***
Один чоловік сказав Старчикові:
«Твоєї флейти люди не розуміють» (він натякав на те, що люди не розуміють Старчикового вчення).
Меткий доброгляд відповів:
«Я не розумію пташиного співу, але це не заважає мені відчути, що співаю з ними про одно».
***
Старчика якось запитали:
«От ти даєш людям безліч порад. Якщо тобі знадобиться порадник, до кого ти підеш?»
Осяйний умілець відповів:
«Піду до дідуся Петруся, в якого вуста бачать, очі – говорять, ніс – співає, а вуха – хмарки розганяють».
***
Старчика раз запитали:
«Який надпис ти заповів вибити на своєму могильному камені?»
Він відповів:
«Ніхто».
***
Якось Старчик звернувся до своїх земляків зі словами:
«П’ятдесят років я входив у ваші хати і лікував вас; гніву вашому давав згоріти, а милості розцвісти. І за це ви назвали мене Богом. А той, хто не вірив у мене, казав: «Він – шахрай». А я вам кажу: я ні той, ні інший. Я просто син Того, Кому віддав я своє життя. Я син, і ніколи не буду Батьком».
***
Один учень спитав якось Старчика:
«Любий водителю, коли ти відійдеш, а люди призвуть мене і спитають: яким він був, твій учитель? то що мені казати?»
І Старчик його навчив:
«Спочатку, – сказав мастак, – прийди до них гоголем, «продзижчи» бджолою, «погодокай» індиком, «попу гукай» пугачем, а як почнуть тебе лаяти, скажи їм: «Він ніколи не боявся собак, не гладив котів, і ні разу не сідав на осла».
МЕДОТАНЦІЯ
Старчика запитали, як би він схарактеризував спосіб свого життя? І він сказав: «Медотанція, або ж танок бджоли». Як же хороше сказано в одній загадці про бджолу: «Легка худоба, збирає користь і для себе, і для Бога».
***
Запитали якось Старчика:
«Вчителю, чи даси нам якісь заповіді на життя?»
І сказав Старчик:
«Заповідей не дам, а от проханнячка будуть».
ДЕСЯТЬ ПРОХАНЬ СТАРЧИКА
Ніколи не кажіть: «Я впевнений, що це так».
Не складайте собі кумирів і нікому не уподібнюйтеся. Єдиний ваш кумир – це ви самі.
Свій життєвий досвід поважайте над усе. Бо краще втопитися у морі розгуби, ніж хапатися за спасенну соломину чужих знань.
Просіть у Бога Любові для себе. Бо якщо скажеш: «Цього я кохаю всім серцем, а цього ненавиджу всією своєю душею», – ти не знаєш любові.
По одній ягідці складайте намисто своїх днів. Мандруйте не думками, а ногами.
Сійте зерна радості на ділянці своєї людяності.
Не збирайте рецептів здоров’я, але щодня читайте літопис свого тіла.
Поспішайте дізнатися, що то є життя, випийте молоко суті з глечика Долі все до останньої краплі і не думайте про те, чим наповниться глек після зоряної ночі.
Вдивляйтеся у світ очима митця. І як покличуть вас що руйнувати – не йдіть.
І останнє моє прохання:
В Дикому Полі Життя ніколи не прагніть стати сторожовою фігурою на Могилі; отримуйте п’янку насолоду від того, що ви барвінок серед барвінків.
СТАРЧИКІВ ЗАПОВІТ
«Сира земля, ти не мати моя».
Народне прислів’я
«Хіба прийде лютий звір та в байрак поцупить.
А я того не боюся – горілки нап’юся…»
Народна пісня
1
Давно я вийшов з лісу хибних снів.
Поки живу у лузі миру й правди –
Чекаю тихо зову прабатьків
І смерть прийму, як поцілунок Лади.
Лиш відійду, благаю, без плачів
Хай пройде час останнього прощання.
І не ведіть до мене кобзарів;
Їх тужний спів – замацане зітхання.
2
Удайся, сину мій, як я удавсь.
В тобі однім зерно усіх гараздів.
Своїх думок ніколи не зрікайсь.
Не потурай ні хлопам, ані владі.
Пильнуй себе і духа не в’яжи
Ні до землі, ні – Боже збав! – до Неба.
У всякий час одне собі кажи:
«Я на Шляху. Хай буде все, як треба».
Тобі я дав урок свого життя.
Забудь його, як сон живої ночі.
Учитель твій – сердечні почуття;
Твій поводир – твої уважні очі.
3
В труну мого ви тіла не кладіть.
Воно уже пройшло крізь домовину.
У степ його всім миром віднесіть
І там лишіть, для іншого почину.
Хай прийдуть ті, хто вбачить в йому смак.
Нехай Природа там господарює.
Сю Долю йняв – ген! – не один козак.
Душа ж його від того не бідує.
4
Оце і весь мій щирий заповіт.
Ділюся ним із вами край охоче.
Усе, як я благаю вас, зробіть.
А якщо ні… ховайте, йбо, як хочете.
***
Спитали якось Старчика:
«Учителю, ти так багато знаєш про світ і людей. Хто навчив всьому цьому тебе? Хто був твоїм вчителем?»
«Півень».
«Що взяв ти від нього?»
«Він навчив мене не пропускати жодного ранку, співати пісень, доглядати курник і розгрібати зерна для курей».
***
Запитали якось Старчика:
«Вчителю, чи назвуть вас колись люди праведником?»
«Боже збав!»
«Чому?»
«Чи чули ви таке: води хоч топись, та ніяк напитись? Ото про них».
«Як це?»
«Праведники Єрусалимські багато благочестя мали, Бога шанували, а Сина Його не признали».
«Хто ж ти тоді є?»
«Я?.. Для людей – лицемір, а про себе… збираю мир. Кого мучить спрага, пий моєї душі благо. Ховає Старчик своє джерельце. Хто його знайде? Шукаюче серце!»
***
Співчутливий мовко; ніколи не відмовляв усім запечаленим розгубою і завжди люб’язно брався допомагати їм у пошуках Праві. А що він полюбляв жити на пасіці, десь серед лісу, то кожному прихожаю-розгубі спершу підносив кухоль молока, кусень сотового меду і казав: «Усе має свій черед; молоко і мед – перед; пий, їж, а вже потім – до Вед».
Одного разу до Старчика на пасіку завітав змарнілий від тягаря проблем чоловік.
– Душа про;світку бажає, – почав він після вдячного споживання. – Чи не могли б ви мене напорудити на легкий дих і ясність думок?...
– У чім твій неспокій?
– Щось незрозуміле коїться зі мною. Усе, що б не робив, викликає у мене незадоволення й гнів. Як мені впоратися з моїми почуттями? Чим наполегливіше я шукаю притишувачів душевних буревіїв, тим більше я злюсь і тим більшим стає мій розпач.
Проникливий мудромовець усміхнено проказав примовкою:
– Старчик уважно світ споглядає. Літ п’ятдесят як суму на серці не має. Ось і ти, як слово моє всім серцем вбереш – зарум’янишся, розцвітеш. – А далі так: – Твоя, серце, хвороба, мільйони людей нещасними робить. Усі відчувають, що їм чогось не вистачає, а що саме – ніхто не знає. Одначе, нам нема діла до інших, нам, либонь, твоє одужання важливіше. У чому твоя проблема? У своїй голові ти носиш сім’я, яке поки що не пробилось крізь тім’я і не стало чичкою. Сім’я маленьке, незугарненьке. А цвіток – краса і прок. Тільки квітці красивій, тендітній дано танок вести під сонцем і дощем, лише квітці відома радість безсмертних пісень. Для сімені все це, мов день для сліпка, морок в очах – доля тяжка. Та дещо приховане в глибинах зерна, бажає побачити світла дива.
– Яким чином я можу пробудити цвіт мого власного сім’я? Нарай, Старчику!
– А для чого я зараз співаю? Звичайно – нараю. Уяви собі таке: у своїй коморі ти знайшов гадюче кубло. Гаддя як побачило тебе – і з хати тікати. Що ти робитимеш? Невже не даси їм усім до останньої гадюки покинути твою домівку?
– Що ж, я, дурень якийсь чи що? Невже гадаєте, що я кинуся ловити ядучих і повертатиму їх у комору? Боже збав!
– Прекрасно. Розумно. А тепер уяви, що твої думки – це змії, і мешкають вони десь у коморі твоєї підсвідомості. Усі твої муки від того, що ти не даєш своїм думкам-гадюкам покинути домівку твоєї мізковниці, хапаєшся за кожну і над сили тримаєш у заперті. Саме це спричиняє твій біль і переживання. Отже, не тримайся за думки, зніми напругу, розіжми кулаки, послаб щелепи. Проживи, вистраждай кожну емоцію, яку відчуваєш, і хай вона піде геть. Спершу тобі це даватиметься дуже важко, але винагорода – неоціненна. Тоді буде... думки і почуття ніби існують самі по собі, а ти – сам по собі, а між вами межа, відстань. І тоді – не смій сумніватися – настане ясна днина, коли незадоволення – смак твого теперішнього життєвого стану ; зійде нанівець. Тоді отаманська булава перейде до серця, а сім’я, що переховується у твоїй голові, легко проб’ється крізь тім’я і стане квіткою. То буде пора, коли ти станеш одно із сонцем, місяцем, зорями, квітами, хмарами, райдугою, пташиним співом і дзижчанням бджоли.
***
Якось Старчик не розмовляв аж три роки. Перед тим, як піти у мовчання, він сказав: «Птах відлітає...» Він не завершив думку й змовк. Коли сердечний порушив мовчання, ми почули від нього: «Птах прилітає».
***
Одного разу до Старчика прийшов набундючений чоловік – професор Київського колегіуму, і так сказав: «Мені багато розповідали про тебе. Усі, хто тебе слухав, одноголосно заявляють, що мова твоя дуже впевнена, за кожним словом проглядає гонор великого авторитета, титана ума…» – «У чому суть твого запитання?» – не давши договорити візитерові, запитав його сердечний мовко;. – «То, може, ти вважаєш себе Богом?». – Старчик, на обличчі якого весь цей час не зникала усмішка, сказав: «Я міг би відповісти вам, шановний, словами Ісуса: «Ти сказав». Але я не стану цього робити. Я пропоную вам у своєму останньому реченні прибрати знак запитання і спробувати приставити якийсь інший знак і трохи-трохи помислити. Думаю, що тоді ваше відчуття визначиться остаточно. А ще… я б дуже радив вам при нагоді особисто послухати мої побрехеньки».
***
Коли Старчик помирав, увесь хутір від малого аж до старого зійшовся в його хаті, щоб почути останню казку мудреця. Поволі тяглися хвилини, а Старчик усе мовчав. Тоді хтось, звернувшись до нього, сказав:
– Учителю, люди прийшли. Вони бажають почути Вашу останню казку. Розкажіть, Учителю. І хай вона буде найдобрішою, наймудрішою, найвеселішою з усіх ваших казок.
– Гаразд, – тихо сказав Старчик. – А чи є серед вас гончар Василь Глина?
– Є, – обізвався той.
– Василю. Усе життя ти ліпиш горщики. Та які ж ловкі! Пісня – не горщики. Принеси мені один, я хочу взяти його із собою.
– І радий принести, та не можу.
– Чому?
– Мій маленький онук Остап лишився вчора вдома один і щоб якось побавити себе, почав грати в козаків… І вбачив він у моїх горщиках бусурманів, тому весь посуд, який тільки не був у хаті, побив дерев’яним києм.
– Ти якось покарав його?
– Боже збав! За що? Не відає мале дитя, що можна робити, а чого ні.
– А якби хто з дорослих побив? Навмисне?…
– То й тоді, певне, гніватися не став би. Поки руки є, а в руках сила – чи варто тужити? Глини повно, ще наліплю!
– Так, Василечку, так. Чуєте, зорі мої, – звернувся Старчик до хуторян, – не лише мені розповідати казки. Оповідання Василя Глини – це найдобріша, наймудріша, найвеселіша казка з усіх казок, що я чув за своє довге життя. Щоб жити, як у казці, щоб відчувати казку в собі, треба так мало: кожну життєву мить перетворювати на свято.
Після цих слів Старчик стулив повіки і ніби заснув…
Мертве наслідування – зведений храм для книги, в яку зберуть вінок із слів пророка, весну якого вже ніколи не розмаїти. Сила.
Коли я записував цю казку - відчув творчий злет, тотожний надхненній праці дітвака, що ліпить біля річки замчище з піску.
До одного мудреця прийшли якось три брати, і жодного серед них – від старшого до молодшого – не було розумного. Всі дурники. Прийшли вони до нього, щоб він зробив їх мудрими.
– Добре, – сказав мудрець, – буду по одному розмовляти з вами і вирішувати, що й як робити.
Першим зостався з ним наодинці старший брат; бо дуже вже набридло йому бути дурнем.
Вислухав його мудрець та й каже:
– З твоїх речей я бачу, що ти давно вже мудрості набрася, а от віри в тобі небагацько. Зробимо ось що: зараз я переберу усі клепки в твоїй голові, і ти неодмінно станеш мудрим.
– Починай скоріше! – каже той.
– Добре.
Двічі чи тричі вдарив його мудрець києм по голові і сказав:
– Іди собі з Богом. Відтепер ти – мудрий.
– Ну, спасибі!..
– Тільки… одна умова.
– Яка?
– Ні з ким про свою мудрість не балакай.
– Гаразд, – сказав старший брат і пішов. Ловко пішов. Із сяючою усмішкою на обличчі і з палаючими, мов зірочки, очима.
Настала черга середущого брата.
Мудрець його вислухав та й каже:
– З твоїх речей я бачу, що ти давно вже мудрості набрався, а от рішучості в тобі небагацько. Ходімо зі мною.
Уранці, коли сходило сонце, мудрець підвів його до ставка, нахилив над водою і спитав:
– Бога бачиш?
– Бачу, – сказав той.
– От і добре. Іди собі з Богом. Відтепер ти – мудра людина.
– Ну, спасибі!..
– Тільки… одна умова.
– Яка?
– Хто б і про що тебе не питав, кажи одне: «Я бачив Бога». І все.
– Гаразд, – сказав середущий брат і пішов собі до людей. Ловко пішов. Із сяючою посмішкою на обличчі і з палаючими, мов зірочки, очима.
Лишився третій брат, молодший.
– Ти не дуже поспішаєш стати мудрим? – спитав його мудрець.
– Ні, – сказав той.
– Тоді лишайся жити у мене. Я не примушуватиму тебе нічого робити, буду тебе годувати, а на ніч розповідатиму тобі казки.
Сподобалась юнакові така умова, бо раніше він усе робив за своїх братів.
Так він прожив у мудреця цілу зиму.
За цей час двічі приходили його брати, щоб мудрець знов наставив їх на мудрість. Чому? Тому що люди, не вірячи в їхню мудрість, насміхалися над ними і обзивали їх дурнями.
Ще двічі мудрець повертав їм віру і рішучість: одного бив києм по голові, а другого водив до ставка. Тоді, з оновленою вірою і рішучістю, поверталися вони до людей, певний час уявляючи себе мудрими.
Одного разу, коли мудрець підійшов до ліжка молодшого брата, щоб розповісти йому на ніч нову казку, юнак сказав:
– Вельмишановний, не знаю як саме, але сьогодні в мені народилася моя казка. Дозволь, я розповім її тобі.
– Чому б і ні, – сказав, усміхнувшись, мудрець. – Не все ж одному мені розповідати казки та притчі.
І юнак розповів йому свою першу казку.
– Три товариші, – почав він, – пустилися в мандри, щоб розшукати скарб. Не довго їм довелося шукати, бо натрапили вони на чоловіка, у якого було аж чотири скрині з золотом. Ото він і промовляє до них:
– Знайшов я надзвичайний скарб, та мені одному його забагато. Готовий поділитися з вами. Хай кожному буде по скрині.
А ті троє розсудили інакше.
– Нам по скрині замало, – сказали йому. – Доведеться нам і твою скриню забрати, розділити поміж собою. А ти йди, блукай, нового скарбу шукай. Може, ще раз пощастить тобі.
– Може й пощастить, – сказав чоловік і одійшов.
Їм же, щоб швидше потрапити додому, треба було перепливти через велике озеро. Розшукали вони човна, поскладали в нього дорогоцінні скрині, самі посідали та й попливли. А човник той був слабенький, не зміг витримати такої ваги, набрав бортом води і пішов на дно.
Добре, що хоч ті троє вміли плавати. Незабаром натрапили вони на невеличкий острівець. Вийшли невдахи на берег, попадали на землю та й нумо сумувати, сльози гіркі проливати:
– Мало того, що загубили ми скарб, якого б вистачило на все життя, а тепер що нам робити? Невже так і помремо від голоду та спраги?
Тільки не судилося їм поки що вмерти. На світанку, наче привид з казки, до них завітав той чоловік, що подарував їм скарб. Він приплив до них на золотому човні під срібним вітрилом, а услід за ним, скріплені мідними ланцюгами, йшли ще три таких самих човни.
Привітався до них чоловік та й каже:
– Пощастило мені ще раз надибати скарб. Чотири човни одному забагато.
Дарую вам по човну і запрошую з собою у мандри до Чарівного Царства, де все із чистого золота.
А ті троє розсудили інакше:
– Чи знайдемо ми Чарівне Царство, чи ні, то ще вилами по воді писано, а от грошики нам не завадять. То ж знай, у першому ж місті, яке зустрінеться нам по дорозі, ми продамо твій човен, а гроші поділимо між собою. А ти підеш собі блукати, новий скарб шукати. Може, і втретє пощастить тобі.
– Може, що й пощастить, – сказав чоловік.
Довго вони ходили тим озером, але жодного міста не зустріли. І ось, врешті-решт, наче велетенська гора з туману, виникло перед ними Чарівне Царство, де все, що не є, було із чистого золота. Почали ті троє битися та судитися, кому яка частина Царства відійде, та в запалі ворожнечі так одне одного й повбивали. А чоловік той лишився жити там сам. Там він і досі живе, уславлює в молитвах Божі щедроти і смиренно господарює.
Отаку казку розповів юнак мудрецеві. А до схід сонця, коли мудрець ще спав, він піднявся, випив кухоль води і пішов собі до людей. Ловко пішов. Із сяючою усмішкою на обличчі і з палаючими, мов зірочки, очима.
І знав той мудрець, що юнак більше до нього не прийде.
Саме на Різдво було мені вночі видіння: ніби йду я за чимось на базар. І от зустрічається мені по дорозі шестикрилий Серафим з мечем у руці та й каже:
– Ні, не буду я твої груди мечем розсікати, серця виймати, та замість нього палаючого вугілля засипати.
– Чому? – питаюся.
– Тому, – каже, – що в тебе серце й так гаряче. А от язик у тебе задовгий... – Взяв та й відтяв мені язика.
Я його хочу про щось запитати та, бач, не можу. А він, перед тим як податися на Небо, й каже востаннє:
– Візьми свого язика, чоловіче, та заховай у кишеню. Коли вже дуже закортить тобі сказати якесь слово, тоді знову візьми його до рота, – одразу ж забалакаєш. А як скажеш щось до кінця, – знов у кишеню ховай.
Сказавши таке, шестикрилий Серафим злетів.
З того часу я балакаю дуже рідко. Саме тоді, коли хтось звертається до мене з запитанням.
Сила: заховай язика, забалакає рука. А як рука пише, знай: в серці гомін, а в голові тиша.
Вітаю вас з днем оцим, новину вам оповім!
Троє козаків сховалися якось від чисельної ватаги татарів, що гналася за ними. Один сховався за копицю сіна, що стояла в лузі, другий поліз під місточок, а третій видерся на дерево. Татари побачили копицю, спішилися – й ну хапати сіно руками, щоб коней нагодувати. Довго сидів козак за копицею, дивився на незграбність бусурманську, а язик у нього аж свербів од нетерплячки. Та ось терпець йому увірвався, і козак гримнув на татарина: «Та візьми ж ти, куряча голово, хоч вила, що ондечки стоять коло хати! Хто ж так смика сіно руками?»
Татари дуже зраділи, коли почули ту пораду, схопили козака, почали в’язати. Коли це чують голос другого, що сидів під місточком: «Гей, не піддавайся, земляче!» Схопили й другого. Третьому козакові, що сховався на дереві, стало шкода приятелів, але він не міг втриматися, щоб не насварити їх: «Дурні ви, дурні! – сказав він співчутливо. – Ну навіщо було здіймати такий лемент? Сиділи б собі мовчки!» Татари глянули вгору і побачили третього козака.
Хай ця притча явиться вам, як казка з дитинства; хай вона викличе у вас радість від спостерігання дитячої цнотливості і чистоти.
Два приятелі, не бажаючи змиритися з думкою, що людина є смертною, подалися якось у мандри на пошуки безсмертя.
«Поки молодість грає в тілі – треба діяти», – сказав перший.
«Сидіти й чекати на прихід старості – не наша планида», – сказав другий.
Рано-вранці, привітавши молитвою красне сонечко, вони рушили у дорогу. Віра в успіх надихала шукачів і підказувала кожний наступний крок.
Дорога шукань привела їх до високої гори, біля підніжжя якої була глибока печера. Коло печери вони побачили невимовної краси жінку. Супутники одразу ж упізнали в ній богиню Ладу – Матір всіх матерів.
– Дарителько життя, – молитовно заговорили друзі, – ти одна знаєш, як досягти безсмертя. Підкажи, як нам здолати тлінність буття!
Лада сказала:
–Суть безсмертя я не тримаю в секреті. Кожен, хто питав мене про це, отримував відповідь. Я дам вам напитися з чаші безсмертя, якщо ви знайдете Лоно Землі і принесете мені Сім’я Любові. Не раніше.
Один із шукачів, не гаючи ні хвилини, подався на пошуки Лона Землі. Другий – сміливо ступив у печеру.
Невдовзі він вийшов з печери, простягнувся перед богинею і так сказав:
–Матусю! Я дістав Сім’я Любові, але тільки-но я поклав його на долоню, – у мене зникло бажання шукати безсмертя.
–Ти все зрозумів, – сказала Лада.
Ця притча здатна замилувати шукача, як весняна капіж.
Троє друзів-хліборобів, зібравши врожай зерна, навантажили віз і повезли у місто продавати. Зерно розкупили швидко, так що у них знайшовся час для розваг.
Прочувши, що в театрі мандрівні лицедії будуть розігрувати п’єсу про створення світу, вони вирішили одвідати храм мистецтв.
Ось почалося дійство. Але чи то втома взяла своє, чи то актори грали непереконливо – наших героїв почав зморювати сон.
Один з друзів проспав дві третини вистави і побачив лише кінець; другий заснув одразу, потім прокинувся, трохи подивився і знову заснув; третій – подивився початок вистави, а потім закуняв, і прокинувся від фінальних оплесків глядачів.
На зворотному шляху, коли друзі почали ділитися враженнями від побаченого, з’ясувалося, що жоден з них не подивився виставу від початку і до кінця.
Напружуючи мозок, прибавляючи до побаченого почуте, вони сяк-так зібрали уривки дійства в єдине оповідання і тим утішились.