралося кудись уперед. Шум пташиних голосів і гарчання диких звірів злилися в його мозку в одне суцільне ревіння, яке лякало і гнало Бажука в пастку.

Сотні очей, що світилися з темряви, здавалося, з єхидством спостерігали за розгубленим мисливцем, який ще зовсім недавно з перевагою в голосі розмірковував над майбутнім полюванням. Його не зупиняли ні завали хмизу, ні колючі зарості малини. Запах свіжої крові, що струмками стікала з ран та подряпин, залишених гострими гілками та колючками, летів попереду Бажука. Чуйний нюх вовків його вже вловив. Ноги чоловіка несли його якраз до їхнього лігва.

Коли Бажук, перебравшись через чергові завали бурелому, вийшов на пагорб, його оточило з десяток вовків. Обриси їхніх скуйовджених силуетів постали перед Бажуком, що потрапив у пастку, але він тільки втомлено опустився на землю і стиснувши голову руками, застогнав, чекаючи швидкої смерті. Вовки, справді, не стали довго дерти й без того змучену здобич. Один з них стрімким рухом повалив Бажука на бік і швидко перегриз йому горло.

Коли Яука своїм голосним риком подав сигнал до бою, інші лісовики, що ховалися на болотах, вийшли грізним військом, стрясаючи землю важкими кроками. Мисливці, які прийшли з Лугового, на відміну від групи Крука, знали з чим можуть зіткнутися в лісі. Коли зчинився шум, вони зберігали спокій і трималися разом, спостерігаючи за тим, що відбувалося.

Головним серед них був невисокий, огрядний чоловік середнього віку з круглою лисою головою та густою темною бородою. Це був Ясис. З малих років Ясиса, батько навчав його звичкам звірів, втім, як і всіх своїх п'ятьох синів. Але тільки одному Ясису це мистецтво припало до душі. Спершу йому це було просто цікаво, а потім, придбавши спритність у вистеженні та розпізнаванні слідів, він мріяв про полювання, напевно, сильніше за всіх чоловіків обох сіл. Ні заради наживи, ні заради харчування. Їм рухала спрага крові, відчуття влади та ще якісь глибинні садистські нахили, про які він навіть не здогадувався сам.

Інші мисливці його групи переслідували більш практичні цілі, але підготовлені були набагато слабіше. Ясиса всі слухалися беззаперечно, підкоряючись його жорсткості та авторитету. Ще до настання повної темряви в лісі, вони встановили всі принесені капкани й силки, а тепер причаїлися в очікуванні ранку серед гілок хмизу.

Ясис, вихований своїм батьком, чудово знав ліс та його багатовікові традиції. Він навіть трохи розбирався у звичках лісовиків, хоча знання його були почерпнуті тільки з розповідей старожилів та давніх переказів. Крім Яуки, інших лісовиків за все своє життя бачити йому так не довелося. Він ще пам'ятав ті часи, коли лісовик часто гостював в їхньому селі.

Раніше Яука любив навідуватись на свята до людей і славився тим, що був великим шанувальником жінок різного віку і комплекцій. Але останні кілька років він не з'являвся, хоча люди часом зустрічали його в лісі. Бувало, щоправда, господині скаржилися, що час від часу на світанку кудись зникало коров'яче молоко з відер після надою, але ніхто з впевненістю не міг сказати, що в цьому був винен саме Яука.

Коли затріщали кущі й затремтіла земля під ногами, Ясис одним рухом руки наказав своїй групі припинити панікувати та не ворушитися, а сам підвівся й обережно ступив убік. Забувши про небезпеку, Ясис підійшов близько до молодої берізки. Майже торкнувшись її спиною, він миттєво виявився захопленим двома міцними батогами — гілками дерева.

Інші мисливці, побачивши, що Ясис не може самостійно звільнитися, кинулися на допомогу. Він хотів їм сказати, щоб не рухалися з місця, але було вже запізно. Люди видали себе необережними звуками. Той, хто хотів їх знайти, майже переміг.

З усіх боків лунало скрипуче гарчання лісовиків. Тепер вже ні застерігальний крик Ясиса, ні здоровий глузд не діяли. Усі четверо кинулися в різні боки, де були спіймані й розчавлені, немов жуки, волохатими лапами величезних лісових господарів.

Ясис не бачив на власні очі їхню смерть, але дуже добре все чув. Усвідомлення того, що він залишився сам, викликало у чоловіка дику паніку. Ясис почав голосно кричати та з усієї сили вириватися. Але чим більше він чинив опір, тим сильніше стягували його батоги берези…

Тим часом Ждан почув, як хтось великий крокує в темряві, ламаючи впалі гілки й стрясаючи землю.

“Ведмідь? - подумав він, стискаючи голову в плечі. - Ні, для ведмедя дуже великий. Невже, велетенський лісовик?»

Від однієї думки про те, що зараз він його знайде, Жданові стало ніяково. Він лежав у своєму укритті, намагаючись навіть не дихати. Гілки затріщали зовсім близько, і Ждан випадково сіпнувся. Він чув, як принюхався той, хто зараз стояв зовсім неподалік і зрозумів, що навряд чи йому вдасться залишитись непоміченим.

- Виходь, людина! - прогарчав Яука. - Я тебе не зачеплю.

Ждан несміливо підвівся і вийшов із чагарників ліщини. Попереду, спираючись на стовбур вільхи, стояв величезний лісовик з кострубатими лапами й косматою головою. У темряві його силует можна було прийняти за дерево з вузлуватими гілками.

- Ти зараз вирушиш в обидва села і передаси мій наказ, — громовим голосом гарчав Яука.

Ждан кивнув, радіючи тому, що його живим випустять із лісу.

- Передаси людям, що всі інші мисливці або вже мертві, або скоро такими стануть. Я залишив життя тільки тобі одному, — гримів Яука. - Передаси людям, що полювання заборонене в цьому лісі мною, Яукою, а якщо вони не згодні, ми — духи лісу прийдемо у ваші села, як колись давно наші предки прийшли до ваших. А тоді, нарікайте на себе!

У Ждана від хвилювання перехопило подих, і він закашлявся. Від звуків кашлю знову голосно закричали птахи.

- Тихо! - наказав лісовик, продовживши свою промову. - Передаси людям, що відтепер кожен, хто без дозволу увійде до цього лісу, буде покараний. Передаси людям, що того, хто прийде полювати, буде вбито. Ти мене зрозумів?

Ждан закивав головою.

- Зрозумів, — несміливо озвався він. - Я зрозумів.

- Ось і добре! — гаркнув Яука, через що птахи знову зчинили галас.

В лісі почало світлішати. Ранній літній світанок був справжнім порятунком Ждану. Це значило, що його незабаром відпустять, і він зможе повернутися додому. Думаючи так, Ждан інстинктивно глянув на небо, яке було сірим і похмурим від хмар.

- Так, вже світає, — гулко видихнув лісовий господар. - Ти можеш йти. Лис проведе тебе до ближнього села, щоб ти не заблукав.

Звідкись біля ніг Ждана з'явився старий лис. Він глянув чоловікові в очі й побіг у бік березняка, що виднівся світлою плямою далеко позаду лісовика. Ждану треба було пройти повз Яуку, і він на мить засумнівався, явно боячись це зробити.

- Йди вже! - загарчав Яука.

Ніби схаменувшись, Ждан несамовито кинувся наздоганяти лиса. Лісовик дивився йому вслід, а сам думав про свого маленького Данка.

Глава 8

Ждан йшов через луг у ближнє село. Мрячив дощ, але чоловік просто не помічав його. Він йшов то швидко, то повільно, немов потік думок у його голові керував ногами, то прискорюючи, то сповільнюючи їхній крок. Як це не дивно, але так воно і було.

Коли Ждан думав, що йому сьогодні вночі дуже пощастило і він залишився живим, ноги починали нести швидше. Коли ж чоловік згадував, що всі інші – мертві і йому одному доведеться дивитися в очі їхнім батькам та дружинам, кроки сповільнювалися. Ждан нічого не міг з собою вдіяти.

"Краще б я загинув, — подумки нервував він, — і мені не довелося б зараз йти туди й переказувати слова лісовика".

Він зітхав і йшов далі мокрий і похмурий. Все менше його тішив власний порятунок, дедалі більше він хотів зараз просто зникнути, провалитися крізь землю.

Незабаром з'явилися крайні городи. Був ранок, але хмари, що затягли небо, робили все навкруги похмурим і непривітним.

Сільські мешканці завжди вставали рано на світанку. Треба було доїти корів, годувати живність, виганяти худобу на пасовищі.

Коли Ждан увійшов до Лугового, його відразу оточив натовп місцевих. Чутки в селищах поширюються досить швидко, тому ще тільки побачивши чужинця, що йде через луг, усе село вже про це знало. Ждан стояв, опустивши погляд, не знаючи з чого почати. І решта так само мовчки чекала, передчуваючи погані новини, але при цьому боячись їх почути.

До них підбігла молода жінка в яскравій, жовтій хустинці, накинутій на плечі.

- Влас! - крикнула вона в натовп. - Де Влас?

Не знайшовши свого чоловіка, вона обвела очима односельців і запитала Ждана:

- Де Влас? Де всі? Ясис де?

Ждан мовчав, підбираючи слова та прокручуючи в голові заготовлені фрази.

- Ти ж із Пташиного? - вона намагалася зазирнути в його очі. - Ви полювали сьогодні? Чому ти мовчиш?

- Вони всі загинули, — тихо промовив Ждан, піднявши на неї погляд. – Я один залишився.

– Як загинули? - зашепотіли люди.

- Я зараз розповім все, що знаю, — сказав Ждан, дивлячись у  широко розплющені очі жінки.

І він почав говорити. Розповів про те, як ліс неприязно зустрів мисливців. Як самі мисливці перетворилися на загнаних звірів. Про Яуку та його лячний вигляд. І, нарешті, передав послання лісовика всім жителям Хорсинії.

Настала тиша. Люди стояли під дощем, який дедалі посилювався, не рухаючись, мокрі й здивовані. Молода жінка в жовтій хустці мовчки розвернулася і побігла кудись геть.

Ждан вже збирався йти, але тут його хтось схопив за рукав.

- Почекай, хлопче! - промовив чийсь гугнявий голос з-за спини.

Чоловік обернувся і побачив худого юнака, що зростом доходив Жданові до плеча. Його нахабна посмішка і безбарвні, глибоко посаджені очі, що дивилися без жодного виразу, ввели Ждана в ступор.

- Ні, так не піде, — промовив неприємним, гугнявим голосом юнак, продовжуючи посміхатися. – Нам не зрозуміло! Може це ви, пташники, все вигадали: про ліс і про Яуку, щоб нам запудрити мізки.

- Знову ти воду баламутиш, Гудиме, — невдоволено пробурчав хтось із натовпу.

Але схвальний гомін голосів показував, що з Гудимом багато хто був згоден.

Гудим оглянув присутніх і відчувши підтримку, заговорив сміливіше.

- Може, це ви вбили наших мисливців, щоб привласнити собі їхній видобуток, — чи то питаючи, чи то затверджуючи, продовжував він.

Ждан не знав, як на такі слова реагувати. Він дивився в тьмяні очі Гудима і раптом подумав, що добре було б, якби про все спершу дізнався Ілей.

"Він — сильний, він зміг би ..." - міркував Ждан, хоча що зміг би такого Ілей, йому на думку не спадало.

Гудим продовжував нахабно посміхатися. У натовпі присутніх чувся вже не просто гул, а цілий гуркіт схвалення. До цього спокійні чоловіки почали махати руками у бік Ждана, обговорюючи між собою те, що сталося. Хтось кудись побіг. Потім з'явилися люди з сокирами та вилами.

Ждан спостерігав за тим, що відбувалося навколо нього, ніби уві сні. Йому здавалося, що він ось-ось прокинеться, зітхне з полегшенням, а потім, при нагоді, розповість друзям, який безглуздий сон йому наснився. Але натомість, Ждан несподівано звалився на землю і на якийсь час відключився, отримавши оглушливий удар прямо в ліве вухо.

- Гайда, хлопці, в ліс! - гугнявив Гудим, стрибаючи поруч з лежачим Жданом. - Знайдемо наших хлопців! Покараємо кривдників!

- Правильно! - перекрикуючи рев голосів, пробасив високий та кремезний мужик, змахуючи сокирою. - Яуку ми всі знаємо! Він на таке не здатний.

Тут вже гул голосів досяг свого апогею. Всі кричали навперебій, звинувачуючи Ждана у брехні:

- Яука – невинний!

- Яука – слабак!

- Жалюгідне й дрібне поріддя лісовиків!

- Яука не здатний!

Ждана схопили за ноги й потягли в хлів, де кинули на сіно і замкнули на засув.

- А потім вирішимо, що з цим пташником робити, — прогугнявив Гудим, хапаючи вила.

Треба віддати належне людям, їхній швидкий похід у ліс міг врятувати і Ясиса, і Крука, якби тільки не це прокляте полювання…

Але Яука був непохитний. На цих людей чекала болісна смерть, і він вже порядком наситився її спогляданням.

На світанку лісовик дав сигнал дріадам, а ті завершили розпочате, туго стягнувши батоги гілок. Ясис і Крук померли практично одночасно, але один був спокійний і мовчазний аж до самої смерті, а інший — охрип від крику і знесилів від спроб вирватися з силків, поставлених на них самою природою.

Усі розставлені мисливцями капкани Яука зібрав і викинув в болото, щоб більше ніхто й ніколи в них не потрапив. А тепер з почуттям виконаного обов'язку лісовик сидів поруч зі своїм лігвищем і думав про маленького хлопчика, який зараз десь там, серед людей. Він гірко вдивлявся вперед, намагаючись через простір розгледіти свого Данка і шепотів:

- Мій Данко… мій Данко…

Натовп, підбурюваний Гудимом та озброєний тим, що потрапило під руки, вже йшов через луг, коли його помітили круки-дозорні. Вони чергували на лісовому пагорбі, але побачивши людей, стрепенулися і полетіли до Яуки доповісти про небезпеку, що насувалася. Лісовик був водночас здивований і розлючений. Він сподівався, що життя, які він сьогодні забрав, стануть першими й останніми жертвами. Яука був практично впевнений, що на тому конфлікт між людьми та духами лісу Хорсинії буде закінчено. Але, мабуть, усе тільки починалося, і війни було не уникнути.

Яука в розпачі гулко загарчав.

“Мені не врятувати Данка. Не врятувати... - сумно хитав головою лісовик. - Ми тепер по різні боки”.

Альви негайно рознесли звістку про нову битву, що наближалася. В цей раз ліс, відчувши смак першої перемоги, не завмер і не затих, як напередодні ввечері. Він, мов звір, що готувався до стрибка, напружено стиснувся, чекаючи сигналу від лісового хазяїна.

З далеких хащ по болотах на допомогу Яуці пробиралися інші лісовики, скрипуча корявими лапами, ламаючи бурелом і лаючи дощ, що мрячив. Войовничо шелестіли кронами дерев дріади. Птахи коротко перекрикувались з укриттів, а хижаки, що причаїлися, пильно спостерігали та прислухалися. Всюди альви продовжували монотонно дзвеніти, повідомляючи всіх лісових жителів:

- Скоро! Скоро! Скоро!

Бойовий настрій у людей трохи зменшився, коли натовп перетнув величезний луг і увійшов до лісу. З цього боку величезний ліс Хорсинії починався зі старих листяних дерев. Могутні дуби, розлогі клени, самотні осики й буки зустріли жителів села незвичайним пошептом, від якого по мокрих від дощу спинах пробіг неприємний холодок.

Ранок був похмурим. Якщо на відкритому лузі це було не так помітно, то в лісі люди потрапили в напівтемряву. Кожному відразу пригадалися різні лячні історії про духів лісу. Ціпки, сокири та вила, які вони з собою захопили, на мить здалися примітивною та смішною зброєю проти лісовиків та дріад. Але як у цьому зізнатися одне одному, ніхто з них не знав. Уповільнивши крок і переставши перемовлятися між собою, люди продовжували йти вглиб лісу, з побоюванням обминаючи столітні дерева і тримаючи напоготові свою нехитру зброю.

Приблизно в цей час до східного схилу причалив човен, з якого першим вистрибнув великий вовк, а за ним — чорнявий молодий чоловік. Закинувши трос на плече, Ілей потягнув човен уздовж берега проти течії річки, наздоганяючи вовка. Грім біг попереду, періодично піднімаючи морду і принюхуючись.

- Швидше! - обертаючись до Ілея, гарчав вовк.

Ілей прискорював крок, намагаючись не відставати від Грома.

- Громе! – несподівано покликав Ілей. - Що ліс зробив із мисливцями?

- Вбив, — коротко відповів вовк, не сповільнюючи бігу.

Ілей зупинився і завмер, вражений раптовим усвідомленням серйозності та безповоротності подій.

- Швидше! - знову прогарчав Грім.

Взявши себе в руки, Ілей побіг за вовком.

Коли вони, нарешті, досягли обриву, Ілей побачив два човни, прив'язані до кореня. Човни гойдалися на дрібних брижах під  дощем.

“Осиротіли бідолахи, — промайнуло в нього в голові. - Немов собаки на прив'язі: чекають на господарів, а втекти нікуди не можуть”.

Ілей швидко закріпив свій човен поруч і побіг наздоганяти Грома, який вже встиг піднятися стежкою до лісу.

Їхня поява не залишилася непоміченою. Альви дзвеніли дзвіночками, повідомляючи про нових гостей, і ліс на всі очі уважно за ними спостерігав.

Великий вовк та людина зупинилися.

- Ліс нас побачив, — прогарчав Грім. - Залишилось мало часу! Потрібно терміново знайти Яуку, інакше трапиться біда! Я чую, що люди вже підходять до болота.

Ілей кивнув, за звичкою перевіряючи ніж за поясом.

- Сподіваюся, твій ніж не стане в пригоді, — сказав вовк, помітивши рух Ілея. - За мною!

Звістка про вовка і людину, що припливли з іншого берега, долетіла до Яуки якраз у той момент, коли натовп озброєних сокирами та вилами людей, увійшов у березовий гай.

Люди підійшли до того самого місця, де колись стояла маленька хатинка Іради. Багато хто з них впізнав це місце, але замість того, щоб сказати кілька добрих слів про загиблу відьму, яка врятувала за своє довге відлюдництво чимало людських життів, деякі голосно вилаялися, а інші просто плюнули на горбок з ялівцем, що розрісся на ньому.

Серед них був і вже немолодий чоловік, сина якого Ірада витягла практично з того світу з рук підступної хвороби перед самою своєю загибеллю. Він якийсь час постояв біля пагорба, ніби щось собі пригадуючи, а потім штовхнув з ненавистю могилу Іради ногою. Зламавши велику гілку ялівцевого куща, він зі злістю в голосі промовив:

- Здохла відьма! Так їй і треба!

Коли Яука почув ці слова, з ним несподівано почало щось відбуватися. Ніби в лісовика відібрали можливість дихати, немов колишній Яука відразу помер. Перед його очима поплив ліс, зник у тумані березовий гай і все навкруги залилося яскравим червоним світлом. Спалахами він бачив Іраду то поряд із собою, то вдалині. Ірада плакала, як того дня, коли її ще зовсім дівчиськом вигнали з села на вірну загибель у величезний, сповнений небезпек ліс. Яука захотів покликати Іраду, але її привид відразу розвіявся в червоному серпанку. У ту саму мить щось перевернулося в дрімучій душі лісовика. Померла його природна безтурботність та доброта, а разом із ними загинула надія уникнути війни малою кров'ю.

Не всі відразу побачили, як завирувало болото. Яука повільно підіймався з трясовини. Його очі випромінювали таку ненависть, що дивитися на лісовика було вдвічі страшніше. Кострубаті, волохаті лапи, з яких стікала болотяна жижа, тяглися до людей, через що натовп, злякано витріщаючи очі, боявся навіть поворухнутися.

- Ви не послухалися мого наказу, — голосно гаркнув Яука. - Ви знущалися з її могили! Ви всі зараз помрете!

І Яука гулко заревів, повідомляючи лісовим жителям, що зараз відбудеться чергова битва. Після його сигналу з усіх боків, ламаючи кущі й бурелом, важко попрямували лісовики, оточуючи кільцем людей, що наїжилися вилами та сокирами.

- Ви всі зараз будете розчавлені, наче дрібні жуки, — продовжував зло ревти Яука, виходячи з болота. - Ви всі безславно здохнете, як і ті, що були до вас. А потім ми зітремо ваші села з лиця землі, не шкодуючи нікого!

Коли лісовики майже зімкнули кільце навколо переляканих людей, до лап Яуки несподівано стрибнув великий вовк. Зі звіра капала вода від довгого бігу мокрим, дощовим лісом. Лісовик від несподіванки відсахнувся, знову увійшовши по коліна в болото.

- Яуко! - прогарчав вовк. - Не смій!

- Хто ти такий? - здивувався лісовик, насторожено дивлячись на нього.

- Я – Грім! - гаркнув вовк.

- Невже? - гучно простяг Яука. - Я знаю, хто такий Грім. Тоді, ти мусиш допомогти мені!

- Не цього разу, Яуко! Ти почав забуватись!

- Я лише захищаю свій ліс! - загарчав лісовик. - Вони помруть!

Грім підняв морду й оглушливо завив. Від його протяжного вию люди та лісовики попадали на землю, затискаючи вуха і кричачи від болю. Яука злегка похитнувся, з люттю дивлячись на вовка

- Не смій! - знову загарчав Грім, припиняючи вити. - Ти розв'яжеш досі небувалу війну, і в крові захлинеться вся Хорсинія!

- Якщо не хочеш мені допомагати, йди! - заревів, блискаючи очима, Яука.

- Я не піду, поки ти не відступиш, — шерсть на вовчому загривку підвелася, і Грім вишкірив свої ікла.

- Тоді ти помреш разом з ними, — гулко сказав лісовик, знову виходячи з драговини й роблячи крок до вовка. - Вбити всіх!

Коли заплющуєш очі, може здатися, що нічого з того, що тебе оточує, насправді немає. Тобі здається, що відкриєш їх зараз, а поруч з тобою все інакше, все по-іншому. Так буває лише у двох випадках: коли тобі добре і ти боїшся, що все зникне; або коли тобі погано і ти сподіваєшся, що це все — неправда. Так було і з Ілеєм.

Грім біг надто швидко, тож Ілей незабаром відстав. Досвід та гострий розум допомогли молодому чоловікові не втратити слід і не заблукати. Коли Ілей наблизився до березового гаю, оглушливе вовче виття змусило його впасти від нестерпного болю у вухах. Потім виття припинилося, і Ілей, немов уві сні, побачив цілу армію лісовиків, що оточили натовп озброєних людей. Найбільший лісовик стояв окремо, ближче до болота. Поруч з ним припав до землі Грім, який голосно гарчав, не даючи лісовику крокувати далі.

Саме тоді Ілею захотілося заплющити очі, а потім відкрити їх і вимовити:

- Оце мені здалося таке!

Але тут він почув наказ Яуки: "Вбити всіх!", і навкруги все знову змінилося. Заскрипіли й загарчали лісовики, рухаючись на людей; зашелестіли дріади, розгойдуючи гілки своїх дерев і намагаючись зачепити ними чужинців. Ілей вчасно відстрибнув, коли молода берізка, біля якої він стояв, потягла до нього свої гнучкі батоги.

Несподівано Ілей краєм ока побачив молоду жінку в білій сукні з червоною, як кров, вишивкою. Вона стояла босими ногами на поверхні болота і вказувала на вовка та величезного лісовика. Довге, темне волосся жінки майоріло, наче на неї дув сильний вітер, але зараз у лісі, не дивлячись на дощ, що мрячив, було майже безвітряно. Вона щось промовила, але Ілей нічого не почув — так багато скрізь було різних незвичних для його слуху звуків. Коли ж він спробував прислухатися, то чіткий жіночий голос у його голові промовив:

- Допоможи Грому, зупини Яуку!

«Отже, цей великий і є Яука, — подумав Ілей, витираючи мокре від крапель дощу обличчя рукавом вологої сорочки. - Дивно. Ті люди, які його бачили або казали, що бачили, описували Яуку, як маленького та смішного лісуна, який і дитину налякати не зможе”.

З тієї миті, як Ілей прибіг у березовий гай і до цього часу пройшло не більше, ніж знадобилося б йому, щоб випити кухоль води. Все відбувалося настільки стрімко, що Ілея почало підводити відчуття часу. Йому раптом здалося, що він тут вже давно. Настільки давно, що всі події на галявині уявлялися страшенно затягнутими.

"Як я допоможу Грому?" - промайнуло в голові у чоловіка, коли він побачив занесену лапу Яуки над вовком. Грім при цьому гарчав, але чомусь не зсувався з місця.

Тіло Ілея без зайвих міркувань та сумнівів саме метнулося до вовка, якому загрожувала смертельна небезпека.

"Чому він не захищається?" - це було єдине, що промайнуло в голові у людини, яка кинулася рятувати могутнього Грома.

Він не дивився в той бік, де на людей наступали духи лісу. По криках і хрускоту кісток, по стукотінню сокир і гарчанню лісовиків було і так зрозуміло, що там йде жорстокий бій не на життя, а на смерть.

З усього розгону Ілей кинувся до лап Яуки, сподіваючись збити його сильним поштовхом прямо в болото.

"Як же я його голими руками?" - подумав він, штовхаючи величезні, волохаті лапи лісовика.

Ніж свій він до уваги не брав. Такий клинок для тіла лісового господаря був би немов укус комара для людини. Від поштовху Яука похитнувся і незграбно впав в болото, розплескавши на всі боки в'язку жижу. Грім при цьому не зрушив з місця ні на крок, продовжуючи гарчати, але не нападаючи на лісовика.

Яука гулко заревів, вибираючись із драговини. Тепер вся його увага була зосереджена на Ілею, тому він на деякий час випустив вовка з поля зору. Кинувшись на людину, яка так хвацько збила його з ніг, Яука був розлючений і дуже злий. Він мав намір розтоптати його, втерти в землю або навіть розірвати на кілька частин. Але тут на спину лісовику застрибнув Грім, вчепившись зубами в його праве вухо. Яука з такою силою хитнув головою, що вовк, не втримавшись, відлетів убік. Він добряче вдарився лівим боком об стовбур дерева і втратив свідомість. Стара береза, почувши поруч супротивника, замотала гілками, намагаючись захопити у свої силки його нерухоме тіло, але Яука дико крикнув:

- Не чіпай його, Фезо! Він мій!

Почувши наказ лісовика, береза притихла, опустивши свої довгі батоги.

Грім ще не прийшов до тями від удару, коли Яука двома великими стрибками підскочив до нього. Ілей бачив, як занеслася лапа лісуна, щоб швидко розчавити вовка. Він навіть відчув тріумфування Яуки, тому що перемога практично вже була за ним.

Зненацька і майже неусвідомлено з грудей Ілея вирвався гучний крик:

- Стій, Яуко!

Від несподіванки лісовик стрімко обернувся.

- Стій, Яуко! – з благанням у голосі повторив Ілей. - Не вбивай його! Це – Данко…

- Данко? - на одну мить лісовий господар став колишнім Яукою, і в його голосі пролунали непідробні ноти теплоти та ніжності.

Потім, ніби взявши себе в руки, лісовик струснув косматою головою.

- Звідки тобі відомо про Данка? - роблячи величезний крок назустріч Ілею, прогарчав він.

- Це я вкрав його в тебе, — просто відповів Ілей, трохи відступаючи.

- Ти вкрав в мене Данка? - люто прогримів Яука. – Ти? Де він зараз?

Лісовик підхопив своєю міцною лапою Ілея за ліву руку і підняв так, що обличчя людини виявилося навпроти розлючених очей Яуки. Їхні погляди зустрілися. Перед очима Ілея пролетіли низкою події останніх днів. Як же йому захотілося повернутись туди й все змінити, щоб усього цього не сталося! Але що зроблено, те зроблено. Багато чого не повернути, як не повернути й тих людей, які втратили свої життя, завдяки його нерозсудливості.

- Це ти у всьому винен, — читаючи по очах Ілея, повільно промовив Яука. - Це ти…

Знайшовши в його спогадах усі відповіді, лісовик задумливо опустив людину і повернувся до вовка, що тільки-но розплющив очі.

- Данко! - гучний шепіт Яуки шелестом і шурхотом пролунав по всій галявині. - Мій Данко, мій маленький Данко…

Підійшовши до Грома, що насилу підіймався на лапи, Яука гулко заревів, даючи лісу сигнал про закінчення битви, і важко впав навколішки поруч із вовком. Він обережно обхопив своїми величезними лапами поранене тіло звіра, і вони разом лягли на траву під березою. Дощ, що мрячив з самого ранку, якось непомітно закінчився, і через густу пелену хмар почали поступово проникати сонячні промені.

Лісовики повільно відступали через болото, залишивши своїх поранених турботам дріад і болотних німф. Покалічені лісуни рипіли й гарчали, зиркаючи на людей з-під кудлатих брів, але людям було не до них. Вони підіймали своїх, не залишаючи ні загиблих, ні поранених і мовчки йшли стежкою, що вела з березового гаю до їхнього села за лугом.

Після оголошеного перемир'я ніхто нікого не чіпав. Люди не боялися дріад і сміливо спиралися на дерева, щоб перепочити після бою. А дріади, не звертаючи уваги на людей, виходили до поранених  лісовиків і лікували їх своєю цілющою силою. Альви, чий кришталевий голосок був не чутний весь час битви, випурхнули зі своїх укриттів і задзвеніли крихітними, шурхотливими дзвіночками, повідомляючи ліс про тимчасове перемир'я.

Ілей хотів було підійти до людей, щоб допомогти або на крайній випадок просити вибачення за свою провину, але не зміг. Він просто стояв і спостерігав, як вони повільно йдуть, підтримуючи під руки тих, хто більше постраждав, і забирають тіла тих, кому пощастило менше. На Ілея чоловіки не дивилися, наче окрім них самих інших людей поряд не було.

Коли вони пішли, а поблизу залишилися тільки лісові жителі, альви, попри присутність Ілея, вибухнули таким гучним і водночас ніжним співом, що здавалося співає саме повітря і ти вдихаєш і видихаєш його прозорий дзвін.

Ілей присів на м'яку, порослу мохом землю біля підніжжя невеличкого пагорба з ялівцем. Він нічого не знав про це місце, мабуть, тому, що ніколи не цікавився долею відьми. Для нього відьма, яка донедавна жила на болотах була просто бабусею-відлюдницею, трохи знахаркою, трохи шарлатанкою. Ілей не вірив в її чудодійну магію, яка, до речі, казалася йому такою ж нереальною, як і лісовики чи альви до сьогоднішнього дня. Ні, він звичайно чув, що вона когось колись від чогось вилікувала, але точно й напевно Ілей не знав, а отже, то були просто пусті розмови.

Тепер він сидів напівприкривши очі, дивуючись тому невідомому і прекрасному, що відкрилося для його погляду. Поруч, біля його голови, пурхали маленькі, майже прозорі істоти й ніжно, але так радісно інтонували, що Ілей боявся ненароком поворухнутися, аби не злякати їх. Трохи далі, за кілька кроків від нього, ходили граційні та прекрасні дріади. Їхні тіла, немов зіткані з променів сонця, були насичені золотими відтінками. Ілей із захопленням спостерігав за лісовими німфами, плавні рухи яких нагадували йому пурхання метеликів.

По тому, як змінилося звучання голосів альв, і куди попрямували погляди духи лісу, Ілей зрозумів, що сталася якась важлива подія. Він підвівся та обережно встав. Під березою, де до цього лежали великий вовк і страхітливий Яука, тепер сидів смішний, кудлатий лісовик, який тримав на руках маленького хлопчика. Судячи з виразу облич, обидва були безмежно щасливі. Навіть Ілей, не схильний до сентиментів, посміхнувся, дивлячись на них.

- Дякую тобі, Ілею, за допомогу, — з-за спини почув чоловік приємний жіночий голос і обернувся.

На пагорбі, серед кущів ялівцю, сиділа, посміхаючись, молода жінка з довгим каштановим волоссям. Та сама, яку він бачив під час битви на болоті.

- Ти хто?

- Я - Ірада…

- Відьма, чи що? - недовірливо дивлячись на неї, промовив Ілей. - Відьма була стара і страшна… Так люди казали…

- Була останні кілька століть, — засміялася Ірада, — а до цього вона була молода і симпатична.

- Чому ти тут? Адже ти померла…

- Померла, — так само весело посміхаючись, відповіла відьма, — але тут моя могила. Я іноді приходжу сюди, щоб послухати ліс. І ти слухай!

Ілей озирнувся навколо себе. Маленькі, кришталеві дзвіночки — альви, як і раніше дзвеніли й радісно гасали між деревами та в їхніх густих кронах. Німфи шелестіли, заліковуючи рани скрипучих від болю лісовиків. Данко сміявся, уткнувшись Яуці в груди, а той щось розповідав своєму маленькому людському синові якоюсь незрозумілою Ілею мовою, схожою на шарудіння мокрих камінців.

Ілей знов глянув на пагорб. Він хотів розпитати відьму, що вона мала на увазі, але її вже не було.

Глава 9

- Спалити їх усіх! - гугнявив Гудим, розмахуючи худими, довгими руками, немов сучкуватими палицями й метушливо бігаючи між чоловіками, що сиділи на мокрій від дощу землі.

Люди, які зупинилися перепочити на узліссі, нагадували зграю побитих собак. Вигляд у багатьох і справді був поганий. Кровоточиві рани перев'язували довгими клаптями матерії, на які чоловіки, не шкодуючи, рвали свої сорочки. Світла тканина швидко просочувалась кров'ю і ставала темно-червоною. Осторонь, у тіні під деревом, лежало три тіла, яких вирішили будь-що-будь дотягнути до села.

Дощ, що мрячив з ранку, практично закінчився. У мокрій траві можна було вмитися і відмити руки чи ноги від крові та бруду.

- Кого спалити? - запитав Ласло і з досадою подивився на Гудима, що настирливо миготів перед очима.

- Лісовиків! Лісовиків спалити!

Ласло і Гудим не постраждали. На жодному з них не було навіть подряпини. Ласло і справді відчайдушно бився. Гудим під час бою ховався за спинами інших. За це Гудима зневажали свої ж, але не чіпали й терпіли, беручи до уваги його худорляву та кволу комплекцію.

Ласло був іншим. При його міцній, широкоплечій тілобудові він був людиною скромною, небагатослівною і дещо нелюдимою. Сильний, з великими, волохатими руками та широкими долонями, з розпатланою, косматою головою Ласло сам трохи скидався на лісовика. У дитинстві деякі діти дражнили його "Ласло-лісун", хоча тоді він був звичайною дитиною і зовні нічим не відрізнявся від інших. Дражнилка, скоріше за все, йшла від дорослих, які в чомусь підозрювали його вітряну матір. Але з віком у Ласло і справді стала виявлятися надзвичайна схожість з лісовиками, а сам він, ніби на підтвердження свого “лісового” походження, став похмурим самітником, який оселився далеко від людей.

Жив Ласло самотньо на маленькому хуторі поблизу Лугового. Був він гарним столяром, тож про нього у селі не забували. Своїм ремеслом Ласло заробляв собі на життя, а люди з часом звикли до його незвичайної зовнішності та дивної поведінки.

Для своєї роботи Ласло використовував хмиз або сухостій, за яким самостійно вирушав у ліс, при цьому обов'язково випросивши дозволу у духів. Сокирою він орудував з такою майстерністю, наче вона була продовженням його власної руки. Помічників Ласло ніколи не потребував і завжди все робив сам. А свою робочу сокиру він любив, наче якусь живу істоту, тож завжди носив її з собою, куди б не вирушав.

Вранці, коли Ждан підходив до села, Ласло якраз збирався повертатися до себе на хутір. Він завжди рано, ще до світанку, привозив на возі виконані замовлення, а з першими променями сонця вирушав назад. Додому він їхав, завантажений всілякою їжею, якою господині розплачувалися з ним: овочами, фруктами, зерном, молоком, сметаною, сиром, яйцями, а іноді й м'ясом чи тушками курей.

Ласло зовсім випадково став свідком розмови Ждана з місцевими й вирішив допомогти знайти зниклих мисливців. Ні про жодну, навіть примарну битву, він тоді подумати не міг, бо ліс любив безоглядно та беззастережно. І не лише любив, а ще й справно шанував традиції.

З усіх лісовиків Ласло на своєму віку зустрічав тільки Яуку. Він щоразу з цікавістю спостерігав за ним через кущі, впевнений, що той його не помічає. Одного разу Ласло сам собі зізнався в тому, що відчував дивний, невидимий зв'язок із лісом та його духами, чого не відчував, коли був серед людей.

Коли ж у лісі людей з усіх боків оточили лісовики, Ласло спершу завмер, захоплено розглядаючи їхні незвичайні тіла. За своєю натурою Ласло був миролюбним і спокійним. Тим більше агресивним цю, трохи безглузду людину назвати було неможливо. На жаль, все швидко перейшло в протистояння, і Ласло довелося, як і іншим, просто захищатися.

Лісовики наступали, намагаючись повалити та розчавити людей своїми лапами. Зрозумівши це, чоловіки стали пліч-о-пліч, утворивши кільце, і кожен відважно вів бій зі свого боку. Поранених відразу ховали в середину, захищаючи їх своїми тілами. Від цього кільце з кожною хвилиною ставало дедалі вуже. До кінця бою один лише Ласло не отримав жодного поранення, як і раніше, стійко тримаючи оборону. А потім, нарешті, настало перемир'я, і люди намагалися якнайшвидше покинути ліс, не забувши про своїх загиблих і підтримуючи тих, хто самостійно йшов насилу.

Тепер, сидячи на узліссі, вони перев'язували свої рани й по можливості допомагали один одному. Розмовляти нікому не хотілося. Люди мовчки переводили дух після бою. Лиш Гудим ніяк не міг вгамуватися. Йому не давало спокою усвідомлення того, що ліс неабияк їх потріпав і вигнав геть. А вони пішли, підібравши хвости, як побиті пси.

- Спалити до тла! - продовжував гугнявити Гудим. - Щоб жодного не лишилося!

- Заспокойся, — не витримав Хотен, кидаючи ціпок у бік Гудима. - Якщо не вгамуєшся, я сам тебе вб'ю!

- Лісовиків — не можна, — знову подав голос Ласло, і всі уважно подивилися на нього.

- Що саме не можна? - поцікавився Хотен, перев'язуючи голову Тишилі.

- А то — не можна, — трохи помовчавши, промовив Ласло, дивлячись собі під ноги. - Вбити їх не можна.

- Точно! - крикнув Тишила і відразу скривився від болю. - Їх так просто не вбити! Я знаю, мені дід розповідав. Але якийсь спосіб є, тільки мало хто його знає.

- Тоді треба дізнатися цей спосіб, — сказав Хотен, закінчивши з перев'язкою Тишили та приймаючись за наступного пораненого.

Хотен був високим молодим чоловіком. Статуру він мав міцну, майже богатирську. Як і всі чоловіки його роду, він народився, щоб стати ковалем. Так у них повелося. Ніхто не питав хлопчиків, чого вони хочуть, чи що люблять. З раннього дитинства їх навчали у кузні. А Хотен любив тварин...

Раніше по сусідству з домом сім'ї Хотена мешкав самотній дід Міхей. Сім'я його давно померла, а сам він все своє довге життя лікував різну живність: худобу, птицю, домашніх котів та собак. Іноді, бувало, дикі звірі потрапляли до нього на лікування. Він не відмовляв нікому. Хотен до нього часто бігав подивитися на звірів та й допомогти, якщо що. Ось дід Міхей і передав хлопцеві деякі знання. Чогось навчив, а щось Хотен і сам піддивився та запам'ятав. Міхей помер весен п'ять тому. З того часу коваль Хотен став у селі лікувати будь-яку живність, яка потребувала допомоги.

Один зі зниклих мисливців був чоловіком його рідної сестри. Саме це зіграло головну роль, інакше Хотен навряд чи вирушив би сьогодні з рештою до лісу на пошуки. Сестру свою він дуже любив, тому не міг їй відмовити та вчинити інакше.

Вже під кінець битви, один з лісовиків, якого Хотен теж добряче порубав сокирою, міцно вдарив його своєю важкою лапою по голові. Якби Хотен не був таким кремезним від природи, той удар звалив би його з ніг. Але Хотен вистояв. Мало того, він продовжував битися, навіть коли кров із рани на лобі почала заливати йому очі, і він майже нічого не бачив перед собою. Тільки після бою Хотен зупинив кров і вмився дощовими краплями з трави, а потім почав допомагати іншим пораненим.

- Ліс палити не можна, — трохи подумавши, сказав Хотен. - Якщо ми підпалимо ліс, лісовики точно мститимуть. Вони прийдуть до села, коли дізнаються, що це справа наших рук. А у нас жінки, діти...

Усі згідно замикали.

- Підпал можемо зробити не ми… - обережно сказав довговолосий Вук і багатозначно замовк.

- Не ми, це — хто? - Хотен запитливо глянув на нього.

- Наприклад, хтось із пташників, — несміливо відповів Вук і махнув перев'язаною рукою у бік річки. - У них теж ліс прибрав мисливців.

- Пташники теж не накликатимуть на себе біду, — похитав головою Хотен. - Таку дурість може зробити тільки Гудим, але ми йому не дозволимо!

Всі дружньо розсміялися, поглядаючи на Гудима, який від обурення знову почав метушливо бігати між односельцями.

- А я що? - гугнявив він, озираючись. - Я ніколи!

- Гаразд! Посміялися та вистачить! – голосно гаркнув Хотен. - Не ображайся, Гудиме. Це я так, щоб трохи відірватися. Насправді тут нам може допомогти тільки сам Елаг.

- Якби Труш не відгукнувся тоді погано про відьму, — тихо промовив Ласло, не підводячи голови, — нічого не сталося б.

- Чого б не сталося? - крикнув сивобородий, високий Вторак, який сидів поруч.

Він підвівся і накульгуючи, став навпроти Ласло.

- Ти вважаєш, що лісовики нас не зачепили б, якби Труш промовчав? - продовжив Вторак, дивлячись зверху вниз на Ласло.

- Гадаю, що не зачепили б, — спокійно відповів Ласло, піднявши на нього очі. - Труш не мав права таке казати! Вона вилікувала його сина!

- Вилікувала – не вилікувала! Яка різниця! - погрозливо зашипів Вторак, роблячи крок у бік Ласло. - Ти що, лісунів захищаєш?

- Я кажу, як є, — вперто дивлячись йому у вічі, відповів Ласло і теж підвівся.

- Гей! Ви бачите? - не замовкав Вторак. - Він, мабуть, своїх захищає! Тебе точно мати від лісуна нагуляла!

Хтось тихенько засміявся. Ласло зараз і справді був дуже схожий на лісовика: великий, похмурий, з волохатими руками та ногами. Але решта лише мовчки спостерігала за перепалкою.

- Гей! Тихо! - крикнув Хотен. - Ти, Вторак, Труша не захищай! Ми всі знаємо, що він був твоїм другом. Як його слова вплинули на Яуку, ми теж бачили! На жаль, він мертвий, і сам відповіси за свій вчинок вже не зможе…

Всі разом глянули туди, де під деревом лежало три трупи.

- Може Ласло має рацію, а може й ні, — розмірковував вголос Хотен, — нам цього тепер не дізнатися.

Він обвів всіх присутніх важким поглядом і додав:

- Тому, зась суперечкам!

Вторак блиснув очима у бік Ласло і накульгуючи, пішов до тіла Труша. Інші, як ні в чому не бувало, мовчки продовжили перев'язувати собі й один одному рани, через що на узліссі чувся тільки звук матерії, що рвалася.

Трохи згодом, коли пішла напруга, викликана останньою лайкою, Хотен знову неквапом оглянув усіх і дуже голосно запитав, як би бажаючи, щоб людина, до якої він звернувся, напевно її почула:

- Владко, що ти скажеш?

Владко мав впливовий авторитет у селі. Сильний, розумний і розважливий, Владко був ще й багатий за мірками Хорсинії. Він розводив племінних коней і в цій справі добре розумівся, тому жеребці з його стайні продавалися завжди добре не тільки в Луговому, а й у Пташиному теж. До нього часто зверталися за порадою чи допомогою, і треба віддати належне Владку, він практично ніколи не відмовляв. Щоправда, з кожним роком Владко все більше відсторонювався від людей, ніби даючи всім зрозуміти, що він кращий і розумніший, а отже, йому не місце серед інших.

Цього ранку він якраз чекав на мисливців. З Круком у нього були деякі домовленості саме на сьогодні. Оскільки Владко був людиною зайнятою, то свій час завжди цінував і ніколи не дозволяв іншим змінювати його плани, а тим більше ігнорувати зустрічі.

Зранку Крука все не було, і це Владка дуже злило. Щоб якось впоратися з роздратуванням, Владко вирішив приєднатися до натовпу чоловіків, захопивши про всяк випадок зі стайні вила.

У ближньому бою вила – погана зброя. Один з лісовиків зламав Владко руку, схопивши й вивернувши вила з його рук. Це сталося ще спочатку бою, тому весь наступний час він провів за спинами односельців, ховаючись від ударів і прикриваючись здоровою рукою.

Зараз, сидячи далеко від інших, Владко почував себе погано. По-перше, його самолюбство постраждало, бо якийсь лісовик практично відразу вивів його з ладу. По-друге, плани на сьогодні та на найближчі дні були остаточно порушені. По-третє, дуже боліла зламана рука.

Після слів Хотена всі повернулися в бік Владка. Саме в той час Владко задумливо дивився на величезний луг, який наче зелене запашне море тягнувся попереду.

- Я поки що не знаю, що робити, — процідив він крізь зуби, не дивлячись на інших. - Але ми обов'язково поставимо лісовиків на місце і помстимося за загиблих...

Опівдні розпогодилося. Небо знову, як і всі попередні дні, стало блакитним і високим. Лише тільки сира земля і невеликі калюжі нагадували про минулий дощ.

Ще рано-вранці до села за річкою дійшли чутки, що лісові духи повстали проти мисливців. Той, хто передав новину, чомусь приховав, що саме Ждан приніс звістку від Яуки. Все виглядало так, ніби ліс сам напав на людей, ось мужики з Лугового і пішли, озброївшись хто чим міг, визволяти своїх.

Йшов час, а Крук зі своїми хлопцями справді так і не повернувся, хоча на них чекали ще на світанку. Особливо хвилювалися батьки Сбині та Бажука. Матері, надивившись на мертвого Вятка, який все дитинство провів із їхніми синами, бродили, немов неприкаяні, вздовж берега Тіни, вдивляючись у ліс. Мокрі від дощу та сліз, вони нізащо не хотіли уходити, сподіваючись, що їхні сини ось-ось з'являться на тому березі, і всі тривоги та переживання відразу забудуться. Про одного Крука у селі ніхто не турбувався, бо не мав він ні родини, ні інших родичів, та й друзів, правду кажучи, у нього теж не було.

Інші мешканці села тільки сумно зітхали, але нічого не робили. Багато хто просто вважав, що все ще якось само собою налагодиться. Лише батько Ждана, Родка, не сидів в очікуванні. Він наточив сокири та ножі та заручився підтримкою чотирьох міцних чоловіків, разом з якими зібрався на пошуки зниклих мисливців.

Опівдні, коли Крук зі своєю групою так і не повернувся, Родка з іншими чоловіками вирушили в дорогу двома човнами, відчаливши від берега біля вербової заплави. Вони пустили човни за течією і неквапливо попливли вздовж східного схилу, прислухаючись до звуків, що лунали з лісу.

Родка був вже старий і сивий, але міцна, м'язиста тілобудова і гострий погляд глибоко посаджених очей ставили під сумнів його похилий вік. Все своє доросле життя Родка був оточений дітьми, які із задоволенням ходили з ним на рибалку і слухали цікаві історії про давні часи та лісових духів. Навіть Ілею, якому теж пощастило з батьком, подобалося рибалити з Родкою та Жданом. А коли в Ілея помер тато, Родка став єдиним дорослим чоловіком, до якого той тягнувся і якого по-справжньому поважав, а може і любив.

Раптом попереду, біля вузької смуги берега, у прибережній воді, вони помітили щось, що привернуло їхню увагу. Підпливши ближче, чоловіки побачили мертве тіло людини, що лежало ниць на кам'янистому дні Тіни.

У Родки шалено застукотіло серце. Що Ждан, що Сбиня чи Бажук – хлопці були однаковою міцною комплекцією. Зі спини їх було дуже легко сплутати. Коли ж чоловіки, що зістрибнули з човна, перевернули тіло, Родка чи то зітхнув, чи то видихнув із полегшенням. То був Сбиня. Виявлене тіло молодого мисливця поки що тільки підтвердило чутки, що прийшли з сусіднього села, тож треба було поспішати. Якщо хтось ще залишився живим, йому терміново потрібна була допомога.

Тіло Сбині поклали в один із човнів і в супроводі двох чоловіків відправили до села. Інші вибралися на берег і швидко пішли вздовж схилу лісу проти течії річки до стежки за обривом.

Тим часом Ілей, який страшенно втомився від подій і переживань останніх кількох днів задрімав біля порослого ялівцем горбка. Він просто заплющив очі й відразу провалився в приємне забуття без сновидінь.

Минуло зовсім небагато часу, як він заснув, і ліс знову занепокоївся. Ілея висмикнуло з дрімоти чиєсь близьке дихання. Пара жовтих вовчачих очей прямо перед своїм обличчям – це було перше, що побачив чоловік після пробудження.

- Вставай, Ілею! - прогарчав Грім. - Чує мій ніс: та людина з Пташиного, яка зараз увійде до лісу, може все змінити. Тільки ніяк не зрозумію: до добра чи до лиха?

- Яка людина? - перепитав Ілей, озираючись.

Грім не відповів, тільки зосереджено потягнув носом повітря і побіг вузькою стежкою, що огинала болото із заходу. Альви в кронах пронизливо інтонували. Дріади, мабуть, повернулися до своїх домівок, бо ніде поблизу їх не було видно. Але скрізь, з усіх боків, лунав гучний шелест, який час від часу заглушував передзвін маленьких альв. Всі лісовики, окрім Яуки, теж пішли геть. Ілей навіть здивувався таким швидким змінам у лісі, які сталися, поки він спав.

- Громе! - крикнув навздогін Ілей, але вовк вже зник за деревами. - Що мені робити?

Не один він був збентежений. Розгублений Яука стояв трохи далі й дивився в тому напрямку, куди побіг Грім. Його непоказний вигляд тепер зовсім не викликав страху, тому лісовик не знав, як бути. Разом із величезним зростом зник і гучний рик, яким Яука подавав сигнали всьому лісовому народу. Малий Данко спав біля його лап, згорнувшись клубочком.

Побачивши, що на нього дивиться людина, Яука сумно промовив:

- За таким мною не підуть лісовики.

- А дріади? - запитав Ілей, підходячи ближче.

- Дріади не підкоряються лісовикам у всьому. Вони воюють за свій ліс. Мені варто тільки сподіватися, що у потрібну хвилину дріади прийдуть мені на допомогу.

- Ти теж воюєш за ліс! - Ілей трохи здивувався. - Навіть, якщо тебе не підтримають інші лісовики, дерева та звірі обов'язково будуть з тобою.

- Ти так вважаєш? - Яука підняв на Ілея маленькі чорні очі, заховані в заростях кудлатих брів.

- Я в цьому впевнений, — коротко відповів чоловік, подумки відзначивши, що ліс чомусь притих. - Я також тобі допоможу.

- Грім побіг шукати допомоги, — Яука принюхався. - Він приведе із собою інших вовків.

- А нам що робити?

- Мені варто спробувати знову вмовити інших лісовиків, — Яука мотнув головою у бік болота.

- Тоді я піду назустріч людям, — задумливо промовив Ілей. - Може вдасться переконати їх повернутися додому…

Ілей залишив Яуку і Данка біля болота, а сам побіг до обриву над рікою. Цю частину лісу він знав добре, тому лише зрідка поглядав на сонце, щоб не збитися зі шляху і сміливо рухався напролом через зарості, скорочуючи собі шлях.

«Що я їм скажу? - промайнули в його голові думки. - Щоб йшли? Цікаво, хто це з наших? А як розповісти про тих, кого вбив ліс?»

Ще у нього ніяк не виходило з голови, що сьогоднішнє зіткнення лісовиків та людей може мати дуже швидке та погане продовження. Лугове, втім, як і Пташине, навряд чи змириться з перевагою духів і обов'язково захоче помститися, особливо після того, як за один день ліс вбив і покалічив з десяток чоловіків.

“Вони можуть підпалити ліс, – подумав Ілей. – А я зовсім не знаю, як їх зупинити”.

Коли Родка з товаришами підійшли до річкового обриву, вони побачили три човни прив'язаних до кореня під ним. Це збило всіх з пантелику, але зволікати часу не було.

- У Крука з хлопцями було два, — сказав Дражко, прив'язуючи їхній човен поруч.

- Я знаю, — озвався Родка, дивлячись вгору на обрив, який наче величезний земляний дах нависав зверху.

- Ось цей — човен Ілея, — пробасив високий і широкоплечий Мал, вказуючи на крайній ліворуч. - Я точно знаю. Він фарбував його нещодавно.

- Ілей теж полював із ними? - запитав Родка.

- Ні, навряд чи, — Дражко мотнув головою. - Він був на похороні Вятка.

- Точно! - вигукнув Мал. – Я теж бачив його там!

“Дивно, – подумав Родка. - Хоча, знаючи Ілея, можу припустити, що він полював самостійно”.

Чоловіки зайшли в сосновий бір, піднявшись добре протоптаною стежкою. Ліс зустрів їх тишею, уважно спостерігаючи з-за листя та гілок. Родка наказав іншим йти слідом за ним максимально обережно та тихо і швидко попрямував вглиб, озираючись і прислухаючись.

Образ Сбині не виходив у Родки з голови. Найбільше зараз він боявся втратити сина, боявся не встигнути допомогти й знайти його мертве тіло десь там, у лісі. Як потім дивитись у вічі дружині, він не знав. Та чи зможе він далі жити, якщо його єдиний син помре?

Родка спробував відкинути похмурі думки та сконцентруватися на дорозі, але це у нього погано виходило. Тривога гнала його вперед і була поганим помічником слідопиту. Він не побачив кілька невеличких клаптиків одягу на сучках та гілках. Не помічав поламаного хмизу і крапель крові, що засохли на стовбурах дерев. Хоча, може, це було і на краще.

Згадавши про човен Ілея, Родка зачепився за цю думку, сподіваючись відігнати занепокоєння, що весь час мучило його. Він знав, що Ілей був завзятим мисливцем в душі. Не було нічого дивного в тому, що той вирушив до лісу самостійно.

"Звичайно, Ілей не міг впустити таку можливість", - подумки міркував Родка.

Родка вмів майстерно кидати клинок. Цьому він із задоволенням навчав хлопчаків, які були завжди поруч, куди б він не йшов. Як не дивно, але саме Ждан, якому наказувала сама природа, особливо не виявляв потягу до ножів та кинджалів. За поясом чоловік всюди носив свій мисливський ніж, який вірою та правдою служив йому вже багато років. Родка сам зробив йому зручний шкіряний чохол і ніколи з ним не розлучався, куди б не прямував. За довгі роки у Родки навіть з'явилася звичка час від часу проводити рукою по чохлу, немов перевіряючи: на місці ніж чи ні.

"Виходить, що з Ілеєм теж трапилося лихо, інакше він давно б повернувся", - подумав Родка, і серце чоловіка знову тужливо стислося.

Родка добре знав, де шукати Яуку. Після того, як до нього дійшли новини про останні події, лісовик був єдиним, до кого вели всі шляхи. Але відразу до болота Родка йти не хотів. У його душі ще мерехтіла іскорка надії знайти сина живим, а якщо пощастить і решту мисливців. Він розумів, що їм потрібна буде допомога, тому Родка поспішав.

Він вирішив обійти велику ділянку лісу вздовж східного схилу і лише потім податися до болота. Родка знав, де раніше було лігво Візука. Він сам кілька разів бував тут, але великого і страшного лісовика ніколи не бачив. Та й ніхто з їхніх сіл Візука ніколи не зустрічав. Скоріше за все, це були стародавні страшилки, щоб люди не ходили в цю частину лісу. Може виною тому був крутий та стрімкий схил і кам'янистий берег річки під ним. Так раніше вважав Родка, а зараз його припущення підтвердилося. Сбиня загинув саме тут, забувши про застереження.

Вони йшли вже досить довго, але ліс, як і раніше, був тихий і мовчазний. Тільки зараз це стало трохи лякати Родку. Він показав іншим напрямок рукою і взявши праворуч, попрямував до болота, прокладаючи собі шлях сокирою крізь густі чагарники.

Незабаром, похмурий сосновий бір став попереду світлішати, плавно змішуючись з білястим березовим гаєм. Тут Родка дав сигнал йти максимально обережно, не наближаючись до дерев і уважно дивлячись під ноги. Недарма він знав багато історій, пов'язаних із духами лісу. І не просто знав, а свято вірив, бо одного разу, в дитинстві, йому довелося побачити на власні очі прекрасних дріад, а також почути, як співають маленькі, дзвінкі альви. Яуку він теж кілька разів у житті бачив: якось давно — на весіллі в сусідньому селі, а кілька років тому — зі свого берега, коли рибалив на світанку. Якщо інші лісуни жили в нетрях за болотами, то Яука був, можна так сказати, “місцевим” лісовиком.

"З нього і спитаю", - думав Родка, коли вони вже практично підійшли до болота. Він підняв руку вгору. Це був іншим знак зупинитися.

Праворуч від себе він побачив ту саму галявину, де між двох великих беріз було заховано лігво Яуки. Навкруги було так само надзвичайно тихо, як і протягом усього їхнього шляху. Сонце яскраво світило, і березовий гай був залитий світлом, але ні пташиних голосів, ні квакання жаб чи стрекотіння коників чути не було.

Родка вирішив причаїтися, поки не з'явиться сам господар нори. Вони залягли за стягнутим в купу хмизом, прямо навпроти входу в лігво. Їм не довелося довго чекати. Невдовзі з'явився Яука. Він пробирався болотом з боку дрімучих заростей, по тільки йому одному відомому броду.

Коли Яука опинився на суші, він уважно потягнув носом повітря і сказав:

- Я вас чую. Виходьте.

Йому на зустріч вийшов один Родка, надавши наказ решті залишатися в засідці.

- Я знаю про мисливців, — коротко почав він. — Дай мені відповідь, Яуко, чи є з них хоч хтось живий в цьому лісі?

- Ні, — так само сухо відповів лісовик. - У лісі живих не лишилося.

У Родки потемніло в очах. Йому здалося, що світ відразу рухнув і втратив всі свої фарби. Він чекав якоїсь іншої відповіді, але тільки не такої. Його рука потяглася до пояса, і він, не вагаючись, вихопив ножа. Вже за мить цей ніж, розрізаючи повітря, встромився Яуці прямо в груди.

Щось сталося у лісі. Якийсь нестерпно тривожний, дзвінкий звук заповнив собою все навкруги. Родка навіть похитнувся, вдихаючи повітря, пронизане ним. Звук наростав з такою швидкістю, що у людей закружляли голови. Якби Родка зараз міг спокійно мислити, він зрозумів би, що так кричать до жаху налякані альви. Але, на жаль...

Лісовиків просто так не вбити. Природа зробила їх майже невразливими. Після будь-якого поранення або каліцтва тіло лісовика швидко відновлюється, тому всі лісові господарі помирають своєю смертю через тисячоліття, відведені їм долею. Але є один спосіб, про який мало хто розповідає. Родка його знав. Ненависть і горе зробили свою справу. Зараз це була не людина, а майже нелюд.

- Дражко, сокира! - наказав Родка.

Спіймавши кинуту йому сокиру, Родка підскочив до приголомшеного лісуна, що з подивом розглядав ручку ножа у своїх грудях. Родка був вищий за низенького Яуку. Поваливши лісовика на землю, він відрубав йому голову одним швидким ударом сокири, а потім відкинув її ногою якомога далі від тіла.

І знову ліс закричав дзвінким, тонким криком, від якого всім стало ніяково, але Яуці вже було не допомогти.

…Ілей був непоганим слідопитом, але іноді, навіть за належної вправності, щось може піти не так. Коли він прибіг до річкового обриву і нікого там не зустрів, не розібравшись і піддавшись більше припущенням, ніж фактам, Ілей вирушив хибним слідом.

Обійшовши лісовий пагорб, він знову вийшов до обриву. Лише тоді Ілей зрозумів, що помилився і втратив багато часу. Тепер вже не було сенсу вирушати слідом, тому він вирішив повернутися до боліт і дочекатися там Яуку чи Грома.

Ще біля річки він почув різкий, дзвінкий і наче голка гострий крик альв. Цей звук аж ніяк не був схожий на ті кришталеві, тонкі піснеспіви, якими запам'яталися йому за сьогоднішній день маленькі, ніжні створіння. Чуттям природа його не наділила, та й сам він завжди з іронією ставився до людей, які люблять жити за натхненням. Але зараз інтуїція, ніби прокинувшись, шалено била на всі дзвони. Ілей не знав, як реагувати на погане передчуття, що раптово наринуло. Він просто зірвався з місця та побіг. Крик альв не давав можливості зупинитися, підганяючи та підганяючи Ілея, як батіг.

В березняку Ілей перейшов на швидкий крок. Альви вже не кричали так пронизливо. Здавалося, тепер вони просто плакали. Їхні голоси лунали жалібно і тужливо, що серце стискалося від передчуття чогось непоправного.

Майже біля болота Ілей почув людські голоси, що долинали з боку лігва Яуки. Він сповільнив крок і обережно крався, ховаючись за деревами та прислухаючись. У скронях пульсувала кров, серце то шалено стукало, то завмирало в грудях. Інтуїція наполегливо щось намагалася йому донести, але Ілей ніяк не міг зрозуміти, що саме.

Чи варто причаїтися або поспішати туди? Чи треба просто втікати світ за очі?

- Е, ні, — прошепотів Ілей, — тікати я точно не стану!

Він торкнувся ножа, що висів на поясі та відкинувши настирливі думки, сміливо вийшов з-за стовбура дерева. Ілей пішов впевненим, твердим кроком, ще здалеку попереджаючи людей про своє наближення.

Після вбивства лісовика Родка зі своїми товаришами перевірили нору та її околиці, але не знайшли нічого, що могло б допомогти у пошуках зниклих мисливців. Коли Ілей підходив до них, вони вже сиділи біля входу в лігво та обговорювали свої подальші дії.

Тіло Яуки лежало на тому самому місці, де його спіткала безглузда смерть. Голову лісуна Родка притопив у болоті. Цей спосіб вбивства лісовиків йому розповіла одна стара, досвідчена людина багато років тому, коли сам Родка був ще дитиною. Головним тут було не просто відрубати голову, а ще й сховати її якнайкраще: втопити чи закопати, щоб до тіла її ніхто не зміг би знову прикласти.

- Треба вирушати до Лугового, — промовив Дражко, перекидаючи невелику сокирку з руки в руку.

Рудоволосий Дражко був наймолодшим у їхній трійці. Сильний, сміливий і легкий на підйом, він був ще й досить запальною людиною.

"Спалахує, немов лучина", - так про нього казали в селі.

- А що в Луговому? - задумливо запитав Родка.

- Вони сьогодні були в лісі раніше за нас, — відповів Дражко. – Може їм більше відомо.

- Дражко правий, — густим басом озвався Мал, погладжуючи свою бороду.

Борода у Мала, що сягала грудей, була густою і чорною. А коротке чорняве волосся вилося і кучерявилося в різні боки, тому начебто звичайна голова здавалася більше, ніж в інших. Виглядав він досить переконливо, але за вдачею був м'яким і добродушним. Мал і Ждан були однолітками та ще й сусідами, але в дитинстві хлопчаки не товаришували, а Родка особливо не заглиблювався в їхні дитячі справи та не намагався їх подружити.

Несподівано десь поблизу, за хмизом, хруснула гілка, а потім — інша. Усі троє, схопивши свою нехитру зброю, обернулися на звук і причаїлися.

Потрібно віддати належне Родці, дію його рук завжди контролювала холодна голова, інакше Ілею не поздоровилося б. Тримаючи напоготові свій ніж, він його ніколи не використовував, не переконавшись напевно, що воно того варте. Побачивши, що це Ілей наближається до них, Родка опустив руку з ножем.

- Свої! - зітхнув він з полегшенням. - Ілею!

Родка вставив ніж у саморобний чохол на поясі й вийшов на зустріч. Інші теж підвелися, відклавши свою зброю убік, але не сховавши її.

Ілей по голосу впізнав Родку і навіть дуже зрадів, що це виявився саме він. Погане передчуття відступило. На якийсь час на душі стало спокійніше та світліше. Ілей щиро усміхнувся.

Ще з дитинства образ Родки асоціювався у нього з веселими пригодами. Звичайна рибалка ставала напрочуд цікавою, коли поряд був він. Це він, Родка, навчив Ілея любити клинки та вміло поводитися з ними. Це він подарував йому перший ніж, коли в Ілея помер батько. І хоча цей подарунок не міг повністю заглушити горе, він таки зміг  повернути йому смак до життя.

- Родка! Це ти! – ще на підході крикнув Ілей. - А я гадав, хто це з наших причалив до лісу.

- Ілею! Ти живий! - вигукнув Родка, міцно обіймаючи його.

- Живий! А що зі мною станеться? – весело відповів Ілей, потискаючи руки іншим.

- Ти теж полював сьогодні? – підозріло запитав його Дражко.

- Ні, я не полював, — просто відповів Ілей.

Ілей нерішуче дивився на Родку. Йому хотілося все розповісти цій людині, яку він завжди поважав і навіть любив, але поряд були інші, які дивилися на нього з упередженням і недовірою. Раптом, згадавши про Грома, Ілей спохмурнів.

- Вам треба терміново йти, — серйозно промовив Ілей. - Тут скоро буде багато вовків.

Всі озирнулися, шукаючи тому якогось підтвердження, але не знайшовши нічого небезпечного в спокійному й залитому сонцем лісі, запитливо глянули на Ілея.

- І лісовики ... - несміливо вимовив Ілей незвичне для нього слово. - Можуть лісуни прийти через болото.

- За це не турбуйся, — Родка махнув рукою кудись у бік трясовини. - Цього недоростка я вже відправив до його пращурів. Він вже нікого сюди не приведе.

Ілей, не розуміючи, подивився на Родку.

- Якого недоростка? Яуку?

- Так, — Родка знову махнув рукою на болото і трохи відступив убік. - Він там, лежить на стежці.

Тільки зараз Ілей побачив попереду на стежці, що бігла вздовж усього болота, невелике тіло лісовика. Тіло лежало ниць, волохаті лапи були неприродно розкинуті. Ілей повільно пройшов повз людей і підійшовши до Яуки, стрімко обернувся назад.

- Голова ... Навіщо???

– Це він вбив наших! - замість Родки крикнув Дражко, змахнувши сокирою.

Родка жестом дав зрозуміти Дражку та Малу, щоб вони заспокоїлися, а сам підійшов до Ілея.

- Ти знаєш, що Сбиня мертвий? - поцікавився Родка, заглядаючи в потемнілі від люті очі Ілея. - І мій Ждан, а з ним Бажук і Крук, скоріше за все, теж... мертві?

- Знаю, — коротко відповів той.

- Звідки знаєш? Ти бачив тіла? - якось відразу змарнівши, запитав Родка.

- Ні не бачив.

- Тоді наш обов'язок знайти інших хлопців живими або мертвими, — твердо сказав Родка. - Якщо це — правда, і ліс справді усіх вбив, нашим обов'язком буде помститися за їхню смерть! Адже, ти з нами?

- Ні…

Ілей сумно глянув на обезголовлене тіло Яуки.

- Чому, Ілею? Наші рідні та друзі загинули, а ти не бажаєш поквитатися з тими, хто це зробив? - Родка показав пальцем на тіло лісуна.

- Ліс захищався! - випроставши спину і дивлячись на Родку, процідив крізь зуби Ілей.

- Що ти сказав? - крикнув Дражко, погрозливо прямуючи до Ілея.

- Я сказав, що ліс захищався, — спокійно повторив Ілей, мигцем глянувши на рудоволосого Дражка. - Ви плануєте поквитатися з усім лісом?

- Якщо доведеться, то й з кожним деревом окремо, — з викликом відповів Дражко, бризкаючи слиною і потрясаючи сокирою.

Родка задумливо спостерігав за Ілеєм.

- Скажи мені, хлопче, що сталося з тим тобою, який мріяв про полювання і плював на всі заборони та стародавні перекази? - м'яко запитав він, одним рухом руки змусивши запального Дражка заспокоїтися.

- Я тепер вважаю інакше, — сухо відповів Ілей.

- І що ж нам усім, на твою думку, треба робити?

- Йти. Вам треба йти, — повторив Ілей, обертаючись на болото. - Ось-ось тут будуть вовки.

- А ти лишаєшся? - запитав Родка, примруживши очі.

Але тут з усіх боків почулося гарчання. А слідом за ним десятки, а може й сотні вовчих голосів злилися в одне спільне виття. Коли їхнє виття досягло свого апогею, його несподівано підтримав багатоголосий пташиний крик. В ці хвилини ліс нагадував німого, який несподівано для самого себе навчився розмовляти, а тепер тішився своїм новим умінням і кричав, кричав, кричав…

- Біжіть! Швидше! Тікайте до річки! - Ілей злякано дивився то на Родку, то в бік чагарників. - Я трохи затримаю вовків!

Родка кинув на Ілея пронизливий погляд і наказав решті йти.

- Родка! - голосно крикнув Ілей, коли чоловіки вже зникли за чагарниками між дерев. - Скликай раду старійшин на вечір!

Родка на це нічого не відповів, а може, Ілей просто не почув його голос у неймовірному галасі, що здійнявся в лісі. Дивлячись їм вслід, Ілей зітхнув з полегшенням, сподіваючись, що Родка цього разу зможе уникнути смерті.

Відчувши спиною чиюсь присутність, Ілей повільно повернув голову. Грім стояв біля тіла Яуки і пильно вдивлявся вдалечінь, куди побігли люди. Шерсть на його загривку була здиблена, а паща з гострими зубами вискалена. З усього цього Ілей зрозумів, що Грім зараз відправить вовків слідом людей, і тим вже не врятуватися.

- Громе! - Ілей намагався перекричати пташині та вовчі голоси. - Не треба, Громе! Я зможу! Я все влагоджу! Ще є пів дня!

Ілей спробував підійти до Грома, але кілька вовків вийшли до нього з-за кущів, перегородивши шлях.

- Громе!

Грім не озивався.

– Данко! - втративши усіляку надію, закричав Ілей.

На цей раз вовк уважно подивився на Ілея. Його шерсть трохи вщухла, і погляд зі звіриного став майже людським.

- Добре! - прогарчав він. – Поки не зайде сонце!

- Дякую, Громе! – подякував Ілей і кинувся геть із лісу.

Великий вовк провів його задумливим поглядом. Коли людина була вже далеко, Грім тужливо завив. Потім він ліг поруч із тілом лісовика, поклавши морду собі на передні лапи. Інші вовки розбрелися по кущах, залишивши Грома одного.

- Бачу… бачу… – шепотіла наяда болота. – Бачу голову Яуки… Її треба дістати…

- Чую… чую… – відповідала їй інша наяда. - Лісовики не прийдуть ... Лісуни відмовили Яуці ...

- Знаю… - знову шепотіла перша. – Ніхто не зможе дістати… Ніхто…

Болото – небезпечна пастка для будь-якого звіра. Навіть могутній Грім не мав сили приборкати та приручити підступну трясовину. Тільки лісовикам це дано. Вони бачать наскрізь болото і можуть без зайвих турбот відшукати брід. Для них болото – це такий собі незвичайний луг з таємними шляхами, невидимими для інших. Але, на жаль, лісовики не послухалися малого Яуки…

Глава 10

Чи були у Вас такі дні, від яких залежало все подальше життя? Коли настає такий час, що саме зараз потрібно ухвалити рішення, а немає чіткої впевненості, що воно правильне. Або взагалі немає жодного рішення, а є лише велика проблема чи біда, а як з нею впоратися – не відомо.

Ось і Ілей біг через луг до ближнього села, не розуміючи, що саме йому належить сказати чи зробити. Не мчати туди що є сил він просто не міг. Сонце було ще високо, але треба було поспішати. Він боявся навіть припустити, що в нього не вийде. Якщо до сутінків йому не вдасться переконати людей відступити, якщо сьогоднішнє протистояння людей і духів лісу Хорсинії переросте у війну.

На що здатна людина, яка хоче помститися, Ілей більш-менш розумів. Він здогадувався, що лісу може загрожувати велика пожежа, після якої ще довго будуть загоюватись рани. А ось чого саме слід побоюватися людям, йому страшно було просто уявити.

Якщо вірити стародавнім переказам, минулої війни лісовики повністю знищили обидва села, вбивши та покалічивши практично всіх від малого до великого. Ті люди, що залишилися на чолі з Ейлин, змогли зупинити війну. Ба більше, війна завершилася довгоочікуваним перемир'ям, яке тривало понад тисячу років.

Ілей розумів, що й зараз йому належить зробити неможливе, щоб не допустити нових смертей, які потім він вже собі навряд чи зможе пробачити.

Як би він хотів, щоб Родка був поруч. Але Родка вбив Яуку, а ще він мститиме за сина! Та й Грім точно не буде церемонитися з людьми, якщо вони все ж таки підуть проти лісу. Він – Бог справедливий і ніколи не стане на бік того, хто напав першим.

Ілея, як і Ждана, в Луговому помітили ще здалеку. Коли Ілей наблизився до крайніх городів, його зустріла група місцевих чоловіків. Деякі з них були озброєні сокирами, у багатьох були перев'язані руки, ноги та голови. Ілей зрозумів, що це були ті, які сьогодні брали участь у сутичці з лісовиками та отримали в бою різні травми.

- Це — Ілей із Пташиного, — вигукнув хтось із натовпу.

- Чого тобі, Ілею з Пташиного? - звернувся до нього високий чоловік із сивим волоссям і короткою сивою бородою.

Про те, що Ілей теж сьогодні був там, у лісі, ніхто з них наче не пам'ятав.

- Потрібно зібрати раду старійшин, — почав було Ілей, але його відразу перебив кремезний чоловік з перев'язаною правою рукою і пов'язкою на голові, що стояв якраз навпроти Ілея.

- Що ви слухаєте? – крикнув він, штовхнувши Ілея в плече здоровою рукою. - У хлів його до того, іншого!

- Правильно! - гули голоси.

– Зі своїми проблемами ми самі розберемося!

- Провалюй за річку!

- Нехай обидва провалюють до себе в Пташине!

Ілея схопили під руки й кудись потягли.

- Гей! - Ілей спробував вирватися, але його міцно тримали двоє високих та сильних молодих чоловіків. - Стійте! Ви повинні скликати раду! Старійшини повинні заборонити полювання!

Здобувши несподівано сильний удар в спину, Ілей закашлявся і замовк.

- Бач, який! - хтось поряд засміявся. - Полювання заборонити!

- Та ми скоріше ліс спалимо з усіма лісовиками, — промовив гугнявий голос над самим вухом Ілея, — чим підемо, ганебно підібравши хвіст!

- Не можна, — хрипко вимовив Ілей. - Всі загинемо…

- Стійте! - владно крикнув хтось, що йшов позаду всіх. – Є одна ідея!

Ілей спробував повернути голову, щоб подивитися на того, хто це сказав, але отримав новий удар в спину і тихо застогнав.

- У хлів його!

Ілея затягли в невеликий хлів, де гарно пахло свіже сіно, але було напрочуд темно. Двері відразу ж замкнули на засув. Ілей ще якийсь час чув приглушені голоси, що долинали зовні, а потім усе вщухло.

- Це ти, Ілею? - почув він знайомий голос збоку.

Ілей вдивився туди, звідки лунав звук, але крім невиразних обрисів людської постаті більше нічого не розгледів.

- Ждан? - невпевнено промовив Ілей, раптом згадавши, кому міг належати цей голос.

- Я! Зараз до тебе підсяду.

- Ти як тут опинився? - запитав Ілей, коли Ждан сів поруч із ним на солому.

- Мене Яука відправив з посланням.

- З яким посланням? – не зрозумів Ілей.

Ждан переказав суть послання і розповів Ілею, що сталося в лісі вночі. Потім обоє довго мовчали. Нарешті, набравшись рішучості, заговорив Ілей. Він раптово усвідомив, що Ждан — єдиний, хто може зараз його підтримати.

Ждан слухав уважно, не перебивав і не перепитував. Він добре знав Ілея і розумів, що той може будь-якої миті замовкнути. Ілей розповідав неквапливо, ніби ще раз проживав ті події, про які йому тепер було гірко й неприємно згадувати.

Після його розповіді знову повисла тиша, але цього разу вона була дружньою. Принаймні так її відчув сам Ілей, насолоджуючись приємною легкістю на душі.

Очі потроху звикали до темряви. Ілей почав уважніше розглядати невелике приміщення, де вони були замкнені. Але не знайшов ніяких прихованих ходів або запасних дверей, підкопів або незакріплених дощок. Нічого такого, що могло б допомогти втекти, виявлено не було.

Раптом хтось тихо відсунув засув на двері. В хлів увійшла жінка похилого віку з глечиком в руках. З відчинених дверей бризнуло світлом так, що Ілей і Ждан разом заплющили очі.

- Ось, попийте, — сказала жінка, простягнувши Ілею глечик.

Ілей хотів було спершу спитати, що в глечику. Подивившись на жінку і прислухавшись до спраги, яка вже давно йому дошкуляла, несміливо зробив ковток. У глечику виявився ще теплий яблучний компот із присмаком якоїсь запашної трави.

"М'ята чи меліса", - подумав Ілей.

І справді, щось в ароматі цієї незвичайної рослини було схоже на запах духмяної м'яти.

Ілей випив приблизно половину і простягнув глечик Жданові. Коли компот закінчився, жінка, ні слова не кажучи, забрала у Ждана порожній глечик і вийшла з сараю, зачинивши за собою двері на засув.

Знову весь невеликий простір сараю поринув у темряву. Ілей спробував підвестися, щоб послухати, про що шепочуть голоси за дверима, але чомусь не зміг. Мало того, руки теж не слухалися і не встигнувши нічого збагнути, Ілей відключився.

Він прийшов до тями від того, що хтось трусив його за плечі. Розплющивши очі, Ілей насилу розгледів Ждана, що схилився над ним.

- Ілею, Ілею! - гучним пошептом кликав його Ждан. - Вставай!

- Що трапилося?

Тіло було мляве, але руки й ноги вже слухалися. Ілей підвівся.

- Тут хтось є! - шепотів Ждан, озираючись і відходячи до бокової стіни. - Дивись, очі он там, за твоєю спиною!

Ілей стрімко розвернувся, витягаючи ножа з-за пояса.

– Де?

– Там! У дальньому кутку!

Ніяких очей він не побачив, але звідусіль чув шурхіт і тупотіння маленьких, швидких ніжок. Придивившись, Ілей почав розрізняти в темряві невеликих звірят, що бігли з усіх боків до його ніг і жадібно клацали зубами.

- Ждан! – крикнув Ілей, відступаючи до зачинених дверей. - Я не знаю що це таке!

Істоти накинулися на нього, відчайдушно намагаючись вкусити. Вони гарчали та бризкали слиною. Ілей розкидував їх ногами, різав ножем і відштовхував руками, але агресивних створінь ставало дедалі більше. Краєм ока він побачив, що Ждан стоїть нерухомо і важко дихає.

- Ждан! Що з тобою?

- Очі…

- Які, до біса, очі?! - розсердився Ілей, продовжуючи розмітати в сторони набридливих тварюк.

Істоти, залазячи один на одного, почали застрибувати на Ілея і встромляти свої маленькі, гострі зубки в його тіло.

- Ждан! – крикнув Ілей. - Допоможи!

Але Ждан стояв непорушно. Його дихання вже було схоже на хрип. Ілей, недовго думаючи, зловчився і жбурнув у нього грудкою землі, що знайшов під ногами. Це допомогло. Ждан закашлявся й опустився навколішки, розтираючи руками обличчя.

- Ждан! - знову крикнув Ілей. – Як ти? Все добре?

Той кивнув, не дивлячись на Ілея і чомусь заплакав.

- Досить! - розсердився Ілей. - Знайшов час! Краще допоможи цих мерзенних істот позбутися!

- Яких? – слабко поцікавився Ждан.

- Ось цих, — відриваючи від себе чергову зубасту тварюку, вигукнув Ілей. - Вони тут всюди.

- Я не бачу нікого, — озвався Ждан, подивившись у бік товариша.

- Ждане, не дуркуй! Якщо ти не допоможеш, вони мене з'їдять живцем!

Нарешті хтось відсунув засув, і двері широко відчинилися. Світло різонуло по очах, але Ілей встиг побачити, як полчища дрібних чорних створінь з гарчання ринулися назовні.

- Вони кудись тікають! – крикнув Ілей. – Їх треба знищити!

- Правильно, хлопче! - похвалив чийсь голос. - Вони в ліс біжать. Там цих тварин ціла орда!

- Що ж робити? - Ілей виразно бачив широку, чорну річку з цих істот, що текла через луг прямо в ліс.

- Спали їх, — знову пролунав співчутливий голос, і в руках Ілея з'явилася  сажка.

- Ждан! Рушаймо! – наказав Ілей. - Спалимо тварин, поки вони не загризли всіх нас!

Ілей та Ждан бігли через луг. Ілей – попереду. Слідом за ним ледве пересував ногами Ждан, без кінця спотикаючись і падаючи в траву, немов п'яний.

- Швидше! - обертаючись, командував Ілей.

Ждан вже добряче відстав від друга, але Ілей не зупинявся. Незабаром вони втратили один одного з поля зору.

“Наздожене! – подумав Ілей. - Мабуть, знову впав. Слимак!”

Ілей зібрав останні сили й побіг, що було духу, тримаючи руку з вогнем високо над головою.

На краю лісу він уповільнив хід і трохи розгубився, не знаючи, куди саме зникли дрібні тварюки.

"Вогонь їх сам знайде!" - промайнуло у нього в голові.

Ждан так і не з'явився, але це вже Ілея не хвилювало. Він опустив сажку на траву і побачив, як легко вогонь перекинувся на землю і почав пожирати висохлу на сонці траву. Навіть дощ, що пройшов сьогодні до світанку, не заважав йому крок за кроком підбиратися до дерев.

- Прокинься, Ілей! – почув він жіночий голос.

Ілей дивився на вогонь і не міг відірвати погляд. Йому здавалося, що нічого красивішого за полум'я, що танцювало під його ногами свій надзвичайний танок, він у житті не бачив.

- Ілею, прокинься! - наполегливо повторив голос, і щось торкнулося його голови, змусивши на мить відірвати погляд від вогню.

Над ним кружляв дивний птах. Начебто й звичайний птах, але обличчя в нього було жіноче.

- Прокинься! - промовив птах і змахнувши крилами, піднявся.

Ілей з подивом дивився на нього. Раптом свідомість рваними клаптями почала повертатися до нього. Він згадав, де бачив обличчя цього птаха.

“Ірада! Справді, це була Ірада!” - шалено забилася в голові Ілея наполеглива думка.

Потім він згадав маленького Данка. Пам’ять химерно гралася з ним. Після хлопчика йому пригадалась матір. Вона обіймала його, малого, і промовляла:

- Ліс бережіть!

- Так, матінко! - безтурботно відповідав їй Ілей, стрибаючи в човен до батька.

Далі безладно полетіли перед очима картинки: Грім, Яука, Родка, тіло Яуки без голови, дріади, лісовики.

- Ілею, де ти? - почув він десь здалеку голос Ждана.

Ілей здригнувся й озирнувся. Він стояв на краю лісу з сажкою в руці. Вогонь по траві вже практично дістався дерев і починав облизувати беззахисні стовбури, ніби пробуючи їх на смак. Злякано дзвеніли в кронах маленькі альви, і протяжно вили дріади, намагаючись відмахнутися від настирливого полум'я.

- Ждан! Сюди! - крикнув Ілей, встромляючи в землю палицю і збиваючи з неї вогонь ногами. - Швидко!

- Біжу! - обізвався той і вже за мить був поруч.

Вони разом кинулися гасити полум'я, яке з таким апетитом пожирало на своєму шляху все живе. Дзвін альв тепер змінився на призовний. На узлісся почали виходити різні звірі. Хижаки, щоправда, тільки налякано дивилися з-за кущів і чагарників, спостерігаючи за пожежею. А олені, косулі та лосі почали дружно бігати по траві, забиваючи вогонь копитами та втоптуючи траву в землю.

Загальними зусиллями ліс вдалося відстояти. І знову альви заспівали по-іншому. Тепер у їхньому співі була радість, а дзвін кришталевих голосків став зовсім прозорим і легким.

Раптом серед усієї цієї ідилії, гучно й голосно в ліс увірвався звук, який неможливо було ні з чим сплутати.

– Гонг! - крикнув Ілей, зриваючись із місця. - Ждане, біжи на берег, а я за Громом!

Слідом за першим ліс накрило потужними й низькими хвилями від другого і третього ударів у гонг. Птахи та звірі злякано закричали. За усім цим галасом вже не було чути маленьких альв.

Сонце неухильно котилося вниз. Часу в Ілея практично не залишилось, але в нього вже була чітка впевненість, що він зможе перемогти, і це протистояння духів і людей не переросте в справжню війну.

Глава 11

Повертаючись до села, Родка розмірковував над тим, що йому сказав Ілей. Він не думав про сина, що найімовірніше загинув минулої ночі. Він не згадував про дружину, яка ще має дізнатися про це горе. Він пригадував перекази, на яких ріс і які міцно вплелися в його свідомість.

Тільки зараз Родка усвідомив, що сучасне покоління молодих людей, таких як Ждан чи Ілей, не так виховувалося. У цьому була частково і його провина. Їм менше співали пісень про прекрасних лісових дів, менше розповідали казок про дивовижних лісовиків. Вони здебільшого виросли черствими в душі. Для них давні оповіді та застереження стали порожнім звуком або просто чимось кумедним, до чого не варто прислухатися. До речі, він і сам, доживши до старості, забув, хто він такий та навіщо живе на цьому світі. А головне, він забув своє місце в природі.

Родка пригадав, як сам собі в дитинстві дав зарок жити з духами лісу в мирі. Потім все якось забулося, і життя понесло за течією. Він став рідко згадувати, як одного разу ліс відкрив для нього своє справжнє обличчя, давши змогу вдосталь милуватися граціозними дріадами та почути сумні пісні ніжних болотних німф, побачити маленьких альв та кремезних лісунів, які поглядали за ним крізь хащі. Було зовсім не важливо, що його, ще зовсім малого, залишили в лісі одного на цілу ніч, тому що ліс гостинно дав притулок, заколисав і заспокоїв...

- Гей, Родка! – покликав його Мал, хвацько керуючи веслами й обережно підводячи човен до берега. - Про що мрієш усю дорогу?

Родка не відповів. Він сидів на носі човна і дивився незримим поглядом кудись у далечінь, занурений у свої спогади.

Коли вони причалили до берега, Родка отямився від важких дум і звелів Дражко і Малу вирушати додому і поки що нічого нікому не розповідати.

- Я сам все розповім! - сказав він їм на прощання і подався берегом уздовж річки в той бік, звідки вони припливли. – Буде рада старійшин.

- Родка! Ти що надумав? - крикнув йому Дражко, але той тільки махнув рукою.

- Він, що? Ілею підіграти хоче? - Мал знизав плечима і схопивши з човна дві сокири однією рукою, а сам човен — іншою, пішов у бік вербової заплави.

Ще в човні Родка, кілька разів зваживши всі "за" та "проти", вирішив таки скликати раду старійшин. Ні, не тому, що його про це просив Ілей. Він дійсно зрозумів, що тільки рада старійшин може зупинити біду, що насувалася.

Раду старійшин з давніх-давен міг скликати будь-хто з дорослих жителів сіл Хорсинії, але за умови, що йому справді є, що сказати. Якщо рада була скликана через дрібницю, того, хто це зробив, засуджують до багаторічної трудової спокути своєї провини на благо всіх мешканців. Тому багато хто просто побоюється зайвий раз потривожити старійшин через те, що їхнє питання може здатися іншим дурним чи несерйозним.

Родці зараз було байдуже. Нехай його засміють, нехай він безплатно працюватиме роками, але він повинен спробувати повернути заборону на полювання, щоб більше ніхто не постраждав.

Щоб скликати раду старійшин, потрібно було вдарити у великий бронзовий гонг тричі. Цей гонг разом із дерев'яною калаталкою був колись підвішений пращурами на трикутній чавунній опорі недалеко від найвужчого місця в руслі річки практично навпроти Лугового, але на протилежному березі. Тут річка звужувалася, але була глибока, наче провалювалась у невідому яму. Саме в цьому місці розташовувався єдиний у Хорсинії міст через Тіну. Міст був не широким, дерев'яним і досить старим, тому періодично вимагав ремонту, з чим обидва села чудово справлялися. Головним і єдиним його призначенням було з'єднувати людей на різних берегах річки під час проведення ради старійшин.

Родка крокував уздовж берега і розмірковував. Як він міг забути про те, що завжди вважав найважливішим? Як він міг відпустити сина полювати, якщо в глибині душі завжди був затятим противником вбивства лісових тварин? Як старійшини дали дозвіл на полювання, коли саме зараз — гін, а попереду — Ейлин день? І коли відбулася рада? Чому він її не пам'ятає? Може, ніякої ради не було? А як тоді? Родка болісно намагався щось згадати. Хто її скликав? Як він не мізкував, але нічого не міг пригадати.

Останні декілька днів Родка працював у майстерні. Ба більше, він нікуди не виходив з двору. Коли він дізнався про рішення старійшин? Тоді й дізнався. Саме там, у своїй майстерні, вчора... Якось відразу зрозумів, що заборону знято. Потім і Ждан зайшов повідомити новину, а він вже знав...

"Це що ж таке виходить? - від раптового усвідомлення Родка навіть уповільнив крок. - Ніякої ради не було?"

Побачивши вдалині контур трикутної опори, Родка струснув головою і побіг до неї, що було сил.

Коли низький та гучний звук гонга, що потужно вібрував і змушував вібрувати повітря, розлетівся по всій Ейлиній долині, ліс теж відгукнувся луною з багатоголосого пташиного та звірячого крику. Після першого удару загримів другий і ще дужче сколихнув весь видимий і невидимий простір навколо себе.

Люди вибігали зі своїх домівок і бігли до річки, як і тоді, кілька тисячоліть тому, коли війні так і не змогли завадити вдертись в Хорсинію. Але зараз все має бути інакше, зараз він, Родка, все зможе виправити. І Родка вдарив в гонг втретє.

Ліс завивав і кричав на всі голоси, немов налякана дитина. Чувся гул людських голосів. Люди почали збиратися на обох берегах річки, кожне село – на своєму. Незабаром ті, що прийшли до річки, почали розступатися, пропускаючи своїх старійшин уперед і звільняючи їм більше місця на березі.

На раду завжди, за всіх часів, збирали всіх старійшин з обох сіл. Старійшинами ставали ті мешканці Хорсинії, які досягли поважних ста років, чи то жінки, чи чоловіки. До них, згідно з неписаним законом, завжди і беззастережно дослухалися інші. Їх рішення за жодних умов не підлягали заперечуванню.

Старійшини сідали на лавки, які спеціально для них принесли на берег молоді чоловіки. Що в Луговому, що у Пташиному було по четверо старійшин. Як не дивно, порівну жінок і чоловіків.

Коли нарешті підійшов останній зі старійшин, сонце вже було низько над горами. Родка помітно нервував, подумки проговорюючи свою промову і боячись щось проґавити. Він швидко крокував з боку в бік, заламуючи руки й смикаючи бороду, поки чиясь рука не лягла на його плече. То була Вія, його дружина.

- Настав час, — м'яко сказала вона, вказуючи на старійшин, які на знак готовності підняли праві долоні вгору.

- Вія ... - прошепотів він. - Вибач…

- Йди!

І Родка пішов. Спершу несміливо, а потім усе впевненіше. Він став біля самої води, щоб старійшини обох сіл змогли його краще чути.

- Це я, Родка з Пташиного, скликав раду старійшин! - голосно крикнув він, намагаючись заглушити своїм голосом шум натовпу.

Гул голосів миттєво вщухнув. Всі, як один, подивилися на Родку.

- Я звертаюся до старійшин із вимогою заборонити полювання і не мститися за наших хлопців!

Гуркіт невдоволення промайнув над річкою.

- Вчора тільки дали добро...

- Родка! Не дуркуй!

- Не можна лісовикам спускати з рук...

- А як твій Ждан? Хто помститься за нього?

- Сбиня мертвий! Не можна прощати!

- Гей, пташник! Ми за своїх помстимося!

- Крук й Бажук не повернулися! Це все лісуни кляті зробили!

- Гей! Нам потрібне полювання...

Родка обвів усіх довгим поглядом і голосно крикнув, намагаючись перекричати шум:

– Старійшини не давали добро! Вас обдурили!

Гул людських голосів став ще голоснішим.

– Як не давали?

- Що несе цей пташник?

- Гей! Що ти таке кажеш?

- Родка бреше!

- Послухайте мене! - зриваючи голос, кричав Родка. - Не було ради старійшин! Ніхто не знімав заборони! Згадайте самі!

Раптом усе вщухло. Ніхто не знав, як реагувати на такі слова. Це було нечувано! Звинуватити всіх в обмані та старійшин у тому числі!

На протилежному березі почалася якась метушня. Хтось, розштовхуючи інших, пробирався крізь натовп.

- Родка має рацію! – крикнув голос. - Не було ніякої ради старійшин! Всіх і справді обдурили! Якимось невідомим чином нас переконали, що старійшини дали добро!

Тепер погляди людей були спрямовані на того, хто це сказав. До берега вийшов юнак.

- Ждан! – вигукнув жіночий голос. - Синку! Ти живий!

- Ждан! - Родка кинувся до води. - Живий, живий!

Ждан став поруч із лавою, на якій сиділи старійшини Лугового. Четверо людей похилого віку з неприхованим здивуванням дивилися на нього.

- Я можу все пояснити, — ніби відповідаючи на їхнє німе запитання, промовив Ждан, — але краще це зробить той, хто бачив і знає більше. 

Глава 12

Звук гонга давно вже вщухнув, а ліс продовжував кричати, наче маленька, перелякана дитина. Ілей біг. Він всюди шукав Грома, але ніде не міг знайти. Грім потрібен був йому, щоб переконати раду старійшин. Ілею здавалося, що без такого козиря у нього нічого не вийде, і люди йому не повірять.

“Все-таки Родка – молодець! - подумав Ілей, і його погляд при цьому відразу посвітлішав. – Я ще сумнівався, що він мене послухає! А він, таки, скликав раду старійшин! Молодець!”

Над самим вухом різко скрикнула розбуджена переполохом сова і легенько зачепивши крилом голову Ілея, зникла в листі величезного дуба на вершині лісового пагорба. Ілей подивився туди, куди відлетів нічний птах і побачив під деревом вовка. Він відразу зрозумів, що це був саме Грім. Щось невловиме у вовчій зовнішності було зовсім не звіриним, але і не людським.

- Громе! – крикнув Ілей. - Я тебе всюди шукаю!

Ілей піднявся на пагорб і підійшов до вовка. Грім сидів біля корявого коріння дуба, яке дивно скидалося на одерев'янілі величезні лапи. Вовк задумливо дивився на безмежний зелений килим із крон дерев, що простягався далеко на південь. Вид на ліс Хорсинії, який відкривався звідси, зачаровував і змушував серце від захоплення стукати трохи швидше.

- Громе, ти мене чуєш? Мені потрібна твоя допомога!

- На раду ти підеш сам, — озвався вовк, не дивлячись на Ілея.

- Чому? Твоя присутність і одне твоє слово переконають старійшин, — дивувався Ілей. - Ти це знаєш…

- Я знаю, — зітхнув вовк, — але, на жаль, не можу. Зараз триває твоя війна.

- Моя?

- Твоя, — гаркнув Грім. - Ти почав цю історію, ти її маєш закінчити. Кінцевий результат не важливий.

- Як не важливий? – Ілей навіть відступив на крок. - Якщо старійшини не заборонять полювання, загине багато людей! Та й ліс постраждає!

- Це буде вже інша історія, — Грім ліг на живіт і поклав морду собі на лапи.

- Ти хочеш, щоб ми повбивали один одного?

- Ні, не хочу, — вовк підняв морду і серйозно глянув Ілею у вічі. - Але я стану на бік тих, хто захищатиметься, щоб відновити справедливість.

- А зараз цій бійні ще можна запобігти! - крикнув Ілей, стаючи біля Грома навколішки. - З твоєю допомогою!

- Можна, — незворушно відповів вовк, знову поклавши морду на лапи й втупившись очима в зелену далечінь. - Повторюся: поки це твоя історія. У тебе є шанс зробити все самому без моєї допомоги. Якщо, звісно, ти цього захочеш.

– Я хочу! Але як?

- Не вий, Ілею! - загарчав Грім, не підводячи голови. – За свої вчинки треба відповідати! Йди вже! Рада старійшин майже зібралася. У тебе лишилося не так багато часу. Якщо сьогодні до сутінку не заборонять полювання, вже цієї ночі можливий похід людей у ліс закінчиться війною. А вони підуть, не сумнівайся! Якщо не сьогодні, то завтра — напевно.

Ілей, примруживши очі, глянув на сонце. Задумливо кинувши погляд на вовка, він швидко спустився з пагорба і побіг до річкового обриву.

Ілей був розгублений. Він вже не знав, що робити далі. Йому здалося, що він програв, не маючи жодних шансів відігратися. Але гордість не давала йому змоги відступити. Тож він біг. Туди, де повинен бути, де саме зараз вирішиться доля всієї Хорсинії.

“Навіть, якщо старійшини мене не послухають, я зроблю все, що в моїх силах”, - міркував він, перескакуючи через хмиз і низькі кущі.

Ілей подумки зазначив, що стривожені гонгом птахи нарешті вгамувалися, і в ліс прийшла звична тиша. Альви теж мовчали. Якщо не знати про події цього дня, можна було вирішити, що мир і спокій правлять життям цього лісу, і влада їх непохитна.

З боку річки долинав гомін людських голосів.

"Натовп вже зібрався, — зробив висновок Ілей, — але рада ще не почалася, інакше була б тиша".

Він швидко спустився до річки та побіг вздовж берега. Ще здалеку Ілей почув слова Родки, які його приємно здивували та додали впевненості.

“Він все зрозумів! - подумки радів Ілей. - Він здогадався!”

Коли Ждан з'явився на березі, Ілєй вже був майже на місці.

- Я сам поясню старійшинам! - крикнув Ілей, пробираючись крізь щільний натовп.

- Ілею! Сюди! – вигукнув Ждан і махнув приятелю рукою.

Опинившись поряд з лавкою, на якій сиділи старійшини Лугового, Ілей першим ділом вклонився на знак привітання, а потім голосно промовив:

- Мене звуть Ілей. Я хочу розповісти всім вам і шановним старійшинам про те, що я знаю і що бачив.

– Не слухайте його! - сміючись, промовив хтось за його спиною. - Він сьогодні пив компот із шавлією, що приготувала баба Зіса!

Пролунав дружний сміх.

Ілей стиснув кулаки й повільно обернувся. Він спробував визначити, хто з присутніх це сказав, але поруч були тільки глузливі обличчя.

– Це не має значення, – голосно, намагаючись перекричати сміх, продовжив Ілей. - Те, що я хочу вам розповісти, розпочалося два дні тому, коли ще існувала заборона на полювання. На мій великий сором, я вирішив не послухатися і поставити капкани…

- Чи не на тих зубастих тваринок, яких ти з другом хотів спалити нещодавно в лісі? - хтось із натовпу глузливо перебив його, і дружній сміх знову загримів над річкою.

Один зі старійшин підняв руку, і настала тиша.

- Ти справді пив сьогодні шавлію, синку? - запитав він Ілея, уважно дивлячись йому в очі.

- Пив, — просто сказав Ілей, розуміючи, що після такої відповіді всі його слова будуть сприйняті не настільки серйозно, як йому хотілось би.

Ілей не мав жодного бажання виправдовуватися перед натовпом та пояснювати цим людям, як цей бісовий напій потрапив до нього і які хитромудрі цілі переслідували ті люди, хто це підлаштував.

Ілей помовчав, спостерігаючи, як інші радіють такій безглуздій ситуації.

- Я розумію, що все, що я скажу, буде сприйнято з упередженням, — продовжив Ілей, твердо дивлячись на старійшин. - Але прошу вас почути мене. Я багато в чому не мав рації до певного часу, а тепер я повинен спробувати виправити те, що накоїв.

Старійшини підняли руки, і Ілей знову замовк.

- Добре, Ілею. Ми тебе вислухаємо, а потім вирішимо, що робити з тобою та твоєю оповіддю.

Ілей заговорив. Спершу він зізнався, що в ньому довгий час жила сильна жага до полювання. Потім розповів, як не послухався заборони та розставив капкани в лісі. Трохи повагавшись, він розповів про Данка і про те, як викрав його з лісу. Про Вятка і про те, чому дитина опинилася в лісі, Ілей промовчав, воліючи не турбувати цю тему.

Він намагався говорити голосно, щоб обидва береги змогли почути кожне його слово. Біля річки й справді стояла тиша, яку порушував лише голос Ілея. Він розповів про чужинця та про запропонований їм обмін. Про те, як дізнався від Ждана, що старійшини дозволили полювання і про те, як чужинець хвалився, що виконав свою частину зобов'язань. А потім, трохи соромлячись, ніби підгледів щось, не призначене для його очей, розповів про битву Грома та Елага.

Після цих слів люди на обох берегах захвилювалися, загули, немов по річковій гладі пішли дрібні хвилі.

- Йому шавлія голову заморочила! - крикнув хтось збоку, і хвилі стали сильнішими.

Старійшини підняли руки, закликаючи до тиші, і Ілій продовжив свою оповідь.

На останок він додав, що Грім дав йому лише один день, щоб заборона знову була відновлена.

- Інакше – війна! - крикнув Ілей, і луна від його слів рознесла по Ейлиній долині прокляте слово "війна", яке жахливим привидом, витало в повітрі літнього дня.

- Інакше – війна! Зрозумійте! - повторив Ілей і окинув поглядом присутніх на раді. — Ви вже знаєте, що сталося з мисливцями. Живим залишився лише Ждан. Такою була воля Яуки! А тепер і Яука загинув...

Про те, що Яуки більше немає, ніхто з присутніх не знав, окрім хіба що Родки, Ілея та Мала з Дражком.

Дізнавшись про смерть лісовика, натовп чи то злякався, чи то зрадів. По гулу, що піднявся над річкою, це було доволі важко зрозуміти. Люди перемовлялися один з одним, змахували руками та поглядали в бік лісу.

- Так, Яуки вже немає в лісі, — намагався перекричати всіх Ілей. - Але це нічого не змінює. Духів лісу поведе за собою Грім, а він менше за Яуку схильний до сентиментів і милосердя…

Старійшини переглянулись і підняли долоні. Ілей замовк, вичікувально дивлячись на старих.

— Ми тебе почули, Ілею, — сказав один зі старійшин. - Нам треба порадитись. Тиша до винесення вердикту!

І знову стало тихо. Усі з повагою ставилися до старійшин, тому шанобливо мовчали, чекаючи на прийняття рішення. Сонце торкалося своїм краєм горбистої гряди гір на заході. Родка тужливо дивився на нього. Він не вірив, що старійшини приймуть за правду все, що розповів зараз Ілей, знаючи про випиту їм шавлію. Та й надто багато потрясінь було в його історії: Грім, Елаг та його смерть, смерть Яуки… Родка не тішив себе ілюзіями, що решта перейметься оповіддю Ілея і забажає відразу відмовитися від такого бажаного полювання. Занадто багато очікувань було пов'язане з лісовим промислом, і надто довго тривало табу. Люди хотіли змін, люди забули давні застереження та втратили повагу до лісу Хорсинії.

Ілей стояв, задерши голову перед лавою старійшин і дивився на високий, чистий небозвід. Він відчував якусь надзвичайну легкість в грудях. Ілей розумів, що тепер від нього вже нічого не залежить, але водночас знав, що зробив усе, що міг. Його, звичайно, лякала перспектива війни. Він знав напевно, чий бік прийме, але це буде потім, а зараз він чесно постарався запобігти біді.

Ждан, який весь цей час стояв біля Ілея, помітно нервував. Він трохи чув, про що перешіптувалися старійшини. З тих уривків слів і фраз, які долинали до його слуху, Ждан зробив висновок, що рада буде не на користь Ілея та Родки. Він не міг зрозуміти, чому старійшини не бачать загрози, чому не бояться за свій народ, який з їхньої вини може загинути. Що за дурна впевненість у тому, що світ непохитний?

Ждан провів рукою по обличчю та опустив голову. Ні, не так він уявляв собі цей день, коли сідав із друзями в човен. Полювання бачилося йому захопливим походом у нічний ліс, казковий та повний таємниць. Видобуток, за яким вони вирушали, був для нього лише примарним приводом. Як із риболовлею, де не стільки риба важлива, скільки дружня компанія, перекази оповідань минулого біля вогнища та проста, але така смачна їжа, приготовлена власноруч на вогні.

Старійшини обох сіл все ще продовжували радитись.

Завжди так бувало, що після того, як одна з груп старійшин приймала своє рішення, посильний вирушав мостом на протилежний берег, де оголошував їхній вердикт іншим старійшинам. А потім приймалося остаточне рішення на вимогу більшості, яке оголошувалося всім присутнім.

Рада затягувалася. Ілей з тривогою поглядав то на сонце, що заходило, то в бік лісу, який мовчазним темним строєм височив за їхніми спинами. Від лісу відчувалася загроза, яку Ілей виразно відчував своєю шкірою. Спину буравив чийсь уважний погляд. Ілей розумів, що за ним увесь цей час спостерігав Грім, що причаївся десь серед кущів, неподалік ради.

Нарешті, старійшини Пташиного дійшли згоди й відправили по мосту свого посильного. Всі підбадьорилися, втомившись від очікування, і знову над річкою загули голоси. Вислухавши посильного, старійшини Лугового деякий час задумливо мовчали, а потім, обмінявшись поглядами, підняли долоні вгору. Люди на березі миттєво замовкли. Серед тиші, що настала, пролунав слабкий голос старого чоловіка.

- Я знаю, ви всі довго чекали, — він намагався говорити голосно, як тільки міг. - Нам нелегко було дійти спільного рішення, але все-таки більшість зробила свій вибір.

Старий перевів подих, зітхнув і оглянув усіх присутніх.

- Я не буду нудити вас довгими розмовами та відразу перейду до головного. Рада старійшин ухвалила продовжити дозвіл на полювання до кінця літа, а в перший день осені зібратися знову для остаточного перегляду цього рішення та можливого відновлення заборони, якщо загроза життю мисливців збережеться. Надалі наполягаємо на дотриманні обережності всіма, хто відвідує ліс. По одному не ходити! Якщо Яуки вже немає в живих, є висока ймовірність того, що небезпека минула. На цьому раду оголошую закритою!

Після його слів хвиля тріумфу промайнула на обох берегах. Чутні то там, то тут рідкі й несміливі вигуки: "Гей!" переросли в одне суцільне та гучне:

- Гей-ей-ей! Гей-ей-ей! Гей-ей-ей!

Так люди виражали свою радість, розмахуючи над головами капелюхами, палицями, а хто і сокирами.

- Вже не буде кому збиратися в перший день осені! - спробував перекричати натовп Ілей, але його голос потонув у галасі.

Він тужливо глянув на сонця і побачив, як останній промінчик квапливо зник за горами.

«Ось і все… – подумав Ілей. – Відведу матір за гори, у Волосію, доки не пізно”.

Ще якийсь час він постояв на березі, дивлячись на безтурботний і по-дитячому сміливий натовп. Кинувши швидкий погляд на потемнілий ліс, Ілей побіг мостом через Тіну і зник у прибережних чагарниках.

Глава 13

“...Колись давно цвів Каштан. Вони стояли разом під цим Каштаном, Він і Вона, в тіні розлогого, квітучого тисячами великих свічок дерева. Їм було добре разом на пустельній землі.

Коли це сталося, ніхто не знає. Як і не знає того, ким або чим були ці неймовірні істоти. Їхня зустріч народила у всесвіті Кохання, яке, немов чарівне насіння, дало паросток досі невідомого життя. Паросток зміцнів і злетів, а потім зацвів сотнями свічок. Це була Весна! Весна їхнього світу, який тільки-но починав зароджуватися...

Їхня Любов лилася потоком, заповнюючи собою весь нескінчений простір. І земля почала оживати. Вони щедро дарували новоявленому світу себе, а світ їм дякував фантазією і химерним різноманіттям форм життя. А Каштан все продовжував і продовжував квітнути…»

Ілей знав стародавній переказ напам'ять з раннього дитинства. Мама часто розповідала йому казки про цих чарівних істоти, а він, бувши маленьким хлопчиком, уявляв собі їх величезними, наче гори і сильними, нібито тисяча лісовиків. Йому в дитинстві здавалося, що вони нікуди не зникли з землі, а просто причаїлися там, за долиною, серед пагорбів та круч. А коли настане час, ці істоти піднімуться та закриють сонце своїми величезними тілами.

“Сонце зайшло, – подумки відмітив Ілей, пробираючись у сутінках до свого дому окружною дорогою. - Тільки б Грім не поспішав, тільки б не поспішав!”

Голуби готувалися спати. Вони голосно ляскали крилами, сідаючи на жердини голубника. На подвір'ї пахло підгнилими яблуками й сіном. Ілей, напевно, перший раз у житті із задоволенням вдихнув такий знайомий із дитинства запах свого двору. Він навіть на мить зупинився, насолоджуючись літнім вечором.

Коли Ілей зайшов у сіни, мати якраз ставила на обідній стіл свічку, що горіла. У хаті, як завжди, смачно пахло.

"Як же я скучив!" - промайнула в голові непрохана думка і зрадливо почервоніли очі.

- Мамо, — тихо промовив він, зачиняючи за собою двері.

- Ілею? Чому тебе так довго не було? Ти знаєш, що була рада старійшин, але я не ходила туди. На тебе чекала…

– Знаю.

- Що з тобою, синку?

- Я люблю Вас, мамо, — просто сказав Ілей, наче видихнув ці слова разом із повітрям.

- І я тебе люблю, синку! - жінка стривожено подивилася йому в очі. - Що трапилося?

- Багато чого... Я вам все розповім, але спершу поїжмо. А потім зберемо трохи їжі й теплих речей. Сьогодні вночі я поведу Вас до гір, щоб Ви змогли побути якийсь час у Волосії.

- У Волосії? Навіщо?

- Так треба. Не сперечайтесь! Мені важливо, щоб хоча б Ви були в безпеці. Шкода, інших переконати не вдалося.

– Надовго?

- Гадаю, що ні. Поживете кілька днів у своєї подруги, а потім я заберу Вас додому, і все буде, як раніше.

Без зайвих розпитувань та розмов вони повечеряли ще теплим яблучним пирогом із парним молоком. Потім нашвидкуруч зібралися, поклавши в заплічний мішок рештки вечері, печену картоплю і трохи свіжих овочів. Щільно зачинивши вікна та двері, вони відразу вирушили в дорогу. Корову з телятами Ілей відкрив, щоб вранці ті змогли самі вийти на пасовище. Наступного вечора, якщо все піде як слід, Ілей планував повернутися за матір’ю.

Жінку, до якої Ілей збирався відправити на деякий час маму, колись давно, ще зовсім молодою дівчиною, її рідний батько відвіз до Волосії. Після смерті дружини він кинув усе своє майно і пішов разом із дочкою в чужі землі, шукаючи кращої долі. Там він осів, завів нову родину, а дочку видав заміж за місцевого коваля. Шлюб, як не дивно, виявився дуже вдалим. Молоді жили в коханні та достатку, виховуючи трьох дітей. Про рідну Хорсинію теж не забували, раз на кілька років навідуючись погостювати до родичів та друзів.

Ніч стояла ясна. Розсипи зірок та яскравий ріжок місяця добре освітлювали Ейлину долину, тому йти було легко. Ілей підтримував матір під руку, побоюючись, що вона може зачепитися за якусь рослину і впасти.

Свою довгу і непросту оповідь Ілей почав ще, як тільки вони вибралися з села. Він розповів матері про те, що сталося з ним за ці дні. Розповів, так само як зробив це на раді старійшин, нічого не приховуючи, не виправдовуючись і не вигороджуючи себе. А жінка слухала Ілея мовчки, не підводячи голови.

Весь цей час ліс, як не дивно, мовчав. Ілей ніяк не міг зрозуміти, що може означати таке підозріле затишшя. Іноді йому здавалося, що ліс, немов хижий звір, причаївся, чекаючи слушного моменту, щоб несподівано вистрибнути й схопити свою здобич. А іноді… Так, це почуття теж періодично виникало в Ілея. Нібито ліс чекав, коли він, Ілей, зробить щось дуже важливе, щось таке, від чого залежить, бути війні чи ні.

Коли Ілей закінчив свою розповідь, мати не промовила жодного слова. Вони йшли мовчки, і кожен міркував про щось своє.

- Пам'ятаєте, Ви мені в дитинстві розповідали про Каштан? - несподівано для себе запитав Ілей у матері.

- Пам'ятаю.

- Як Ви вважаєте, це було насправді?

- Гадаю, що так.

Вони знову замовкли. Ілей згадував старовинні перекази, в яких, як і у звичайних казках, правда і вигадка так надійно переплелися, що вже й не розібрати, де істина.

- Добре, — сказала жінка і голосно зітхнула.

За одним тільки виразом, з яким вона його вимовила, Ілей зробив висновок, що все, сказане матір'ю далі, буде для нього якщо не відкриттям, то, безперечно, новиною.

- Добре, — повторила вона вже спокійнішим тоном. - Я відкрию тобі, синку, одну таємницю, з якою живу вже багато років.

Ілей від несподіванки зупинився і з подивом подивився на матір. Які можуть бути в неї таємниці, якщо все її життя було пов'язане з городом, господарством та сім'єю?

"Напевно, я справді чогось не знаю", - Ілей помітив, яким серйозним стало її обличчя.

- Мені було років 10 чи 11 – вже й не пам'ятаю точно, – почала вона після тривалого роздуму. - Я тоді сильно захворіла… Батьки страшенно злякалися, коли я почала задихатися, а гарячка не спадала вже багато днів. Пам'ятаю, як батько мовчки підійшов до мого ліжка і взяв мене на руки. Мабуть, я була легка, немов пушинка, бо давно нічого не їла, тільки потроху пила. Він вийшов з дому і побіг щосили, тримаючи мене на руках прямісінько до річки. Я тоді тихенько так запитала батька: «Куди, тату?» Він тільки серйозно подивився на мене і нічого не відповів. Що було згодом, я погано пам'ятаю. Пам'ятаю тільки, як важко було дихати та не вистачало повітря…

Жінка трохи помовчала, а потім, зітхнувши, продовжила:

- Отямилася я в якійсь хатинці. Моїм ліжком було свіже сіно. Батько вже пішов, бо поруч я його не бачила. Потім підійшла бабуся, доторкнулася до мого чола й уважно зазирнула в очі. Я пам'ятаю, що вона довго дивилася на мене, а потім посміхнулася і сказала: “Все буде добре, моя дівчинко”. Від цих слів мені так спокійно і радісно стало, що я навіть спробувала посміхнутися у відповідь…

– Вас лікувала відьма Ірада? Ви раніше ніколи не розповідали.

Мати глянула на Ілея з таким виразом, що він вирішив більше її не перебивати.

- Все найцікавіше почалося практично відразу. Мабуть, якби не вона, я померла б... Я пам'ятаю, як бабуся Ірада стала на коліна позаду моєї голови й своїм чолом доторкнулася до мого. Скільки ми так пробули, я не знаю. Мені тоді здалося, що пролетіли цілі дні, а ми з нею так само: лоб до лоба. Періодично я провалювалась у дивне забуття, де мені здавалося, що вона – це я. Наші з нею спогади почали сплітатися в моїй голові в одну суцільну низку. Я бачила себе то самою собою, то молодою дівчиною, то старенькою бабцею. Якісь обличчя миготіли перед очима. Цікаво, що я їх усіх знала поіменно. Серед цих людей чітко виділялося обличчя матері, але не моєї, а її. Потім, лісовик... Я знала, що його звуть Яука і відчувала до нього якусь особливу подяку. А потім я побачила Його... Я не знаю, синку, як тобі пояснити те почуття, що я відчула до створіння, чия зовнішність була настільки жахлива і гидка, що хотілося від страху сховатися і заплющити очі. Це було таке кохання, якого напевне не буває у звичайних людей! Безмежне, величезне і світле, немов сонце! Наче щось, що неможливо осягнути та зрозуміти. І навіть важко повністю, до кінця відчути. Здавалося, ще трохи й мене просто розірве на дрібні шматочки, — жінка замовкла і замислилася. - Його звали Адонай. Коли я побачила, хто це такий насправді, у моїй голові все стало на свої місця. Як ніби я побачила картину цілком і повністю, а до цього мені показували лише окремі її частинки.

- Адонай? – не витримав Ілей. - Ви кажете, його звали Адонай? Я вже чув це ім'я.

- Сядьмо, відпочинемо трохи, — запропонувала жінка. - Ноги болять.

Вони зупинилися біля сухого невеликого деревця, що самотньо стояло попереду, і присіли на траву під ним. Ілей дістав із заплічного мішка кілька печених картоплин і простягнув матері. Вона від їжі відмовилася і прикрила очі, спершись на стовбур спиною.

- Так, це був Адонай, — продовжила жінка. - Навіть вигляд величезного і жахливого демона не міг повністю приховати великої суті та світлого сильного духа всередині. Мені тоді здалося, що не з власної волі він такий став.

Ілей без апетиту їв холодну картоплю і розмірковував над словами матері.

“Адонай… Адонай… Так Елаг називав того мандрівника, якого Вятко зустрів у долині, – згадав Ілей. - Вятко нічого про зовнішність мандрівника не розповідав”.

Трохи згодом жінка стрепенулась і подивилася на сина.

- Як я зараз розумію, щоб врятувати мені життя, відьма віддала частинку себе. Разом із життєвою силою мені прийшли її спогади. Те, що я розповідала тобі в дитинстві, зовсім не стародавні перекази. Я передала тобі незвичайну історію, яку побачила тоді. До речі, твій батько мене у цьому повністю підтримував.

Ілей підвівся і подивився у бік лісу, який широкою темною смугою виднівся вдалині. Знову його накрила хвиля тривоги, наче він щось забув зробити.

– Ви мені в дитинстві все розповіли? - з ноткою надії в голосі запитав він у матері, немов чекав, що підказка ось-ось прийде до нього.

- Майже.

- Майже? Що це означає?

- Коли відьма Ірада мене вилікувала, — задумливо промовила жінка, дивлячись на сина знизу-вгору, — вона мені сказала одну річ. Як зараз пам'ятаю: вона сиділа поруч зі мною, гладила моє сплутане волосся і розмовляла. Смішно так, шамкаючи по-старечому! Голос у неї був добрий...

“Мальва! - казала вона. - Коли ти виростеш, в тебе народиться син. Все, що ти тут побачила та дізналася, обов'язково розкажи йому, доки він буде маленький. Йому належить в житті пройти непростий шлях. Одного разу цей світ знову опиниться на порозі війни, і тільки твій син зможе завадити біді прийти на нашу землю. Колись настане той момент (ти, Мальво, сама зрозумієш), і твоєму синові знадобиться допомога. Я скажу тобі дещо, а ти точно передаси все, що почуєш зараз від мене синові, слово в слово. Навіть, якщо тобі не буде зрозуміло, про що йдеться. Навіть, якщо вважатимеш мої слова дурницею. Скажи неодмінно! Він зрозуміє. Тільки запам'ятай гарненько і не забудь!”

- Все життя, скільки я себе пам'ятаю, я боялася ненароком забути її слова. Тому щодня подумки повторювала їх. А тепер, відчуваю, настав той день, про який казала мені бабуся Ірада.

- Ви в цьому впевнені, мамо?

Жінка кивнула.

- Як ніколи, — промовила вона досить впевнено. - Я бачу, що тобі зараз потрібна допомога. Може, її слова і справді допоможуть.

Мальва підвелася і слідом за сином подивилась у бік лісу. При світлі яскравого місяця її обличчя безперервно змінювалося. Ілей дивився на матір, як заворожений. Йому здавалося, що перед ним то молода дівчина, то доросла жінка, то старенька бабця зі зморщеною шкірою. Він струснув головою, і примара зникла. Перед Ілеєм знову була його мати, така рідна і водночас шалено таємнича. Він раптом відчув, що весь простір навколо них напружився й урочисто притих, ніби ось-ось мала відкритися якась велика таємниця.

Мальва прикрила очі, а потім, зітхнувши, промовила:

- Слухай уважно, синку. Ось її слова.

Те, що Ілей почув від матері далі, більше було схоже на загадку, яку йому ще треба було розгадати, а часу практично не лишилося.

- Він росте між двох світів, серед мрій та віщих снів, — жінка промовляла буденним голосом слова відьми, які завчила напам'ять ще в дитинстві. – Стовбур в лісі відшукай, але добре пам’ятай: ти побачиш лиш його, коли станеш лісуном. В тебе в серці спить Візук, він тобі — найкращий друг. Розбуди його в грудях, він тобі покаже шлях. Тільки так Каштан знайдеш, а інакше – пропадеш! Коли сонце йде на ніч, ти дріаду в мить поклич. Шансом справжнім дорожи — їй бажання розкажи!

Мальва шумно зітхнула і замовкла. Ілей помітив, що навкруги стало спокійніше. Пішла тривога, що довго мучила його. І навіть на душі стало чомусь світліше, хоча слова відьми не додавали радості.

“У мене в грудях – його дух? Я маю стати Візуком? – думав Ілей. - Як це? Невже, я перетворюся на косматого лісовика? Дурниці якісь”.

Але вголос він нічого не сказав. Занадто багато було йому незрозуміло. Та й мати засмучувати не хотілося: дуже щасливою вона виглядала.

- Як довго я повторювала ці слова в голові, боячись забути! Тепер я вільна! - вона радісно подивилася на сина, але побачивши його зібраний вираз обличчя, сама випросталась і посерйознішала. - Не хвилюйся, синку! Я гадаю, ти впораєшся. Відьма ще сказала, що тобі допоможуть альви.

– Альви? – задумливо перепитав Ілей.

- Так, вони. Як зараз пам'ятаю їх голоси…

- Я знаю, мамо, — перебив її Ілей. - Нам треба йти. Незабаром світатиме...

Решту шляху до гірського перевалу вони пройшли практично мовчки. Світанок застав їх вже в горах. За перевалом відкривався пологий спуск в долину Волосії.

Нашвидкуруч попрощавшись із матір'ю, Ілей пообіцяв через три дні повернутися за нею на це ж саме місце на ранковій зорі. А Мальва просто кивнула і благословивши сина, рушила вниз, навіть не озираючись. Вона знала, що Ілей обов'язково повернеться за нею. Вона була впевнена, що в нього все вийде, адже недаремно всі ці роки вона завзято тримала в голові незрозумілі слова відьми.

- Мама! - гукнув Ілей, коли Мальва відійшла вже далеко.

Жінка обернулася і запитливо подивилася на сина.

- Як Ейлин зупинила лісовиків? – прокричав їй Ілей.

- Жертва…

– Що?

- Вона принесла себе в жертву! - вигукнула Мальва і махнувши рукою на прощання, пішла далі.

Глава 14

Ілей біг, що було сил. Він виразно відчував, що ліс готується до бою і боявся не встигнути. У голові настирливо крутилося: "коли станеш лісуном". Від цієї фрази на серці робилося тривожно і навіть трохи страшно. Ілей зірвав з голови начольник і струснув мокрим від поту волоссям.

- Навіщо мені ставати лісовиком? - крикнув він кудись угору і відчайдушно змахнув руками, мов крилами.

Був безвітряний, тихий ранок. Небо виблискувало блакиттю, і вже відчувалася задушлива спека. Співали дзвінко птахи. Ніщо не віщувало біди, яка готова була ось-ось вибухнути на мальовничій землі Хорсинії. Що мала на увазі відьма? Як він зможе розбудити Візука? Лише одне Ілей знав беззаперечно: всі дороги, як не крути, ведуть у ліс. Там і треба шукати розгадки.

“Грім не атакуватиме, допоки в ліс не заявляться мисливці, – подумав Ілей. - Спочатку забігу до Родки та дізнаюся, до чого треба готуватись”.

…Село зустріло його звичним з дитинства різноголосим пташиним гомоном і ляском крил. Дорожній пил відразу обліпив його спітніле обличчя та руки. Ілей хотів було заскочити додому, щоб вмитися і переодягнутися, але передумав і вирішив вирушити прямо до вербової заплави, щоб не гаяти часу даремно. Його човен лежав там, під вербами. Ілей мав намір відразу ж пуститися в дорогу. Але спочатку треба було все ж таки потрапити до Родки.

Ілей, примруживши очі, глянув на сонце й озирнувся. Навкруги не було жодної душі, що було досить дивовижно для сільського ранку. Навіть всюдисущі хлопці кудись зникли.

“На стариці купаються в таку спеку, — Ілей трохи позаздрив дитячій безтурботності. - Родка, скоріше за все, вже повернувся додому. Він завжди рано встає”.

Влітку всі основні справи в селі робилися до опівдня, а коли сонце приймалося неймовірно пекти, люди відпочивали по хатах.

На жаль, дім Родки був Ілею зовсім не по дорозі. До нього треба було йти в протилежному від заплави напрямку, піднявшись трохи вгору по схилу невеликого та широкого пагорба, засадженого вздовж дороги гарбузами й кабачками. Ця частина села називалася серед місцевих "гіркою".

На “гірці” здавна селилися ті сім'ї, які прийшли до Пташиного пізніше старожилів. Але були серед них і місцеві, які побажали відокремитися від рідних і самостійно налагодити свій побут. Сім'я Родки була саме з таких.

Ілей, було, приготувався звернути в бік "гірки", як тут звідкись здалеку його гукнув знайомий голос.

- Ілею! Ілею! Сюди!

Ілей помітив Ждана, який стояв на роздоріжжі біля широкої стежки, що вела до вербової заплави. Він махнув рукою і пірнув кудись в хащі. Не роздумуючи, Ілей кинувся слідом, з подивом помітивши, що на душі якось відразу зробилося бридко і тужливо. Погане передчуття великим чорним павуком вилізло назовні й почало його стрімко душити.

"Тільки б з Родкою нічого не трапилося", - промайнула в голові Ілея неприємна, запізніла думка.

Помітивши поміж дерев схилену фігуру Ждану, він рушив туди з ще більшою спритністю. Перше, що побачив Ілей у прим'ятій високій траві, було обличчя Родки. Бліде, з загостреним носом. Запала права щока, поросла сивими волосками бороди, була трохи вимазана кров'ю. Очі Родки були напівприкриті, наче він потішався, підглядаючи за своїми хлопцями. Ілею здавалося, що зараз він підніметься, підморгне їм і скаже, лукаво посміхаючись: "Як я вас розіграв?" Але Родка все не вставав. І тільки нахилившись над ним, Ілей побачив залитий кров'ю одяг, який здалеку, та ще й у напівтемряві густих чагарників здавався просто темним. Ілею терміново захотілося витерти кров з обличчя Родки, і він потягнувся за рушником, складеним у заплічному мішку.

- Його зарізали, — якось глухо сказав Ждан, прибираючи закривавлену батькову руку від широкої рани на животі. - Він ще живий, але я боюся його підняти, щоб зайвого болю не завдати. Та й не доживе він до хати.

- Хто це зробив?

- Я не знаю, але гадаю, це був Рус зі своїми. Вони готуються до полювання.

- Родка збирався з ним зустрітися?

- Так. Вранці він пішов саме до нього.

- Зрозуміло…

Ілей мовчав. Він став навколішки поруч із Родкой і відчув себе знову маленьким хлопчиком, у якого смерть забирає батька. Ось тільки зараз він — великий і сміливий, а смерть все одно виявилася сильнішою та хитрішою.

- Давай разом спробуємо обережно підняти його, — прошепотів Ілей, піднімаючи на Ждана потемнілі від туги очі.

– Давай.

Вони обережно підняли Родку, який виявився дуже легким, але тут поранений протяжно застогнав, так що чоловікам довелося знову покласти його на землю.

- Не треба, — прохрипів Родка і трохи розплющив очі. - Я все одно скоро помру…

Він глянув на сина, а потім повільно повернув голову, подивився на Ілея і посміхнувся.

- Ілею… - прошепотів Родка й облизав сухі губи. - Спасибі тобі…

- За що? Адже, це я винен…

Родка слабо хитнув головою.

- Ні… Дякую, що нагадав мені головне…

Він кілька разів глибоко зітхнув і заплющив очі.

"Тільки так Каштан знайдеш, а інакше — пропадеш", - монотонно кружляло в голові  Ілея, а сам він, не миготівши, тупо дивився на мертве обличчя Родки.

- Віднесімо його до хати, — тихо сказав Ждан, піднімаючи батькове тіло під руки.

Ілей, ні слова не кажучи, взяв ноги небіжчика, і вони мовчки понесли Родку на "гірку", додому.

Дорогою було безлюдно. Пташині голоси дбайливо розбавляли незвичну тишу в селі.

- Чому нікого немає на вулицях? - відчужено запитав Ілей, хоча саме в той момент його це мало хвилювало.

- Так Ейлин день ...

- А, ну так…

“Ейлин день! Як я міг забути?! - подумав Ілей, спустошено дивлячись на тонкі закривавлені кисті Родки, що безвольно звисали над землею.

Ейлин день був єдиним святом, яке люди проводили наодинці зі своїми сім'ями. В цей день старше покоління зазвичай розповідало дітям та онукам про своє прожите життя, про предків, про лісових духів та про колишню війну. Щороку саме в цей день знову і знову повторювалися вголос давно ухвалені правила та закони спільного співіснування людей та духів у Хорсинії. Так було завжди з тих давніх часів останньої війни, яку змогла зупинити велика жінка, на ім'я Ейлин. Хто вона була така, де жила і як виглядала, про це ніхто вже точно не міг сказати. Чомусь відомостей про неї практично не лишилося. У пам'яті людей викарбувалося лише її ім'я, а образ став збірним. Хтось розповідав, що вона була молода та гарна. Комусь у дитинстві розповіли, що то була стара, мудра жінка. А як було насправді, про це пам'ятає лише давня земля та високе небо Хорсинії.

- Я піду до Руса! - раптом голосно сказав Ждан, своїми словами висмикнувши Ілея з заціпеніння.

- Я з тобою…

– Ні! Це моя справа! - хитнув головою Ждан. – Ти, краще, роби, що маєш.

- А що я маю робити?

- Не дай статись війні…

Здавалося, вони несли тіло Родки цілу вічність. Кожен був зосереджений на несамовитому горі, яке вирувало в грудях, немов ураган. Це горе створило в їхньому світосприйнятті вакуум, від чого їм обом здавалося, що вони неможливо самотні наодинці зі своїм болем. Ні Ждан, ні Ілей не бачили, як з усіх дворів, з усіх вікон на них дивилися десятки очей, які дійсно по-справжньому співчували та були дуже налякані. А скільки серед них було дитячих, які так щиро страждали через смерть Родки, просто не злічити! Родка був гарною людиною і заслуговував на повагу, а ще більше він заслуговував на життя. Але смерті, як відомо, однаково…

Ілей не пам'ятав, як вийшов з дому Родки і як опинився біля вербової заплави. Отямився він тільки в човні. Річка несла його за течією вздовж високої лісової кручі, на якій, наче стрій дозорних, височив сосновий бір.

Причаливши до берега, Ілей вистрибнув з човна і потягнув його по воді у бік обриву.

"Як я міг забути про Ейлин день? - думав Ілей. - Сьогодні мисливці в ліс не підуть, отже, я маю час до завтрашнього світанку".

Рус, звичайно, був людиною складною і непередбачуваною, але навіть він і його люди навряд чи підуть в Ейлин день проти традицій. В цьому Ілей був впевнений, як і в тому, що він зовсім не знав, що треба робити далі.

Прив'язавши човен до кореня, Ілей піднявся стежкою та опинився в лісі, який тепер зовсім не здавався йому слабким і невинним.

"Тільки так Каштан знайдеш, а інакше — пропадеш", - знову згадалося йому послання відьми.

- Головне — знайти Каштан, — сам собі сказав Ілей, озираючись на всі боки. – Тільки, де його шукати?

Він пам'ятав, що за словами відьми Каштан був незвичайним деревом не зі світу Хорсинії, тож побачити його не просто. Пам'ятав він, що для цього йому необхідно розбудити Візука.

Про Візука Ілей мало що знав. Старовинні перекази про нього майже не згадували. Лише зрідка траплялися оповіді про суворий характер Візука, через що він завжди уникав зустрічей з людьми. Та й самі люди навмисно ніколи не заходили на територію, де за розповідями було його лігво. Більше про лісовика нічого відомо не було. Крім того, останні сторіччя його взагалі ніхто не бачив.

“Якби дух Візука був у мені, я це обов'язково відчув би, — міркував Ілей. - Може, в мене тоді був би характер, як у нього, похмурий і нелюдимий. Або я пішов би жити до лісу. Та і як взагалі дух лісовика може бути в людині? Хоча, хто зна… Грім і Данко теж якось уживаються.”

Він стояв на невеликій галявині серед дерев, не знаючи, куди далі йти. Дзвінка тиша лісу, яку порушувало хіба що шелестіння листя в кронах, вказувала на те, що за ним спостерігають і йому не раді.

- А чого я чекав? – Ілей криво усміхнувся сам собі.

Згадавши про Грома, він вирішив було пошукати вовка, але в пам'яті спливла їхня остання розмова, і Ілей передумав.

“Не допоможе він мені. Скаже, відьма тобі все сказала, а ти йди та сам розбирайся”.

Як покликати альв на допомогу, він також не знав. Як і не знав, що саме в них можна спитати.

"Родка б підказав ... - і знову боляче стислося і занило серце, — Родка, Родка, Родка!"

Раптом йому дуже захотілося закричати, завити, що було сил, але він тільки тихо застогнав і впав на коліна. Сльози ринули з його очей суцільним потоком. Востаннє Ілей так плакав після похорону батька, сховавшись від усіх в глибині фруктового саду на хуторі. Тоді він страшенно соромився своїх сліз і боявся, щоб хтось не побачив його слабкість.

Тепер йому було байдуже. Він ліг на бік, притиснувши коліна до грудей, і гірко заплакав, немов мала дитина. Сьогодні він знову відчув із повною силою біль від втрати рідної людини. Цей біль підступно і несамовито навалився на Ілея з усією своєю нелюдською силою, роздираючи його душу на шматки.

Безсонна ніч і нервова перенапруга дали знати, і Ілей, віддавшись почуттям, ненадовго заснув. Йому наснився сон, а може це був зовсім і не сон, а якесь дивовижне бачення.

Він лежав на спині в лісі на траві та дивився, як повільно пропливають у небі хмаринки. Краєм ока Ілей бачив прекрасних дріад, що виглядали з-за своїх дерев і перешіптувалися між собою. Десь поруч тихенько дзвеніли маленькі альви. Біля ніг пройшов великий вовк, майже торкаючись Ілея своєю шерстю.

- Йому потрібна допомога, йому потрібна допомога, — дзвеніли альви в листях дерев.

- Він тужить за тим, хто вбив Яуку, — шелестіли дріади.

- У нього добре серце, — кришталево переливались голоси альв.

- Він хоче нас врятувати? - дивувалися дріади.

- Ні, скоріше за все, себе і собі подібних, — рикнув Грім, свердлячи своїми жовтими очима Ілея.

- Про нього казала нам Ірада, - не замовкали маленькі альви. - Йому потрібна допомога!

- Правильно, — шепотіли дріади. - Він може оживити Візука.

- Добре, — прогарчав Грім. – Ми йому допоможемо. Ірада могла і справді знати більше.

– Більше! Більше! - радісно дзвеніли альви.

- Ми згодні, — прошепотіли дріади та зникли у своїх домівках.

Грім розвернувся і пішов з галявини. Перед тим, як стрибнути в хащі, він гучно крикнув:

– Альви! Розкажіть людині про Візука. Я дам йому ще час.

Глава 15

Ілей розплющив очі. Він, так само як і уві сні, лежав спиною на траві. Його ноги й руки були широко розкинуті на всі боки. Поруч нікого не було, але ніс Ілея вловив запах звіра, який нещодавно був тут.

- Громе… - прошепотів Ілей і ривком сів.

Піднявшись на ноги, він обтрусив одяг від сухої трави, що пристала до неї, і поправив на волоссі начольник, що з'їхав набік. Сонце було в зеніті, а це означало, що Ілєй проспав зовсім недовго.

Несподівано зверху пролунав ледь чутний кришталевий передзвін. Ілей підняв голову. В кроні дуба, гілки якого розкинулися саме над ним, Ілей побачив безліч маленьких альв, які з побоюванням виглядали, причаївшись у листі.

- Гей, малі! – Ілей махнув їм рукою. - Виходьте!

Альви несміливо, один за одним, випурхнули зі свого укриття. Перед очима людини постала ціла зграйка різнобарвних крихітних істот.

– Я все чув, – задумливо сказав їм Ілей. - Грім дозволив. Розкажіть мені про Візука.

Альви радісно стрепенулися, і над галявиною розлилася чи то пісня, чи то дрімота. Ілею здалося, що він бачить сон розплющеними очима.

Він побачив прямо перед собою лісовий пагорб, сплетений із сонячних променів. Поруч з пагорбом з’явився лісовик, але не такий, як Яука, а дійсно великий і страшний.

"Візук", - подумав Ілей, розглядаючи кудлатого і похмурого лісовика, що підіймався на пагорб.

Потім, звідкись із-за прозорої пелени, що застилала все навкруги, піднялося сонце і висвітлило Візука, що сидів на дереві на вершині пагорба. Воно подарувало йому свій перший промінь, і суворий лісовик вмить став щасливим.

Обережно взявши промінчик великими, волохатими лапами, Візук дбайливо притиснув його до грудей і спустився на землю. Несподівано спалахнула блискавка і встромилася в дерево на пагорбі, наче стріла. Ілей дивився, як яскраво і страшно палало велике дерево. А потім прийшла завірюха...

Ілей здригнувся і зіщулився — таким жорстоким холодом повіяло від видіння. Він побачив, як Візук, притиснувши до грудей лапи, знову заліз на пагорб. Як розрив згарище та обережно посадив туди щось маленьке і яскраве, а потім навалився зверху всім своїм тілом, щоб не дати крижаному вітру заморозити землю під собою.

Ілей побачив, як невдовзі звідти з'явився тоненький паросток. Чомусь Ілей був впевнений, що це – молодий дубок. Він раптом пригадав, як мати співала йому в дитинстві.

«…Там зима мете сніжок. Ой, рости ти, мій дубок! Тілом тебе вкрию, захищу, закрию...»

У видінні Візук теж зігрівав маленьке деревце, практично не відходячи від нього. А потім сталося щось неймовірне. Ілей побачив, як лісовик, обійнявши молоденький стовбур дуба, став проростати в землю і перетворився на величезне коріння. Це коріння, немов стіна, почало захищати дерево від негоди, підтримуючи й оберігаючи його… І зненацька прийшла весна…

Видіння знов змінилося. З того, яким став дуб, Ілей зрозумів, що минуло багато років. Мабуть, не одна і навіть не дві сотні, а може й тисяча... Дерева в Хорсинії живуть довго.

- Так, ось куди пропав Візук, - промовив Ілей і озирнувся.

Вдалині, праворуч від себе, він побачив пагорб із великим деревом на вершині. Ілей миттю кинувся туди, не розбираючи дороги, вперто пробираючись через бурелом і зарості. Сокири, яку Ілей завжди носив із собою в заплічному мішку, цього разу з ним не було. Та й сам мішок був десь загублений чи забутий. Найімовірніше, це сталося, коли він знайшов пораненого Родку і вирішив дістати рушника, щоб витерти тому кров.

До пагорба Ілей підійшов вже порядком подряпаний колючими гілками. Рубаха була в деяких місцях порвана і забруднена кров'ю. Чоловік глянув нагору і побачив на вершині під деревом Грома. Вовк на нього не дивився, пильно вглядаючись кудись у далечінь.

Вилізши нагору, Ілей вигукнув:

- Громе! Альви розповіли, де шукати Візука!

Вовк моргнув жовтими, мов бурштин, очима, але нічого не відповів.

- Скажи хоч, навіщо його будити?

- Тому що тільки лісовик може побачити Каштан. Людині чи навіть мені це не дано, — уривчасто прогарчав Грім і побіг вниз з пагорба.

Ілей провів його поглядом і підійшов до величезного дуба. Коряве коріння, що незвичайним страшним переплетенням оточувало стовбур, здалося йому живим. Він боявся до нього доторкнутися, уявивши перед собою сплячого Візука. Під корінням був широкий вхід у занедбану вовчу нору.

"Саме тут маленького Данко знайшов Яука", - подумав Ілей і нахилившись, зазирнув усередину. Нора була широка і порожня. Звідти сильно пахло сирою землею.

Ілей кілька разів обійшов дерево, з подивом розглядаючи коріння і з жахом уявляючи, як воно оживає і перетворюється на величезного лісовика.

- Ось ти який… Як я зможу тебе розбудити? Грім мені не помічник, а без нього я не впораюся.

- Впораєшся! - пролунав за його спиною жіночий голос.

Ілей від несподіванки здригнувся. Подивившись назад, він побачив за кілька кроків від себе усміхнену Іраду. Молоду, вродливу в білій сукні з червоним орнаментом. Її довге і густе каштанове волосся було заплетене в товсту косу. Вона підійшла ближче і взяла його за руку. Долоні у неї були теплі, немов вона була справжня, жива, з плоті та крові. Ілею навіть здалося, що він відчув ніжний квітковий аромат від її волосся.

Ілей звернув увагу на своє зап'ястя і побачив кров, яка тонким струмочком текла з глибокої подряпини. Він спробував стерти кров, але Ірада його зупинила.

- Не треба, — м'яко промовила вона, — кров допоможе.

Ірада взяла його долоню та обережно, боячись зробити боляче Ілею та Візуку, приклала до корявого коріння. Нічого незвичайного Ілей не відчув. Йому тільки здалося, що всередині щось зітхнуло. Ніби частина його весь цей час спала, а тепер несподівано прийшла до тями. Від цього пробудження стало так добре на душі, так вільно і радісно, що він не помітив, як його губи розтягнулися в широкій усмішці. Ілей зробив глибокий вдих і з задоволенням зазначив, що перший раз у житті вдихнув повітря на повні груди. Якби раніше жив тільки наполовину, ніби бачив світ тільки одним оком і чув одним вухом.

- Ну, от і все, Візуку! - сказала Ірада і відпустила його долоню.

- Що сталося?

- Ти прокинувся, — просто відповіла відьма і посміхнувшись на прощання, розчинилась у повітрі.

- Я прокинувся? Я прокинувся…

Коріння, що оточувало стовбур дуба, було, як і раніше, на своєму місці. Тепер Ілей чітко відчував з ними якийсь глибинний зв'язок, наче частина його лишилася там назавжди. Він глянув на величезну крону дуба і з подивом помітив, що на гілках повно птахів, і всі вони радісно щебечуть.

– І я радий вас чути! - крикнув він птахам, а ті відразу підняли божевільний гвалт, який дуже розвеселив Ілея. - Насправді радий!

Він засміявся, і його сміх гучною луною розлетівся над лісом, сполохавши лісових жителів. Великий вовк почув його біля болота і здійнявши морду, завив:

- Візук прокинувся!

Тим часом Ілей прислухався до своїх почуттів і зрозумів, що сприйняття навколишнього світу дуже посилилося. Він став краще чути та бачити, а ще відчувати такий багатий спектр запахів, що від незвички у нього навіть закрутилася голова.

- Так от воно що: бути лісовиком! – крикнув Ілей з вершини пагорба, звертаючись до лісу.

"Зовні я — людина, а всередині — наполовину лісовик", - це невелике відкриття знову розвеселило Ілея, змусивши його голосно розсміятися, налякавши птахів на дереві.

Тепер йому не здавалося чимось дивним і неможливим присутність лісового духу в людині. Навпаки, все було так гармонійно, що краще і не вигадати.

Великий вовк піднявся на пагорб, з цікавістю розглядаючи людину. Ілей спиною відчув погляд Грома і розвернувся йому назустріч.

- Громе! Чому моє тіло залишилося тим самим? Ось ти, наприклад…

- Ти багато розмовляєш!

- Але все-таки?

– У тобі – лише частинка духу Візука, – промовив вовк. - Це справа рук Іради. Вона знала, що так буде.

- Щоб я зміг побачити Каштан?

- Так.

– А що буде потім?

- У цього Каштана непроста дріада, — відповів Грім, блиснувши жовтими очима. – Вона може виконати практично будь-яке бажання.

– Одне?

- Одне, Ілею! – нетерпляче гаркнув вовк. - Як було сказано у посланні Іради? Згадуй!

Ілей на мить замислився, подумки промовляючи слова відьми:

«Шансом справжнім дорожи: їй бажання розкажи!»

- Я зрозумів, Громе!

- Дивись, не проґав його, — дивлячись у вічі Ілею, тихо сказав вовк. - Іншої такої нагоди не буде до наступного Ейлиного дня.

Грім зібрався було знову втекти, але трохи забарився, ніби хотів ще щось сказати, але сумнівався.

- Я вірю в тебе, Ілею! - раптом сказав він якось зовсім по-людськи. - Якщо в чомусь сумніватимешся, послухай свого Візука. Він підкаже.

І знову Ілей залишився один на пагорбі. Він стояв, дивлячись у далечінь. Туди, де зелене море з крон дерев вирушало за обрій. І не було цьому морю ні кінця ні краю.

“Виходить, Каштан з'являється в нашому світі лише один раз на рік, – розмірковував Ілей, сідаючи на траву під дубом. - Грім не сказав, де його шукати, а ліс занадто великий…”

І справді, якщо дивитися з пагорба на південь, можна було вирішити, що ліс Хорсинії не закінчується ніколи. Ілей глянув на сонце. День був ще в розпалі.

- Громе! – крикнув Ілей. – Де шукати Каштан?

Як він і припускав, ніхто не обізвався, тільки птахи занепокоїлися і голосно закричали над його головою.

- Добре. Як ти сказав? Запитати Візука?

Ілей замружився і сперся на коріння. Він намагався уявити себе лісовиком, але з цього мало, що виходило.

- Ні… Щось я не те роблю.

Тоді він розплющив очі й, підвівши голову, глянув на старий дуб, який зеленим велетнем височів над ним.

“Промінчик… промінчик… – якесь до болю знайоме почуття раптово промайнуло, а потім бурхливо нахлинуло, затопивши до країв душу. - Мій промінчик!”

Ілей заплакав, дивуючись, як у його серці могла ховатися така сильна любов, що нестримно вирвалася на поверхню, немов повноводна річка з надр землі. Він перебрався через коряве коріння і обхопив величезний стовбур дерева.

Тільки тепер Ілей відчув, що Візук всередині нього дійсно ожив. В ту мить дуб обіймала вже не людина, а лісовик. Він цілував кору, щось по-своєму шепотів, смішно клацаючи язиком. Ілей ніби відійшов убік і спостерігав, не втручаючись і не привертаючи до себе зайвої уваги.

Розмова лісовиків нагадує шарудіння мокрих камінчиків. Це від того, що говорять вони, смішно клацаючи язиком. Спочатку Ілею це здавалося просто кумедним. Він слухав незвичні звуки, не знаючи, про що каже Візук. Поступово мова лісуна ставала йому все більш і більш зрозумілою. Тепер він не лише чув, а й добре розумів зміст сказаного.

- Як я по тобі сумував, мій маленький Промінчик, — щиро і ніжно шепотів грізний Візук, міцно обіймаючи своє дерево.

Ілей навіть не міг припустити, що лісовики здатні на такі тонкі почуття, як любов і ніжність. Йому завжди здавалося, що люди в усьому кращі та, якщо можна так висловитися, правильніші. До деякого часу він просто припускав існування духів, як людина, яка була народжена і виросла в Хорсинії, але вважав їх абсолютно непотрібними лісу. Адже, якось ростуть дерева без дріад, а сади — без лісовиків! Чи міг він взагалі припустити, що колись його доля буде міцно пов'язана з духами лісу, а сам суворий Візук стане частиною нього самого?

Глава 16

Ждан не мав вибору. Точніше, він сам його собі не залишив. Помста здавалася йому цілком гідною відповіддю Русу та його людям за смерть батька. Ненависть і лють могли привести і його самого до вірної загибелі. Хоча про такий результат Ждан навіть не замислювався, стоячи навколішки біля тіла Родки. Ще його лякала гнітюча тиша, що повисла в хаті. Мати чомусь не плакала. Вона сиділа навпроти столу, на який вони з Ілеєм поклали тіло Родки і відсутнім поглядом просто дивилася у вікно.

"Краще б вона кричала, плакала і билася в істериці, - подумав Ждан, дивлячись на матір, - ніж бачити її такою".

Стали приходити сусіди, але мати так само байдуже дивилася на них, нічого не говорячи та не реагуючи на розпитування. Ждан зрозумів, якщо зараз звідси не піде, теж може з'їхати з глузду. Тому він підвівся, кинув на матір співчутливий погляд і швидким кроком вийшов із дому.

Ждан планував знайти Руса на млині.

Рус був мірошником, там і жив у прибудованій поряд з млином невеликій хатині. Людиною він був несімейною, зі складним характером. У селі знайомств не водив, крім двох-трьох чоловіків його ж віку, з якими був знайомий ще з дитинства.

На вигляд це був сутулий, важкий і вже немолодий чоловік, з виразним обличчям, на якому кожна зморшка та складка проходили глибокими, чітко окресленими борознами. Всім був відомий його вибуховий характер та важка рука. Коли Рус скаженів, його боялися навіть свої. А чужі просто остерігалися мати з ним будь-які справи, крім хіба що помела зерна на млині.

Коли старійшини дозволили полювання, і Крук першим вирушив у ліс з капканами, Рус був п'яний. Йому, звичайно, теж стало відомо про зняття заборони, але він вирішив до полювання підготуватися ґрунтовно. Спершу треба було гарненько протверезіти.

Про полювання він, як і багато хлопців, мріяв ще з ранніх років, уявляючи себе переможцем у сутичці з величезним ведмедем чи лютим вовком. Полювання потрібне було Русу не для вигідної торгівлі, як мріяв про це Ілей, і навіть не для їжі, тому що він гидував м'ясом диких звірів. Рус, як і Ясис із Лугового, просто жадав крові, але на відміну від Ясиса, чудово це розумів. Йому важливо було вистежити, наздогнати та вбити. І що більше за розміром буде звір, вбитий ним, то вдаліше вийде полювання.

Коли Родка скликав раду старійшин, Рус вже був готовий йти до лісу. Ножі в нього завжди були гостро заточені й висіли напоготові, а пастки Рус зібрав ще минулого року. Тоді його надихнула промова Ілея на раді старійшин, коли той доводив необхідність зняття заборони на полювання. Ось тільки Ейлин день і важке похмілля, що мучило його зранку, змусили Руса відкласти здійснення своєї мрії ще на добу. Він планував на Ейлин день добре виспатися, а вже після заходу сонця вирушити до лісу. Навіть якщо Мщуй і Баян не складуть йому компанії.

На Родку він був злий. Його відкрита ворожість до цієї людини корінням сягала в далеку молодість, коли не його, а Родку обрала красуня Вія. А він, Рус, її любив! І як! Це для неї він збудував невелику, але дуже затишну хатинку поруч із батьковим млином, вважаючи, що згодом млин дістанеться йому. Він мріяв, як разом із Вією житиме далеко від усіх, роститиме дітей, а потім вони разом будуть няньчити онуків. У його юнацьких фантазіях маленька хата біля млина перетворювалася на великий, міцний будинок, в якому дружно і радісно житимуть кілька поколінь.

Але всьому цьому не судилося статися. Рус і сам не розумів, як із закоханого, мрійливого юнака, перетворився на похмурого і запального старого, здатного не тільки на ненависть, але і на вбивство…

Коли Родка заявився до нього рано-вранці, Рус ще не вставав, плануючи відпочивати хоча б до опівдня. Стук у двері та голос Родки, що доносився зовні, миттєво вивели його зі спокійного та розслабленого стану. Він ривком сів на ліжку, взувся і підвівся, стиснувши кулаки.

- Чого тобі? - крізь зчеплені зуби прошипів Рус, відчиняючи двері й дивлячись на Родку важким поглядом.

- Я знаю, що ти збираєшся йти на полювання, — прямо сказав Родка.

- Ну, і що з того?

- Ти вчора був на раді старійшин?

– Ні. Я спав, — відрізав Рус і спробував зачинити двері.

- Стривай! - Родка вхопився за край дверей, не даючи Русу їх зачинити.

- Що тобі ще? Чого ти тут ходиш? Чого тобі вдома не сидиться на таке свято?

- Почуй мене, Русе, — спокійно сказав Родка. – Є причина, чому я зараз тут.

- Яка ще причина? - похмуро запитав Рус.

- Якщо ти чи хтось інший піде на полювання, почнеться війна!

- Війна? - підняв брови Рус. - Через те, що я вб'ю якогось вовка? З чого ти взяв?

- Я знаю.

– Старійшини дали добро! Цим все сказано. Та й Крук з хлопцями… Он, твій Ждан… Чим вони всі кращі?

- Окрім Ждана ніхто не повернувся.

- Значить, погані мисливці з них!

- Русе! Я просто так до тебе не приходив би, якби це не було так важливо. Духи лісу не жартують. Ще один наш похід до лісу з капканами та силками обернеться новою війною. Повір мені, ми до такого зовсім не готові.

- Добре, Родко, — стомлено сказав Рус, — я подумаю над цим. А тепер, провалюй! В мене страшенно болить голова.

Родка прибрав руку, і Рус з шумом зачинив двері. Потім він дійшов до ліжка і звалився на нього. Голова справді розколювалася так, що було боляче навіть ворушити очима. Це не похмілля так мучило його. Рус вже звик, що напад головного болю підкрадався завжди несподівано і затуляв собою все наруги. Потрібно лише трохи полежати, щоб він пройшов…

Родка ще якийсь час постояв у роздумах біля двору Руса, але тут його гукнув Чес, який проїжджав повз млин на возі з боку сільського кладовища. Побачивши Чеса, Родка, на свій сором, тільки зараз згадав про Сбиню, якого вони знайшли мертвим у воді на тому березі Тіни минулого ранку. Вчора, якраз перед радою старійшин, тіло Сбині віддали вогню. Багаття довго догоряло, а потім ще слабко диміло всю ніч. На світанку Чес та ще кілька родичів спорудили на згарищі поминальний горбок. Після цього Чес ще якийсь час провів на могилі сина, вдосталь наплакавшись і накричавшись наодинці.

Чес - батько Сбині, був людиною простою, без особливих, відмінних рис характеру, за якими зазвичай судять людей. Завжди мовчазний, а в розмові гранично стислий і обережний. Все своє життя він працював, не покладаючи рук. Збудував велику хату для своєї родини. Дбав про старих батьків. Та й дружина його завжди була доглянута, гарно вбрана і в привітному настрої. Сбиня - їх єдиний син з самого дитинства був всіма родичами зацілований і залюблений. Відразу було видно, що родина Чеса жила щасливо…

До вчорашнього дня.

- Прийми мої співчуття, Чесе, — сказав Родка, застрибнувши в віз і дружньо поплескавши його по плечу.

Чес мовчки глянув на Родку, який відразу поринув у свої думки, знаючи, що його супутник — невеликий любитель розмов.

- Я був учора на раді, — повільно протягнув Чес, дивлячись на Родку.

- Так, Чесе, я бачив тебе...

- Я пішов туди, попри те, що крада мого сина ще не догоріла. Ти вважаєш, що смерть мого Сбині не варта того, щоб за неї помститися? - продовжив Чес, дивно розтягуючи слова і не зводячи з Родкі пронизливого погляду.

Даремно Родка не надав тону його голосу жодного значення, списавши все на біль від втрати єдиного сина. Він сам мало не втратив Ждана і як ніхто інший розумів Чеса. Чи тільки вважав, що розумів…

- Я вважаю, що ми не повинні мститися, — задумливо промовив Родка, розглядаючи свої сухі, потріскані долоні, — тому що ліс просто захищався.

- А якби твій Ждан не повернувся, ти так само говорив би зараз? - процідив Чес скрізь зуби, свердливши Родку почорнілими від горя очима.

Родка замислився, а потім підняв на Чеса серйозний погляд.

- Так.

Вони дивилися один на одного, поки Родка не здався і не опустив очі, не витримавши тяжкого погляду Чеса.

- Так, Родка, я не такий! Я не можу змиритися і пробачити духам! І я ненавиджу тебе за те, що ти на їхньому боці!

Родка нічого не встиг відповісти, як гострий біль пронизав його тіло. Він навіть не помітив довгого ножа, що зметнувся. Не зрозумів, коли саме сильна і міцна рука Чеса повністю встромила лезо йому в живіт. Зате він добре запам'ятав, як повільно Чес виймав свій ніж із рани, як усміхався йому якоюсь нелюдською посмішкою, а потім сказав, розтягуючи слова:

- Помри, як тварина!

Потім Родка знепритомнів, а прийшовши до тями побачив над собою обличчя Ждана та Ілея. А ще він помітив за їхніми спинами Яуку. Лісовик нетерпляче тупцював осторонь, поглядаючи на людину, що вмирала. За його поведінкою, Родка відразу зрозумів, що Яука на нього чекає. Ні, не для того, щоб помститися, а щоб провести в новий світ…

Усього цього не знав Ждан. Швидким кроком він прямував до млина, раз по раз перегортаючи в пам'яті події цього ранку. Раптом йому спало на думку, що, якби не їхній старий пес, який почав скиглити й рватися з ланцюга, батька він би так швидко не знайшов.

- Погань!  - пошепки вилаявся Ждан, стискаючи до білих кісточок кулаки та відкидаючи ногою камінь, що трапився на дорозі. - Спробував сховати ще живого так, щоб невдовзі не знайшли! Вб'ю гада!

Ждан підходив до млина саме тоді, коли Рус розглядав невеликий старовинний кинджал з різьбленою ручкою. Довжина його леза була не більше долоні, а дерев'яний держак вражала уяву хитромудрими вигинами та різьбленими переплетіннями. Це був улюблений кинджал Руса, який той знайшов ще в часи своєї юності в порослій мохом вузькій печері в горах.

Тоді його розбите Вією серце шукало втіхи на самоті. Юнак прожив в цій печері кілька днів, поки не скінчилися принесені з собою харчі, а потім прийняв рішення повернутися в село і жити далі, як ні в чому не бувало. Так він і зробив, ось тільки з того часу з жінками у нього не складалося. Пролетить ще десяток років і про нього взагалі піде слава селом, як про жононенависника, бо від туги він стане старанно уникати жінок…

У Руса була велика колекція ножів та кинджалів. Багато з них він виміняв у місцевих, але були й такі, які Рус зробив власноруч. Клинки він любив. Йому подобалося дивитись, як відблискує лезо, коли на нього падають промені сонця. Подобалось відчувати, як лягає в руці держак, як стає теплим, наче намагається злитися зі шкірою. Іноді він уявляв собі, як змахує кинджалом і сильним ударом пронизує ворога у самісеньке серце. Це була його таємна пристрасть. Він міг сидіти так днями, правлячи леза і розмовляючи з кожним клинком, як з людиною.

Рус побачив Ждана через вікно і поспішив сховати розкладену на столі зброю, нашвидкуруч накривши її своєю сорочкою. Він хоч і був людиною від природи товстошкірою, але якесь чуття все-таки мав. І це чуття підказувало, що Ждан до нього прийшов явно не розмовляти.

До Ждана він завжди ставився спокійно. На відміну від ненависного Родки, Ждан його не злив і не дратував. Але зараз візит молодика був зовсім не доречний. Милуючись клинком, Рус перемелював у голові сьогоднішню розмову з Родкою. Подумки він майже погодився з ним, але чіткого рішення для себе ще не прийняв. А тут чомусь з'явився цей хлопець, і Рус усередині знову напружився.

Підійшовши до млина, Ждан трохи сповільнив крок. Попри свою міцну тілобудову, він був аж ніяк не воїн. Не любив ножі, як Родка і тим більше як Рус. У дитинстві не брав участь у хлопчачих боях. Не тому, що боявся, а просто йому було зовсім не цікаво когось перемагати кулаками. Ілей насміхався над ним, але Ждан стояв на своєму і вперто уникав бійок, хоч би якими слабкими не здавалися йому суперники…

Тепер він перший раз у житті відчув у собі сили завдати удару у відповідь і помститися за батька. Це називалося одним словом: "вбити", хоча Ждан навіть не уявляв собі, як він зможе таке зробити.

- Чого тобі? - стрімко відчинивши двері, запитав Рус, коли Ждан тільки збирався піднятися на ґанок.

Несподівана поява Руса збила Ждана з бойового настрою. Він збентежено подивився на людину, яку вважав вбивцею свого батька, відійшов від ґанку і мовчки сів на лаву під вікном. Раптом Ждан відчув себе багаттям, яке ось тільки яскраво палало, а тепер просто безглуздо димить.

- Я не зрозумів, Ждане, ти щось хотів? - у голосі Руса почулася незвичайна для нього нотка. Він сам здивувався, як промовив цю фразу. Немов звичайні слова зовсім трохи притрусили сумішшю турботи та участі.

- Родка...

- Що, Родка?

- Це ти його зарізав? - спокійно запитав Ждан, ніби питав про щось абсолютно буденне.

- Я? Зарізав? Як зарізав? - Рус здивовано підняв брови й спустився з ґанку. - Ти що таке несеш?

- Я знайшов батька сьогодні вранці з розпорошеним животом, — рівним голосом відповів Ждан. - Він помер.

Рус уважно подивився на Ждана.

"Горе може зламати, може підняти, а може просто позбавити розуму", - раптово згадалися йому слова батька. Його батько був поганим мірошником, але він досить добре знався на людях. У селі його називали віщуном і ходили до нього за порадою або просто вилити душу.

"Якщо хочеш врятувати людину від лихої хвороби або від нестерпного горя, дай їй насамперед заснути. Сон завжди допоможе", - так казав його батько. Він не був лікарем, але часом його турбота і підтримка творили справжні дива.

- Заснути, заснути... - пробурмотів собі під ніс Рус і пішов до хати.

Рус любив випити, але ще він був людиною запасливою і знав міру. Витягнувши з-за скрині велику скляну пляшку, він хлюпнув у глиняний кухоль гарного, ще взимку вимороженого самогону, прихованого для особливого випадку. Йому одразу згадалося, що в хаті його батька самогону взагалі ніколи не було. Та й не пив батько зовсім. Все його життя було на людях, у вирі їх проблем, турбот, нещасть і радостей. Не вистачало йому часу, щоб сумувати та шкодувати. А ось снодійний мак він завжди тримав під рукою. Рус добре пам'ятав розвішані по всій хаті полотняні мішечки з насінням. А на задньому дворі цей мак щороку цвів світлими, великими квітами, як мамина сукня. Чомусь Рус завжди представляв свою матір у сукні саме такого кольору, хоча майже не пам'ятав її. Мати померла, коли він був ще зовсім маленьким. Батько, трохи посумувавши за нею, взяв на себе всі турботи про сина, зберігши трепетну вірність коханій дружині до самої смерті.

Бувало, після важкого дня, батько не міг заснути від накопичених переживань. Тоді він молов насіння маку, заливав їх водою і трохи настоював у печі. Такий гарячий маковий напій він і сам частенько приймав перед сном і людям давав, коли бачив непомірність нещастя, що звалилося на них, примовляючи: "Сон лікує".

Рус підійшов з наповненим кухлем до Ждана і простягнувши його, сказав:

- Пий, синку! Сон лікує.

Ждан покірно взяв кухоль і зробив кілька великих ковтків. Рус спостерігав за ним, промовляючи:

- Пий, все випивай!

Ждан допив до дна, а трохи згодом почав хмеліти й завалюватися на бік. Тоді Рус взяв його під руки та потяг в сарай, де поклав спати на сіно.

Переконавшись, що Ждан міцно спить, Рус почав збиратися. Насамперед потрібно було терміново потрапити до хати Родки, поки небіжчика не омили й не переодягли в похоронне вбрання. Рос вважав себе фахівцем і сподівався по краях рани зрозуміти, хто і чим саме вбив Родку. Ще він мав розповісти Вії про Ждана, щоб вона не хвилювалася за сина.

Рус поспішав дорогою, яка вела на “гірку”. Майбутнє полювання, яке так хвилювало його уяву, відійшло на задній план. Він навіть сам собі здивувався, коли зі спокійною душею подумки промовив:

"Жили без неї й проживемо ще сто років!"

У хаті Родки було багатолюдно. Ридали баби та гули мужики. Але Рус встиг саме вчасно: тіло покійника ще тільки готували до обмивання. На подвір'ї повним ходом йшла робота: мужики рубали березові поліна кради та завантажували їх у віз.

Рус піднявся на ґанок і увійшов у сіни. Спершись на одвірок, він окинув всіх присутніх важким поглядом. Знову неможливо розболілася голова, але Рус, стиснувши зуби, терпів. Як би він хотів потрапити зараз додому, щоб лягти й заплющивши очі, просто лежати, не рухаючись!

- Ану, вийшли всі! Геть! - гаркнув Рус, і хата миттю спорожніла.

Рус прикрив двері й ще раз обвів поглядом все довкола. Вія так само байдуже дивилася у вікно, сидячи на лавці навпроти тіла чоловіка. Родка, білий немов крейда і забруднений кров'ю, що запеклася, лежав на великому дубовому столі.

- Вія! - тихо гукнув її Рус, але вона не відреагувала.

Тоді він підійшов ближче і присівши поруч навпочіпки, заглянув їй у вічі.

"Вона в собі, але їй би теж не завадив хороший сон", - подумав Рус, а вголос промовив:

- Вія, послухай! Ждан зараз спить в моєму сараї. Проспиться, і я його відправлю відразу до тебе.

Жінка моргнула і якось тихенько зітхнула. Рус зрозумів, що вона його почула.

- А зараз, вибач, але я повинен зробити одну річ, — Рус підвівся і застогнавши від нової хвилі болю, підійшов до тіла Родки. - Мені треба поглянути на рану.

Він обережно підняв край сорочки та побачив широкий, нерівний розріз. Рус якийсь час задумливо дивився на краї шкіри, що розійшлися, а місцями були просто рвані. Потім він швидким рухом повернув тіло на бік і глянув на спину небіжчика. Рана була наскрізна.

- Пробач, Родко, — похмуро прошепотів Рус і не обертаючись, вийшов із дому.

Приступ головного болю, що так раптово почався в хаті Родки, став поступово відступати. Він підходив до млина, мріючи нарешті потрапити додому і лягти. Всю дорогу Руса мучило неприємне передчуття, але він списував це на переживання. Рус був, як це не дивно, досить вразливою людиною, і така несподівана і страшна смерть Родки дуже його схвилювала.

Розмірковуючи над тим, що могло спричинити таку рану, Рус приблизно уявляв собі ніж, який її зробив. Не тупий і не гострий, великий і місцями сточений хазяйський ніж, який скоріш за все випадково потрапив вбивці під руку. Все це Рус побачив, дивлячись на розпорошений живіт небіжчика. Але все-таки, він мав чітке відчуття, що це ще не все і на цьому історія з вбивством не закінчиться.

“Треба раду старійшин скликати, — подумав він. - Скажу Ждану, нехай скликає. Адже, така жахлива смерть не повинна залишитись без уваги!”

Насамперед він вирішив заглянути в сарай і подивитися, як там Ждан. Але на сіні Ждана чомусь не виявилося.

“Мабуть, вийшов по нужді, — вирішив Рус, прикриваючи двері в сарай. - Відправлю його до матері. Нехай спробує і її вкласти спати. Родку повезуть на кладовище, як завжди ближче до вечора. Вона ще встигне подрімати”.

Він зайшов в хату, важко зітхнув і сів на лаву біля столу. Відкривши сховані під сорочкою клинки, Рус замислився. Він перебирав один ніж за іншим, поки його, мов блискавкою, не пронизало усвідомлення, що старовинного кинджала на столі немає. Його не було ні на підлозі, ні під столом, ні будь-де в хаті.

Рус бігав від столу до скрині, від скрині до ліжка, сподіваючись, що він сам помилково десь залишив його і забув. Але його улюблений кинджал, як у воду канув.

Визирнувши у вікно, Рус побачив у дворі Ждана. Він взяв зі столу ту саму пляшку із самогоном, яким нещодавно пригощав Ждана, якусь мить повагався, а потім рішуче попрямував до виходу.

- Гей, Ждане! - Рус відчинив двері й швидко спустився з ґанку назустріч юнаку, що понуро стояв посеред двору. - Синку! Біжи до матері, даси їй випити…

Рус не встиг домовити, завмерши з простягнутою в руці пляшкою. Чомусь розтулилися пальці, і великий бутель повільно, як буває тільки уві сні, впав на землю і розлетівся від удару бризками скла та рідини.

- … вона має поспати… - прохрипів Рус, відчувши гострий біль під серцем.

Він скосив очі й побачив таку знайому йому гарну ручку свого улюбленого кинджала, що стирчала з власних грудей.

- Це тобі за батька! - почув Рус голос Ждана, крізь шум у вухах, що швидко зростав.

Рус відвів погляд від ручки й глянув на хлопця, який повернувся до нього спиною і швидким кроком пішов геть.

- Як же так ... - сипло промовив Рус і звалився на бите скло.

Глава 17

- Візук! - Ілей вимовив ім'я лісуна, смішно клацнувши язиком. - Де мені шукати Каштан?

Візук обернувся і глянув на людину, а потім замислився.

- Каштан з'явиться на заході сонця там, де буде лісовик, який хоче його побачити, — трохи згодом відповів він.

- То ж лісовиків багато! Як Каштан може бути у різних місцях одночасно?

- А хто тобі сказав, що вони хочуть його бачити?

Ілей знизав плечима.

– А ти бачив? - запитав він у лісуна.

– Ні. Мені нема чого, — невдоволено гаркнув Візук і відвернувся.

- А твоє бажання? Хіба ти не хотів оживити Промінчик за будь-яку ціну?

- Гориця не виконує бажань лісовиків та інших духів лісу, — Візук зітхнув, піднявши погляд на розлогу крону дуба.

- Гориця – це дріада Каштана?

- Так.

- Нісенітниця, якась! Виконує бажання людей, але бачити можуть лише лісовики!

- Нісенітниця — не нісенітниця! Такий цей світ.

Ілей подивився в далечінь і звернув увагу, що біля гірської гряди долина вже повністю пішла в тінь. Сонце поступово хилилося вниз. Тут, на пагорбі, за заходом сонця можна спостерігати набагато довше, ніж там, в долині. Коли ліс від краю до краю буде занурений у вечірні сутінки, крона дуба все ще купатиметься в останніх теплих променях.

- Думай над бажанням, людино! – Візук висмикнув Ілея із задумливого споглядання.

- Я хотів би повернути Родку. Разом з ним у нас все вийде… - несміливо прошепотів Ілей, наче соромлячись свого бажання.

- Не забирай у смерті того, хто вже по праву належить їй. Інакше вона забере собі більше, — похмуро проревів Візук і уважно подивився на людину. - Ти не про те мислиш!

- А ти? Адже ти теж помер…

- Духи лісу і люди не схожі, — лісовик трохи замислився. - Ми — духи навіть після смерті не покидаємо свій ліс, зливаючись із корінням та землею. Наші душі смерть не забирає. Ні до чого ми їй...

- Тоді... Тоді я хочу повернутися в той час, коли вперше побачив Данко, — Ілей крокував навколо дуба і розмірковував, дивлячись собі під ноги. - Я не зачеплю його, не заберу з собою, і все буде, як і раніше...

- І що з того? Не ти, то інші! – відрізав Візук. - Його обов'язково колись побачили б люди. Та й охочих полювати всупереч забороні ставало дедалі більше. Не ти, то хтось інший прийшов би в ліс із капканами.

Ілей згідно кивнув. Так, правду казав Візук. Навіть, якби не з Пташиного, то з'явилися б мисливці з Лугового. Ось тільки тепер він не мав більше ідей, як використати свій шанс і яке бажання загадати.

Лісовик побачив розгубленість на обличчі людини. Зітхнувши, він опустився на землю і сів, притулившись спиною до стовбура.

- Вибач, але я теж нічого тобі підказати не можу, — Візук розвів волохатими лапами. - Єдине, що я можу зробити зараз, це навчити тебе відчувати, як лісовики.

- Як це?

- Зараз побачиш. Сядь поруч і заплющ очі.

Ілей слухняно сів біля кудлатого Візука,, так само як і він, притулившись до дерева. Тепер він не відчував ні страху, ні неприязні до лісуна. Навпаки, йому було дуже легко з ним поруч, як бувало раніше з батьком чи Родкою. Навіть з матір'ю він завжди відчував напругу і тому ніколи не був з нею до кінця відвертий.

- Закрий очі!

Ілей заплющив очі й побачив перед собою різноколірні плями та кола від яскравого сонячного світла, що бив йому прямо в обличчя.

- А тепер, людино, спробуй почути…

– Що почути?

- Спробуй почути своє село!

- Воно за річкою...

- Нічого. Ти напруж гарненько слух і почуєш!

Ілей весь напружився, від чого обличчя його стало червоним.

- Що ти робиш? - Візук штовхнув його лапою.

- Напружуюся, як ти сказав, — розплющивши очі, відповів Ілей.

- Не так, — Візук коряво посміхнувся, а потім голосно зареготав, розлякавши всіх птахів у могутній кроні.

- Що не так?

- Слух напружуй. Тільки слух!

Ілей перемикнув свою увагу на звуки, які чулись звідусіль. Кричали птахи, налякані лісовиком; тихенько шелестіло вгорі листя; десь у лісі поскрипували дерева. Він спробував почути річку і справді чітко вловив легкий плескіт хвиль біля берега. Потім, подумки перебравшись на протилежний берег, Ілей прислухався, і до нього долинули різноманітні пташині голоси з його села.

- Це здорово! - вигукнув він і радісно глянув на Візука. - Як далеко я можу почути?

- До самих кордонів Хорсинії. Це – твоя земля! А тепер, принюхайся!

Ілей знову заплющив очі й потягнув носом повітря. Пахло землею, корою та листям. Він сконцентрувався на цих запахах і з цікавістю помітив, що вони мають безліч тонів і відтінків. Ілей зачерпнув жменю землі та підніс її до носа. Вона пахла вогкістю, трохи грибами, старою корою і згнилим листям. Трохи пахла великим вовком, який нещодавно пройшов тут; кротом, який прорив собі хід зовсім близько до поверхні, дощовими хробаками та ще чимось солодкуватим і терпким, що у його свідомості чомусь чітко асоціювалося з птахами.

Обтрусивши руку, Ілей переніс свою увагу вперед, туди, де за пагорбом і лісом простягався величезний луг. І його нюх зіткнувся з таким різноманіттям квіткових запахів, про який він навіть не підозрював! Ілей смикнув головою і розплющив очі.

- А тепер, людино, спробуй побачити! - сказав Візук і махнув лапою вперед.

Ілей подивився в тому напрямку, куди вказав лісовик і примружився. Спершу він побачив лише зелену пляму внизу, а блакитну – зверху. Потім, перевівши погляд трохи вбік, Ілей чітко розгледів село з його дерев'яними хатинками; дітей, що бігали вулицями; зайнятих своїми справами дорослих; різну пернату живність, що діловито паслася всюди. Втомившись від напруги, Ілей заплющив очі й притулився головою до дерева.

- Вас природа наділила справді великою силою, — тихо промовив він, не повертаючись до Візука. – Людям таке не дано. Чому так?

- Не знаю, — знизав плечима лісовик. - Я ніколи про це не думав.

- Візук! А навіщо мені ці вміння?

- Частина угоди.

- Частина чого?

- Угоди... Ти дав мені друге життя всередині себе, а я тебе за це зроблю трохи лісуном.

- Це допоможе мені вибрати правильне бажання?

- Не знаю. Час покаже.

Ілей мовчки обмірковував слова Візука. Раптом він відчув запах людини, як начебто його ніс вловив аромат свіжоспеченого хліба або якоїсь страви, яка стояла поруч. Запах увірвався в його свідомість зненацька і, якщо так можна сказати, голосно. Він заполонив собою весь простір навкруги й був дуже щільним. Ілею здалося, що він може до нього торкнутися. Це не був запах поту, немитого тіла або будь-яких людських екскрементів. Було схоже, ніби в людини, крім її самобутнього зовнішнього вигляду, був ще один неповторний вигляд на рівні нюху. Він не міг собі уявити, що кожна людина має свій особистий запах, за яким її можна з легкістю впізнати навіть здалеку. Запах був напрочуд знайомий, але зрозуміти, кому саме він належить, Ілей ніяк не міг.

- Я відчуваю сильний запах когось, хто мені добре знайомий, — резюмував він і подивився на лісовика. – Що це може означати?

- Це може означати, що ця людина десь поблизу, – Візук принюхався. - Але я нічого подібного не відчуваю... Якщо так, то це може бути підказкою твого чуйного нюху, що з тією людиною щось трапилося.

- Як мені зрозуміти?

- Спробуй уявити поряд із запахом усіх, кого знаєш. Але тільки по черзі, – запропонував Візук. - Вони мають бути схожі.

- Хто має бути схожим?

- Людина та її запах. Це — просто, — сказав лісовик, поблажливо дивлячись на Ілея.

Ілей перебирав у пам'яті всіх знайомих йому людей, починаючи з матері й далеких родичів і закінчуючи приятелями та сусідами. Все було марно. Запах так і залишався сам собою. Він намагався, як тільки міг. Може,  його уява невдало малювала образи людей, чи метод Візука був зовсім недієвим. Невдовзі Ілей втомився, відкинув усі спроби й підвівся. Запах людини, наче усвідомивши свою непотрібність, відразу розчинився в повітрі.

З заходу тінь від горбистих гір все більше наповзала на долину, занурюючи розпечену на сонці землю в прохолодну вечірню напівтемряву. Ілей дивився, як поступово спливає день і гарячково розмірковував над тим, що він скаже дріаді Каштана.

"Якби Родка був живий, ми обов'язково впоралися б", - настирливо крутилося в голові наївне бажання, за яким ховався давній дитячий біль.

- Ти не про те думаєш, Ілею! - пробурмотів Візук за його спиною. - Думай, що саме може принести довге перемир'я на нашу землю.

- Мир може принести лише війна, — огризнувся Ілей, не обертаючись. - Хіба ти сам не зрозумів, що люди та духи лісу давно забули, що це таке? Всім стало начхати, яку величезну жертву забирає вона собі, і як довго гояться рани, залишені війною.

- Ти маєш рацію, але я все ще сподіваюся, що великої крові можна якимось чином уникнути.

Ілей задумливо подивився на Візука.

- Ти дійсно так вважаєш? - серйозно запитав він і дочекавшись ствердного кивка, голосно зітхнув. – Значить, ти, лісовик, набагато кращий, бо я вже зовсім зневірився. Мене лякає безкомпромісний Грім, за яким сміливо і до кінця підуть і вовки, і лісовики, і дріади. А ще я боюся людської дурості, коли в ім'я священної помсти приносяться в жертву слабкі та беззахисні.

- Ти знаєш, як Ейлин зупинила війну? — несподівано промовив Візук, уважно дивлячись на Ілея.

- Не зовсім, — мотнув головою чоловік. - Мати сказала, що вона принесла себе в жертву.

Візук кивнув.

- Правильно! А як саме? Що вона зробила, знаєш? - примружившись, поцікавився лісовик.

– Ні.

- Хочеш, я тобі розповім, що трапилося насправді?

- Розкажи, будь ласка! - Ілей підійшов до Візука і сів поруч.

- Тоді в крові захлинулась вся Хорсинія, — почав лісовик і заплющив очі. - Лісовики й вовки громили села на обох берегах річки, нещадно винищуючи всіх від малого до великого. Люди палили ліс, вбиваючи звірів та духів. В цей час одній жінці, на ім'я Ейлин, було видіння. Їй привиділася дівчина у білій сукні, яка розповіла Ейлин про Каштан та його незвичайну дріаду.

Візук трохи помовчав.

“Іраду я теж бачу в білій сукні”, - подумки зазначив Ілей.

- Був такий саме день, як сьогодні, — продовжив Візук, мрійливо потягуючи носом повітря. – Ейлин вирушила на пошуки Каштану, хоча дуже боялася. Вона була одна проти вороже налаштованого лісу, де кожне дерево становило смертельну загрозу. Випадково Ейлин зустріла на узліссі маленького лісового духа, наляканого пожежею та криками дріад, що вмирали.

- Що це був за дух?

- Це був я, — тихо вимовив Візук. - На той час я був ще малий і не розумів, що діється з лісом. Мій батько давно вже не з'являвся в лігві, а страх згоріти разом з деревами гнав мене все далі. Тоді ми мешкали там, за болотами.

Лісовик махнув кудись в південному напрямку і продовжив:

- Якимось незбагненним для себе чином я опинився в цій частині лісу, хоча мені було страшенно лячно, як і бідний Ейлин. До того часу я вже знав, що це люди спалюють ліс. А одного разу мене мало не розрубали сокирою надвоє. Люди накинули на моє тіло мотузки й тримали, сміючись і дражнячи, але в останню мить я зміг вирватися і втекти. Ейлин я зустрів вже навчений, хто такі люди та чого від них можна очікувати. Як на лихо, моя лапа була трохи обпалена і боліла. Я сидів і тихенько скиглив, боячись вийти до річки. Мені потрібна була вода, щоб залікувати рану, але страх бути знову схопленим не давав мені жодного шансу. Ейлин я не відразу помітив, а коли помітив, чомусь не втік. Вона здалася мені іншою. Я їй сказав, що мені потрібна вода і вона мене зрозуміла. Ейлин дістала з-за пояса якусь річ, і звідти полилася вода прямо на мою нещасну лапу! Потім вона взяла мене на руки й притиснула до себе, легенько похитуючи. І я вперше за довгий час спокійно заснув.

Візук зітхнув, задумливо дивлячись з-під кудлатих брів у далечінь.

- Це я знайшов для неї Каштан на заході сонця, знаючи, що вона не зможе побачити його самостійно, — сказав він так, ніби нарешті відкрив давню таємницю. - Я тебе обдурив, Ілею. Я завжди знав про це дивне дерево і про його дріаду. Мені тато розповідав. А ще він мені сказав, що ми, лісовики, можемо вказати людині на Каштан, якщо людина буде гідна цього. Ейлин була гідна.

- І що вона попросила у Гориці?

- Своєї смерті…

- Як смерті?

- Вона попросила Горицю розділити між людьми, що залишилися живими, і духами лісу свою прекрасну душу. Щоб усім порівну… Щоб кожному дісталася від неї частинка кохання та співчуття… Вона щиро вірила, що після цього світ стане хоч трохи добрішим, і її жертва не буде безглуздою.

- Так і сталося?

- Так і сталося… Вона мала величезну душу, сповнену найкращих почуттів, на які тільки здатна людина! Тоді я також отримав частинку її душі. Вона і навчила мене кохати.

Розповідь Візука приголомшила Ілея. Він, звичайно, розумів головою, що Ейлин принесла себе в жертву, але той спосіб, яким вона це зробила, вразив і налякав його.

- Ні, людина! - усміхнувся лісовик, бачачи стурбованість на обличчі Ілея. – Це був її шлях. Тільки її! Повторювати його не треба. Знайди й пройди свій шлях до миру в Хорсинії. Тоді про нього теж складатимуть легенди.

- Ейлин була молодою, коли це трапилось? - зірвалося з губ Ілея питання, що давно його мучило.

Все ще посміхаючись своєю кострубатою усмішкою, Візук весело глянув Ілею у вічі.

- Тоді я був малий і дурний, а люди здавалися мені більшими та хитрішими. Ейлин бачилася величезною і яскравою, ніби сонце! - сказав він, а потім якось посерйознішав. - Ні, вона не була молода, як ти зараз. Хоча і старою її теж важко було назвати. Я знаю, що війна забрала у неї маленьких дітей та чоловіка. Але, вона не піддалася горю і не розгубила свою світлу душу… Ось така була Ейлин!

Несподівано для себе Ілей розридався, уткнувшись обличчям у долоні.

- Я не зможу… В мене не вийде… – шепотів він. - Я не вартий...

- Не дуркуй, Ілею! - м'яко промовив Візук. - Ірада знала, що зможеш, інакше нічого цього не було б і близько.

Він розвів волохатими лапами, вказуючи на себе і на Ілея, що сидів поруч під деревом, народженим з першого променя світанку.

– Я знову чую цей запах! - витерши очі й обличчя рукавом сорочки, сказав Ілей, повертаючись до лісовика.

- Який запах?

- Запах знайомої людини…

- Спробуй до свого нюху додати ще очі та вуха.

Ілей випростався і подивився в далечінь, де за річкою було його село, намагаючись сконцентруватися. Напруження зору, слуху та нюху нарешті дало довгоочікуваний результат, і Ілей побачив того, кому належав той запах.

- Ждан!

- Що ти бачиш?

- Ждан вбив Руса! Він помстився за Родку! Молодець, хлопче! - вигукнув Ілей, задоволено відкинувшись назад і заклавши руки за голову.

Візук голосно потягнув носом повітря і похитав головою.

- Погано діло! Кинджал непростий.

- Який кинджал? – здивовано перепитав Ілей.

- Кинджал, який змусив вбити.

- Ні, Візук! Ждан сам збирався це зробити!

- Вбити?

- Ну, не знаю... - обізвався Ілей. - Помститися збирався... На його місці я теж вбив би. І на своєму вбив би…

- Ти собі суперечиш, людино! - сердито гаркнув Візук, бачачи з якою безтурботністю в голосі той розмірковує над вбивством. - Сам казав, що дурна помста може спричинити чимале лихо!

- Так, дійсно... - Ілей сів рівно і замислився.

- Цей кинджал дуже непростий. Він – старовинний і прийшов до нас зі світу демонів, – продовжив Візук, вдивляючись у простір. - Якщо його клинок проллє безневинну кров, бути горю!

- Горю? Якому горю?

- Не знаю…

- Рус — винний! І його заслужено покарано! - відрізав Ілей, встаючи на ноги й слідом за лісовиком намагаючись розгледіти, що саме сталося на тому березі.

- Я не був би таким впевненим, — похитав головою Візук. - Щось мені підказує, що той кинджал сам обрав собі жертву.

Ілей захвилювався, відчуваючи, що в словах лісуна набагато більше правди, ніж він хотів би. Ще він розумів, що хоча Ждан і не був воїном, смерть близької людини цілком могла його змінити.

Світ демонів був для Ілея ще більш ілюзорним, ніж до деяких пір — світ духів лісу Хорсинії. Якщо хоч хтось із мешканців їхніх сіл до цього часу мав щастя чи нещастя зустрітися віч-на-віч із лісовиком, дріадою чи крихітними альвами, то демонів взагалі ніхто ніколи не бачив.

Перекази стверджували, що раніше, давним-давно, кордони між світами були набагато тоншими. Також подейкували, що у певний час люди могли закликати демонів до нашого світу, щоб ті виконали їхні прості бажання. Але Ілей у це не вірив. Він взагалі не вірив тому, що десь почув, доки не бачив докази на власні очі.

– Колись мій батько розповідав про світ демонів, – несподівано порушив мовчання Візук. - Він казав, що демони були створені Елагом, щоб ми, духи, і ви, люди, не забували своє місце на цій землі.

- Я цього не знав…

- Так… З того часу, як Адонай залишив світ демонів…

- Адонай? – перебив його Ілей. – Я чув це ім'я вже кілька разів. Ти знаєш, хто це?

– Знаю. Мені батько розповідав, – кивнув головою лісовик. - Адонай був наймогутнішим і найжахливішим з усіх демонів. Батько казав, що його насильно ув'язнили у світі демонів на довгі тисячоліття.

- Хто ув'язнив?

- Гадаю, що таке було під силу лише Елагу.

- Елага вбив Грім…

- Не зовсім. Елаг – не звичайний смертний. Його так просто не вбити.

- Значить, він ще живий?

- Елаг? Живий, звісно. Але Грім позбавив бідолаху частини сил, тому якийсь час нам не варто його боятися.

- А Адонай? Що з ним сталося? - Ілей знову сів поруч із Візуком під дерево.

- Мені відомо, що він зміг таки звільнитися і надійно запечатав світ демонів. Ось тільки ключі лишилися.

- Які ключі? - Ілей здивовано глянув на лісовика.

- Клинки, — просто відповів Візук. - Як той кинджал, яким твій приятель вбив іншу людину. Їх достатньо розкидано по всій землі. Одного разу мені теж довелося знайти такий у лісі.

- Навіть у лісі? І що ти зробив?

- Не пам'ятаю. Здається, присипав землею. Я побоявся його торкатися.

- Ти впевнений, що кинджал — це ключ, і він може відчинити двері у світ демонів? - Ілей серйозно подивився на косматого Візука, який задумливо колупав пальцем суху землю.

- Впевнений.

- Якщо Рус насправді невинний, що тоді станеться?

Візук знову пильно вдивився в далечінь. Туди, де лежав мертвий Рус, а в його грудях стирчав злощасний клинок. Потім лісовик насупився й обережно принюхавшись, глянув на сонце.

- Гадаю, ще до вечора ми все дізнаємося, — тихо пробурмотів він, немов хвилюючись, що хтось чужий може їх почути.

Глава 18

Зранку Ейлиного дня Владко сидів в хаті баби Зіси. Час від часу він роздратовано поглядав на цю жінку, яка не була ні старою, ні немічною. Багато сільських жінок її віку ще молодилися, прикрашаючи себе квітчастим вбранням, різноманітними намистами та яскравими хустинками. А Зіса, якій було ще далеко до поважного віку, якось швидко перетворилася на бабку, закутавшись в чорну хустку й одягнувши незмінний широкий та темний одяг. Сім'ї вона ніколи не мала. Всю свою молодість Зіса доглядала хворих батьків, а коли ті померли, стала жити сама.

Хто навчив її ворожити, про це ніхто в селі не знав. Скоріше за все, цей талант Зіса успадкувала від своєї бабусі, яка могла окрім ворожіння ще й з легкістю зняти переляк у дитини або зробити приворот. Люди казали, що Зіса перевершила свою бабцю і в майстерності, і в різноманітності знань та вмінь. Вона ворожила на нареченого, могла зняти й навести біду на людину, варила приворотне і відворотне зілля, шепотіла маленьких діток і навіть робила заговори від пияцтва. Цим, до речі, багато місцевих дружин лякали своїх недбайливих чоловіків.

Бабу Зісу боялися, не любили, але без неї вже не могли. І справді, з самого ранку хтось завжди чекав біля її ґанку. Приходили до неї зазвичай жінки чи молоді дівчата. Але, бувало, заходили й чоловіки. Коли ж не стало відьми Іради, до Зіси потяглися й ті, що шукали порятунку від набридлих хвороб.

Владко теж був частим гостем у баби Зіси. Друзів у нього практично не було, батьки давно постаріли. От і доводилося йому звертатися до ворожки з різних приводів, хоч і вважав її дурною та недалекою жінкою. Натомість у її містичну силу Владко вірив свято. Вірив він і в те, що через ворожку з ним говорять могутні духи чи навіть демони, через що відчував свою обраність і пишався цим.

Владко якраз перебував у тому чудовому віці, коли своє місце під сонцем було вже по праву завойовано, а сил та енергії вистачало ще і для нових звершень. Він був міцний і високий. Правильні риси обличчя, блакитні очі та копиця чорного волосся зводили з розуму багатьох жінок Хорсинії, які мріяли про такого багатого і гарного чоловіка. Але Владко не хотів мати сім'ю та дітей. Принаймні саме зараз не хотів. Всі його думки займала одна мрія, заради якої він був готовий пожертвувати багатьом.

Найчастіше до баби Зіси Владко приходив просто за порадою, іноді – за ліками для коней чи сонним відваром для себе, коли його довго мучило безсоння. Той напій із відьминої шавлії, яким пригощали Ілея та Ждана, Зіса приготувала теж на прохання Владко. Все, про що він просив, вона робила із задоволенням і завжди першочергово. По-перше, Владко був не останньою людиною в селі, а по-друге, він мав звичку дякувати їй по-царськи.

Владко сидів на лавці біля вікна і краєм ока поглядав на щасливу Зісу. Та як раз розглядала подарунки, якими він її сьогодні завалив. Тут були хустки і тканина на спідницю чи сукню, і посуд, про який мріяла кожна господиня. Владко знав не вибагливий смак Зіси, тому все подароване було в темних, стриманих тонах.

"Жінка є жінка", - подумав Владко і чомусь скривився.

Був святковий ранок. У Луговому, так само як і в Пташиному, Ейлин день проводили в колі сім'ї, вдаючись до спогадів і повчаючи дітей. Владко і сам пам'ятав, як у дитинстві батько з матір'ю розповідали йому дивовижні історії з минулого. А дід міг годинами говорити про лісовиків, яких йому не раз вдалося побачити за своє життя. Коли Владко став дорослим, він почав вважати цю багатовікову традицію дурною та застарілою. Він став з нехтуванням ставився до тих, хто, як і сотні років тому, присвячував увесь день сім'ї.

Після вчорашньої ради старійшин Владко не міг заснути всю ніч. Роздратовано повертаючись у ліжку, він думав про помсту і прокручував у своїй голові всі можливі та неможливі варіанти розвитку подій. А ще нестерпно боліла зламана рука. Навіть настоянки баби Зіси особливо не допомагали.

Владко був людиною недурною і розважливою, але мав один недолік, який повністю перекреслював усі його позитивні якості. Це була його владна та марнославна натура. Самолюбство Владко досить сильно постраждало разом із рукою під час бою з лісовиками. Йому здавалося, що з того ганебного моменту в очах інших він став виглядати слабким і нікчемним. Випадкові погляди людей, які він ловив на собі, здавалися йому просоченими зневагою та жалістю.

“Ніби я — Гудим, – страждав Владко від неприємного почуття. - Я став, наче ця квола істота... Тьху! Невже я не зможу помститися якимсь лісовикам!”

…Від безсонної ночі розколювалася голова. Владко знову відчув хвилю роздратування і доторкнувшись до перев'язаної руки, мимоволі здригнувся.

- Потім розглянеш, — грубо сказав він і знову скривився. – Справа є.

- Так, так, звичайно, — метушливо відповіла ворожка і швидко підійшла до Владка. - Слухаю тебе.

- Сідай, буде розмова.

Баба Зіса сіла на лавку навпроти Владка і поклавши руки на коліна, приготувалася слухати.

- Вчора була рада старійшин, — почав він, на що Зіса швидко закивала. - Якщо ти знаєш, про що там йшлося, тоді я перейду відразу до справи.

Баба Зіса ще раз кивнула.

- Добре, — Владко підвівся і повернувся до вікна, за яким було добре видно луг і ліс. - Я хочу помститися лісовикам, але не знаю, як це зробити.

Ворожка зітхнула і встала з лави. Постоявши трохи в роздумах біля столу, вона підійшла до стіни в глибині хати й витягла з ніші дерев'яну старовинну скриньку. Владко з цікавістю подивився на, мабуть, єдину цінну річ, яка зберігалася в цьому простому і небагатому помешканні.

Баба Зіса поставила масивну, темно-коричневу скриньку на стіл і обережно відкрила важку і громіздку кришку, прикрашену химерним різьбленням. Владко згадав, що за весь час їхнього знайомства ворожка вперше дістала цю скриньку.

- Що це? - запитав він, уважно спостерігаючи за діями ворожки.

Владко стояв біля вікна, погладжуючи бліду долоню перебинтованої руки. Вивернувши вила в бою, лісовик зламав йому плечову кістку, через що Владко не міг ворушити жодним пальцем.

- Сідайте! – несподівано голосно й владно сказала жінка.

Владко від несподіванки підкорився. Він швидко сів на лаву, не зводячи здивованих очей із Зіси.

- Мені потрібна крапля Вашої крові, — вже спокійніше промовила ворожка, розстеляючи на столі якусь червону велику ганчірку, схожу на нерівну м'яту хустку.

Поверх матерії жінка поступово викладала вміст скриньки, дістаючи його дбайливо, немов найбільшу цінність. Там було й невелике дзеркальце, обрамлене в мереживну мідну оправу і тонкі, довгі голки, і шість недогарків чорних свічок. Ворожка дістала ще декілька дивних предметів, але їх призначення звичайній, необізнаній людині було зовсім не зрозумілим.

Владко уважно спостерігав за Зісою. Коли вона взяла одну з голок і простягла руку за його долонею, він швидко відсахнувся від столу. Ворожка здивовано підвела на нього очі.

- Я вважала, що Ви готові на все заради своєї мрії, - спокійно промовила вона.

- До чого тут моя мрія? - розлютився Владко.

- Ви хочете поквитатися з лісовиками?

- Так, хочу.

- Коли це станеться, Ви зі звичайної людини перетворитесь на легенду, — так само спокійно промовила ворожка, а Владко густо почервонів. Його, такого великого і сильного, з легкістю розкусили, немов маленьку дитину.

- Звідки знаєш? Відповідай!

- Мені потрібна лише крапля Вашої крові, — тихо промовила Зіса, дивлячись на Владко.

Жінка наче не почула питання. Як не дивно, це не викликало у нього ні звичного роздратування, ні агресії.

- Добре.

Владко неквапом простяг їй здорову долоню. Ворожка швидким і чітким рухом притисла до столу його зап'ястя, а другою рукою кольнула довгою голкою в середину долоні. Владко скривився: голка боляче встромилася в його шкіру. Баба Зіса уважно дивилася, як ранка, залишена голкою, поступово наповнювалася кров'ю.

- Руку не прибирати! - наказала вона, підпалюючи недогарки чорних свічок від товстої свічки, що стояла поруч на столі.

Що було потім, Владко пам'ятав фрагментами. Спочатку йому на долоню Зіса лила чорний розплавлений віск з кожної із шести свічок. Він пам'ятав, як цей віск, перемішуючись з кров'ю, починав дивно шипіти й пінитися. Ворожка щось безладно бурмотіла, не зводячи погляду з його долоні. Потім раптово згасли всі свічки разом, і в хаті баби Зіси стало чомусь темно, хоч на вулиці яскраво світило сонце. А потім... Ось, що було після цього, Владко ніяк не міг пригадати. Все змішалося перед його очима, перетворившись на щось безформне. Йому здалося, що він знепритомнів, і тільки бурмотіння ворожки, яке Владко став чути виразніше, змушувало в цьому сумніватися.

Раптом він почув звук, який нагадував скрип старих дверей. Повіяло чи то холодом, чи то жаром, і це незрозуміле повітря з розмахом обдало йому обличчя. Перед очима все попливло. Владко, як не намагався, ніяк не міг сфокусувати погляд.

- Ми допоможемо… - прошепотіла чи прохрипіла якась істота з глибини хати.

Владко здригнувся. Зіса, не зважаючи на дивний голос, продовжувала щось бурмотіти.

- Ми допоможемо знищити лісовиків, — хрипіла істота, при цьому не намагаючись наблизитись, — але прохід треба відкрити ключем…

Владко ніяк не міг розгледіти того, хто це промовляв. Йому здалося, ніби там, у глибині кімнати, щось темне крутиться дзиґою. Немов весь багаторічний пил з-під підлоги піднявся до стелі та закружляв на одному місці. Втім, зрозуміти сенс почутих від цього дивного створіння слів він теж не міг.

«Який ще ключ?» - подумки нервував Владко.

- Дам тобі часу до кінця дня ... - хрипко прошепотіла істота вже звідкись знизу, а далі Владко почув, наче щось гучно клацнуло у нього над вухом, і все миттєво стало на свої місця.

Зір повернувся першим. Владко швидко обвів очима хату. Через відкриті вікна лилося яскраве сонячне світло. Свічки вже не горіли, але запах воску ще був присутній у повітрі. Під стелею дзижчали мухи, а з вулиці долинали пташині голоси. Все було так, як мало бути. Лише одне зараз турбувало Владка. Він відчув, що до набридлого болю в зламаній руці приєднався ще й пекучий біль у здоровій долоні від голки баби Зіси. Владко стиснув забруднені чорним воском пальці, хоча кров в рані вже запеклася і не сочилася.

Ворожка сиділа на лаві навпроти, серйозно дивлячись на нього. Було схоже, що вона вже якийсь час чекала, поки той прийде до тями.

- Що він вам сказав? - запитала вона, подаючись усім тілом вперед.

- Хто це був? - Владко облизав сухі губи й подивився на Зісу.

- Азо. Демон, — буденним голосом озвалася жінка.

Владко кивнув, пригадуючи слова, які почув від демона Азо.

- Він мені так сказав: "Ми допоможемо знищити лісовиків, але прохід треба відкрити ключем", а потім додав: "Часу тобі до кінця дня".

- До кінця дня, значить ... - Зіса замислилася. - Добре, я допоможу з ключем, але з Вас – обіцянка!

- Яка ще обіцянка? - здивувався Владко, кинувши швидкий погляд на подарунки, які він сьогодні приніс.

- Шкуру вовка, — Зіса удала, нібито не помітила натяку. - Принесіть мені шкуру великого вовка.

- Вони всі великі... Вовки — не собаки…

- Цей – особливий. Ви його відразу впізнаєте.

- Добре, обіцяю, — Владко неохоче знизав плечима. - Шкуру, то шкуру.

Він підвівся з лави та вийшов з хати баби Зіси.

- Дякую, — буркнув Владко, не обертаючись, коли був вже біля дверей.

- Йди, йди, Владко, — задумливо промовила ворожка, дивлячись йому в слід. - А я поки що займуся ключем.

Владко вийшов з двору баби Зіси та попрямував до Хотена. Він планував заручитися підтримкою місцевих, щоб ті були готові виступити разом з ним проти лісовиків, якщо ворожка зможе випустити демонів. У деталі він вирішив не вдаватися, вважаючи, що іншим не слід забагато знати. Він скаже тільки те, що баба Зіса проведе потрібний ритуал, і перемога буде практично в їхніх руках.

Хотен зустрів його привітно і навіть запросив до хати, де грала юрба дітлахів, але Владко відмовився. Вони відійшли в тінь під стару яблуню, де стояла широка лавка. Звідси відкривався чудовий краєвид на луг і ліс. Владко, присівши на край поряд з Хотеном, несподівано для самого себе замилувався. Потім він поцікавився здоров'ям дружини та дітей Хотена; дізнався, як гоїться рана на голові, отримана ним у бою з лісовиками й плавно перейшов до справи. Хотен слухав його уважно. Коли ж він зрозумів, до чого ця розмова і які плани у Владка, якось відразу знітився і засумував.

Владко відразу побачив таку реакцію на свої слова і звично занервував. Він підвівся і відійшов на кілька кроків. Стоячи спиною до лавки, він розмірковував над тим, що саме засмутило Хотена.

- Я був вчора на раді, — трохи згодом промовив Хотен. - Я чув, що Яука мертвий. Гадаю, нам немає сенсу шукати інших лісовиків.

- Хм... По-твоєму, виходить, треба пробачити лісу смерть наших людей? - вигукнув Владко, стрімко розвернувшись і подивившись з викликом на Хотена.

- Виходить, що треба...

- Може, нам і не полювати? - Владко продовжував свердлити поглядом Хотена, що сидів навпроти. - Може, ховатися по хатах, а до лісу — зась?

- Якщо те, що казав на раді Ілей-пташник, правда, нам варто боятися Грома...

- Грома? - Владко на мить замислився. - А, ти про вовка...

«Ось, значить, чию шкуру просила Зіса, — подумав він. - Навіщо, цікаво, вона їй?»

- Грім підніме весь ліс. Він – не Яука, – вперто продовжував Хотен. - За ним підуть і звірі, і духи, тим паче лісовики. Навіщо нам ця війна? Адже, жили якось без полювання, проживемо ще ...

- Я зрозумів, що ти, Хотен — боягуз! - підсумував Владко, спльовуючи собі під ноги. - Але я тобі одне скажу, що проти демонів вони безсилі!

- Демонів? Ти у своєму розумі? - Хотен випростався і з подивом подивився на Владко. - Зіса, що, зовсім збожеволіла?

- Ні! Ти тільки уяви, як чудово, коли не буде лісовиків та іншої нечисті! - вкрадливо заговорив Владко, підійшовши ближче до лавки і вказуючи на ліс, що виднівся попереду. - Тоді він стане цілком наш!

- А ти не боїшся, що замість духів залишаться демони? А ця напасть набагато страшніша буде…

- Віриш — не боюся! - бадьоро відповів Владко. - Зіса знає свою справу!

- Зіса-то знає, — з сумнівом промовив Хотен, — але демони теж не ликом шиті ...

Владко знову відійшов убік, глянув на сонце, яке було прямо над головою і сказав:

- Хотене! З тобою чи без тебе, але я зберу до вечора мужиків. Я покличу ще й пташників. Ми виступимо на заході сонця і з підтримкою демонів знищимо Грома і тих, хто буде з ним. Я вважаю... Ні, я впевнений, що людська сила там навіть не потрібна буде! А потім ... Потім ліс стане наш. Ось тоді ти приповзеш і скажеш: «Пробач мені, Владко! Я був не правий".

- Не приповзу, — крізь зуби процідив Хотен і підвівся. Він мовчки пішов до хати, гучно грюкнувши вхідними дверима.

- Як знаєш, як знаєш… - промовив йому в слід Владко і знизав плечима.

Він вийшов із двору Хотена і пішов вниз хвилястою доріжкою, вздовж плетених парканів і зелених огорож до хати Гудима.

Йому до мозку кісток була ненависна ця квола і неприємна людина. Владко ніколи не опускався до спілкування з ним, а подумки називав його "мерзенною шавкою". А тепер він йшов і думав про те, що така шавка може бути дуже корисною.

“Нічого, Хотене! Приповзеш, обов'язково приповзеш!» - Владко зловтішно передчував майбутню перемогу.

Він вже бачив свою незаперечну велич в очах односельців. Що там, односельців! Вся Хорсинія визнає в ньому нову легенду та складатимуть пісні наступні століття!

…Гудим був у захваті від доручення, яким Владко його нагородив і відразу помчав його виконувати. Він доволі швидко підняв на вуха все село. Невдовзі навіть кожен пес знав, що сьогодні ввечері лісовикам прийде кінець.

Люди почали збиратися групами та готуватися до вечірнього бойового походу. Їх надихала підтримка ворожки, вони вірили в її надлюдські здібності та були впевнені, що ритуал баби Зіси дійсно спрацює.

Точилися сокири та вила, намотувалися на палиці промаслені ганчірки для смолоскипів і набиралися запаси води у фляги. Ейлин день у Луговому вперше за тисячі років пішов не так, як було завжди.

У пообідній час гонець із Лугового приніс до Пташиного послання від Владка. В Пташиному якраз готувалися до похорону Родки. Після вчорашньої промови Родки на раді старійшин населення села розділилося на два табори: на тих, хто повністю підтримував заборону полювання та тих, хто був категорично проти. Останніх була більшість, але стояв чудовий Ейлин день, а Родка був мертвий, тому ніяких суперечок та розмов не велося. Усі шанобливо ставилися до покійного. Той, хто ще вчора став причиною розбрату, сьогодні з чиєїсь лихої волі об'єднав людей. Не було жодної людини, яка бажала для нього такої жахливої долі. Принаймні, так говорили повсюди. Тим більше на мовчазного і спокійного Чеса ніхто в селі й подумати не міг.

Гонець передав слова Владка і вирушив назад. В Пташине, яке перебувало в жалобному заціпенінні, зненацька прийшло збентеження і метушня. Владка знали скрізь. Він був авторитетною людиною, яку прийнято було поважати. Навіть за горами, у Волосії, люди про нього були високої думки, що вже казати про села Хорсинії.

Спочатку послання обговорювали тихо, збираючись маленькими групами по чотири чи п'ятеро. Але з кожним новим учасником суперечки та перепалки ставали дедалі голоснішими. Через деякий час, об'єднавшись у натовп, люди з'ясовували стосунки кулаками, забувши про майбутній похорон Родки та про Ейлин день.

- Руса вбили! Руса вбили! Руса вбили! - вереск молодої жінки було чути ледь не по всьому селу.

Вона бігла від млина, притискаючи до грудей хустку, що злетіла з голови.

І знову настала тиша. Знову згадався мертвий Родка та сьогоднішнє свято. Якось відразу знизивши тон, всі тихенько зашепотіли й зашикали один на одного.

Руса знайшли з клинком у серці на мокрій від крові землі, вкритій дрібним битим склом. Від тіла йшов сильний запах самогону, який було чутно ще здалеку.

- Він був п'яний, — промовив лікар і гидливо скривився.

Лікар закрив небіжчику широко розплющені очі й підвівся.

- Так, скоріше за все, — обізвався сивоволосий Мщуй, що стояв поруч. - Він і вчора пив. У Баяна запитайте. Вони, мабуть, разом були.

Підійшов Баян і якось миттю згорбившись, завмер над тілом Руса. Мщуй і Баян були тими єдиними людьми у всьому селі, які, попри нестерпний характер Руса, продовжували з ним спілкуватися. Мало того, вони були друзями дитинства. Був, правда, ще й четвертий – Герва, але він кілька весен тому розбився на смерть, впавши з дерева.

- Гей, Баяне, — Мщуй поплескав його по плечу. - Ви вчора разом випивали?

Той мовчки мотнув головою, не зводячи погляду з Руса.

- А сьогодні до нього заходив? - продовжував трясти Баяна Мщуй.

- Ні, — тихо відповів Баян. - Я не був у нього ні вчора, ні сьогодні. На кладовище ходив.

- Все одно, він був п'яний! – повторив лікар. – Він що? Самостійно не міг напитися?

- Навіть, якщо і п'яний, — тихо відповів Баян. - Від самогону ніж в грудях не утвориться.

- Може, на когось накинувся напідпитку, — сказав Мал, який тільки-но підійшов з іншими мужиками. - Характер Руса всі знають!

Навколо згідно загули.

- Сьогодні з Родкою вирушить на кладовище, — лікар, примружившись, подивився на сонце. - Ще є час, та й для кради все готове з запасом.

- Ненавидів Родку і помер з ним в один день, — хрипко промовив чийсь голос.

Всі дружньо обернулися. То був Чес. Той самий небагатослівний і похмурий Чес, який тільки вчора втратив свого єдиного сина. Ті, що стояли поряд, шанобливо розступилися і притихли.

- Напевно, ці два вбивства пов'язані між собою, — сказав Чес, а потім розвернувся і пішов у бік кладовища.

Ніхто з натовпу не наважився гукнути його. Всі мовчали, зі співчуттям дивлячись йому вслід.

- Чес має рацію, — промовив Баян, порушивши тишу. - Нам треба розібратися і знайти того чи тих, хто це зробив…

- Що там шукати? - обурено вигукнув хтось із натовпу, перебивши Баяна. - Він був поганою людиною та ще й п'яницею! Поділом йому! Ось Родку справді шкода!

Натовп знову зашумів і занепокоївся. Всі розмовляли одночасно, намагаючись перекричати один одного і донести свою істину до інших. Ніхто, крім Баяна, не звертав уваги на небіжчика, що лежав на битому склі в калюжі власної крові.

- Не можна так…

- Правильно! Поділом йому!

- Ну, не такий і поганий він був…

- Ось його батько…

- Не в батька пішов!

- Раптом їх вбила одна і та сама людина?

- Нумо шукати вбивцю! Він серед нас!

- Самогон до добра не доводить!

- Як він жив, так і здох!

- Чого його з Родкою порівнювати!

- Раду старійшин треба скликати! Нехай вирішують!

Баян опустився навпочіпки поруч із тілом і став уважно розглядати уламки скла.

- Не був він п'яний! Гей! Чуєте! Не був він п'яний! - голосно вигукнув він, але його ніхто не почув, а може, просто люди не хотіли прислухатися до таких слів.

Лікар нахилився над Русом і повільно витяг кинджал з його грудей. Уважно оглянувши лезо і ручку, він наказав іншим нести тіло в хату. А сам, щось хмикнувши собі під ніс і трохи постоявши на місці в нерішучості, пішов кудись, тримаючи в руці закривавлений клинок.

Небіжчика підняли за руки та ноги та понесли до хати, де поклали на дві, зсунуті одна до одної лави.

Далі наставав час жінок. Саме вони подбають про тіло, помиють його та одягнуть, зберуть в останній шлях необхідні речі та трохи їжі. А вже потім міцні чоловічі плечі понесуть небіжчика в поспіхом збитому дерев'яному човнику на кладовище, щоб віддати назавжди прожерливому вогню. Рідних у Руса не було, тому всі турботи, пов'язані з похороном, лягли на плечі односельців.

Під вечір, перед самими присмерками, погода погіршилася. Небо заволокло хмарами, які казна-звідки з'явилися, і повіяв сильний вітер. Над горами миготіла і насувалась з півночі гроза. Пориви вітру здіймали з дороги пісок і пилюку, кидаючи їх просто в очі й забиваючи носи. Відкрити рота, щоб комусь щось сказати, було практично неможливо.

Дві похоронні процесії мовчки рушили в дорогу. Люди йшли, схиливши голови та примруживши очі. Такої негоди на Ейлин день ніхто зі старожилів не пам'ятав, та й не було ще в Хорсинії настільки жахливих подій, щоб свої вбивали своїх же.

Тіло Родки на кладовище супроводжувало набагато більше людей, ніж було в похоронній процесії Руса. Кради, споруджені з березових полін стояли близько одна від одної, а отже могили таких різних і непримиренних за життя людей теж будуть назавжди поруч.

Погост зустрів небіжчиків і натовп віддаленим гуркотом грому. Гроза наближалася дуже стрімко, а тому треба було діяти на випередження, щоб встигли добре розгорітися та прогоріти поліна. Старійшини були на місці. У двох з них вже палали підготовлені смолоскипи в руках.

Коли обидва човни з тілами поставили на високі кради, а всі присутні відійшли трохи вбік, старійшини почали свою роботу. Вони повільно ступали по колу, підпалюючи поліно за поліном, і незабаром обидва вогнища злетіли, роздмухані сильним вітром. Жар від вогню стояв такий, що люди, боячись обпалити собі обличчя, відступали все далі й далі. Ніхто не йшов з погосту, ніхто не плакав, ніхто не сміявся. Це сумне місце бачило різні почуття різних людей. Тишу порушував лише тріск дерев’яних полін, виття вітру і грім вдалині.

Глава 19

Після чергового гуркоту грому Ілей став напружено вдивлятися в далечінь. Йому здавалося, що гроза, яка прийшла так раптово зараз закриє сонце, і він не зможе вловити той потрібний йому момент, коли останні промені ще будуть висвітлювати крону дуба на пагорбі, а ліс вже порине в сутінки. Серце Ілея шалено стукало, не даючи спокійно сконцентруватися і як слід подумати над бажанням.

- Пізно, — спокійно і якось відчужено промовив Візук.

- Що? - не почувши, що сказав лісовик, Ілей подивився на нього.

Навкруги панувало сум'яття. Завивав сильний вітер, шуміли й гнулися від поривів гілки дерев і темніло прямо на очах від важких хмар, що напливали чорною хвилею.

- Пізно, — голосніше повторив Візук. - Демони вже тут. Ключ відкрив прохід.

- Чому ти так вирішив? - крикнув Ілей, намагаючись перекричати шум, що посилився.

- Дивись! - Лісовик вказав пальцем туди, де за річкою в сутінках, що згущалися, виднілися вогнища.

Ілей напружив свій зір і побачив дві яскраві кради, полум'я яких наче навмисно металося в різні боки, намагаючись дотягнутися до людей, що відступали все далі.

- А тепер дивись уважно!

Те, що Ілей побачив далі, нагадувало якийсь лихий сон. Полум'я крад вирувало і розплескувалося, розліталося бризками, а вітер підхоплював їх і розносив по всій окрузі. Ще мить і чуйний слух Ілея вловив злякані крики. Люди з жахом бігали кладовищем, де вже горіло все: земля, кущі, дерева і навіть самі люди. Ілею здалося, що язики полум'я перетворювалися на довгі, вузлуваті руки, які тяглися і тяглися, намагаючись захопити у свої обійми якнайбільше живого й неживого. Ще йому здалося, що з вогню то там, то тут вилазять, скалячись моторошними пащами, якісь мерзенні істоти та розповзаються, розповзаються, розповзаються...

Вперше в житті йому дуже захотілося, щоб маленькі альви, переборовши нарешті свій страх перед лісовим пагорбом, залетіли сюди, до нього, і заспівали, продзвеніли кришталевими дзвіночками про те, що зараз відбувалося в Хорсинії. Може тоді він би повірив своїм очам та вухам.

- Візук! - крикнув Ілей лісовику. - Коли з'явиться Каштан?

- Незабаром.

- В мене вже є бажання!

- Яке?

- Знову запечатати демонів у їхньому світі!

- Цього дріада Каштану зробити не зможе, — похитав головою Візук.

- Чому?

- Бо над світом демонів вона не владна, — терпляче відповів лісовик і підвівся. - Але ти мислиш правильно, людино! Тепер це і є наша найбільша проблема. Якщо їх не зупинити, Хорсинії, а після неї інших земель Ладаї може просто не залишитися. Вони знищать усе!

Останню фразу лісовик прогарчав досить голосно, підійшовши впритул до Ілея і стаючи поруч із ним. Вітер, що налетів, відразу підхопив її й поніс над лісом до болота, де сидів маленький Данко біля входу в лігво Яуки.

Малюк прислухався до слів, що прилетіли з пагорба, наче вони були звернені саме до нього і піднявся на ніжки. У лісі було тихо. Альви мовчали, ховаючись від негоди в кронах дерев. На стежці вже другий день лежало обезголовлене тіло Яуки, і Данко боязко поглядав у той бік, не наважуючись підійти до нього близько.

Данко був сам. Його дуже засмучував той факт, що тепер він залишився наодинці з усіма своїми потребами та бажаннями. Йому хотілося їсти, хотілося притиснутись до волохатого боку лісовика і заснути, ні про що не турбуючись і нічого не боячись. Але Яуки більше не було. Данко зрозумів це відразу, як тільки побачив тіло свого лісового батька на стежці біля болота.

Одяг, в який дбайливо переодягнув малюка Ілей, кудись зник, і тепер йому було трохи прохолодно. Він залазив у нору і грівся, закутавшись у пухову хустку. Данко пам'ятав, що Яука беріг її, як особливу цінність, дістаючи тільки в ті дні, коли було особливо холодно і сиро. А тепер не було кому берегти хустку і дбати про маленького хлопчика.

“Ілей, — промайнуло в голові у голодної дитини. – Мені треба знайти Ілея”.

І маленькі ніжки швидко затупотіли до лісового пагорба, звідки вітер приніс на своїх крилах дивні слова.

Тим часом сонце відлічувало останні миті, перш ніж остаточно сховатися за гірською грядою, що простяглася на захід від Ейлиної долини.

- Час! - голосно крикнув Візук.

Ілей навіть шкірою відчув, що настав той самий момент, який вирішить його долю і долю Хорсинії.

Він підняв голову вгору і побачив, як на фоні неба з'явився прозорий силует величезного дерева, крона якого губилася десь далеко в хмарах, що вперто наповзали з півночі. Воно було набагато вищим і товщим за багатовіковий дуб, що височів на пагорбі. Каштан почав вимальовуватися все чіткіше, і невдовзі Ілей розгледів свічки біло-рожевих квітів на нижніх гілках. Сам лісовий пагорб виявився ніби початком стовбура Каштана. Якоїсь миті Ілею здалося, що він знаходиться всередині примарного дерева.

- Гориця! - протяжно заревів Візук. - Гориця!

Раптом, яскравими вогняними кинджалами одна за одною в землю почали встромлятися блискавки. Це неймовірне дійство супроводжувалося оглушливим гуркотом грому. Ілей пильно подивився туди, де за річкою було його село і з жахом побачив хати та дерева у вогні. Він виразно почув крики переляканих людей, які намагалися самотужки впоратися з наслідками стихії. Але, на жаль, вирувала непроста негода. Вона була наскрізь пронизана стародавньою і нищівною силою, що вирвалася на волю.

Повернувши голову в бік Лугового, Ілей розгледів вдалині маленькі вогники смолоскипів. Їх було небагато, і вони не рухалися, наче люди, що їх тримали, завмерли в роздумах. Потім один вогник відокремився від інших і швидко попрямував до лісу. Ілей дивився, як чоловік зі смолоскипом біг через луг, а на півдорозі зненацька зупинився. Потім був тріск, блискавка, що осяяла частину долини й схил лісу, гуркіт оглушливого грому, і вогника не стало. Замість нього Ілей побачив вогонь, що розповзався лугом.

- Говори, людино! - спокійно пролунав зверху співучий, гарний голос, що легко заглушив пронизливі звуки грози.

Ілей підняв очі та побачив у кроні Каштану світловолосу дріаду. Вона була до пари своєму дереву: висока і примарно-прозора, у світло-рожевому одязі, немов зітканому з його квітів.

- Говори, людино! - повторила Гориця. - У тебе мало часу.

- Я… - Ілей так багато хотів сказати, що відразу розгубився. - Нам…

- Ілею! - несподівано почувся тонкий дитячий голосок.

То був Данко. Як він сам зміг дістатися вершини пагорба, було не зрозуміло. Ймовірно, його вела та сама жага життя, яка часом штовхає людей на найвідчайдушніші вчинки та звершення.

- Ілею! Справжній Яука помер!

Хлопчик стояв навпроти Ілея зовсім голий, забруднений землею і розтирав по обличчю сльози, що линули з його очей, ніби він весь цей час терпів, а тепер нарешті дав волю почуттям.

- А дерев’яного Яуку я загубив…

Скоріше за все, він не бачив ні величезного Каштана, ні його чудової дріади, ні навіть Візука, що стояв поруч з Ілеєм. Для нього існував лише Ілей, і зараз ця людина була для маленького Данка чи не єдиним шансом вижити.

Ілей розгублено подивився на дитину, що гірко плакала. Вітер наполегливо намагався здути з пагорба цю маленьку істоту. Видно було, що малюка страшенно лякає гроза. Все його крихітне тільце сильно здригалося від кожного гучного звуку.

"Жодні, навіть найважливіші справи у світі, не варті краплі дитячих сліз", - згадалася йому випадково почута фраза. Хто її сказав, Ілей вже й не пам'ятав. Раптом він виразно зрозумів усю її правоту.

“Як багато моєї провини в його сльозах! - подумав Ілей, а вголос промовив:

- Гориця! Допоможи цій дитині!

- Я зрозуміла тебе, людино, — озвалася дріада. - Ну, маля! Чого ж ти дійсно хочеш?

Вона нахилилася до Данка й уважно зазирнула йому у вічі.

- Ось воно яке, твоє горе... Все буде гаразд, малюку! Він повернеться, — дріада обвила голе тільце малюка своєю квітковою рукою і зникла, розчинившись у грозових хмарах.

Зник величезний квітучий Каштан, наче його й не було. Ілей з деяким жалем відзначив, що йому так і не вдалося скористатися незвичайною можливістю врятувати Хорсинію, але по-іншому вчинити він просто не міг.

- Ох, людино… - задумливо клацаючи язиком, промовив Візук і теж зник.

В мить небо над головами Ілея і Данко спалахнуло. В дуб, як і багато століть тому, з оглушливим тріском вдарила блискавка, розколовши його майже до кореня на дві частини. Ілей підхопив малюка на руки й кинувся з пагорба. Вже внизу він наважився подивитися, що сталося з деревом на вершині.

Дуб горів, як велика свічка, запалена над лісом, а вітер, кружляючи й посвистуючи, чекав слушного моменту, щоб зламати гілки, що палали, та кинути їх униз.

- Яуко! – несподівано радісно заволав Данко і замотав руками та ногами, вимагаючи, щоб Ілей поставив його на землю.

- Де Яука? - здивовано запитав Ілей, відриваючи погляд від дерева у вогні.

З хащі навпростець через бурелом пробирався маленький, безглуздий лісовик. Від одного його кумедного вигляду на душі Ілея якось відразу стало світліше. Лісовик усміхався своїм кострубатим ротом і промовляв, клацаючи язиком:

- Данко, мій Данко! Я зараз, зараз!

Ілей відпустив хлопчика і той, протяжно заридавши, кинувся до Яуки. В цей час на вершині пагорба обломилася велика гілка і стрімко полетіла вниз.

- Яуко! - крикнув Ілей. - Біжіть!

Яука підхопив хлопчика і відскочив з ним вглиб хащ в ту саму мить, коли вона впала на купу хмизу, де щойно стояв лісовик. Сухий хмиз почав швидко розгорятися і спалахнув високим багаттям. Ілей почув, як завили злякані дріади та голосно закричав малий Данко, притулившись до кудлатих грудей лісовика.

- Яуко! Ми самі не впораємося! - Ілей намагався перекричати негоду. - Людям одним не здолати демонів! Потрібно об'єднатися!

- Ми прийдемо... - почув він у відповідь далекий голос лісовика. - Чекайте...

Ілей кинув швидкий погляд на важке, почорніле небо і побіг до річкового обриву.

Тіна з розлюченістю била хвилями. Не знайшовши свого човна на звичному місці, Ілей попрямував до мосту. Він бачив, як за річкою палало Пташине, чув несамовиті крики людей, ґвалт птахів та голоси переляканих тварин. Ілей поспішав на допомогу, розуміючи, що під час пожежі кожна пара рук на вагу золота.

Ілей повернув голову в сторону Лугового і трохи сповільнив крок. На околиці села палали дві хатини, а вітер продовжував нещадно роздмухувати вогонь, намагаючись перекинути його далі.

- Ілею! Сюди! Допомагай! - почув він з іншого берега гучний бас Мала. - Ми гасимо хату Чеса! Твоя також горить!

Мал стояв по коліна в воді й наповнював дві великі діжки. За ним бігли інші, забруднені сажею, мокрі, у рваних сорочках. Від хати Чеса до річки можна було пройти стежкою повз покинутий хутір, але берег тут був скрізь порослий колючим чагарником, через який Малу та іншим довелося руками та тілами пробивати собі прохід.

- Біжу! - крикнув Ілей і щосили кинувся бігти.

Гроза не відступала. Почорніле небо надривно гуркотіло, а вітер продовжував завивати й гнути дерева ледь не до самої землі.

Добігши до дерев'яного містка, Ілей вже збирався перейти по ньому, але яскрава, зламана в кількох місцях блискавка випередила його. Вона прорізала небо, наче кинджалом, і з гулким тріском і гуркотом встромилася в старі колоди мосту. І міст спалахнув. Ілей розгублено дивився на вогонь, який розлючено метався на всі боки, не даючи йому жодного шансу перебратися на інший берег.

Раптом з полум'я почало проступати щось, схоже на багаторуку і багатоголову істоту.

- Ілею… - прохрипіла істота. - Давно не бачилися…

Ілей відсахнувся. Голос істоти був знайомий, але він ніяк не міг пригадати, де його чув.

- Не впізнаєш ... - хрипко продовжувала істота, — ну, що ж ... Я гадаю, зір тобі більше не потрібен...

Ілей не встиг вчасно зреагувати, ухилитися або в крайньому разі просто заплющити очі, як істота виплюнула йому в обличчя дві блискавичні вогняні стріли. Минула лише мить, і вони встромилися йому прямісінько в очі, обпаливши плоть і змусивши Ілея корчитися від мук.

“Це був Елаг, – крізь червону пелену болю почув він голос Візука. - Зір ти втратив, але в тебе залишився ще гострий слух, нюх і здоровий глузд. Живи!”

- Як жити? - волав Ілей. - Мої очі…

"Не ний! - безпристрасно обізвався Візук. - А я тобі допоможу”.

Ілей звалився навколішки, прикриваючи руками випалені очі.

Всередині він плакав, кричав, лаявся і вив, немов білуга. В його душі вирували ненависть, страх і розпач, які кипіли й затьмарювали все навкруги. Але зовні він щосили стримувався, намагаючись приборкати пекучий біль.

"Як жити далі?" - нав'язливо крутилося в голові Ілея одне і те саме питання.

"Не ний! - оглушливо гаркнув Візук. - Інакше, помреш!

Тим часом полум'я, що роздмухувалося вітром, пожирало колоди одну за одною, і міст, згоряючи, обвалювався у річку. Ілей прислухався. Вдалині кричали люди, було чути плескіт води, скрип дерев і гуркіт грому, завивання вітру і тріск деревини. Але був ще один звук, що повільно наближався до нього. Від цього звуку на душі ставало страшенно тужливо.

“Так смерть підходить, – знову пролунав голос Візука. - Елаг хоче вбити тебе, але смакує, розтягуючи задоволення, щоб ти довше страждав та мучився”.

"Не дочекається!" - так само подумки відповів йому Ілей і напружив усе своє сприйняття, щоб "бачити" без очей. І побачив.

Елаг був майже поряд, але він зволікав. Він міг з легкістю саме зараз спалити беззахисну перед стихією людину, до того ж позбавлену зору. Але жага насолоди в Елага була настільки велика і ненажерлива, що непомітно для господаря зіграла з ним злий жарт.

Зібравши в кулак всю свою силу, Ілей вистрибнув на демона, немов дикий, хижий звір на здобич. Зчепившись, вдвох вони полетіли у річку. Обпалене обличчя і руки Ілея жахливо боліли, але вода Тіни трохи втихомирила біль. Вони опустилися на дно. Інтуїція Ілея не підвела: у воді Елаг був безсилий. Принаймні, його вогненна форма, яка просто танула на очах і розчинялася в потоці.

Завдяки батькові та Родці, Ілей з дитинства добре плавав та пірнав. І ось зараз це нехитре вміння врятувало йому життя. Коли вода нарешті перестала шипіти й вирувати, а від демона не залишилося й сліду, Ілей виринув на поверхню.

«Ти впорався! – радісно пролунав у нього в голові голос Візука. - Молодець!”

- Я його вбив? - запитав Ілей, прислухаючись до звуків на березі.

“Не думаю, — відповів лісовик. – Скоріше за все, ти позбавив Елага сил. Одне добре: найближчим часом на нього чекати не доведеться”.

- Я щось чую… - прошепотів Ілей, опираючись течії річки та хвилям і намагаючись утриматися на поверхні.

“Лісовики йдуть…» – озвався Візук.

- Це — правда? – із сумнівом запитав Ілей.

“Правда! - відповів лісовик і трохи помовчав. - Все-таки, людино, у тебе вийшло…”

- Дякую тобі, Яуко! - що було сил крикнув Ілей.

Натхненний підмогою, що наближалася з лісу, він кинувся перепливати річку. Ілей поспішав на допомогу односельцям, які відчайдушно боролися з пожежами.

Коли під ногами з’явилося дно, він вибрався з води по слизькому, мулистому берегу. Брудний, сліпий і обпалений, виставивши перед обличчям руки, Ілей побіг навпростець крізь колючі кущі й зарості туди, звідки долинали крики та голоси людей.

Глава 20

Владко чекав заходу сонця. Його мучила тривога, турбували погані думки, тому час від часу він навідувався за новинами до баби Зіси. Ворожка запевняла, що ключ знайшовся, і незабаром станеться те, про що так мріяв Владко. Але все одно на душі в нього було не спокійно.

Коли на Хорсинію з півночі почала повільно насуватися гроза, Зіса сама знайшла Владко.

- Час! - прошепотіла вона, схопивши його за рукав. - Збирай мужиків!

Владко гидливо відкинув її руку і покликав Гудима, що снував поруч.

- Скликай усіх! Зараз виходимо! – наказав він Гудиму, і той миттю кинувся геть.

Місцем зборів було обрано крайнє подвір'я, за яким добре проглядалися і луг, і річка з дерев'яним містком, й обрив, немов розгорнута долоня. Люди йшли звідусіль зі смолоскипами в руках. Попри сміливі заяви Владка, що битви між людьми та лісовиками не буде, мужики все ж таки озброїлися сокирами та вилами.

Гроза наближалася стрімко. Спершу чулися тільки віддалене гуркотіння грому, а в проміжках між ними яскраво спалахувало потемніле небо. Сильний вітер починав турбувати різкими поривами, через що полум'я смолоскипів так і намагалося злетіти на звалену до купи обабіч доріг солому або підпалити воза, вистеленого сіном.

Коли перші блискавки почали встромлятися в хати й дерева на протилежному березі Тіни, перетворюючи досі спокійне життя людей на справжній жах, запал багатьох зменшився. Дехто відразу розвернувся і вирушив додому, боячись залишати рідних в таку негоду.

Коли прийшов Владко, на встановленому місці на нього чекало десь с десяток місцевих, але і вони з сумнівом поставилися до того, щоб йти в таку грозу через луг.

Владко з неприхованим призирством оглянув купку людей, що боягузливо дивилися на миготливе небо. Потім плюнув собі під ноги й з зухвальством, піднявши смолоскип догори, побіг до лугу.

- Гей, ви! - крикнув він їм. - З вами чи без вас, але я завершу розпочате!

- Владко, стій, — заволав вслід йому Тишило. - Загинеш!

Але Владко його не чув. Він біг через луг, високо тримаючи смолоскип, а потім зненацька зупинився. Обернувшись до мужиків, що залишилися, як і раніше стояти в нерішучості, Владко голосно прокричав:

- Ви всі — боягузи! Боягузи!

Блискавка, що вразила його в ту саму мить, нагадала стрімкий вогняний спис. Така швидка і страшна була її вбивча сила. Владко не встиг навіть скрикнути, як звалився на землю мертвим.

…

Коли лікар витяг із тіла Руса той самий клинок, першою його думкою було обміняти кинджал у заїжджих волосійців.

Він йшов до своєї хати окружною дорогою, яка вздовж усього шляху була поросла з обох боків ліщиною і густим чагарником. Ця дорога проходила вздовж сільського кладовища.

Лікар йшов поволі, розглядаючи химерний візерунок на ручці клинка. Йому не хотілося додому. Вдома була вся сім'я, там було весело і галасливо, а він любив тишу, тому вирішив пройтися далекою дорогою і поміркувати. Раптом його хтось гукнув. Голос виходив відразу з усіх боків, хоча навкруги були тільки зарості та кущі. Лікар зупинився й озирнувся. Не було сумніву, що звали саме його, так виразно він почув своє ім'я, але нікого поблизу не було. Знизавши плечима, лікар пішов далі.

- Белян! - чийсь голосний шепіт знову змусив його зупинитися.

- Хто тут? - лікар намагався розмовляти сердито, але нотка страху все ж таки пролунала в його словах.

- Віддай мені клинок і можеш йти з миром, — озвався з усіх боків дивний голос.

Сказати по правді, те, як він звучав, могло налякати будь-кого. Було незрозуміло, чоловічий це голос чи жіночий, високий чи низький, дорослий чи дитячий. Створювалося таке враження, що говорили відразу кілька людей, чи то хором, чи то по черзі.

Лікарю не хотілося розлучатися з кинджалом. Подумки він вже прикинув, скільки зможе отримати за нього потрібних і корисних речей або, на крайній випадок, матерії для одягу.

- Відповідай! - наказав він, намагаючись промовляти слова, як можна голосніше і наполегливіше. - Ти хто такий і де ховаєшся?

- Я скрізь ... - відповів голос і голосно розсміявся.

Всередині лікаря все похололо. Він не вірив ні в демонів, ні в іншу містичну нісенітницю, яку так любили переказувати один одному дітлахи та баби. Духи лісу – це інша справа. Як казав його дід:

“Досвід та вправність! Якщо хочеш і будеш терплячий, обов'язково побачиш і лісовика, і німфу!»

А ось з демонами ... Ніхто ніколи демонів не бачив, а тому їх існування Белян вважав зовсім малоймовірним.

Лікар знову уважно озирнувся на всі боки, сподіваючись, що хтось із місцевих ховається в кущах і навмисне намагається його налякати.

- Ти мене боїшся... - ствердно прошепотів голос. - Так, я відчуваю твій страх! Що ж… Тож тому й бути!

- Гей! Стій! - хрипко вигукнув Белян. - Навіщо тобі клинок?

- Цей кинджал — один із ключів від моїх дверей... Хоча тобі ні до чого це знати...

- Якщо я не віддам? - із сумнівом в голосі запитав лікар. - Що ти мені зробиш?

- Вб'ю…

- Вб'єш? Так просто? Хто ж ти такий?

- Малик – хранитель ключів.

- Нісенітниця якась, - Белян мотнув головою. - Не чув про такого…

Лікарю не хотілося розлучатися з кинджалом, але він зовсім не бажав зв'язуватися з кимось, хто загрожував йому розправою. Щоправда, його непокоїло й те, що це міг бути хтось з сільських, який намагався в такий оригінальний спосіб його розіграти, щоб виманити цінну річ. А клинок і справді був чудовим! Скільки Белян дивився на нього, стільки й захоплювався тонкою роботою майстра, який цю красу зробив.

- Добре! - лікар рішуче виставив вперед руку з кинджалом. - Я віддам тобі його, але спершу покажися.

- Ти сам попросив, — озвався голос.

Щось з'явилося невідомо звідки, ніби згустилося з повітря. Воно здивувало і налякало лікаря, змусивши його на деякий час забути про свою обіцянку.

Белян побачив трохи далі перед собою щільний, сірий вихор, який своєю широкою основою займав майже весь простір дороги. Він здіймався так високо, що крони деяких дерев були повністю приховані за ним. Вихор вирував, готовий будь-якої миті виплеснути своє нутро назовні чи поглинути все навколо себе.

Таке було не під силу людині, тому ідея про хитруна в кущах вилетіла з голови Беляна. Але і прийняти побачене своїм раціональним розумом лікар не міг.

- Я — Малик, хранитель ключів, — на різні голоси промовив вихор. - Віддай мені клинок.

– Як?

- Залиш його на дорозі… Я заберу…

Белян вже збирався покласти кинджал на дорогу, як тут трапилася ще одна подія. Між ним і вихором з'явилася жінка в білій сукні. Лиця її лікар не бачив, бо вона стояла до нього спиною. Натомість він добре чув, про що вони розмовляли, наче його, Беляна, тут і не було.

- Йди, Малику, — тихо сказала жінка. - Тобі тут не місце.

- Дай мені забрати ключ, Ірадо! - прошепотіла істота і трохи наблизилася до неї.

- Я не віддам тобі його. Йди, Малику!

- Цей клинок належить нашому світу, — вихор повільно наближався до жінки, і її довге волосся почало майоріти. - Я заберу його і піду.

- Зупинись, Малику, — так само тихо промовила вона, виставивши вперед руку. - Інакше мені доведеться тебе вигнати!

- Що з того? - істота засміялася тисячею різних голосів. - Двері все одно відчинені... Краще не заважай мені…

Жінка, видно, мала інший намір. Те, що вона зробила далі, Белян не побачив, але за мить ні її, ні величезного вихору на дорозі вже не було. Залишилася тільки легка поземка, яка швидко вщухла.

Лікар озирнувся і з усіх ніг кинувся геть, відкинувши злощасний кинджал в зарості. Коли клинок впав у високу траву, він підкорився стародавньому закляттю і відразу закопався в землю.

Глава 21

Сліпий і обпалений, подряпаний колючим чагарником у рваному, мокрому і брудному одязі Ілей зайшов до села. Мужики, що снували з діжками води, спочатку його не впізнали. Та й не до того їм було.

Хата Чеса згоріла повністю, як тільки не намагалися всім гуртом її згасити. Проте змогли зупинити деякі пожежі, що спалахнули на інших дахах. А це було справді дуже непросто. Вітер продовжував нещадно дмухати, розпалюючи полум'я навіть із маленьких іскорок. Гроза, здавалося, не збиралася покидати Ейлину долину. Тепер всі з нетерпінням чекали зливи, яка змогла б впоратися з вогнем, що вже добре розгорівся, але дощу, як на лихо, все не було.

І справді, метушня стояла страшна. Люди бігали, кричали, носили воду, хто в чому міг. Хати палали в різних кінцях села, а сил та можливостей, щоб одночасно гасити пожежі скрізь, не було.

Хата Ілея була першою в Пташиному, куди потрапила блискавка. Її рятувало багато односельців, але перш ніж людям вдалося погасити вогонь, хата майже повністю вигоріла. Скотині вдалося врятуватися тільки тому, що Ілей не замкнув їх з минулого вечора, коли відводив матір за гори.

Гроза, як і раніше, гуркотіла. Від кожного нового спалаху в небі всі з жахом завмирали. Ілей теж бачив блискавки своїми незрячими очима, хоча може це йому лише здавалося… Скоріше за все, він просто потроху вчився сприймати навколишній світ без очей, як і наставляв Візук. Лісовик в його голові мовчав. Втім, Ілей і сам був не налаштований на розмову. Зараз його більше хвилювало, як він зможе стати в пригоді тут, щоб не виглядати в очах інших жалюгідним та безпорадним сліпим. Ще Ілея дуже підбадьорило те, що лісовики вже вирушили до людей на допомогу, і села таки вдасться врятувати.

«Мабуть, вже стемніло», - промайнуло у нього в голові, і він чомусь потягнув носом повітря, ніби намагаючись вловити запах темряви.

- Гей! Ти хто такий? - почув Ілей чийсь голос і зупинився.

- Стійте! - густий бас Мала було важко сплутати. - Та це... Ілей!

Ілей шкірою відчув на собі десятки поглядів. На нього дивилися, не впізнаючи або навіть боячись впізнати в каліці колишнього гордого і норовливого Ілея.

- Гей, брате! Що трапилося? - це був знову Мал. Він підійшов ближче, і Ілей відчув від його великого тіла сильний запах поту та гару.

- Блискавка… - просто відповів він.

- Зрозуміло. Головне, що живий лишився! – Мал дружньо поплескав Ілея по плечу і відійшов убік. Там він до когось тихо звернувся: “Веди його... перев'язати”, але Ілей почув його слова і напружився.

Біль накочував припливами, змушуючи його тихенько стогнати й стискати до білих кісточок кулаки, але він ніяк не хотів, щоб його шкодували, а тим більше списували з рахунків.

- Ходімо зі мною! Тобі треба перев'язати рани, – це був Ждан. Він взяв Ілея за плече та обережно повів за собою. - Тут поряд дім Нази.

Наза була нареченою Ждана. Їхні батьки все давно обговорили, коли маленька Наза тільки входила в чудовий дівочий вік. Весілля вирішено було зіграти пізніше, коли молодята будуть готові та самі того захочуть. Але ні Ждан, ні Наза досі не виявляли ні найменшого бажання створювати свою сім'ю, залишаючись просто друзями.

- Рус не вбивав твого батька, — голосно сказав Ілей, намагаючись говорити так, щоб вітер не заглушив його слів.

- З чого ти взяв? – невдоволено поцікавився Ждан і зупинився.

Схоже було, що його ця тема дуже бентежила. Мабуть, він сам нескінченну кількість разів прокручував в голові події минулого ранку.

- Чому ти так вирішив? – знов запитав Ждан і смикнув плече Ілея.

- Я знаю.

- Дурниці! Це точно він! – розсердився Ждан. - Поділом йому!

Ілей промовчав. Переконувати того, хто вбив з почуття помсти, було справою невдячною. Вони пішли далі. Ілей виразно відчував, яким напруженим і розлюченим зробився Ждан після його слів. Продовжувати розмову в такому тоні він не хотів, тому весь наступний відрізок шляху до хатини Нази вони пройшли мовчки. Кілька разів з тріском грюкнуло на захід від річки. Ілей вирішив, що Лугове взяло на себе нову порцію вогненних стріл. Так, зрештою, воно й було.

Сім'я у Нази була не бідна. Батько, як і Владко, розводив і переганяв у Волосію молодих жеребців, де успішно їх продавав чи на щось обмінював. Щоправда, стайня в нього була скромніша, та й поголів'я племінних скакунів не таке численне. Але сім'я ні в чому не знала потреби. Були в них і відрізи дорогих матерій на одяг, і гарне кухонне начиння, і численна скотина, за якою допомагали доглядати далекі родички господаря. Цими родичками були дві сухенькі самотні бабусі, які жили з сім'єю Нази під одним дахом вже багато років. Вони допомагали по господарству, варили їжу, а коли Наза була маленькою, удвох її няньчили.

Хвіртка була не замкнена. Її нещадно мотало вітром з боку на бік. Ждан спокійно зайшов у двір, почекав Ілея, який обережно прямував за ним, і замкнув хвіртку на засув. Почувся верескливий собачий гавкіт.

- Жук, Жучок! Це я! Дізнався? - Ждан, мабуть, гладив пса, який від радості скулив під ногами. – Свої, свої! Не бійся!

Ілей почув, як відчинилися вхідні двері, і хтось обережно визирнув назовні.

- Це ти, Ждане? - пролунав дівочий голос.

- Так, Назо! Потрібна ваша допомога.

Ждан допоміг Ілею підвестися на ґанок і увійти до хати. Далі було трохи тиші, коли Наза розглядала обличчя Ілея. Потім Ждан пообіцяв, що скоро прийде знову і тихенько вийшов, зачинивши за собою двері.

В хаті приємно пахло м'ятою та смородиною. Ілей любив ці запахи. Вони нагадували йому дитинство та зиму. Мати досить часто заварювала ароматне сушене листя і давала йому пити перед сном, додавши туди солодкого меду. Як він любив такі вечори, коли ще був живий батько і вони разом, утрьох, сиділи біля печі та пили гарячий м'ятний напій. Батько завжди розповідав щось смішне, а Ілей з матір'ю сміялися, сміялися, сміялися…

Зі спогадів його висмикнув старечий голос. Точніше, відразу два майже однакові голоси, що долинали до нього з різних боків.

- Назо, посади його за стіл.

- Ні, Назо, сади сюди, на лаву. Тут буде зручніше.

Шамкаючи й буркотливі голоси бабусь розсмішили Ілея, і він усміхнувся.

- Ти диви! Він ще й посміхається! - здивувалася одна зі стареньких і стала навпроти Ілея праворуч.

- Бач, ти! Усміхається! А сам весь… - не домовила друга старенька і стала біля Ілея ліворуч.

- Бабусі! - суворо сказала Наза. - Нам треба перев'язати йому голову та руки. Ану, відсуньтеся, я посаджу його біля столу.

Ілей відсахнувся.

- Не треба мене перев'язувати! Пізніше! Зараз я повинен допомогти іншим.

Ілей мотнув головою у бік виходу і зробив крок назад.

- Ви мені тільки дайте води напитися і чистий мокрий рушник...

- Бач, який! - в один голос забурчали старенькі.

- Ні, — сердито сказала Наза. - Ждан казав...

- Я прошу тільки води та рушник! – розсердився Ілей. - Коли все закінчиться, тоді й перев'язку зробите!

Жінки заметушилися, і мокрий рушник відразу опинився в його руках.

- Сядь, хлопче, — ласкаво прошамкала одна зі стареньких і потягла Ілея за розірваний рукав. - Сядь, попий і підеш.

Вдруге за останні кілька днів Ілей попався на жіночу хитрість, як риба на гачок. Сівши на лаву, підставлену йому ззаду під коліна, він обережно промокнув обличчя й руки мокрим холодним рушником і віддав його назад. Потім Ілею до рук дали невеликий глиняний кухоль, з якого виходив приємний аромат завареної м'яти. Напій був практично такий, як робила раніше мати: солодкуватий і трохи терпкий. Щоправда, він мав ще якийсь незрозумілий посмак, але Ілей не надав цьому особливого значення. Він пив потроху, сьорбаючи й смакуючи, і знову сьорбаючи, насолоджуючись теплом, яке плавно розливалося всередині.

- Зараз біль піде ... - звідкись здалеку долинав голос старенької. - Зараз біль піде…

Дійсно, біль потроху минав. Ілей поступово провалювався в приємне заціпеніння, де не було ні думок, ні відчуттів, ні тілесних мук.

- Зараз біль піде, — поруч стояла Ірада і гладила його по голові своєю тонкою та ніжною дівочою рукою. У повітрі пахло вже не м'ятою, а польовими квітами та медом.

- Ірадо… - насилу вимовив Ілей. - Я тебе бачу…

- Правильно! - усміхнулася вона. - А тепер ще й послухай.

Вона прибрала руку і серйозно промовила:

- Тобі підлили у м'ятний відвар сонну макову настоянку. Не звинувачуй їх! Вони це зробили заради тебе, щоб ти заснув і не відчував болю. І я б тебе не турбувала, але є одна справа, яка не терпить зволікання. Тому, Ілею, досить відпочивати! Вставай і йди звідси, поки ще можеш.

- Лісовики?

- Ні, — Ірада похитала головою. - Люди та лісовики без твоєї допомоги чудово впораються.

- Що тоді?

- Ключі.

- Ключі? Які?

- Від світу демонів. Ти маєш знайти хоча б два таких клинки, щоб зачинити двері.

- Два… - Ілей замислився. - Один вбив Руса. Другий… Візук розповідав, що другий є десь в лісі. Як же мені його знайти?

- Не забувай, що ти — трохи лісовик. Нехай зору в тебе вже немає, але є чудовий слух та нюх.

- А як я зможу зачинити ці двері, і де вони?

- Спершу знайди клинки, — Ірада поклала руку йому на лоб. - Коли знайдеш, я тебе навчу.

Після цих слів її силует плавно поплив перед очима Ілея та розчинився у повітрі.

- А чому я? - не втримавшись, гукнув він.

- Одному тобі під силу… - обізвалась порожнеча.

Тим часом все його тіло наповнилося свинцевою, непіднімною важкістю, якої, до речі, зовсім не хотілося позбавлятися. Ілей спробував скинути заціпеніння, що не на жарт скувало його і з силою струснув головою. Реальність почала повертатися, але руки й ноги ще погано слухалися.

- Допоможіть мені встати! - крикнув він і спробував тупнути ногою.

- Куди ж ти, хлопче? - дві бабусі тримали його за руки. - Ти мариш, розмовляєш сам із собою. Тобі б поспати…

- Я йду, — відрізав Ілей беззаперечним тоном. - Допоможіть мені підвестися і вийти з вашої хати.

Зітхнувши й щось прошамкавши у відповідь, бабусі допомогли Ілею спуститися з ґанку і вивели його за хвіртку.

Як довго він був в хаті у Нази та куди вона сама поділася, Ілей не знав. Зовні все було як і раніше: гуркіт грому, тріск дерев'яних брусів, що горіли вдалині, і крики людей. Скоріш за все, пройшло зовсім небагато часу. Ілею здалося, що ніч тільки наступає.

- Іди, хлопче, — хором сказали йому старенькі. - Тримайся рукою за парканчики, щоб не впасти.

- Дякую вам, — кивнув Ілей і обережно пішов вздовж плетених огорож, орієнтуючись на далекі голоси людей.

Лісовиків ще не було. Він обов'язково їх відчув би. Саме, відчув би. Не почув би, не побачив і навіть не унюхав. Йому тепер насправді здавалося, що він сам трохи лісун.

“А це — дійсно правда, — міркував він, переходячи по пам'яті з однієї вулички села на іншу. - Візук став частиною мене, а я – частина його”.

Спрямувавши свій слух за річку, Ілей зрозумів, що духи лісу зараз у Луговому. Звідти він вже не відчував жаху, який наводили на людей пожежі, а отже, у них вийшло спільними зусиллями перемогти вогонь.

“Скоро вже будуть у нас, – зрозумів Ілей. – Залишилося зовсім трохи протриматись”.

Він, звичайно, не міг бачити усього, що діялося тут, в його селі. Не бачив того, як палав млин, яке згарище залишилося на місці його хатини та хати Чеса, як шалено розгорівся покинутий хутір і сад біля нього і скільки ще хат та дерев палали чи тільки починали спалахувати. Звичайно, Ілей про це  здогадувався, але він ще й добре відчував страх та сум'яття, що повисли в повітрі. І чим щільнішим ставав людський жах, тим виразніше він бачив своїм внутрішнім поглядом присутність дивних сірих істот, що клубочилися тоннами пилу і з жадібністю всмоктували цей жах в себе.

Ілей вже практично вийшов до першого згарища, що трапилося йому. Всюди снували стомлені, мокрі й забруднені сажею люди. Раптом його незрячі очі побачили яскравий спалах. По тріску і гулкому удару Ілей зрозумів, що блискавка встромилася десь поруч. Він почув, як люди, немов звірі, завивши від безвиході, кинулися всім натовпом туди.

Повз нього пробігло кілька людей, не звернувши на Ілея жодної уваги. Швидко зорієнтувавшись, Ілей кинувся слідом і схопив одного за рукав.

- Стій! Почекай!

- Чого тобі? - голос був молодий і незнайомий. Ілей подумки відмітив, що його володарем міг бути хлопчик-підліток.

- Ти бачив вбитого Руса? – Ілей перейшов відразу до справи.

- Бачив, і що?

- Де той кинджал, яким його вбили?

- Звідки мені знати? Лікар, здається, з собою забрав.

- Лікар? Белян, чи хто?

- Здається, так. Я точно не знаю, як його звати. Він лисий такий, - хлопець смикнув вгору рукою, ніби хотів показати на собі.

– Зрозуміло. Почекай! – Ілей відпустив рукав хлопчика. - Ти цього лікаря зараз десь бачиш?

- Так… Десь був… Он він!

- Відведи мене до нього… будь ласка!

Ілей поклав свою долоню на плече хлопця, і той, не поспішаючи, наче вів дрімучого старого, пішов вперед.

- Швидше, хлопче! Давай швидше!

- Добре! Тільки ти не впади. Тут колоди, що обгоріли, скрізь валяються. Я казатиму, де переступити, а ти слухайся мене.

- Слухатимуся. Веди!

Хлопчик прискорив крок. Ілей йшов за ним обережно, чітко дотримуючись вказівок підлітка. Дуже сильно пахло гаром. Пориви вітру кидали в обличчя людей залишки згорілого життя: домівок, речей, тварин. Вітер ніби хвалився своєю непереможною силою і сміявся з людської вразливості.

- Прийшли, — прошепотів майже на вухо Ілею хлопчик і зупинився.

- Де він? - тихо запитав той.

- За три кроки від тебе, — так само пошепки відповів підліток. - перев'язує когось. Все! Я пішов!

- Дякую! - крикнув навздогін підлітку Ілей і завмер, прислухаючись.

Біля паркану, що покосився, на лежанці, поспіхом спорудженої з чиєїсь плетеної огорожі Белян перев'язував голову старому.

- То ти знайшов свого пса, діду? - закінчивши перев'язку, поцікавився лікар у старого.

- Ні, — просто відповів той. – Піду шукати далі.

- Тільки будь обережним, щоб знову колодою не забило!

Ілей почув, як старий пішов геть, човгаючи слабкими ногами.

- Белян! – голосно покликав Ілей і підійшов на крок ближче.

- Ти хто? Чого тобі? – лікар уважно подивився на Ілея. – Тобі голову перев'язати?

Черговий спалах блискавки на кілька хвилин розігнав темряву і дим від згарищ.

- Ілею? Це ти? - вражено запитав лікар.

- Я, Белян, я. Скажи, куди ти подів кинджал, яким вбили Руса?

- Кинджал… - було чути, що він не очікував такого питання. – Викинув…

- Де? Покажеш?

- А навіщо він тобі? - вкрадливо промовив лікар.

- Це вже не твоя справа! – відрізав Ілей. - Просто покажи мені місце, де викинув клинок, і я не спитаю тебе, навіщо ти його забрав.

- А що ти мені зробиш? Адже, ти навіть рук своїх не бачиш! - Ілей усім тілом відчув, як Белян посміхнувся.

Беляну зовсім не хотілося повертатися на те саме місце, де сьогодні його налякав величезний сірий вихор, до того ж тут роботи зараз було багато. Що стосувалося Ілея, то в душі він злився від безсилля, що тепер не в змозі комусь просто пригрозити, як міг це зробити раніше. Вони мовчки стояли один навпроти одного.

Несподівано в його голові пролунав голос Візука:

- Запитай у цього чоловіка, якого саме демона зустрівся він сьогодні. А потім поясни: якщо не покаже місце, то цей демон не відчепиться від нього до кінця життя.

- Стій, Беляне! - крикнув Ілей, коли почув, що той зібрався йти. - Є одна розмова.

І він зробив так, як йому запропонував лісовик. Ілей не бачив ні перекошеного від жаху обличчя Беляна, ні те, як затремтіли його руки.

- Добре, Ілею, — впоравшись із собою, промовив лікар. - Ходімо, я покажу, хоча що тобі з цього... Тут недалеко. Тримай мене за руку.

Вони пішли дворами навпростець. Через городи вийшли до просіки, за якою була та сама окружна дорога, що проходила вздовж кладовища й огинала село з півночі та сходу. Весь шлях Ілей і Белян йшли мовчки. Спалах блискавок освітлював їм дорогу, а далекі пожежі були свого роду маяками, щоб в темряві не збитися зі шляху. Тільки один раз Белян спробував завести розмову про опіки на обличчі й руках та випалені очі. Він, як і повинен робити лікар, наполягав, що треба якомога швидше обробити рани та накласти пов'язки, на що отримав різку і лаконічну відповідь:

- Не лізь!

На окружну дорогу вони вийшли, пройшовши крізь невелику просіку. Тут Белян трохи розгубився. У темряві та при світлі блискавок ця дорога виглядала зовсім інакше, ніж вдень. Він кілька разів пройшов по ній вперед і назад, перш ніж остаточно зрозумів, що не може точно сказати, де викинув клинок.

- Добре, — задумливо сказав Ілей. - Іди! Я сам розберусь.

- Як ти сам? Без очей…

- Геть! – голосно крикнув Ілей, і Белян, навіть не озираючись, кинувся дорогою до села.

Коли звуки кроків вщухнули, Ілей вдихнув на повні груди повітря і промовив вголос:

- Візуку! Потрібна твоя допомога!

Лісовик усередині нього вперто мовчав. Ілей сів на узбіччя і замислився. Він згадав, як Візук вчив його приміряти запахи до знайомих йому людей.

- А якщо навпаки?

Ілей уявив собі кинджал, Руса, його кров на ньому і потягнув носом. Нічого. Тоді він уявив Беляна на цій дорозі з клинком в руці й напружив усі свої почуття. Знову нічого.

- Гей, Візуку! Ти мені потрібен!

Але лісовик знову чомусь не озвався. Ілей занервував і стукнув кулаком по землі.

- Як мені знайти цей клинок? Хтось! Підкажіть!

Крім гуркоту грому, завивання вітру і шуму листя в кронах нічого не було чути.

“Дерева… – замислився він і підвівся. - А й справді! Дерева!”

Ілей не знав, чи були тут, на цьому невеликому клаптику дикого лісу, дріади. Чи зможе він їх покликати? Сам. Наче справжній лісовий господар.

Ілей спробував уявити себе лісовиком. Спершу в нього нічого не виходило. Але потім… Несподівано Ілей відчув  невідому йому силу, яка звідкись з-під землі почала вливатись у нього через ноги. Усе його тіло почало роздуватися і міцніти. Загострився нюх. Щоправда, як він не намагався, а запах клинка все одно не відчував.

Ілей почав уловлювати віддалені голоси людей, а зір… Він невиразно, але почав бачити якісь контури. То були силуети дерев. Усі вони були сірі на чорному тлі. Усі, крім одного. Один силует деревця слабо світився у темряві.

Ілей обережно пішов на примарне сяйво, яке виходило з глибини лісової просіки. Тепер йти було простіше. Дерева, хоч і сірі та слабо помітні, але все ж таки бачилися йому. За розташуванням стволів Ілей розумів, де була дорога, а де починалися зарості чагарників.

Незабаром він був поруч із деревом, від якого виходило це слабке світло. Ілей провів рукою по стовбуру і зрозумів, що це берізка. Молода, береза з тонким стволом, в якій, як він був вже певен, жила дріада. Рідкість для цієї місцевості, незвичайне диво!

Доторкнувшись щокою до кори, Ілей покликав німфу деревця, кілька разів клацнувши язиком, як це роблять лісовики. Звідки Ілей мав розуміння, що дріад закликають саме так, він не знав.

Дріада миттю випурхнула назовні. Ілей бачив її перед собою, як до цього бачив примарне світло від берези. Як це буває, деревні німфи завжди чимось нагадують свої дерева. Ось і в цієї молодої берізки була юна, ніжна і майже прозора дріада з білим волоссям.

- Допоможи мені знайти ось це, — мовою лісовиків попросив Ілей, подумки показавши прекрасній істоті, як має виглядати кинджал.

Дріада зникла. Ілей пошукав навкруги і знайшов її світлий силует позаду себе на дорозі, звідки він щойно прийшов. Вона стояла, вказуючи на землю. Внутрішній зір, що загострився, допоміг йому безпомилково пройти крізь лісову просіку, навіть не виставляючи перед собою руки.

Ілей підійшов до німфи й сів поруч навпочіпки. Він поводив рукою по траві, але нічого не виявив. Юна дріада наполегливо вказувала вниз. Тоді він почав обережно розгрібати землю, і його пальці відразу натрапили на щось тверде. Це була ручка клинка. Ілей обережно вийняв кинджал із землі, очистив його об траву і сунув собі за пояс.

Дріади поруч вже не було. Він хотів подякувати їй за допомогу, як тут прозвучало тихе, але чітке:

- Віііії…. Віїїї… Віііії…

Ілей озирнувся і побачив ту саму німфу берізки. Світлою примарою вона стояла вдалині серед сірих дерев і знову вказувала вниз.

– Що там ще? - здивувався Ілей і пішов на її поклик.

В тому місці, куди покликала Ілея дріада, серед дерев просіки з-під землі било джерело. За довгий час вода промила собі невелику протоку через лісок і тонким струмком тікала далі, до річки. А там, де пробилося саме джерело, утворилося маленьке озерце, завширшки в кілька кроків. Його наповнювала прозора та крижана вода, яка навіть у сильну спеку була дуже холодною. Всередині озеро так густо заросло всіляким корінням: тонким і товстим, їх складними переплетеннями й відростками, що дна було зовсім не видно.

Дріада вказувала саме на воду. Ілей добре знав це джерело, і що таїть під своєю поверхнею маленьке на вигляд озерце. Якось у дитинстві, він випадково потрапив у нього ногою і з подивом не виявив дна. Тоді він спробував виміряти глибину довгим ціпком і побачив, що ціпок йде вниз майже на повний його зріст.

- Що ти мені показуєш? - задумливо пробурмотів Ілей, торкаючись рукою холодної води. - Невже тут є ще один клинок?

Ілей згадав, що цих кинджалів розкидано безліч по всіх землях Ладаї. Так казав Візук. Цілком можливо, що це озеро також зберігає в собі один із них.

Ілей обережно опустив у воду руку по саме плече, але як і підозрював, до дна не дістав. Дріада продовжувала вказувати на озеро.

- Там є ще один клинок? - запитав Ілей німфу. - Такий самий, як і той?

Вона кивнула.

- Добре! Так тому і бути, — не знімаючи постоли, Ілей опустив ноги в крижану воду і провалився по самі груди.

Коріння, прогнувшись під ним, плавно опустило його на дно. Ногами він відчував лише щільне сплетіння коріння і більше нічого. Ілей розумів, щоб знайти кинджал, йому слід пірнути з головою і якимось чином дістатися дна. Він витяг з-за пояса свій ніж і довго не вагаючись, взявся до справи.

Скільки разів йому довелося пірнати та виринати, Ілей не рахував. Коріння погано піддавалося ножу, але іншого виходу в нього не було. Клинок необхідно було дістати за будь-яку ціну.

Нарешті в Ілея все вийшло. Він виринув, перевів подих, помацав пальцями ніг піщане дно маленького озерця і вкотре пірнув. Шукати голою рукою Ілей боявся, щоб випадково не напоротися на лезо клинка. Тож вирішив копати за допомогою ножа.

І знову в нього почалася низка пірнань і виринань, поки кінчик ножа не зачепив у піщаному дні щось тверде. Ілей обережно підкопав знахідку. Клинок стояв практично вертикально, йдучи держаком вниз. Будь-яка необережна дія могла призвести до глибокої рани.

Ілей старався і не поспішав. Він виринав, хапав ротом повітря і знову опускався на дно, розкопуючи пісок, що каменем злежався за довгі роки. Коли його зусилля нарешті увінчалися успіхом, він вибрався з озерця з другим кинджалом.

На дотик лезо було гладким, ніби вода ніяк не могла заподіяти шкоди тому металу, з якого був виконаний клинок. Ілей провів пальцями по дерев’яному держаку. Він був з вигинами, прикрашений різьбленими переплетеннями. Такий самий, як і у клинка Руса.

- І дерево зовсім не пошкоджене водою, — тихо промовив Ілей. - Дійсно, не з нашого світу ці клинки.

Дріада знову зникла. Ілей подякував їй, кілька разів клацнувши язиком, а у відповідь почув ніжне і тонке:

- Еааааа ... Еааааа ...

Ілей підвівся. Він був повністю мокрий, змерзлий, голодний і його продовжував мучити біль, але незважаючи ні на що, йому вдалося знайти два клинки. До того ж його тішила нова здатність бачити без очей. Тепер він не відчував себе безпорадною калікою. Звичайно, внутрішнім зором він розрізняв лише силуети й сірі напівтіні, але фарб і чіткості додавали слух та нюх. А це коштувало багато!

Зненацька відчуття чогось знайомого чи майже рідного увірвалося до його свідомості. Ілей прислухався. У селі щось відбувалося, але шум і метушня, що долинали звідти, чомусь не лякали та не хвилювали його. Він потягнув носом повітря. Крізь запах гару та дим із села повіяло лісовою свіжістю та сирою землею, грибами та корою, трохи кислими ягодами та мохом. Ще виразно вдарив в ніс аромат ялівцю та хвої. Ілей посміхнувся.

- Лісовики прийшли! – прошепотів він.

І справді, до Пташиного, сили якого закінчувалися перед натиском негоди, увійшли лісовики. Вони дісталися річкою, коли в Луговому вогонь був вже приборканий. Ціла армія лісунів легко перейшла Тіну по дну і видерлась на берег. Не гаючи часу, вони відразу вирушили на допомогу людям, туди, де палало найяскравіше.

Їхні сильні лапи, що не бояться ні жару, ні холоду, втоптували в землю полум'я та розпечене вугілля. Вони забивали вогонь, не даючи йому розгорітися, кидалися тілами на колоди, щоб не дати повітрю і вітру зробити свою злу справу.

Люди зустріли лісовиків мовчки. У них просто вже не лишилося сил. Не було ні страху, ні ненависті, ні радості. Це потім, коли всім разом вдасться визволити село з лап вогню, будуть і сльози, і промови, і навіть той самий довгоочікуваний мир, заради якого людям довелося так багато втратити й пережити.

Але це станеться згодом. А поки тривала шалена боротьба, в якій люди та лісовики вперше за довгі століття йшли пліч-о-пліч.

Глава 22

Цікава істота – людина. Іноді від легкої хвороби чи нудьги не може підняти ні рук, ні ніг і лежить днями без сил та бажань. А буває, що без тих самих рук та ніг може гори зрушити! Та що там гори... Якщо людина має жагу до життя, вона житиме всупереч усьому. І не завадить їй хвороба, біль чи старість, якщо рветься, бореться і прагне душа.

- Тобі треба поїсти, — почув Ілей тоненький голосок і прокинувся.

"Примарилось, мабуть", - подумав він і прислухався.

Вітер продовжував завивати. Гроза кружляла над Хорсинією, гуркотячи громом. Коли і як Ілей примудрився заснути, бувши при цьому наскрізь мокрим і страшенно голодним, він і сам зрозуміти не міг. Поруч дзюрчав струмок, а це означало, що сон зморив його там, де Ілей вибрався з озерця. Поки він спав, вітер трохи просушив на ньому одяг, але в постолах все одно хлюпала вода. Ілей розв'язав волоки та зняв взуття. Виливши звідти воду і протерши рукавом, він знову взувся і піднявся на ноги.

Лісовики ще були в селі. Ілей їх чув і в цьому не було жодного сумніву.

"Отже, спав я зовсім недовго", - подумки відмітив Ілей і обережно провів рукою по обох кинджалах, що висіли на поясі.

Хай там як, але він зміг виконати прохання Іради та відшукав кинджали. Тепер треба було зробити головне: зачинити двері у світ демонів.

Голод гидко давав про себе знати слабкістю у всьому тілі легким запамороченням.

- Тобі треба поїсти, — знову промовив хтось дуже близько.

Треба сказати, цей голос нагадував легкий сплеск води.

- Хто тут? - запитав Ілей, намагаючись розгледіти своїм новим зором того, хто був поруч.

- Не намагайся, людино, — засміявся голос. - Мене не побачиш!

- Чому? А… Ти у воді… Я таки бачу твоє слабке сяйво. Ти – наяда цього маленького озера?

- А ти не зовсім людина...

- Навіщо я тобі? Це ж ти мене розбудила?

- Так, — тоненько промовила наяда. - Ти витягнув з дна ту страшну річ, яка з давніх-давен отруювала моє джерело. Я хочу тобі за це віддячити. Попий моєї води! Будеш ситий і наберешся сил надовго.

Ілей став навколішки й простягнув до озерця руки. Він черпав долонями воду і пив її, відчуваючи, як до нього повертаються сили та відступає голод.

Коли Ілей вдосталь наситився, він подякував наяді, клацнувши язиком, наче лісовик і подався геть із просіки. Тепер він був готовий йти далі.

- Ірадо! – тихо покликав він, вийшовши на дорогу.

- Ти — молодець, Ілею, — відповів казна-звідки голос Іради. - А тепер так, як ти стоїш, вирушай далі. Йди весь час прямо. Нікуди не повертай, навіть якщо на твоєму шляху траплятимуться перешкоди. Ти підеш на північ, до гір. Там вийдеш на берег Безіменного озера. На дні цього озера є одна з дверей у світ демонів.

- А як же інші двері?

- Всі двері, Ілею, пов'язані між собою. Зачини одні — зачиниться решта. Відчиниш одні – відкриються інші. Двері зовсім не прості. Вони живі. Вбити ці двері у тебе все одноне вийде, але ти мусиш будь-що загасити їх.

- Як це зробити? – не зрозумів Ілей.

- Сам зрозумієш, — озвалася Ірада, — коли побачиш. Головне, щоб кинджалів було не менше двох, інакше нічого не вийде.

- Тоді світ демонів буде запечатано? – з надією поцікавився Ілей.

– Ні, на жаль, ні, – сумно сказала Ірада. - Ти просто зачиниш відчинені двері, але й це вже майже перемога. Звичайно, тепер вони будуть відкриватися від кожного протягу, і нам завжди треба бути напоготові.

- Я зроблю все, що зможу.

- Тоді біжи, Ілею, біжи! Встигнеш до світанку, менше горя прийде до Хорсинії.

Ілей побіг. Невиразні силуети дерев, що маячили перед його внутрішнім поглядом, давали хоч якесь уявлення, де він і куди прямує. Незабаром окружна дорога повертала у бік річки, огинаючи село з півночі. Тепер Ілею треба було бігти бездоріжжям через Ейлину долину.

Він знав, що долина — поганий друг невидячим очам. Колючі кущі й рослини, що стелилися по землі, всілякі змії, невеличкі пагорби і ямки — все це було там всюди. Тому Ілей змінив біг на швидкий крок, щоб йти якомога обережніше, але при цьому не зменшуючи темп. Він пам’ятав, що йому будь за що треба встигнути до світанку дістатися Безіменного озера.

В долині вітер просто біснувався. Тут не було для нього жодних перешкод, і він набирав величезну швидкість. Час від часу вітер хвацько нападав на Ілея, намагаючись своїми поривами збити з дороги чи звалити з ніг.

Вода з маленького озерця, випита Ілеєм перед дорогою, створила справжнє диво. Їсти йому зовсім не хотілося, ніби нещодавно він щільно поїв, а сили повернулися в триразовому розмірі. Ілей подумки зазначив, що за весь шлях через долину йому жодного разу не захотілося зупинитися і перепочити, попри завзяті спроби вітру. Кілька разів він все ж таки перечепився і впав, але ніяких особливих травм чи подряпин на щастя не отримав.

Наприкінці ночі Ілей підійшов до гір. Безіменне озеро зустріло його слабким, глибинним світлом, яке він побачив ще здалеку. Сяйво дало Ілею надію, що озеро живе, і його наяда зможе допомогти відшукати двері до світу демонів.

Навколо озера рослинності практично не було: берег з усіх боків був вистелений великими й маленькими каменями, які, наче панцир, захищали озеро від зазіхання всього живого. Іноді якась слабка травинка пробивалася між ними, але це було, скоріше за все, рідкісним винятком ніж правилом.

Ілей повільно йшов до води. Камені на березі були гострі та рухливі, і будь-який необережний рух міг легко закінчитися вивихом чи навіть переломом. Кілька разів його ноги потрапляли в кам'яні капкани, з яких Ілею доводилося обережно вибиратися, щоб не подряпати собі шкіру об гострі краї.

У розумінні Ілея двері ніяк не могли мати життя. Вони не могли дихати, приймати їжу та дивитися на світ навколо себе. Та й вбити двері було чимось схожим на божевілля. Але останні декілька днів Ілей став все менше дивуватися і все більше довіряв своїм відчуттям.

Дно Безіменного озера було таким само неживо-кам'янистим, як і берег, тільки каміння під ногами було гладке. З кожним наступним кроком Ілей занурювався дедалі глибше. Саме зараз йому пригадалися історії старих людей, яким довелося побувати в цьому озері особисто або вони знали тих, хто це зробив.

Люди розповідали, що в озері водяться дивовижні істоти з великими очима, що світяться в темряві, та гострими зубами. Ще вони казали, що дна досягти непросто, а світло туди практично не проникає, бо озеро надзвичайно глибоке.

Ілей згадав давню легенду, в якій було сказано, що на глибині в підніжжі гори є вузький тунель, що веде до прихованої печери. Якщо вірити легенді, то в тій печері живе Щось. Людям запливати туди категорично заборонено, бо Воно може запросто зжерти людину.

Правду, напевно, ніхто не знав. Такі історії із задоволенням слухали діти не за їхню можливу істинність, а за таємниці та пригоди, якими такі розповіді були наскрізь просякнуті. Ілей подумав, що цілком ймовірно, якщо двері живі, то вони і є те саме Щось, що живе в надрах підводної печери. Але спочатку він вирішив розвідати саме озеро і пошукати його наяду.

Ілей спускався в товщі води все нижче, але навкруги була лише суцільна темрява, а помічене ним сяйво йшло лише з боку підніжжя гори. Ілей не бачив ні химерних риб, що пропливали повз нього, ні дивних зубастих створінь з лапами та плавниками, що з побоюванням поглядали на людину, яка опинилася в їхніх володіннях. Зненацька він зрозумів, що Безіменне озеро, як це не дивно, не мало своєї наяди. Ілей не знав, чому так буває, але відчував химерний зв'язок з дверима у світ демонів.

Сяйво з тунелю неймовірно притягувало Ілея. Він був майже впевнений у тому, що двері знаходяться саме в підводній печері. Щоб набратися сил для майбутнього непростого пірнання, Ілей вирішив виплисти на поверхню і трохи перепочити.

Виринувши та добре віддихавшись, він вибрався на берег і сів на каміння. Вода в озері була досить холодною, тому Ілей відразу змерз. Він обхопив коліна руками, щоб хоч трохи зігрітися. Вітер продовжував нещадно дмухати. Іноді пориви підхоплювали й кидали йому в обличчя дрібний, колючий пил з долини.

Ілею страшенно захотілося додому, до теплої печі, де так затишно горів вогонь, а мама готувала пироги. Він навіть відчув їхній незрівнянний аромат і голосно зітхнув, усвідомлюючи всю неможливість свого бажання. Але воно все одно не відступало і продовжувало мучити Ілея з новою і новою силою. Наповзла шалена втома і почала душити та стискати змучене тіло. Зрадливо занили рани на шкірі та в випалених очах і йому на мить здалося, що з них полилися сльози…

Ілей намагався взяти себе в руки, але чомусь не виходило. Тоді з оглушливим ревом, роздираючи свою душу навпіл, він спробував піднятися на ноги. І все ж таки зробив це! Ілей розумів, що треба довести почате до кінця, а тому розслаблятися і шкодувати себе зараз було зовсім недоречно, адже світанок ставав дедалі ближче. Він вже чув тонкий писк ранішньої пташки, а це означало, що часу майже не залишилося. Кілька разів глибоко вдихнувши та видихнувши, Ілей набрав повні легені повітря та з розбігу пірнув.

Сяйво йшло з середини гори. Ілей його доволі чітко побачив, коли підплив до невеликого отвору в кам’яній скелі та зазирнув всередину. Тунель був вузьким, а навпомацки гладким і майже круглим, ніби хтось спеціально його таким зробив, обточуючи і вирівнюючи всі гострі кути каміння. Цим кимось була, безсумнівно, вода, що звикла до виснажливої та копіткої праці день за днем. Розмір тунелю цілком дозволяв людині середньої комплекції легко та швидко через нього пропливти прямісінько всередину гори. Ілей довго не вагався. Він був гарним пірнальником, але не міг занадто довго затримувати дихання.

Незабаром Ілей виринув у великій печері, що йшла склепіннями високо вгору. Безіменне озеро і печера, ніби дві великі посудини, були з'єднані між собою тим самим тунелем, через який вільно перетікала вода. Ілей віддихався. На жаль, він не бачив нічого з того, що було навколо нього. Ні химерних наростів на виступах кам’яних стін, ні дивних знаків на склепіннях, немов випалених кимось всесильним.

Звуки від плескоту води, що йшли кудись вгору і губилися в темряві недосяжної стелі, допомогли Ілею зрозуміти, неабияку висоту печери. Але його в цей час хвилювало лише примарне сяйво, що притягувало до себе, наче магніт. Світло випромінювало щось кругле, завширшки з людську голову. Принаймні так бачив Ілей своїм незвичайним зором. Дивне Щось було зараз ліворуч від нього, практично біля стіни печери та трохи вище над водою.

“Що б ти не почув від цієї істоти, не вір своїм вухам, — пролунав у голові Ілея суворий голос Візука. - Бий кинджалами відразу, як відчуєш, що Воно поруч. Це і є двері».

Ілей мовчки кивнув і повільно поплив на слабке, сутінкове світло, що мерехтіло попереду. Зважаючи на те, скільки він плив, печера була дуже велика, і це його здивувало.

"Набагато ширша за Безіменне озеро", - подумав Ілей.

“Воно ганяє тебе по колу, — знову промовив Візук, і Ілей перестав пливти, занурившись під воду, щоб трохи розслабитися та відпочити. - Спробуй приманити його. Покажи цій сутності кинджал”.

Ілей витягнув з-за поясу клинок і виринув на поверхню. Затиснувши кинджал між зубами, він знову подався назустріч слабкому світлу. Спосіб спрацював. Тепер Щось вже не віддалялося від Ілея, як раніше.

- Ілею, синку! - почув він перед собою голос матері й з жахом відсахнувся.

“Не вір своїм вухам! - гаркнув у голові голос лісовика. - Це не твоя мати!»

Ілей перестав пливти, тримаючись на поверхні. Щось, почувши його розгубленість, продовжило:

- Це я, синку! Мені потрібна твоя допомога! - майже благав голос матері.

- Мама? Це ви? Звідки тут? Я Вас не бачу… - Ілей поплив на звук, хоча Візук у його голові завзято кричав:

"Не вір! Це не твоя мати! Не дай істоті відібрати в тебе клинок!

- Тут я, синку, — вкрадливо промовляло Щось материнським голосом. - Ближче підпливи!

Ілей підплив ще ближче і зупинився. Він обережно витягнув кинджал з рота правою рукою. Своїм внутрішнім зором Ілей бачив, що пляма тьмяного світла знаходилася практично поряд з ним. Він навіть відчув його силу, жорстоку, потужну і стислу, готову будь-якої миті атакувати та вбити.

- Я тут, мамо, — глухо промовив Ілей і простягнув відкриту ліву долоню назустріч сутності. – Хапай мене за руку.

Він відчув, як його долоня увійшла у щось густе, тягуче і таке ж холодне, як і вода в цій печері. Щось булькнуло, стиснулося, а потім разом захопивши руку Ілея, втягнуло і його самого всередину, немов хижак заковтнув упійману здобич.

…Ілей падав зі страшною силою в порожнечу. Простір навколо нього слабко світився примарним світлом, і не було нічого, за що він міг би схопитися і хоч би трохи сповільнити своє падіння. Клинок, як і раніше, був затиснутий у його руці. Це заспокоїло Ілея. Дивне Щось і справді виявилося дверима. Тими самими, які йому треба було зачинити, але, видно, все пішло не так.

- Візуку! – закричав Ілей. - Як зачинити ці двері?

- На жаль, зараз ти — частина цих дверей, поки вони не перенесли тебе у світ демонів.

- Як скоро?

- Дуже скоро…

В Ілея зовсім не було часу на роздуми та на порожні сумніви. Він ривком витяг з-за поясу другий клинок. Націливши обидві руки собі в живіт, Ілей різко встромив їх по самі держаки.

В його голові кричали різні голоси. Всі вони звали його, Ілея, але він чомусь не хотів їм озиватися. Ілей відчував, як Щось почало стискатися і незабаром його тіло вже не летіло вниз, а було затиснуте в чомусь холодному і рідкому. Сяйва практично не було — Щось поступово тьмяніло і помирало разом з Ілеєм.

“Ти зробив єдине вірне, Ілею, – тихо промовив у його голові Візук. - Я пишаюся тобою, але мені так не хочеться тебе втратити!»

- Вибач, що підвів... - прохрипів Ілей.

"Я зроблю так, щоб ти жив", - продовжив лісовик.

- Не треба…

- Я повинен!

- Мене вже не врятувати... Я це відчуваю...

- Світ демонів стане твоїм домом на деякий час, — голос Візука долинав вже здалеку. - Там немає смерті та часу... Поки Щось живе, ти встигнеш...

Що лісовик говорив йому далі, Ілей не чув. Він знову опинився в порожнечі й кудись падав, падав, падав…

Частина 2

Демони та Боги Ладаї

Іноді важко зрозуміти, на що вистачить сил.

І тоді залишається просто йти вперед.

Вперед і вперед у надії,

що вдасться з усім впоратися…

Ілей повільно йшов по пустельній землі світу демонів. Навкруги було похмуро і тихо. Сонце тут ніколи не сходило, а рідкі, кострубаті дерева, що зустрічалися йому, нагадували безглуздо застиглі тіні.

Весь простір цього світу був пронизаний тьмяним і трохи червонуватим світлом, через що спека здавалася ще більш задушливою. Жар йшов прямо з-під висушеної та потрісканої землі. Ілей відчував його навіть через постоли, наче йшов гарячим річковим піском у своїй рідній Хорсинії…

Пам'ять до нього поверталася повільно і якимись нескладними уривками. У голові миготіли обличчя, начебто знайомі, але водночас абсолютно чужі. Події нашаровувалися одна на одну, і Ілею ніяк не вдавалося відновити у пам'яті їх послідовність.

…Ілей прийшов до тями на невисокому і досить широкому насипу зі світлих, гострокутних каменів, які траплялися тут всюди. Вони могли просто стирчати з-під землі або заповнювати собою невеликі заглиблення, тому здалеку їх можна було прийняти просто за калюжі, що ніколи не висихали.

Ілей з подивом виявив, що його очі знову чудово бачать, а від опіків на обличчі та руках не залишилося й найменшого сліду. Втім, не було і ран від тих мечів, які Ілей сам встромив собі в живіт. Він був живий і абсолютно здоровий. Ілей йшов вже досить довго, але ні втоми, ні голоду, ні спраги його тіло не відчувало.

Час від часу каміння проколювали постоли й гострими кутами врізалися в шкіру ступнів, але рани, як не дивно, відразу затягувалися, так і не встигнувши його серйозно потурбувати.

- Гей! – голосно крикнув Ілей. - Гей!

Зірвавшись з губ, його голос миттю потонув у густій напівтемряві світу демонів. Тут не було вітру, який зміг би підхопити його і понести кудись у далечінь. Ілей не відчував навіть найменшого ворушіння сухого та спекотного повітря. А небо... Неба теж не було. Там, вгорі, була просто чорна безодня.

Ілей рухався все далі, але краєвид довкола залишався одноманітним. Невисокі дерева, що інде самотньо стояли, були або повністю засохлі, або майже загиблі. Колючі, низькі кущі мали лише по дві-три слабкі, тонкі гілки з блідими шипами. Трава тут не росла. Повсюди, від краю і до краю, простягалася тільки гола, кам'яниста земля з величезними валунами, що іноді зустрічалися на ній.

Ілей почав йти швидше, ніби його притягувало щось далеке десь там, попереду, куди вперто несли ноги. До постійних уколів у стопи він вже звик.

Раптом, на горизонті крізь напівтемряву стали проступати контури гір. Ілей почав хвилюватися. Вони нагадали йому рідну Ейліну долину, півколом оточену невисокими горбистими горами. Але ці були зовсім інші. Щось неправильне було в них, і це одразу впало в вічі Ілею. Чим ближче він підходив до гір, тим більш химерними й дивовижними вони здавались.

Гори стояли поряд і водночас окремо одна від одної, ніби дерева в лісі.

Тут були невеликі та високі пагорби, викладені з каменів, і навіть височенні скелі з валунів. Одна з них була справді грандіозною. Ця скеля з прямовисним схилом стояла в самому центрі, йдучи вершиною в темну безодню неба. Сама її основа займала майже третину дивного кам'яного лісу. Було схоже, що всі інші гори з'явилися пізніше за неї. Ніби гігантська скеля дала всьому початок... Найчастіше тут зустрічалися просто високі пагорби, як той, що був у лісі Хорсинії, де вони вдвох з Візуком чекали на появу примарного Каштана.

Ілей зупинився, не доходячи до підніжжя крайнього пагорба.

- Людино! - хтось голосно вигукнув позаду нього.

Ілей обернувся і побачив кроків за десять від себе демона. Це був сірий Вихор з широкою основою і вузькою вершиною, що йшла високо вгору. Вихор крутив у собі клуби пилу, землі та дрібного каміння, але зовні його присутність не створювала жодного вітерця.

- Людино! – повторив демон тихіше, коли Ілей повернувся до нього обличчям.

Треба сказати, його голос нагадував ціле переплетення молодих і старих, жіночих і чоловічих голосів.

- Велика Асурта врятувала тебе, людино! – продовжив Вихор. - Вона подарувала тобі життя, повернула зір і вилікувала твої рани.

- Асурта? – спитав Ілей, озираючись на всі боки.

- Велика Асурта – це наш світ! – голосно відповів Вихор, і Ілею здалося, що від цього звуку під ногами загула земля. – Світ демонів! Тепер Асурта просить про подяку!

- Яка подяка потрібна вашому світу? – поцікавився Ілей, уважно спостерігаючи, як у середині демона час від часу спалахує яскрава, криваво-червона заграва.

- Гора, – відповів Вихор спокійним тоном.

- Гора?

- Так. Ти маєш побудувати гору, пропорційну до милості, яку Асурта виявила тобі, людино.

- Але я не хочу залишатися у вашому світі, – Ілей знову озирнувся і зробив крок назад. – Я хочу повернутися додому.

- Повернешся, щойно в тебе вийде віддати борг! - піднявши голос до високих нот, відповів демон, і в Ілея задзвеніло у вухах.

- А як я дізнаюся, якою має бути гора?

- Дізнаєшся… Відчуєш!

- Але ж це може забрати дуже багато часу!

- Це твій обов'язок, людино!

Вихор почав стрімко віддалятися.

- Гей! Почекай! – крикнув Ілей навздогін демону. – Де я маю будувати?

- Там, де стоїш… – обізвався глухим, низьким і майже громовим голосом Вихор і зник у густих сутінках.

- Міг би й сам здогадатися, – тихо промовив Ілей, повертаючись обличчям до гір.

Ось куди несли його ноги. Асурта сама притягнула Ілея сюди.

- Всі ці гори та пагорби – чиїсь віддані борги, – раптово усвідомивши весь масштаб майбутньої роботи, тихо промовив Ілей. – І та скеля в центрі теж...

І справді, було в цьому величезному кам'яному лісі щось чарівне.

- Візук! Візук! – у паніці закричав Ілей, але лісовик всередині нього, схоже, не чув. – Що мені робити?

Міцно стиснувши кулаки, Ілей сам собі відповів, так само як раніше казав йому лісовик:

- Не нити! Не нити! Ти зможеш!

Ілей розумів, що його обов'язок перед світом демонів величезний, тому й подяка має бути відповідною. Він сумно обвів очима пагорби і гори попереду.

- Мені доведеться провести тут майже все своє життя. Мати мене не дочекається.

Думки про матір підняли в його душі хвилю печалі та ніжності. Навряд чи йому вдасться побачити її ще хоч раз. Ілей згадав з якою безтурботністю махнула вона йому рукою на прощання, впевнена, що її син впорається з усіма проблемами, подолає всі неприємності, а потім живий і здоровий повернеться за нею... Яке непередбачуване часом буває життя!

Візук в його голові вперто мовчав. Ілей приречено зітхнув, з гіркотою усвідомивши, що в цьому похмурому і безрадісному світі він залишився зовсім один. І так буде досить довго…

- Краще б я помер! - що було сил закричав він, змахнувши руками. - Чуєш, Візук! Краще б я помер! Навіщо ти мене відправив сюди?

Його крик, тільки-но зірвавшись з губ, швидко та непомітно затонув у червоному і нерухомому повітрі Асурти. Навіть гори своїми величезними тілами не відбили його і не рознесли луною. Ця земля не любила життя, але й не давала померти.

Ілей випростався. Попереду на нього чекала важка, майже нелюдська робота. І чим швидше він з нею впорається, тим більше у нього шансів знову побачити матір, тим швидше він покине цей сірий світ і повернеться до своєї прекрасної та зеленої Хорсинії.

На радість чи на жаль, але в Асурті ніколи не наставав день у звичному, людському розумінні цього слова, як ніколи не приходила ніч. Тут не було ні зими, ні весни з осінню. В цьому світі завжди стояли лише одноманітні, гарячі сутінки, тому досить скоро Ілей втратив відчуття часу.

Очі його потроху звикали до напівтемряви, і він вже міг легко бачити здалеку обриси каміння. Той дар, яким нагородив його лісовик, в цьому світі ніяк не проявляв себе. Не було ні тонкого слуху, ні гострого зору чи надзвичайного нюху. Та й самого Візука у його голові теж не було.

Ілей взявся до роботи. Він добре придивився до вже збудованих гір і вирішив спершу викласти широку основу. Для цього йому були потрібні валуни. На пошуки кожного величезного каменю витрачалося не так багато часу, тому що великі кам'яні брили лежали тут всюди.

Єдине, чим був добрий світ демонів – він не забирав сил. Не потрібен був щоденний сон, та й звичайного відпочинку його тіло зовсім не потребувало. Ілей не втомлювався, йому абсолютно не хотілося ні їсти, ні пити, його навіть перестав дошкуляти смуток та тривога. Праця робила Ілея безпристрасним і розважливим.

З кожним новим каменем він все частіше думав про майбутню гору і намагався уявити її в деталях. Ілей ретельно опрацьовував тактику будівлі, відбирав і сортував валуни. На думки та спогади про рідну Хорсинію та матір у нього практично не залишилося часу. Про лісовика Візука і про те, як потрапив сюди, Ілей став потроху забувати.

Незабаром світ демонів повністю замінив у свідомості колишнє життя, а нав'язана мета стала сенсом його існування. Ось так, поступово Ілей поринув у сутінки свого нового буття...

Велике каміння він переміщав перекатом. В Асурті валуни були надзвичайно податливі, наче величезні коми снігу, накатані дітлахами для сніговиків. Спочатку Ілей їх викладав по колу щільними кільцями. На створення широкого підґрунтя для майбутньої гори в нього пішли тисячі кам'яних брил.

Коли основа вже була повністю готова, він почав викладати другий шар із валунів трохи меншого розміру, розміщуючи їх такими ж кільцями від центру і майже до самого краю.

За той час, який він провів у кропіткій та тяжкій роботі, його шкіра сильно огрубіла. Уривки старого одягу висіли брудними лахміттями. Очі, що відвикли від світла, зблякли. А голос... Він давно перестав говорити. Навіть сам із собою. Ні слова, ні звуку. Ті рідкісні миті, коли Ілей зупинявся перевести дух, він насолоджувався спогляданням результатів своєї праці, а потім з новим завзяттям брався за справу.

…Коли вони вперше зустрілися, Ілей встиг перетворитися на жалюгідну, людиноподібну істоту, яка жила тільки заради того, щоб шукати, котити та укладати каміння.

Його звали Дего…

Глава 1

- Людинаааааа… - простягнув хтось глухим, хрипким голосом.

В ту саму мить величезна кам'яна брила заворушилася і повільно розвернулася в щось довге, що віддалено нагадало Ілею гусеницю. Від несподіванки він відсахнувся і мало не впав.

- Я не камінь, – прохрипіла істота. – Не зовсім камінь…

Ілей хотів було піти, але тут істота, зітхнувши, прошепотіла йому вслід:

- А ти – не Адонай…

Від цих слів Ілея відразу кинуло в жар, а потім також різко – в холод. Ні, це ім'я йому ні про що не говорило, але воно сколихнуло в його грудях дивні та змішані почуття. Він зупинився і, не обертаючись, вперше за довгий час заговорив:

- Хто ти?

Хрипке звучання його власного голосу налякало та здивувало Ілея, немов він почув відлуння чогось давно забутого.

- Дивне питання для того, хто і про себе не особливо пам'ятає, – відповіла істота і повільно підповзла до людини, шарудячи своїм кам'яним черевом об землю.

Вона розтяглася прямо навпроти Ілея величезним, горбистим черв'яком. Шість маленьких червоних очей уважно дивилися на людину. Цікаво було те, що за наявності великого тіла істота зовсім не мала рота, а голос звучав ніби зсередини.

- Моє ім'я – Дего. Я – кам'яний демон. Ти таких, мабуть, не зустрічав…

Ілей заперечливо мотнув головою.

- Так… – глухо простягла істота. – Таких, як я, вже не залишилося в Асурті. Вихори так вогніри заполонили все навколо. Я – пустельник...

- Розкажи мені про Адоная, – випалив Ілей, перебивши кам'яного демона.

- Про Адоная... Хм...

- Хто він такий?

- Ти поставив неправильне питання, людино, – обізвався Дего. – Одним словом і не відповіси. Тут, в Асурті, він був зверненим. Таким, як і ти.

- Я? Чому? – здивувався Ілей.

Кам'яний демон відвів погляд і задумливо глянув на гігантську скелю, що йшла своєю вершиною у морок неба.

- Як мені відомо, Адонай, як і ти, викуповував свою свободу. Це він спорудив ту гору, поки геть-чисто не забув, ким був. Бачиш, людино, – раптово звернувся Дего до Ілея, перевівши на нього три пари червоних очей. – Асурта вміє підкоряти собі розум. Згодом і ти теж станеш демоном, навіть не помітивши свого чудового перетворення.

- Брешеш! – розлютився Ілей. – Я ніколи...

- Заспокойся, людино, – осадив його Дего. – Краще розкажи, хто ти такий, як тебе звати та що ти тут робиш.

Ілей задумався. Він стояв, дивлячись собі під ноги й потираючи рукою підборіддя. Його пам'ять застилала в'язка і тягуча пелена, яка не давала сконцентруватися і щось згадати.

“Я… Мене… – думки в його голові остаточно сплуталися. – Хто я? Гора… Камені… Я…”

- Ось бачиш, людино, ти вже не пам'ятаєш, – хрипко промовив Дего, співчутливо дивлячись на Ілея. – Ще трохи й твоє тіло почне змінюватись. Ти й половини своєї гори не встигнеш добудувати, як станеш одним із нас. Адонай тримався довше, набагато довше. Він майже закінчив свою роботу, витративши на неї трохи менше тисячоліття, але потім все ж таки здався. Щоправда, Адонай не був людиною, тож із нього й попит інший. А ти… Ти тільки почав, а вже… Ех!

Демон знову відвів погляд, а потім із жахливим скреготом каменя об камінь поповз у бік рукотворних гір.

Ілей дивився, як віддаляється велике тіло кам'яного демона і ясно відчув, що разом із ним йде щось дуже важливе, яке йому, Ілею, ніяк не можна упустити. Його запалі й бляклі очі раптово спалахнули внутрішнім світлом.

- Зачекай! – крикнув він услід Дего і кинувся наздоганяти його. – Стривай!

Дего зупинився і з подивом обернувся до людини.

- Ти ще щось хотів дізнатися? – запитав він Ілея, коли той був поруч.

- Так. Я хочу все згадати.

- Як я можу допомогти тобі?

- Не знаю, – Ілей розгублено смикнув плечима. - Але ти можеш мені розповідати.

- Про що?

- Про те, що бачив. Про Адоная, наприклад…

- Ти гадаєш, що це допоможе?

- Не знаю…

- Добре, людино, – глухо промовив Дего і замислився. – Я буду тобі розповідати. Не тому, що хочу допомогти тобі. Ні! Бо я хочу сам усе згадати.

Демон повільно звернувся у величезну брилу біля підніжжя невисокого пагорба. І лише три пари червоних очей, що уважно дивилися на людину, видавали в цьому шматку каменю свідому істоту. Дего трохи помовчав, а потім глухо промовив:

- Сідай, людино.

Ілей слухняно влаштувався поруч, притулившись спиною до пагорба.

- Світ Асурти існував ще задовго до вашого, – урочистим тоном почав кам'яний демон, не блимаючи й не зводячи очей з Ілея. – Ладая тоді була пустельна. Тільки Асурта була населена сотнями тисяч всіляких демонів, найчисленнішими з яких були й залишаються вихори та вогніри. Були ще віри, огвари, ейри, меркури та ми, кам'яні демони. Колись, можливо, тобі пощастить і окрім мене ти зустрінеш ще один рідкісний екземпляр. Меркури теж майже зникли, втім, як і віри з огварами, про яких я й сам практично нічого не чув.

Дего зі скрипом і скреготом повернув то в один, то в інший бік ту частину свого тулуба, на якій розташовувалися очі, а потім змовницьким тоном промовив:

- Я точно знаю, що десь тут, неподалік, є ще один чи два невиспіваних меркура… Але, я тобі нічого не казав!

Ілей зовсім не зрозумів, що мав на увазі кам'яний демон, але вирішив не уточнювати, а слухати далі.

- Ти впізнаєш меркурів по їхньому металічному блиску. А ще у них тіло таке… постійно змінюється…

Дего на мить задумався, а потім додав:

- Якщо колись побачиш, обов'язково поговори з меркуром. Скажи, що ти знав Дего…

- Навіщо? – здивувався Ілей.

- Розумієш, людино, ці демони народжуються, наділені таємними знаннями. Вони мудрі та проникливі... Напевно, тому їх вже практично не залишилося...

- А ти?

- Я? – очі кам'яного демона лукаво спалахнули. – Ні, людино. Я знаю небагато… Тільки те, що бачив сам чи у чому впевнений.

Погляд Дего став вдумливим. Він уважно оглянув Ілея з ніг до голови й тихенько додав:

- Якщо, звичайно, встигну…

На цей раз Ілей хотів було уточнити, що кам'яний демон мав на увазі, але Дего продовжив свою розповідь:

- Можливо, людино, я тобі розповім, як з'явилася Асурта і стала такою, якою ми з тобою її знаємо. Можливо, але не зараз… Багато хто помилково вважає, що її створив Елаг, але це не так… Він і сам колись був народжений в цій Асурті. Я ще пам'ятаю той час, коли Елаг був простим вогніром. Хоча ні, не простим… Хитрий і розумний, він не міг завжди залишатися звичайним. Тому, дуже скоро Асурта жила вже за його правилами.

Дего заплющив очі й замовк. Ілей нетерпляче засовався, чекаючи, що демон зараз знову заговорить, але той ніби заснув. Почекавши зовсім небагато, Ілей неспокійно озирнувся. Його погляд шукав нові валуни для своєї недобудованої гори, а тіло, яке відвикло так довго перебувати у спокої, прагнуло знову взятися за звичну роботу.

- Іди, людино! – не розплющуючи очей прохрипів Дего. – Приходь до мене, коли захочеш. Я тобі розповідатиму.

Ілей мовчки підвівся і пішов. Ніщо із почутого від демона не відгукнулося в його душі будь-якими спогадами. Всупереч цьому, він вирішив, що буде ще приходити й слухати. Але, тільки не зараз, а колись потім. А поки на нього чекала недобудована гора.

Ілей працював самозабутньо, з завзяттям здираючи мозолі та шкіру об кам'яні, гострі виступи. Щоправда, рани гоїлися стрімко. Спершу він навіть забув про Дего, але одного разу коротка розповідь демона про Асурту та Елага спливла в його голові й вже не відпускала. Ілею захотілося почути продовження, і ноги самі понесли до кам'яного демона.

Дего лежав, витягнувшись на землі. Побачивши Ілея, що наближався до нього, він голосно вигукнув:

- Людино! Я на тебе давно чекав!

- Розкажи ще, – попросив Ілей.

- Хм… – задумливо промовив Дего, допитливо дивлячись на людину. Він ніби сумнівався у своєму рішенні. – Добре, я розповім тобі… Ні! Я покажу щось таємне. Впевнений, тебе це трохи здивує!

Ілей з цікавістю глянув у червоні очі кам'яного демона, в яких грали лукаві іскорки.

- Нещодавно мені подумалося, що такому завзятому зачинателю нової скелі слід знати про Асурту набагато більше, ніж досі тобі було відомо, – сказав Дего і повільною, огрядною гусеницею поповз до гори Ілея. - Йди за мною, людино! Я покажу, для чого потрібна твоя праця Асурті.

Другий шар Ілей виклав ще не повністю. Місцями камені стояли впритул один до одного, а подекуди просто лежали самі по собі, чекаючи своєї черги.

Дего зупинився. Подивившись скоса на Ілея, він сказав чомусь пошепки:

- Зараз ти сам побачиш!

Кам'яний демон трохи витяг голову, якщо можна було назвати головою ту частину тіла, де були очі, і глухо, майже утробно, заспівав. Так, саме заспівав! Не закричав і навіть не завив. У його низькому, хрипкому інтонуванні чітко простежувалася своєрідна та незвичайна для людського слуху мелодія. Характерними звуками в ній був тріск і шипіння, ніби всередині кам'яного демона палало багаття.

Ілей побачив, як у відповідь на співи Дего його недобудована гора то там, то тут почала спалахувати червоними, миготливими вогниками. Світло виходило зсередини кам'яних брил. Видовище, що постало перед очима Ілея, було і справді дивовижним. Все каміння світилося і пульсувало в унісон. Наче й не гора там стояла, а один величезний організм. Ілей помітив, що в деяких валунах було по два чи навіть три маленькі, червоні вогники.

- Що це таке? – здивовано запитав він демона.

Дего перестав співати і весело подивився на Ілея.

- Що я тобі казав! – задоволено промовив він, підморгуючи всіма шістьма очима. – Ти не знав такого?

- Що це таке? – повторив Ілей, вражено розглядаючи камені, що світилися.

- Так з'являються в Асурті нові демони, – Дего, схоже, був задоволений тим, яке враження справив Ілея.

- Виходить, все каміння – це… Вони…

- Так, людино! Брили, які ти знаходиш і притягуєш сюди, великі та маленькі, величезні та крихітні – всі вони містять у собі одного чи кількох демонів, час яких ще не настав.

- Я не знаю, як їх назвати, – Ілей розвів руками, переводячи погляд на кам'яного демона.

- Ми їх називаємо овуміри. Асурта недарма змушує віддавати борги пагорбами. Саме в такий спосіб овуміри краще дозрівають і швидше виштовхують назовні нових демонів.

- А що потім відбувається з горою, коли її покидають демони?

- Потім вона стає просто горою, – прохрипів Дего, дивлячись як тисячі вогників потихеньку гаснуть у камінні. – Хай посплять! Їхній час ще не настав.

Демон із гучним скреготом розвернувся на своєму кам'яному череві й поповз назад у невелику западину, де було його улюблене місце.

- Ходімо, людино! Я розповім тобі про один цікавий день з твого колишнього життя, який ти, мабуть, забув, – сказав Дего, не зупиняючись і не обертаючись.

Ілей кинув останній погляд на вогники, що згасали, і швидко пішов слідом за кам'яним демоном.

Коли Дего знову звернувся, а Ілей зручно влаштувався поряд на гарячій землі, демон задумливо почав свою розповідь:

- Довгі століття Асурта була запечатана Адонаєм. Ніхто з нас, демонів не міг пройти у світ людей через численні двері, приховані у різних куточках. Ладаї. Як ми тільки не намагалися, яких способів не випробували. Все було марно.

- Навіщо? Що демонам потрібно у світі людей? – здивовано спитав Ілей, дивлячись на великого і неповороткого Дего.

- Поласувати, – хижим тоном відповів Дего, від чого в душі Ілея щось здригнулося і стиснулося. – Людський страх – найкращі ласощі для нас.

Ілею здалося, що кам'яний демон задоволено облизнувся.

- Так було завжди, але Адонай одного разу зумів цьому завадити.

- Чому ж Елаг не зняв печатку?

- Гарне питання, людино! Але й тут я тобі відповім: якийсь час йому так було зручно. Це був своєрідний козир у його руках, який він беріг на крайній випадок. Ще до своєї поразки Елаг розкидав по всій Ладаї ключі. А коли настав слушний час, йому вдалося людськими руками відчинити двері Асурти. Все було б доволі просто, і влада, втрачена Елагом, повернулася б до нього знову. Якби не одна людина…

Дего витримав довгу, театральну паузу, допитливо дивлячись у вічі Ілею. Але, не дочекавшись належної реакції, зітхнув і продовжив далі:

- Йому завадила одна проста людина, не наділена ні особливою силою, ні знаннями, ні владою. Він не здався, коли Елаг позбавив його дорогоцінного зору. Він навіть не пошкодував себе, коли майже програв.

- Хіба йому ніхто не допомагав? – скептично поцікавився Ілей, розтираючи крупинки сухої землі між загрубілими від праці долонями.

- Ну, чому ж, – розважливо промовив Дего, вируючи Ілея поглядом. – Завжди знайдеться той, хто допоможе. Гадаю, він мав досить сильну підтримку.

Ілей байдуже знизав плечима і неспокійно озирнувся на всі боки.

- Що було далі? – розгублено спитав він, витираючи долоні об чорні лахміття штанів і з цікавістю дивлячись на валун вдалині.

Дего кинув стрімкий погляд на камінь, а потім на Ілея.

- Йди! На сьогодні вистачить! – глухо промовив він.

Ілей одразу підвівся і швидко попрямував до поміченої ним брили, на прощання махнувши рукою демонові.

І знову робота повністю захопила Ілея. З ще більшою завзятістю він шукав, котив і встановлював один камінь на інший, піднімаючи їх вгору по невеликому пологому схилу, який спеціально залишив з одного боку гори. Те, що спершу так вразило Ілея, тепер виглядало в його очах цілком природним.

Він вже знав, що це за каміння, а будівля гори бачилася йому ще більш важливою і непотрібною справою, що не терпить ні зволікання, ні лінощів. Ілей став дбайливо ставитися до кожного валуна, а до своєї праці – прискіпливіше. Дего він майже згадував. Лише зрідка в його голові проносилися уривчасті й сплутані думки, які крім неприємної тривоги більше нічого не викликали.

“Дурниці. Все, що він казав – дурниці”, – подумав Ілей, підходячи до чергового валуна і ніжно торкаючись його долонею.

Він зовсім не помічав того, що потріскана шкіра на руках стала землисто сірою і почала місцями покриватися тонкою, але міцною, як камінь, прозорою лускою. Як і казав Дего, світ демонів непомітно, але наполегливо змінював людину і виносив остаточний вирок. Асурта не питала згоди, вона корегувала на свій смак все, що потрапляло до неї, чи то предмет, чи жива істота.

Раптом Ілей відчув біля своєї щоки якийсь легкий рух. Потім щось повільно обійшло його по колу і застигло навпроти обличчя. Ілею здалося, ніби хтось уважно розглядає його.

- Це ти… – пролунав хрипкий голос біля вуха.

Ілей швидко озирнувся, але нікого поблизу не побачив.

- Хто тут? – спитав він, відчуваючи всім тілом чиюсь незриму присутність.

- І знову ти сліпий, а тому подвійно жалюгідний, – глузливо промовив голос. – Я поряд!

Щось болісно озвалося в душі Ілея, ніби ці слова розбурхали незагоєну рану.

- Чому я тебе не бачу? – спитав Ілей, продовжуючи озиратися на всі боки й уважно вдивляючись у напівтемряву Асурти.

Голос гучно засміявся. Уривки спогадів жаром обдали Ілея. Він згадав якогось маленького хлопчика, закутаного у великий, мокрий рушник, а ще – незвичайний клинок, з химерним різьбленням на дерев'яній ручці.

- Швидко ж ти все забув, – раптово переставши сміятися, зневажливо промовив голос. – Ти мені вже не цікавий! Прощавай!

Ілей виразно відчув, як хтось великий і дужий повільно пройшов зовсім близько від нього. Валун уривчасто блимав червоним світлом. Дивлячись на миготливий камінь, Ілей подумав, що йому зараз будь-що треба побачити Дего. Демон напевно знає і відкриє йому, Ілею, очі на те, хто він є насправді.

Дего не довелося довго шукати. Як і завжди він лежав на своєму улюбленому місці, зручно вмостившись у маленькій, округлій западині.

На цей раз кам'яний демон зустрів Ілея мовчки. Три пари червоних очей уважно спостерігали за людиною, яка, на подив Дего, була чимось дуже стурбована і навіть налякана.

- Дего… – почав було Ілей.

Демон продовжував мовчати.

- Хто я такий? – нарешті вимовив Ілей серйозним тоном.

- Ось це вже добре питання, – погляд кам'яного демона на мить спалахнув. – І в мене, звичайно, є на нього відповідь, але я її тобі не надам.

- Чому?

- Невже сам не розумієш? – здивувався Дего і примружився.

Ілей заперечливо мотнув головою.

- Гаразд… – зітхнув демон. – Чого ще я міг від тебе чекати? Адже ти – не Адонай…

- І що з того? – вибухнув Ілей. - Невже тобі складно розповісти?

- Ні, не складно, – відрізав Дего, блиснувши червоними очима.

- А тоді, чому?

- Бо ти знову все забудеш.

- Та й нехай! Я хочу дізнатися про себе зараз!

- Йди звідси! – відповів демон тоном, що не терпить заперечення. – Не намагайся розчарувати мене своєю дурістю! Ти вже й так досить наговорив!

Ілей змахнув руками, але слухняно розвернувся і неохоче пішов геть, не промовивши жодного слова на прощання. Всередині нього вирувала буря.

- Йди, йди, людина! – прошепотів кам'яний демон. – Навряд чи мені вдасться зупинити твоє звернення...

Дего з сумом дивився на фігуру Ілея, що повільно віддалялася.

- Це все тому, що тоді, давно, я не допоміг Адонаю, – тихо додав він, звертаючись вже до самого себе. – Він благав мене, а я... А я був дурнем! Ось тепер і страждаю.

Кам'яний демон заплющив очі, згадуючи той далекий час, коли Адонай будував свою гору.

Їхня дружба почалася практично відразу, з першого шару тієї високої скелі, яка тепер кожну мить нагадує Дего про його жахливий вчинок. З Адонаєм було цікаво говорити про все. Про Ладаю, яку він створив на згадку про батьківщину. Про марні спроби знайти Асурту і про ту радість, яку він відчув, коли знайшов її. Але Дего зрадив його, відмовився від дружби, а потім зовсім не прийшов на допомогу, коли Адонай просив.

“Я був дурний. Молодий і дурний, – так завжди заспокоював себе Дего, коли пам'ять повертала його на той час. – Я просто злякався Елага…”

Але це допомагало. Щоразу усвідомлення своєї зради сильніше і сильніше гризло кам'яного демона. Він пам'ятав до дрібниць їхні останні зустрічі, коли Асурта вже майже підкорила собі Адоная, але той люто чинив опір, чіпляючись за будь-яку можливість “не забути”.

- Дего!.. Поговори зі мною! – просив його Адонай. – Поговори про що завгодно!

А він, Дего, навіть не ворушився. Потім ще й ще раз Адонай приходив і благав просто назвати його на ім'я. А після… Коли Дего побачив його за деякий час, це був уже не Адонай.

Кам'яний демон заскреготав черевом, розвертаючись у величезного хробака. Він кинув тужливий погляд на високу скелю, а потім, відвернувшись від неї, поповз кудись геть.

…Ілей присів на гарячу землю біля підніжжя своєї недобудованої гори й почав розгублено дивитися впалими, майже безбарвними очима вперед, у сутінки Асурти. У його душі лавиною здіймалося тривожне, неясне почуття. Воно не давало ні сконцентруватися на роботі, ні просто розслабитись.

На Дего він був відчайдушно злий.

- Та хто він такий! – зло прошепотів Ілей і сплюнув собі під ноги. - Сам розберусь! Без нього!

Глава 2

- Що з тобою? Ти знову шукав? - запитав Яука, вибираючись зі своєї нори.

Данко ствердно кивнув головою. Він повернувся ще до світанку і розвів недалеко від лігва лісовика невелике багаття, щоб зігрітися та обсохнути.

Був вже кінець літа, і прохолода нагадувала про прийдешню осінь. Ранкові пісні маленьких альв з кожним днем ставали тихішими. У їхньому інтонуванні давно не чулося тієї дзвінкої радості, яка будила всіх мешканців лісу навесні. Не було вже в ньому й урочистого літнього тріумфу. Тепер, коли перші промені сонця торкалися маківок дерев, спів альв був пронизаний світлим сумом.

На поперечину, споруджену з кількох великих палиць, Данко повісив свою мокру сорочку, а сам підійшов ближче до вогню. Він ніколи не користувався мостом. Якщо йому треба було на інший берег, Данко завжди переходив вбрід або просто перепливав річку. Навіть у холоди, коли вода в Тіні ставала майже крижаною, він був вірний своїй звичці.

Яука ніяк не міг вплинути на свого людського сина, як не намагався. Він сотні разів пояснював йому, що люди від лісовиків відрізняються, в тому числі й теплолюбністю, і те, що добре для лісуна, може бути погано для людини. Але Данко стояв на своєму. Він робитиме так, як вирішив, і в цьому Яука йому не указ.

З того моменту, як пропав Ілей, пройшло вже чимало весен. За цей час Данко виріс і змужнів, але не став перебиратися в селище до людей, так і залишившись жити в лісі. Тут, біля болота, він збудував собі невеликий будиночок неподалік лігва Яуки. Свого лісового батька Данко не хотів залишати, боячись назавжди втратити, як це одного разу сталося за його дитинства. Тому й оселився поруч і поділяв нелегку працю, коли наставали суворі зими. А ще Данко навчився лікувати звірів та птахів. Все своє дитинство і юність він спостерігав за тим, як лісовик допомагав живності, що потрапила в біду, а тепер вже й сам багато знав і вмів.

Вогнище він розвів з підвітряного боку, щоб раніше не розбудити сплячого лісовика. Коли Яука нарешті вибрався з нори, вже розвиднілося. Данко встиг як слід висохнути й просушити свою сорочку. Постоли, без яких не уявляли собі життя мешканці селищ, він ніколи не носив, воліючи ходити виключно босоніж. Всім одягом Данко була лише довга полотняна сорочка нижче колін, підперезана джутовою мотузкою та широкий луб'яний начольник, щоб стримувати густе, світле волосся, що доходило майже до пояса.

Колись давно цей начольник подарувала йому матір Ілея на згадку про свого сина. Данко носив його із задоволенням, майже не знімаючи. Рубахи ж, у міру їхнього зносу, він вимінював у людей на мед диких бджіл. Навіть узимку, коли сніг вкривав землю і в Хорсинію приходили морози, Данко залишався босий. Єдиним теплим одягом був в'язаний довгий жилет з вовни, за який йому довелося віддати майже повну діжку меду.

- Тобі знову снився той сон? – поцікавився Яука, сідаючи біля вогню.

Данко заперечливо мотнув головою.

- Ти ж знаєш, той сон мені давно вже не сниться! – відповів він, з докором дивлячись на лісовика. – Ілей скоро повернеться, а я не знайшов ще жодних дверей...

- Я за тебе переживаю, Данко, – похитав головою Яука.

- Дякую за турботу, батьку! Але я повинен!

Яука зітхнув і знову похитав головою.

Сон, який справно снився Данко багато років поспіль, і справді давно перестав турбувати. У тому сні був Ілей. Щоразу він говорив те саме: “Данко! Допоможи мені знайти двері у світ демонів! Це – незвичайні двері. Вони можуть мати дивний вигляд і навіть бути живими. Двері добре приховані від сторонніх очей, але їх потрібно знайти будь-що-будь. Я повернуся і разом з тобою ми їх знищимо!"

Де шукати двері, а головне, як вони виглядають, ніхто не знав. Яука з радістю допоміг би Данко, але надовго покидати ліс він не міг, а в самому лісі жодних дверей і тим більше чогось дивного ніколи не бачив.

Спершу молодий чоловік лише обмірковував слова, почуті їм уві сні від Ілея. Але коли сновидіння стало нав'язливо переслідувати щоночі, Данко поділився переживаннями з Яукою.

Він мало що пам'ятав із того часу, коли був ще зовсім маленьким. Майже забув Ілея і його дерев'яного чоловічка, схожого на лісовика. Данко вже практично не згадував, як залишився один у лісі без свого лісового батька. Що ж до війни, яка мало не знищила Хорсинію, про це Данко дізнався від Яуки, коли трохи підріс. Лісовик розповів йому про те, як Ілей попри все зумів зупинити небезпеку, що насувалася, а сам зник у водах глибокого озера, змусивши двері у світ демонів знову зачинитися.

Якимось незбагненним чином, а може завдяки природному чуттю, Яука знав багато про те, що тоді сталося. Він розповів Данко про Каштан та про єдине бажання Ілея, про випалені демоном очі й про те, як проста людина розбудила в собі суворого лісовика. Про двері Яука знав рівно стільки, скільки й зараз: що вони є та їх важко знайти. Це знання, на жаль, ніяк не могло допомогти його людському синові виконати прохання Ілея.

Останнім часом Данко став все частіше йти на пошуки. Приходив він зазвичай через кілька діб втомлений і задумливий, жодного разу не знайшовши навіть натяку на присутність дверей.

- Мені треба спуститися в Ілеєве озеро, – промовив Данко.

- Навіщо?

- Там були двері.

- Те, що вони там були, це зрозуміло. А чи існують зараз?

- Не знаю, – знизав плечима Данко, – але відчуваю, що мені туди обов'язково треба.

Данко вмів чудово плавати й досить непогано пірнав. В цьому не було особливої заслуги Яуки. Коли хлопчик подорослішав і перестав потребувати постійної опіки, лісовик почав відпускати його самого блукати лісом. З дозволу Яуки Данко ходив на річковий берег і там потроху вчився плавати та пірнати.

Не те щоб лісун відпускав його зовсім одного. Пильні очі лісу завжди спостерігали за Данком, готові будь-якої миті прийти на допомогу. Якось звідкись узялася вовчиця та витягла його з річки, варто було тільки хлопцеві послизнутися на мулистому дні й впасти.

Про маленького Данка жителі селищ дізналися того пам'ятного дня, який повернув довгоочікуваний мир на їхню землю. Тоді лісовики разом з людьми перемогли страшний вогонь, що прийшов з негодою і мало не спалив усю Хорсинію живцем.

Коли на світанку лісовики йшли через річку додому, а люди проводжали духів лісу зі сльозами подяки, на високому східному схилі з'явився великий вовк.

- Я – Грім, – промовив вовк. – Моя допомога вашій землі вже не потрібна! Я йду і даю спокій людській дитині, яка незаслужено постраждала. Не переслідуйте і намагайтеся самі вирішити її долю. Поки що домівка малюка тут, у лісі. Коли він підросте, нехай сам вибере, з ким йому жити та чим займатися!

Після цих слів сіра тінь вовка випарувалася, залишивши замість себе маленького хлопчика, який лякливо оглядався на всі боки й жалібно кликав Яуку. З того часу люди обох селищ допомагали лісовику, чим могли. Хтось їжі переправить на човні, а хтось і одяг теплий передасть, коли приходили холоди. Були й такі, хто майстрував для маленького Данко дерев'яні іграшки.

Так пройшов час, і люди справді виконали прохання Грома. Ніхто жодним чином не дошкуляв ні хлопчику, ні його лісовому батькові. Коли ж Данко підріс і став сам приходити в села, щоб обміняти потрібну йому річ чи їжу, до нього ставилися приязно і ніколи не ображали ні словом, ні ділом.

- Ілеєве озеро – незвичайне озеро. Тобі потрібна буде допомога, – клацаючи язиком, задумливо промовив Яука мовою лісовиків.

Він підкинув в багаття ще один оберемок дрібних гілок з купи хмизу, що лежала поруч.

- Чого ти вирішив? – здивувався Данко, з усмішкою дивлячись на Яуку.

Він вважав себе цілком готовим до будь-яких випробувань, до того ж у плаванні та пірнанні був якщо не найкращим, то напевно одним із найбільш вмілих у всій Хорсинії.

- Я знаю, про що ти думаєш, – озвався лісовик, – але повір мені, мій хлопче! У тому озері навіть наяди не мешкають. Воно зовсім не просте. Я відчуваю в ньому небезпеку для тебе.

- Ілей впорався…

- Насамперед, Ілей зник!

Данко замовк, похмуро колупаючи палицею в розпеченому вугіллі.

- Зрозумій же! Ілею допомагали Візук та Ірада. Він не був абсолютно один! І навіть з їхньою допомогою не зміг вибратися з озера!

- Я вирішив, – тихо промовив Данко, дивлячись собі під ноги.

- Ну, вирішив, так вирішив, – Яука втомлено зітхнув, розуміючи, що навряд чи зможе його переконати. – Коли ти туди вирушиш?

- Завтра на світанку. За сьогоднішній день я маю підготуватися.

Ранок видався вітряним. Навіть у лісі, серед дерев відчувалися його різкі, прохолодні та майже осінні пориви. Берези біля болота шелестіли листям. Данко подивився вгору, де глибокою блакиттю сяяло високе небо і несподівано промовив:

- Це ще не все. Я піду, тату. Надовго. Піду в інші землі за гори.

Яука мовчав, насупивши кудлаті брови. Він давно знав, що колись почує ці слова і думав, що був готовий до них. Але все виявилося не так просто…

- Я думаю, що двері треба шукати у тих землях, що лежать за горами. Спершу пірну в Ілеєве озеро, а потім вирушу в дорогу, – Данко промовляв так безтурботно, як може це робити лише самовпевнена молодість.

- Сину, послухай мене! - Ти не знаєш цього світу, а світ не знає тебе. Звичайно, я не зможу весь час бути поряд. Я не зможу допомогти, коли ти потребуватимеш допомоги десь далеко, в чужих землях. Але бачити та відчувати твій біль я буду завжди, де б ти не був. Пам'ятай про це в ті лихі миті, коли стане особливо важко. Данку, ти не самотній у цьому світі. У тебе є я.

Данко уважно й здивовано дивився на лісовика, який зараз був зовсім не схожий на самого себе. Той веселий, добрий і трохи суворий Яука, якого він завжди знав і любив, тепер кудись зник. Замість нього біля багаття сидів мудрий, старий лісовик, трохи безглуздий, але все ж таки сильний і справедливий лісовий господар.

- Дякую, батьку, – Данко вимовив ці слова дуже серйозно і підвівся на ноги. – Мені вже час.

Яука давно перестав питати у Данка, куди він прямує і що збирається робити. Він звик повністю довіряти своєму людському синові. Лісовик знав, якщо знадобиться його порада чи допомога, Данко сам прийде до нього. І так дійсно іноді траплялося. Але останнім часом між ними почала утворюватися невидима прірва.

Данко став якимось відчуженим, ніби зануреним у свої думки. Навіть ненав'язливі розпитування лісовика ні до чого не призводили. Данко майже не ділився з лісовим батьком переживаннями. Від цього Яука дуже страждав. Ось і зараз, провівши сумним поглядом Данка, який вирушив у бік річки, Яука сумно зітхнув і взявся за свій щоденний клопіт.

Наближалися холоди. Треба було поступово готуватись до зими. Але тепер на допомогу розраховувати не доводилося. І Яука вирушив через болото на лісове озеро за очеретом.

Данко стояв на річковому урвищі. Він дивився, як сонце, що сходило з-за гір, поступово заповнювало теплим світлом усю Ейліну долину. Йому завжди подобалися ці недовгі ранкові моменти, коли можна було з повною силою насолодитися тихою та величною красою рідної Хорсинії. Тут, на кручі, ніколи не було чути альв, зате так дзвінко і радісно співали птахи, що Данко завжди заслуховувався.

Різкі пориви вітру нарешті стихли. Тепер дрібних бриж на воді створював легкий вітерець, що приніс до річки запашні аромати квітучих трав. Ще трохи помилувавшись чудовим краєвидом, Данко круто розвернувся і швидко попрямував по західному схилу вздовж величезного лука.

З цього боку лісу росли переважно листяні дерева. Вони, на відміну від щільних рядів сосен в бору, стояли далеко один від одного, широко розкинувши свої гілки. Їм не доводилося тягнутися вгору за порцією сонячного світла. Тут на кожне дерево припадало по невеликій, світлій галявині. Данко любив цю частину лісу. Коли він мав таку нагоду, то приходив сюди, щоб відпочити, подумати та поспати.

Було в нього і своє улюблене дерево: могутній граб із пишною та гарною кроною. На відміну від тоненьких беріз або розлогих дубів та кленів, граб подобався Данку своєю точеною та акуратною формою. Жодна з його гілок не виглядала сама по собі. Всі вони, ніби намагаючись зберегти початковий задум митця, виконували свою роль у загальній картині.

Якось Данку вдалося побачити і його дріаду. Вона, як і всі інші деревні німфи, була дуже схожа на своє дерево. Щось у ній було до прискіпливості правильне, як і крона самого граба.

Дріади Данка цікавили мало. Він не прагнув будь-що-будь їх побачити. За все своє дитинство Данко надивився на духів лісу вдосталь. Нині його більше приваблювали самі дерева. Він міг їм розповісти будь-що і не отримати на прощання ніяких порад. Біля них Данко відпочивав душею та тілом.

Підійшовши до галявини, на якій ріс граб, Данко вперше тільки миттю глянув на дерево. Він одразу ж попрямував до старого, трухлявого пня, що боком стирчав з-під землі.

Пень знаходився на самому краю галявини поруч із дружнім сімейством тонких білястих осик, оточених молодою порослю. Колись давно тут теж росла осика. Данко ще пам'ятав велике сухе дерево, яке вивернув вітер із коренем. Воно впало просто поміж інших дерев, на щастя нічого більше не зламавши.

Потім люди розібрали ствол на поліна, а пень з корінням, що стирчало у різні боки, так і залишився. Раніше під цим пнем була їжача нора, але тепер вона чомусь пустувала.

Данко опустився навколішки й засунув руку в нору. Трохи пошукавши всередині, він витягнув вузький клинок з гарною дерев'яною ручкою. Про свою незвичайну знахідку Данко вважав за краще не розповідати лісовику, бо чудово знав, як той міг відреагувати на такий предмет. Яука одразу викинув би його в болото або змусив Данко так вчинити. А юнак не мав наміру розлучатися з клинком, хоча б найближчим часом. Ні, він ніколи не був схильний до агресії. Кинджал був потрібний йому зовсім не для захисту чи нападу. Він вважав, що в довгому шляху ця річ може стати в пригоді для більш мирних цілей.

Данко покрутив кинджал і ще раз уважно розглянув різьблення на ручці. Потім він сунув його за пояс і підвівся з колін. Данко чудово пам'ятав розповіді Яуки про численні ключі, розкидані по всіх землях Ладаї. Про ті, що відчиняють двері у світ демонів. Знав він і про те, що ключі – це кинджали. Ось тільки знайшовши клинок на березі Тіни, він чомусь без побоювань узяв його собі. Данко вирішив, що це хтось із сільських випадково упустив у воду, а річка викинула на берег.

Данко ніколи не мав ні ножа, ні сокири. Усі лісові роботи він робив винятково голими руками. Так навчив його Яука. Руки Данко і справді були сильні й умілі, майже як лапи лісовика. Ось тільки Данко чудово розумів, що і сокира, і ніж можуть бути відмінними помічниками, тому коли в прибережному мулі блиснуло тонке лезо, він щиро зрадів знахідці.

До завтрашнього світанку Данко мав як слід підготуватися. Його чекав далекий шлях. Треба було взяти з собою трохи їжі, а ще він хотів виміняти в селі мішок.

Заплічний мішок – річ незамінна у дорозі. Руки завжди вільні, а нести в ньому можна багато всього потрібного та корисного. Щоправда, Данко особливо нічого й не мав. Спершу він планував використати мішок для перенесення їстівних запасів та теплого жилета на випадок холодів.

Люди завжди охоче обмінювали на лісові ягоди та гриби всілякі овочі та фрукти. Деякі господині могли запропонувати навіть хліб, яйця чи молоко. На мед можна було б виміняти набагато більше, але для його збору час ще не настав. Нещодавно Данко перевіряв вулики й на свій жаль виявив, що мед незрілий.

Кошики з вербового прута, які він сам плів протягом зими, були ним розвішані по всьому лісі, щоб за потреби не треба було далеко ходити. Ось і зараз Данко підхопив на сусідніх деревах два великі кошики і вирушив у бік крайнього до лугу болота.

Ліс багатий на гриби та ягоди, якщо знати місця і бути уважним. А ще дуже важливо не поспішати. Збір лісових дарів не терпить ані поспіху, ані неуважності.

Данко знав, де росте найбільша чорниця і де шукати найкрасивіші білі гриби. Він іноді приходив сюди. Спершу з Яукою, коли був ще маленьким, а потім вже сам. Тут був невеликий пагорб з ялівцем, що розрісся на ньому. Лісовик раніше розповідав Данку про ту, чиї останки знайшли спокій під горбком, але у своїх оповіданнях Яука час від часу плутався. Тому таємнича Ірада бачилася Данко щоразу по-різному: то молодою дівчиною, то старенькою бабцею.

- Пробач, Ірадо, – прошепотів він, підходячи до пагорба. – Пробач, я трохи потурбую тебе. Ягоди наберу біля твого болота й одразу піду.

Він завжди розмовляв з нею, питав дозволу і просив вибачення, як це робив Яука. Наче й не померла вона колись давно, а просто стала невидимою.

І справді, яка чудова чорниця росла тут. Великі зрілі ягоди було добре видно серед темно-зелених маленьких листочків. Данко не склало особливих труднощів швидко набрати повний кошик. Вклонившись горбку і подякувавши останкам загиблої відьми, він вирушив на узлісся по гриби.

У Лугове Данко йшов з двома наповненими догори кошиками. Ще на півдорозі, коли він крокував навпростець по запашному лузі, його побачили сільські й висипали назустріч. Треба сказати, місцеві з великою радістю брали всі лісові дари, принесені Данком. Бо ягода в нього була завжди велика і стигла, а гриби – красені, один до одного. Що ж до меду, то тут вмінню Данко не було рівних. Мед, який він приносив у села, завжди був зрілий, чистий і густий.

- Щось давно ти до нас, Данко, не заходив, – посміхнулася одна з дівчат, коли юнак вийшов з високої квітучої лугової рослинності на сільську стежку.

- Пробач, Радо, – зніяковів молодий чоловік і опустив очі. - Я був трохи зайнятий.

Данко був гарний. Довге світле волосся, засмагле та відкрите обличчя з великими блакитними очима. Риси Данка ще не встигли огрубіти й мали ніжну юнацьку м'якість. А у всій статурі, м'язистих руках і міцних ногах відчувалася якась дика, природна сила.

- Радко, ти братимеш ягоду? – смикнула дівчину за рукав літня, худорлява жінка, потрясаючи порожнім кошиком. Вона глянула на Данка і лукаво йому підморгнула.

- Ні, бабуся Цвіто, – Рада опустила очі й відійшла убік.

Жінка хутко наблизилася до юнака, взяла його під лікоть і повела за собою, промовляючи:

- Ходімо, хлопче. Я тобі за ягоду та за грибочки таких смачних коржів дам. А ще огірочки, та помідори... Ходімо, любий! А хочеш солодкої кукурудзи чи яєць великих, га?

Данко на мить зупинився, кинув погляд на дівчат, через що ті одразу зніяковіли, і подався разом із Цвітою по доріжці, що вела трохи праворуч, углиб Лугового.

Без бабусі Цвіти не проходило у селі жодної події. Попри свій похилий вік, жінкою вона була жвавою. Цвіта була скрізь, завжди з'являлася першою і щоразу останнє слово залишала за собою. Проте людиною вона була чуйною і добродушною. До неї можна було звернутися по допомогу і за порадою. Плітки Цвіта ніколи не збирала і за спиною нікого ніколи не обговорювала.

Вони підійшли до дерев'яної, низької огорожі, повитої плющем і диким виноградом. Поруч стояло дві молоді жінки з кошиками.

- Чекають вже! – невдоволено забурчала Цвіта. – Хто це сказав, що я з вами поділюся?

- Ну, навіщо тобі стільки? – обурилася одна. – Ти ж сама живеш! А у нас сім'ї…

Цвіта стисла губи й завмерла на місці, ніби обмірковуючи слова сусідки. Потім махнула рукою і спокійно промовила:

- Гаразд, що з вами робити! Тільки грибочків, грибочків мені залиште!

Жінки швидко поділили ягоду та гриби. Данко навіть не помітив, як у його кошиках замість лісових дарів опинилися овочі та фрукти, кукурудзяні коржики, яйця та хліб.

Бабуся Цвіта збігала до хати та принесла загорнутий у білу хустку невеликий шматок козячого сиру. Дуже вже Данко любив козячий сир! Сільські це чудово знали й при нагоді пригощали його просто так шматком улюбленої смакоти.

- Дякую вам, – Данко вклонився жінкам.

- Це тобі, синку, дякуємо! – Цвіта поплескала його по руці. – Ти приноси нам ще, як тільки зможеш. Дуже вже ягоди та грибочки твої добрі!

Данко збирався вже йти, але тут згадав про заплічний мішок. Жінки розбіглися, одна тільки Цвіта стояла біля хвіртки й привітно посміхалася Данку.

- Підкажи мені, бабуся, у кого в селі можна мішком заплічним розжитися?

- Чи в дорогу зібрався? – серйозно спитала жінка.

- Так, – просто відповів Данко.

Цвіта похитала головою, а потім, ніби на щось наважившись, змовницьки прошепотіла:

- Ходімо зі мною, хлопче.

Жінка чомусь з побоюванням озирнулася на всі боки й завела Данко на своє подвір'я.

Тут було затишно. На акуратних невеличких клумбах, які наче маленькі різноколірні острівці були розкидані усюди, росли дрібні, але дуже яскраві квіти. Під вікнами добротного, зробленого з колод будинку, стояла широка лава з різьбленими підлокітниками. Відразу було помітно, що в цьому будинку колись жив вмілий господар...

Цвіта всадила Данка на лаву і звеліла чекати, а сама поквапилася до хати. Вона залишила кошик з ягодами та грибами на ґанку і щільно зачинила за собою двері.

Майже одразу Данко почув крізь нещільно прикрите вікно два тихі голоси. Перший точно належав бабусі Цвіті, а ось другий був явно чоловічим. Слів Данко не розібрав, але йому здалося, що голоси сперечалися, і жінка в чомусь наполегливо переконувала чоловіка.

Нарешті стало тихо. Трохи згодом Цвіта вийшла з дому й акуратно переступивши через кошик, спустилася з ґанку. Юнак швидко підвівся з лави їй на зустріч.

- Ось що, хлопче, – сказала вона, зніяковівши й опустивши очі. – Іди до Хотена-коваля. Я гадаю, він тобі не відмовить.

Данко кивнув.

- Дякую, бабусю.

- Не дякуй. Я хотіла тобі допомогти, але, мабуть, не доля. Ти знаєш, де наш коваль живе?

- Знаю, бабусю.

- Ну, от і славно. Іди! Я тебе проведу, – вона попрямувала до хвіртки, а Данко, схопивши свої кошики, пішов слідом.

Глава 3

Ждан дивився з вікна на Данко. Мало хто в цій сивій, згорбленій людині з обличчям, що втратило колишні риси, міг би впізнати того самого Ждана, друга Ілея, що зіграв не останню роль у пам'ятних подіях двадцятирічної давнини.

Коли саме його життя пішло шкереберть, про це він і сам не пам'ятав. Може, після смерті матері, яка пережила батька всього на кілька місяців. Або все почалося, коли від тяжкої хвороби зліг Чес. Відчуваючи неминучість швидкої смерті, Чес вирішив покаятися перед усіма. Він не виправдовувався і нікого не звинувачував, а просто й коротко промовив:

- Це я вбив Родку.

Невиліковно хворому все зійшло з рук, а Ждан не зміг вибачити Чеса аж до його смерті. Те, що вбивцею виявився зовсім не Рус, сколихнуло в душі Ждана старі спогади. Йому пригадалися слова Ілея на пожежі. Тоді він дуже розлютився, але тепер усе стало на свої місця. З того часу його почала мучити совість. Ось вона, проклятуща, і стала покаранням. І Ждан почав випивати.

На Назі він так і не одружився, нових друзів не завів. Поступово Ждан пропив усе, що було в будинку цінне і на що охоче міняли в селі самогон, а потім почав красти. Спершу по дрібниці. Сусіди тільки посміювалися, коли Ждана ловили на місці злочину на якійсь дурній крадіжці. Наприклад, той тягнув чиюсь мітлу або навіть стару собачу будку. Але, коли Ждан щоночі почав залазити в чужі будинки, лякати дітей і жінок і виносити все, що тільки потрапляло йому під руку, люди не на жарт захвилювалися.

Тоді була скликана рада старійшин, на якій ухвалили одностайне рішення вигнати Ждана геть з Хорсинії без права на повернення.

Йти за гори, як того вимагали від нього люди, Ждан не став. Він боявся померти в дорозі, але найбільше його лякала перспектива залишитися без жодного ковтка спиртного. Сільські жителі з душевної доброти часто давали Ждану їжі та трохи випити. Але закон є закон. Ждану треба було йти. Ось тоді й подався він потай за річку до єдиної родички, тітки Цвіти. Ждан сподівався, що вона не вижене і дасть йому хоча б тимчасовий притулок.

Цвіта була рідною сестрою його покійної матері. У Луговому в неї був просторий будинок, де Ждан і планував сховатися. Дітей у Цвіти ніколи не було, а чоловік загинув у сутичці з лісовиками у той далекий час, коли ледь не вибухнула нова війна.

...Раптом, на поясі у Данка щось яскраво блиснуло. Ждан побачив тонке лезо з різьбленою дерев'яною ручкою. Саме цей клинок з'являвся в його рідкісних снах вже багато років. Точно такий же кинджал Ждан встромив у серце Руса, думаючи, що карає вбивцю.

У Ждана від хвилювання затремтіли руки й шалено забилося серце.

- Почекай, – прошепотів він, торкаючись пальцями шибки. – Почекай, хлопче…

Ждан дивився, як тітка Цвіта повела Данка з двору, як відчинила хвіртку і щось сказала на прощання. Зараз юнак піде, а разом із ним зникне і цей злощасний клинок. А він, Ждан, буде жалкувати весь залишок свого нікчемного життя про те, що не зупинив і не попередив хлопця. І Ждан наважився. Відкинувши страх бути виявленим, він кинувся до виходу.

- Почекай, хлопче, – хрипко крикнув Ждан з ґанку.

Данко і Цвіта разом обернулися. Жінка голосно охнула, прикривши рота рукою. Ждан зібрався було швидко спуститися, але не звернув увагу на кошик, що стояв під ногами. Зачепившись, він впав униз, пролетів усі три круті сходинки та вдарився головою об кам'яну основу ґанку. Цвіта знову охнула і притулилася спиною до відкритої хвіртки. Випустивши з рук кошика, Данко кинувся до чоловіка.

Ждан лежав на боці. Він не рухався і, здавалося, навіть не дихав. Данко став навколішки, повернув тіло і приклав вухо до грудей, але биття серця так і не почув.

Через деякий час прибігла бабуся Цвіта, а за нею поспішав сільський лікар. Він на ходу зав'язував пояс довгого, темного каптана з величезними кишенями. Лікар жив по сусідству і, на щастя Цвіти, саме зараз був вдома.

Це був маленький, сухенький чоловік з сивою бородою і вусами, що стирчали невеличкою волотком. Він швидко оцінив обставини, кинувши пару чіпких поглядів на Данка, ґанок, кошик і нерухоме тіло. Потім лікар нахилився й обережно підняв та повернув голову Ждана на себе. Звернувши увагу на скроню, він щось промимрив собі під ніс. Данко теж побачив синюшно-червоний колір шкіри на голові та кров з вуха.

- Він мертвий, Цвіто, – випроставшись, промовив лікар високим і чистим юнацьким голосом. – Навіщо ти ховала його у себе?

- Мертвий… – луною озвалася жінка, прикриваючи рукою рота.

- Навіщо ти ховала його в себе? – повторив старий.

- Ну, як же… Мій племінник…

- Його вигнала рада старійшин, – суворо сказав лікар.

- Бряча, ти ж знаєш, я не могла інакше.

- Знаю, – пробурчав старий. - Що тепер люди скажуть?

Цвіта заридала і повільно опустилася на землю біля тіла Ждана.

- Нікого… – шепотіла вона крізь ридання, – нікого в мене не залишилося більше на цій землі.

Данко підвівся з колін і відійшов убік. Він трохи походив двором, дійшов до хвіртки й повернувся назад, кинувши задумливий погляд на Цвіту та лікаря. Він не знав, що йому слід робити далі. Ніколи ще юнак не потрапляв у таку ситуацію, тому не розумів, як йому правильно вчинити. Просто так взяти й піти він не міг. Це було б якось зовсім не по-людськи. Чим він міг бути тут корисний, Данко теж не знав.

- Гей, хлопче, – покликав його лікар. – Підійди. Відтягнімо нещасного вбік, під вікно.

Лікар нахилився до Цвіти та запропонував їй випити темну, густу настоянку в довгій пляшці, яку він витяг з кишені. Жінка відмовилася і заплакала ще голосніше.

Данко швидко підійшов і сам підняв легке, майже невагоме тіло Ждана. Уклавши його біля лави, юнак відступив на кілька кроків і знову завмер у нерішучості. Раптом бабуся Цвіта задумливо глянула на Данко і витерла заплакані очі.

- Почекай, синку, – схлипуючи сказала вона. – В мене для тебе дещо є.

Жінка встала з землі й спираючись на руку лікаря, піднялася на ґанок. Переступивши злощасний кошик, вона увійшла до будинку, а коли вийшла, у її руці був старий заплічний мішок.

- Ось, синку, – сказала вона з ґанку, потрясаючи мішком. – Візьми. Тепер він твій.

Данко допоміг Цвіті спуститися і прийняв з її рук полотняний мішок з якимось важким вмістом.

- Це не належало моєму Жданові, – витираючи очі, промовила жінка, намагаючись не дивитися в той бік, де лежало тіло. – Він приніс мішок як пам'ять про друга. Що за друг, я точно не знаю. Ця річ – єдина цінність, яка в нього залишилася...

Тут Цвіта знову не витримала і вибухнула гучними риданнями. На подвір'я почали заглядати сусіди, увагу яких привернув незвичайний шум. Лікар всадив жінку на нижню сходинку ґанку і вмовив випити трохи настоянки. Цвіта трохи ковтнула і якось відразу знітилася. Вона перестала плакати, її погляд з перелякано-стражденного став просто сумним.

По одному чи по двоє у двір заходили люди та тихенько перемовлялися з лікарем. Несподівано для себе Данко чітко відчув, що може піти. Біля хвіртки він зібрав овочі та фрукти, що розсипалися з кошиків, поклонився дому і вийшов з двору.

Що було далі, Данко не знав. Він потім не раз згадував бабусю Цвіту і думав про те, як старійшини відреагували на те, що сталося. У всякому разі, йому дуже хотілося, щоб за свій вчинок вона не зазнала суворого покарання…

Коли Данко дістався до свого житла, Яуки поблизу не виявилося. Згадавши про кинджал, хлопець швидко сховав його під купу хмизу, щоб той випадково не попався лісовику на очі.

Спочатку Данко розібрав принесені кошики з їжею. Відклав те, що планував зібрати з собою в дорогу, а решту відніс до лігва Яуки. Розвів невелике багаття, щоб гарненько прожарити вугілля кострища. У вугіллі Данко планував запекти курячі яйця. Потім дбайливо розгорнув хустку, в якій був подарований Цвітою козячий сир. Вмостився на землю біля вогню і з задоволенням почав їсти.

Коли він був маленьким, одна старенька бабця з Лугового часто залишала на узліссі, куди місцеві приносили їжу та речі для Данка, свій кошик. У ньому завжди було одне і те саме: глечик свіжого козячого молока і невеликий шматочок сиру. Саме тому смак та аромат цих ласощів нагадували юнаку дитинство, затишне лігво Яуки, історії про давні часи, які щовечора розповідав йому перед сном лісовик.

Поки розжарювалося вугілля, Данко взявся за вивчення вмісту заплічного мішка. Обережно, ніби це було щось дуже тендітне, а не проста полотняна тканина, він розв'язав мотузку і зазирнув усередину. Там лежала маленька сокирка, старий рушник і фляга.

- Ти знаєш, чиї це речі? – пролунав збоку суворий голос Яуки.

Данко був так поглинений процесом, що не помітив лісовика, який підійшов до нього.

- Ні, – відповів юнак.

- Хм, – задумливо промовив лісовик. – Мішок, який належав Ілею… Де ти його взяв?

Лісовик сів поруч із Данком і повільно провів волохатою лапою по мішку.

- Ну, чого мовчиш? – Яука уважно глянув на молодого чоловіка, який від його слів чомусь густо почервонів і опустив очі. – Де ти його взяв?

- У селі, – не зводячи погляду, відповів Данко. – Мені його віддала бабуся Цвіта.

- Цвіта… – клацнув язиком Яука і замислився.

Лісовик взяв огірок, що лежав поруч, і почав задумливо гризти.

- Спершу я подумав, що тобі не можна навіть торкатися цього мішка, – почав Яука після роздумів, – але тепер я в цьому не впевнений... Відчуваю, що у мішка Ілея і його вмісту є призначення. Ці речі ще зіграють у твоїй і навіть моїй долі свою роль.

- Як це? – з цікавістю спитав Данко.

- Як, як… – похитав головою Яука. – Не знаю! Просто відчуваю і все!

До пізнього вечора вони сиділи разом біля вогнища. Як у старі, добрі часи Данко багато говорив, іноді жартував, щось розпитував у лісовика. Яука розслабився і на якийсь час забув, що його людський син завтра вирушає в далеку дорогу.

Коли зовсім стемніло, лісовика накрило неприємне передчуття. Він ясно відчув, що такого чудового вечора у них із Данком може більше ніколи не бути. Яука з тугою подивився на хатинку свого сина, куди той щойно подався спати, і тихо промовив:

- Не йди, Данко! Не йди! Що мені такого зробити, щоб ти не залишав Хорсинію?

Але, крім крикливих нічних птахів, ніхто не відгукнувся.

- Ірада! Придивись за ним, будь ласка!

Голос Яуки тремтів. Кинувши погляд на темне нічне небо, він зітхнув і заповз у свою нору під старою березою. Там лісовик пролежав до самого ранку, так і не стуливши очей.

Глава 4

На світанку Данко вийшов в дорогу. В заплічному мішку серед овочів, фруктів, кукурудзяних коржів, печених яєць та хліба був захований кинджал. Там лежала і сокира Ілея. Флягу, наповнену крижаною водою з лісового джерела, він повісив собі на пояс. Ранок видався досить прохолодним, тому теплий жилет юнак накинув на плечі, та й зайвого місця у мішку для одягу вже не знайшлося.

Яука провів Данко до річкового урвища, а потім довго стояв на березі та дивився вслід, поки фігура його людського сина не стала зовсім крихітною.

Данко йшов вгору течією Тіни вздовж її правого берега, який був на відміну від пологого і низького лівого більш крутим. Вітер з ночі змінився. Тепер він уперто дув холодом з півночі й був, здавалося, зовсім не радий людині, що йшла до гір.

- Геть, геть, геть… – чулося у кожному його пориві.

- Я тебе не боюсь! – закричав Данко і швидко побіг уперед.

Ілеєве озеро зустріло його холодним, косим дощем. Була середина дня, але сіре небо робило все довкола похмурим і тьмяним. Данко озирнувся. Сховатись від дощу було ніде. Дерева поблизу не росли, а йти до гір й шукати там тимчасового притулку, він не став. Зараз його хвилювало лише те, що було надійно сховано під товщею води. І доки він не зрозуміє, що там, нікуди звідси не піде.

Данко спустився з невисокого, стрімкого схилу біля витоку річки й вийшов на широкий берег озера. Аж до самої води берег був вистелений камінням. Незалежно від розміру, воно було нерівне, з гострими гранями та колючими кутами. Ні трави, ні кущів, ні якоїсь іншої рослинності на березі не було. Ніщо не могло пробитися крізь щільний і товстий кам'яний килим, а якщо й пробивалося, то жило зовсім недовго.

Данко намагався ступати обережно, але його босі ноги щоразу зісковзували з мокрого і хиткого каміння. Вода в озері була прозорою, але бризки та кола від дощових крапель не давали як слід розглянути дно. Було тільки видно, що біля самого берега воно вкрите таким самим камінням, тільки більш гладким і порослим водоростями.

Дощ посилювався. Данко заліз на плоский валун, що стояв біля самої води. Він сів, підібравши під себе ноги. З чола і щік, носа та підборіддя стікали тонкі струмки. Одяг й волосся Данко стали повністю мокрими. А шансів розвести багаття в таку негоду, щоб зігрітися і трохи просохнути, у нього просто не було. Та й на всьому березі він помітив лише кілька невеликих гілок, принесених вітром звідкись здалеку.

Данко сидів і невідривно дивився, як кола, що розходилися на поверхні озера, почали зливатися в одне суцільне нагромадження дрібної брижі.

Протягом усього шляху він нічого не їв, а лише зрідка пив воду з фляги. Зараз на нього наринуло відчуття сильного голоду. Данко подумав, що настав час чимось підкріпитися і як слід відпочити, адже для заниру були потрібні чималі сили.

Він чудово знав, що озеро дуже глибоке. Йому було відомо і про підводний тунель у гірську печеру, а також про якесь незрозуміле, але небезпечне Щось у її надрах. Про все це розповідав Яука, переказуючи старовинні легенди, які колись підслухав у людей. Самі лісовики про це озеро нічого не знали. Мабуть, тому, що в його водах ніколи не жили наяди.

Данко зняв заплічний мішок, розв'язав його і дістав чотири кукурудзяні коржики. Вони виявилися дуже смачними й були ним миттєво з'їдені. Потім Данко витяг великий огірок і обережно вийняв з нього кинджал, а сам огірок сховав назад у мішок. Покрутивши клинок, він сунув його за пояс, витер мокрим рукавом обличчя та обережно зліз із валуна.

Їжа додала йому сил, тому він вирішив відразу взятися за справу. Заплічний мішок, флягу та начольник Данко залишив поряд із каменем, з його підвітряного боку. Зняв він і мокрий жилет з козячої вовни, залишившись в одній сорочці, переперезаній полотняним поясом.

Зайшовши в воду трохи вище колін і намагаючись не послизнутися на камінні, Данко трохи постояв, вдивляючись у глибину. Далі дно озера круто йшло вниз. Зробивши кілька повільних вдихів і видихів, він набрав повні легені повітря і пірнув.

Кажуть, ми ніколи не побачимо того, чого не можемо собі уявити. Навіть, якщо воно буде поруч із нами, а ми будемо на нього дивитись. Чи знав про це Данко, спостерігаючи дивних, великооких і зубастих створінь, що пропливали повз нього. Створінь, досі небачених ним, у яких спереду були плавники, а ззаду – лапи…

Чи міг він собі уявити химерних риб з головою, схожою на людську, які ворушили губами, наче намагалися щось сказати людині? Навряд. Хоча, за інших обставин його здивувало б побачене, але не зараз.

Данко занурився досить глибоко, щоб добре розглянути вузький прохід у горі, що вів до печери. Він неквапом обмацав краї кам'яного тунелю, проплив трохи в один і інший бік уздовж гори, а потім став підійматися на поверхню. Тепер коло його пошуків звузилося і сконцентрувалося виключно на печері, куди він збирався вирушити відразу після невеликого відпочинку.

Виринувши, Данко підплив до берега та обережно вибрався із води. Він сів поруч із валуном. На суші було набагато холодніше, ніж в озері, але треба було як слід відпочити перед наступним зануренням. Дощ лив, як і раніше. Данко випив води з фляги й подумав про Ілея. Чому той перестав йому снитися? Що сталося з ним тоді, давним-давно у цьому озері?

Коли Данко відчув, що його дихання нормалізувалося, він підвівся і знову зайшов в воду, яка здалася йому напрочуд теплою. Повільно набравши повні легені повітря, юнак пірнув і кинувся вниз до основи гори.

Тунель Данко подолав швидко. Виринув він у темній, великій печері з високими нерівними стінами. Слабкі джерела світла були високо над поверхнею води й розташовувалися майже один над одним. Вони й давали можливість хоча б приблизно розглянути контури печери. Швидше за все в товщі гори були невеликі порожнечі, що виходили назовні, через які й проникало денне світло. Данко подумав, що тут було б набагато світліше, якби день сьогодні був ясним і сонячним.

Данко підплив до однієї зі стін і обережно доторкнувся. Вона була нерівна та волога, а ближче до води – слизька та гладка. Трохи вище, куди Данко міг дотягнутися пальцями, стіна була суха і шорстка. Досить скоро його очі звикли до густої темряви печери. Він став чіткіше бачити навколо себе і міг неквапом озирнутися.

Щось незвичайне привернула його увагу. Біля протилежної стіни трохи нижче поверхні води мерехтів слабкий вогник. Такий слабкий, що якби він був над поверхнею, Данко навряд чи помітив би його. Наче це й не вогник був зовсім, а крихітний жук-світлячок.

Він підплив ближче і відчув, що вода навколо вогника чомусь наполегливо відштовхує його. Данко обережно торкнувся її в кількох місцях і відчув, як палець повільно занурюється у щось густе і холодне, що ніби пульсувало. Ноги теж відчули щось подібне, а це означало, що воно було досить великого розміру.

Страху Данко не відчував. Він проплив кілька кіл по печері, а потім знову опинився біля миготливого вогника. Тепер юнак вже з зусиллям натиснув на його прозоре, желейне тіло рукою. Щось видало дивний булькотючий звук, від чого Данко відсахнувся і хутко відплив убік.

Через деякий час цікавість взяла гору, і він вкотре підплив до вогника. Рука потяглася до клинка, що висів на поясі. Те, що трапилося далі, відбулося настільки стрімко і несподівано, що Данко не встиг ні зреагувати, ні навіть щось зрозуміти.

Спершу він витяг кинджал і підніс його до желейної субстанції. Потім побачив, як слабке мерехтіння раптом спалахнуло і заблимало яскравіше і частіше. Це його здивувало, але зовсім не насторожило. Тоді Данко торкнувся невідомої маси вістрям клинка. В ту ж мить його рука, а потім і він сам були втягнуті всередину чогось аморфного і холодного.

Яука часто розповідав Данку про дивні двері та про не менш дивні ключі від них. Але лісовик і сам знав небагато. Не знав він, що двері можна вбити двома кинджалами-ключами, якщо зробити це одночасно. Не знав і того, що двері не вмирають у звичайному розумінні цього слова, а щоб відродити їх потрібен лише один ключ.

- Пам'ятай, Данку, що ти не самотній у цьому світі. У тебе є я, – пролунав зовсім поряд голос Яуки.

- Батьку, – встиг вимовити Данко, перш ніж повністю зник у густій, бурливій і миготливій масі.

Щось повільно піднялося над водою і зависло на невеликій відстані над поверхнею. Його сяйво стало набагато яскравішим, а мерехтіння припинилося. Видавши задоволений, гуркітливий звук, Щось повторило голосом Данка:

- Батьку, батьку, батьку…

Двері в Асурту знов відродилися.

…Яука здригнувся всім тілом. Він виразно відчув щось недобре, але ніяк не міг зрозуміти, що саме такого сталося і так сильно його стривожило. Лісовик напружив зір та слух і спробував знайти Данко, але його ніде не було.

Попереду вирувала гроза. За темною, щільною пеленою низьких хмар не було видно ані гір, ані самої Ейліної долини. В тому сірому мареві сталося щось жахливе.

Яука дивився пильно. До його великого смутку, він не побачив свого людського сина в Хорсинії. Навіть спрямувавши свій погляд за гори, у Волосію, Яука не зміг розгледіти його слідів. Те, що Данко живий, не викликало в нього ніякого сумніву. Він виразно чув биття його серця.

- Де ж ти? – клацаючи язиком, промовив Яука, пильно вдивляючись у далечінь. – Чому я тебе ніде не бачу?

Тривога, що клекотала в грудях, не давала лісовику працювати, відривала від справ і докучала своєю настирливістю. Трохи вщухнувши, вона з'являлася з новою та новою силою. Коли ж накрила чергова хвиля, Яука зрозумів, що так далі не може продовжуватися, треба терміново щось зробити. Але що саме, він поки не знав.

Втомившись від переживань, лісовик зібрався на могилу Іради, як робив це завжди, коли йому було особливо важко. Але спершу лапи привели його до річки.

Небо на півночі зі свинцевого стало сірим. Гроза пішла, оголивши темний ряд горбистих гір. Яука стояв на самому краєчку вузького, як долоня, обриву. Востаннє кинувши уважний погляд на долину, лісовик вирушив туди, де колись давно стояла маленька хатинка Іради.

Ближнє болото зустріло його тишею. Так було завжди. Всі знали, до кого приходить лісовик і намагалися не заважати їхній зустрічі, дарма що зі смерті відьми пройшло вже дуже багато весен.

Пагорб могили Іради майже зрівнявся з землею, а ялівець на ньому розрісся так, що під ним можна було спокійно ховатися від негоди. Яука припав до холодної та вологої землі під гілками ялівцю і зашепотів. Він розповідав Іраді про свої переживання. Про Данка, який, мабуть, потрапив у біду. Про своє безсилля і про те, що дуже скучив. Яука обійняв горбок і якось зовсім по-дитячому притулився до нього грудьми. Потім, як це часто траплялося тут, він заснув.

Його неспокій переріс у жахливий сон. Уві сні він побачив Данко, що падав у прірву, а він, лісовик, нічим не міг йому допомогти, бо був… простим, маленьким метеликом. Яука з гіркотою спостерігав за марними спробами Данка утриматись, ухопитися хоч за щось руками. Чув, як той кликав його.

Серце лісовика стискалося від болю. Як би він зараз хотів бути самим собою, подати руку своєму людському синові й витягнути його... Але, на жаль!

Вітерець, що налетів, підхопив невагомого метелика і поніс його над зеленим луком геть від страждань рідної людини.

- Не те що допомогти, – подумав Яука, – навіть поруч бути не можу. А я йому обіцяв!

Потім він побачив перед собою руку з тонкими довгими пальцями. Вона була розгорнута долонею догори. Яука обережно сів на кінчик мізинця.

- Ось і ти, мій друже! – весело промовив жіночий голос.

То була Ірада. Її долоня, її голос і її дивовижний запах польових квітів... Лісовик так багато хотів їй розповісти, але не міг. На жаль, він був простим метеликом.

- Я все знаю, – сказала Ірада. – Ти зможеш допомогти Данко, але все не так просто… На жаль, він оживив двері в Асурту і став їх заручником. Двері будуть підтримувати в Данко життя багато століть, поки будуть існувати. Вони не дадуть йому померти, бо самі потребують його живої сили. Тепер вони – одне ціле. Таке лихо сталося з твоїм сином. Але ти, Яуко, його обов'язково звільниш!

Ірада тихенько подула на метелика, і той у відповідь розгорнув свої маленькі жовті крильця.

- Одного разу Ілей вже намагався знищити ці двері, – продовжила Ірада. – Якби він тоді не встромив у себе кинджали, у нього нічого б не вийшло. Двері хитрі. Вони знайдуть підхід до кожного. Пам'ятай про це, Яуко. Будь безпристрасним і холоднокровним. Коли ти вб'єш їх, вони викинуть Данко до Асурти. Тільки так ти визволиш свого сина та повернеш йому життя.

“Асурта! Асурта! - думки скакали в голові у Яуки. – Як так? З Асурти йому не вибратися! Не можна в Асурту!»

- З Асурти є вихід. Ілей його скоро знайде, – спокійно промовила Ірада.

Метелик змахнув своїми легкими крильцями, трохи піднявся, а потім знову опустився на мізинець Іради.

- У лісі заховано два ключі-кинджали. Ти маєш їх знайти. Один – у болоті біля моєї могили. Колись давно я сама кинула його в трясовину. А другий клинок десь закопав Візук. Дріади допоможуть тобі його знайти. Пам'ятай, Яуко, вбити двері можна лише двома кинджалами одночасно! Забула тобі сказати… Лісовики не можуть потрапити в Асурту через ЦІ двері.

Вона виразно наголосила на слові “Ці”. Потім повіяв вітерець. Навколо лісовика все закрутилося. Зникла долоня, блакитне небо та зелений луг, а голос Іради потонув у якомусь скрипучому галасі. Яука провалився у порожнечу.

Прокинувся він посеред ночі та неквапом виліз з-під гілок ялівцю. Потім Яука підійшов до болота і сів біля булькотючої трясовини на мшисту, м'яку купину.

Свій сон він дуже добре пам'ятав. Єдине, що не готовий був прийняти лісовик, це Асурту. Не міг він дозволити тим проклятим дверям потягнути його єдиного сина у світ демонів! Навіть не дивлячись на слова Іради, що Ілей майже знайшов звідти вихід.

Він сидів, вперши голову в лапи, і думав. Всі думки Яуки були про те, як врятувати Данко і не дати ув'язнити його в Асурті назавжди. Звичайно, лісовик розумів, що життя людини всередині дверей більше нагадувало жахливий сон, але…

Колись давно, ще в дитинстві, він почув старовинну легенду про непривітну і холодну Дийнонію, що розкинулася далеко на півночі. Неприступні скелі відокремлювали її від інших земель, ніби оберігаючи всю решту частину Ладаї від невидимих та хижих тварин, що мешкали там у кам'яних порожнечах.

Один старий лісовик тоді сказав, що найкоротша дорога в Асурту і назад прокладена саме з Дийнонії. А найголовніше, цей шлях відкритий лише тим, хто не народжений у світі демонів.

Глава 5

Робота Ілея просувалась повільно. Тепер за кожним новим валуном доводилося вирушати все далі й далі.

З того часу, як Дего прогнав його, вони не бачились. У Ілея іноді виникало бажання відвідати кам'яного демона, але він так і не наважився. Його злість і образа на Дего завжди брали гору, як би не були привабливі перспективи дізнатися що-небудь нове про Асурту.

Найголовнішою таємницею для Ілея все ж таки залишався він сам. Час від часу він намагався самостійно щось згадати, але в'язка пелена, що застилала його пам'ять, була досить міцною. Зрештою Ілей заспокоївся і з властивим йому завзяттям продовжив будівництво своєї гори.

За роботою думки не докучали. Вся його увага була зосереджена на пошуку каменю відповідного розміру та форми. Той проміжок часу, коли Ілей котив брилу, він думав про те, де саме краще її встановити та якою стороною розгорнути. Іноді Ілея займало питання, скільки маленьких демонів причаїлися у тому чи іншому камінні, але це траплялося нечасто.

Одного разу, коли Ілей підіймав нагору черговий валун, перекочуючи його, немов ком снігу, знизу щось голосно заскреготіло і зашаріло. Він зупинився і глянув туди, звідки долинав звук.

Біля підніжжя гори величезною незграбною гусеницею розтягнувся кам'яний демон. При одному погляді на Дего Ілей відчув різке та сильне роздратування. Він зло сплюнув собі під ноги й знову взявся до роботи, всім своїм виглядом показуючи, що не має наміру вести з демоном жодних розмов.

- Бачу, ти не втрачаєш часу даремно, людино! – вимовив Дего, з цікавістю оглядаючи майже закінчений третій шар гори.

- Що тобі треба? – хрипко відгукнувся Ілей, не відриваючись від роботи.

- Прийшов подивитися, як ти змінився з нашої останньої зустрічі.

- Подивився?

- Так...

- А тепер іди геть! – гаркнув Ілей і сам злякався того, як лунко і страшно пролунав його голос.

- Хм… – Дего вивчав людину, майже не миготівши. – Можу заприсягтися, ти ще не бачив свого відображення.

- Іди! – майже по-звірячому прогарчав Ілей, зупинившись на півдорозі і якось дивно втягнувши голову в плечі. – Я не хочу з тобою розмовляти!

- Шкода! Натомість ти почув, як змінився твій голос.

- Голос? І що з того? – хрипко вигукнув у відповідь Ілей.

Кам'яний демон заскреготав черевом об землю і звернувся в клубок, поклавши подобу голови на ту частину тіла, де було щось, що нагадувало хвіст. Він так і не відповів Ілею, задумливо прикривши три пари червоних очей. Здавалося, Дего міцно заснув. Він не звертав уваги ні на гучні звуки, що долинали з гори, ні на самого Ілея, який кілька разів спустився і піднявся, а потім вирушив геть за наступним каменем.

Коли ж Ілей знову повернувся, підкочуючи до гори черговий валун, кам'яний демон розплющив очі й повільно промовив:

- Я маю один неоплачений борг, який хочу повернути, але ніяк не можу… Перед Адонаєм.

Ілей ніяк не відреагував на його слова. Докотивши камінь до схилу, він зібрався було підняти його нагору, як тут до його слуху долинув тихий, ледь помітний спів з чітко помітним потріскуванням. Ілей зупинився і з подивом подивився на демона.

- Послухай мене, людино, – продовжив Дего, закінчуючи свій спів, – світ Асурти не такий простий, як міг тобі здатися. Тут були й залишаються дивовижні місця, сповнені таємниць та загадок…

Ілей нервово смикнув плечима, ніби даючи зрозуміти всім своїм тілом, що йому це нецікаво.

- Даремно ти не хочеш послухати мене, людино, – свердлячи поглядом спину Ілея, промовив Дего. – Я вирішив розповісти тобі одну історію, яка напевно тебе зацікавить.

- Іди, демон! – хрипко процідив крізь зуби Ілей. – Мені треба працювати!

Дего хмикнув, але нічого не відповів і навіть не зрушив з місця. Він якийсь час невідривно дивився на Ілея, який підіймав валун на гору.

- Добре, людино, – рішуче промовив демон, – я зараз піду. Не буду тобі набридати. Тільки дозволь повернути борг. Чую, час мій прийшов... Та й ти... Крила прорізалися...

Він знову заплющив очі. Ілей продовжував працювати, намагаючись не зважати на демона. Дего трохи помовчав, кинув останній погляд на гору, а потім голосно і чітко промовив:

- Запам'ятай ці слова, людино, добре запам'ятай! Колись вони стануть у пригоді й оживлять справжнього тебе...

Кам'яний демон витягнув голову і заревів низьким, утробним голосом, через що гора в ту ж мить затремтіла і затряслася під ногами в Ілея.

- Атора Вейрі ... Атора Вейрі ... Атора Вейрі … – його рев приголомшував і лякав, змушував пульсувати червоні вогники в брилах і обсипав дрібні камінці вниз.

Ілею здалося, ще трохи й все буде скінчено. Його недобудована гора не витримає землетрусу і розвалиться, розсиплеться купою каміння, поховавши під собою довгі роки кропіткої праці. З переляку він обхопив руками великий камінь, який щойно затягнув вгору, але Дего раптом замовк.

Кам'яний демон повільно розвернувся і поповз геть. Щось тужливо стиснулося в душі людини, коли він подивився на Дего. Той повільно віддалявся, залишивши Ілея у повній розгубленості.

І це тепер уже не відпускало. Туга давила каменем, ворушила якісь глибокі й болючі рани, про які він навіть не підозрював. Вона боляче стискала серце в його грудях.

“Атора Вейрі, – подумки повторив Ілей. – Атора Вейрі.”

Більше Дего він не бачив, але його гучне “Атора Вейрі” не виходило із голови. Воно гриміло у вухах, пульсувало у скронях, не давало спокою, до чогось закликало і кудись манило. Спершу Ілей намагався не помічати, потім намагався заглушити, думаючи про щось відсторонене, але це не давало особливого результату. "Атора Вейрі" стало його покаранням.

Ілей страждав. Він не міг повністю сконцентруватися на роботі, відчував тривогу, агресію та роздратування. Але попри всі гнітючі почуття і переживання, він таки закінчив третій шар гори й почав викладати четвертий.

Все наступне відбулося відразу, начебто Ілея довго готували, налаштовували, навчали, а потім одного разу дали добро. Вирішивши перестрибнути невеликий валун, несподівано для самого себе Ілей змахнув крилами й з легкістю перелетів його. Спершу він навіть не помітив, що трапилося. Все було настільки невимушено, наскільки природним та непомітним для будь-якої живої істоти буває дихання. Тільки потім, через деякий час, Ілей все усвідомив.

Він зупинився та прислухався до своїх відчуттів. Не поспішаючи, майже з побоюванням, Ілей розправив крила, із захопленням та здивуванням розглядаючи їх широкий розмах. А вони й справді були чудові: чорні, гладкі, із щільно натягнутою шкірою. Крила вражали красою та колосальною силою.

Кілька разів змахнувши ними, Ілей поволі піднявся над землею. Вперше за довгий час він відчув радість та захоплення. Нарешті в голові зникло прокляте "Атора Вейрі", що мучило його. Нарешті його душа перестала тужливо стискатися при кожному спогаді про Дего!

Спершу Ілей швидко летів, а потім планував над горами. Він насолоджувався свободою та владою, які знайшов разом із крилами. Прямував униз і змивав угору, у чорну безодню неба. Його зовсім не дивував той факт, що в нього виникли крила. Навпаки, він вважав їх своїми правами та не розумів, як без них обходився раніше.

Зверху шукати каміння було набагато цікавіше та захопливіше, ніж з землі. Піднімаючись у повітря, Ілей майже безпомилково бачив потрібний камінь і миттю прямував до нього, не витрачаючи часу на інші.

Якось, спробувавши підняти чергову брилу руками, Ілей з подивом виявив, що це цілком реально. Він навіть зміг перенести її повітрям на свою гору, не займаючись тривалим перекатом. Втім, на той час його руки й ноги навряд можна було назвати людськими.

Робота пішла набагато швидше. Ілей так захопився процесом, що через деякий час зовсім перестав згадувати Дего, хоч спершу навіть намагався відшукати його. Ні, не для того, щоб розпитати, а щоб похвалитися своїми крилами, але кам'яного демона ніде не було видно.

Ілей був цілком щасливий. Можливості, що відкрилися після появи крил, заповнили порожнечу у його душі. Ті думки й почуття, які раніше мучили Ілея, тепер здавалися йому смішними та безглуздими.

Щоразу пролітаючи над високою, гостроверхою скелею, яка наче кинджал врізалася в чорне небо Асурти, Ілей з повагою робив навколо пару-трійку кіл. Адонай давно став для нього прикладом для наслідування, таким собі велетнем, здатним зробити справжнє диво. Скеля і була тим незвичайним дивом, що надихало і вражало Ілея.

“Він зміг! Чим я гірший?” – думав він, вкотре пролітаючи над горою Адоная.

Своїми чорними, скрученими пальцями Ілей обережно, з деякою часткою ніжності, щоразу торкався найвищого каменю. Він був порожній, як і всі камені величезної скелі. Демони давно покинули свої колиски, і гора Адоная стала просто горою, але від цього анітрохи не втратила своєї величі.

Тонкі, прозорі лусочки на тілі Ілея переливалися в червонуватому світлі Асурти. Так, він зможе! І в цьому не було сумнівів. Його гора буде не нижча, а може, навіть вища за цю скелю!

Четвертий шар дався Ілею дуже легко. Чим далі, тим меншого розміру потрібні були камені, від чого підіймати їх нагору стало простіше. Тому запалу, з яким він будував свою гору, міг позаздрити будь-який звернений. Але, насправді Ілей зовсім не працював. Він жив цим, жив кожним новим каменем, дбайливо перенесеним в лапах, тому що Асурта зрештою перемогла в ньому людину. Гора стала сенсом його існування, а він сам – її безстроковим рабом та творцем.

З того часу, як Асурта повністю змінила його, Ілей став помічати таких самих, як він сам. Їх було небагато, але вони іноді траплялися. Ілей впізнавав звернених ще здалеку по жовтому серпанку, який щільно огортав їхні тіла. Такого серпанку не було у справжніх демонів, народжених у цьому світі.

Поблизу ж усі звернені були майже однакові: крила; чорні, лускаті тіла і запалі, бляклі очі. Голова тільки віддалено нагадувала людську й особливо не відрізнялася від решти тіла. На ній не було волосся, а чорна, зморшкувата шкіра була теж вкрита прозорою, міцною лускою.

Єдиною відмінністю був час. Чим довше перебував в Асурті звернений, тим більш сформованим було його нове тіло. Новачки, які тільки нещодавно потрапили у світ демонів і мали людську подобу, Ілею чомусь жодного разу не зустрічалися. Зазвичай він бачив подібних до нього самого. Тих, хто вже знайшов свій єдиний сенс життя у цьому світі...

Вогніри та вихори – найчисленніші з усіх демонів Асурти, вміли приймати кілька виглядів. Вони могли бути невидимими, у вигляді стрімких вогненних потоків чи великих смерчів, що йшли вершиною вгору. Були в Асурті й інші демони, але Ілею вони чомусь не траплялися. Та й кам'яних, як Дего, він більше ніколи не зустрічав.

Раптом, попереду червоним вогником заблимала велика кам'яна брила. Ілей, що помітив пульсацію з вершини скелі Адоная, кинувся вниз. Не так часто траплялося йому бачити самотні овуміри, які б так наполегливо давали про себе знати. Зазвичай демони прокидаються, коли їхній камінь стає частинкою гори поряд з величезною кількістю собі подібних. Тоді вони відчувають безпеку і спокійно розвиваються у створеній для них колисці, очікуючи свого часу.

Ілей підлетів до овуміра, що неспокійно миготів. Він опустився на землю за кілька кроків від валуна. Усередині був лише один вогник, а це означало, що в середині кам'яної брили зародився лише один демон, який незабаром покине її, ставши повноцінним новим жителем Асурти.

Ілея іноді цікавило, чому в одному, порівняно невеликому камені зароджувалося по два, а то й по три демони, а в якомусь величезному міг бути лише один.

Він підійшов до овуміру і помацав його. Камінь виявився гарячим. Навіть ті брили, що заповнювали нижні ряди його гори, не були настільки теплими, як цей. Пульсація червоного вогника поступово ставала майже безперервною. Ілей ще жодного разу не бачив, щоб овумір так люто блимав. Він розгублено дивився на камінь, не розуміючи, що з ним таке відбувається.

Раптом Ілею пристрасно захотілося підняти голову і заспівати. При тому, що він ніколи такого не робив, це здалося йому щонайменше дивним. Ілей спробував проігнорувати несподіване бажання, але опиратися йому було просто неможливо. І він заспівав.

Дивуючись собі, Ілей тихенько інтонував, витягнувши шию і дивлячись у темну безодню неба. Його вокаліз не був схожий на тріскучий і хрипкий спів Дего. У мелодії його голосу було більше пронизливих, відкритих звуків, наче це не він співав, а далека луна повторювала закінчення чийогось крику.

Коли він почав співати, камінь відразу ж до країв заповнився червоним світлом. Потім голос Ілея піднявся до неймовірно високих нот. Тіло стало непідвладним і витягнулося в тугу струну. Навіть крила були напружені й щільно притиснуті до спини. У цей момент кам'яна брила на мить спалахнула, засліпивши очі Ілея, що звикли до сутінку. Коли він знову став бачити, камінь вже згас. Тепер усередині не пульсував вогник, і Ілей усім своїм тілом відчув, що брила спорожніла.

- Пощастило ж тобі… – почув він за спиною чийсь задумливий голос.

То був незнайомий йому Вогнір. Демон був зовсім близько, палаючи вогненним тілом і випускаючи довгі язики полум'я. Як і вихори, вогніри не мали ні голови, ні кінцівок, як, зрештою, й обличчя з очима. Ілею чомусь завжди здавалося, що кам'яний демон з його трьома парами очей, не дивлячись на огрядність та інертність, порівняно з ними був набагато розумнішим і стояв вище в ієрархії демонів Асурти.

Тіло нарешті розслабилося і знову стало слухняним. Ілей злетів і сів на камінь обличчям до Вогніра.

- Що тобі треба? – спитав Ілей, дивлячись, як язики полум'я, виплескуються з тіла вогняного демона.

- Я бачив, що ти щойно “виспівав” останнього Меркура.

- Останнього?

- Так. В Асурті більше не залишилося жодного овуміру з меркуром.

- Чому?

- Наче ти не знаєш! – зло обізвався Вогнір. – Я сам за ним довго полював, але ти мене випередив.

Ілей обернувся, шукаючи очима останнього Меркура, якого, за словами вогняного демона, він щойно "виспівав".

- Я нікого не бачу.

- Ти, мабуть, дурний чи хочеш таким здаватися! – прошипів Вогнір і почав швидко віддалятися.

Тепер тіло демона нагадувало потік вогненної лави, що струмувала, майже не торкаючись землі. Ілей провів його поглядом і знову озирнувся. Навколо, як і раніше, нікого не було видно, але тепер він ясно відчув чиюсь присутність.

Ілей злетів, маючи намір з висоти краще розглянути околиці валуна. Несподівано щось боляче вкололо його ззаду в шию. Ілей мотнув головою і відчув, що в нього між крилами хтось сидить і при цьому міцно тримається за загривок.

Зробивши пару крутих віражів і отримавши ще кілька болючих уколів у шию, він знову сів на камінь. Ілей спробував дотягнутися лапами й стягнути зі спини того, хто сидів між крилами, але істота розтиснула свою хватку і стрімголов скотилася вниз.

Ілей глянув на землю і побачив біля основи кам'яної брили невеликого за розмірами демона, вигляд якого здавався настільки непостійним, наскільки буває мінлива напіврідка маса. Він був зовсім не схожий на вогнірів, тіла яких нагадували потік вогню. Та й рухи цього демона були неквапливі. Переміщався він так неквапливо, перетікаючи з однієї химерної форми в іншу, що навіть Дего з його приголомшливою повільністю був у порівнянні з цим демоном просто відчайдушним спринтером.

Придивившись, Ілей помітив характерний металічний блиск і зрозумів, що швидше за все це і був той рідкісний вид, про який колись розповідав йому Дего. Ось тільки, що саме кам'яний демон тоді йому казав, Ілей ніяк не міг пригадати, як не напружував свою пам'ять. То дійсно був Меркур. А якщо вірити Вогніру, то останній Меркур в Асурті.

Ілей змахнув крилами й плавно опустився на землю. Демон, тіло якого складалося з тягучого, рідкого металу, повільно обійшов кам'яну брилу, з якої він щойно з'явився і зупинився поруч з Ілеєм. Навіть коли він не переміщався, його тіло не переставало змінювати форму. Як і вогніри або вихори цей демон не мав ні очей, ні голови, ні якихось кінцівок.

- Я тобі винен, – сказав Меркур.

Голос металевого демона був напрочуд дзвінким. Він звучав, як тонка, добре натягнута струна і плавно згасав, супроводжуваний невеликою, деренчливою луною.

- Що? – перепитав Ілей, задумливо блукаючи поглядом десь далеко.

- Я тобі зобов'язаний, людино, – повторив демон, трохи витягнувши вгору частину свого тіла.

Тепер у нього вгадувалася голова. Вона, так само як і все інше тіло Меркура, знаходилася в постійному аморфному стані. На цьому метаморфози не скінчилися. На голові демона утворилося щось, на кшталт ока.

- Нехай буде так, як тобі зручно, людино, – продовжив Меркур, кліпаючи одним великим і темним оком.

- Я – не людина, – трохи дивуючись трансформації металевого демона, промовив Ілей.

- Чому це? – запитав Меркур. – Тобі більше подобається, коли демон з очима. Хіба ж не так?

- І що з того?

- Тільки люди віддають перевагу очам!

- Дурниця!

Ілей був роздратований. Йому хотілося якнайшвидше відлетіти від цього дивного демона і зайнятися знову своєю горою. Він вже побачив вдалині кілька брил.

- Прощавай! – кинув він демонові та зібрався вже змахнути крилами.

- Стривай, Ілею! - дзвінко вигукнув Меркур.

В Ілея якось одразу перехопило подих і підкосилися ноги. Він впав на коліна, а крила безвольно повисли за його спиною. Що такого особливого сказав металевий демон? Ілей з жахом і здивуванням дивився на Меркура, не в змозі зрозуміти, що саме так вразило його прямо в серце.

“Ілей… Ілей… Ілей? – стукало у скронях. – Що це за ім'я? Чиє воно? І чому тут так задушливо жарко?"

- Дего просив придивитися за тобою, – промовив демон, уважно дивлячись на Ілея.

- Дего? – розгублено вимовив той.

Меркур підійшов ближче.

- Дего просив вибачення, що в нього нічого не вийшло, – продовжив демон.

- Де ж він?

- Пішов у небуття.

- Чому?

- Всі ми колись туди йдемо.

- Хто ти?

- Меркур, – відповів демон, підійшовши ще ближче. – Сподіваюся, що Дего розповідав про нас. Моє ім'я – Фазі, і я тобі зобов'язаний.

Ілей підвівся з колін. Змахнувши крилами, він піднявся і сів на камінь. Самовладання поступово поверталося до нього, а разом з ним і звичне роздратування та злість.

- Ти мені не зобов'язаний!

- Чому ж? – металевий демон витягнувся вгору, і тепер його темне око було нарівні з очима Ілея. – Якби не ти, я міг дістатися Вогніру. А він одразу б поглинув мене...

- Як поглинув?

- Втягнув, випив… Тому нас вже й не лишилося! Тому, хто зможе “виспівати” Меркура з овуміру, можна його поглинути. Такий негласний закон. Разом із Меркуром демон отримує всі накопичені Асуртою знання.

- Навіщо?

- Хто має знання, той має силу. Відразу видно, що ти не був народжений у цьому світі, людино!

- Я – не людина! – зло крикнув Ілей, дивлячись на Фазі. - Чому ти мене так називаєш?

Меркур мовчки дивився у безбарвні очі Ілея, які були сповнені нелюдською силою.

- Дего мав рацію, – майже нечутно промовив він і заплющив око.

Вдалині почувся скрегіт, свист і глухі удари. Ілей високо злетів подивитися, що там відбувається. Видовище, яке постало його погляду, вразило настільки, що на якийсь час позбавило дару мови.

Руйнувалася скеля Адоная. Ілей дивився, як з неї повільно падало каміння і долетівши до землі, розсипалося від удару на сотні тисяч маленьких, білястих і гострих камінців.

- Що це таке? Чому? – закричав Ілей, коли нарешті зміг розмовляти.

- Всьому приходить час! – дзвінко озвався з землі Фазі. – Вона більше не потрібна Асурті.

- Мені! Вона мені потрібна! – скажено гарчав Ілей і метався в повітрі, не розуміючи, що йому робити.

Скеля продовжувала руйнуватися. Камінь за каменем, брила за брилою. Його ідеал, те, чого він прагнув, все йшло в небуття слідом за Дего...

- Людино! – гукнув Меркур. – Бережись!

Ілей обернувся і побачив, що на нього мчить велика вогняна куля.

"Вогнір!" - промайнуло в голові Ілея, перш ніж він встиг ухилитися.

Демон пролетів по дотичній, але трохи зачепив крило, від чого воно відразу спалахнуло.

Ілей пару разів змахнув крилом, що палало, і відчув, як вогонь люто вгризається і пропалює тугу шкіру. Першою думкою було злетіти якомога вище, а потім різко кинутися вниз, щоб збити з себе полум'я.

Вогняна куля не відставала. Вона розвернулася і з ще більшим прискоренням помчала на свого супротивника.

- Позаду! – голос Фазі задзвенів у вухах Ілея в ту саму мить, коли Вогнір з усією своєю силою врізався йому в спину.

Від удару Ілея підкинуло і кілька разів перевернуло у повітрі. Свідомість покинула його. Спина та обидва крила яскраво палали. Ілей каменем впав униз, вдарившись боком об валун, з якого скотився на землю Асурти.

Вогнір на мить застиг у повітрі, спостерігаючи за нерухомим тілом. Потім вогняна куля зірвалася з місця і зі свистом помчала до скелі Адоная.

Атора Вейрі…  

Глава 6

Вибравшись на берег Ілеєвого озера, Яука з подивом виявив, що була вже глибока ніч. Лісовик збентежено озирнувся. Коли він пірнув, а це сталося зовсім недавно, сонце тільки здіймалося над східними горами.

Кінець літа в Хорсинії відчувався з кожним днем все сильніше. Після вогкої, дощової погоди, яка трималася останнім часом, довкола було сиро й непривітно. Лісовик зітхнув і по-вовчому обтрусився від води, яка дрібними бризками розлетілася на всі боки.

Істота з підводної печери була знешкоджена. Яука зробив свою справу швидко та без зайвих емоцій. Просто пірнув, підплив і встромив у Щось обидва клинки. Яука знав, які пастки могли його чекати, і був готовий до всього, тому зовсім не звернув увагу на голос Данка, яким Щось намагалося його зупинити.

На березі біля великого каменю лісовик знайшов заплічний мішок і речі Данка, які так і не дочекалися свого господаря. З мішка стікала вода. Яука витрусив з нього їжу, що розкисла від дощу. В майже спорожнілий мішок, в якому залишилася тільки сокира Ілея, він засунув флягу.

Про Данко лісовик намагався не думати. Намагався, але не міг. Думки відчайдушно набігали, змушуючи Яуку раз по раз зітхати та страждати. Адже це він сам, своїми власними лапами, щойно відправив його до Асурти, з якої, на думку лісовика, не було виходу. Такі важкі думи розривали серце Яуки на шматки. Він чудово знав, що окрім Адоная, звідти ніхто ніколи не повертався. Але Адонай був не людиною, а тому не був прикладом для наслідування. Про Ілея можна було навіть не згадувати. Ніхто напевно не знав, чи живий він, чи вже мертвий.

Закинувши мішок за плечі, Яука вирушив у бік гір. Він зітхав і йшов, не розбираючи дороги. Його метою були далекі північні землі. Там він мав намір відшукати двері у світ демонів, щоб допомогти своєму людському синові вибратися з Асурти. Гори він перейшов швидко та легко. Вже до світанку лісовик був у Волосії.

Новий день нарешті приніс гарну погоду. Сонце сходило на чисте, блакитне небо. Дув теплий, легкий вітерець. Літо наче й не покидало землю.

На відміну від зеленої Хорсинії, більшу частину якої займав ліс, вітряна і посушлива Волосія була повністю покрита степами. Низькорослі дерева, що доволі рідко зустрічалися Яуці, на превеликий його жаль були покинуті. В них ніколи не жили дріади.

Людей лісовик вирішив про всяк випадок обійти стороною. Єдине селище, яке було на цій землі й розташовувалося одразу біля підніжжя горбистих гір, Яука швидко пройшов околицею ще на світанку. Він жодного разу не був так далеко від свого рідного лісу, тому з цікавістю та здивуванням розглядав усе, що траплялося йому. Незабаром кам'янистий ландшафт закінчився і перед лісовиком відкрилося різноколірне море співучих степів, якими й славилася Волосія на всю Ладаю.

Про авезидів – незвичайних птахів-квітів, що населяли ці землі, ходило безліч переказів, відомих далеко за межами Волосії. Ці істоти були наділені тілом наполовину рослини, наполовину птиці та переливчастим, дзвінким голосом. Всі їхні прекрасні пісні – нескінченні розповіді про те, що колись сталося у світі.

Сонячне світло заливало степи до самого горизонту і робило всі кольори навколо напрочуд яскравими. У повітрі стояв незвичайний аромат, через що Яука відразу відчув солодкий смак в роті від пилку, що літав всюди. І все це величезне море квітів заходилося в радісному і дзвінкому співі.

Лісовик підійшов ближче і тепер міг добре розглянути чудових авезидів. Літати, як птахи, вони не вміли, хоча маленькі, вертляві голівки, що стирчали з розкритих бутонів і справді були пташиними. Тонкий дзьоб і пара крихітних чорних очей були надзвичайно рухливі. Вони з такою ж неприхованою цікавістю дивилися на Яуку, як і він на них.

Солодкий нектар приваблювали сюди безліч різних комах, якими й харчувалися ці істоти. Що ж до бутонів, то формою вони були схожі зі звичайними польовими ромашками, які зустрічалися на луках і в лісі Хорсинії. Правда, ці квіти були набагато більшого розміру і різних кольорів: червоні, білі, жовті, сині.

Яука слухав трелі авезидів і ще більше дивувався. Він майже повністю розумів те, про що вони співали. Чимось ці істоти нагадували йому маленьких альв із його рідного лісу. Але альви своїм інтонуванням просто передавали лісовим мешканцям різноманітні образи чи картинки. Щоб їх розуміти, не треба було мати особливих знань.

У авезидів була давня і трохи дивна мова, яка тільки недосвідченому слухачеві могла здатися звичайними пташиними трелями. В їх співі звучали відлуння старовинної та давно забутої мови, якою колись давним-давно розмовляли всі жителі Ладаї, і Яука це відразу почув. Чомусь саме лісовики досі знали й зберігали її у своїй пам'яті.

Бачачи, що Яука їх уважно слухає, авезиди намагалися, як тільки могли. Вони співали йому про часи, коли Ладая була ще зовсім молодою і пустельною, про вічнозелений Каштан, який одного разу з'явився посеред їхнього степу, про людей і духів, демонів і богів. Але все це було так сумбурно, що лісовик незабаром зовсім заплутався в хронології подій. Втомившись, він ліг на траву, підібгав лапи та заснув під безперервний багатоголосий спів.

Сонце хоч і стояло ще по-літньому високо, але не обпалювало своїми променями, а дуже ласкаво та приємно гріло землю та Яуку, що спав на ній. Найчастіше авезиди співали про якусь Людину-Без-Імені, час від часу називаючи її просто Волосійцем. Судячи з пісень, ця людина розповідала їм багато дивовижних історій, які вони з радістю запам'ятовували, щоб потім передати далі.

Під спів авезидів лісовику снилися неспокійні й тривожні сни, в яких Данко весь час кудись пропадав, а потім з'являвся знову разом з Людиною-Без-Імені. І вони разом брели засніженим лісом і шукали вічнозелений Каштан.

Вже вечоріло. Лісовик прокинувся від дивних, одноманітних звуків. Він підвівся з землі. Озирнувшись навколо, Яука побачив, що всі до одного авезиди підняли свої маленькі пташині голівки й гортанно клекотали. Щось у цьому звучанні сильно напружило його, хоча слів він одразу й не розібрав.

- Боги не вмирають! Боги не вмирають! Боги не вмирають! – крізь клекотіння почув він. – Вони поряд! Вони поряд! Вони поряд!

Поступово бутони авезидів закривалися, ховаючи на ніч свої маленькі дзьобики під різноколірними пелюстками.

- Боги не вмирають, – тихенько долинало з майже закритих квітів.

Яука знизав плечима і в сутінках, що опустилися на землю Волосії, висунувся в дорогу, яка була вимощена з великого білого каміння. Ця дорога проходила крізь порослий співучими квітами безмежний степ від самого підніжжя горбистих гір прямо на північ.

"Про яких богів вони говорили?" – думав Яука, дивлячись на притихлих у своїх бутонах авезидів.

Вечір був теплий і майже безвітряний, як і весь минулий день. Ледве відчутний вітерець ганяв пилок, тому в роті так само відчувався солодкуватий, квітковий присмак.

Лісовики цілком могли роками обходитися без будь-якої їжі, насичуючи всілякими запахами лісу. Пахощі квітучих трав або свіжий аромат соснової живиці – все це і була їхня споконвічна, природна їжа. Але іноді лісовики все ж таки могли поласувати овочами, фруктами, ягодами, рибою або грибами, а часом, і зовсім людською їжею: хлібом, пиріжками або млинцями. Ось і зараз солодкуватий запах квіткового пилку швидко вгамував голод лісовика і додав йому сил.

Яука йшов гладким камінням і згадував м'яку стежку з моху, що проходила вздовж болота в його рідному лісі. І знову думки лісовика привели його до Данка. Спершу він представив його ще малюком, який незграбно крокує цією стежкою своїми маленькими ніжками, потопаючи по щиколотки у високому моху. Представив і посміхнувся. Але потім він згадав про Асурту і якось моментально згорбився і засмутився.

З півдня на північ Волосію можна було перетнути всього за кілька днів. А ось зі сходу на захід чи із заходу на схід перейти її землі було непросто. Довгою, тонкою гусеницею Волосія витягнулася вздовж усього хребта горбистих гір, які відокремлювали її від Хорсинії.

Всю ніч лісовик ішов широкою, кам'яною дорогою. Хто і коли виклав цей шлях, йому було невідомо, але він точно знав, що це і була та сама дорога, відома багатьом мандрівникам. У старовинних переказах вона називалася Смугою Рода. Вважалося, що колись дуже давно Смуга Рода поєднувала всі землі Ладаї, але потім щось сталося, і вона частково зруйнувалася. Де-не-де на її шляху утворилися гори, а подекуди – навіть озера. У Волосії збереглася найдовша частина Смуги, майже не зворушена часом.

Яука підходив до дерев, сподіваючись, що хоч в одному з них живе дріада. Але, мабуть, деревні німфи з якоїсь незрозумілої причини взагалі не мешкали у Волосії.

На світанку повіяв сильний вітер із півночі, і небо затягнуло сірими хмарами. Вітер приніс із собою холодне повітря і косий дощ, який, втім, дуже швидко закінчився.

Яука йшов мокрим камінням і слухав, як дзвінко і радісно співають авезиди. Як будь-які інші птахи, вони прокинулися вдосвіта і були щасливі та безтурботні. Їх тішив початок нового дня, яким би похмурим він не здавався.

Незабаром пелена хмар розвіялася, і визирнуло сонце, від чого спів авезидів став ще пронизливішим. У ньому Яука почув ім'я, яке ці істоти й раніше часто повторювали. У своїх піснях авезиди дякували “Великій Майтері” і кликали її до себе в степи. Майтера справді з'являлася тут і не раз, бо авезиди у подробицях описували її "прекрасну зовнішність, здатну зачарувати" і "ніжний, лагідний голос, який вони готові слухати цілу вічність".

Яука глянув угору і подумав, як було б добре піднятися в небо і звідти, з висоти пташиного польоту, подивитися на незвичайні, безкраї степи Волосії. Лісовик уявив, яке незабутнє видовище відкрилося б його погляду. Десь там, далеко, він побачив би тонку смужку лісу Хорсинії, де залишився його дім. Спогади про болото і лігво навіяли на Яуку сум, тому він кілька разів голосно зітхнув.

У небі кружляла весела зграйка берегових ластівок. Цих швидкокрилих птахів приваблювали дрібні комахи, що роїлися над степом. Лісовик подумав, що десь поблизу має бути озеро чи річка зі стрімким берегом. Ластівки з дзвінким писком пролітали над головою Яуки. Він посміхався їм своїм кострубатим ротом і вітально махав лапами.

Пильно подивившись уперед, лісовик побачив на горизонті світло-сіру, нерівну смужку гірської гряди, що йшла далеко на захід і на схід. Трохи ліворуч, майже біля самої гряди, Яука розгледів своїм надприродним зором обрис озера та його стрімкі береги з піщаними схилами. Саме на таких схилах любили гніздитися ластівки.

Яука знав, що за горами лежить Лелянія, яку, так само як і Волосію, йому треба перетнути з півдня на північ. На відміну від степової Волосії, якщо вірити переказам, земля Лелі була вкрита вічнозеленою рослинністю. Були там величезні хвойні та самшитові ліси, а схили гір та пагорбів цілий рік стояли зеленими від густих ялівцевих заростей. Але це ще не все. У Лелянії росли й вічнозелені плодові дерева.

Також стародавні перекази розповідали про “неймовірних” істот, з якими люди споконвіку ділили своє житло і ставилися до них з любов'ю та турботою.

Яуку завжди цікавило, чи правду говорили перекази, чи ні. По-перше, він чудово знав, якими бувають зими та що трапляється з тими деревами, які вчасно не підготувалися до холодів. По-друге, у неймовірних істот поряд із людьми він мало вірив, бо дуже добре знав людське нутро та звички.

Після опівдня лісовик зауважив, що співучі степи плавно перейшли у звичайні і якось непомітно зникли, залишивши голоси авезидів далеко позаду. Він ще чув трелі, що доносилися здалеку, але слів розібрати вже не міг. А потім на зміну степам з їх мізерною рослинністю прийшло практично голе і кам'янисте нагір'я.

Дорога, якою йшов Яука, раптом ніби надломилась і зникла, розчинившись у новому, суворому ландшафті. Попереду були тільки пагорби та засіяні камінням височини. А за ними стіною стояли сірі, похмурі гори, що лякали своєю безкомпромісною неприступністю.

Лісовик звернув до озера, щоб відпочити перед довгою і складною дорогою. Ластівки здалеку помітили гостя і з радісним писком почали носитися, низько пролітаючи й майже торкаючись косматої голови лісовика своїми гострими крильцями. Вони кружляли над пагорбами, наздоганяючи один одного, круто падали вниз і прямували вгору. Яука поклацав язиком, вітаючи птахів. Ластівки відповіли дзвінким вереском і продовжили свої ігри.

Практично весь берег озера являв собою круте урвище. Але, в одному місці колись давно стався обвал і утворився пологий схил, по якому лісовик і мав намір спуститися до води.

Ластівкам тут було повне роздолля! Місць для нових норок навколо було достатньо, втім, як і вже готових гнізд, з яких виглядали цікаві голівки. Лісовик знову привітав птахів і обережно спустився до води.

Знявши заплічний мішок і залишивши його біля самої води, Яука по коліна зайшов в озеро. Вода була холодна і кришталево чиста. Джерела тут були скрізь: біля берега, на глибині та навіть біля самого урвища пробився ключик, який стікав тоненьким струмком в озеро.

Яука нахилився до води та зачерпнув її лапою. Потім тихенько клацнув язиком, викликаючи озерну наяду і подув на воду. Німфа чомусь не відгукнулася, хоча Яука достеменно знав, що вона тут є. Він покликав ще раз, але знову – тиша. Це було дуже дивно. Наяди, так само як і дріади завжди й скрізь відгукувалися на заклик лісовиків.

- Ех, – промовив Яука. – Чому ж ти мовчиш?

Він ще щось пробурмотів собі під ніс, а потім різко пірнув в озеро. На глибині серед каміння лісовик побачив маленьке тільце наяди й тьмяне світіння, що йшло від нього. Озерна німфа лежала на дні та не рухалася. Вона була зовсім крихітною і могла легко поміститися на лапі Яуки. Такими маленькими бувають ті істоти, які нещодавно з'явилися на світ. Лісовику, за все його довге життя, ще жодного разу не доводилося бачити новонароджену німфу.

Він озирнувся на всі боки, але більше ніде жодного світіння не виявив.

"Де ж твоя мама?" – подумав Яука й обережно підняв нерухому наяду.

На відміну від дріад, кожна новонароджена водяна німфа нерозлучна зі своєю матір'ю аж до того моменту, поки не знайдеться якийсь струмок або джерело, яке прокладе собі шлях і створить нове, нехай ще зовсім невелике водоймище. Ось тоді вона йде з материнського дому у своє власне царство, в якому житиме рівно стільки, скільки воно проіснує на білому світі.

Крихітна наяда повільно гинула, про що красномовно свідчило її тьмяне світіння. Ще раз озирнувшись, Яука став підійматися на поверхню, тримаючи тільце німфи у своїй напівприкритій лапі.

Вибравшись на берег, він дістав із заплічного мішка флягу. У ній була та сама джерельна вода, яку Данко набрав собі в дорогу. Обережно, щоб не завдати шкоди, лісовик опустив наяду всередину фляги, а сам сів на каміння і почав думати.

Як вчинити з водяною німфою і чим їй допомогти, він поки що не знав. Але й залишити її тут Яука теж не міг. Лісовик був майже впевнений у тому, що з озером не все так просто. Своїм нюхом він вловив присутність чужорідного предмета, з якого виходила небезпека. Цей предмет лежав заритий глибоко під камінням та піском на дні озера. Можливо, саме він і став причиною загибелі наяд. Але зараз у Яуки не було ні бажання, ні часу розбиратися в цьому.

Закрутивши флягу, він похитав головою і клацнув язиком.

- Ну, що, крихітко, – тихо промовив лісовик, – доведеться взяти тебе з собою. Шукатимемо тобі нову домівку.

Лісовик підвівся і закинув за плечі мішок, залишивши флягу з німфою в лапі.

"Ось тобі й відпочив перед дорогою, – він знову похитав головою, – але зволікати не можна!"

Видершись схилом, Яука пішов у бік гір.

Сонце повільно хилилося до обрію, і в повітрі висіло приємне, майже молочне тепло. Яука зітхнув, згадуючи свій рідний ліс. Як би він хотів зараз опинитись там, біля своєї нори та слухати тихий передзвін маленьких альв.

Над головою продовжували гасати невгамовні ластівки. Лісовик махнув їм на прощання і подумав, що звірі та птахи в Хорсинії, мабуть, зараз також радіють приємному вечору і готуються спати. Літо дарувало останні теплі дні. Скоро настане вогка осінь з вітрами та холодними дощами, а там вже й зима… Стільки роботи ще не зроблено, скільки всього не запасено, не підготовлено! Думки Яуки помчали наввипередки поки перед очима не сплив образ Данка.

"Данко..." - лісовик струсив головою і рішуче прискорив крок.

Ніч застала його в горах. На відміну від невисоких і зелених, схожих на великі пагорби гір, що відокремлювали Хорсинію від Волосії, ці були вищими й підступнішими. Пологі та порослі соснами знизу, вони плавно переходили в скелі, що прагнули вгору, де крім голого каменю на практично стрімких стінах більше нічого не було.

Скелі місцями примикали один до одного гострими боками, а де-не-де розходилися на крок, і тоді між ними відкривалася вузькою смугою прірва.

Спершу Яука просто йшов угору, не розбираючи дороги, між темними стовбурами сосен, що близько росли один до одного. Він вкотре здивувався такій величезній кількості кинутих дерев і згадав струнких і довговолосих дріад, що мешкали в сосновому бору Хорсинії.

Далі ліс почав поступово рідшати. Замість порослої мохом і травою землі стали все частіше траплятися голі кам'яні плити та виступи. А потім і зовсім Яука став відчувати лапами тільки тверду поверхню гори, яка все крутіше прямувала вгору.

І лісовик стрибав, перелазив і дерся, чіпко хапаючись за виступи. На кожному кроці Яуку чатували численні пастки та небезпеки: провали, прикриті камінням, печери, вхід в які відкривався прямо під ногами й несподівані, часті обвали. Окремі ділянки шляху лісовику допомагало проходити не тільки його вроджене чуття, а ще й нелюдська спритність.

До опівночі небо знову затягнуло, приховавши за пеленою хмар єдине джерело світла – зірки. Навколо одразу зробилося абсолютно темно, втім Яука не зупинявся. Він продовжував свій шлях, думаючи про Данка, про те, як знайде його і витягне з Асурти, щоб більше ніколи не відпускати… Такі думки надавали йому чимало сил і навіть додавали впевненості, що він все робить правильно.

До настання темряви флягу він ніс виключно в лапах, намагаючись зайвий раз її не трусити, щоб не турбувати маленьку наяду. Яука знав, що там, за горами, в Лелянії, є безліч озер, і він обов'язково знайде крихітній водяній німфі нову домівку, в якій вона зможе спокійно жити. Але з настанням ночі довелося перекласти флягу в заплічний мішок, щоб звільнити лапи.

- Нічого, нічого, – шепотів Яука наяді, перестрибуючи черговий провал. – Потерпи, маленька! Скоро ми виберемося! Ось тільки ніч мине… Я обов'язково знайду тобі новий дім.

Лелянія була найбільшою і наймальовничішою з усіх земель Ладаї. Навіть Хорсинія з її величезним лісом, річкою та долиною не могла зрівнятися з нею. Вічнозелені дерева, ялівцеві зарості та фіолетові від квітучого вереску схили пагорбів – все це було лише частиною загальної краси землі Лелі. Звичайно, лісовик ніколи там не був, але птахи, які прилітали у його ліс, часто співали про те, що бачили.

Яука рухався вперед, обережно ступаючи лапами на кожен камінь та довіряючи лише своєму надприродному чуттю. Камені тут були дуже рухливі. Будь-який невмілий рух міг викликати обвал. Лісовик подумав, що гори – єдине місце, де ніколи та за жодних обставин не жили духи. За все своє життя він ніколи не чув про душу каменя чи скелі.

- Звісно! - прошепотів він, переступаючи черговий хисткий валун. – У тому, що саме по собі позбавлене життя, духу не може бути. Та й взагалі, хто тут може вижити?

Над його головою швидко промайнула якась тінь. Яука побачив кажана.

- Хіба що, миші… - закінчив лісовик свою думку і став підійматися далі.

Перед світанком морок поступово розсіявся. Погляду лісовика відкрився чудовий краєвид на Лелянію, що розкинулася далеко внизу. Небезпечну і складну ділянку шляху він вже практично пройшов. Гори знову почали набувати зеленого забарвлення, залишивши позаду голі та непривітні скелі. Яука витяг із заплічного мішка флягу з наядою і неквапом попрямував униз схилом, покритим молодим сосновим лісом.

Світанок в горах – це завжди чудово! Лісовик насолоджувався красою пейзажу, ніжним ранковим теплом і думав, що обов'язково покаже Данку ці чудові місця. Удвох вони сидітимуть десь тут, серед сосен, і дивитимуться на світанок. А потім лісовик переведе свого людського сина через гори, і вони разом вирушать додому. 

Глава 7

Данко сидів на землі та щось будував із гострого, світлого каміння. Рушив і знову починав будувати. Його так захопив цей процес, що він зовсім не звертав уваги на те, що відбувалося довкола. А там кружляли демони. Данко не бачив ні величезних вихорів, що здіймалися вгору, ні вогняних швидких вогнірів. Все, що відбувалося поза полем його зору, ніби й не існувало зовсім.

Світле, довге волосся Данка стало сплутаним та сірим. Воно неохайними пасмами було розкидане по плечах і спині. Погляд був зосередженим, а колись чистий, блакитний колір очей у тьмяному світлі Асурти виглядав бляклим. Гарне обличчя Данка немов скам'яніло. Воно було блідим, майже білим, і не виражало жодних емоцій, окрім хіба що легкого роздратування, коли йому вкотре доводилося руйнувати те, що він щойно побудував.

На звуки Данко не реагував. Зовсім. Ні звук кам'яних брилів, що падали з гуркотом вдалині, ні тихе шарудіння за спиною не викликали абсолютно ніякого інтересу. Він просто будував, рушив і знову будував.

Помітно пошарпаний і почорнілий одяг Данка з лишком видавав в ньому людину, яка вже давно була у світі демонів. Асурта встигла повністю підпорядкувати його собі, змінивши зовні.

Дивна штука – час! Для когось біжить, для когось тече, а для когось зупиняється чи просто зникає. Асурта була завжди особливою. Якщо для всієї Ладаї час методично відраховував дні за днями, в Асурті він був більш вибірковим. Для когось час щедро відміряв літа чи навіть століття, а для когось – розтягувався до неймовірності.

Коли Данко тільки опинився у сутінках світу демонів, його накрила хвиля смутку та страху. Ні, не за себе. Він переживав за Яуку. Як йому тоді хотілося кричати:

- Батьку! Батьку! Вибач!

І він дійсно кричав, слухаючи, як швидко голос тоне в напівтемряві Асурти. Сум змінився відчаєм, на зміну якому прийшла слабка надія. Данко згадав про Ілея. І почалася низка довгих та нескінченних пошуків.

Данко шукав його всюди. Він підіймався на вершини високих гір, здираючи пальці в кров, і спускався в глибокі печери, але Ілея ніде не було. Ба більше, тут, в Асурті, він взагалі не зустрів жодної людиноподібної істоти. Навколо кружляли лише демони, які зло сміялися з нього і кричали, стрімко проносячись повз:

- Асінус! Асінус! Асінус!

Рани миттєво загоювалися, не викликаючи у Данка болісних відчуттів. Він не їв і не спав, не зупинявся ні на мить і не давав собі шансу навіть засумніватися у своїх силах.

Занурившись із головою у пошуки Ілея, Данко повністю втратив рахунок часу. Демони не давали йому спокою. Вони настирливо дошкуляли Данку, заважали йому і робили все, щоб він не втримався і впав чи просто розлютився. Якби не спритність і вроджене терпіння, демони з легкістю досягли б своїх цілей.

Незабаром Данко звик, що до нього звертаються не інакше як “Асінус”. Він навіть став відгукуватися, чуючи за спиною це незрозуміле слово, значення якого йому було зовсім невідоме. А потім щось у нього всередині ніби надломилося.

З кожним новим разом запал у душі Данко став згасати. Відчуваючи зміни, демони метушилися навколо все сильніше і сильніше. І ось одного разу настав момент, коли зникла надія, що зігрівала серце, а на зміну прийшла жахлива туга.

Данко сидів на краю величезного валуна і дивився порожнім поглядом перед собою. Пошуки Ілея не дали жодного результату, і він вирішив більше їх не продовжувати. Данку страшенно хотілося додому, але пам'ять останнім часом грала з ним злий жарт. Все, що було до Асурти, почало стрімко забуватися. Ні, Хорсинію він ще пам'ятав, але хто саме на нього чекав, кого Данко залишив у тій далекій землі, йому ніяк не вдавалося згадати.

- Асінусе… – чийсь голос, що пролунав зовсім близько, повернув його до реальності.

Данко озирнувся. Нікого не побачивши поруч, він знову втупився в порожнечу, намагаючись відтворити в пам'яті хоч одне знайоме лице зі свого минулого.

- Асінусе! – тепер вже наполегливо покликав хрипкий голос.

Данко знову озирнувся. Хвиля роздратування, що раптово піднялася, змусила його розлютитися:

- Демоне! Якщо ти хочеш щось сказати, з'явись! Я не маю наміру розмовляти з порожнечею!

- Добре… - задоволено простягнув хрипкий голос. – Асурта знає свою справу.

Данко смикнувся, маючи намір підвестися і піти геть, але демон поспішно відповів:

- Почекай, почекай!

То був Вогнір. Великий, з довгими та чіпкими язиками полум'я, що виривалися на всі боки. Але Данко було однаково. За час, проведений в Асурті, йому довелося побачити найрізноманітніших демонів: крихітних і величезних, швидких і повільних, що повзають і літають.

- Тобі щось треба від мене, демоне? – спитав Данко, насилу придушуючи в собі роздратування.

- І ти мене не пам'ятаєш, хлопче, – задумливо промовив Вогнір. – Яка ж ваша людська пам'ять слабка і нікчемна!

Він стояв величезним вогняним стовпом перед Данко.

- Чому я маю тебе пам'ятати? Таких, як ти, тут багато.

- Таких, як я, ніде нема! – заперечив Вогнір, і в його голосі виразно почулася поблажливість.

- Чому ж? – зло обізвався Данко.

- Тому, що я – Елаг!

- І що з того?

- Асінусе! – гримнув Вогнір, і вогняний стовп його тіла виріс на неймовірну висоту. – Я – Елаг! Я – владика Асурти та Ладаї!

Данко байдуже дивився на нього. Ні почуте ім'я демона, ні титули, якими Вогнір нагородив себе нічого не означали для нього.

Елаг був розлючений. Язики полум'я люто виривалися з його тіла, майже торкаючись Данко, що сидів на камені.

- Кого ти шукаєш у моєму світі? – вигукнув Вогнір.

- Я вже нікого не шукаю, – спокійно обізвався Данко.

- А кого ти шукав?

- Ілея…

- Так знай, хлопче! Я його вбив! – здавалося, що Елаг спеціально шукав у Данка болючі точки.

- Вбив? – Данко підвів на демона стривожені очі. – Коли? Чому?

- Добре… – знову задоволено простягнув Вогнір. – Як тільки ти почав свої пошуки… Розумієш, хлопче, Асурті Ілей став без потреби. Гору свою він уже майже добудував. Навіть без кількох верхніх шарів вона виконувала свою функцію. Та і я не міг припустити, щоб ви зустрілися.

Данко зістрибнув з валуна і задумливо пошкандибав геть.

- Невже ти засмутився? – хрипко крикнув йому навздогін демон. – Я думаю, що ти навіть уявлення не маєш, хто такий Ілей. Я не правий? Спробуй згадати!

Данко продовжував повільно йти, немов слова Вогніра були призначені не йому, але раптово зупинився. Якийсь час постоявши на одному місці, він різко розвернувся.

- Що зі мною? – закричав Данко, схопившись за голову і злякано дивлячись на демона. – Чому я нічого не пам'ятаю?

І справді. Всі його спроби згадати хоч щось про Ілея ні до чого не привели. Данко все забув. Голову застилала тягуча і щільна пелена, побороти яку у нього ніяк не виходило.

Елаг повільно наблизився.

- А ти, хлопче, можеш мені ще знадобитися… – задумливо промовив він. – У тебе гарне, міцне тіло… Ладая з радістю прийме тебе назад…

Данко тяжко дихав. Він стояв перед Вогніром згорблений, зі сплутаним, брудним волоссям. Почорніла сорочка була місцями сильно порвана, запалі очі стали майже безбарвними. Того статного молодого чоловіка, якого Хорсинія знала раніше, більше не існувало. Асурта жадібно випила всю життєву силу Данка.

- Так, хлопчику… – знову промовив Елаг, присунувшись ще ближче і стримуючи вогняні язики. – Недарма Грім обрав твоє тіло. Ти – чудовий варіант. Треба тільки...

Данко нічого не відчув, коли Вогнір торкнувся його чола.

- Асінус Дамнат! – голосно промовив Елаг. – Будь ти проклятий навіки!

Тієї ж миті Данко просто знепритомнів... Щось десь розкотисто грюкнуло, ніби в Асурту несподівано увірвалася гроза. Весь простір спалахнув, ставши на одну мить яскраво червоним.

Коли Данко прийшов до тями, поруч нікого не було. Він лежав на спині. Його руки та ноги були широко розкинуті. Що сталося з ним, Данко не пам'ятав. Був лише тривожний, розмитий спогад про когось, хто залишився десь далеко-далеко звідси.

Данко сів на землю і почав перебирати каміння, що лежало поряд. Яке дивне воно було! Гострокутне, біле і витягнуте, воно нагадувало йому… Данко задумався, намагаючись зрозуміти, що саме воно йому нагадувало, але так і не згадав. Каміння було приємно брати, тримати в долоні, а потім акуратно складати в несподівані форми та фігури. А ще можна було побудувати гору, на кшталт тієї, трохи недобудованої, що височіла вдалині.

Данко уважно глянув на гору і подумав, що вона дуже гарна. Ніколи й ніде йому не доводилося бачити настільки величний витвір, від якого навіть важко було відірвати погляд!

З того часу Данко почав будувати. За допомогою світлих, довгих каменів він намагався відтворити щось схоже на ту гору, але щоразу розчаровувався, рушив і починав все заново.

Демони, що кружляли навколо, тільки спостерігали за Данком, не заважали та не намагалися відвернути його від заняття. Все, що вони могли зробити, це тихо прошепотіти, проносячись повз:

- Асінус… Асінус…

Але Данко не відгукувався на їхній голос. Він взагалі перестав на щось реагувати, ніби оглохнув і осліпнув для всього світу. Тепер він жив у своєму власному просторі, де крім нього самого та каміння більше нічого не існувало.

- Хлопчику… – хрипко шепотів за спиною Данка Елаг. – Ще трохи й ти будеш готовий...

Для Данка час зненацька зупинився. Якщо у всій Асурті він мчав з величезною швидкістю, для нього був зроблений особливий виняток. А потім настала мить, коли Данко підняв очі до порожнього, чорного неба і вимовив єдине слово, яке вже досить довго важким дзвоном брязкотіло у нього в вухах:

- Асінус!

- Бачу, ти готовий, хлопче, – хрипко промовив голос.

Данко з подивом подивився на вогненний стовп, що ніби з-під землі з'явився прямо перед ним, і вперше за довгий час відклав камінь убік.

- Хто ти? – спитав він, дивлячись безбарвним і порожнім поглядом на демона.

- Я – твій новий дух.

- Що мені треба робити?

- Відкрий рота якомога ширше!

Данко так і вчинив. Він байдуже спостерігав, як Вогнір стиснувся в маленьку вогненну кулю і наблизився до його обличчя. Полум'я миттю обпалило вії та брови, а на лобі від жару виступили великі краплі поту. Трохи повисівши в Данка перед очима, куля швидко влетіла йому в рота, зсередини вражаючи вогнем тіло до самих кісток.

Зігнувшись навпіл від болю, Данко впав на землю. Він голосно стогнав, та хрипів. Вогонь обпалив його горло і нутрощі, змусивши Данко судомно стиснути руками шию і корчитися, лежачи на боці. Потім він зненацька затих. Пролежавши якийсь час без руху, Данко слабко поворухнув руками та ногами. На щастя, він був живий…

Елаг дуже рідко використовував цей фокус. Усього двічі за все своє існування. Вперше він так зробив, коли в Хорсинії з'явився Великий Грім. Щоб здійснити подібне, потрібно мати чимало сил та часу. Спочатку треба знайти відповідну живу істоту з вродженими здібностями, такими як сприйнятливість та довірливість. Далі – спустошити його. На цей раз Асурта допомогла Елагу, і йому не довелося особливо перейматися. Навіть тут, у світі демонів, очікування на момент, коли Данко все забуде, зайняло багато часу.

Завершальний етап був найголовнішим. Він вимагав певної вправності та терпіння, чого багатьом демонам просто не вистачає. Треба сказати, Елаг обидва рази побоювався, що в нього нічого не вийде. Він чудово знав, наскільки вразливим є людське тіло і як легко позбавити його життя. Попри те, що в Асутрі всі рани швидко затягувалися, смерть людини могла наступити досить легко, якщо до неї був причетний демон.

Елаг зайняв тіло Данка. Всупереч усьому воно вижило і навіть змогло самостійно піднятися на ноги. Каламутними та запалими очима людини на гори Асурти тепер дивився Вогнір, наміри якого були загалом зрозумілі. Він хотів повернути собі владу, втрачену колись. Тіло Данка для цієї мети цілком підходило, всупереч тому, що воно давно втратило свою людську привабливість.

У той момент, коли Елаг робив свої перші кроки у новому тілі, в одній із підземних печер Асурти голосно зітхнув і розплющив очі Ілей. Навколо було темно, але темрява все ж таки не була непроглядною. Були видні обриси сірих кам'яних стін, що здіймалися угору і чомусь плавно хиталися. А далеко попереду світлою плямою на тлі загальної напівтемряви виділявся розмитий вихід із печери.

Ілей лежав спиною на дрібному і вологому камінні, несподівано холодному для землі Асурти.

- Де це я? – промовив він, з подивом розглядаючи дивний простір над собою.

- В мені, – відповів дзвінкий голос.

Ілей смикнувся, відчайдушно намагаючись підвестися, що виявилося зовсім нелегко. Все його тіло було немов залите чимось рідким, густим і дуже важким.

- Відпусти… – прогарчав Ілей.

- Добре, – озвався голос.

Ілей з полегшенням відчув, як щільна в'язка маса повільно сповзла з нього. Він озирнувся, розглядаючи місцевість довкола. Тут було незвично сиро. Ілей так давно перебував у спекотній Асурті, що навіть забув, яким свіжим може бути повітря. Він із шумом вдихнув і видихнув. Потім ще й ще раз, насолоджуючись прохолодою та вогкістю.

Поруч був Фазі. Тіло Меркура продовжувало аморфно рухатися, зберігаючи при цьому подобу фігури, де на трохи витягнутій частині тулуба розташовувалося одне єдине око.

Вдосталь надихавшись, Ілей спробував встати на ноги.

- Що зі мною сталося? – спитав він, ледь тримаючись та розправляючи за спиною обпалені крила.

- Тебе намагалися вбити.

- Хто?

- Вогнір…

- Навіщо? – здивувався Ілей.

- Мабуть, у тебе є вороги в Асурті…

Фазі розплився по землі тонкою калюжею і задумливо прикрив око.

- Де ми?

- У печері…

- Це я і без тебе бачу, – огризнувся Ілей. - Чому тут?

Меркур знову зібрався до об'ємної форми.

- Я тебе сховав.

- Навіщо?

- Той, хто намагався тебе вбити, думав, що ти мертвий, – відповів Фазі, пильно дивлячись Ілею у вічі. – Я не хотів доводити йому протилежне й сховав тебе у своєму тілі.

- І довго я так… – голос Ілея зовсім трохи здригнувся.

Ледве відчутна нотка подяки пролунала в ньому, але Меркур її відразу вловив.

- Довго, – Фазі задоволено булькнув і знову розплився калюжею. – Так довго, що той, хто намагався вбити та той, хто шукав, встигли забути про тебе…

- Про що ти? – пробурмотів Ілей, розглядаючи чорні, рвані уривки шкіри на крилах.

- Тебе шукала одна людина, але я не дозволив йому побачити…

- Людина? – задумливо спитав Ілей, змахнувши пораненими крилами. – Яка ще людина?

Печера була великою. Він не зачепив жодної стіни навіть кінчиком крила.

- Данко...

- Я такого не знаю.

Ілей ще раз змахнув крилами й повільно склав їх за спиною. Нахмурившись, він стояв, майже не рухаючись. Дихання з гучним свистом виривалося з його грудей.

- Я не можу літати, – тихо прошепотів він.

Коли усвідомлення безпорадності накрило його, наче лавина, Ілей різко сіпнувся і зло крикнув Меркуру:

- Чуєш, демоне! Я не можу літати! Як мені гору добудувати? Чому Асурта не вилікувала мене?

Фазі задумливо ковзнув поглядом по крилах і нічого не відповів. Потім він мовчки зібрався в тривимірну форму і повільно поплив до виходу з печери. Важко дихаючи, Ілей спостерігав за демоном, що віддалявся. Біля самого виходу Меркур зупинився і дзвінко промовив, не обертаючись:

- Ти вже не потрібний ні Асурті, ні Ладаї, ні навіть самому собі! Даремно я врятував тебе…

Він поплив далі, не поспішаючи, ніби до останнього чекав, що Ілей його гукне. Через деякий час аморфне тіло Фазі стало далеким та слабо помітним, а потім повністю згинуло у вічних сутінках Асурти.

Ілей залишався стояти на тому самому місці. Він згорбився і не ворушився, лише галасливе, глибоке дихання видавало в ньому живу істоту.

“Атора Вейрі, – промайнула в голові Ілея давня фраза, вимовлена колись Дего. – Атораааааа Веееерііііііі!"

Що вона означала, Ілей досі не знав, але саме зараз йому страшенно захотілося крикнути її. І не один раз, а кричати, репетувати, кликати на допомогу… Волати що було сил, з усією своєю нелюдською силою. Саме волати про допомогу!

Кого звати? Меркура? Мабуть, так. Ці два незрозумілі слова – все, що залишилося від Дего. Вони врятують його і захистять, а ще станеться щось дуже важливе, але... Але він зібрав усю свою волю в кулак і придушив дурну, миттєву слабкість. Ілей промовчав. 

Глава 8

Лелянія зустріла Яуку медово-гіркими пахощами. Гори плавно переходили в мальовничі, фіолетові пагорби, вкриті від підніжжя до вершини вічнозеленими чагарниками вересу. То була чудова земля, від виду якої просто захоплювало дух.

Лісовик йшов по вересовому пустищу Лелянії та вдихав на повні груди аромат стривожених квітів. Йому несподівано згадалася Ірада, його рідне болото, і зовсім трохи – власне дитинство. Яука й сам не знав, чому запах вересу навіяв такі спогади. На душі в нього в той момент було так приємно й спокійно, що він навіть мружився від насолоди, як величезний лісовий кіт.

Так потужно й вільно, як тут, верес не зростав більше ніде. У Хорсинії він іноді зустрічався на схилах та на невеликих, світлих галявинах одинокими кущами чи нечисленними родинами. А тут, у Лелянії, було справжнє вересове царство!

Яука зупинився і вкотре глибоко вдихнув аромат.

- Гей! – почувся десь тоненький голосок.

Лісовик зупинився і пошукав очима того, хто його покликав, але крім комах і різноколірних грайливих метеликів нікого не побачив.

- Гей, Стінь! – знову пролунав голосок, але вже зовсім поряд.

Лісовик швидко обернувся і побачив крихітну, майже прозору істоту з крильцями, як у бабки. Вона метушливо літала над квітами вересу.

- Ти хто? – запитав Яука.

- Хто я? – дзвінко засміялася істота. – Не сміши мене, Стінь! Для чого ти тут? Якщо вари шукатимуть тебе, вони розтопчуть все навколо!

- Навіщо мене шукати якимось варам? – здивувався лісовик.

Істота нічого не відповіла і стрімко злетіла. Яука провів її поглядом і збирався було йти далі. Раптом маленьке створіння опинилося прямо перед його носом.

- Ходімо зі мною, Стінь, – змовницьки прошепотіла істота, як бабка, потріскуючи своїми крильцями.

- Куди?

- Я відведу тебе до струмка.

Лісовик глянув на флягу з наядою.

- Веди!

Істота миттю помчала геть, і Яуці нічого не залишалося робити, крім, як кинутися її наздоганяти. Він зовсім не дивився на всі боки, бо намагався не випустити з виду метушливі крильця, що поблискували попереду, що. А там летіла вже ціла зграйка крихітних, прозорих створінь. Він звернув на них увагу лише тоді, коли тонкі, дзвінкі голосочки злилися в один веселий хор:

- Стінь біжить! Стінь біжить! Стінь біжить!

Лісовик притиснув флягу до грудей, з подивом розглядаючи істот, що пурхали поруч із ним.

Раптово він відчув лапами, що біжить вже не по землі. Яука зупинився і глянув униз. Очима він бачив, що так само стоїть на покритому вересом схилі пагорба. Але лапами лісовик виразно відчував крижану воду, немов ступив у джерела біля свого болота в Хорсинії.

Яука став повільно спускатися з пагорба і відчував, що заходить у примарну воду все глибше і глибше. Найцікавіше, що маленькі створіння зупинилися позаду і не летіли далі. Вони напружено дивилися йому вслід, хіба що стрекотіння крихітних крилець видавало їхню присутність.

"Що все це означає?" – губився в здогадах Яука, ще раз оглядаючись на зграйку.

Та істота, яка летіла попереду, кудись зникла, тому лісовик дійшов висновку, що над ним, мабуть, просто пожартували.

Яука продовжував спускатися з пагорба і при цьому ясно відчував холодну воду, яка вже досягла його шиї. Лісовики не бояться холоду чи спеки – так влаштовано їхнє тіло. Будь-які найглибші річки або озера вони можуть перейти прямо по дну, не відчуваючи потреби в повітрі.

Опинившись із головою у невидимій воді, Яука з цікавістю йшов далі. Він не відчував жодної небезпеки й з цікавістю розглядав на всі боки. А навколо, як і раніше, цвів верес, який ніби й не помічав, що знаходиться на дні. Для вереса, пагорба та сонця цієї річки просто не існувало.

У товщі води звуки, що долинали з суші, робилися глухими та зовсім незрозумілими. Лісовик не почув, як з жахом закричали маленькі істоти, коли побачили, що він вільно крокує дном невидимої річки. Зирнувши вгору, він тільки помітив, що створіння з метушливими крильцями стрімко розлетілися на всі боки.

"Дивні вони", – все, що подумалося в той момент Яуці.

Він розкрив флягу й акуратно перевернув її горлянкою донизу. З фляги повільно потекла вода, розчиняючись у примарній річці. Крихітна наяда нерухомо зависла перед Яукою.

“Ну що, маленька? – подумки спитав лісовик, розглядаючи, як химерно переливалося її тільце у променях сонця. – Подобається тобі така домівка?"

Немов у відповідь на його запитання, наяда ворухнулася, здригнулася і стрімкою іскоркою помчала між пагорбів, де змійкою звивалася невидима річка Лелянії.

"От і славно! – подумав Яука, дивлячись їй услід. – Бодай щось корисне я зміг зробити".

У піднесеному настрої він став підійматися схилом пагорба на поверхню.

Вибравшись із примарної річки, Яука зняв заплічний мішок і з подивом виявив, що той повністю сухий, втім, як і все його волохате тіло. Це було дивно, адже він готовий був присягнути чим завгодно, що тільки-но був на дні справжнісінької річки, хай і невидимої.

Лісовик подивився вниз і ясно відчув, як маленька наяда радіє своїй новій домівці. Він був щасливий, що в нього все вийшло.

Флягу Яука поклав у мішок – тепер вона була йому не потрібна. Закинувши мішок за плечі, лісовик озирнувся на всі боки. Сонце підіймалося все вище. Навколо розливалося ніжне ранкове тепло. Вітру не було зовсім. Поглянувши ще раз туди, де між пагорбами бігла невидима річка, він махнув на прощання лапою і вирушив у північному напрямку.

Яука крокував, не розбираючи дороги, навпростець через вересові пагорби. Гори та примарна річка залишилися за його спиною. Він знав, що Лелянія – велика земля. Щоб перейти її з півдня на північ, йому доведеться провести в дорозі кілька днів і ночей. Але ще він знав, що заради Данко готовий до будь-яких випробувань, хоч би чого вони йому коштували.

Не встигнувши перейти через перший пагорб, Яука почув за своєю спиною тоненький голосок істоти з крильцями:

- Стінь живий…

Лісовик зупинився і не повертаючись запитав:

- Ви хотіли втопити мене в річці, яку не видно, так?

- Так...

- Чому?

- Стінь – поганий… Там, де він, чекай на біду… – відгукнулися хором десятки маленьких створінь за його спиною. – Земля Лелі не повинна носити на собі Стінь!

- Добре, – сказав Яука. – Я зараз повільно повернуся, і ви мені до ладу все розповісте, тому що я – не Стінь.

- Не Стінь… – зашепотіли істоти. – Він – не Стінь…

Яука обережно обернувся. Тремтячи крильцями, зграйка дивилася на лісовика зі страхом та здивуванням. Яука посміхнувся. Йому чомусь стало весело. Крихітні створіння нагадали йому маленьких альв. Як же він скучив за їхніми тоненькими голосами! Як би він хотів зараз опинитися у своєму рідному лісі та слухати їхні пісні!

- А ви співати вмієте? – несподівано запитав він.

- Ні, – несміливо простягла зграйка.

- Добре… Розкажіть мені, хто такий Стінь, і чому ви його не любите.

Зграйка занепокоїлася. Істоти мовчали, поглядаючи на Яуку. Але тут одна крихітка підлетіла прямо до очей лісовика і дзвінко крикнула:

- Чого ви боїтеся? Ви, що, не бачите, що ЦЕЙ дійсно не Стінь? Стінь одразу б потонув, а ЦЕЙ йшов дном, як ні в чому не бувало!

Зграйка зашепотіла. Найсміливіша істота продовжила:

- Розумієш, чужинець… Ми, анімаї, живемо у квітах вересу. Тут наша земля, яка споконвіку належала племені анімаїв. Вари не ходять у наші пустищі, не топчуть наші домівки.

- Вари? – перепитав Яука.

- Вари… Створіння, що носять на своїй шкірі іншу шкіру…

- Зрозуміло, – кивнув лісовик. – Це – люди. Селища людей далеко звідси?

- Так, – хором відгукнулася зграйка. – Далеко!

- Добре. Розповідайте далі.

- Стінь завжди жили з варами, – продовжив сміливий Анімай. – Стінь їх оберігають, але насправді це не так. Насправді стінь ненавидять людей.

- Ненавидять?

- Так! Ми це точно знаємо! – хором відповіли анімаї і відчайдушно замахали своїми прозорими твердими крильцями, від чого Яуку обдало невеликим вітерцем.

Сміливий Анімай підлетів до самого вуха лісовика і пошепки, ніби розкривав жахливу таємницю, промовив:

- Вони прикидаються, вичікують... Але одного разу настає момент, і вар засинає, ні про що не підозрюючи. Ось тоді приходить його Стінь і посипає вара квітами вересу.

- І що з того? – не зрозумів Яука.

- Як що? – хором здивувалася галаслива зграйка анімаїв.

- А те, що вари зникають, – суворо, як тільки міг, промовив Анімай, підлетівши до своїх.

- Як зникають?

- Вони перестають бути варами та стають нами.

- Вами? – щиро здивувався Яука. – Тобто, ви всі були людьми?

- Так, – сумно кивнули маленькі істоти.

- І люди ні про що не здогадуються? – спитав лісовик, не особливо вірячи в таку історію.

- Деякі вари здогадуються і самі намагаються зловити свого Стінь за збиранням квітів вересу.

Лісовик озирнувся. Навколо було безкрає море вересу. А пагорби, на яких він ріс, нагадували гребені хвиль.

- Чому ж людям не схопити стінь у своїх будинках? – запитав Яука.

Анімаї дзвінко засміялися, ніби лісовик вдало пожартував.

- Стінь зовсім невидимий! – сказав сміливий Анімай тоном, яким всезнаючі дорослі зазвичай звертаються до дітей. – Він приймає вигляд тільки тут, серед вересових пустищ.

- А ще ми знаємо, що жоден стінь не вміє плавати, – вигукнув тоненьким голоском хтось зі зграйки.

- Тепер зрозуміло, – кивнув Яука. – І багатьох ви вже так... втопили?

Анімаї переглянулись.

- Поки що нікого… Ти ж точно не стінь? – підлетівши до самого носа лісовика й уважно дивлячись йому у вічі, спитав сміливий Анімай.

Яука насилу стримався, щоб не розреготатися.

- Ні, – придушивши сміх, якомога спокійніше відповів він. – Я – лісовик.

Анімаї знову переглянулись.

- Ми не знаємо, хто такі лісовики, – відповіли вони хором.

Яука глянув на сонце, яке вже було досить високо. Потім подивився в далечінь, на північ. Махнувши на прощання лапою, він рушив у дорогу.

- Бувайте, анімаї! – не обертаючись, крикнув лісовик зграйці маленьких істот. – Може, побачимось ще!

Яука намагався йти швидко. Попереду на нього чекав довгий шлях, а він так багато часу втратив посеред вересу.

“Пробач, Данку, – думав він. – Я вже поспішаю до тебе, синку!”

Незабаром пагорби перейшли у квітучі величезні луки. Попереду, вдалині, виднілася тонка смужка лісу. Аромат вересу ще довго лоскотав носа Яуці, хоч поблизу вже не було видно жодного квітучого куща.

Лугові квіти пахли інакше. У їхніх пахощах не було тієї настирливої гіркоти, що була присутня на пагорбах. Тут відчувалася ніжна насолода з пряним присмаком від запашних польових трав.

Лісовик думав про маленьких анімаїв. Він до кінця не повірив у їхню історію про підступних стінь. Перекази розповідали, що на цій землі люди споконвіку жили разом із незвичайними створіннями, ділили з ними їжу та дах над головою. В легендах не було навіть найменшого натяку на те, що стінь могли становити якусь небезпеку для людей.

Думки про дивних створінь не покидали Яуку. Раптом йому страшенно захотілося на власні очі побачити стінь, що жили з людьми.

"Або відчути", – додав він подумки сам собі, згадуючи про невидимість істот.

Яука напружив слух і зір. Ліворуч, у західному напрямку, він почув людські голоси й побачив будиночки села. Це було досить далеко від того місця, де він зараз перебував.

Лісовик глянув на сонце і прикинув, що надвечір, скоріше за все, встигне туди дістатися. Він розумів, що втратить половину дня шляху, але вирішив, що вночі не відпочиватиме й обов'язково надолужить втрачений час. Подивившись ще раз у далечінь, де темною стіною стояв ліс Лелянії, він повернув ліворуч і попрямував до селища.

Весь луг неймовірно голосно гудів, дзижчав і стрекотів. Літо ніби й не збиралося покидати цю гарну землю. Тут не відчувалося обережної ходи осені: не було зворушене жовтизною листя, не стирчали засохлі стебла відцвілих рослин. Все було ще в самому соку: цвіло, росло і зеленіло.

На заході сонця лісовик дістався людського поселення. До самих будинків він вирішив не підходити, а вибрав стіг сіна на околиці, швидко закопався в нього і завмер. До найближчої хатини було рукою сягнути. Лісовику з його надзвичайними здібностями не складало особливих труднощів добре бачити та чути все, що відбувалося навколо.

Спершу нічого цікавого для себе він не виявив. Люди, як і скрізь, займалися своїми звичними справами. З приходом ночі звуки стихли, погасли вогники у вікнах, і всі лягли спати. Ось тут Яука і побачив дивну істоту. Ні, не побачив! Відчув кожною ворсинкою свого волохатого тіла.

Воно було і справді невидимим. Хоча легким і прозорим назвати його ніяк не виходило. Воно було великим та щільним.

«Як густе повітря», – подумав лісовик і почав спостерігати.

Стінь ходив по хаті, нахилявся над сплячими та прислухався до їхнього дихання. Яука уважно стежив за істотою, але нічого небезпечного, про що йому розповідали маленькі анімаї, не бачив.

Стінь зупинився біля ліжечка дитини. Він довго і напружено вдивлявся в обличчя сплячого, а потім різко сіпнувся. Поспіхом діставши звідкись з повітря букет вересу, він почав відривати від гілок пелюстки квітів і кидати на дитину.

Яука був схвильований. Пам'ятаючи почуте про підступність стінь та їх ненависть до людей, лісовик вискочив зі свого укриття і кинувся до хати. Стрибнувши у прочинене вікно, він накинувся на Стінь, що стояв нерухомо. Коли вони доторкнулися один одного, лісовик відчув, як його волохате тіло поринуло у щось м'яке і тепле. Стінь від несподіванки вигнувся дугою і потоком повітря вмить втягнувся в пічний отвір.

Яука подивився на всі боки. Стінь він більше не відчував. Найімовірніше, той димарем вилетів в трубу. Зазирнувши в ліжечко, лісовик побачив малюка. Той мирно сопів і посміхався уві сні. На ньому лежало кілька фіолетових пелюсток. Знайомий аромат вересу залоскотав лісовику носа. Яука не втримався і голосно чхнув.

- Ти-хі-ше… – прошепотів за вікном низький голос, розтягуючи склади, наче співаючи їх.

Яука озирнувся. У місячному світлі біля відкритого вікна він побачив безформний, майже прозорий силует Стінь, що нагадував невелику хмаринку.

Лісовик ще раз поглянув по сплячу дитину. Не відчувши жодної загрози для життя малюка, він вибрався з дому і прикрив за собою шибку.

- Хто ти та-кий? – співаючи спитав Стінь, коли Яука опинився зовні.

Від Стінь йшло спокійне відчуття, від якого так і хотілося поринути в дрімоту.

- Я – лісовик...

- Так… – простяг Стінь. – Я зна-ю лі-со-ви-ків…

У Яуки виникло непереборне бажання знову доторкнутися до його м'якого, невидимого тіла, наче провалитися в пухнасту хмаринку.

- Навіщо ти розкидав верес над дитиною? – спитав лісовик, пам'ятаючи, що його так налякало.

- Лі-ку-вав… – заспівав Стінь. – Стінь з дав-ніх ча-сів лі-ку-ють сво-їх лю-дей кві-та-ми ве-ре-су.

Лісовик замислився. А це дійсно було правдою. Ірада завжди сушила гілочки вересу та робила з них відвари.

- І верес завжди лікує?

- Ні… – скрушно озвався Стінь. - І-но-ді ве-рес за-би-ра-є лю-ди-ну до се-бе.

“Ось тобі й новина! – подумав Яука. – Спершу стінь були підступними вбивцями, а тепер – сам верес!"

- Навіщо вересу людина?

- Щоб пе-ре-тво-ри-ти на а-ні-ма-я, – проспівав Стінь і якось змарнів. – А-ні-ма-ї – хра-ни-те-лі пу-сти-щів. Ве-рес а-бо лі-ку-є, а-бо вби-ва-є... Час-ті-ше все ж та-ки лі-ку-є. Без ньо-го бу-ло б зов-сім по-га-но...

Яука дивився на хмароподібного Стінь. За його відчуттями той справді щиро переживав.

- Ця дитина не помре, – промовив лісовик. – Я це бачу.

- Я зна-ю, – тихенько простягнув Стінь. – Ве-рес ка-же ме-ні, ко-ли за-бе-ре лю-ди-ну до пус-тищ…

Стінь перетворився на струмінь туману й почав повільно втягуватись у віконну щілину.

Яука подумав, що земля Лелі має право на свої таємниці. Він ще трохи постояв біля мирно сплячої людської домівки, спокій якої вартував великий та турботливий Стінь. Потім поправив заплічний мішок, озирнувся і під заливистий спів нічних птахів вирушив в дорогу. 

Глава 9

Елаг йшов усе впевненіше. Тіло Данка слухалося його повністю, але не вистачало ще трохи досвіду та практики. Одного разу він навіть невдало впав й сильно розбив коліно, коли з розбігу намагався перестрибнути через невелику ущелину. Рана швидко затягнулася, дозволивши негайно продовжувати шлях. Незабаром таке вміння стало даватися Елагу вже набагато легше.

- Треба нам з тобою, Асінусе, гарненько подбати про це тіло, – бурмотів Елаг собі під ніс. – Занадто ти, Асінусе, його запустив. Ладая має побачити його таким самим, яким воно було до Асурти.

Елаг йшов до північних кордонів світу демонів. Там, у підземних печерах, був прихований прохід у Ладаю, про який розповідали стародавні перекази Асурти. Як виглядають двері, де точно їх шукати – про це, щоправда, знань не збереглося.

Згідно з легендами, таємним проходом міг скористатися тільки той, хто не був народжений в Асурті. Саме тому для демонів його ніби й не існувало зовсім, як би наполегливо вони не намагалися його знайти. Навіть сам Елаг довго бився над загадкою печер, але так і не зміг відшукати двері в Ладаю. Зараз він йшов до підземних печер з єдиною метою: перехитрити давню магію, використовуючи для цього тіло Данко.

Про недосконалість людського тіла Елаг міркував часто і з відразою. Проте, він дивувався його надзвичайної стійкості в найскладніші моменти існування. Він думав про те, наскільки життя людини миттєве й непередбачуване. Як легко і просто його можна відібрати та настільки складно створити та виростити. Усе це викликало в Елага не те що огиду, а скоріше роздратування та неприязнь.

Він не любив людей за їхні слабкі тіла та зі зневагою ставився до будь-якого прояву вищих почуттів. Елаг вважав їх якщо не підробленими, то просто не притаманними людям. Втім, як і решті тварин Ладаї.

Тіло Данка змушувало Елага відчувати змішані емоції. З одного боку його мучила відраза, а з іншого – жага влади й помсти змушувала змиритися з тимчасовими незручностями та слідувати хитромудрому плану. Занадто довго він був заточений в Асурті. Але час обов'язково все розставить на свої місця.

І Елаг завзято рухався вперед. Йому іноді навіть подобалося ось так повільно та безглуздо долати невеликі перешкоди, які він раніше просто не помічав. У такі моменти він відчував легку поблажливість і навіть трохи радів своїм успіхам. Але частіше Елаг перебував у звичному йому стані, коли хвиля за хвилею його накривала злість та роздратування від незграбності людського тіла.

Печери Асурти знаходилися на півночі. Хоча у світі демонів південь та північ були відносними поняттями. Тут не було ні сезонів, що змінювали один одного, ні світанку, ні заходу сонця, ані дня і ночі. Навіть ландшафт особливо не відрізнявся. Червоне світло однаково тьмяно освітлювало кам'янисту рівнину на всій величезній землі Асурти.

Елаг добре знав ці місця. Давним-давно тут була його гора, невідомо ким і коли споруджена. Не висока і не низька, звичайнісінька на вигляд гора тільки з непростим овуміром, з якого і з'явився Елаг.

Щоб осягнути таємницю створення своєї гори, він методично виспівував одного за іншим меркурів, але крім давніх законів Асурти, десятка переказів та ще чогось там про ієрархію демонів нічого нового для себе так і не з'ясував.

- Печери… – глухо промовив Елаг, примруживши очі.

І справді. Попереду в червоних сутінках виднілася довга, невисока гряда. Колись вона була прихована від усього світу Асурти щільним шаром густого й майже бурого туману. Елаг ще пам'ятав той час, коли туман, наче стіна, нікого не підпускав до печер. Але, коли Адонай запечатав світ демонів, туман чомусь розвіявся.

Елаг підійшов ближче. У кам'яній стіні на великій відстані один від одного розташовувалося два округлі входи настільки правильної форми, ніби вони були чітко окреслені та вирізані кимось вручну.

Усередині обидві печери мали широкі приміщення, які поступово звужувалися, йдучи вглиб й вниз під землю. В якій із них були таємні двері в Ладаю, Елаг не знав. Як, не знав він і того, яким незбагненним чином шукатиме її, перебуваючи в незграбному людському тілі. Але Елаг був не з тих, хто швидко здається. Він рішуче увійшов до ближньої печери, задумливо провівши рукою по рівному, гладкому каменю.

У печері пахло вогкістю. На відміну від усієї Асурти, де вічна спека щільною пеленою висіла в повітрі, тут було волого й прохолодно. Елага раніше завжди дивував цей факт, але він знайшов йому пояснення. Виспівуючи чергового меркура, він отримав знання про географію світу демонів.

Виявилося, що Ладая стикалася з Асуртою саме у цьому місці. З одного боку була північна та холодна земля Дийнонія, а з іншого – спекотна Асурта. Кожна з них вносила свої корективи до сусіднього світу. Саме тому навіть у крижаній Дийнонії були місця, де завжди танув сніг та не промерзала земля.

Елаг мав намір не втрачати даремно жодної миті й швидко кинувся вглиб печери. Що далі він просувався, то темніше ставало навколо. Людські очі влаштовані так, що морок – практично непосильна перешкода для них. Елаг за своїм звичаєм розлютився.

- Прокляте тіло, – роздратовано прошепотів він, намагаючись руками намацати стіну.

Він зупинився й замислився. Йти наосліп не можна, оскільки печера могла приховувати в собі безліч смертельних небезпек. Але й кинути людське тіло навіть на мить було неможливо. Дуже вже Елаг боявся, що давня магія відразу розкриє обман, і все буде марно.

- Кляте тіло! – знову пробурчав він.

Елаг неквапом ступав, витягнувши вперед обидві руки. Намацавши стіну печери, він вирішив йти виключно вздовж неї, ретельно перевіряючи ногою кожен свій наступний крок. Так він рухався досить довго, поки зрештою не натрапив на глуху стіну.

- Кляте тіло! – пошепки вилаявся Елаг і сів на земляну підлогу, притулившись спиною до стіни.

Вперше за весь час, який він провів у цьому тілі, Елаг вирішив трохи відсунутись і дати можливість вибратися на поверхню душі Данка, але одразу пошкодував про свій вчинок.

Не побачивши перед очима нічого, крім непроглядної темряви, і відчувши незвичну вогкість та прохолоду підземелля, Данко смикнувся й скрикнув. Він вдарився лобом об плоский виступ стіни, потім метнувся вбік, де знову зачепив головою камінь.

Швидко зорієнтувавшись, Елаг заспокоїв тіло та всадив його на землю. У той момент він вирішив, що більше таких вчинків не здійснюватиме, якщо не хоче возитися з покаліченим людським тілом або повністю його позбутися.

Раптом до слуху Елага долинув далекий звук чиїхось обережних кроків. Це були точно кроки. Мало того, вони явно належали істоті з двома ногами. Елаг прислухався. Хтось повільно наближався. Несподівано звук став більш глухим, почав віддалятися, а потім і зовсім зник.

“Отже, десь недалеко є роздоріжжя, – подумав Елаг, піднімаючись. – І комусь цього разу більше пощастило, ніж мені”.

Він ще раз прислухався, але кроків чути не було. Навколо стояла дзвінка тиша.

Елаг обережно подався назад шукати те саме роздоріжжя. Хоча людські очі трохи й звикли до густої темряви підземелля, але все одно насилу розрізняли контури коридорів. А виступи, що часто зустрічалися на низькій й нерівній стелі змушували йти зігнувшись, щоб не вдаритися головою.

"Той, хто щойно пройшов, теж шукає двері", – вирішив Елаг, стиснувши кулаки.

Потім йому спало на думку, що цей хтось може стати в пригоді, раз так впевнено пересувається темним підземеллям.

- Він знає шлях! – прошепотів Елаг.

Незабаром йому й справді зустрілося роздоріжжя. Прислухавшись й принюхавшись, Елаг рушив тим коридором, куди пішов хтось невідомий.

З кожним наступним кроком він відчував, що підлога все з більшим ухилом йде вниз. Крокувати стало набагато легше. Стельове склепіння стало помітно вищим, і до нього можна було дотягнутися тільки витягнутою вгору рукою.

Раптом попереду почулося гулке, утробне гарчання. Елаг напружився і зупинився. Гарчання, втім, не наближалося. Прийнявши сміливе рішення йти далі, Елаг дуже ризикував. Він міг втратити людське тіло в сутичці з сильнішою істотою, а з ним і можливість скористатися дверима й потрапити до Ладаї. Але він все ж таки ризикнув.

Елаг рухався не поспішаючи, готовий будь-якої миті показати своє справжнє обличчя, якщо небезпека змусить захищатися. Гарчання чулося все голосніше. Водночас Елаг став чітко відчувати присутність стародавньої магії. Це означало, що двері були недалеко.

Далі коридор робив різкий поворот праворуч. Що було там, за поворотом, залишалося тільки здогадуватися. Саме звідти й долинало гарчання, що перейшло в суцільне, гучне ревіння. Елаг відчував, як серце Данка відчайдушно стукає в грудях.

Він притулився спиною до стіни, намагаючись заспокоїти тіло і готуючись до невідомого. Гучний рев не давав зосередитись. Тіло переставало слухатись. Швидше за все природні інстинкти брали гору над свідомістю і намагалися змусити Данка втекти якнайдалі від небезпеки.

Те, що відбувалося, починало швидко виходити з-під контролю. Елаг вирішив діяти, поки людське тіло ще слухалося його. Він різко відірвався від стіни й метнувся праворуч, куди йшов коридор. Темрява й потужне ричання змусили Елага на якийсь час втратити владу над Данком. За мить він виявив себе лежачим ниць на холодній земляній підлозі підземелля. Над ним хтось або щось кружляло і надривно кричало, пищало і гарчало, але не завдавало абсолютно ніякої шкоди. А потім все різко стихло.

Елаг підняв голову. Попереду, за кілька кроків від нього, прямо з кам'яної стіни росла на масивному стеблі величезна квітка. Вона займала собою весь простір підземного коридору. Квітка мала круглу серединку та великі овальні пелюстки, які розташовувалися по колу. Її було дуже добре видно, бо кожна пелюстка і навіть сама серединка переливались ніжним, світло-блакитним світлом.

В Асурті квіти не росли. Ні малі, ні великі. Тим більше квітів ніколи не було в підземеллях. Елаг, який відчув стародавню магію ще на підступах, відразу зрозумів, що за незвичайне створіння.

“Двері! – тріумфував він. – Ось вони!"

Елаг підвівся й обережно підійшов ближче до квітки. Свічення пелюсток з ніжно-блакитного стало майже синім, а потім і зовсім перетворилося на яскраво-фіолетове. Квітка виглядала зовсім не схожою на всі ті численні двері, що з'єднували Ладаю з Асурою. Елаг відчув, що вони ніколи не були запечатані. Ці двері не вимагали ключів і не могли бути вбитими, але демонам вибратися через них до Ладаї не було абсолютно ніякої можливості.

“Тебе, мабуть, створив Адонай, – подумав Елаг, вдихаючи особливу магію. - Ні, навряд... Ти давніша за Асурту! Так… Ти була тут завжди… Той, хто йшов поперед мене, знав про тебе і зміг вибратися. Цікаво, хто ж це був?"

Він з побоюванням дивився на свічення пелюсток, що яскраво переливалися від блакитного до пурпурного.

- Двері, – звернувся Елаг до квітки, простягши їй назустріч руку. – Пропустіть мене в Ладаю… Я – людина…

Щойно пальці Елага торкнулися пелюстки, квітка яскраво спалахнула, засліпивши очі, що звикли до сутінку. А потім усе зникло. Печера, її кам'яні стіни пропали, наче їх і не було. Все згинуло, провалилося кудись у непроглядну темряву…

Туман виник з нізвідки. Він стояв сірою, холодною та щільною завісою. Елаг кудись йшов. Ноги ступали по камінню, але воно не було колючим й гострим, як в Асурті.

“Я в Ладаї! – майнула в Елага думка. – У мене все вийшло!”

І справді. Це була Дийнонія – північна та непривітна земля Ладаї.

Глава 10

- Атора Вейрі, Атора Вейрі, Атора Вейрі… – шепотів Ілей, дивлячись у сірувато-червону каламуть виходу з печери.

Що діялося в його душі, можна було тільки здогадуватись. Меркур не повертався. Ілей почував себе якщо не покинутим, то зовсім нікому не потрібним.

Асурті він вже не міг служити. Гору, яку Ілей так довго споруджував шар за шаром, ряд за рядом, добудувати не було жодної можливості. Тепер він скалічений і позбавлений здатності літати, міг сподіватися хіба що на можливість милуватися нею.

- Атора Вейрі … – одними губами промовив Ілей незрозумілі слова і тихенько застогнав.

Те, що його намагалися вбити тут, на цій землі, ще більше підтверджувало слова Фазі.

“Я не потрібен Асурті, я не потрібен більше Асурті...» - дошкуляли Ілею сумні думки про свою нікчемність.

- Атора Вейрі… – трохи голосніше прошепотів він і злякався луни, що підхопила його слова.

- Ейрі… ейрі… ейрі…

В дальньому кутку печери щось заворушилось. Якась брила раптово відокремилася від стіни й поповзла. Вона пересувалася повільно, іноді перекатом, іноді навіть вигинаючись дугою. Ілей спостерігав за каменем, що наближався, з повною байдужістю і відчуженістю.

- Чую, людино, – промовила істота дзвінким голосом, як тільки підповзла ближче до Ілея, – ти кличеш на допомогу.

- Помогу… помогу… помогу… – рознесла печерою луна.

- Я – не людина! – роздратовано прогарчав Ілей.

- Людина… людина… людина… – насмішкувато озвалася луна.

Ілей заплющив очі. Йому не хотілося нікого бачити та ні з ким розмовляти.

- Ти промовив правильні слова, – почув він зовсім поруч дзвінкий голос. – Я можу тобі допомогти, людино…

- Не називай мене так! – крізь зуби промовив Ілей, намагаючись стиснути скручені пальці в кулаки.

Камінь якось дивно утробно булькнув. Коли пролунав звук, схожий на розплескування, Ілей розплющив очі. Перед ним був Меркур, але не Фазі, а якийсь інший демон. Його металеве тіло було таким самим безформним, але набагато більшим порівняно з тілом Фазі.

- Хто ти?

- Меркур!

- Я й сам бачу це…

- Моє ім'я Уз, – дзвінко вигукнув Меркур. – Скажи мені своє ім'я.

- Ні.

- Ти кликав на допомогу. Я прийшов!

- Я не кликав! – зло озвався Ілей і знову заплющив очі.

- Добре. Ти не проти, якщо я трохи побуду поруч з тобою?

Ілей не відповів. Йому було байдуже.

Досить довго ніщо не порушувало тишу в печері, крім свистячого дихання Ілея та періодичного булькання Уза. Несподівано для самого себе першим заговорив Ілей.

- Що означають ці слова?

- Атора Вейрі … – задумливо відповів Меркур, відразу зрозумівши, що той мав на увазі. – Давня мова богів.

- Богів? – здивувався Ілей, широко відкривши від несподіванки очі.

- Так… Колись давно Асурта була квітучою землею богів…

- Дурниці!

- Ні… – промовив Меркур. - Я ще пам'ятаю її такою…

- Ти?

- Так. Можливо, такого старого, як я, в Асурті більше немає.

- І що сталося? Куди поділися боги? – Ілей з цікавістю подивився на Уза.

Металевий демон кілька разів булькнув.

- Коли я з'явився зі свого овуміру, навколо росли незвичайні квіти, – почав Меркур свою історію. – Величезні! Світло в Асурту тоді проникало крізь кори.

- Кори? Що це таке?

- Кори… Це напівпрозорі живі істоти, які мешкають між світами. Частина їх тіл перебуває у Ладаї, а частина – тут. Вони були численними подобами людських вікон, що освітлювали нашу Асурту. Кори пропускали згубне світло сонця через себе і робили його м'яким і життєдайним.

Уз замовк і знову кілька разів булькнув. Потім його тіло повільно розпливлося по землі поруч з Ілеєм. На відміну від Фазі, очей Уз собі не робив і зараз нагадував просто велику калюжу.

- Річ у тім, – продовжив він, – що такої Ладаї, яку всі ми тепер знаємо, тоді не існувало зовсім. Ніщо не могло вижити під сонцем. Лише кори могли, втім, вони безсмертні.

- Де вони тепер?

- Більшість спить в анабіозі. Так вирішив Адонай. Вони дають червоне свічення, до якого ти вже звик.

- Десь я вже чув це ім'я…

- Цілком можливо. Зараз я розповім тобі, що було далі.

Меркур трохи помовчав. Мабуть, він згадував ті далекі часи, про які крім нього у теперішній Асурті навряд чи хтось пам'ятав.

- Мені, який щойно народився, – продовжив він, знову збираючись в об'ємну форму, – велика квітка здавалася найпрекраснішим і найдивовижнішим створінням. Спочатку вона зігрівала мій овумір, а потім і мене самого маленького та беззахисного. Я пам'ятаю її ніжно-блакитні пелюстки, які нахилялися наді мною і дбайливо оточували своїм теплом. Мені пощастило... Я встиг трохи зміцніти до того моменту, коли моя Асурта поринула в багатовікову пітьму.

- Що сталося? – Ілей краєм ока глянув на демона.

- Катастрофа, – просто відповів Уз, ніби мав на увазі якесь звичне явище.

Ілей його не квапив. Він відчував, що Демон зараз розповість про те, що мільйони разів згадував за своє довге життя.

- Хтось встиг врятуватися і вибратися з Асурти, що йшла в прірву, – продовжив він, – а хтось залишився надовго живцем похованим. Але й ті, хто залишив Асурту, дуже ризикували – зовні було так само небезпечно.

- І що ж далі? Вони вижили? – поцікавився Ілей, трохи довше затримавши погляд на аморфному тілі Меркура.

- Катастрофа внесла свої корективи, – дзвінко відповів Уз. – Ладая перестала бути небезпечною для життя богів. Але вона, як і раніше, залишалася пустельною.

- А ти? Ти залишився тут?

- Так… – Меркур простягнув це слово з таким неприхованим болем, що в Ілея десь глибоко в грудях щось тужливо стиснулося. – Я не встиг вибратися… Далі були довгі віки мороку. Занурившись у пітьму, боги почали змінюватися. Спочатку темрява заповзла в думки, потім – у їхні душі. Зрештою, морок змінив і тіла богів. В Асурті зникла любов! Пропала разом із квітами та світлом. Але треба було якось виживати…

Овуміри перестали визрівати. Щоб дати їм бодай якийсь шанс, було ухвалено рішення складати їх один на одного. Це й справді дало свої результати. Овуміри змогли пристосуватися, але молоді боги гинули майже відразу після народження. Виживали лише деякі. Тоді вимерли ейри та майже всі віри. А решта... Асурта, як могла, пристосувала їхні тіла до нових реалій. Тепер, через багато тисячоліть, від тієї квітучої землі залишилася хіба що здатність до лікування, але й вона не завжди та не на всіх діє.

Уз замовк, а потім з гіркотою додав:

- Судячи з вигляду твоїх крил, навіть тебе, людино, Асурта не стала рятувати…

Меркур відчайдушно переливався металевим сяйвом. Ілей зробив висновок, що демон знову переживає події тих далеких часів. Він вирішив не виправляти його, хоча слово "людина" знову жахливо різонуло слух.

- Ті, хто встиг вибратися, потім довго шукали Асурту, – продовжив Уз. – В надії врятувати інших, що залишилися, вони зробили просто неймовірне! Колись пустельна Ладая почала оживати. Так… Величну Ладаю створили, щоб вона стала замість Асурти новою землею богів!

Демон знову зібрався у брилу. Мерехтіння його поверхні поступово вгамувалося.

- Ти питав про Адоная… Багато хто зневірився, але тільки не він! Це завдяки Адонаю та Майтері Ладая стала такою, якою ми всі тепер її знаємо.

- Він знайшов Асурту?

- Так, але не відразу… – відповів Меркур. - Тільки ось рятувати було вже нікого ...

Ілей розвернувся обличчям до демона.

- Чому? – спитав він здивовано.

- Чому? – хмикнув Уз. – Кому, як не тобі, це має бути зрозумілим! Асурту повністю змінив густий і непроглядний морок, і вона зробила всіх нас такими, якими ми стали... Все дуже просто!

- Ким стали? – не зрозумів Ілей.

Меркур завмер. Здавалося, він уважно вивчав того, хто сидів перед ним.

- Добре! Зараз ти побачиш сам.

Уз витягнувся високо вгору і розтягнувся вшир. Його тіло стало плоским та гладким.

- Дивись! – дзвінко сказав він. – Підійматися і дивись в мене!

Ілей підвівся і побачив своє відображення, яке було виразно видно в Меркурі.

Він дивився на худе створіння з чорною, зморщеною шкірою і кострубатими пальцями, вкрите прозорою, міцною лускою. За плечима висіли обпалені, у рваних уривках крила. А червоні очі з запаленими великими повіками дивилися з відвертою злістю.

- Тебе, як і всіх нас, повністю змінила Асурта, – сумно промовив Уз. – Тільки ти цей шлях пройшов набагато швидше за богів.

- Я завжди був таким!

- Ні, не завжди… – тіло Меркура здригнулося, і по відображенню Ілея пробігли дрібні брижі. – Але я тебе не звинувачую. Ти – лише звичайна людина…

Очі Ілея спалахнули, як розжарене вугілля.

- Я – не людина! - голосно вигукнув він.

Печера затремтіла. Дрібне каміння посипалося зі склепінь високої стелі.

- Людина… людина… людина… - дзвінко озвалася луна.

- Так, ти вже не людина, – погодився Уз, все ще зберігаючи форму великого дзеркала. – Але раніше був нею. Тебе звали Ілей. Я покажу зараз твоє минуле.

Брижі на тонкому, витягнутому тілі Меркура стали ще дрібніші, і відображення зникло. Коли поверхня заспокоїлася, Ілей побачив молодого чоловіка, одягненого у сіру полотняну сорочку та широкі сірі штани. У нього була акуратна чорна борідка і пряме волосся до плечей, стягнуте візерунчастим начольником. На ногах чоловіка були шкіряні постоли, а в руці він тримав маленьку сокирку.

- Це - ти, – сказав Уз. - Точніше, таким ти був до Асурти.

- Неправда, – злобно прогарчав Ілей, – ти брешеш, демоне!

Брижі знову розійшлися по тілу Меркура, і образ молодого чоловіка розчинився. Замість нього Ілей побачив статну чорняву жінку в темно-зеленій сукні з туго зібраним в пучок довгим волоссям. Щось знайоме промайнуло в її вигляді.

Запалені очі Ілея майже не кліпаючи вдивлялися в жінку. Дихання поступово перейшло у пронизливий свист. Раптом він різко сіпнувся і відскочив назад. Зачепившись за камінь, Ілей упав і судомно схопився за голову своїми скрученими пальцями.

- Мамо… - прошепотів він одними губами. - Мамо…

- Так, це твоя мати, яка, на жаль, не дочекалася тебе… - сказав Уз. - Вона померла...

Ілей завив довгим і протяжним виттям. Ні, він не згадав ні себе колишнього, ні своє людське життя. Але виразно згадав матір, її очі та усмішку. Пригадав руки, які завжди пахли молоком, а ще – запах свіжого хліба від її одягу. У душі Ілея хвилею піднялося давно забуте почуття... кохання.

"Померла, померла, померла", - надривною луною гриміло в голові Ілея прокляте слово, від якого не було жодного порятунку.

- Хто ж я такий? – хрипко прошепотів він.

- Демон, – просто відповів Меркур. – Як і всі ті, хто нині живе в Асурті.

Ілей підвівся.

- Покажи мені ще раз… мою матір.

Образ жінки в зеленій, довгій сукні знову виник на поверхні гладкого і рівного тіла Уза. Вона посміхалася.

Ілей підійшов зовсім близько, майже торкаючись материнського відображення.

- Як я тут опинився? – прохрипів він, не відриваючи погляду від обличчя матері.

- Ти врятував Ладаю, – дзвінко промовив Уз, – а себе вберегти не зміг. Щоб ти не помер, декому довелося відправити тебе до Асурти.

- Так… – повільно промовив Ілей. – Я пам'ятаю, як вбив себе… двома кинджалами...

- Ти не винен у тому, яким став, – спокійно обізвався Меркур. – Навіть богам важко чинити опір силі Асурти, не те що простій людині! Набагато страшніше було бачити, як Асурта міняла самого Адоная.

Образ матері поступово розмився і зник. Уз став повільно стискатися, набуваючи свого звичного, аморфного вигляду.

Не чекаючи нових питань, Меркур знову заговорив:

- Коли Адонай знайшов Асурту, йому вдалося відродити кори, поховані разом з нашим світом. Сонячне світло кинулося сюди, розганяючи звичний морок. Повір мені, Ілею, це було не зовсім приємно! Особливо для тих, хто ніколи не бачив нічого, крім темряви.

Ілей сів, притиснувши ноги до грудей ноги. Він дивився, як химерно видозмінювалося тіло Уза. Демон продовжив:

- Так, Адонай радів! Тисячоліття пошуків не пройшли даремно. Тепер у нього була можливість, якщо і не відродити Асурту, то допомогти тим, хто залишився. Вони могли вибратися з мороку в нову Ладаю – землю богів, що врятувалися. Але на нього чекало розчарування... Змінившись раз і назавжди, Асурта не бажала для себе нового життя. Вона віддала перевагу темряві замість світла. Тут панували зовсім інші неписані закони, породжені важкими століттями виживання.

Елаг, який вважав себе господарем Асурти, уклав з Адонаєм парі. Якщо той збудує високу гору з овумиров, тоді сонячному світлу бути. І Адонай погодився. Він помістив усі кори в анабіоз, виявивши милосердя до тих, хто жив в Асурті. У цьому стані кори стали червоними. Вони могли пропускати лише мізерну кількість світла. Саме тому в Асурті настали вічні червоні сутінки.

Елаг, звичайно, знав, що ніхто, навіть сам Адонай, не встоїть проти Асурти. Що її безмежна сила незабаром підкорить собі душу Адоная, а потім візьметься і за тіло. Так, Асурта може змінювати різні тіла, не тільки ті, що створені з плоті. Адонай та Майтера належали до ейрів – повітряних богів. Інші ейри вимерли майже відразу після катастрофи.

Меркур замовк. Ілей з тугою подивився у бік виходу з печери. Потім він повернув голову до Уза і спитав:

- Що сталося з Адонаєм?

- З Адонаєм? – булькнув демон. – Він збудував свою гору і забув, ким був. Він став таким самим, як і ми з тобою, для яких інтереси Асурти – найважливіше…

- А потім? – поцікавився Ілей, розглядаючи сріблясті переливи на тілі Меркура, який тепер був схожий на нерівну кулю.

- Потім сталося диво.

- Яке диво?

Ілею здалося, що Меркур усміхнувся, хоча ні обличчя, ні рота в демона не було. По тому, як заграло металеве свічення тіла Уза, він зробив висновок, що Меркур був дуже радий.

- Все сталося навіть не з волі Аданая, – промовив Уз. – Знаєш, людино, коли Адонай був зайнятий будівництвом своєї гори й поступово забував, хто він такий, Елаг даремно часу не втрачав. Жага безмежної влади манила його в Ладаю. І він зміг потрапити туди через один кор, який чомусь не впав в анабіоз, а просто закрився. Елаг відразу зрозумів, що крім здатності до пропускання світла, кори – двері між світами.

У Ладаї на нього чекало дивовижне відкриття. Адонай з Майтерою створили не просто мальовничу землю, придатну для життя богів, вони заселили її усілякими істотами: комахами, птахами, тваринами, людьми та духами… Тоді Елаг уперше відчув здобич. Його зацікавили люди. Але, не зовсім вони, а їхній страх!

- Страх? – перепитав Ілей, і його серце чомусь забилося сильніше.

- Так. Скажу одразу, навіть я неодноразово навідувався до Ладаю, щоб вдосталь насолодитися.

- Я щось таке пригадую, – задумливо промовив Ілей. - Дего розповідав, що людський страх – найкращі ласощі для демонів.

- Правильно! – задоволено булькнув Уз. – Елаг кинув усі сили Асурти на виявлення кор.

Ті, що були в анабіозі, нам не підходили. Потрібно було знайти інші. Ми розвідували скрізь! Рили землю, шукали в повітрі та серед каміння. Кори – дивні істоти. Їх може бути просто не видно, тому ми намагалися відчути… Ти знаєш, я тільки тоді зрозумів, яка величезна наша Асурта! Зрештою у нас все вийшло. У темний час, коли не заважало сонячне світло, ми стали пробиратися в Ладаю.

- Адонай також?

Меркур задумався.

- Ні… – повільно промовив демон, – Асурта хоч і змінила його до невпізнання, але він ніколи не опускався до цього. Адоная хвилювала лише його скеля. Але, Елагу треба було більше! Він хотів знущатися з нього! Хотів, щоб Ладая ненавиділа саме Адоная!

Ілей з цікавістю подивився на Уза. В глибині його душі прокинулося і потроху зростало незвичайне почуття, трохи тривожне, але радісне.

- Що він зробив?

- Віддав людям Адоная, – просто відповів Меркур. – Його обов'язком та карою стало виконувати прості людські бажання.

- Навіщо?

- Щоб він сам зрозумів, на які жахливі вчинки здатна людина, – відповів Меркур. – Елаг практично все передбачав, окрім одного. Він не очікував, що серед людей Адонай зустріне свою Майтеру, і пам'ять повернеться до нього.

- І він покинув Асурту?

- Так, але не так швидко, як того хотілося б… Ти не знаєш, але час в Асурті й в Ладаї може текти по-різному. За мить в Асурті можуть пройти століття в Ладаї та навіть навпаки. Адонай не міг просто повернутися, доки не запечатав усі двері, що з'єднують наші світи. Він би їх знищив, але кори – безсмертні!

Несподівано, почуття, що зростало в грудях Ілея, досягло свого апогею. Він згадав, як сидів з Візуком на краю лісового пагорба і дивився на захід сонця. Такий нехитрий спогад теж створив своє маленьке диво. Ілей впав на коліна і тихо заплакав, притиснувши до грудей чорні пальці, що не гнулися.

- Я бачу, людино, до тебе повертається пам'ять. Отже, я зробив усе, що від мене залежало. Бувай!

Меркур зібрався було йти, але Ілей хрипко прошепотів:

- Атора Вейрі! Залишся, Узе!

- Навряд чи я можу бути тобі ще чимось корисним, – дзвінко промовив Меркур.

- Корисним… корисним… корисним… – одразу озвалася луна печери.

- Можеш, – прохрипів Ілей, підводячись. – Розкажи, як вибратися з Асурти…

Глава 11

Тому, хто ніколи не бачив густий, холодний туман Дийнонії, уявити його доволі важко. Це не просто сіра, волога імла, що застилає землю. Туман Дийнонії – цілком відчутна щільна пелена з дрібних, майже замерзлих крапель води.

Був ранок. Високі гори, що відділяли Лелянію і Дийнонію, лісовик подолав за кілька днів безперервного шляху. Там, нагорі, серед вершин було ясно й досить морозно. Повітря в горах іскрилося чистотою та свіжістю. Але ближче до землі все швидко змінювалось. Чим нижче спускався Яука, тим тепліше ставало, а разом із теплом з'явився і цей незвичайний густий туман.

Легенди розповідали, що холодна Дийнонія – це безліч небезпечних пасток, розломів і западин, куди може запросто потрапити мандрівник. На цій землі люди ніколи не мешкали. Тут не росли дерева, трава, кущі та квіти. Практично вся Дийнонія була скута вічним льодом, і тільки одна її невелика частина біля самих скель ніколи не замерзала, підставивши своє голе, неживе каміння холодному вітру.

Ще в старовинному переказі йшлося про жахливих хижаків, що мешкали у кам'яних пустотах Дийнонії. Яука прислухався. Десь у висоті вив вітер. Під лапами лісовика поскрипував дрібний сніг. Більше ніяких звуків він не чув, але чуття підказувало йому, що всюди причаїлося щось невідоме і живе, яке старанно вичікувало свого часу.

Туман був настільки щільним, що Яука не бачив ані стежки, куди ступав, ані своїх лап. Він ішов обережно, довіряючи лише інстинктам. Відчуття говорили, що він майже на місці. Гострий нюх Яуки вже вловив запах давньої магії, трохи терпкий, трохи солодкуватий. Він нагадував йому аромат сирої весняної землі після грози.

Яука вдихнув повітря на повні груди й оторопіло зупинився. Потім ще раз потягнув носом і хитнув головою.

“Як так? Не може цього бути… – промайнули сплутані думки. – Данко… Він тут! Він поряд?”

Нюх лісовиків так влаштований, що вони пам'ятають і одночасно чують безліч різних запахів. Вони можуть їх безпомилково розділити та з точністю впізнати. Запах Данко, свого людського сина, Яука ніколи не сплутав би ні з яким іншим! Він просто не міг помилитись! Лісовик голосно заклацав:

- Данко! Данко! Данко! Я тут!

Йому ніхто не відповів, хоча відчуття присутності сина ставало все сильнішим і виразнішим.

- Данко, синку! - покликав Яука людською мовою ще голосніше.

Знову тиша.

- Данко!

"Дивно. Не міг він не почути, – захвилювався лісовик. – Щось тут не так."

Нюх Яуки казав йому, що Данко зовсім недалеко, кроків за десять-п'ятнадцять від нього, не більше. Він уважно принюхався та подався назустріч своєму людському синові.

Лісовик пройшов дванадцять кроків і зупинився. Попереду і довкола, як і раніше, нічого не було видно. Здавалося, туман став ще густішим. Яука почув розмірене дихання, з характерним сопінням, наче зовсім поряд хтось спокійно спав.

Він зробив ще один крок і витягнув уперед лапи. Його пальці одразу торкнулися чийогось тіла. Наблизившись, Яука побачив людину, яка стояла спиною до нього, схиливши набік голову. Лісовик навіть не сумнівався в тому, хто був перед ним.

- Синку… – промовив він, торкаючись руки сплячого.

Яука зазирнув Данку в обличчя і побачив рідні риси, але загострені й загрубілі, наче пролетіло багато весен з їхнього розставання, і його людський син встиг сильно постаріти.

- Данко, – клацнув язиком Яука, – прокинься!

"Скільки ж днів минуло, як ти зник?" – подумав лісовик і сам собі відповів:

- Всього лише трохи більше ніж десять...

Данко вперто не прокидався. Лісовик потрусив його за худі плечі, дивуючись, як сильно змінилося тіло сина. Залишки одягу, що звисали, оголювали ребра і в'ялу шкіру.

“Клята Асурта! – подумки вилаявся Яука. – Ти, як та п'явка, випила всю його життєву силу!"

Але вголос лісовик промовив:

- Нічого, синку! Хорсинія поверне тебе до життя! Тільки треба нам якнайшвидше туди дістатися… поки не пізно…

Яука уважно вдивився в обличчя Данка і на мить насупив свої кудлаті брови.

- Ні, дурниці… – промовив він, ніби заспокоюючи сам себе. - Здалося...

Лісовик знову потряс Данка, намагаючись розбудити, але все було марно. Недовго думаючи, він звалив сплячу людину собі на плече і не поспішаючи та обережно ступаючи, подався назад.

***

Опинившись у туманній Дийнонії, Елаг тріумфував. Йому ще не вірилося в те, що так легко і просто вдалося обдурити магію дверей. Але, незважаючи ні на що, він був у Ладаї!

Елаг вирішив затриматися на якийсь час у Лелянії, щоб привести тіло Данка до ладу і трохи обжитися серед людей. Лелянці – не воїни, а майстрові. Елаг планував опанувати будь-яке ремесло, щоб з часом заробити собі повагу серед місцевих. Він знав, що на це підуть роки, але Елагу, як і всім іншим демонам і богам, поспішати не було куди. Попереду його і так чекала ціла вічність.

Щоб отримати максимум задоволення від здійснення свого задуму, Елаг вирішив виявити якнайбільше творчості. Хитрість полягала в тому, щоб не залишити Ладаї навіть мізерного шансу здогадатися, хто він є насправді та чого хоче.

А Елаг хотів влади, яку він мав, поки Адонай століття проводив в Асурті за будівництвом своєї гори. Передчуття манило і хвилювало, але Елаг цього разу вирішив не поспішати та поступово йти до своєї мети.

Туман Дийнонії й численні небезпеки, що чатували на нього тут, змусили Елага трохи стримати свій запал. Тіло Данка він вирішив не залишати ні на мить, щоб часом не позбутися його зовсім. Проте, як перетнути туманну місцевість і гори, використовуючи лише людські органи почуттів, він поки що не знав.

Елагу було відомо про глибокі ущелини в землі, з хижаками, що мешкали в них. Віддати тіло Данка їм на поталу зовсім не входило в його плани. Елаг зволікав, уважно дивлячись у щільний туманний серпанок, але людські очі тут були безсилі. Постоявши ще трохи в нерішучості, Елаг обережно рушив уперед.

Перші кроки далися йому легко. Коли Елаг вже трохи сміливіше зробив крок утретє, боса нога зіслизнула з мокрої від дрібних крапель туману кам'яної плити та провалилася в порожнечу. Не втримавши рівноваги, він упав і стрімко помчав кудись униз, судомно шукаючи руками, за що можна вхопитися.

Йому трапився невеликий гострий виступ, що стирчав немов лезо клинка із землі. Зачепившись за нього рукою, Елаг зрозумів, що його ноги та половина тулуба висять над порожнечею. Він чув, як каміння, падаючи в прірву, видає далекий звук удару. Звати на допомогу було нікого. Намагаючись перехопитися іншою рукою, Елаг не втримався і зірвався вниз.

Демони, як і боги, не вмирають. Вмирає людина, позбавляючись свого вразливого тіла, а разом з ним і дорогоцінного життя. Прірва могла вбити лише Данка, залишивши Елага без людського тіла і порушивши всі його хитромудрі плани. Але, навіть ця маленька незручність не сильно засмутила б Елага, адже він вже дістався Ладаї. Чому він одразу не залишив тіла, що летіло у безодню, Елаг не знав. Мабуть, сподівався на диво, і воно сталося.

Через якусь мить він впав на щось щільне й пружне. Це щось підхопило його і поволі почало підіймати вгору. Елаг намагався розгледіти та помацати те, на чому він лежав, але, крім вологої липкості, більше нічого не відчув.

Незабаром він піднявся так високо, що зміг зачепитися пальцями за край прірви, з якого тільки-но зірвався вниз. Через густий туман навколо нічого не було видно. Елаг видерся по камінню і з полегшенням ліг на живіт, радіючи своєму порятунку.

“Вірогідно, хижі тварюки не такі вже й голодні”, – подумав Елаг, прислухаючись до характерних звуків, що лунали з прірви.

З безодні почулося задоволене утробне гарчання. Здавалося, ніби створення, що видало його, щойно смачно поїло і тепер насолоджувалося приємною ситістю.

Тепер Елаг пересувався виключно плазуючи, намагаючись відсунутись якнайдалі від прірви. Імла не давала повної впевненості в тому, що він рухається у правильному напрямку, але це було краще, ніж залишатися на одному місці.

Несподівано, десь зовсім недалеко від себе, Елаг почув голос.

"Лісовик? Ти тут як опинився?" – подумав він і завмер.

Лісовик кликав Данка. Потім ще й ще раз до Елага долинуло протяжне: "Дааанкооо". Знаючи, що гострий нюх господаря лісу незабаром приведе його сюди, Елаг не на жарт занервував. Він намагався збагнути, що йому робити, і рішення прийшло дуже скоро.

“Чудово! Лісовик мене сам виведе в Лелянію", – Елаг посміхнувся.

І справді. План скористатися особливим чуттям лісовика і його неабиякою силою був дуже доречним у цій ситуації.

Елаг підвівся. Стоячи на ногах, він намагався розслабитись, а потім швидко занурив тіло Данка в глибокий сон. Далі Елаг якнайсильніше стиснувся, щоб лісовик його не почув.

"Коли перейдемо гори, – подумав він, – якось позбудуся тебе."

І Яука його не вчув. Майже не вчув… Він звалив сплячого Данка собі на плечі й поніс до гір.

***

В горах було холодно та вітряно. Різкі крижані пориви обморожували беззахисну людську шкіру Данка. Яуці доводилося часто зупинятися, щоб гарненько, до теплоти розтирати задубілі руки та ноги сина.

- Потерпи ще трохи, – шепотів лісовик, – ось перейдемо гори, і ти зігрієшся.

Щось невловиме хвилювало Яуку, але він ніяк не міг зрозуміти, що саме. Навіть не вигляд Данка і не той глибокий сон, з якого не було пробудження. Лісовика турбувало інше. Воно було і водночас його не було. Ніби хтось невідомий та недобрий ховався і не хотів бути виявленим.

Але любов до Данка змушувала Яуку заплющити очі на все, що його насторожувало. Ця любов спонукала терпіти поневіряння і йти вперед, зігрівати, заспокоювати та вірити, що скоро все закінчиться.

А Данко все спав. Розтираючи його замерзлі руки, Яука щоразу з побоюванням прислухався до биття серця в грудях. І серце, незважаючи ні на що, билося! Крихке і вразливе людське тіло вкотре вражало лісовика своєю неймовірною стійкістю.

Намагаючись не гаяти жодної миті, Яука не давав собі відпочинку і продовжував шлях, дбайливо несучи Данко на своєму плечі.

На третій день далеко внизу крізь легкий серпанок туману з'явилася величезною зеленою плямою Лелянія.

- Данку, синку! – промовив лісовик, дивлячись на вічнозелений килим прекрасної землі Лелі. – Ми майже прийшли. Скоро ти нарешті зігрієшся.

І справді, надвечір стало помітно тепліше. З цього боку гір вже не відчувалося того палючого крижаного вітру, який переслідував їх із Дийнонії. Позаду залишилися засніжені вершини. Поступово кам'янистий ландшафт гір починав набувати живих рис. То там, то тут траплялися на їх шляху невеликі сосни. Спуск став пологішим, а невдовзі й взагалі перетворився на вкритий соснами і ялицями ліс.

Яука потягнув носом повітря і кілька разів клацнув язиком, викликаючи деревних німф. Йому ніхто не відповів, чому лісовик, втім, особливо не здивувався. Опинившись на теплому, пологому схилі гір, де вже було зовсім близько до зеленої Лелянії, лісовик вирішив трохи перепочити. Ніч він зібрався провести тут, щоб уранці, з першим промінням сонця, завершити нескладний спуск.

Поклавши Данка на всипану хвоєю землю під старою сосною, Яука ще раз уважно зазирнув йому в обличчя і знову, як тоді в Дийнонії, насупився.

“Не можу зрозуміти, – подумав він, піднімаючи кудлаті брови, – що з ним таке? Наче іноді це – він, а іноді – ні…"

Яука зняв заплічний мішок і поклав його під дерево біля Данка. Потім трохи постояв, спостерігаючи за тим, як ніч, мов привид, нечутно дереться з долини вгору. Прокинулися пугачі й почали буркотливо перемовлятися в кронах сосен. Яука їм щось сказав, смішно клацнувши язиком. Вони мовчки зірвалися з місця і помчали геть. Навколо настала приємна тиша. Лісовик ліг спиною на суху соснову хвою біля сплячого Данка.

Яука лежав з розплющеними очима і задумливо дивився вгору. Зірки одна за одною спалахували маленькими точками на небі, що вечоріло. Лада. На душі в лісовика було тривожно, але втома подолала хвилювання, і Яука заснув.

Коли лісовика зморив сон, Елаг обережно підвівся. Він узяв заплічний мішок, так безтурботно кинутий Яукою. Відійшовши трохи вбік, акуратно відкрив його і дістав невелику сокирку Ілея.

Елаг покрутив сокирку в руках, поторкав лезо і кілька разів підкинув угору.

"Цих істот просто так не вбити, – подумав він, кинувши швидкий погляд на Яуку, що міцно спав, – але, все ж таки є один надійний спосіб".

Тихенько підійшовши, Елаг уважно оглянув волохате тіло лісового господаря з голови до ніг. Потім повільно замахнувся сокирою над його головою, неначе приміряючись. Але тут сталося щось непередбачене.

Ковзнувши поруч чорною, нечутною тінню, хтось стрибнув ззаду на Елага. Цей хтось блискавично схопив його за руку і висмикнув сокиру. Ще одна мить, і незрозуміла істота зникла в сутінках, залишивши Елага в повному здивуванні. Ніч, що прийшла до гір, занурила все довкола у темряву. Людські очі тут були безсилі, тому знайти нападника не було абсолютно ніякої можливості.

Метушня розбудила Яуку, і він розплющив очі. Поруч стояв його Данко, і усвідомлення чуда, що сталося, сповнило серце лісовика радістю.

- Данку, синку! – прошепотів лісовик, підводячись і роблячи крок назустріч.

Елаг відсахнувся, озираючись на всі боки.

- Данку! Що з тобою? – гукнув його Яука.

Елаг краєм ока глянув на лісовика, розвернувся і кинувся бігти вниз по схилу. Яука навіть не ворухнувся. Коли той зник між деревами, лісовик важко зітхнув.

- Вибач, синку, – він тихенько клацнув язиком і задумливо опустився на землю. – Я просто хотів тобі допомогти… І собі…

Щось майже нечутно промайнуло за спиною лісовика. Яука обернувся. З чагарників молодих пагонів сосни, що щільною стіною височіли кроків за десять, на нього дивилися червоні очі.

- Хто б ти не був, виходь, я тебе бачу, – спокійно сказав лісовик.

- Я… не можу… – хрипко озвалася істота.

Яука підвівся і придивився туди, звідки долинув голос.

- Дивно… Я знаю твій голос, – задумливо промовив лісовик, – але твій запах мені не знайомий… Хто ти?

- Навряд чи тобі буде цікаво…

- І все-таки голос… - перебив його Яука.

Лісовик замовк. Поодинокі крики нічних птахів врізалися в повну тишу, що зависла навкруги. Яука не міг повірити своїм відчуттям. Пам'ять, як безпристрасний спостерігач, пред'явила йому господаря голосу, але ні серце, ні розум не готові були прийняти таке.

- Ілею? – мовою лісовиків спитав Яука.

Істота в чагарниках не відгукнулася. Лісовик почув тільки глибоке, свистяче зітхання і шурхіт.

- Ілею, ти? – перепитав Яука вже по-людськи.

- Так...

- Ти змінився.

- Так...

- Що сталося?

- Я став демоном.

- Тому ти ховаєшся?

- Так...

- Виходь, я хочу тебе бачити.

Ілей ступив через зарості. Він стояв чорною, майже невидимою фігурою на тлі нічної імли, і тільки його очі палали розжареним вугіллям.

- Асурта змінила тебе, але ти зміг вибратися, а це головне! - промовив лісовик.

- То був не Данко, – сказав Ілей і хрипко, зі свистом задихав. – Я йшов за вами по п'ятах із туману Дийнонії.

Яука нічого на це не відповів, але якось різко знітився. Його невисоке тільце тепер здавалося ще меншим.

- Я вже зрозумів... Хто це був? – глухо спитав лісовик після недовго мовчання.

- Елаг…

- Але ж я відчував свого Данка! – раптом вигукнув Яука, чим налякав сов, що сіли прямо над його головою.

Нічні птахи з пронизливими криками зірвалися з гілки сосни та полетіли кудись геть.

- Данко поневолений, – просто відповів Ілей, від чого Яука ще більше знітився.

- Йому можна допомогти?

Ілей відповів не одразу. Він стояв, сипло дихаючи та пропалюючи своїм червоним поглядом кудлате тільце лісовика.

- Я допоможу, – хрипко промовив Ілей. – Елаг не повинен залишатися в Ладаї. Це – не його земля!

Глава 12

Вічнозелена Лелянія й справді мала право на таємниці, розгадати які звичайному мандрівнику було неможливо. А ось для того, хто довго жив на цій землі та любив її по-справжньому, жодних секретів не існувало.

Лелянці сприймали все, що відбувалося з ними, як само собою зрозуміле. А ще, вони вважали життя в Лелянії найкращим, що тільки могло з ними статися. У їхньому уявленні не було жодних підступних створінь! Люди Лелі нагадували маленьких дітей, які захоплювалися і безмежно любили свою землю, як власну матір.

Про все це думав Яука, коли спускався по схилу у вічнозелену долину. Пахло живицею, від чого лісовик щоразу глибоко вдихав приємний йому і такий рідний аромат хвої. Сонце тільки-но торкнулося своїми променями вершин гір. Було тепло і безвітряно. Якби з ним зараз був Данко, Яука почував би себе абсолютно щасливим. Але Данко, на жаль, він знову втратив і, можливо, вже назавжди…

Після нічної події Ілей кудись зник. Лісовик чекав його до самого світанку, а потім вирішив самостійно спускатися. Зниклу сокиру Яука так і не знайшов. Задумливо покрутивши в лапах заплічний мішок з однією порожньою флягою, він закинув його в соснові зарості.

“Непотрібна річ, – подумав лісовик. – Навряд чи знадобиться!”

Те, що Ілей збирався допомогти визволити Данка з полону Елага, вселяло в Яуку певну надію. Лісовик готовий був навіть довіритись йому, якби не одне “але”: Ілей і сам тепер став демоном. Довіряти таким істотам, а тим більше повністю покладатися на них, Яука не міг. Але й відмовлятися від необхідної йому допомоги лісовик теж не наважився.

“Куди він зник? – думав Яука, шукаючи очима Ілея. – Проклята Асурта!”

Світ демонів змінив Ілея до невпізнання. Він зламав, понівечив та підкорив собі не тільки його тіло, але й забрався у серце. Лише невеликій частинці душі вдалося залишитися незмінною. До неї не дістався жар Асурти й не зміг випалити її вщент. Цією частинкою була його мати.

Цього всього Яука не знав. Він йшов по ялівцевих заростях. Немов пишні, м'які килими ялівець застеляв схили гір до самого підніжжя. А попереду зеленіла долина, вкрита лісами та луками. Яука відчував своїм чуйним нюхом її пряний аромат.

Лісовик згадав солодко-гіркі вересові пустищі, що зустріли його на цій прекрасній землі найпершими, а також сміливих маленьких анімаїв, які вели свою дивну війну зі стінь. Хоч би як войовничо не виглядали крихітні істоти, вони більше розсмішили Яуку, ніж налякали. Потім він подумав про наяду, що знайшла собі нову домівку у невидимій річці, і посміхнувся. Про великого Стінь із селища лісовик і до цього моменту думав досить часто. Зараз він дійшов дивовижного висновку. Все, що відбувається на землі Лелі, правильно і закономірно. Іншого просто не може бути!

Яука бадьоро крокував униз і посміхався на весь свій кострубатий рот. Дивно, але спогади про чужу йому Лелянію навіювали приємні й радісні спогади, а ось про Хорсинію лісовик згадував тільки із зітханням. Звичайно, він був би щасливий зараз опинитися у своєму рідному лісі, поряд із лігвом. Яука охоче проміняв би всі наступні та попередні дні, проведені в дорозі, на один спокійний день у Хорсинії, якби тільки Данко…

- Аби ж, синку, тобі не загрожувала небезпека, – прошепотів лісовик, і усмішка на його обличчі змінилася сумом. - Аби ти був живий і здоровий…

- Він житиме, – прохрипів хтось зовсім поряд. – Я тобі це обіцяю.

Яука різко зупинився і подивився на всі боки.

- Це ти, Ілею?

- Так, – озвався голос.

- Чому я тебе не бачу? - запитав Яука і потягнув носом повітря. – І не відчуваю?

- Я так вирішив.

Яука кивнув і несміливо продовжив свій шлях. Йому неприємно було таке нерівне сусідство в дорозі, коли супутника зовсім не видно. Але незабаром лісовик до цього звик і навіть першим заговорив:

- Що ти робив увесь час в Асурті?

- Будував, – прохрипів Ілей.

- Що будував?

- Гору.

- Гору? Навіщо?

- Так треба було, – похмуро відповів Ілей.

У вічнозелену долину Лелянії вони увійшли мовчки. Слідом за ялівцевими чагарниками виднілася квітуча різними травами легка пагористість. Попереду темною і довгою смугою на тлі туманних і, здавалося здалеку, зовсім невисоких гір Волосії стояв самшитовий ліс. Якщо подивитися праворуч, можна було побачити, як смуга лісу стрімко наближалася і впиралася впритул у гори, що відокремлювали землю Лелі від мертвого царства Дийнонії.

Яука сумнівався. Йти відразу на південь, убік Волосії, було привабливо, але навряд чи саме там слід шукати Данка.

“Якщо Елаг щось задумав, – міркував лісовик, – найімовірніше, він вирушить до людей. А Елаг напевно щось задумав!”

З того місця, де зараз знаходився Яука, селища не було видно. Воно лежало далеко на захід. Судячи з того, що відкрилося погляду лісовика, щоб потрапити туди, необхідно було перейти кілька гірських річок і подолати частину самшитового лісу.

У Дийнонію Яука йшов зовсім іншим шляхом. Опинившись на вересових мальовничих пагорбах, які були лише у центральній та західній частині Лелянії, він відразу вирушив у бік селища. Самшитовий ліс він тоді бачив, як і зараз, лише здалеку. Потім Яука пройшов великий луг, трохи затримався біля хатини людей і вирушив через сади з вічнозеленими плодовими деревами прямо до гір. Йому завжди було цікаво подивитися на дерева, здатні родити навіть узимку. Але ж не дарма Лелянію називали землею чудес!

Коли лісовик ішов вічнозеленим садом, тільки-но починався світанок. Він бачив такі ж яблуні, груші та сливи, які росли й у звичайних садах Хорсинії. Втім, були тут і незнайомі йому дерева, з плодами всілякої форми та кольору. Яука спробував деякі з них. На смак усі були різні: окрім звичних кисло-солодких траплялися гіркі, терпкі й навіть пекучі.

Він звично поклацав язиком, викликаючи дріад, але з величезного саду ніхто так і не вийшов до нього назустріч. Лісовик спочатку дивувався такій кількості кинутих дерев, а потім подумав, що альв і лісовиків він теж більше ніде не зустрічав, окрім своєї рідної Хорсинії…

Через лапи Яука відчував незвичайне тепло, яке йшло прямо з-під землі.

- Ось воно що… Ймовірно, у цьому і є причина, чому ці дерева не замерзають узимку…

На околиці саду майже біля гір йому зустрілося невелике озерце. Вода в ньому була теж напрочуд теплою, але при цьому чистою і прозорою, що до дна, здавалося, можна було легко дістати. Яука одразу ж відчув присутність наяди й так зрадів, що одразу скинув свій мішок і ліг на землю, нахилившись до самої поверхні озера.

Він зачерпнув долонею воду, кілька разів тихенько покликав німфу, а потім подув на тоненькі струмочки води, що стікали з лапи. На його заклик виринула істота, яка була не більше мізинця Яуки.

“Які ж вони тут маленькі, – подумав лісовик, згадуючи наяд, що мешкали в Хорсинії. – Просто крихітні”.

- Моє ім'я – Яука. Як тебе звати?

- Со, – відповіла наяда.

- Я радий бачити тебе, Со! Справді дуже радий!

Лісовик легенько поводив лапою по воді.

- Пливи, Со! – прошепотів він, підводячись і з тугою дивлячись на близькі гори, освітлені ранковим яскравим світлом, – пливи…

Німфа пірнула та миттю зникла на глибині. Закинувши мішок за плечі, Яука продовжив свій шлях. Він йшов за сином. Ця думка надавала йому сил та впевненості. Він ладен був пройти півсвіту, щоб просто побачити свого хлопчика. Підступні північні гори стояли в нього на шляху, але у лісовика не було ні краплі сумнівів. І вже через кілька днів важкого та небезпечного переходу він був у туманній Дийнонії…

Тепер, стоячи біля підніжжя гори, Яука дивився в далечінь, де ще недавно йшов повний надій і готовий на все заради Данка. Але зараз у ньому наче щось надломилося. Ні, Яука, як і раніше, палко бажав повернутися разом із живим і здоровим сином до Хорсинії. Тільки от лісовик чудово знав, хто такі демони і як складно з ними впоратися.

- Я знаю, про що ти думаєш, – пролунав поруч голос Ілея.

Яука здригнувся від несподіванки.

- Ілею! – лісовик швидко озирнувся. – Стань нарешті видимим! Якщо не зробиш, як я прошу, провалюй! Обійдусь і без твоєї допомоги!

Ілей не відповів.

- Отже, не хочеш…

Завагавшись лише на мить, Яука рішуче попрямував уздовж підніжжя гір туди, де далеко на заході було селище людей.

- Лісовик, ти сам не впораєшся! – долинув до нього здалеку голос Ілея.

Але Яука тільки махнув рукою і навіть не обернувся.

Лісовики не бачать перешкод на своєму шляху. Ні швидкі, глибокі річки, ні гори, ні прірви не можуть їх зупинити. І Яука був не винятком. Він сміливо рухався вперед, зі спритністю долаючи всі труднощі. Єдине, що пригнічувало лісовика, було усвідомлення своєї безпорадності перед лицем ворога.

Звичайно, він знав, що Ілей має рацію. Йому не слід було відмовлятися від допомоги. По-перше, Яука не мав жодного уявлення, що треба робити, коли він знову зустріне Данка. А по-друге, йому доведеться мати справу з самим Елагом, а цей факт не на жарт лякав лісовика.

Перебираючись через крижану гірську річку, що сяяла своїм потоком на сонці, піднімаючись на квітучий пагорб і спускаючись у порослу різноманітною рослинністю низину, Яука напружено думав. Йому конче потрібна була порада когось сильного й розумного. Він навіть трохи лаяв себе за те, що прогнав Ілея. Але що зроблено, те зроблено.

Як завжди, коли лісовика щось турбувало, подумки він просив допомоги в Іради. Яука уявляв, що саме вона відповіла б, як світилися б її очі і яка мила посмішка була б в неї на губах. Після таких уявних зустрічей з Ірадою йому завжди ставало легше і трохи спокійніше.

Непомітно лісовика накрили спогади. Він згадав маленького Данка, якого знайшов у плетеному вербовому кошику під корінням дуба на лісовому пагорбі. Йому страшенно захотілося знову повернутися в той час, коли Данко був ще зовсім дитиною. Щоб знову разом сидіти на річковому урвищі, дивлячись на красу Хорсинії, що прокидалася на світанку.

Потім у пам'яті Яуки з'явився Ілей, його безжальні капкани, розставлені у лісі, і старий лис, що потрапив лапою в пастку. Лісовик зітхнув, пригадуючи, як світ у Хорсинії висів на тонкій волосинці й готовий був у будь-який момент зірватися і полетіти в прірву війни…

Яука йшов уперед. За спогадами час промайнув досить швидко. Наступна гірська річка, що зустрілася йому, змусила лісовика зупинитися. Далі, за річкою, починався самшитовий ліс. Коряві стовбури старих дерев стояли темною, щільною стіною і тягли пальці гілок, ніби намагалися дістати до води. Але річка вилась, грайливо бризкаючи на всі боки, і тікала далі, вздовж лісу, в горбисту долину Лелянії.

Річка текла звідкись з вершин по тонкому, розмитому за довгий час у схилі гори жолобу. Місцями вона падала з кам'янистих порогів невеликими водоспадами, вирувала і пінилася. Але в долині річка потроху заспокоювалася.

За самшитовим лісом, з'єднуючись з іншою гірською річкою, вона огинала гори Волосії, підхоплюючи на своєму шляху води маленьких притоків. А десь далеко, ледь торкнувшись своїм граціозним тілом величезного лісу Хорсинії, широка та повноводна річка робила невеликий поворот і впадала в тепле Південне море.

Непроглядна темрява, що панувала всередині густого самшитового лісу, була ніби не з цього світу, де все відчайдушно раділо світлу, цвіло, співало і дзижчало. Яука озирнувся назад, прислухався і зітхнув. Скоро сонце мало сховатися за маківками дерев, а поки його яскраво-оранжева куля змушувала лісовика мружитися і прикривати лапами очі.