Ось послухайте-но рубаї вельми мудрого Омара Хаяма:
Кожен молиться богу на власний манір.
Всім бо хочеться в рай, а до пекла – ні-ні!
Лиш мудрець, осягаючи замисел божий,
Не боїться чортів і не пнеться у Вир.
А тепер я нагадаю вам Павлове вчення:
«Бо Господь, кого любить, того Він карає, і б’є кожного сина, якого приймає. Коли терпите кару, то робить Бог вам, як синам. Хіба є такий син, що батько його не карає? А коли ви без кари, що спільна для всіх, то ви діти з перелюбу, а не сини. А до того, ми мали батьків, що карали наше тіло, – і боялися їх, то чи не далеко більше повинні коритися ми Отцеві духів, щоб жити? Ті нас за короткого часу карали, як їм до вподоби було, Цей же на користь, щоб ми стали учасниками Його святості». (До Євр. 12:6-10)
Читаю я Павлове послання, і так собі думаю: ой рідко, як рідко трапляються люди, які відважились бути ковалями власного щастя. І як же густо тих, що, покинувши живе, пішли шукати мертвих рецептів бальзаму вічного неприйдешнього. Тому-то бідують люди, що на віру взяли думку апостола (і подібні до неї), і живуть, і страждають, і шукають страждань. І тому нема справжньої радості і тріумфу життя, бо кожен (свідомо чи підсвідомо) зайнятий пошуками кари Господньої, і мук від болю. І пожинають вони єдину потіху: «То Господь обіймає мене Своєю любов’ю». Дивна якась любов. О як же багато її по світу! Батьки б’ють дітей, чоловіки жінок, діти батьків… І всю оцю одвічну бійку називають «користю» і «участю Його святості». Ні, таке життя мертве, й не гідне воно звання людини. І краще вже, як кажуть у народі, «бути хвостом живої собаки, ніж головою дохлого лева».
Ще додам: я знаю таку дитину, яка живе без батьківської кари. Ця дитина – мій син, і я його батько. То по Павлу виходить, що він «дитя з перелюбу, а не син». Послухайте: він дитя з палкого кохання, і прилучається він до Нього саме тому, що не знає страху перед батьківською карою тіла, і не боїться він батька, а вбачає в ньому духовного брата й супутника життєвої мандрівки.
Ось і народна мудрість каже: «не вчи дитину штурханцями, а хорошими слівцями», «учи дітей не страшкою, а ласкою». І тоді кожен день дитини стає днем родового ладу і сімейного свята, днем творчого зростання і нових відкриттів.
Під стіною плачу народжується дитина, з двох тіл виходить вона у світ, але ні батько, ні мати, не мають права сказати: «Ти – моє!» Кожне народжене немовля – це нове Об’явлення Боже, у кожного свій Шлях і своя Доля.
Сину мій, буду доглядати тебе аж поки не виростуть у тебе крила, а тоді, на світанку, я поведу тебе до Золотої Брами Явського Сміху, і скажу тобі: «Лети!», і заспіваю тобі пісню душознавця Омара:
Мій світ: веселий сміх або хмільная втома;
Мені ж бо інша віра незнайома.
Я долю запитав: «Кого ж то любиш ти?» –
«Серця, – вона рекла, – де радість вічно вдома!»
«Тож вони за Євангелію вороги ради вас… Бо як і ви були колись
неслухняні Богові, а тепер помилувані через їхній непослух, так і
тепер спротивились для помилування вас, щоб і самі були помилувані.
Бо замкнув Бог усіх у непослух, щоб помилувати всіх».
Рим. 11:28-36
Якби постав переді мною Павло, я б його запитав: що то за Бог такий, що милує одних через покарання інших? Що за ворог живе ради мене і терпить муки, а я, через його страждання, «цвіту й пахну?!» І як то воно буде далі? За думкою Павла: замкне мене Бог у непослух, щоб зробити слухняним ворога мого, і зробить щоб я страждав. І далі каже Павло: «Бо все з Нього, через Нього і для Нього!» То знов я хотів би його запитати: Павле, якщо це так, якщо це для Нього, то навіщо Йому замикати людей у непослух? Невже тільки заради того, щоб потім помилувати всіх? А хіба не може Він помилувати всіх одразу, раз і назавжди? Що це за втіха така у Бога, що за гра?
Слухайте ж, браття, мою вість: ви вже давно помилувані Творцем, а все живете, як оті партизани, що переховуються в лісі й гадки не мають, що давно вже скінчилась війна і що нема з ким воювати. Тож не гайте часу, складіть свою зброю, вийдіть з лісу і йдіть по домівках своїх і будуйте мирне життя.
Ще так вам скажу: чи назвете ви річку, скуту кригою, «замкнутою у непослух»? Чи що робить ріка, щоб вирватися з-під криги? Зима для неї – то цілющий сон, а весна – час пробудження. Не воює вона з купами снігу й горами льоду… Ні, не воює. Ріка просто живе. А хіба назвете ви кригу, що тане – ворогом заради ріки, яка ніби страждає всю зиму заради морозу під панциром білих снігів? Звичайно, ні. Як все просто і не треба ніяких питань. Тане сніг, бо прийшла весна. Ніяка сила не заборонить й вам прокинутися од сну. Не гайте часу, кажу бо я вам, станьте безоднею миру, і поглине вас навіки блаженна безодня Творця!
«Тож із радістю хліб свій, та з серцем веселим
вино своє пий, коли Бог уподобав Собі твої вчинки!»
Екл. 9:7
«Ловімо вітер! – курличе вожак лелек. – Без вітру нам не дістатися Вирію».
«Ловімо вітер! – благає капітан матросів. – Без вітру нам не бачити землі!»
«Ловімо вітер! – каже засуджений братам по долі. – Інакше ми задихнемося від тюремного смороду».
«Ходімо на Луг ловити вітер, друзі!» – гукаю я… – Що ви кажете, шановний? Ловити вітер – чистісінька утопія? Впіймати вітер – неможлива річ? Згоден з вами на всі сто. Але ж… це не така утопія, як утопія Вавилону. Моя дія більше схожа на гру, а вітер… вітер – саме натхнення!
ДОЛИНА ВИДІННЯ
«Я бажаю, щоб твоя душа, як Ноєва голубиця, не знайшовши ніде спокою, повернулася до серця свого, до того, що спочиває у серці твоїм, щоб збулося Ісаіне рече;ння: «Будуть основи твої вічні
родом родів, і назвешся творителем огорож, і стежки свої посередині заспокоїш».
Григорій Сковорода
***
Вдячний учень під дахом наставника,
Був я з Майстром, як кухоль з коновкою.
Раз стрибнувши у вогнище Старчика,
Став відтоді новою істотою.
***
Мій любий Старчику,
Коли ти відійшов
В безмежний Край
Блаженного Цвітіння,
Я став на Путь,
Всміхнувся і пішов
До райдужних ланів
Свого прозріння.
ПОЧАТОК МОГО БУТТЯ
1 На початку дав мені Бог життя між Небом та землею.
2 І увійшов я у світ, і став між людьми сліпими та голодними, і побачив я язики полум’я нещадного, і почув я плач і скрегіт зубів, і злякався я неймовірно, і став оглядатися щоб розшукати Духа Божого, і не знайшов очима.
3 Від жаху, що панував на землі, зробився я теж сліпим і глухим, і жив, як і всі живуть, і плакав, і жадав порятунку.
4 Не знав я ще тоді, що серце, яке плаче і шукає вихід, знаходить його.
5 І зжалився Бог наді мною, і заговорив до мене, і так сказав: «Дам тобі світло радості!»
6 І тої ж миті розтулилися очі серця мого, і ввійшло в нього світло, і зрозумів я тоді: що таке «День», і що таке «Ніч».
7 І побачив, що добре воно. І був вечір, і був ранок, – крок перший.
8 І сказав мені Бог: «Ти краплина на мізинці длані Моєї, яку Я відділив від води, щоб кинути в інше море».
9 І сталося все по словах Його. І був вечір, і був ранок, – крок другий.
10 І побачив я землю такою, якою ніколи не бачив, і відчув всім серцем своїм, що воно – добро.
11 І пішов я босоніж росяними травами, і качався по стерні, як дитя у колисці, і пив воду з цілющих джерел, і їв плоди з дерев різних, і, навіть, з древа знання добра й зла з’їв плід. І побачив, що добре воно.
12 І сказав мені Бог: «Ти з’їв останній плід з цього старого дерева, і не даватиме воно більше плодів, і змій не спокусить нікого, тому й осуди Моєї більше не буде».
13 І був вечір, і був ранок, – крок третій.
14 Потім бавився я з зірками, розмовляв з братом місяцем та з ясним сонечком, і співав їм пісень, і танцював з ними. Від того, ніби не стало в мене ошалілої голови, і забув я відтоді всі знаки й часи, і не стало більше для мене днів, тижнів, місяців і років.
15 Один лише нескінченний Шлях, як правічний рушник, стелився переді мною, по якому весело було мені крокувати.
16 І побачив я, що це добре.
17 І був вечір, і був ранок, – крок четвертий.
18 Коли я присів край дороги, то й злетілося до мене все птаство, що літає над землею під небесною твердю, і риби великі й малі, що плавають у морі, і плазуни різні, що плазують по землі, і худоба, і земна звірина. Навіть і ті звірі прийшли, що жили колись на землі, і тепер їх нема, і говорили зі мною як з рівнею.
19 І бачив я, що добре воно.
20 І був вечір, і був ранок, – крок п’ятий.
21 І сказав мені Бог: «Створено тебе, як і інших людей, за образом Нашим і за подобою Нашою. То ж неси Наше і не цурайся Нашого. Хліб і вино в сумі твоїй, не загуби її».
22 І подякував я Бога за все, що вчинив Він зі мною. І ото – вельми добре воно! І був вечір, і був ранок, – крок шостий.
23 То був початок мого Буття. І розпочав я свою працю, те, що наказано було мені вчинити. І пішов я прозорим Шляхом, не знаючи втоми, не вдаючись до відпочинку. І був я, як польова рослина з пуп’янком Чуття.
24 І був вечір, і був ранок, – крок сьомий…
***
Старчику, коли ти покинув нас, то навіщо лишився із нами? Я чую твій подих і бачу твою сивину.
***
Чув я голос Вчителя мого, Старчика, що казав: «Світлий Боже, чим заслужив я довіру Твою, що ти віддав мені на збереження цвяхи з розп’яття Свого? Чим віддячу Тобі?! Чим виправдаю довіру Твою?! Жарке залізо пече мені груди, очі чіпляються за зірки, а ноги самі несуть до людей. Спаси і помилуй, Господи!»
***
Старчику, коли стяжав ти Святого Духа, чи не казав ти: «Я не годен Тебе». І коли Він покинув тебе, чи не казав ти: «Віднині я копійка, впаяна в кригу». І коли Він знову повернувся до тебе, чи не сказав ти: «Мене вже немає, то тільки Він».
***
Кожного разу, коли я засинаю, я кажу собі: «Тату, де Ви, я шукаю Вас. І Ви щоразу відповідаєте мені: «Я уві сні твоєму штовхаю тебе до пробудження. Слухай Моє Слово. Дорогу ти маєш відшукати сам».
***
Як легко виконувати закони! Сину мій, де б ти не був, я завжди з тобою, бо завжди зі мною мій батько.
***
Боже Великий, Правдивий, Книгу Твою читаю потроху, але щодня, бо прийде день, коли осліпнуть очі, а серце вже знатиме Суть і Силу.
***
Я кинув невеличкий камінчик у розщелину своєї душі і став чекати доки він дістанеться дна. Скільки я сиджу, а він все летить.
***
Іде чернець у підземелля, запалює в темряві свічку, і каже: «Свічка – це я, вогонь над нею – це Бог».
Я збігаю на найвищу могилу в степу, і теж кажу: «Я – свічка, а сонце наді мною – то Бог». Молитву ченця обступає темрява і тиша. Моя ж молитва тане, як зірка на блакитному килимі неба. А пташки підказують найсвятіші слова. (Сила)
***
Славлю, Господи, все, що Тобі до вподоби! Передав Ти мені се через мого сина. І отця не знає ніхто, крім сина, і сина не знає ніхто, окрім отця, та кому отець захоче відкрити. Зерно моє знайшло шлях до колосочка Любові і зародило в душі моїй зерно Божих щедрот. (Сила)