ХОРТИЦЯ - ЯК ПАМ;ЯТНИК ВІЙСЬКОВОГО КУЛЬТУ ВОЇНІВ-ВОВКІВ
Перші повідомлення про Острів і його найдавнішу назву містяться у книзі візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про управління імперією» (Х ст.). За описом імператора, після важкого переходу торгівельної флотилії через дніпрові пороги, руси проходили перевіз Крадія (пізніша назва Кічкаський) і зупинялися на острові Святого Георгія. «На цьому острові вони приносять свої пожертви: - пише візантієць, - там стоїть величезний дуб...»
Хто такий цей Георгій? Чому саме його ім’ям імператор називав наш Острів? Мова йде про святого великомученика Юрія, що всіма християнами вважається за покровителя хліборобства й скотарства, а ще за великого ратоборця, що стоїть на чатах усіх вершників? В християнському іконописі Св. Юрій Побідоносець зображується лицарем на білому коні зі списом у руках, що ним він забиває Змія.
Саме це ім’я, Юрій, у грецькій мові вимовляється «ґоерґос», або «ґеоріос», що значить «землероб», або той, хто обробляє землю, - хлібороб по-нашому.
Отже, Св. Георгій - це наш Юрій (Юрай, Урай, Рай, Орій, Ір’я, Єгор).
Костянтин Багрянородний, що хрестив у Константинополі Велику княгиню Ольгу, добре знав як люди живуть на Русі, що вони споконвіку є хліборобами і скотарями. Знав він і про те, що слов’яни здавна кохаються на конях. В давньогрецьких міфах оспівано слов’янських Полканів (Кентаврів) - напівлюдей-напівконей, що мешкали у Таврійських степах. Скитський цар Атей так любив коней, що їхнє іржання ставив вище від звуків флейти. Князь Олег, перебуваючи у поході на греків, зоставив вдома свою любого коника й дуже сумував за ним. Легенда переказує, що й кінь так тужив за господарем своїм, що врешті-решт сконав.
Можна з певністю сказати, що Костянтин Багрянородний плив Дніпром повз Хортицю стародавнім шляхом «із варяг у греки» в травні. На доказ цього існує українське прислів’я: «На святого Єгорія пливуть люди до моря».
Враховуючи все вищезгадане, зробимо підсумок: мудрий візантієць назвав Хортицю островом Св. Георгія, маючи на те всі підстави.
Треба сказати, що Св. Юрій (Побідоносець) став вважатися слов’янами господарем звірів (особливо коней, вовків, змій) тільки після хрещення Русі. У часи більш давніші, в язичницьку епоху, над кіньми і вовками господарював у греків Аполлон, а у слов’ян – Ярило.
Хто такий Ярило? Ярило – сонячне божество.
Бачачи як Сонце проливає на землю життєдайне світло, наші Пращури раділи з того, тому назвали світило ім’ям РА. Скільки красивих і мудрих слів пов’язано з цим словом: рада, радість, ранок, райдуга, рать, рало, пора, пращур, віра, Я-РА, Ю-РА...
Хоча Сонце – це єдиний об’єкт і єдиний Бог, але людина сивої давнини помітила, що протягом року, відповідно певній порі, світило проявляє себе по-різному. Адже літнє і зимове сонце для людини дуже різняться. Тому за богів вважали і різні періоди річного сонячного циклу.
В українських народних піснях, плачах, думах зустрічаємо такий вислів – «триславне сонце!» «Триславне...». Отже, варто розглянути кожний божественний лик, кожного Бога, який несе у собі славу Сонця РА.
Дажбог (Даждьбог) – Бог жнив, добра і достатку. Літнє сонце. Час його панування від літнього сонцестояння 21-22 червня до осіннього рівнодення (день дорівнює ночі) 23 вересня. Його ім’я утворене з двох слів: «дати» і «Бог». Громадяни Київської Русі називали себе «онуками Дажбожими».
Хорс – Бог відновлення, небесний провідник від зими до весни. Час його панування настає після зимового сонцестояння, «коли сонце починає котитися на весну» (найдовша ніч, самий короткий день) 21-22 грудня до весняного рівнодення (однакова тривалість дня і ночі) 21 березня. Наш славнозвісний Дніпровий Острів названо на честь саме цього Бога. Але якщо пам’ятати, що всі лики сонця поєднуються в одне світлодайне РА, то ми можемо сміливо називати Хортицю також і островом Дажбожим, і островом Ярила, одним словом – Островом Сонця, землею Сонця.
Нарешті, третій лик сонця –
Ярило – Бог весни, Бог любові, сили та хоробрості. Період його панування на небі починається від весняного рівнодення після 21 березня до літнього сонцестояння (найдовший день, найкоротша ніч) 21-22 червня.
Коли Ярило починає сипати благодатне сяйво («Яр-Отець бере шлюб з Матінкою-Землею»), вся природа спалахує цвітом кохання, котиться землею «Зелений Шум», починається яра весна і все навкруги стає ярим.
Наші сонцеликі предки РА-тоборці, бажаючи мати підтримку свого небесного покровителя, величали себе Яр-Турами, батьки давали синам ймення, які позначали військову ярість: Ярополк, Ярожар, Яромир, Яробуд, Яровіт, Ярослав. Шапки, що носили воїни, називалися ярмівками, а робилися вони переважно з вовчої шкірі.
Раніше ми з’ясували: і Ярило, і Св. Юрій опікувалися вовками. У деяких народних переказах і Бог Хорс зображується в образі мудрого старця, оточеного білими собаками або вовками.
А тепер, друзі, я хочу зосередити вашу увагу на головному: сонячні божества і вовки... І все пов’язано з Хортицею. А це ще далеко не повний перелік збігів.
Деякі вчені схильні вважати, що в назві Хортиця криється «вовчий» топонім, нібито своє ім’я Острів отримав від слова «хорт» – вовк (собака). Ось професор Фамінцин пише: «волки на Украине называются хортами или хартами Св. Юрия или Юрьевыми собаками». Від себе додам: вовка в українських загадках називають хорманом.
Підводячи риску під вищезгаданим, можна з певністю говорити про Хортицю як про своєрідний пам’ятник військового культу, так званих воїнів-вовків. Чи зберегла для нас історія підтвердження цього факту? Аякже.
Геродот залишив запис, що він особисто чув від скитів, що десь на півночі у лісистій місцевості живе скитське плем’я неври, і що раз на рік ті неври перекидаються на кілька днів на вовків, а потім знову вертають собі людську подобу.
У невеличкій змістовній поемі княжої доби «Слово о полку Ігоревім» знаходимо вірші про славного князя-волхва Всеслава Полоцького, який вмів обертатися на вовка.
«Всеслав-князь, ... ночами вовком шастав:
із Києва добігав до валів Тмутороканя,
великому Хорсові (!) вовком путь перебігав...
віщу мав душу в дужім тілі».
Сам Боян – віщий воїн-музика, коли хотів кому пісню творити, то «розтікався мислію по древу, сірим вовком по землі...»
У поемі вовки, як вірні друзі яр-турів-богатирів, виступають передвісниками грядущої біди – «грізно виють по яругах».
Ще один герой поеми, князь Всеволод, звертаючись до князя Ігоря, каже йому таке:
«А мої куряни – бувалі воїни...
путі їм відомі,
яруги знайомі...
...самі скачуть, як сірі вовки в полі,
шукаючи собі честі,
а князеві – слави!»
Тікаючи з полону Ігор-князь
«поскакав горностаєм в комиші,
білим гоголем на воду,
стрибнув на борзого коня
й зіскочив з нього сірим вовком».
Трохи далі:
«Коли Ігор соколом полетів,
то Влур (дружинник) вовком помчав,
струшуючи собою студену росу».
Отже, воїни-вовки Київської Русі мали пряме відношення до вовколакування. А чи не нагадують вони характерників Запорозької Січі, які теж уміли перевтілюватися в різних птахів, тварин, вовків зокрема? Звісно, так. Січовики, поєднуючись в окремі товариства, називали самі себе ярчуками – дітьми Ярила. До речі, в Україні здавна ярчуком називали ще й собаку з вовчими зубами; вовкозубого боялися вовки і відьми. Нерідко в козацьких думах козаків іменують вовгурами (вовкоподібними).
«І крівцею над Босфором червоніють мури,
Що річками розливали козаки-вовгури».
Слово «вовгура» складається з двох слів: «вовк» і «гура» (грім).
Вигукуючи грізне «Гур-ра!» – звук, подібний до гарчання лютого звіра, – чубаті лицарі, як і їх пращури - скіфи - йшли у бій. А «гура» – приналежна ознака Св. Юрія – покровителя воїнів і вовків. Зберігся вислів: «Гур, гур, іде Юр!» Знову ми бачимо невід’ємний зв’язок трьох основ: воїн, вовк, Св. Юрій.
В історичних джерелах різних часів знаходимо немало свідчень про те, як наші ЯР-осні пращури йдучи в атаку ревінням подібним до звірячого ввергали в жах своїх ворогів.
Либонь, козаки ніколи не розглядали вовка, як свого ворога, навпаки, – друга (у народних казках вовк – вірний помічник людини). В одній з дум, козак, очікуючи на смерть в безлюднім степу, називає вовків і лисиць своїми братами і сестрами.
«Ой у полі вовки і лисиці,
Ой тож мої брати і сестриці».
У іншій думі, коли помирає козак, його оплакують вовки:
«По дівоньці дзвони задзвонили,
А по козакові вовченьки завили».
Віддавна, вовк, як сильна, витривала, безстрашна, розумна і хитра тварина, не міг не викликати у людини повагу і подив. Осмислюючи поведінку вовчої зграї, люди вчилися їхній «поведенції», щоб при стрічі з грізним супротивником вміло нападати і захищатися.
Мешкаючи у «Дикому Полі», козак в усьому наслідував брата-сіроманця: «Ходить мовчки, кусає по-вовчи», «В козака око видюще, а розум хитрющий»; бувалі козаки казали: «щоб бути справжнім запорожцем, треба мати богатирський дух, вовчий нюх, соколину вдачу».
Про видатного козацького ватажка Семена Палія збереглася така пісня:
«Хто в траві врівні з травою?
Хто в лісі врівні з лісом?
Перевертень в лісі бісом?
То Палій, то Палій!»
Одразу і не скажеш: про козака ця пісня, чи про вовка. До речі, батьківське прізвище Палія було Гурко.
Є таке козацьке прислів’я: «Буряк – не дурак, на дорозі не росте. Козак – не дурак, з’явиться звідки не ждеш». І це так: ховаючись, мов звірі, по темних очеретах, вміючи вити вовком, кричати пугачем, запорозькі козаки пильно виглядали ворогів, раптово нападали на них і з малими силами розбивали й перемагали безліч неприятелів. Де не чекають козаченьків – вони там. Налетять буревієм і слизнуть так живо, як ніби вві сні привиділось, вискочать з рук, як мило в воду. Не лише завдати поразки, а навіть налякати, нагнати страху ворогові вже славилося як подвиг «доброго» запорожця.
Серед козаків таке прислів’я ходило: «Щоб прогнати тисячу ворон, достатньо й грудки землі. Щоб розігнати орду зайців, достатньо одного вовка».
Саме так: як вовка боялися усі звірі, так і козака боялися вороги. «Вовк не такий лихий, як страшний» – каже народне прислів’я. Лютим звіром ставав запорожець, коли виникала потреба захищати рідню землю від ворожого вторгнення.
Вовк для козака – взірець волелюбства: «Вовк лапу сам собі відгризе, а в руки не дасться». Взяти козаків в облогу не означало перемогти. Як ото блискавка б’є у дерево і розколює його від гори до низу, так запорожці могли розвалити велику купу ворогів, і податися полем, як весною вогонь по сухих очеретах. Йдучи у прорив козаки знали, що не всім усміхнеться вдача, не кожний проскочить заслін. «Тільки ж запорожець не так пропадає як простий чоловік. У козака вовча вдача: уміє добре шарпати, уміє ж і вмерти не скиглячи дармо».
Відомо, що вовки виходять на полювання переважно нічної пори.
«Прийшов вовк (темна ніч) – весь народ замовк;
злетів ясний сокіл (сонце) – весь народ пішов» – загадує старинна загадка.
Козаки теж у бойових діях використовували переважно ніч. Тобто, вони були воїнами ночі. Усі свої найгучніші перемоги запорожці здобували уночі. Славний гетьман Сулима взяв фортецю Кодак уночі. Під час Хотинської битви у 1621 році, саме нічні рейди гетьмана Сагайдачного на турецькі позиції стали вирішальними і принесли перемогу польсько-українському війську.
Ні, не випадково любили говорити запорожці: «Сонце за ліс – козацька радість», або: «Навіщо в Бога й день, як у козака місяць». «Ніч-мати не дасть умирати», «Мати - ніч, батько - туман», «Наші пряли, поки ваші спали».
А чи випадково вони обрали своїм головним символом пугача? Теж, ні. Тільки сови вміють так дошкульно пронизливо кричати. Рідкісні птахи. Вдень вони ховаються у гущавині лісу чи в своєму гнізді – дуплі дерева – і тільки з темрявою вилітають на полювання. Летить сова безшумно, побачити її вночі просто неможливо. А крик пугача («Пугу-пупу») навіть став своєрідним паролем для козаків.
Краще козацького пластуна-вивідача не знайти. Козацький розвідник, подібно до вовка, «водою йде – не хлюпне, очеретом – не шелесне, лісом – не трісне, тихіше тіні ходить», «Козак все чує, про нього – нічого». На запитання: хто такі пластуни, лунала їхня мудра відповідь: «Вовча паща, лисячий хвіст – ото тобі наша сила і хист».
Що й казати, уміли козаки хоронитися, сліди замітати, уміли свою землю охороняти, зненацька на ворога нападати. Знову ж таки, слова «хоронитися», «охороняти» деякі вчені пов’язують з назвою нашого Острова.
Славу великого характерника (вовгури) мав на Січі кошовий отаман Іван Сірко. Уявки, його козацьке прізвище має вовчо-собачу етимологію, оскільки є одним з найпоширеніших в Україні собачих імен. «Сіроманцями», нагадаю, називають й вовків. А ті козаки, що жили на Січі і не одружувалися, самі себе називали «сіромахами».
Чимало років я присвятив, роблячи спроби відкрити таємницю «вовчих» братств – українських молодіжних військових союзів. І ось якого висновку я дійшов…
Вчені мужі, історики, етнографи свідчать, що в українській звичаєвості (слов’янських народів зокрема) існувала традиція виведення хлопчаків (підпарубків) 6-8 років за межі громади для утворення особливих таборів, де б вони могли пройти певний військовий вишкіл, а по завершенню здійснити обряд посвяти у стан воїна-мужа – гідного захисника Вітчизни. Ця традиція чітко прозирає в старинній народній билині про Волхва Всеславича.
«Як сім років Волхові минуло, віддала його мати грамоти вчитися та пером писати. У десять років інших премудростей Волхв навчився: обертатися ясним соколом, сірим вовком, гнідим туром із рогами золотими. У дванадцять років заходився Волхв дружину собі набирати. За три роки набрав він дружинників сім тисяч; було тоді йому п’ятнадцять років, і кожен дружинник його також був п’ятнадцятилітній».
Юний князенко Володимир Мономах, коли йому виповнилося тринадцять літ, пішов у свій перший військовий похід.
Героя думи Івася Удовиченка-Коновченка, коли він досяг парубочих літ, матуся так само відправляє на Січ «звичаю козацького набрати, слави, рицарства діставати».
З історії довідуємось, що коли Богдану Хмельницькому минуло 16 років, з батьківського благословення юнак подався на Січ. Як у тій пісні:
Мати синочка
Да породила,
Да зростила,
Письма навчила,
Коня купила,
В військо оддала,
Да й підсадила,
Да й одправила.
Для проходження «вовчої» школи, воїни-вчителі відводили хлопчаків десь у «чисте поле», або в ліс.
У нашому випадку вони мали потрапити на Хортицю. Тож сідали майбутні «вовчуки»* (*вовчук – молодий вовк) у човен і пливли Славутою-Дніпром «на Низ», за пороги, де, як співається у пісні, «і трави зелені, і вода здорова, і очерети вдобні...». Дніпрові пороги у даному випадку грали роль межі між світом родинного життя і світом військового почину. Адже новаки мали «померти» як дітваки і відродитися справжніми силачами, лицарями волі.
Останній поріг, який звався Вільний або Гадючий, в народі ще називали Вовчком. За ним ішла Кічкаська переправа, яку запорожці називали Вовчим Горлом. Зафіксуємо: одразу три вовчих топоніми: поріг Вовчок, Вовче Горло і Хортиця (вовчий острів). Пояснювати це випадковістю було б аж ніяк недоречно. Відтак – вельми значущий факт.
Тепер, якщо уявити собі символічне проходження новаків крізь «вовче горло», то за логікою, вони мали потрапити у «черево» вовка-хорта, тобто опинитися в обіймах славетного Острова, щоб у його нетрях покінчити з минулим життям і, перебравши на себе вовчу стать, розпочати жити за законами ярчуків – військової спільноти. В народі існувало вірування, що саме перебування у череві чудовиська давало сміливцям магічне знання, силу і спритність тварини, разом з тим владу над оточуючим світом.
Ми можемо припустити, що «чудовиськом», яке «поглинало» молодика міг бути Залізний Вовк – герой однойменної української народної казки. Залізний Вовк – символічна істота; це могла бути особлива споруда зроблена з козацьких шабель і вкрита вовчими шкурами, крізь які кожен з новаків мав пролізти, щоб відродитися вовчуком і стати одиницею «вовчого» братства. Після «появи на світ», юнака голили і давали йому нове ім’я або козацьке прізвище, ніби він дійсно знову народився. Наявність кривавих ран на тілі юнака свідчили, що він пройшов іспит переродження.
Важлива деталь: один з варіантів перевтілення на вовкулаку в народних уявленнях здійснюється засобом «перекиданням» через дванадцять ножів встромлених у землю. Чи не є це подобою залізного чудовиська?
Проводив посвяту мудрий і досвідчений воїн, котрий, як і билинний Волхв Всеславич, мав «віщу душу в дужім тілі». Огорнутий у вільчуру (вовчу шкуру), він постукував вовчою лапою по «залізному вовку», приказуючи кожному з сміливців:
– Сюди зайдеш, про що й не думав знайдеш. Носити тобі відтепер нове ім’я. Бережи честь свого нового імені. Козацька честь хай буде твоїм благословенням!
Потім він звертався до бувалих вояків, які не раз «пробували меча і могучого плеча у боях з бусурманами»:
– Лицарі цнотливі,
У боях щасливі,
Новаків вітайте,
До гурту приймайте!
Ті йому відповідали:
– А ми й раді,
При всій громаді,
Господа-Бога просити,
Наших братиків укріпити,
Січ-Матінку любити,
Диким степом гуляти,
Війську слави добувати!
А далі, за ритуалом, розпочиналося святкування новоявлених «вовченят», одягнувши вовчі шкури вони вдавалися до хвацького танку з елементами імітації поводження сірого брата. Козаки вірили, що під час виконання певних дій людині передається сила й спритність сіроманця і між ними виникає магічний контакт.
Втім, свято тривало. Стрибаючи, як вовки, новаки виспівували:
«У лісі на нивоньці,
При зеленій ліщиноньці,
Під зеленим дубом,
Били козаки у бубок,
У суремки грали,
Ярчуків вітали!»
По завершенню веселої затії, «новонароджені» козачата під проводом мудрого козака-вовгури розпочинали усотувати нелегку школу січового життя.
«Ти ж думаєш, моя мати,
Що в козаках добре жити.
Тяжко, важко мені молодому
Гостру шабельку носити».
Вчилися «вовчуки» старанно, щоб потім, «промишляючи козацьким хлібом», не посоромити свого навчителя. Тому вірно мовиться: «який отаман – таке й військо».
Щира правда: у справжнього воїна-всевіди завжди є чому повчитися. Навчав майстер своїх «діток» зосередженості – «хто не догляне оком, то вийде йому боком»; турботливому ставленню до своєї зброї – «без зброї слабі й герої»; доброчесності – «той дає раду, хто знає правду»; мужності – «чия відвага, того й перевага»; самовідданості – «йдучи по чужу голову, і свою неси». Кожне слово такого вчителя на вагу золота, бо він є в усьому взірець і авторитет. Після військових вправ, у хвилини відпочинку, хто як не він розкаже хлопцям головну суть і силу козацького життя: «Употужнитись, набути міцної статури – це одне діло, – а от зміцнитися серцем і душею, набути непохитний дух – зовсім інше. Справжній козак цінує в житті три речі: міцну шаблю, вірну дружбу і славну волю. І не боїться він ні в полі ловця, ні в лісі стрільця. Одного тільки боїться козак – «нечесної смерті».
За старинним звичаєм, друже, смерть на ліжку козаки вважали ганьбою. Навіть Божою карою за гріхи. Тому-то й називалася вона «нечесною», і саме через це в бойовищі запорожець не уникав смерті, а сміливо, відкрито йшов їй на зустріч. Ніяка сила не здатна була викоренити січового уставу – битися до останнього подиху, не просячи у ворога пощади. Така вже запорозька натура. Ні літа її не вивітрюють, ні недоля, ніщо...
Слухаючи про бойові подвиги предків, юнаки вбирали силу й відвагу своїх батьків і готувалися тримати будь-який іспит перед лицем долі.
ЛІТЕРАТУРА
1. Костянтин VII Багрянородний. Об управлении империей. - М.: Наука, 1991 р.
2. Фамицын А.С. Божества древних славян; СПБ., 1884.
3. Слово о полку Игоревім. Видавництво «Радянська школа», Київ. 1986р.