Казки Xортицi

«Велетень у громаді, як правда в пораді».

Людина гігантського зросту, богатирської сили й хоробрості, Богдан Ружинський увірвався в січове козацьке життя, як вихор, як орел, що несеться на здобич. Його лютий вигляд страшив смільчаків, а могутній голос змушував губити свідомість. Навіть простий ціпок в його руці викликав більше жаху, ніж меч у руках іншого вояка. Не одну шаблю вищербив він об бусурманські голови! Дуже скоро, зваживши сміливість і військовий талан Богдана, козаки України ввірили йому гетьманську булаву, поміж собою називаючи його просто і з любов’ю Богданком. Повір мені, друже, такої поваги удостоювався на Січі не кожний.

Ти спитаєш, як він потрапив на Січ? Дорога сердечних втрат і сліз привела його в Запорозьку вольницю:

«Ой, Богдане, Запорозький гетьмане,

Та чому ж ти ходиш в чорнім оксамиті?

– Ой, як же мені не ходити

Та у чорнім оксамиті,

Гей, що були у мене гості,

Та всі славні запорожці,

Що вони пили та гуляли

Та зо мною совіт мали.

Сини вражі татарюги,

Що одну нічку ночували,

Отця, неньку зневажали;

Другу нічку ночували,

Малих діток вирізали;

Третю нічку ночували,

Миленькою з собою взяли.

Гей, сідлай, хлопче, коня, коня вороного,

Татар швидко доганяти, миленькую одбивати!»

Року 1575 одинадцятитисячна татарська орда рушила на Україну, плюндруючи й знищуючи все на своєму шляху, нікого не жаліючи і не милуючи. Нападники палили й спустошували міста й села, убивали дітей і старих, а молодих брали в полон. Тоді-то й загинула вся його сім’я, а кохана дружина потрапила в татарський полон. Так, було від чого людині зненавидіти бусурман.

Убрався Богдан у чорний одяг скорботи, узяв меча і попрямував на Низ, щоб відплатити татарам за їхні злодіяння. Не знімав він чорної одежі до кінця своїх днів, і стали вони для всього мусульманського світу жахливим знаменом нещадної помсти.

Пройшовши вогнем і мечем по всьому Криму, гетьман Ружинський з низовими козаками рушив у відкрите море до берегів Малої Азії, де взяв міста Трапезонт і Сіноп, не залишивши від них каменя на камені. В цьому морському поході запорожці вперше використали підводні човни.

Я бачу твої здивовані очі, друже, і це зрозуміло. Але не поспішай. Зараз я розповім тобі, як запорозькі корабельні майстри під началом Богдана Ружинського, на 30-40 років випередивши голландського винахідника Ван Дреббеля, придумали дивовижного човна, на якому можна було долати значні відстані під водою.

Ти, певне, знаєш, що козакам за допомогою очеретини вдавалося знаходитися під водою довгий час? Отож… Ця нехитра штука й підказала Богданові думку про те, як би його так зробити, щоб ціла чайка з козаками могла перебувати під водою потай від людських очей; щоб, як казали запорожці, «ходила вона, як лин по дну», та щоб «ховалася, як лящ у жабуринні». І ось що я тобі скажу: якщо вже козак за щось береться… Вийшло в них диво-чудо, яке й описати важко. Та все ж спробую. Але перед цим пісню тобі заспіваю:

«Пустив козак коня в чисте поле,

А сам скочив в синє море,

А як скакав, наповідав:

– Ой, щоби в морі води не набрати,

Щоб під водою гарно пробувати,

Буду рибу-кита до себе манити,

Буду в його череві стиха сидіти,

Буду тую люльку смоктати,

Ще й старих пісень споминати,

Аж під самим берегом виходжати».

(Народна пісня)

КОЗАЦЬКИЙ ПІДВОДНИЙ ЧОВЕН

Зовні він був дуже схожий на рибу; був у нього й хвіст, за допомогою якого човен міг змінювати напрям руху, були й крила-плавці, які не дозволяли йому перекинутися. За розмірами він був удвічі менший за чайку; у підводному човні могло поміститися від 30 до 33 чоловік. Велику роль у такому човні відігравав так названий «живіт». Як риба несе в животі ікру, так і суденце несло у спеціальній шкіряній торбі під днищем пісок чи то гальку. Коли була потреба, «живіт» відчинявся, «ікра»-камінці висипалися, і судно спливало на поверхню. На палубі також розкривалися добре припасовані стулки, і з човна виходили на берег козаки-чорноморці; їх ще на Січі називали «морськими людьми».

Для того, щоб нагнати більше страху на ворога, хлопці одягали особливі сорочки, обшиті безліччю мідних бляшок – ну чим тобі не риб’яча лузга! – і мідні шолома. А ще нашивали на плечі клубки пряжі, кожен завбільшки з людську голову; на клубки надівали також мідні шоломи.

Тільки уяви собі на хвилинку жах тих людей, перед очима котрих виникала раптом з-під води величезна «риба», з середини якої з диким галасом вибігали триголові «морські чудовиська». Бачачи таке, навіть найхоробріші воїни втрачали дар мови й навіть божеволіли! Ось і пісня про це є:

«Дівка в морі купалась,

Та й риби злякалась.

То не риба, то не рак, –

Запорозький козак».

Ти спитаєш мене: яким таким духом дихали козаки під водою? Що слугувало їм в такій «рибі» за зябра? Скажу. Над верхньою частиною човна, як димар над дахом, виводилась труба. Верхній кінець її здіймався над водою. Через трубу й надходило повітря усередину човна. У ній же знаходився «морський батько» – старший на човні; він оглядав обрій і керував човном.

У підводному стані судно йшло на веслах. Причім, отвори для весел затягували шкірою.

Дуже часто, щоб лишитися непоміченими для супротивника, козаки удавалися до інших хитрощів. Скажімо, перевертали догори дном чайки або дуби і, ховаючись під ними, потай підходили до берега. Тому й говорилося:

«Козак у воді – врівень з водою». Або:

«Козак і в огні не горить, і на воді не тоне, і під водою не гине». Або:

«Не дивись, вражий турчине, на воду, а дивись під воду».

Переможний похід Богдана Ружинського наполохав Крим і Туреччину. Він засвідчив силу й відвагу козацького війська, його спроможність приборкати будь-якого ворога. Богданко – лицар з лицарів, і пам’ять про нього ніколи не вмре в народі!..

О запорожці, характерники, степові мудреці! Схиляємо перед вами свої голови. Ще не раз народ складе вам подяку. Горді не від гонору, відважні не від геройства, шляхетні не від пихи – вище за все ставили ви честь і братство. Гуртом ви розкривали будь-які таємниці, ніхто не зміг би збити вас з пантелику, перед вашими зіркими очима танули лицеміри, як сніжки на теплій долоні. Мудрістю своєю ви були подібні до пугачів, мужністю – до орлів. У житті цім знаходили ви щастя, й радість, і торжество. Чи ж не дітям нашої землі переймати й нести всі ваші заповіді й знання, відкидаючи все брехливе й чуже, щоб завжди і скрізь і до віку жила й міцнішала добряча українська вдача!

з книги "Легенди та Казки Хортиці", в-тво "Просвіта", 2000 р.

«Було добро та давно, як знову буде, то нас вже не буде».

Євстафій – людина світлославна. Вже такий богатир виріс, що «батькові штани короткі». «Мабуть, у мокре літо родився, не інакше».

Молоді роки Євстафія пройшли на чужині, де він мав успіх у осяганні військової науки. Ця школа не пройшла для нього даремно і принесла йому і всьому Запорозькому Війську багато славних перемог.

Коли його обирали на гетьмана, він сказав: «Я – люблю людей, тому можу стати хоробрим. Я не смію бути попереду інших, тому можу стати розумним ватажком». І точно. Не дивлячись на його могутній зріст та неабияку силу, про нього важко було сказати, що це – вояка. Він завжди був спокійний, як старі ворота, котрі іноді скриплять, і все. І повторювати він любив: «Хто мовчить, той двох навчить». А повчитися у Євстафія було чому. Адже він, як ніхто, розумів, що козак, не пройшовши військової школи, на полі борні буде менш витривалішим і більш уразливішим для ворога. Дурно губити людей запорожці не дозволяли собі ніколи.

Але головною його заслугою перед Січчю, гучною славою його військових перемог виявились – літавки. Я навіть досі не збагну: це скільки ж треба було мати кмітливості, щоб придумати таку грізну зброю!

Які ж вони були, ті літавки? А от як у Псалтирі сказано: «Він зробить огнистими стріли Свої», та як в народі кажуть: «курку дід продавав: сама маленька, а яйця – що дині». На невеликій тринозі кріпилася довга трубка, яка мала шість перетинок і пов’язаних між собою, сім порохових рурок. Одна рурка вибухає і тим самим штовхає наступну. Падаючи, ракети стрибали шість разів і стільки ж вибухали. Що й казати – дивна зброя!

Якось донесла розвідка гетьману звістку про те, що з боку Криму прудкою ходою, наближається орда, яку веде хан Мелік-Гірей.

– Це нічого, – спокійно сказав Ружинський, – хто прудко гонить, той голову зломить. Виженемо сірого тура з лугу.

«Гуляй, вітре, по полю, а ми будемо з тобою!» Не гаючи часу, Євстафій Ружинський зібрав військо і рушив назустріч орді.

Дві сили зустрілися на річці Донці, поблизу міста Білгорода. До Євстафія, скажу я тобі, козаки, зіткнувшись з татарами, одразу ж чинили напад. Але гетьман, оцінивши обстановку, не став устрявати у бій, а дозволив кримчакам атакувати себе. При цьому він розставив військо в батаву* (*батава – лінія оборони, що складається з трьох шеренг), його тил прикривала річка, тому татарам лишалося атакувати тільки в лоб. І коли вони, за звичаєм азіатським, зі страшним криком кинулися на козацьке військо, хлопці зустріли їх дужим безупинним вогнем з усіх гармат і рушниць так, що ті були змушені відступити. Але гетьман не дозволив нікому з війська рушати з свого місця, переконуючи ворога, що він тільки в силах вести оборону, а не напад. Татари ще кілька разів ходили в атаку, та (дуже таки міцно оборонялися хлопці) врешті відступили у степ і розмістилися своїм звичним станом.

«Ну що, перев’язали чортового батька!» – реготали запорожці.

Коли опівночі у ворожому таборі погасили вогнище і татари, не чекаючи нападу, поснули, гетьман, разом з козаками тихо їх оточили. А як татари звичайно тримають коней на пасовищі, а не біля конов’язі, Євстафій вийшов невеличким загоном кінноти з літавками трохи вперед. Йшли тихо-тихо, бо козаки пообмотували коням ноги ганчір’ям. Спішились. Хутко розставили триноги, на яких кріпилися довгі трубки.

Тоді вже Євстафій і каже:

– Ось розкажу я вам, татари, казочку; як із дишла та літавка вийшла.

За наказом гетьмана, один з козаків черкнув кресалом, запалив ґнота і підніс до трубки, …і вмить ракета зі страшним шипінням та свистом зірвалася з триноги й полетіла на татар, тягнучи за собою довгого вогняного хвоста… Вибух!.. Ще! Ще!.. Наче сім хмар вогнем вибухнуло. І ось вже десятки ракет падають на ординський стан, стрибають палахкотливими жабами, запалюючи все на своєму шляху!.. Сполохані коні топтали й калічили своїх вершників і сторожу; горіли шатра, вози, розривалися порохові діжки… Наляканих і збожеволілих татар вже неважко було добити і розметати по степу. Що запорожці й зробили. Так літавки Ружинського допомогли козакам отримати чергову, дуже важливу перемогу над бусурманами.

З книги "Легенли та казки Хортиці" в-тво "Просвіта", 2000 р.

«Казка – для сміху, а правда – на втіху».

Був козак Ігор Шпірка в бою нестримний, як вихор, в житті – веселий, як сопілка. А вже розумний, тямущий та кмітливий, …одним словом – «не в тім’я битий».

Потрапив якось Шпірка в турецький полон. Не бажаючи миритися з таким життям, він кілька разів пробував тікати, але кожного разу невдало. За таку нескореність зв’язали йому турки руки сирою сирицею, та й поклали його перед праведним сонечком на тюремному даху. Як стало сонечко пригрівати, стала сира сириця зсихати, став тоді запорожець від болю тяжко зітхати, соколів, вільних птахів, на поміч призивати:

– Ой ви, соколи ясні, брати мої рідні! Візьміть мене, сиру сирицю з рук знімайте, на крильця саджайте, в рідну Україну відношайте.

Почули соколи козацький плач, на темницю сіли-впали, сиру сирицю з білих рук знімали, крильцями до рук торкались, рани криваві заживляли.

– Ой ви, соколи ясні, вільні птахи! – сказав тоді Шпірка. – Хочу, як ви, по піднебессю літати, горя-туги не знати!

Тут старий сокіл і каже:

– Ех ти, чоловіче ласкавий, в турецькій неволі пробуваєш, а законів козацьких знати не бажаєш!

– Яких таких законів? – питається козак.

– А хіба не чув ти: «козак, як схоче, то й до неба доскочить»?

При цих словах козака ніби світлом осяяло. Кинувся він, не розмірковуючи, з тюремного даху, наче птах ширяючий, опустився на землю, не ушкодивши ні кісток, ні м’язів.

І пішов тоді Ігор тюремним дворищем гуляти, город-Царгород заклинати: «Ой ти, Царигород-город, на срібло-золото багатий, є що в тобі їсти й пити і хороше ходити, та немає чоловікові поради!»

Сполошилися тут турки, хотіли було кинутися на козака – куди там! «Соколи ясні, вільні птахи, спішно козака забирали, на крильця собі саджали, за тихим вітром рушали, під високу висоту залітали, з неволі його виношали, в рідну Україну відбували».

Летіли вони так швидко, що крім свисту вітру у вухах, не чули нічого. Тільки серце, волелюбне серце запорожця розсівало по всій землі пісню радості:

«Тепер моє гуляннячко, тепер моя воля.

Бо не стоїть за плечима моя лиха доля!..»

От і вилинули соколи з чужої сторони. Сіли-впали у лісі, на великім горісі. І подарували вони Ігорю тканину небачену. Була вона прозора і ніжна, але тверда, як криця.

– Ми даємо тобі крила, – сказали вони, – а вже як тобі літати, подумай сам.

Діло молоде. Став Ігор думати, як же йому в небо піднятися, і придумав! Він зробив із дерева легку споруду у вигляді сокола, сіделко до неї прикріпив і обтягнув усе дивовижною тканиною.

Щоб підняти такого «сокола» у повітря, треба було мати три коня; споруду кріпили на довгих мотузках до сідел двох коней під вершниками, а на третьому коні, що йшов трохи позаду, сидів сокіл-козак. Рухалися так званим трикутником. Коней пускали в галоп (завжди проти вітру), і… як світанкове сонечко вгору йде, так і сокіл-козак піднімався вгору. Варто було притримати коней – і споруда повільно опускалася. Причому, кінь біг під своїм хазяїном і в будь-яку хвилину був готовий підставити йому свою спину. Бог його знає, що за диво! І дійсно: «Козак, як схоче, – то й до неба доскочить».

Безперечно, такі польоти робилися запорожцями не для забави. На широкому степовому просторі, злетівши у небо, спостерігач чи розвідник міг на значній відстані побачити хмару куряви, яку могла здійняти ворожа кіннота.

Тепер, друже, давай вернемося з тобою до Ігоря Шпірки. Яких тільки подвигів не здійснив він на своєму «соколі».

Одного разу раптово злетівши угору і загравши у козацьку реву, він змусив до втечі ціле військо кримчаків. Одні тікали від жаху, другі – страшенно кричали, у третіх – підкосилися ноги, і вони качалися по землі, а деякі від переляку лишалися на місці, нерухомо звівши свої очі до неба. Але головним його подвигом було спалення Очакова. Так трапилося, що безуспішними виявилися всі спроби запорожців взяти фортецю приступом, як з суші, так і з боку лиману. Ось тоді-то Шпірка і запропонував свій план. За три години до світанку хлопці підняли його в небо, і він, ніби стріла, пущена з лука, досяг фортеці… Раптом все небо над Очаковом спалахнуло вогнем, і на спляче місто посипалися жарини, наче з печі. Це летіло клоччя овечої шерсті, котре Ігор прихопив у торбині з собою, а досягнувши Очакова, підпалив. Вогняний дощ зробив свою справу – фортеця згоріла. Про це у запорожців збереглася така пісня:

«Ой нате вам, бусурмани,

Три трясці в запасці.

А четверте – з неба лихо,

Щоб сиділи тихо.

Усі турки помарніли,

Бо несмачну кашу їли,

Їли кашу переварену,

Їли свиню пересмажену».

«Дай же, Боже, всьому братству козацькому, на многая літа, до кінця віку!»

З книги "Легенди та казки Хортиці" в-тво "Просвіта", 2000 р.

«Усе – тінь минуща, одна річ – живуща».

Не вдався наш Михайлик на зріст, виріс, як кіт навсидячки. Добре ж йому діставалось від козаків; було, тільки-но його забачать, починають дражнити:

«Що в нашого Михайла

Да сивая шапка,

Ой як вийде на вулицю,

Скакає, як жабка».

– Хоч маленький, та вдаленький. Хоч мале, та вузлувате. Мале тілом, та велике духом. – відповідав на те Михайлик, анітрішечки не засмутившись. – Ще й я можу такого, чого ви не можете.

Нагородив його Бог рідкісним даром: умів він зоряної ночі через річки-озера по місячній смузі переходити. За що й прозвали його козаки поміж собою – Перейдирічка. І став йому у пригоді той дар, коли потрапив він одного разу в турецьку неволю.

Дуже скоро зрозумів Перейдирічка, що «краще бути молотком, ніж ковадлом»; що воля є воля і що обов’язково треба тікати. Тікати… але як? Попереду море – його за ніч не перебіжиш.

Почав тоді наш Михайлик придивлятися до природи: в яку пору року небо буває ясним, а море тихим. І помітив він, що один раз на рік (на початку зими) на цілий тиждень море тихішає. В такі дні з півдня дує легкий лагідний вітерець, неспроможний підняти велику хвилю.

«Пора, – сказав собі якось Михайлик. – Ночами буду бігти по місячній доріжці, а вдень…» Як же бути світлої днини, коли місяць розчиняється в блакитній високості? Як бути?

І придумав наш козак дивну, вельми дивну штуку! З двох дошок змайстрував він собі невеличкого хреста, прив’язав до нього дві мотузки, щоб уночі нести його за плечима; вдень той хрест мав замінити йому пліт, на якому він міг би протриматися на воді до наступної ночі. Який молодець, га?! Прямісінько за Євангелієм: «Неси свій хрест і віруй»

І ось настала довгоочікувана ніч. Присів Михайлик на прибережний камінь, кинув погляд у далечінь, звернувся до моря з такими словами: «Море, море, будь мені помічником скорим; я місяцем окручуся, кленовим листом постелюся, маковим зерном покочуся». І місяцю ясному склав він молитву: «Святий Місяцю, славен ти перед Богом, перед миром християнським. Зроби ж так, щоб і я був славен перед Богом, перед миром християнським!» І, вірно, почув Місяць молитву запорожця, ще яскравіше заблищав місячний слід по воді. Тут вже баритися було ніколи. Підвівся втікач і пішов по місячній доріжці…

Що казати – важким, несказанно важким був його шлях через море, та тільки досягнув козак протилежного берега, вклався в тижневий строк. А далі… «Гей, гей, суша – не вода, земля-матінка тверда». А степ козаку – дім рідний. Розумній голові й пропасти гріх.

Ще місяць добирався Михайло до Січі. А коли прийшов, то й закопав він свій хрест на кладовищі зі словами: «Тут, браття, на віки вічні покоїться неволя козака Михайлика».

З тої пори отримав він від запорожців нове ім’я – Перейдиморе.

З книги "Легенди та казки Хортиці", в-тво "Просвіта", 2000 р.

…От ми вже стоїмо з тобою, друже, на острові Мала Хортиця, на місці руйновища замку, який у 1556 році звів на цьому острові уславлений український князь Дмитро Іванович Вишневецький або, як його ще з пошаною називали козаки, – Байда, що значить – безстрашна людина.

Давай влаштуємося гарненько, і я розповім тобі про славного князя ДМИТРА ІВАНОВИЧА ВИШНЕВЕЦЬКОГО

1

Цар будь-якої держави вважав би за щастя мати у себе такого воєводу. Кажуть, що в день, коли він народився, стався страшний землетрус, який буває тільки при народженні богатиря. Та й як нашого Байду не назвати богатирем! Скажу для порівняння: вирізнявся він серед козаків, мов ополоник поміж ложками. Адже невипадково козаки про нього таку пісню склали:

Був пан Корецький,

Дмитро Вишневецький,

Він небесну силу мав

І воював громом

Та своїм словом…

Так, Дмитро був живий та завзятий вояка із щирою козацькою вдачею. Наслухавшись ще з малих літ про славну боротьбу запорожців із татарами та про їхні лицарські вчинки й звичаї, він уже з року 1540 почав козакувати й був добре відомий запорожцям. Завзятому Байді боліло серце з того, що через свої незначні сили запорожці змушені були нападати на бусурман лише потай і після кожного наскоку ховатися в пущах Великого Лугу. Розумів князь, що така війна не гідна козацького звання. І вирішив він створити за порогами Січ, «щоб турка воювати, мечем слави добувати», і рушив він в Запороги, і поставив тут замок. Саме на цьому острові. Почали сходитися до нього люди, і незабаром було їх більше, ніж бджіл навколо матки. Адже сказано: «стій за правду горою, то й люди з тобою».

2

Почав Байда водити козаків по турках і по завулках, крутити такі веремії* (*веремії – швидкі нищівні напади), від яких вжахнулися всі бейлики, фортеці й міста. Про перемоги запорожців у Криму покотилася слава по всій землі. Адже турецького султана боялися Персія, Венеція, шукали милості німці, угорці, іспанці… А що ж султан? Зажурений і злий, зібрав султан все своє військо, під його прапори зійшлися татари, волохи, і всією цією могутньою раттю він рушив до Хортиці. Зауваж, друже, не проти якоїсь окремої держави йшов він війною, а проти запорозького гетьмана, названого найгрізнішим ворогом Туреччини.

3

Взимку 1557 року, коли Дніпро навколо острова було скуто кригою, посунула люта орда в слов’янський край і оточила замок Вишневецького. Холодна то була зима, але туркам довелося жарко.

– Гей! Соколи мої! – підніс свій голос отаман. – Турок ворожий іде на нас. Смерть – попереду, сором – позаду. З честю зустрінемо ворога! Постоїмо за правду по-лицарськи! Бий ворожу силу!..

Пішли ті на приступ. Жалить турок, як кропива. А Байді й байдуже:

– І на жалку кропиву мороз буває! – сміється.

Посмілішали козаки, бачачи безстрашшя свого отамана, б’ються дужо, та ще й жарти на адресу ворогів відпускають:

– Турок, турок, з’їв сім курок!

– Татарине, татарине, підходь ближче, ми окропом тебе обшпаримо!

– Що, волохи, надулися, як півтора нещастя! Що розкатали губу, як жаба на гусеня!

– Кишка тонка у вашого султана!

– Дивись, Семене, як тебе цей волох любить; лізе й лізе на засідку. Видно, як брата, обняти хоче!

– Любить він мене, як собака цибулю! А ось я йому…

– Міцно ж ти його обійняв, Семене! Лежить, як не живий.

– А щоб йому вчепитися сухої верби! Хай би він наперед п’ятами взувся!

– Буде султан пам’ятати наші обійми до нових віників!..

І як гримне козацька пісня:

У турецького султана

Очі завидющі.

У турецького султана

Руки загребущі.

Хоче, хоче вражий турок

Нашу Січ палити.

Хоче вовче, хоче лютий

Козаків згубити.

Тільки Січа, Січа, Січа –

Наша вдача споконвічна.

Дуб могутній – сивий пане,

Будь у тужний день з синами.

Шаблі з піхв і ширше крила,

Ось вона – козацька сила!

24 дні штурмували вони козацьке містечко, але так нічого й не домоглися. Пішли бусурмани геть собі з великим соромом.

4

І знову не дав Байда отямитися ворогу. Весною того ж року налетів він на Крим, узяв приступом Іслам-Кермен, фортецю Озю і всі захоплені гармати вивіз на Дніпро.

Ще дужче розлютився султан Сулейман Перший на Дмитрашку. Так у бусурманському світі називали Байду-Вишневецького.

Злий-презлий, зібрав Султан на раду усіх військових командирів і всіх мудреців, щоб вирішити, як краще і швидше приборкати козаків.

– Яке коріння, таке й насіння, – сказав один мудрець. – Дерево, що не встигло пустити глибоко коріння, без особливих зусиль вирве одна людина. Але якщо воно вкорениться, то вирвати його не зможуть і десятки силачів укупі.

Інший мудрець мовив так:

– Струмок, що дзюрчить із джерельця, попервах можна загатити й лопатою. Коли ж річище глибоке й широке, його не те що загатити, а й на слоні не переїхати.

Третій мудрець, якого султан цінував більш за всіх, вимовився найкраще:

– Залишити гарячий попіл означає не загасити вогонь.

Врешті-решт рада ухвалила, що потрібно зібрати ще більше військо і знову йти на Вкраїну.

І потяглися до Хортиці раті, і оточили її вороги. Зі сходу підступав хан з ордою, з півдня на сандалах і галерах прибули турецькі яничари, а із заходу підсунулося волоське військо.

Вдруге вигукнув Байда:

– Не вбоїмося ворога, браття! Ось кружляє над нами білий лелека – передвісник перемоги. І якщо б учув птах яку біду, не кружляв би над нами. Отже, сила Божа буде на нас, і раті небесні будуть з нами. Збережемо ж рідну землю, як батьки й діди наші, які турбувалися про степи і трави свої і квіти охороняти вміли, які кров свою проливали за себе. Вдармо ж танок відваги під музику гармат і рушниць! Поки ми на Хортиці, кримчаки нікуди не підуть війною!..

Лютими були атаки бусурман, але й козаки стояли горою. Бачачи, що замку штурмом не взяти, вирішили вони вдатися до облоги. Гадалося їм, що якщо не сила, так голод змусить запорожців здатися.

Неділя минає – козаки співають; друга – козаки танцюють; третя – а їм і байдуже, попихкують люльками та над султаном насміхаються.

Насупився султан, ходить чорніший од хмари. Худий став, як щука, а злий, як тур в горах. На що гляне – все в’яне.

Тут йому найголовніший мудрець і каже:

– О царю років і часів, єдиний на віки і сторіччя! Зоря Зухейль говорить, що не заграють сурми пісню перемоги, поки не розвідаємо ми таємницю козацької сили.

– От ти і розвідай! – сердито кинув султан.

– Я не можу.

– Чому?

– Адже я мудрець, а в такій справі потрібен хитрун.

– Хто ж у нас найхитріший? – спитав тоді султан, обводячи грізним поглядом свою свиту.

Аж тут обізвався Обман-паша:

– О великий султан і царю часів! Найпокірніший серед слуг твоїх Обман-паша готовий піти у стан ворога послом, щоб вивідати таємницю козацької сили.

– Як тільки ми знищимо ту.. ту Січ, – сказав султан, – ти дістанеш срібний посох візира. А не виконаєш завдання – полетиш головою вниз із мінарету.

– О, незрівняний султане, яскравіший за сонце і всі світила, і всіх володарів світу цього! Я все зроблю. Весь світ тремтить перед могутністю султана. Затремтять і запорожці.

– То йди, і нехай допоможе тобі Аллах!

Як мовиться: медок є, а ось і бджілка. Прийшов Обман-паша на Січ і одразу – до Байди, та солодко так заспівав:

– Хай сіяє лице і хай буде все гаразд у тебе, о Дмитрашку, щедрий отамане, і мудрий, і благородний! Щира в тебе душа, ти розумний і справедливий!... Мій султан, султан султанів, цар царів, тінь Аллаха на землі, пропонує тобі мир і дружбу.

Байда тоді й питає:

– А твоєму султанові можна вірити?

– Як Аллаху великому, справедливому!..

– Чисто бреше і просівати не треба, – підморгнув своїм друзям гетьман, а послові й каже:

– Це по-нашому, по-козацьки. Мир – велика річ.

Обман-паша ізнов з запитанням:

– Султан прохав дізнатися, як славне Військо Запорозьке поживає?

– А хіба що?.. Часом – з квасом, а порою – з бідою. – дає Байда таку відповідь. – А султан твій гадає, що ми вже всі тут передохли мов осінні мухи?

– Вах! Вах! Вах! Хай продовжить твій вік Аллах, о ясновельможний Дмитрашку! Як можна таке говорити!

– Чи Аллах ваш продовжить, чи біс його знає хто, а ми ще довго жити будемо, – сказав Байда і запропонував послу пообідати з козаками.

«Хе-хе! – подумав про себе Обман-паша, – цікаво, чим же це він мене пригощати зібрався після місяця облоги?»

Не знав і гадки не мав турецький посол, яку хитрість приготували йому запорожці. А зробили вони те саме, що й батьки наші робили, коли траплялося їм тримати довготривалу облогу від неприятеля. З останніх запасів, зібраних з усього містечка, наварили вони діжу тюрі й діжу ситі й встановили їх у спеціально викопані колодязі.

– І як вам почастунок, шановний? – спитав Байда зачудованого посла, коли той одвідав тюрі і ситі.

– Ухті-аль-ті-ахті! – палко вигукнув бусурманин.

– Я дуже радий, що вам сподобалися наші наїдки, – сказав Байда. – Бачить Бог, гріх нам жалітися на цю землю, надра якої містять таку смакоту.

– О найясніший Дмитрашку, відкрий мені таємницю козацької сили! – почав благати Обман-паша.

– Відкрию. Чому б не відкрити. Ходімо зі мною.

Одвів його Байда до дуба, спитав:

– Дубочок бачиш?

– Бачу.

– У ньому – сила козацька. Лобом дуба вдариш – зірки побачиш. Багато зірок. По них чарівне слово прочитаєш. У цьому слові й схована сила козацька. Затямив?

– Еге.

– Тоді ставай осьде, так… вперед!

Обман-паша розігнався, вдарився головою об дуба, зойкнув від болю, зм’як і впав на землю.

– Були в козла ріжки, та стерлися. Зірки бачиш?

– Ага…

– А слово?

– Ля-ілля-уль-гуля!

– «Гуля» – красиве слово. Відтепер, Обмане-паша, таємниця козацької сили тобі відома.

Нічого робити – і цього разу подалися вороги додому, не взнавши перемоги.

5

За те, що Обман-паша не вивідав таємницю козацької сили, султан, як і обіцяв, наказав скинути його з мінарету вниз головою. А головного мудреця застрахав:

– Якщо ти не надумаєш, як знищити запорожців, станеш на голову коротшим!

Злякався головний мудрець, але не розгубився. На те вони й мудреці. Він сказав:

– О могутній із наймогутніших, нехай у твоєму серці панує спокій. Я знаю, як перемогти козаків.

– Як?!..

– Є в тебе чарівний птах-велень Рохх.

– Так, у мене такий птах є, – кивнув головою султан.

– Накажи зібрати всіх ковалів з усіх кутків держави, і хай вони скують величезного меча, який би міг з одного удару розколоти будь-якого каменюку, а сам щоб ні на волосину не затупився. За твоїм велінням птах Рохх полетить на Хортицю і вщент рознесе цим мечем замок Дмитрашки!..

Запропоноване мудрецем сподобалося султанові, і він віддав наказ скувати такого меча.

А був серед майстрів миргородський коваль Юхим, який із води вмів вийти сухим, який вже три роки як перебував невольником у турецького багатія Аги-Карги.

Вивідав Юхим, навіщо туркам потрібно такого меча, і почав працювати своїм молотом, як за трьох, ще й підохочуючи бадьорою піснею інших майстрів-ковалів:

«Кує коваль бричку,

Заглядає в пічку:

Чи єсть борщ, чи єсть каша,

Чи єсть в борщі штука м’яса…»

Незабаром роботу було завершено.

Рано-вранці на міській площі зібрався величезний натовп. Усі придворні вельможі, багачі були тут. Під розкішним шовковим балдахіном сидів султан. Заграли труби. Четверо дебелих молодців унесли і поклали на високому помості меч; він виблискував так, що полиски його сліпили очі. Ніяка фортеця не змогла б встояти під його ударами.

Саме в цей момент з небес опустився і сів на поміст птах Рохх. Був він завбільшки з слона; у нього було одне око, дзьоб, ніби гострий розжарений на вогні спис, кігті, мов гаки, а крила такі, що й сонце заступили.

– Чи ти готовий, – спитав султан птаха Рохх, – узяти меча, що лежить перед тобою, полетіти на Хортицю й рознести там замчище невгамовного гетьмана Дмитрашки?

– В ім’я султана, великого і могутнього, я готовий зробити все! – відповів птах людською мовою.

У ту мить, коли птах Рохх стис залізними кігтями меч-велетень, від натовпу відокремився коваль Юхим, підбіг до нього, підскочив і вхопився в його хвіст. Кинулися, було, яничари, щоб схопити Юхима, але не встигли. Птах і людина злетіли у небо.

Поки вони летіли в холодній темряві повз химерні мерехтливі хмари, Юхим, від пір’їни до пір’їни, дістався голови велетенського птаха, сів і став чекати, що буде далі.

Нарешті Рохх зупинився, грізно заклекотів, замірився мечем, і… І тут наш коваль дістав з-за пояса гостру залізну шпицю (яку загодя зробив) і встромив її у пташине око!..

Це врятувало замок від нищівного удару. Втративши зір, птах заверещав і так швидко замахав крильми, що Юхим не втримався на його голові й сторчголов полетів униз. Добре, що він упав у воду, а не на гострі узбережні камені, інакше… інакше козаки ніколи б не взнали цієї історії.

Ти спитаєш мене: куди ж заподівся меч? Скажу. Знесилений птах упустив його в Базавлуці у Дубовій балці, де з часом виріс залізний ліс.

6

В одному з своїх походів на Молдавію Байду було по-зрадницькому схоплено і відправлено в Туреччину.

Привели його до султана. Той і каже:

– Ой ти, Байдо, та славнесенький!

Будь мені лицар та вірнесенький,

Зроблю тебе пашою, не обділю грошвою,

Візьми в мене царівну,

Будеш паном на всю Вкраїну!

– А як же я буду паша? – запитав його Байда.

– А що?

– Адже я турецької мови не знаю.

– За це не хвилюйся, я тебе так затуркаю, краще мене забалакаєш. Ну що, згода?

– Ні, султане, дудки, не піду я на ці штуки.

Крякнув султан від обурення, мало Байду очима не з’їв.

– Чому?!!..

– А тому, що знає Байда, за ким правда. Ех, султане, султане! Ти коли йшов до нас на Вкраїну, хіба не знав ти, що в нас віра особлива є, яку захищаємо ми, не жалкуючи своєї крові, і яку будемо ми захищати, як завжди це було! Пам’ятай про це і вдень, і вночі, і інших застерігай не зазіхати на наш славний край. Нікому й ніколи не зломити козацьку силу!

Призадумався султан, брови нависли – злоба на мислі. Та раптом як заверещить:

– Ах ти, невгамовний Дмитрашку! Не захотів ти моєї ласки, так знай: тебе будуть бити, лупцювати, мордасити, дубасити, мотлошити, топтати, тріпати, чухрати, духопелити, гатити, трощити, товкти! Драти, як сидорову козу!

Хто б не злякався такого покарання! Але Байду тільки сміх розібрав.

– Скільки вже нас били, скільки шкура козацька тріщала, а ми лише міцнішали після кожного удару! Мене заб’єте, а на моє місце інший гетьман стане. Ще твердіший за мене. Раз я став ходити на Крим, то не заросте сюди доріжка ніколи. Багато богатирів прийдуть услід за мною.

Відважна промова князя ще більше розлютила султана. Він звелів скликати усіх чародїїв-чаклунів і, коли ті з’явилися, наказав їм перетворити Байду на таку потвору, яку ще світ не бачив.

Заклинання посипались одне за одним:

Нехай він осліпне на одне око, а на друге стане косий!

Нехай рот його розтягнеться до вух!

Нехай у нього виросте горб спереду!

Нехай його ніс зробиться таким, якого ще ні в кого не було!

Нехай голова в нього всядеться задом наперед!

– У-ох-хо-хо! – вигукнув страшним сміхом Байда. – Ваше чародійство – що дитяче белькотіння, чаклунська сила – ніщо перед запорозьким характерником! А чи знаєте ви, що беззбройний козак і очима ворога вбити може?!..

«У-у-ух!!!» – видихнув він з грудей усе повітря, зір його при цьому став загоратися, оживати, струснувся попіл з очей, і в натовп чаклунів полетіли палаючі вуглини…

7

Кремезним і дужим яничарам тільки після довгої несамовитої боротьби вдалося зв’язати Байду. Вони увігнали під його ребра гострі гаки і підвісили на дубі.

Три дні провисів запорожець, стікаючи кров’ю, поки розлючені турки не вийняли у нього, ще живого, серце, і, порізавши на шматки, поділили між собою і з’їли, сподіваючись стати такими ж мужніми, яким усе життя був безстрашний Байда-Вишневецький.

Він умер як належить козаку: без страху й крику, гордо і спокійно.

З книги "Легенди та Казки Хортиці" в-тво "Просвіта", 2000р.

Після люльки найбільше усього запорожці любили музику. Сказано: музика без’язика, а людей збирає. «Козаки гуляють – сили набувають». Запорожці в годину війни були воїнами, а в мирний час – поетами й музикантами. Завжди було любо козацькій душі і поспівати, і пограти, і потанцювати – що до туги вдаватися! Бувало, зберуться де-небудь, ось як ми зараз в Музиччиній балці, та як загуляють. Так часом було весело, що навіть білі хмарини витанцьовували гопака. Увесь день музики будуть грати, і весь день запорожці будуть танцювати. А як перестане музика, то вони й самі танцюють. А не бажаєш танцювати – будь ласка, – сідай на коня та й ганяй з товаришами наввипередки. А ще любили запорожці понаставляти високих стовпів, понамазувати штани медом, щоб цупко було триматися, та дертися по стовпові вгору. Що за втішний народ – козаки!

Грали вони на тому, що було під рукою: на лірах, на ваганах, на басах, на цимбалах, на сопілках, на скрипках, на козах, на кимвалах, тулумбасах. Але наймиліше за все була козакові кобза. Жоден інструмент не користувався в козаків такою любов’ю, як кобза і її рідна сестра – бандура. Без сумніву, кобзу придумав сам Бог. Її чаруючі звуки були єдиною втіхою для самотнього запорожця, який часто поневірявся по безлюдних степах і не мав можливості протягом багатьох днів нікому й слова промовити.

А зараз я розповім тобі, друже, як одна з Хортицьких балок отримала назву – МУЗИЧЧИНОЇ.

Над балкою, на тому самому місці, де вона врізається в острів, стояла колись величезна кам’яна брила, і була вона геть чисто повицяткована дірками. Довго зберігав свою таємницю незвичайний камінь, поки одного разу…

Те, що запорожці з’явилися на Хортиці і почали ходити униз Дніпром до Чорного моря, дуже не сподобалось в Порті, і вирішили якось турки несподівано напасти на Січ. Підійшли вони двома галерами до острова і почали висаджуватись на берег. Саме в цій балці, де ми сидимо. А стояв у ту ніч на чатах молодий козак Охрім Музичко.

Чує Охрім плескіт води, бачить зі сторожової фігури – сірі тіні замаячили… Все зрозумів козак, але… от оказія! Тут би сигнал дати братам, так кресало кудись заподілося. Вдарити б у сполох, так реву* (*рева – козацька трембіта; довга труба, що гучно ревіла; робилася з кори ліщини) ненавмисне зронив. Зліз прожогом з фігури, сховався за камінь, а в голові одна думка: «Як його сповістити Кіш про зухвалий напад бусурман?» І раптом Охрім чхнув… Струмінь повітря попав в одну з дірок, що були в камені, і камінь, ніби прокинувся від довгого сну, – видав шаленої сили звук. Дмухнув тоді Охрім ще раз – гукнув камінь, як труба, гучно й голосно пішла луна по окрузі! В цю ж мить з-за пагорбів злетіла тріскуча блискавка, навпіл розсікла налякане небо і з силою вдарила у кам’яну брилу! Гримнув грім, загуркотіло небо… Всяка суща душа почула те рокотання, навіть ті, що спали, підхопилися, таким вже дужим і раптовим був той удар. Ні, не здалося те запорожцям; загойдалася, здригнулась від гуркоту нічна темрява, і ввесь острів важко, до основ затрясся.

Серед бусурман виникло сум’яття; оглухлі, позатикавши вуха, вигукуючи одне лише слово: «шайтан! шайтан!..», вони кинулися до галер і в неймовірній давці товкли одне одному кістки. Тих же, кому все-таки вдавалося піднятися на галеру, чекала ще страшніша участь. Завирував Дніпро, забуяв, плеснув хвилею об прибережні камені й поглинув турецькі кораблі.

Ось як воно, друже, буває: величезний камінь, котрий віками пролежав на острові, в одну мить розсипався на пісок. Але притому не дав бусурманам випити келих перемоги.

Тої ночі не пошкодував камінь і Охріма; кам’яні скалки викололи йому очі, а страшенний рокіт позбавив його слуху. Але, як кажуть, немає лиха без добра. Став Охрім Музичко – кобзарем. Він не міг співати, але в мелодіях, навіяних голосом каменя, він передавав потаємні звуки природи, хвилюючі, наповнюючи бадьорістю все навкруги. Коли він грав, звірі завмирали у високій траві, не сміючи поворухнутися, дерева переставали шелестіти своїм рясним зеленим листям, навіть птахи замовкали, щоб почути цю прегарну незрівняну мелодію. Вона виривалася прямо з його серця і лилася такими ніжними й красивими звуками, що люди залишали роботу, прислухалися й казали одне одному:

– Ніколи не було й не буде другого такого незвичайного музики – ні в Україні, ні в цілому світі…

На честь Охріма назвали козаки цю балку Музиччиною і приходили сюди кожного разу, щоб погуляти й повеселитися. А коли кобзар помер, на тому місці, де стояв камінь, посадили козаки тополю.

Що ж це за диво таке – український кобзар! Мандрівний музика і поет, в якому втілилася душа цілого народу, який довіряв своїй кобзі найзаповітніші думки і почуття, збирав і розносив по всій Україні яскраві перекази живої історії вільного степу; чарівною грою, чаруючим голосом, що линув десь аж із самого серця, живописав картини козацьких походів, вдачі і завзяття запорожців; у піснях, написаних не з пером у руці, але вистражданих і зважених потаємним зором споглядача людської долі, відображав він горе і радість, надії і сподівання, всі душевні переживання мужнього братства; переповнений суму, мудрості і покою, увібравши у себе дух цілих століть, ніс він немеркнучий вогонь пісень і дум, втішаючи душі і лікуючи людські серця.

З книги "Легенди та казки Хортиці", в-тво "Просвіта", 2000 р.

Балка Бабурка отримала свою назву від запорозького полковника Івана Бабури. Не тільки відмінним вояком був славний полковник, а ще й неабияким казкарем. На запитання: «Хто ж ви більше: воїн чи казкар?» Бабура відповідав: «Як хочете, так і розумійте. Хоч круть-верть, хоч верть-круть – однаково. Козак – що будяк: і цвіте, і вколоти може».

Ось яку чудернацьку примовку склав він про себе:

Я – козак Іван Бабура.

В мене добра натура.

Любить Бабура

Вільної години

На травичку сісти

І усій чесній громаді

Казку розповісти.

А знаю казки я

Про долю й недолю,

Про сонце і місяць,

Про вольную волю,

Про Великий Луг,

Про ледарів і хапуг,

Про Дикеє Поле і Чорнеє море,

Про птаха і звіра,

Про лицарів християнської віри,

Про дружбу і зраду,

Про кривду і правду,

Про вовкулак і русалок,

Про чортів і про мавок,

Про скарби і злидні…

Аж три ночі, ще й три дні

Казати казки я вам буду без втоми.

Кладіть їх у торбу

Та й несіть додому.

КАЗКА ІВАНА БАБУРИ ПРО РУСИНА ПОЛОЗА

Чув я цю історію від старих козаків. А чи було це насправді, – Бог тому свідок.

Відомо, що на Здвиження всі гадюки ізлазяться докупи, до однієї ями, і лижуть там кам’яний стовп, чим і живуть цілу зиму, аж до весни. Тому на Здвиження не можна ходити в ліс, бо провалишся до гадюк у яму.

Одного разу, коли він був ще хлопчиком, пішов Семен Русин у ліс і потрапив таки до них.

Гадюки миттю обліпили хлопця, щоб кусати його. Та тут найстарша як засичить на них, ті – назад; почали лизати камінь, а вона й його підштовхує до стовпа. Полизав і Семен камінь, і раптом почав розуміти по-гадючому. Прожив він з ними в ямі аж до самої весни, бо звідти він ніяк не міг вилізти, надто ж глибока вона була.

Минав час. Семен вже козакував на Січі, призабувши про той випадок. Одного разу повертався він якось зі своїм побратимом з розвідки: той на коні, а Семен – пішки.

Застала їх ніч у степу. Прокидаються вони вранці й бачать: облягла їх навкіл змія – така величезна, як гора. Сидять вони в цьому страшному колі, а як бути, не знають. А змія раптом візьми та й відкинь трошки убік хвоста. «Ну, – каже Семен своєму побратимові, – ти, брате, з конем, то драпай, може втечеш.”

Щойно той виїхав, змія знову замкнула коло. Потім розвернулася вся й ну кланятися й пищати – от-от мало не забалакає та весь час ніби кличе козака за собою. Семен якось уже там подав їй знак, що згоден. Ось змія полізла собі, а він за нею. Прилізла до нори і як запищить! А з нори друга змія, яка удавилася рукою мерця; виє і всіляко намагається вивільнити своє горло. Семен тоді – раз! – і вийняв руку з її горла. Давай вона тоді кланятися йому та дякувати. І подарували йому змії торбинку з пшоном. А пшоно це було не просте, чарівне: з’їсть людина одне зернятко, й перекинеться на полоза; кинь в нього жменю того пшона – зараз же скине він зміїну шкіру і знову стане людиною.

Відтоді прозвали його козаки – Полозовичем. Частенько можна було зустріти Семена, що йшов в оточенні змій. А носив Полоз, треба сказати, чорний одяг. Коли він біг степом, здавалось, – чорний птах летить над землею, або чорне колесо котиться по траві…

Якось прочули козаки, що ординці вийшли з Криму, щоб у черговий раз пограбувати Україну. Прийшов Семен до отамана й каже:

– Я перекинуся на полоза і на чолі зміїної зграї прожену татар. А коли після цього я знову з’явлюся перед вами, – киньте у мене жменю пшона, і я знову перекинуся на людину.

З цими словами він дав отаману торбинку з чарівним пшоном, а одне зернятко поклав собі у рот і перекинувся на величезного полоза. Через мить на очах отамана один полоз перетворився на тисячу, і вся зміїна зграя ринула у той бік, звідки наступало татарське військо. Перелякалися вороги до смерті, забачивши гаддя, і розбіглися хто куди.

Тільки-но бусурманин подався геть, перед отаманом знову з’явився полоз. Але сталося непередбачене – торбинки з пшоном ніде не було. Видно, військовий кашовар узяв її без відома отамана на приготування саламахи.

Як не волав козак про поміч, вже ніхто не міг йому допомогти. Так і лишився він у вигляді полоза і довго ще жив на Січі, допомагаючи скарбничому охороняти Військову Скарбницю.

Багато чому навчилися козаки у Семена Полозовича. А своє вміння наслідувати полозу називали «зміїними вибриками». Що ж це за вибрики такі були? Вмів козак плазувати, як змій, ніби було в нього багато крихітних ніг. Він усім тілом щільно притулявся до землі і витягувався у довжину, мовби лився по землі. Непомітно наближаючись до озброєного вершника, козак міг, як полоз, підскочивши вгору, перекинутися в повітрі й так ударити його ногою (наче полоз своїм дебелим хвостом!), що той, мов комаха, летів з коня. Не встигав він зрозуміти що й до чого, а козак-полоз вже тут як тут; ще один блискавичний кидок, і ось – обкрутився він навколо ворога, замкнувши його в чіпких обіймах.

З книги "Легенди та казки Хортиці", в-тво "Просвіта", 2000 р.

На далекому небесному острові Вирії, на білому камені, на Алатирі стоїть Величне Древо Миру – Дуб-Стародуб. Його чарівний плід – молодильне яблуко принесла одного разу на землю Хортиця Жар-птиця.

З цього молодильного яблука з’явився на білий світ пагонок дуба. Цілу сотню років він ріс, набираючись сил, поки нарешті не перетворився на добряче красиве дерево.

Його коріння все глибше й глибше йшло в землю, а саме воно тяглося угору, розкидаючи в різні боки зміцнілі гілки.

Дуб встояв проти жахливих вітрів, часом лютих, як смерть, засухи, злив і снігових буревіїв. Здавалося, всі стихії намагалися згубити його, вирвати з корінням, зламати. Але не дивлячись ні на що, він все ріс і ріс, сповнюючись сили й добра, стаючи твердішим за камінь.

Минав час. Небесні птахи почали вити свої гнізда в його зеленій кроні, а степові звірі брели під його тінисте шатро, щоб відпочити й набратися сили перед новою дорогою. Влітку вони ховалися тут від спеки, а взимку – від снігової хуги.

Дуб все старішав і старішав, все збільшувався й збільшувався його стовбур. Ясним літнім ранком ласкаве сонечко освітлювало товсту, порізану глибокими зморшками кору, й зігрівало дерево живлющим теплом. Коли ранковий вітерець набігав і починав бавитися серед його зелених кучерявих гілок, здавалося, що вони шепотіли тиху пісню вдячності ясноликому Сонцю.

Одного разу прийшли сюди люди, які називали себе сонцепоклонниками, волхвами. Адже Сонце не тільки дарує життя, але й допомагає боротися за життя. Воно розтоплює товщу снігів, від його теплих променів зростають трави і квіти, вкриваючи степи запашними різнобарвними килимами.

То були мудрі люди. Вони прислуховувалися до голосів неба, а землю називали Матір’ю, уславлюючи її красу і щедрість.

З тих пір людина кріпко пов’язала свою долю з долею зеленого велетня.

А зараз я розповім тобі давню-давню історію, свідком якої був Хортицький дуб.

РОЗПОВІДЬ ПРО СЛАВНОГО КИЇВСЬКОГО КНЯЗЯ СВЯТОСЛАВА

З усіх Київських князів, які у різні часи відвідували Хортицю (а побувало їх тут чимало: Кий, Аскольд, Дір, Олег, Ігор, інші князі), Святослав був за усіх наймиліший і найулюбленіший дубу. Він був такий же міцний, як дуб, і точнісінько так відрізнявся од людей, як дуб-велет від інших дерев у лісі.

Був він дуже гарно збудований: кремезний, широкоплечий, брови мав густі, очі сині, ніс орлиний; в однім усі висіла золота сережка, оздоблена двома перлинами, з карбункулом посередині; ходив (як і Пращури наші з часів Сварога) завжди з оголеною головою і підборіддям, залишаючи тільки вуса та довгий чуб на тімені; одяг носив білий, який нічим не відрізнявся від одягу простого воїна.

Ну, чим тобі не козак, га?! Та я, не замислюючись, назвав би його першим у світі козарлюгою. І не випадково. Палкий, сміливий, він все своє життя присвятив ратній справі, а відвагою своєю здобув собі славу не лише у друзів, а й у ворогів.

У похід Святослав ніколи не брав з собою ні казанів, ні наметів, м’ясо готував прямо на вогні, спав на повсті, підмостивши під голову сідло і як ішов із ким воювати, то висилав поперед себе своїх послів, щоб вони сповістили про те ворогів, кажучи: «Іду на вас». Це він робив для того, щоб недруги мали можливість і час приготуватися до бою. Він вважав, що негідно для справжнього лицаря нападати на супротивника несподівано, потайки.

Козак, що й говорити, козак!

Ну так от. Повертався якось Святослав з чергового походу додому; йшов човнами з невеликою дружиною, але біля порогів заступило йому дорогу багаточиселенне печенізьке військо. Печеніги, треба сказати, народ бездомний, з худоби та грабунків живе. Де напне шатро, там і дім йому. Худоба траву витолочить – далі мандрує... Мечі в них короткі, односічні й скривлені. Щити – мов бубни, із шкіри бичачої роблять, вдвоє, втроє складають, щоб міцніше було. І круглі такі, як бубни. Луком цілять добре, на льоту птаха збивають. А ще краще вміють петлі волосяні кидати. Жбурне ото, вона й обів’ється навколо шиї. Далі смикне – вершник і полетить сторчака з коня.

Зажурився князь:

– Крізь такий кордон нам не проскочити. Наближається зима, степом йти неможливо. Нічого робити, треба зимувати тут.

І повернув він човни, і поплив униз до Хортиці.

Та зима була люта, завірюшна й принесла вона нову біду: закінчились у них харчі, настав голод. Довелося вбивати коней і тим рятуватися.

Якось вони перезимували. Ранішня весна загомоніла навкруг, палке сонце швидко розтопило сніги.

Не думав, не гадав печенізький князь Куря, що зможуть русичі вижити, та певне знаючи, що сила їхня занепала, почав він переправлятися величезним військом на острів, щоб єдиним махом покінчити з ними.

Побачивши таке, зібрав Святослав своїх дружинників і звернувся до них з такими словами:

– Від предків ми мужність дістали, так пригадаймо ж, якою непоборною до цих часів була сила руська, й міцно борімось за свою честь і спасіння. То не наш звичай – втікаючи йти додому, але – або жити з перемогою, або славно вмерти!

– Ти нам батько, будь-яку долю розділимо з тобою! Честь – дружині, слава – князю! – дружним вигуком відповіли йому вірні воїни.

– Покляніться ж мені богом Хорсом, котрий дивиться на нас з сонячного диску, що до самого кінця бою будете триматися купи!

– Клянемось!

– Якщо знімуть вороги з мене голову, ви по сережці моїй пізнаєте мене і не дасте зганьбити!

– Не дамо, князю!

Тут, саме на цій галявині, відбулася вирішальна битва. Русичі зімкнулися дружньо навколо священного дерева так, що воно опинилося в центрі битви як суворий полководець, який спостерігає з висоти за бойовищем.

Запекло билися русичі, і в самий розпал бою Святослав був схожий на ведмедя, швидкого, жахливого, грізного. Рука його була тверда, з кожним ударом меча він набирав нової сили, і ніхто не міг встояти в боротьбі з ним. А грізна луна бойовиська гуркотіла й кидалася між дубом і річкою.

Врешті-решт переможний клич печеніга рознісся навкруги. Сили ворога все прибували, а сили київських ратників танули, поки, зрештою, Святослав не зостався один.

– Схопіть його живцем! – сам не свій від радості, скомандував Куря.

Та хіба знав він, що русичі, хоча й переможні, ніколи не даються до рук ворогів своїх.

Востаннє витязь змахнув мечем – позавмирали від жаху печеніги.

– Гуляй, Куря, буде й про тебе буря! – грізно мовив Святослав. А потім раптово просяяв лицем і зі словами: «Прийми, брате, могутній дубе, мою яв і нав* (*Яв – світло, нав – темрява), – із силою увігнав меч у живіт, прикував себе до дуба.

Не встиг князь віддати Богу душу, як раптом загуркотіло небо й вогняний дощ линув на печенігів, здригнулася земля, й пострибали вороги, як ті жаби, в Дніпро-Славуту.

Коли все ущухло, печеніги знову кинулися до дерева, але не знайшли там жодного русича… і тіла Святослава не знайшли вони. Куди ж вони подівалися? Їхні тіла спопелив небесний вогонь, білі кістки схоронила Матінка Сира Земля, а душі… їхні нетлінні душі перенеслися й втілилися в дерева молодої квітучої діброви на Великому Лузі.

Але це ще не кінець історії. Розгніваний Куря, витріщивши очі, ще довго бігав навколо дуба, сподіваючись відшукати тіло Святослава. Він так розлютився на своїх воїнів, що, здавалося, був готовий з’їсти когось з них живцем. І, щоб угамувати свій гнів, наказав він відтяти голову одному із своїх командирів, зробити з його черепа чашу, а по світові пустити чутку, буцімто вечорами, після довгих степових переходів, любить він, печенізький князь Куря, вихилити чашу холодного вина, зроблену з черепа самого Святослава.

Ось якого вірша склав я Хортицькому дубові:

ХОРТИЦЬКИЙ ДУБ

Усе стоїть між небом та землею

Над Хортицею велень – цар дубів.

Для ворогів такий же непоборний,

Ласкавий і люб’язний до синів.

Тисячолітній свідок долі Краю,

П’ючи нектар з джерел святої землі,

Міцніша дуб, і втоми він не знає:

Росте й росте у силі і в добрі.

Все, як колись. Мамай на кобзу грає.

Нестримний біг чарівного Дніпра…

Йбо, козака без Долі не буває,

І запорожців слава не вмира.

Козацький батько! Всі ми, дужі, браві,

Із вдячністю, не гублячи чуття,

Повернемо колишню міць державі

І піснею уславимо життя!

З книги "Легенди та казки Хортиці", "Просвіта", 2000 р.

Хто завів цей звичай серед запорожців ніхто не знає, але те, що був він одним із найгарніших і наймудріших звичаїв, – це точно. При кожному статечному козакові, я вже не кажу про військову старшину, були в у слугуванні, в кого один, а в кого й більше, хлопчаки-недолітки. Раніше їх називали джурами (чурами), а пізніше – молодиками. Джура доглядав коня названого батька-запорожця, чистив його зброю і навіть гострив шаблю.

Частими були в козаків військові походи. «Куди козака доля не закине, все буде козак». Так за козаком невідступно прямував його джура. Що й казати, хлопці бачили світи. Трапиться бойовище – чура буде поруч із своїм старшим товаришем: рушницю порохом наб’є, до люльки вогню викреше, води принесе, а то й сам ворога з лука поцілить. Щоб не трапилося, – розділить з ним його перемогу чи поразку.

Пригоди та небезпека підстерігали молодиків на кожному кроці, й через те, досягши парубочих літ, вони набували собі великих здібностей й ставали найзавзятішими козаками. Одна із народних дум свідчить, як Іван Луговський у Хмельницького «дванадцять літ за джуру пробував, всі козацькі звичаї познав».

Тебе, певне, цікавить, як же козаки вибирали собі джур? А ось як. Подивиться козак на хлопчину своїм всевидючим оком, наче душу проглядаючи наскрізь, а потім, коли зрозуміє, що цей маленький зірвиголова підходить йому, покличе його до себе і мовить чинно:

– Беру тебе до себе джурою. Чи підеш до мене?

Саме в цей момент дуже важливо для хлопця було не виказати своєї радості.

– Піду, батьку.

– Смерті не побоїшся?

– Не побоюся, батьку.

– На лестощі не піддасися?

– Не піддамся, батьку.

– Вірю тобі, як рідному синові. Дивись же, вірно служи справі всього товариства.

Видирай зерно сили Божої. Справжній козак той, у кого душа світла, серце чисте, хто любить людей і правду.

Після такої промови козак підносив до обличчя новообраного джури лезо шаблі, той торкався язиком холодної сталі, а потім казав:

– Все зроблю в ім’я правди й щастя України. Слово моє таке ж тверде, як цей клинок.

І пісня у джур була своя:

Хай ця пісня святкова лунає.

Всі ми джури з козацького краю.

Запорожжя – священна держава,

Наша гордість і прадідів слава.

Козачата, козачата,

Всі, як є, співай завзято!

Запорожців юна зміна,

Діти славної Вкраїни.

Січову ми закінчили школу,

Щоби стати в козацькеє коло,

Боронити свою Батьківщину

Від ворожих набігів руйнівних.

Милуємося в тобі і схиляємо голову перед Тобою, Республіко Свободи – вольниця козацька! Движима єдиним поривом лицарської душі й жагою захистити Україну від ворогів-супостатів, ти не забувала піклуватися і про її дітей, про її майбутнє. Чуйним і мудрим був той знаюка козацький, отаман січової школи, який сказав одного разу і на всі часи, для всіх поколінь:

КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ!

Воістину так. Нема, і не буде.

Чого тільки в світі не буває! Було й таке. Жив на Січі дід Шовкун. Відмінним, треба сказати, був він мисливцем. Тільки на полювання він ходив не як усі, з рушницею чи луком, а брав з собою сокола. Соколині лови – рідкісне, яскраве видовище. А навчали їх так. Спочатку зав’язують соколу очі, не дають пити і їсти, тримають у темряві, і все це для того, щоб помучити його. А потім, коли йому відкриють очі, то потроху дають м’яса, щоб він не боявся людей. Потім прив’язують його довгою мотузкою і пускають на півня чи курку, на ґаву чи на горобця, які теж прив’язані мотузкою і у них підрізані крила. Зголоднілий сокіл з великим бажанням кидається на цю пташку, але тут хазяїн віднімає його здобич.

Коли сокола зовсім привчать, то знімають з нього мотузку і пускають на птаха чи то на невеличкого степового звіра, і таким чином з його допомогою полюють. Інколи сокіл залітав так далеко, що зовсім зникав з очей. Але, не дивлячись ні на що, сокіл завжди повертається до свого господаря і нікуди не летить.

Та одного разу, на полюванні, трапилося неймовірне: сокіл полетів за перепілкою і… не повернувся, щез. Загорював дід Шовкун, трохи не плаче від досади. І вирішив він, щоб не сталося, відшукати вірного товариша.

Довго шукав його, де тільки не побував – усе марно. Але одного разу трапилося йому проїжджати повз одне село. А в тому селі та проходив ярмарок. Причепився до нього один чоловік:

– Гей, славний козаче, не пожалій копійку, купи в мене півня-золоті шпори.

– Не треба мені, – відмахнувся дід.

– Ти тільки поглянь на нього. Звір, а не птиця! Лицар, а не півень!

– Зроби милість, відчепися. Я іншого птаха шукаю.

– Так би одразу й сказав, – не відступав той. – Ходімо зі мною. У нашого пана яка тільки птиця не живе. Є птахи наші, є заморські… А на тому тижні залетів на його подвір’я дуже красивий птах. Він з ним і так, і сяк, а той, дурепа, ніякої їжі не приймає, води не п’є. Мабуть, тужить за кимсь.

Став Шовкун докладніше розпитувати чоловіка й здогадався, що то і є його сокіл.

Прийшли до пана.

– До вас сокіл залітав?

– Залітав.

– Де ж ви його тримаєте?

– Де мені його тримати, звісне діло – в курнику.

– Так він, мабуть, усіх курей перебив?

– Навіщо так кажеш? Цей сокіл на рідкість сумирний.

Прийшли до курника.

Бачить Шовкун і справді – його сокіл. Тільки в якому вигляді!.. Насилу впізнав він свого красеня.

– Скажіть мені, навіщо ви йому дзьоб відрізали?

– Як це навіщо?! – здивувався пан. – Він не хотів клювати зерна, я й подумав: це від того, що дзьоб у нього дуже кривий. Ось і підрівняв.

– А навіщо ви йому кігті обрізали?

– Так він усе рвався, все бився, бідолашний, на місці не сидів. Я й подумав: дуже вже довгі та здорові кігті він відростив – вони йому ходити заважають. Ось і підстриг. А заодно й крильця підрізав.

Забрав Шовкун сокола, привіз на Січ, зібрав хлоп’ят і так сказав:

– Судилося вам, синочки, бути соколятами, то ж стороніться курей. Тому що курці безпечніше серед соколів, ніж соколу в курнику: там вам дадуть зерна, але відрубають дзьоб, підстрежуть кігті і підріжуть крила.

З книги "Легенди та Казки Хортиці", "Просвіта", 2000 р.

Будували їх за ворітьми Коша. Учбова хата, крита очеретом, два курені, один для молодших, другий для старших школярів, піч-кабиця з дровітнею і котлами, майдан для військових вправ – все це обгороджували по колу дерев’яним частоколом, точнісінько як у дорослій Січі.

Як подивишся із сторожової башти на дворище школи, залюднене жвавою малечею в білих сорочках, то й явиться вона вже і не школою, а молоденьким соняшником, наповненим молочними зернятами. День за днем, рік за роком віддано йшов він услід за своїм сонцем – дорослою Січчю, убираючи промені братства і військової вдачі, наповнюючись світом віри і честі.

У школярів був общинний лад, як і в усього війська, і називався він – курінним управлінням. У школі вони жили, вчилися… На Новий рік, коли все товариство обирало собі старшину, вони теж обирали отаманів: старші – собі, а молодші – собі.

Слава про січову школу йшла по всіх-усюдах. Тому багато хто з батьків України, Литви та Польщі вважали за честь віддати своїх синів на навчання до запорожців, щоб діти їх по-справжньому привчалися лицарського діла. Бо вчили школярів не тільки читати, писати, рахувати, а й «з рушниці зірки стріляти, списом добре колоти та на коні реп’яхом сидіти».

А ось я тобі зараз заспіваю пісню січових дітей:

Тільки в небі місяць засяє,

Шлях Чумацький вийдуть

Зорі прокладать,

Ми сідлаєм коників,

Вороненьких коників,

Щоб у Базавлуці

Вихрем політать!

Гей, коню мій,

Вірненький,

Степом лети,

Вітри обганяй.

В славнім краю

Козацькім

Долю мою,

Світлу Долю

Відшукай!

Ніч казкова швидко минає.

Із Дніпра-Славути ранок воду п’є.

Росяними травами

Путь до Січі правимо,

З-за туману яснеє сонечко встає!..

Кожну ніч, виїжджали хлопці на Луг випасати коней. А вранці, пригнавши табун, йшли з усім товариством купатися до Дніпра і тільки потім, після особливого сигналу, поспішали до школи. А сигнал цей був ось який. Із воріт січової школи вибігали троє хлопчаків: один з них підкидав у небо голуба – символ Святого Духа, а двоє інших голосно вигукували:

«Аз-буки, закаблуки,

Печеная каша.

Збирайся до купи

Вся братія наша.

Гей, Петро!

Мерщій, Миколо!

Вже на вас чекає школа!»

В учбовій хаті на них очікували вчителі. Спочатку – тричі – читався «Отче наш…», далі «Царю Небесний…», «Символ Віри…» і тільки потім починалася наука.

СІЧОВІ ВЧИТЕЛІ

З давніх-давен пішло, що вчителювали в січових школах люди духовного сану, служителі церкви, а військовій справі навчали освічені й випробувані в боях козаки. Вчителів дуже поважали на Запорожжі й надавали їм звання «військових служителів». Було ще й так, що до вчительства прилучали старших учнів. Те, чому навчали їх «бувалі люди», вони передавали молодшим.

Отже, я поведу своє оповідання про двох бувалих козаків, котрі являли собою взірець січового вчителя, розумом, благородством й силою яких пишалося все Запорожжя.

ВЧИТЕЛЬ НАУМ ЦІКАВИЙ

Був дід Наум запорозького коліна; у нього і звичай був козацький, і мова козацька; було що скаже, то все – до діла й до ладу. Високий то був дідуган, стрункий, руки мав великі й дужі. А вже обличчям вийшов – ну чистий тобі Микола Чудотворець з ікони. Тільки уяви собі, друже, у такого велетня очі – карі, щоки – рожеві, а сам – білий. Одягався завжди в усе біле, носив довге білосніжне волосся, брови мав кошлаті білі, білу бороду й вуса. Одним словом, «такий білий, що лебеді вхоплять».

Ще скажу, доброти він був надзвичайної. Здавалося, не було в нього свого серця, але було серце всього народу. Було, питає в учнів: «Ну що, комарики-дзюбрики, бажаєте школярської юшки набратися?» Ті в один голос: «Бажаємо, Цікавий!» – «От і добре, – скаже він тоді і додасть: «Як скаже Наум – бери на ум, значить, бери. Моя наука завжди знадобиться».

Якщо з’являвся новачок, Цікавий його питав:

– А чи вірно на Запорожжі кажуть: береженого Бог береже, а козака шабля стереже?

– Вірно, – погоджувався новачок.

– А ти вже шаблю отримав?

– Отримав.

– Дай-но мені подивитися.

– Візьми.

Тоді він його за вухо вхопить і давай крутити (жартома, звичайно, і зовсім не боляче), та при тому примовляючи: «Лис, лис та поріс, круте дулю, як не вкусить, де татарин, там дубок, тягни лиса за чубок! Запам’ятай же, дитино, і зарубай це собі на носі – шабля із рук нікому не дається».

А який то був майстер боротьби і кулачного бою. Йой! Обійди хоч цілий світ, а другого такого не зустрінеш. Неодноразово козацький «спас», якому навчав він школярів, рятував їх потім у бойовищах від неминучої смерті. І вчив же як – наче пісню співав!

Загикають хлопці, йдучи стінка на стінку, Наум сміється:

– Якби криком брати, то кого б ми до рук не прибрали.

Того, хто програв, Наум повчав:

– Пустився в бійку – чуба не жалій. А краще міркуй, чому програв. І не горюй, а запам’ятай: не той дужий, що поборов, а той, що вивернувся.

Смішно було споглядати, коли веселі хлоп’ята, у перерві між уроками, нападали з усіх боків на Вчителя, намагаючись вхитритися і якнайміцніше ухопитися за нього і повалити на землю. Він тоді, немов цуценят, розкидав їх по всій галявині, від душі регочучи:

– Е-ге-гей! Комарики-дзюбрики, ану – політай!!.. А хто це мені в бороду вчепився? Ач, який, шибеник. Не хапай за бороду: зірвешся – вб’єшся!

От де вчитель був, так учитель. Розумом – мудрець, а душею – дитина.

ВЧИТЕЛЬ ГРИЦЬКО СОКІЛ

«Знати сокола по польоту, доброго молодця – по ході». Це сказано не інакше як про нього, про Грицька Сокола. То був моторний, спритний козак; «перейшов вогонь і мідні труби, попав чортові в зуби і звідти вийшов», «був на бувальцях, знає, що кий, що палиця». Він «міг з вареного яйця курча висидіти», «міг по крашанках пройти і ні одного не роздавити». Такого, як Грицько, «в ступі не влучиш, і в корці води не впіймаєш». Такий «і на льоду прожив би». Він – «що кішка: як ти його не кинь, а він все на ноги стає».

Отже, носив Сокіл на голові надзвичайної довжини «оселедця». Скажімо, такий довгий, як ціпок. Бувало, прив’яже до «оселедця» невеличку гирьку, підкине вгору порожню пляшку, трусоне головою – дзень-дзелень! – і розлітаються у різні боки скляні скалки. Коли його питали: «Навіщо тобі такої довжини «оселедець», Гришо?» – Він, сміючись, відповідав: «Це для того, щоб турка легше було в бою дістати. Вб’ю яничара – моя перемога, а ні – гідно зустріну смерть. Нехай ворог відрубає мені голову гострим мечем, ухопивши мій довгий чуб, але не бажаю, щоб рука ворога поганила козацьке тіло.

Будь-¬яка зброя перетворювалася в руках Сокола на якесь чародійство. Шаблею крутив, як швець шкірою. У самий розпал веселощів, бувало, ввійде в коло, витягне з піхв шаблюку і скаже: «Сипте, хлопці, пшоно із лантуха у мене над головою, а я буду одбивати». І що ти гадаєш? Сказав – і зробив. Шабля крутилася з такою швидкістю, що не було видно леза, а пшоняні зернини, не встигаючи впасти перед ним на землю, розліталися в різні боки.

А як розкажеш про його вміння орудувати списом?! Вірно мовиться: не все те козак, що списа має. Був у нього танок з двома списами. Вертів він ними, як сам хотів. І присідав й підстрибував… Отакечки встромить у землю обидва списи, легким вітерцем злетить по них угору, зробить три переверти й прийде на ноги!..

Але найцікавішим й чудернацьким, що в нього було, так це «брязкаюча свитка». До неї він пришивав безліч різних дрібних предметів: балабончиків, дзвіночків, мідних тарілочок, таких же, як на бубнах... Нестримний регіт котився по всьому майдану, коли, дзеленькаючи й бряжчачи, з’являвся він у своїй «свитці» й починав чудувати й химерувати.

– Вбраний козак всім хороший: як забряжчить, то всі слухають! – весело вигукував Грицько. – Ану, братики, ловіть мене. Той із вас, хто спіймає Грицька Сокола, отримає золотий!

Починалися лови. Та хіба його спіймаєш! «Ось він, рідненький, хапай!..» Хоп! А воно вже у іншому боці дзеленчить. Всі бігом туди. Й знов похибка… Нарешті який-небудь «вдалий» козарлюга ловив «брязкаючу свитку» й волав сам не свій від радощі: «Це я! Це я його спіймав!..» Куди там! Спіймав, та не Грицька. А де ж Сокіл? А він уже на дзвіниці.

– Що, піймали облизня! – сміється. – При мені мій золотий зостанеться. При мені.

Як би важко не йшла наука, друже, запорозькі вчителі ніколи не брали до рук різки, як це робилося в інших школах. У донців, скажімо. Запорожці, навпаки, засуджували такий вид виховання, бо з любов’ю ставилися до дітей. Козаки цінували й застосовували в навчанні особистий приклад і пояснення.

Сокіл, той вмів «катувати» словом. Наприклад, неуважного й млявого школяра міг жорстко підхльоснути: «Якби не руки та не ноги, то був би з нашого Марка гарний барабан для тревоги». Або: «Усім козак, тільки чуб не так». Або: «Ні се, ні те, голубеньким цвіте, жовтеньким пахне». Боягузу міг таку небилицю розповісти: «Летить куля, дзижчить; я в бік – вона за мною; я в другий – вона за мною; я впав у кущі – вона мене тиць по лобі; я мац рукою – а то жук!» А вже хвалька і просто висміяти при всьому класі: «Це той, що одним пострілом сорок сім качок б’є».

Ніколи Грицько не скупився і на похвалу. Але спочатку похвалить, а потім скаже: «Догана мудрого більше стоїть, як похвала дурня.» І додасть: «Хвалять – не радуйся, гудять – не сумуй».

Січові хлоп’ята приймали участь у церковних богослужіннях у якості «співаків». При січовій школі існувало відділення для співаків, яке з часом перетворилося на окрему школу музики і церковного співу. Дітей навчали грати на різних музичних інструментах, та, головне, співати в церковнім хорі.

Голосисті хлоп’ята старалися на славу. Співали жваво, від усього серця. Ніжно й зворушливо починав спочатку хтось один, і тут його підхоплювали інші. Мелодія лилася, наче з одних вуст. Чисті дитячі голоси розганяли тугу, звеселяли душу! А завершувався спів на такій високій ноті, що, здавалося, підніми голову вгору, і десь там, під самим куполом церкви, побачиш справжніх янголів, які співають тобі пісню Неба!

З книги "Легенди та казки Хортиці", "Просвіта", 2000 р.

Аж ось іще одна скеля – ДЗВІНИЦЯ. Висока, з шпилястою верхівкою, вона, дійсно, схожа на дзвіницю. Збереглося свідчення, що недалеко від скелі була закопана зброя. Але щоб знайти місце схованки бойової козацької зброї, треба було стати на Петра о 9-й годині ранку на самій верхівці скелі і куди буде падати тінь від голови, там і шукати зброю. Козаки в найбільшім секреті тримали схованку біля Дзвіниці. А коли подалися на Дунай, «під турка», то й забрали зброю з собою.

З книги "Легенди та казки Хортиці", "Просвіта", 2000 р.

А оце місце називається Думною скелею. Вірно сказано: «Спершу обміркуй, потім за діло берись». З давніх часів приходили сюди кошові отамани думу думати: як і що заподіяти, щоб ворога здолати. Та не просто верх взяти, а так щоб «хитро, мудро та невеликим коштом». Прийде сюди отаман, надумає що, а потім і звернеться до всього товариства: отаке-то і отаке-то рішення приймаю я, сини мої. А слово отамана, як скеля, що скаже, те й свято.

З книги "Легенди та казки Хортиці", "Просвіта", 2000 р.

Якщо пройти від Чорної скелі вздовж старого русла Дніпра відстань в один переліт стріли, акурат вийдеш на гранітне плато, що кам’яним панциром своїм нависло над рікою. Це і є скеля Кара. Вона височіє над текучою водою метрів на двадцять.

За часів козацтва, тут відбувалися покарання найбільш затятих злочинців. Порушнику певного закону, зв’язували руки і ноги, і кидали сторч головою у річку «годувати раків». Що було, то було. Суворі часи, суворе й покарання.

А ще скеля Кара знаменита тим, що тут випробовували молодиків на мужність та зосередженість. Спочатку якийсь бувалий козарлюга демонстрував що саме має виконати новобранець. Він ставав на самий краєчок скелі, спиною до ріки, відступав назад до тих пір, поки його ступні до половини не опинялися в повітрі, проте він лишався незворушним, бо незворушність - ознака відваги, і стріляв з лука у завдану мішень. Парубок, який насмілювався повторити дію досвідченого запорожця, отримував у власність зброю: мушкет або пістоль.

З книги "Легенди та казки Хортиці", "Просвіта", 2000 р.

Якось під Іванів день захотілося козаку Совуті піти в ліс, щоб відшукати там кущ папороті, або як її ще називають, кочедижнику, дочекатися півночі й зірвати жаданий цвіт. Ти, друже, знаєш певне з матусиних оповідань, що папороть цвіте лише в ніч на Івана Купала і що охороняється вона нечистою силою. То ж знаєш, так? От і добре.

– Навіщо воно тобі, Совуто? Краще не ходи, – відмовляли його січові діди.

– Ні, піду, – стояв на своєму козак, – бо дуже мені кортить помірятися силою з нечистим. Зірву заповітну квітку, й слухняними песиками забігають переді мною нечисті духи. Знову ж, здібності матиму скарби відшукувати, робитися невидимкою… А для козака це діло не зайве.

Ну що ти йому скажеш. Раз вирішив – іди. Тільки пам’ятай: ти повинен бути твердим і непохитним проти нечистої сили, щоб перетерпіти всі її спокуси; бути байдужим, щоб не піддатися на всі її хитрощі і обіцянки. Якщо відгукнешся на сатанинський оклик, то він тобі враз голову зверне, чи задушить, чи одурить на все життя.

Ну от. Прийшов він, значить, у ліс, відшукав кущ папороті, окреслив коло, сів у тому колі і почав очікувати півночі. Як раптом, звідки не візьмися, копиця палаюча суне - і на Совуту. Він сидить. Вона через нього - він сидить. Потім, того - вода, так і круте, так і верне горою! Так як гори ото є, то так вода! Шумить, клекотить… А він сидить. Перейшла вода - він не встав. Все на кущ дивиться. Коли це - з’явився квітковий пуп’янок. Кольору він був блакитного, а блищав, як той місяць. І поводив він себе якось особливо: то гойдався, як рибальський поплавець на хвилі, то підстрибував, як жива пташка. Після тої води - упирі, набігли з нагайками і - ну! - частувати козака. Але і тоді не злякався Совута. Боляче йому було нестерпно, але він все сидів і чекав, поки розквітне квітка. І вона розцвіла. Та як! Брость раптом спалахнула, мов гарячий вуглик, пішла зростати ушир та вгору. Нарешті, рівно опівночі, з тріском розгорнулася квітка, як зоря-зоряниця, освітила своїм чарівним сяйвом все навкруги. Не розгубився Совута - і зірвав квітку…

Вранці, повертаючись на Січ, Совута зайшов у шинок, щоб відсвяткувати такий успіх, і тут до нього підсів старий циган. Але то був не циган, друже, ні-і! То був не хто інший, як сам лісовий чорт - чугайстер. Почав він козака розхвалювати, а щедротам його не було кінця: то тютюнцем пригостить, то вареників у шинкарки замовить, а вже горілки підносить - встигай лише чарку спорожнювати. І все з жартами та примовками:

- Хто ти?

- Оковита.

- А з чого ти?

- Із жита.

- А звідкіля ти?

- Із неба.

- А куди ти?

- Куди треба.

- А квиток у тебе є?

- Ні, нема.

- Так от тут же тобі й тюрма.

Що й казати, добре погуляв Совута. Тільки під вечір повернувся він на Січ.

На майдані, коло церкви, на очах у всього товариства все й скоїлося. Почала його нечиста сила трясти, та гнути, та ламати!.. Мабуть, щось-то підмішано було в горілку, не інакше. Потім дзиґою завертіло Совуту, та так швидко - от-от злетить. «Фі-і-іть» - і тіло його раптом зникло, наче мара якась, так, що лишилася тільки одна голова. Із тулуба його поволі вилізли кігтисті лапи, потім хвіст, і, нарешті, довгі сірі крила. Він часто-часто заблимав очима, при цьому голова його почала зменшуватися, поки не зробилася завбільшки з кулак, а замість носа з’явився сов’ячий дзьоб. Вискочив тоді з-за кущів лісовий чорт, підхопив із землі вогняну квітку і вдарив нею двічі Совуту по очах. І зробилися вони в нього вмить жовтими та круглими, як у сови. А біс як заверещить:

- Будеш знати, Совуто, як насміхатися над нечистою силою! Тебе ніхто ніколи не буде любити. Ти не зможеш нічого бачити зранку до вечора і дивитися на сонце. Бути тобі віднині вдень - чоловіком, а вночі - птахом - сірою совою.

Так і трапилося. Вдень Совута ховався у своїй печері, а вночі виходив із схованки на полювання. Але й тоді став козак у пригоді товариству. Покличе його, бувало, до себе отаман і скаже:

- А-ну, Совуто, облети все навколо Січі та подивись, чи не ховаються десь ворожі бусурмани.

Він так і зробить. Ніхто не міг сховатися від всевидючого ока Совути.

Вірно кажуть: у козака око зряче, і вночі побачить.

З книги "Легенди та казки Хортиці", "Просвіта", 2000 р.

Ще донедавна, на «Тиховоді», недалеко від ріки, в оточенні гранітних брил, лежав так званий Чорний камінь (Зараз його перенесено на дворище музею). Це дійсно велика кам’яна брила чорного кольору, що важить більше 3 тонн. Покладів подібної породи не стрінеш ніде поблизу Хортиці. Вчені не виключають гіпотезу, що він є неземного походження, тобто метеорит.

На мою думку Чорний камінь і ще кілька уламків складали колись основу прадавнього святилища поблизу Дніпра; схили Острова слугували природним амфітеатром, звідки зручно було спостерігати за ритуальними діями, які здійснював жрець.

За формою чорна кам’яна брила нагадує голову велетенського грифа. Ще й жрець вибив на камені малюнок із зображенням голови грифа (вік малюнка – 4-6 тисяч років до н.е. – епоха неоліту), щоб ні в кого не виникало сумніву, що це так.

Виникає питання: чому саме гриф? Чи знаний був цей птах нашим предкам? Авжеж.

На Кам’яній Могилі, що в Мелітопольському районі, в гроті Чаклуна, збереглося зображення людини з головою грифа.

Образ грифів був дуже популярний серед скитських митців. У Пазиринському кургані було знайдено прикрасу: гриф тримає у своїй пащі голову оленя. Згадаймо містичну тварину грифона ; художній витвір скитських майстрів, де образ грифа поєднується з образом лева.

Коло села Сахнівки на річці Рось, під час розкопок древнього городища, археологи знайшли старовинну жіночу діадему давньоруського періоду; на тій діадемі зображено Дажбога, який на крилатих грифонах підноситься на небо.

Нарешті, усім відома українська народна казка «Котигорошко». Головного героя цієї казки виносить з підземного царства на світ божий не хто інший як гриф.

З цим каменем пов’язана одна легенда. Ось послухай...

РОЗПОВІДЬ ПРО ЧОРНИЙ КАМІНЬ І ПРО ТЕ, ЯК У ДАВНИНУ ХОРТИЦЯ БУЛА НАРЕЧЕНА НА ЧЕСТЬ ХОРСА – БОГА СОНЦЯ

Усім слухачам – лад ладувати, а оповідачеві горя не знати. Хай ця повість полетить на небо, а коли треба буде, нехай повернеться знову.

Це сталося давно, дуже давно, у ті часи, коли на величнім Дніпровім острові оселилися наші славні предки – слов’яни.

Успадкувавши затишні багатовікові діброви, соковиті трави й чисельні озера, вони стали жити на острові звичайним життям народу-трудівника, обробляючи землю, плекаючи бджіл, ловлячи рибу, пасучи овець.

Жив на острові молодий мисливець. Звали його Ясноок. Якось пішов він на полювання і побачив на старезному дубі гніздище грифа, а в ньому трьох грифенят.

«Нікчемні птахи», – подумав юнак, і трьома влучними пострілами зі свого лука вбив беззахисних пташат.

Але не встиг він навіть заховати зброю у сагайдак, як з неба з пронизливим криком упав на мисливця великокрилий та густоперий чорний птах і вчепився в нього кігтями.

Перш ніж Ясноок зрозумів, що ж сталося, гриф з шумом вознісся високо затуляючи своїми чорними крильми блиск сонячних променів.

Паруючи над рікою, птах розціпив пазурі, і люди побачили як тіло мисливця з плескотом упало в воду…

– Слухайте всі! – загримів голос крилатого велетня. – Я помстився убивцеві моїх дітей. Готуйтеся, бо й на вас чекає моя кара!

Після цього небесний гігант триразово крикнув. Луна відгукнулася в скелях і розкотилася тричі по острову; він зробив ще кілька помахів своїми величезними чорними крильми, піднявся ще вище і, немов зловісна грозова хмара, закрив сонячне світло. Темно й похмуро стало навкруги. Налякані птахи поховалися в дуплах і узбережному очереті. Сполохані звірі позалазили в нори.

Минали дні. Над островом панувала суцільна ніч. Здавалося завмерло життя. Почали в’янути плодоносні дерева, гинути родючі лани. Не цвіла мурава, не співали птахи. Чоловіки все рідше і рідше поверталися з плювання із здобиччю.

Занепокоєні ватаги зійшлися на велику нараду, щоб помізкувати над тим, як уласкавити Бога Сонця – Хорса, і вблагати його приборкати грифа.

– Без сонячного світла ми всі загинемо, – сказав головний жрець. – Тож будемо покладати на Хорса наші сподівання і молити життєдавця про порятунок.

Усі мешканці острова згуртувалися на требному дворі і, скинувши засмучені очі угору, почали єдину палку молитву:

Сонце-Господарю,

Чулим серцем тебе ми благаємо!

Дай покохатися в світлі.

Стежку відкрий до блакиті.

Хай все навкруг зазоріє,

Зернятко правди хай зріє!

Сонечко любе!

Згори, з Неба, своє ладо ти ллєш,

Кожній билинці життя ти даєш.

Розжени наглу ніч, на жалкуй свого світла,

Щоб усе, що не є, на землі цій розквітло!

Сонце-Царю,

Заграй на дудочці жару,

Щоби птах ненависний згорів як імла,

Щоб усі ми зазнали від тебе тепла!

Це були чудові часи. Через сорок діб молитва досягла світила. Той, хто освітлює степ і велить квітам цвісти, той, хто перемагає темряву і своїм теплом підсилює все живе, не полишив людей у біді.

– Грифе! – пролунав гучний голос Хорса. – Я розумію твій біль і відчай. Ти втратив своїх дітей. Але знай: ти не в праві заважати моїм променям нести світло й тепло землі!

По тих словах пекуча стріла сонячного променя поцілила в птаха, від чого той скам’янів і миттю полетів униз. Він падав так швидко, що від дужого свисту, в людей позакладало вуха. Упав він на каменистий берег острова, причому, голова залишилася лежати серед іншого каміння, а тулуб відколовся і його поглинула вода.

Падіння чорного велета спричинило страшний землетрус. Уламки скель падали в річку, утворюючи могутні хвилі. Та врешті стихія вщухла. Сонячне світло залило степовий простір. На острові знову завирувало життя. Трави і квіти потяглися до неба. Повернулися птахи і радісно залунали їхні пісні. Розквітли дерева, і невдовзі стало вдосталь всіляких плодів.

Люди подякували Сонцю за порятунок і відтоді почали називати острів на честь Володаря Світла – Великого Хорса.

Чорний Камінь зберігся на Хортиці до наших днів. Він лежить на березі, недалеко від сивого Дніпра, акурат навпроти Дубового острова. Так що кожний бажаючий може піти і подивитися на скам’янілу голову грифа.

***

Починаючи від Хортиці, у східному напрямку, з’явилося з часом чимало місцин, де люди шанували Сонячне божество: Хорсунь, Хорасан, Хорезм («Земля Сонця»), місто Хорсабад.

Безсумнівно, наші предки мали певний зв’язок з грифами. Про те, що ці птахи мешкали в степовій зоні Південного Причорномор’я наприкінці 19-го сторіччя, маємо свідчення німецького зоолога Альфреда Брема. У книзі «Життя тварин» («Жизнь животных», Том ІІ «Птицы», Москва «ТЕРРА» ; «TERRA», 1992) Брем переповідає спогад угорського графа Хотека про сірого грифа (Vultur monachus) ; великого сіро-бурого птаха, представника роду справжніх грифів (Vultur): «Коли я був ще хлопчиком, я отримав у подарунок сірого грифа, котрого витягли з дунайських хвиль…» Запис очевидно зроблено у 1872 році, коли Брем перебував у науковій експедиції в Угорщині, де продовжував працювати над книгою «Птахи у неволі».

***

Вірогідно, що жрець, який правив треби біля Чорного каменя, виконував певний ритуал – подання тіла небіжчика на поїдання грифам. Десь відсторонь каменя мав бути ра;вень – глибокий колодязь, покритий зверху залізними ґратами. Мертве тіло клали на риштування. Останки, які залишалися після роботи грифів, падали в колодязь крізь порожнини між прутами.

Цей обряд може видатися комусь вельми дивним. Адже відомо, що народи різних віросповідань, або спалювали своїх мерців (слов’яни-сонцепоклонники, індуси, джайни, буддисти), або ховали у землю. А тут… Це сталося на тому зламі історії, коли людина прийшла до думки, що ціле життя, споживаючи різні страви (м’ясо, овочі, фрукти), вона (людина) й сама має бути з’їденою, і таким чином стати часткою природного процесу. Логіка давньої людини спиралася ще й на вірування в те, що душа, позбавившись тлінного тіла, подібно окриленій птасі, легше здолає шлях до Ираю (Вирію, Раю).

З книги "Легенди та казки Хортиці", "Просвіта", 2000 р.

1

Було, минулося, ще й загулося.

У цьому краї знаходилася колись чарівна країна Гілея. Господинею країни була Змій-Дівиця. І жила вона в печері на острові.

І от завітав якось сюди нечуваної сили чоловік на ім’я Ирай. Вони покохали одне одного і почали жити разом. Незабаром, як годиться, пішли в них діти. Змій-Дівиця подарувала Ираю трьох синів. Старшого звали Аркафай, середнього Гелон, а молодшого – Скит.

Швидко зростали хлопці. От стали вони підпарубками. Але прийшов час, і почав батько збиратися у далеку путь. Він залишив синам один з двох своїх луків і пояс і так сказав:

– Той із вас, хто розтягне мого лука і обперезається моїм поясом, стане хазяїном острова і всієї землі навкруги.

Але як тільки він пішов, на його сім’ю звалилась страшенна біда. Могутній чародій і злий заклинач триголовий Змій налетів на острів.

– Що тобі треба? – запитала його Змій-Дівиця.

– Віддай мені свого сина Скита.

– Навіщо?

– Чорні янголи – слуги Пітьми – сказали мені, що через нього прийшла на землю загроза моєму життю. Я прилетів сюди, щоб убити його.

– Не віддам тобі сина, – грізно мовила господиня казкової країни. – Забирайся геть!

– Ну як знаєш.

Почали вони битися. Та сильніший за неї був грізний Змій. І врешті-решт убив Змій-Дівицю.

Поки тривала боротьба, хлопці піднялися на скелю, прихопивши з собою зброю батька. Спочатку зробив спробу натягнути лука старший брат, Аркафай, та дарма. Потім середній, Гелон, але й він не зміг. Дійшла черга до Скита. Той схопив у гніві лук, і – диво! – зброя підкорилася юнакові. Із свистом полетіла стріла, улучивши Змієві прямісінько в груди. Триголове чудисько заревіло від болю й із злістю дмухнуло на братів трьома вогняними стовпами. Аркафай і Гелон миттю згоріли у вогні. А Скит… йому поталанило; після пострілу він не втримався на ногах, колесом полетів кудись у пітьму, так що вогняна хвиля потрапила в скелю.

Змій кинувся в погоню за Скитом: туди-сюди, туди-сюди, – нема його ніде, наче крізь землю провалився.

«Він упав з вершини високої скелі на гострі камені й розбився», – вирішив Змій. І з тих пір залишився жити на острові, а за житло йому стала печера Змій-Дівиці.

Багато віків підряд ця скеля біля Змієвої печери лишалася чорною, як ніч, і на ній нічого не росло. За це й прозвали її люди Чорною скелею.

2

Ти спитаєш, друже, куди ж подівся Скит? Невже ж він так безславно загинув, рятуючись від Змія? Ні. Звичайно, ні. Його врятували дикі степові вовки, що жили на острові. Вони заховали хлопця в одній зі своїх підземних нір, і коли Скит прийшов до тями, розповіли йому сумну історію свого життя.

– Ще рік тому ми були плем’ям вільних людей, – почав своє оповідання вожак зграї. – О, прекрасні то були часи! Степ, з безліччю річок та озер, давав нам все, що потрібно для щасливого й привільного життя. Та однієї ночі, коли всі спали після тривалого переходу, вогненим смерчем налетів на нашу стоянку триголовий Змій. Так, так, той самий Змій, котрий убив твою матір і братів. Що могли зробити ми з мечами і списами проти його вогняних стріл та чаклунських заклинань! Він убив нашого вождя Форта, привласнив собі його золоту пектораль* (*пектораль – золота нагрудна оздоба), а нас перетворив на степових вовків.

– Сумна історія, – мовив юнак, вислухавши оповідання вожака. – Я дуже вдячний вам за те, що ви врятували мені життя. Чи можу я хоч чимось віддячити вам?

– О, так. Бо ж Змій прилетів сюди, щоб убити саме тебе.

– Мене?! – здивовано перепитав Скит.

– Так.

– Але чому?!!

– Чорні янголи – слуги Пітьми – сказали йому, що з твоїм народженням, прийшла у цей світ загроза його життю.

– Звідкіля ви все це знаєте? – допитливо мовив Скит. – І як я можу перемогти Змія?

– Не поспішай. Життя саме підказує відповіді.

Вовки показали Скиту чарівне Дзеркало Життя.

– Триголовий Змій знає, чого боятися, – сказав вожак. – Дзеркало Життя об’явило нам, що від тебе піде великий народ – скити, в середовищі якого народиться той, кому під силу буде зіткнутися з чудовиськом і перемогти його.

– А як я пізнаю того смільчака?

– Уважно слухай голос свого серця. Але спершу обіцяй нам, що ти виконаєш єдине наше прохання.

– Обіцяю.

– Перед тим, як відправити воїна на боротьбу зі Змієм, ти даси йому нове ім’я.

– Яке?

– Форт.

– Обіцяю, – вдруге прорік Скит.

На світанку, коли Змій спав після марних пошуків утікача, вовки переправили Скита через річку і, побажавши йому щасливої дороги, повернулися на острів.

3

Йшов-йшов Скит битим шляхом. Аж ось зустрічається йому подорожній.

– Віддай мені лук свого батька, – каже Скиту.

– Він мені і самому потрібен, – відповідає той.

– Не скупися, Ските, – каже подорожній. – Мій дарунок буде набагато щедріший за твій. Я віддам тобі за дружину свою дочку Апі – царицю чарівної річки. Все інше подарує тобі Небо. Дай мені лука.

– Візьми, – Скит віддав йому лук свого батька.

– Хвала твоєму розуму, Ските!

– Звідкіля ти знаєш моє ім’я? Як звуть тебе?

– Клич мене просто – Татая,– відповів той і миттю зник, наче його і не було зовсім.

Цей Татая, друже, був одним з небесних богів, якому вклонялися скити.

Пішов він далі. Цілий день ішов Скит, сам не розуміючи, куди він іде. Вже під вечір, на галявині лісу побачив він жінку з пишним білим волоссям. У руці вона тримала Дзеркало Життя. Це була скитська богиня Тапіті – найголовніша з усіх інших богів.

– Таке люстерко я вже бачив у степових вовків! – радісно вигукнув Скит. – Це вони вам його подарували, шановна?

– Ні, Ските, ні, – відповіла Тапіті. – Дзеркало Життя у всіх одне. Ось тільки доля різна…

– Ви пророкуєте долю?

– Я знаю те, що знає Небо, а Небо знає все. Віддай мені пояс свого батька.

– Я б із задоволенням, але це все, що лишилося в мене на згадку про нього.

– Не скупися, Ските, – сказала Тапіті. – Мій дар буде куди як щедріший за твій. Натомість я дам тобі напитися джерельної водички й подарую срібне веретенце; воно приведе тебе до дівчини Апі.

– Візьми, – Скит віддав їй пояс.

– Хвала твоєму серцю, Ските! – сказала богиня. – Напийся джерельної води, – втричі станеш сильнішим. А ось і обіцяне веретенце. Іди за ним усю ніч, а вранці ти побачиш свою наречену, краще якої не знала Земля.

Скит напився води, взяв веретено.

– Як звати тебе, добра жіночко?

– Клич мене просто – Тапіті.

Вранці, як і казала богиня, Скит зустрів Апі. Красуня, вона вийшла з річки в променях світанкового сонця й одразу ж зачарувала юнака.

Від них, друже, й пішов великий народ – скити.

4

Розрісся скитський народ. Люди пили кобиляче молоко, їли мед диких бджіл, мали надзвичайну силу й природну доброзичливість.

Та одного разу мир залишив скитів, як вода полишає діряве цебро. Батьки сварилися з синами, брат піднімав руку на брата. Сонце, мандруючи небом зі сходу на захід, бачило одну нескінченну битву. А люди, перемагаючи в бойовищі, дивилися на сонце й думали, що воно благословляє війну й надає сил воякам.

На той час Скит був уже старою людиною. Він не бажав війни. Але його ніхто не слухав. Та ось одної ночі прийшла до нього вві сні богиня Тапіті.

– Велика богине, дай відповідь, – почав він благати, – куди подівся мир, як могла ворожнеча вселитися у середовище мого народу?

– Ти знаєш джерела біди, – відповіла Тапіті. – Все зло діється від могутнього і злого триголового Змія. Це він піддав закляттю твій народ, через що губить людей не рахуючи, а сам залишається недоторканим.

– Що можемо ми заподіяти? – крик відчаю вирвався із старечих грудей.

– Уставай і збери свій народ. Відповідь підкаже вам Небо.

У день, коли всі зійшлись, сталося чудо. З неба на землю впали три золоті причандали: плуг, сокира й чаша. Але ніхто не міг до них доторкнутися; ледь тільки який-небудь сміливець наближався, як предмети миттю спалахували вогнем.

Але ось із натовпу вийшов красивий і дужий юнак; без жаху він підійшов до золотого роблива і взяв чудесні дарунки Неба.

– Спасибі тобі, Тапіті! – із захватом вигукнув Скит. – Сива моя голова, але в мене ще вистачить розуму, щоб зрозуміти, що саме цей юнак і має стати нашим рятівником. Вовки сказали правду.

– Звідки він узявся? – ворожо загукав натовп. – Якого він роду-племені?

– Я син племені неврів, – спокійно відповів юнак, – А звуть мене Прихожай.

– Ти – скит, і повинен жити війною! – гнівно зарепетували воїни.

А хтось запитав Скита:

– Великий Царю, дай відповідь, що за спасителя ти бачиш у ньому? Від якої такої сили має він нас захистити?

І Скит оповів своєму народу історію з триголовим Змієм.

– Знати б про це раніше, – закричали люди, – ми б пішли й схопилися із ним.

– А це й зараз не пізно, – сказав один із вождів.

– Чи нам, скитам, терпіти й боятися злого заклинателя Змія! – підтримав його другий.

– Підемо на човнах водою, оточимо острів і уб’ємо його.

Так і зробили. Але даремно. Кожного разу, коли скити наближалися до острова, Змій палив їх вогнем.

Серед скитів знову не стало єдності, а в їх житла знову прийшла війна.

Поки скити воювали із Змієм, відважний юнак пішов у далекий ліс, побудував на галявині хатину й закрився в ній. Весь час пам’ятав він слова старого царя:

– Сім днів і ночей, не виходячи з хати, ти маєш постувати й молитися про благо і щастя всіх скитських племен. За твоє старання й терпіння Небо підкаже тобі, як перемогти Змія, і покаже шлях, яким ти приведеш всіх нас до жаданого миру.

Сім днів і ночей провів Прихожай у пості й молитвах. Нелегко дався йому цей піст. Але найтяжчими й найжахливішими сталися для нього перших шість ночей.

У першу ж ніч щось ходило навколо хатини, грюкало дубиною по стінах, волаючи: «Виходь, Прихожає, виходь!..» Як не було страшно юнакові, але він не вийшов. І тільки на світанку лісова нечисть відступила.

Другої ночі почалася страшна злива. Вода заливала хатину і все піднімалася догори. Але Прихожай все молився й молився, і таки не піддався. Відійшла вода.

У третю ніч хатина раптом загорілась. Все навколо палахкотіло вогнем й було жарко, як у печі. Але й тоді встояв Прихожай. Єдиним його спасінням була молитва. Дійсне пекло чинилося до ранку, а вранці полум’я зникло, хатина лишилася ціла й неушкоджена.

Четвертої ночі приходила до нього лісова красуня і зі сльозами просила:

– Юначе, хоробрий, красивий, я принесла тобі джерельної водички, попий її, поїж лісових корінців, інакше голод і спрага загублять тебе. Болюче мені дивитися на твої муки. Бо я, як побачила тебе, то так одразу і покохала.

Всю ніч вона спокушувала юнака їжею та питвом, все намагалася виманити його на галявину. І, бачить Бог, ще трохи, і домоглася б свого крутійка, та не тут-то було. Пронеслося раптом перед очима пісника видіння, як б’ються в кривавому бойовищі його брати, й пригадав він, навіщо прийшов сюди, і знову повернувся до молитви. Так і пішла лісова красуня ні з чим.

П’ятої ночі дошкуляло йому всіляке гадюччя. Наповзло їх видимо-невидимо. Обліпили хлопця, шиплять на вухо:

– Залиш-ш хатину, бо закус-саємо!

Але і їх не злякався хоробрий юнак.

Настав ранок шостого дня.

Ти вже, певне, здогадався, друже, що всі ці жахи насилав на нього ніхто інший, як сам триголовий Змій-заклинатель.

В шосту ніч злий чарівник сам явився йому у видінні і так сказав:

– Дурень, чи ти подумав, на що відважилося твоє серце? Не у твоїй змозі мірятися силою зі мною – Змієм триголовим. Відступись, а інакше…

– Ні! Не відступлюся! – стрепенувся знесилений юнак. Він був дуже слабий від голоду, але все ж таки швидко звівся на ноги і заволав що є сили:

– Не за горами наш двобій!

Тільки сьомої ночі заснув Прихожай, і приснився йому бог Татая.

– Повернися у дім свій, – сказав він. – Прийшла година. Візьми золоту чашу – дарунок Неба і виходь на битву зі Змієм. І знай, я буду поруч з тобою.

На зорі восьмого дня прийшли до нього Скит і цариця Апі.

– Воістину, витримавши цей піст, ти здолав велику перешкоду, – лагідно усміхаючись, сказала цариця скитів. – Поцілуй мою руку, і в поєдинку із Змієм ти не будеш відчувати жаги.

Юнак поцілував їй руку.

– Тепер послухай що скажу тобі я,– мовив Скит. Він дивився на Прихожая спокійними очима, по-батьківськи милуючись його красою й міццю. – Перед двобоєм накинь на себе цей малиновий плащ скитів. Він захистить твоє тіло від вогняних язиків Змія. І останнє: навіки забудь своє старе ім’я. Віднині ймення тобі – Форт!

5

Безліч кепкувань вислухав Форт від одноплемінників, збираючись на бій із Змієм.

– Форте, га, Форте! Чому ти не хочеш узяти золоту сокиру? – глузували одні.

– Та хіба ж він знає, що таке справжня лицарська зброя! – кепкували другі.

А треті відверто насміхалися над силачем:

– Бери, бери чашу, хоробрий! Коли Змій розправиться з тобою, вона знадобиться йому для того, щоб відсвяткувати перемогу.

6

Увечері переправився Форт на острів.

Поволі сідало сонце, запалюючи багрянцем хмарини в небі. А на зміну йому, ніби із засідки, вже піднімався таємничий місяць; йому ніби жадалося до наближення темряви викупатися в осяяній заграві палахкотливого неба. Недобре віщував той захід сонця.

– Де ж твоя зброя: меч там, чи сокира? – підсміюючись, спитав Змій Форта.

– З тобою, Зміїще-вражище, я і без меча впораюсь, – бадьоро відповів юнак, – а от дубець мені знадобиться.

При цьому він з корінням вирвав дуб, обчухрав гілля, погрався ним правицею і грізно сказав:

– Ходи на мене, Зміє, буду тебе зустрічати.

– Ну, тримайся…

Почали вони битися, аж земля гула.

Змій, знай собі, навколо Форта літає, зо всіх трьох голів у нього вогняні ядра пускає. А Форт, верткий, як дика кішка, трохи той підлетить, золоту чашу вперед виставить, чашею вогонь відіб’є, а потім ще й улупить дубцем по одній з голів злодія.

Змій від люті вогнем горить, так йому гаряче, а вже як пити хоче, того й не передати. Все частіше й частіше почав він відлітати до річки, щоб водички напитися й охолонути трохи.

Форту, ген, теж було не солодко. Бо й він від змієвого жару не одним потом умився. Проте пити йому зовсім не хотілося. А поки чудерство триголове літало до річки, у нього був деякий час перевести дух.

От-от вискочить із води проклятий ірод і що розженеться проти Форта, то він його дрючечком по голові – луп! Що розженеться, то він, знай, ломачкою тільки луп та луп, луп та луп, аж луна йде! Б’ються, б’ються, аж курить, аж жарини сиплються… Стук такий справили, мов коваль в кузні навесні, як усякому треба лемеші до оранки; то й сам коваль б’є, й хлопці б’ють, а міх тільки сичить, сопучи без перестану, а іскри із горну, і од заліза, скачуть та шкварчать… Ходором ходить кузня, і далеко-далеко за селом чути роботу хвацького коваля.

Отаку ж стукотню підняв і Форт зі Змієм, так міцно і часто гамселячи його дубиною по голові, що, як із горна свище вогонь синьою трубою, так і у того Змія свистало полум’я з пащек, з очей та вух. Розігрів його Форт ще краще, ніж коваль леміш у горні: аж пихкає, аж захлинається проклятий, а під ним земля тільки стогне.

– Бува не заморився? – спитав Форт Змія. – Може перепочинемо?

– Відпочивати я буду після того, як виб’ю із тебе дух! – люто відповів Змій. – Вогонь тебе не бере. Нічого. Я ось хвостом тебе в річку скину й втоплю. Як сліпе цуценя втоплю!

– Спробуй.

Тільки даремно сміявся Форт над Змієм. Недооцінив він силу змієвого хвоста, за що трохи не поплатився життям. Змій заревів так, що цілий світ учув, а потім, збивши куряву круг себе, кинувся на левенця, одним ударом вибив у нього з рук дубця і чашу, а другим, не впади той у траву, поклав би на смерть.

Почав Змій переслідувати Форта. І так і сяк ухиляється він від ударів хвоста, а сам все дивиться куди ж заподілася золота чаша.

А вона лежала на піщаному березі біля самої води. Форт підхопив її, хотів кинутися до скелі, щоб сховатися у вузькій ущелині, та було пізно. Саме над ним вже висів лютий аспид. Бігти не було куди. Врятувати сміливця могло тільки диво. І воно сталося. На ряднині нічного неба утворилося раптом світле віконце, в отворі якого з’явився сам бог Татая. В правиці він тримав лук, (пригадуєш, друже, кому міг належати цей лук? Вірно – силачу Ираю), а в шуйці – блискавку – стрілу гніву. Грізно задзвеніла натягнута тятива, і полетіли на землю, одна за одною, три блискавки. Миттю здогадався юнак, що треба робити. Він ловив ці блискавки золотою чашею і кидав їх у Змія. Чирк – летить голова! Чирк – летить друга! Чирк – і третя!.. І Зміюка тільки – бубух! – аж земля затряслась!

– Спасибі тобі, о боже! – палко вигукнув Форт. – І в найскрутнішу хвилину ти не покинув мене.

– Я йшов з тобою в ім’я всіх скитів, – сказав Татая. – Хай же слава перемоги не осліпить тобі очі. – З цими словами бог закрився завісою ночі.

Форт кинув погляд під ноги; йому здалося, нібито одна із зірок скотилася з неба до його ніг… Та тільки він помилився. Це була не зірка, ні. Це лежала золота пектораль – нагрудна прикраса, що належала колись ватажкові Форту. Він підняв її, як раптом почув: «Все одно, моя помста наздожене тебе».

Юнак озирнувся. Все було тихо.

«Мені це вчулося, – подумав він. – Як може мертва істота вдаватися до помсти?»

Та він забув, що Змій був дужий заклинач.

«Надіну золоту пектораль як ознаку перемоги над Змієм», – вирішив юнак.

Але тільки-но він надів прикрасу, як в ту ж мить перетворився на степового вовка. Ех-хе, якби ж він знав, що прикраса була придана закляттю.

З тої ночі, друже, і прозвали скити цей острів Фортичим. Ти спитаєш мене: де ж вбитого Змія діли? Його спалили на вогнищі, а попіл по вітру пустили. То з того попелу завелася вся та погань: мошки, мухи, комарі… І з того часу, тільки-тільки засутеніє, як десь біля болота, чи то біля річки, чи у якомусь рівчаку нема людям життя від шкідливих комах. Так, бува, покусають, що все тіло в бульбаках.

У історії про скитів є коротеньке продовження. Я розповім тобі його і будемо спати.

7

Після загибелі Змія розум людей посвітлішав. До скитів повернувся жаданий мир, і вони зібралися на Фортичім острові, щоб запалити вогонь згоди і скласти хвалу Небу за святі дари.

Золотим плугом було прокреслено магічне коло єднання всіх скитських племен. Золотою сокирою зрубано перше деревце для жертовного багаття. А золота чаша була використана скитськими вождями в обряді братання.

Обряд братання скитських воїнів у всій своїй повноті дійшов до козацьких часів. А робилось це ось як: у чашу до окраєць наливали вино, примішували до вина кров воїнів, що браталися, занурювали в чашу мечі, стріли, сокири і дротики, вершили молитву, і тільки після того побратими і присутні пили з цієї чаші суміш вина і крові.

8

Коли запалили Багаття Великого Миру, старий Скит в останнє звернувся до свого народу. Він сказав:

– О діти! Бережіть цей вогонь злагоди і миру. Він повинен горіти для всіх скитських народів. Бо ж у нас тепер знову одна душа, одна голова і одна мова. Хай же ніколи більше не буде війн і здирства серед братів. Не про себе думайте ви, але про тих, хто вже готові прийти в цей світ і назватися скитами. Колесо мого життя відміряло свою путь. Ви прийняли мій дар, і тепер вам думати, що передасте ви в дар своїм дітям. Радісно моєму серцю, що я залишаю вас з миром…

І Скит відійшов. Біля річки чекала на нього цариця Апі. Вони сіли в сліпучо-білий човен і попливли в край, де заходило сонце.

«Хлопчаки-хористи хороше хвалять Хортицю – Храм хоробрих характерників-запорожців!»

ВІД АВТОРА

Мій юний друже!

Усе, що ти прочитаєш у цій книзі, – чарівний спів величної Хортиці. Усе це почуло вухо моє, та й усе зауважило. Направду послухай теплого слова мого; я хочу, щоб оці казки та легенди, бриніли срібною струною у твоїм щирім серці. Дай же нам, Боже, втриматися у сідлі коня-Долі, і хай всі наші шляхи лежать до світлодайної країни, яка зветься – РАДІСТЬ!

БУДЬМО!

Отже, мій дорогий друже, ми на Хортиці.

Предивна Хортице! Чаруюча Хортице!

Якось особливо хороше почуваєш себе, ступивши на священну цю землю. І якщо прислухатися, то можна почути єдину пісню багатовікової історії славнозвісного острова і тисячі, тисячі легенд і міфів, казок і переказів про давні події, що відбувалися тут.

Двісті п’ятдесят островів розкинулись на блакитному вічнотекучому рушникові Дніпра, від початку і аж до самого Чорного моря, а другого такого, величнішого й красивішого, немає, як не шукай.

Зі святістю ставилися до нього запорожці. Тут (на Хортиці) була колиска славного Війська Низового Запорозького, лицарів віри Христової, істинних синів України, «плоть от плоті і кость від кісток єя», готових будь-якої хвилини вирушити на захист рідної землі, постояти за честь і славу, волю й братство Запорожжя.

…От ми стоїмо з тобою біля узголів’я Хортиці, перед глибокою гранітовою ущелиною, що веде до Чорної скелі. Це місце називалося у запорожців Січовими воротами. Колись-то тут виставлялася козацька варта. Дозорців, чи то козаків, які виїжджали з Хортиці на інші завдання, попереджали, що знову на Січ вони можуть потрапити тільки через Січові ворота. Ворог, не знаючи дозволеної дороги, пробирався на острів іншим шляхом і тут же потрапляв у пастку.

Не де-небудь, а на Хортиці знаходилася перша Запорозька Січ. Та й не один раз стояли козаки на острові Кошем. А біля Січових воріт, за звичаєм, приймали охочих людей на Січ.

Спромігся, скажімо, якийсь зірвиголова здолати човном пороги. Герой? Що й казати – герой. «Не переступивши поріг, в хату не зайдеш. Не подолавши дніпрових порогів – запорожцем не станеш». – полюбляли повторювати козацькі діди. Та це ще не все. Пройшов пороги – добре. А тепер сідай, братику, на дикого лошака без вуздечки та сідла, та й спробуй на ньому всидіти. Без тренування – як всидиш. Звісна справа, скине тебе коник. Козаки в регіт:

– Не втримався за гриву, за хвіст не втримаєшся!

Прикро тобі? Ой як прикро! Ти в гонор:

– Утримаюсь!

– Ну то й доведи! Сідай на лошака обличчям до хвоста!..

«Гоп!гоп!гоп!гоп! Брик…» – знову летиш на землю. Та ще й, борони Боже, щоб не поранитися… ногу, там, забити, чи то руку зламати. До образи біль примішується. А тобі кажуть:

– Не нашого сорту, іди собі к чорту!

Як тут не розгніватися!

– Смійтеся, смійтеся, безсердечні! Щоб вам ні втішитись, ні врадуватись! Щоб вас понесло поза вітряками!

Козаки сердито:

– Послухай-бо! Чого це ти нас, Низових козаків, обзиваєш?

– А хіба що?! От і ви ображаєтесь. Та на такому дияволі, як цей, не те що людина, а сам біс не втримається!

– Не втримається, кажеш?

– Нізащо не втримається! Щоб мене хапун ухопив, якщо брешу!

– Ну дивись…

У таку хвилину любив показати свою щедру вдачу кошовий отаман Тарас Трясило. Вийде, бувало, в коло:

– Нумо, підведіть до мене цього звірюку.

«Ги-ча! ги-ча! ги-ча! ги-ча!..» – брикається кінь, дибки стає, дугою вигинається, а зробити нічого не може. Так і притихне, бідолашний, але отамана не скине.

– От так Трясило! Орел! Гордість наша!..

От і я кажу: добрий козак бачить, де отаман скаче. Вмів Трясило так трясонути ворога, що із нього і дух геть; а сам, як кам’яна гора: ніяким чином його ані посунути, ані розштовхати.

Такий ще іспит новакам чинили.

На самісінькому вершечку перекидалося через ущелину товсте дерево, і його гарненько змащували салом. Іспитнику зав’язували хустиною очі, і він мав перейти по деревині з одної скелі на другу. Перейшов – наш козак, а ні – лети вниз. Тебе, відома річ, піймають, висміють гарненько і скажуть: «Іди, дорогенький, додому, потренуйся спершу, а через рік приходь знов». Декому наказували покласти на пеньок руку, а потім хтось із бувалих запорожців з усього розмаху вбивав палаш якраз біля пальців або лише вдавав, що хоче їх відтяти, – хто забирав, відсмикував руку, того проганяли. Ось як воно було.

З книги "Легенди та казки Хортиці", "Просвіта", 2000 р.