Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №37

Алея героїв

Калинова Алея пам’яті — серце нашої школи, що б’ється в унісон із серцями Героїв…

Саме тут, на подвір’ї нашої школи, зростає жива пам’ять — «Калинова Алея Героїв». Вона народилася восени, коли учні 9-х класів власноруч висадили 25 саджанців калини. Кожен кущ — мов частинка серця, віддана тим, кого вже немає поруч, але хто назавжди залишиться з нами в думках, у спогадах, у молитвах…

Зима, на жаль, не пощадила всі рослини. Але сьогодні калинова алея пам’яті зазвучала новим життям. Учні школи та педагогічний колектив висадили нові саджанці калини та квіти. Біля кожного куща — двокольорова стрічка, як державний символ України. На деяких стрічках — імена тих, хто загинув, захищаючи наш спокій. Імена наших випускників, рідних, знайомих — Героїв, які стали для нас прикладом сили, гідності та безмежної любові до України.

Ця алея — більше, ніж просто кущі. Це місце сили. Місце пам’яті. Місце, де живе гордість. Де серце завмирає від болю — і водночас наповнюється надією.

Життя може обірватися, але пам’ять — вічна. І вона буде жити в наших серцях, у наших вчинках, у кожному листочку калини, що росте тут на шкільному подвір'ї.

алея пам'яті.mp4

Iвко Сергій Анатолійович, позивний «Карат»

Лейтенант, командир взводу вогневої підтримки 5-ї десантно-штурмової роти 2-го десантно-штурмового батальйону в/ч А0281, 95 ОДШБ. Нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувачем ЗСУ - «Срібний хрест»; нагороджений наказом командира 95 ОДШБ відзнакою - «Хрест пошани»; нагороджений в/ч А0281 нагрудним знаком - «Хрест відваги» (посмертно).

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та почесною відзнакою - Нагрудний знак Полтавської обласної ради "За вірність народу України" І ступеня (посмертно).

Народився 04.07.1984 в м. Полтава. З 1991-2001 р. навчався в школі № 37, де брав активну участь у шкільних заходах, змаганнях, був учасником команди КВН. З 2002-2006 р. Навчався в Полтавському інституті бізнесу МНТУ Економіки і менеджменту на спеціальності менеджмент організації денної форми навчання. Паралельно отримав водійське посвідчення, завершив військову кафедру інституту зв’язку, отримавши офіцерське звання – молодший лейтенант. В 2012 році Сергій одружився, а в 2013 став батьком. В родині народився син Костянтин. На початку повномаштабного вторгнення працював в м. Генічеськ.

Мужньо пройшов окупацію і лише 10.05.2022 він зміг виїхати з окупації і повернувся до рідних.

Добровольцем пішов у військомат, записався до лав ЗСУ та став на захист України з 16.01.2023. Пройшов навчання, отримав підвищення - звання лейтенанта і став командиром взводу. Будучи справжнім цінителем природи та відпочинку на природі, після тривалої участі в бойових завданнях на території Серебрянських лісів (Лиман) говорив - «Я більше не люблю ліс».

В липні 2023, під час боїв отримав осколкове поранення та після лікування повернувся на захист держави. У листопаді 2023 під обстрілами дронів мав другий день народження. 10.02.2024 під час виходу з бойових позицій, виконавши поставлені завдання, ворожою авіацією був нанесений удар КАБом і Сергій отримав поранення.

Його двічі реанімували по дорозі в Дніпро. Він мужньо боровся за життя три доби в лікарні Мечникова, але 14.02.2023 о 04:37 серце Сергія зупинилося....

Буданцев Андрій Вікторович

Солдат Збройних Сил України, стрілець-снайпер 2-го відділення 2-го десантно-штурмового взводу 1-ї десантно-штурмової роти 81-ї аеромобільної десантно-штурмової бригади в/ч А1493.

Народився 25.12.1983 р. в м. Полтава. В 2001 році закінчив авторську національну школу № 37. Вищу освіту здобув в Національному університеті «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка». Отримав диплом за спеціальністю «Фінанси» та диплом бакалавра. Працював менеджером в «Релакс парк Верхоли».

Люблячий син, батько і брат. Багато уваги приділяв вихованню сина, займався спортом, любив музику.

24 лютого 2022 року добровольцем пішов захищати рідну Батьківщину. Перші дні війни Андрій зустрів у військовій частині А1493, що знаходиться в селі Терентіївка Полтавської області. Саме звідти він пояснював своїй матері, що не дивлячись на відсутність військової підготовки, не буде сидіти вдома. Тут він обіцяв своїм рідним, що все буде добре, що він нестиме службу десь поблизу домівки. Але через декілька днів потяг відвезе Андрія разом з побратимами до Дніпра, далі Запорізька область, місто Гуляйполе, потім Лисичанськ. Весь цей час Андрій не втрачав зв’язок із рідними, які усіма силами намагалися допомогти та підтримати Андрія.

В цей період розпочинаються жорстокі бої під Бахмутом, куди відправляють Андрія. 14 липня вранці, Андрій розмовляв з братом близько хвилини про те, що все в порядку. Впевненості чи оптимізму в словах Андрія не було, проте він і не прощався. Ніхто не знав, що той короткий дзвінок буде останнім… Андрій разом з побратимами перебували в Бахмутському районі. Хлопці навіть не встигли облаштуватися на позиціях, як несподівано вдень почався масивний артобстріл.

14 липня 2022 року під населеним пунктом Сіверськ в лісосмузі Білогорівки і Григорівки Андрій Буданцев загинув.

Нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеня та Відзнакою Полтавської міської територіальної громади "ЗАХИСНИК УКРАЇНИ - ГЕРОЙ МІСТА ПОЛТАВА"

Коростель Максим Володимирович, позивний «МАРС»

Старший лейтенант, командир стрілецького взводу 2-ї стрілецької роти 116-ї бригади ТРО Збройних Сил України, лицар ордена «Богдана Хмельницького» III ступеня (посмертно), нагороджений Відзнакою Полтавської міської територіальної громади "ЗАХИСНИК УКРАЇНИ-ГЕРОЙ МІСТА ПОЛТАВА".

Народився 08.01.1987 в м.Полтава. Максим жив та навчався в нашому місті. В період з 1994 по 2004 рік був учнем нашої рідної 37 школи. З 2004 по 2009р. навчався у Полтавському національному університеті. Проходив навчання на військовій кафедрі та одержав військове звання молодшого лейтенанта. Після закінчення університету працював менеджером в торгівельних фірмах. Був одружений, має сина Антона 2013 року народження.

З перших днів повномаштабного вторгнення Максим пішов добровольцем до військової частини А 7310, в якій ніс службу близько року. Після цього був направлений в м.Суми і звідки через місяць знову повернувся до Полтави та разом з іншими військовослужбовцями охороняв Полтавський аеродром.

У лютому Максима відправила на Схід під Соледар, там він отримав контузію та осколкове поранення, був госпіталізований. На пропозицію батька повернутися додому для відновлення та відпочинку, Максим відповів: «Батьку, я не покину своїх хлопців, тепер вони теж моя сім’я». Після лікування знову повернувся в Попасне потім в Курахове і звідти вже в Авдіївку. Схід не відпускав його…і не відпустив….12 липня під містом Авдіївка Максим загинув.

12 липня близько 02:00 години ночі батьки отримали останнє повідомлення від сина «Мама, зв’язку не буде, я на позиції». Вже пообіді цього ж дня батькам надійшло повідомлення про те, що Максим поранений.

I лише пізніше стало відомо, що Максим разом зі своїми побратимами вийшли на позицію, щоб зустріти розвідників. Максим отримав поранення в ноги. Самостійно наклав собі турнікет. Почався артобстріл, виїхав танк і прямим влучанням обірвав життя нашого воїна і його побратимів. Лише двоє хлопців залишились пораненими але живим. Побратими зуміли витягти їх з поля бою але під час евакуації автомобіль знову попав під обстріл. Загинули всі.

Олександр Вікторович Дрига позивний "Тендер"

Народився 14 червня 1975 року в місті Полтава. З дитинства вирізнявся щирістю, добротою та відповідальністю. Навчався у Полтавській загальноосвітній школі №11, де проявив себе як сумлінний і уважний учень. У 1993 році проходив строкову військову службу, що загартувала його характер і заклала підґрунтя майбутнього шляху воїна.

Після служби Олександр вступив до Полтавського університету споживчої кооперації України, де здобув фах менеджера. Працював у податковій сфері, проявляючи себе як чесний, принциповий і виважений фахівець. Згодом обрав шлях підприємця — незалежного і відповідального, адже завжди прагнув бути корисним людям і створювати щось вартісне для своєї країни.

Однак справжня велич душі Олександра проявилася у найтяжчий для України час. 26 лютого 2022 року, не вагаючись ані хвилини, він добровільно пішов до лав Збройних сил України, ставши на захист рідної землі. Його військовим домом стала частина А7310. Сержант Дрига — саме так з гордістю говорили про нього побратими — був мужнім, стійким і вірним. Завжди підтримував бойовий дух товаришів, залишався спокійним навіть у найгарячіші моменти боїв.

20 січня 2023 року, біля Соледара на Донеччині, його життя обірвалося… Але не зникла пам’ять, не згасла вдячність і любов. Він загинув, прикривши собою інших, віддавши найцінніше — життя — заради України, заради майбутнього свого сина, заради миру для своєї родини та всіх нас.

Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, нагрудним знаком Полтавської обласної ради "За вірність народу України" та відзнакою "Захисник України - Герой міста Полтава"

Маяцький Олександр Вікторович

Олександр народився 4 березня 1974 року в місті Ленінград (нині — Санкт-Петербург) у родині військовослужбовця. У 1981 році він пішов до першого класу в місті Шяуляй (Литва). З дитинства вирізнявся допитливістю, наполегливістю та цілеспрямованістю. У шкільні роки захоплювався шахами, а також, попри складну операцію на серці, активно займався спортом. Брав участь у шкільному житті, був ініціативним і відповідальним, що не завадило йому закінчити школу в місті Кстово (Нижньогородська область) зі срібною медаллю у 1991 році.

Ще з юних років Олександр узяв на себе відповідальність за молодшу і старшу сестер. Усі родинні турботи не обходилися без його участі — він завжди був надійною опорою для близьких. Після повернення родини на Батьківщину у 1991 році вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту. Згодом перевівся до Полтавського інженерно-будівельного інституту, який закінчив з відзнакою у 1996 році за спеціальністю «Промислове та цивільне будівництво», здобувши кваліфікацію інженера-будівельника.

Трудовий шлях був непростим, але завдяки наполегливості, працелюбності та цілеспрямованості Олександр досяг значних висот. Станом на 2023 рік він очолював власну фірму. У 1994 році розпочалося його родинне життя — у шлюбі з коханою дружиною Вікторією вони разом виховали сина та доньку. Олександр був турботливим батьком і надійним чоловіком, для якого сім’я завжди була на першому місці. На захист України вперше став у 2015 році, вступивши до лав батальйону «Полтава» при органах внутрішніх справ УМВС України в Полтавській області. Разом із побратимами виконував бойові завдання в районі міста Маріуполь на Донеччині. Після звільнення з військової служби не залишився осторонь — активно займався волонтерською діяльністю, допомагаючи фронту й підтримуючи бойових побратимів.

Вдруге, не вагаючись ані хвилини, 24 лютого 2022 року, в день повномасштабного вторгнення, Олександр з’явився у військкомат і добровільно вступив до лав Полтавської територіальної оборони. До жовтня 2022 року, перебуваючи на Полтавщині, удосконалював свої військові навички. Був снайпером другої категорії відділення вогневої підтримки, мав звання молодшого сержанта (військова частина А7310).

Із листопада 2022 року Олександр ніс службу на Сумщині, а згодом був відправлений у найгарячіші точки Донеччини. Він не шукав легких шляхів, завжди був там, де було найважче, де потребували рішучості, досвіду й холодного розуму. Його бойові товариші згадують його як людину честі — надійного, врівноваженого, з добрим словом для кожного, хто був поруч, і водночас — з твердою рукою й серцем воїна, яке ніколи не зраджувало.

Олександр загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Георгіївка. У мить, коли більшість думає про себе, він думав про Батьківщину. Його смерть — невимовна втрата для родини, побратимів, друзів, для всієї України. Але водночас — це приклад величі духу, жертовності та справжньої мужності. Він загинув як справжній воїн — до останнього подиху вірний присязі, своїм побратимам і Україні.

За проявлений героїзм, незламність духу та вірність українському народові Олександр був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Також його подвиг було відзначено Відзнакою Полтавської міської територіальної громади «ЗАХИСНИК УКРАЇНИ — ГЕРОЙ МІСТА ПОЛТАВА».

Світла пам’ять Герою. Він назавжди залишиться в серцях тих, хто його знав і любив, як символ гідності, незламності й любові до своєї землі. Його шлях — це не лише життєва історія, це — життєвий урок про честь, відданість і силу людини, яка поклала себе заради миру, свободи та майбутнього нашої країни.

Page updated

Google Sites

Report abuse