ДРУГА ЧАСТИНА

«…треба любити й пишатись найкращою своєю

матір’ю. І я, яко син її великого сімейства, служу,

якщо не ради добра для нього явного, то, принаймні,

для слави імені України».

Т.Г.Шевченко

ІСТОРІЯ ПЕРША

Дорогий друже, поки наші герої йдуть крізь дрімучий самарський ліс до Скрипухи, давай-но перенесемося з тобою до її житла трохи раніше, і познайомимося ближче з цією дивовижною бабусею.

Уяви собі лісову галявину… У центрі галявини стоїть невеличкий курінь, зроблений з усіляких гілок і вкритий зверху шкірою якогось звіра. Поруч з куренем – багаття, над багаттям у казані булькотить зілля, смачні струмочки пару підіймаються над ним. Сама хазяєчка сидить біля вогнища на колоді і щось перебирає руками в подолі. За кого її тільки на Січі не вважали: одні – за знахарку, інші – за відьму, треті – за лікарку, а хтось за все оце разом. Як неможливо порахувати роки Кахикала й Базікала, так неможливо порахувати роки Скрипухи. Вона худенька, сухенька, як той вергун. На голові у бабусі капелюх лисячий; коричнева хустка на грудях навхрест зав’язана; спідниця чорна до п’ят; на ногах постоли; а на вербовому пояску гойдаються різнокольорові хусточки з вузликами. У вухах Скрипухи сережки-жолуді з дубовим листям; на шиї намисто червоне та оберіг – засушена жаба. Брови у неї вузькі, ніс широкий, трохи приплюснутий, зелені оченята позолотою віддають.

– Ну, ти ба, – сказала раптом Скрипуха, сплеснувши в долоні, – юшку ж присолити треба…

Тільки-но Скрипуха зникла в курені, як біля багаття з’явилося маленьке прудке бісенятко і давай принюхуватися до казана…

– Ах ти, такий-сякий! А ну геть від казана! – гримнула Скрипуха, виходячи з куреня, коли помітила непроханого гостя.

– А чия це, бабо, юшка у казані кипить?

– Моя.

– А я її – гам!

– Дістанеш по губам!

– А я втечу.

– А я дожену.

– А я по доріжці.

– А я – хвать! – за ріжки. – Скрипуха ухопила-таки бісенятка за хвіст.

Чортеня почало ще дужче дратувати Скрипуху:

– Стара бабо, очі, як у жаби, без верхньої губи, як регоче – видно зуби, на лобі сидить муха, руда-руда Скрипуха!

Скрипуха стала накручувати на руку хвіст чортеняти, приказуючи:

– Чортик, чортик, не теревень, бо висмикну хвостик…

– Ой-йой-йой! Боляче! Відпусти мене, Скрипухо, а я тобі за це про щось розповім.

– Про що?

– Про те, що в світі за правда була, що курочка бичка привела. А той бичок зніс яєць, та яйця ті на хмаринку поклав, а безрукий ті яйця вкрав, та голому їх за пазуху заховав. А сліпий придивляється, а глухий прислухається, а німий «рятуй!» закричав, а безногий догнав!

– Таку правду і я знаю. Ось здеру з тебе шкуру на барабан, будеш тоді знати!

– Добре, добре, не гнівайся на мене, стара. Ще одну новину відкрию тобі.

– А про це я і без тебе знаю.

– Ну і…

– Гості до мене незвані поспішають.

– Вірно. І хто ж?

– Летять до мене три голуби: один лисий, другий сивий, а третій – зовсім малий. І ось у нього, у голубка, поранена лапка.

– Нецікаво з тобою, Скрипухо, усе ти знаєш, – гірко зітхнуло бісеня. – Ну, то хай. Дай мені юшки, я й піду собі.

– Бери, – сказала Скрипуха, – тільки з казаном бери.

Закружляло бісенятко навколо казана. І так, і сяк підійде… Та хіба ж його візьмеш – дуже гарячий казан.

– От скажу я тобі «дякую» – по спині ломакою.

– Крути, бісеня, носом, де ковила та просо, бо пригощу тебе зараз березовою кашею. От я тобі зараз…

Злякалося чортеня «березової» каші, накивало п’ятами так, що аж залопотіло.

– Агов! Скрипухо! – почулося з гущавини.

– Летіть сюди, голуби! Тут я, тут…

На галявину викотилась бричка з Власом, запряжена жовтобрюхами, а слідом вийшли діди.

– Базікало! Кахикало! Оце гості, так гості!!!

– Ну ти ба – жива! – сяючи усмішкою, сказав Базікало.

– А що мені станеться, – весело відповіла Скрипуха. – Скрипуче колесо довго їздить.

– Ну тоді живи здорова, як корова, будь безмежна, як земля, – прохрипів Кахикало.

– Живіть же й ви, не знаючи хвороб, пеньки старі. А що це з вами за голуб такий? – звернулась стара до Власа. – Чого мовчиш, га?

Улас якусь хвилину здивовано дивився на Скрипуху, а потім сказав:

– Я – козак, на ім’я Влас, з’їдаю вола зараз. А як наїмся, то вже мовчу досхочу.

Скрипуха зареготала.

– Отакої! Ха-ха! Маленька пташка, та гострий дзьобик.

– Отакі ми! – підтакнув Базікало.

– Це добре, – сказала Скрипуха. – Ой, пташино, ти пташино, лапка ж у тебе ушкоджена! Але це нічого. Одна мить – і все буде гаразд. Навіть оком не встигнеш моргнути, як уже будеш здоровий, і побіжиш швидше, ніж заєць. А зараз послухай, хто я така, – жваво сказала Скрипуха і, війнувши хусткою, заспівала:

Я сивенька веселуха,

Маю за сто років.

Ще я – баба шепотуха.

Мій дім – степ широкий.

Мураву у Дикім Лузі

Шукаю-збираю.

А під вечір в Базавлуці

Спатоньки лягаю.

Кольорові хусточки з вузликами,

Не забуду анічого з вами.

Синя хустка – квасити капусту,

Червона хустина – ламати калину,

Зілля наварити з волошками.

Кличуть всі мене Скрипуха

Хлопці-запорожці.

Дай їм, Боже, добру вдачу

На кожному кроці!

Лиха доля-бідовуха

Не злама стареньку,

Завжди буде та Скрипуха

Жива й бідовенька.

Кольорові хусточки з вузликами,

Не забуду анічого з вами.

Хусточка жовта – поганяти хортів,

Хустка зелена – назбирать опеньок,

Напекти смачненьких пирогів.

– Ну, а тепер, покажи мені свою лапку, голубе.

Скрипуха, не знімаючи з Власової ноги пов’язку, декілька разів провела рукою вздовж рани, похитала головою, потім ухопилася обома руками за ногу хлопчика і так смикнула на себе, що Влас скрикнув від болю, а на лобі в нього з’явилися крапельки холодного поту.

– Все, все, все, – почала заспокоювати його Скрипуха. – Боляче вже не зроблю. Зараз ось піднімешся і побіжиш. – Вона витягла з-за пояса квач із курячого пір’я, почала водити ним над хлопчиком і таємничо шепотіти:

Світла водичка,

Легкий вітерець,

Вмийте хлопцеві личко,

Хай летить молодець:

Над землею,

Над річкою,

Над чистим полем,

Над квітучим лугом!

Хай росте він, як колос,

Гучний має голос;

Хай, що не скаже,

Те й станеться.

– Чого сидиш? Біжи! – наказала Скрипуха Власику.

Підвівся Улас, зробив крок, другий… Ідуть ноги! Що тут скажеш? Чудасія, та й годі. І побіг він радісний навколо галявини…

– Спасибі тобі, бабусю Скрипухо-о!

– Літай, пташе, радість наша! – засміялася знахарка. – Дарую тобі червону хусточку з вузликом; як потрапиш у біду, кинь її в повітря, на поміч прийду.

– Навіщо йому твоя хусточка? – сказав посміхаючись Базікало. – Доки ми з ним, – нічого хлопцеві боятися.

– Це я вже бачила… Врешті, як у вас, козаків, кажуть? Не кажи «гоп», поки не перескочиш.

– Певно, так. Бери, Власику, хусточку, може, ще й знадобиться.

– Отак буде краще. А тепер, козаки-орлики, сідайте ближче до вогню, юшкою вас почастую.

– Та ми не голодні з учора аж по сьогодні. Тринди-ринди.

– Ви не голодні, а ось хлопець – голодний. По очах бачу – голодний.

– Чому б і не повечеряти, – раптом сказав Кахикало, – коли добра людина пригощає. Саме час гаряченького посьорбати. Так-таки, так. Кхе, кхе.

Сіли вечеряти.

– Смачна юшка.., – все підхвалював вариво дід Кахикало.

– Смачна.., – підтакував йому Влас.

А Базікало все жартував:

– Ет, Скрипухо, чому ми вже такі старі? Скинути б трохи років, оженився б я з тобою, і жили б ми де-небудь під Полтавою в світлій хаті, і любив би я тебе, як голуб свою голубку, й варила б ти мені кожного дня таку смачну юшку.

– А нам і зараз ще не пізно спаруватися, – сказала якось поважно Скрипуха. – Зоставайся жити у мене, і буду я тобі готувати такі страви, що ї-ї-їх!..

– Пізно вже, душе сердешна, пізно. У мої роки мені одна дорога – в монастир. Багато я за життя своє гріхів наробив, а тепер ось хочу сам-один, у Господа прощення просити.

Запанувала тиша…

Старі думали про своє, міряючи внутрішнім зором нелегкий і довгий життєвий шлях.

Улас дивився на дідів, що були вже йому, як рідні, на Скрипуху чудернацьку, але мудру і веселу бабусю, і не міг не замилуватися тим, як казково сяяли їхні обличчя: зморшкуваті, але такі ясні, відкриті й прості.

– Спасибі тобі, Скрипухо, за юшку смачну! – порушив тишу дід Кахикало. – Жахливо навіть уявити, що колись козаки хотіли тебе, на зразок конотопської відьми, в річці втопити.

– Е-ех! Що минулося, Даниле, те вже не вернеться. Нічого й згадувати.

Дід Базікало сховав за халяву ложку, провів долонею по лисині і так сказав Скрипусі:

– Вірно говориш, Скрипухо. Якщо вже й пригадувати, так тільки добре. Тринди-ринди! З того часу, як ти мені кулю з ноги витягла та заговорила від зброї, мене вже нічого у бою не чіпало. Ось за це тобі превелике спасибі.

– Знай Скрипуху, я така, все зроблю для козака.

Улас зацікавлено слухав діда Івана, все намагався зрозуміти, як це можна людину від зброї заговорити, і він звернувся з запитанням до Скрипухи.

– Можна, голубе, можна, – відповіла та, – сідай ось на колоду, я тебе теж заговорю, то й пізнаєш.

Сів Уласик на колоду, як наказала йому Скрипуха. Стара підійшла, торкнулася рукою голови хлопчика, і Влас тої ж миті заснув. Вірніше, не заснув, а просто у нього мимоволі стулилися повіки, по всьому тілу розлилося тепло, і крізь легку дрімоту Влас почув раптом тихе таємниче шемрання Скрипухи…

ЗАМОВЛЯННЯ ВІД ВІЙСЬКОВОЇ ЗБРОЇ

А будь моє слово стрімкіше води, вище гори, важче золота, сильніше богатиря. На високій горі, за річкою, стоїть дівиця білолиця, стоїть посміхається, добрим людям вклоняється. У правиці тримає кулі свинцеві, в лівиці – мідні, а в ногах кам’яні. Берегине, красна дівице, відбери рушниці: турецькі, татарські, всіляких язиків та супостатів, зіпсуй своєю невидимою силою гармати ворожі. Хай кулі та стріли минають Власика, хай тіло його буде міцніше від білого каменя. Якщо вже хто кулю пошле в нього, хай піде вона в сиру землю, в степ широкий. Щоб був хлопець у війні цілий і неушкоджений, і кінь його був цілим і неушкодженим. Хай жоден меч не зачепить хлопчика-сміливця. Слово моє міцне.

ІСТОРІЯ ДРУГА

Вранці, побажавши Скрипусі довгого віку і отримавши від неї вузлика з гарячими пампушками, Кахикало, Базікало і Влас помандрували через чарівний дубовий ліс далі, з тим, щоб до полудня досягти Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря.

Монастир розкинувся на великому острові, між річками Стара Самара та Нова Самара. Цей острів споконвіку був вкритий дубовим лісом, чи, як казали козаки, «товщею».

На острів перебралися по дерев’яному містку, і, заглибившись у лісову гущавину, вийшли нарешті до монастиря.

Перше, що побачили вони, коли вийшли з «товщі» на відкриту галявину, це зелену нову огорожу, а за нею дерев’яну церкву та кам’яну, чисто вибілену дзвіницю.

– Дивись, серце, – із захопленням говорив Кахикало, – прийшли ми до самої високої святині запорозької. Це – рай Божий; це – свята Палестина; це – воістину Новий Єрусалим!

– Хіба можна без хвилювання дивитися на таку красу! – вторував побратимові Базікало. – Його грабували поляки, москалі, татари, – але ніяка вража сила не змогла подолати монастир.

Увійшли до церкви. Як гарно було тут! А надто вражав своєю красою дерев’яний різьблений іконостас. Він складався з чотирьох рядів і здіймався так високо угору, що верхівку важко було розгледіти. У першому ряді іконостаса, по обидва боки його, здіймались угору два кіпарисових хрести у срібній оправі, а між ними розташувались чотири статуї з липового дерева: Святого Миколая, Діви Марії, Ісуса Христа і Покрови Пресвятої Богородиці. На стулках царських врат була вирізьблена сцена Благовіщення, а над нею – голуб, символ Святого Духа.

Стали перед іконою Господа-Вседержителя. На голові в Господа висока тіара, на плечах – пурпурова мантія, скіпетр він тримає у правиці, а державу – у лівій руці. Погляд Уласа зупинився на державному яблуку: на ньому зображено ліс, серед лісу озеро, з якого витікає річка, через річку перекинуто місток, а ще зображено три постаті запорожців, один з яких стоїть біля мосту й ловить рибу, інший цілиться з очерету в качок, що плавають річкою, а третій сидить біля казана, почепленого на тринозі, і варить якусь страву; поруч стоїть чумацький віз, а біля річки – козацька чайка. Майстер, який намалював цю ікону, хотів сказати, що Бог любить запорожців і опікується всіма їхніми заняттями, тому тримає їх у своєму державному яблуку.

– Помолимося, – стиха мовив Кахикало.

Вони стали перед іконою навколішки і почали молитву:

«Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім’я Твоє,

нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі,

так і на землі. Хліба нашого насущного дай нам сьогодні.

І прости нам борги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим.

І не введи нас у випробування, але визволи від лукавого.

Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки. Амінь».

Потім перейшли до Чудотворної ікони Богоматері. Влас знав тільки «Отче наш…», тому молитву Богоматері повторював за дідами:

«Богородице Діво, радуйся, благодатна Маріє, Господь з Тобою;

благословенна Ти між жонами, і благословен плід утроби Твоєї,

бо Ти породила Спаса душ наших.

До Твоєї ласки припадаємо, Богородице Діво, молитов наших

у час журби не відкинь, але з бід визволяй нас, єдина Чиста і

Благословенна.

Преславна Вседіво, Мати Христа Бога, принеси нашу молитву

Синові Твоєму і Богу нашому, що спас Він ради Тебе душі наші.

Усю молитву мою на Тебе покладаю, Мати Божа, збережи мене

під покровом Твоїм. Амінь».

Коли вийшли з церкви, Кахикало трохи суворо сказав Власу:

– Як же ти, серце, молитву сю не знаєш? Так-таки, так. Кхе, кхе. Одним із найшанованіших свят на Січі було свято Покрови, яке святкували завжди чотирнадцятого жовтня. На всіх Січах була церква Покрови, і вона вважалась головною. Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грому, ні морської бурі; під покровом козаки лишались нежонатими і свято виконували головне гасло свого життя – захист рідної землі і віри.

– Що ж ти так вичитуєш хлопця, Даниле, – вступився за Власика дід Базікало. – Школи він не кінчав, один у матері… Зате він хрещений, як і ми з тобою, і вірує він в Отця, Сина і Святого Духа, як і ми віруємо. І чи не тому ми взяли його з собою, щоб провести козацькими дорогами, навчити всьому?

– Та хіба ж я вичитую його, брате Іване, – почав виправдовуватися дід Кахикало. – Я розумію. Кхе, кхе… «Сине, дай Мі серце твоє! – казав Господь. – А все інше Я Сам додам тобі».

– Так і є, брате, так і є! Серце в хлопця дитяче, відкрите; посієш у ньому добро, добро і виросте.

– Так-таки, так і є. Кхе, кхе. Старий садить сад, а молодий збирає виноград.

– Ну, чому похнюпився, Власику? – лагідно спитав дід Іван. – Зараз ось сядемо на лаву біля огорожі й дід Кахикало розповість тобі історію про те, як одного разу під Очаковом зійшла до запорожців Пресвята Богородиця. Повідаєш, Даниле?

– А що, можна.

Сіли на лаві біля огорожі, і дід Кахикало повільно почав…

РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО ТЕ, ЯК РОКУ 1770-го, ВОСЕНИ, В ОДНІЙ ВАЖКІЙ БИТВІ ПІД ОЧАКОВОМ ПРИЙШЛА НА ДОПОМОГУ ЗАПОРОЖЦЯМ ПРЕСВЯТА БОГОРОДИЦЯ

Це сталося років п’ять тому. Йшла тоді російсько-турецька війна, осторонь якої не могли лишатися запорожці. Частина війська на чолі з Калнишевським (останнім отаманом Запорозької Січі) вирушила під проводом московського князя Прозоровського на Очаків.

Влаштували ми свій табір недалеко від фортеці, розпалили багаття і почали чекати світанку, щоб із першими сонячними променями розпочати штурм. Турки вирішили випередити нас. Уночі одна частина їхнього війська зайшла підземним ходом нам у тил, а друга на конях приготувалася до нападу біля брами фортеці. Бухнула гармата, аж сонна земля здригнулася. Кхе, кхе… Турки кинулися з двох боків на наш табір і почали криваву січу. Стогін, крики обранених… Господи, Твоя воля! Всі метушаться, кудись розбігаються… І так сталося, що в турецьке оточення потрапили ми, запорожці. За командою Калниша ми утворили спіхом коло і почали відстрілюватися та відбиватися…

Ніч перетворилася на справжнісіньке пекло! Козаки набирали в шапки жарини з багаття і кидали їх у турецький гурт… Іскри!… Спалахи полум’я!.. Вогонь пішов гуляти по людях… А турки все тиснуть і тиснуть. Уже й наші підстрелені братики почали один за одним падати на землю. За два кроки від мене було вбито курінного отамана Якова Воскобійника. Тут кричать: «Івана Бурноса убили!..» – Йому у відповідь: «Поранено Пилипа Стягайла!» Що робити? Як пробитися крізь вогняне оточення? Вже і ранок настав, зоря зачервоніла край неба, а бій все триває, і, здається, не буде йому кінця. А тут, як на лихо, кулі в нас скінчилися і порох… У такому становищі, серце, навіть найхоробріший козак може вжахнутися. Коли раптом чую я голос кошового Калниша: «Гей, панове-молодці, у кого ще є сила та віра, моліться!» – «Боже, врятуй і помилуй!» – «Спаси і помилуй нас, Господи!» – заголосили всі разом. І тут небеса розверзлися, і ми побачили Пресвяту Богородицю. Вона сходила до нас у супроводі архангела Михаїла і Миколи Чудотворця. Навколо Неї було сліпуче сяйво, мов сонячне світло. Ось вона зупинилась, зняла з голови покривало і розгорнула його над нами. Що тут почалось, Власику! Моє серце сповнилося раптом таким солодким відчуттям радості, що й передати не можу. Здавалося, що сам я світився у ту мить. Поява Пресвятої Богородиці наробила жаху бусурманам, і, бачачи таке заступництво, турки кинулися тікати, і бігли аж до самого Криму.

Воістину казав Ісус Христос своїм учням: «Просіть – і буде вам дано, шукайте – і знайдете, стукайте – і відчинять вам; бо кожен, хто просить – одержує, хто шукає – знаходить, а хто стукає – відчинять йому…» Тільки робити це треба щиросердно і з вірою. Так-таки, так. Кхе, кхе…

За відвагу Запорозького Війська у цьому поході цариця Катерина пожалувала Калнишевському медаль із чистого золота. Багато нагород отримали й інші козаки. А січовий богомаз відтворив появу Покрови Пресвятої Богородиці на іконі. Отака-то вона була та війна, – закінчив свою розповідь дід Кахикало.

– Чи пригадуєш, брате Даниле, – заговорив жваво дід Базікало, – тих князів та вельмож із Московії, які, бачачи звичаї і відвагу козацьку, цілою братією забажали записатися до Війська Запорозького?

– Ну, то й що?

– Смішно. Ось що. Чи тобі не запорожці! У своїх пишних білих перуках, шовкових мережаних жупанах, якихось панталончиках! Кумедія, та й годі.

– Ну й що ж тут смішного? Князю Потьомкіну за його кудлату перуку дали прізвисько Грицько Нечеса, а той взяв та через декілька років і «причесав» усе Запорожжя. Так-таки, так. Кхе, кхе.

– Ех-хе, – тяжко зітхнув дід Базікало. – Що було, то було. І коли? Ось, ось…

Тим часом, не прислухаючись до розмови дідів, Улас вдивлявся у вечірнє небо.

– Що ти там виглядаєш, серце? – тихо спитав його дід Кахикало.

– Діву Марію… Я зараз у молитві благав її, щоб вона зійшла до нас.

– Кхе, кхе… Щире твоє бажання, серце, але Богородиця з’являється людям тільки з милості Божої. А нам залишається вірити і терпляче чекати на Її появу. Зрозумів?

– Зрозумів.

– Молодця, серце, молодця.

– Брате Даниле, заспівай йому ще думу «Про бурю на Чорному морі». Хай знає Власик, як віра та щире каяття визволяли козаків від жахливої загибелі у хвилях морських.

– Не втомили ми тебе, серце?

– Анітрішечки не втомили, дідусю Даниле.

– Тоді заспіваю. Кхе, кхе. Тримай палю.

Улас узяв у свої руки палю, увінчану головою цапа, дід дістав з-за спини кобзу і заспівав.

ДУМА ПРО ПИРЯТИНСЬКОГО ПОПОВИЧА ОЛЕКСІЯ

На синьому морі, на білому камені

Ясненький сокіл жалібно квилить, проквиляє,

Смутно себе має, на синє море пильно поглядає,

Що на синьому морі недобре щось починає,

Що на небі всі зорі потьмарило,

Половина місяця в хмари вступила;

А із низу буйний вітер повіває,

А по синьому морю супротивну хвилю піднімає,

Судна козацькі на три часті розбиває:

Одну часть взяло,

В землю Агарянську занесло;

Другу часть гирло

Дунайське пожерло;

А третя – де ж ся має?

В синьому морі потопає!

При той часті був Грицько Зборовський,

Отаман козацький запорозький.

Той по судну походжає, словами промовляє:

«Хтось між нами, панове, великий гріх має,

Щось дуже зла хуртовина на нас налягає;

Сповідайтесь, брати, милосердному Богові,

Синьому морю і мені, отаманові кошовому!

В синє море впадіте,

Військо козацьке не губіте!»

То козаки теє зачували,

Та й всі замовчали:

Бо в гріхах себе не знали.

Тільки обізвався писар військовий,

Козак лейстровий,

Пирятинський попович Олексій:

«Добре ви, братця, учиніте,

Мене самого возьміте,

Мені чорною китайкою очі зав’яжіте,

До шиї білий камінь причепіте

Та й в синє море зіпхніте!

Нехай буду один погибати,

Козацького війська не збавляти!»

То козаки теє зачували,

До Олексія-поповича словами промовляли:

«Ти ж Святе Письмо в руки береш, читаєш,

Нас, простих людей, на все добре научаєш:

Як же найбільше од нас на собі гріхів маєш?»

«Хоч святе письмо я читаю,

Вас, простих людей, на все добре научаю,

А я все сам недобре починаю.

Як я із міста Пирятина, панове, виїжджав,

Вибачення з панотцем і з паніматкою не брав;

І на свого старшого брата великий гнів покладав;

І близьких сусідів хліба й солі безневинно збавляв;

Діти малії, вдови старії стременем у груди штовхав;

Безпечно по улицях конем гуляв;

Проти церкви, дому Божого, проїжджав –

Шапки з себе не знімав.

За те, панове, великий гріх маю,

Тепер погибаю!

Не єсть се, панове, по синьому морю хвиля вставає;

А єсть се – мене отцевська й материнська молитва карає!

Коли б мене сяя

Хуртовина злая

В морі не втопила,

Од смерті молитва боронила,

То знав би я отця і матір шанувати, поважати!

То знав би я старшого брата за рідного батька почитати

І сестру рідненьку за неньку у себе мати!»

То як став попович Олексій гріхи свої сповідати,

То стала злая хуртовина по синьому морю стихати;

Судна козацькії догори, як руками, підіймала,

До Тендера-острова прибивала.

То всі тоді козаки дивом дивовали:

Що по якому синьому морю, по бистрій хвилі потопали,

Ані одного козака з-межи війська не втеряли!

Отже тоді Олексій-попович із судна виходжає,

Бере Святе Письмо в руки, читає

І всіх добрих людей на все добре научає,

До козаків промовляє:

«От тим би то, панове, треба людей поважати,

Панотця і паніматку шанувати!

Бо котрий чоловік теє уробляє,

Повік той щастя собі має,

Смертельний меч того минає,

Отцева і матчина молитва зо дна моря виймає,

Од гріхів смертельних душу одкупляє,

На полі й на морі на поміч помагає!»

– Як гарно ти співаєш, брате Даниле, не можу передати, як гарно. Правда, Власику?

– Правда, правда. Ще б пак.

– Хай буде і так. Тільки ніч уже близько. Кхе, кхе. Довго ж ми говорили.

– Якщо гарна розмова, то й день короткий.

– Де ми будемо ночувати? – запитав Улас.

– Можемо піти у дім для подорожніх, а можемо заночувати біля річки.

– Підемо до річки, – проказав Кахикало.

Берег Самари повільно занурювався у морок. Над землею повисло зіркове мереживо, і здавалося, що розкинули його янголи небесні, щоб воно охороняло святі місця. Усе поринало у спокій: і земля, і небо. Тільки річкові хвилі – споконвічні мандрівниці – продовжували тиху свою розмову в пишних берегах.

ІСТОРІЯ ТРЕТЯ

Тиха зоряна ніч огорнула землю, але спати ніхто не хотів. Сиділи навколо багаття і неквапом вели розмову. Власу подобалось спостерігати, як спалахи вогню час від часу підкидали угору блискучі іскри, схожі на маленькі зірочки, як вони потім згасали, перетворюючись на білі попелясті шматочки, що повільно опускалися на землю біля багаття…

– …Іноді у місті можна почути, – говорив Кахикало, мабуть, продовжуючи давню бесіду, – що запорожці настільки здичавіли, живучи за порогами, що стали зовсім байдужими до церкви. Навіть пісню таку хтось склав…

– Чи й не пісня! – підхопив Базікало й сам заспівав:

«Славні хлопці запорожці

Вік звікували – попа не видали.

Як забачили та й у полі цапа,

Отаман каже: «Оце, братці, піп, піп!»

Осавул каже: «Що я й причащався!»

Славні хлопці запорожці

Вік звікували, церкви не видали.

Як забачили та й у полі скирту,

Отаман каже: «Ото, братці, церква!»

Осавул каже: «Я в їй сповідався!»

(Народна пісня)

– Не так воно все було, не так. Так-таки, так. Кхе, кхе.., – знову заговорив дід Кахикало. – Коли читали у церквах Євангеліє, всі козаки, стоячи, слухали його, до половини визволивши шаблі з піхв… Цим ми виказували свою готовність зброєю захищати слово Боже від ворогів. А вже коли траплялося підняти народ на війну, – по всій Вкраїні лунав січовий заклик: «Хто хоче за віру християнську бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертованим, колесованим, хто готовий витерпіти всілякі муки за святий хрест, хто не боїться смерті, – приставай до нас!» Не треба боятися смерті, від неї не втечеш. Таке козацьке життя!»

Улас відірвав погляд від палаючого багаття, подивився на діда Кахикала і серйозно запитав:

– Хто такий Бог, дідусю?

– Скажу по правді, серце, чекав я, коли ти запитаєш мене про це. Так-таки, так. Кхе, кхе… – дід повільно вибив попіл із люльки, заправив новою порцією тютюну, розпалив її, трохи подумав, і так промовив: – Бог є вогонь, що гріє серця і душі, як, скажімо, оце вогнище, біля якого ми гріємося вночі. Якщо ж ми відчуємо в серцях своїх холод, який від диявола, бо диявол холоднючий, то покличемо Господа: Він прийде і зігріє наші серця великою любов’ю. І будемо ми любити не тільки його, але й ближніх наших.

– А де Бог живе, дідусю Даниле?

– Одного разу, коли я був ще парубком, я теж запитав старого козака Дуба: де живе Творець? Дуб відповів мені так: шукай Господа, але не питай, де Він живе. Де Бог, серце, там немає зла. Все, що від Бога, те мирне і корисне і веде людину до каяття і покори. Робимо ми добру справу чи грішимо, Бог виявляє нам Своє людинолюбство. З яким довготерпінням зносить Він наше беззаконня. І коли карає, то вже як милостиво карає!

Затамувавши подих, слухав Улас діда Кахикала. Про що ж далі повідає йому цієї ночі старий запорожець? Про яку нову правду дізнається він від старого?

Трохи понизивши голос, Кахикало продовжував:

– А ось розповім я тобі про те, як одного разу світло Христової віри осяяло Запорожжя, як були хрещені запорожці…

РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО ТЕ, ЯК БУЛИ ХРЕЩЕНІ ЗАПОРОЖЦІ

1

Після Свого воскресіння, протягом сорока днів, Ісус з’являвся Своїм учням. А як минуло сорок днів, з’явився Одинадцятьом, і казав Він до них: «Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангеліє проповідуйте!».

Коли минуло п’ятдесят днів після вознесіння Ісуса Христа, зійшов Дух Святий на апостолів, і розійшлися вони по всьому світу, і проповідували людям, що Бог любить усіх і прощає гріхи, і навчали людей, і хрестили водою в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа.

У сиву давнину, коли ще не було Київської держави, у цих місцях, і нижче по Дніпру, аж до самісінького Чорного моря, знаходилася держава пращурів наших – Скитія. Саме сюди, у Скитію, поніс віру Христову апостол Андрій – перший, кого Христос покликав до себе в учні, тому ім’я йому було – Первозваний. Йшов він знизу, від моря, а коли досяг Дніпрових порогів і побачив могутність і велич цього краю, то й повернувся з учнями своїми на острів Хортицю, де встановив свій перший Хрест, і так сказав: «Багато води утече повз острів прямісінько до моря, коли прийде той день і з’являться тут люди, які будуть звати себе козаками – вільними людьми, і будуть вони такими ж дужими і неприборканими, як ці пороги. Слуги Даждьбога, Перуна й Волоса, прийдуть вони на Хортицю язичниками, а коли знайдуть цей Хрест, – зруйнують капища язичеські, приймуть хрещення, і почнуть з тих пір, не жалкуючи життя свого, зброєю захищати православну віру від ворогів». І рушив апостол Андрій вгору вздовж Дніпра. Через декілька днів мандрів прийшов і став під горами на березі. «Чи бачите ви оці гори? – запитав він учнів. – На цих горах засяє благодать Божа, стоятиме тут місто велике. Спорудить Бог багато храмів, вознесуться до неба золоті куполи, і полинуть від них промені віри православної на всі кінці землі». І піднявся він на гори ті, благословив їх, і встановив другий Хрест, і звернувся з молитвою до Бога, і спустився з гори… Так-таки, так. Кхе, кхе…

Багато років спливло з того часу, аж поки здійснилися пророцтва апостола Андрія. Виникло на цих горах місто славетне. Місто це, Власику, ти знаєш, бо пощастило тобі народитися в ньому. Ім’я йому – Київ.

2

Київські князі, змінюючи один одного, зміцнювали місто, і слава про нього розносилася на всі усюди. Коли ж до влади прийшов князь Володимир, то й встановив він на одному з пагорбів біля теремів княжих дерев’яного Перуна із срібною головою і золотими вусами, і Хорса, і Даждьбога, і Стрибога, і Мокоша. І складав їм треби.

Якось так сталося, що Володимир осліп. Прикликав він до себе вельми мудрого чоловіка, а той і каже: «Якщо бажаєш позбутися цієї хвороби, – прийми хрещення, якщо не приймеш віри християнської, – до самої смерті бути тобі сліпим».

Почувши таке, Володимир сказав: «Якщо справді здійсниться це, – воістину великий Бог християнський». І звелів хрестити себе.

Хрестив князя у Корсуні єпископ Корсунський, і коли поклав руку на його чоло, Володимир тої ж миті прозрів. Відчувши, що раптом зцілився, князь прославив Бога. «Тепер пізнав я Істинного Бога».

Повернувшись до Києва, послав гінців Володимир у всі куточки міста зі словами: «Якщо не прийде хто завтра вранці до річки, – буде мені за ворога». Почувши це, пішли люди до річки, кажучи: «Якби не було це велике добро, не прийняли б його князь наш і бояри». А з дерев’яними ідолами, що стояли на пагорбі, Володимир вчинив ось що: одних звелів розбити вщент, а інших спалити у вогні. Перуна ж наказав прив’язати до кінських хвостів і тягти його з гори до річки, приставивши дванадцять мужів, бити його киями. Вчора ще шанували Перуна люди, я сьогодні ганьблять.

Коли ж кинули Перуна у Дніпро, приставив до нього Володимир людей, яким наказав: «Якщо пристане де до берега, відштовхуйте його». Вони виконали князів наказ; спровадивши Перуна до порогів, повернули назад.

3

– Бачиш, Власику, від самого Христа тягнеться мотузок до запорожців. Але багато віків минуло, поки здійснилося друге пророцтво апостола Андрія. На Хортиці з’явилися козаки – вільні люди, і були вони ще сонцепоклонниками. Одної ночі, в п’ятницю, сиділи вони навколо багаття, недалеко від священного дуба й співали хвалебну пісню Перуну. Коли раптом безхмарне нічне небо прокреслила блискавка, почувся приглушений гуркіт грому. Ще дві блискавки спалахнули серед ночі, ще двічі загуркотів грім. Небо, на якому ще хвилину тому гралися зірки, спалахнуло золотими променями і день запанував над Хортицею.

«Здійснилося! Здійснилося! Здійснилося!..» – почувся чийсь голос з боку Дніпра.

Побігли козаки до берега і побачили дивовижну картину: по склу річки йшла до них чарівної краси жінка; вона була в білому довгому одязі; волосся в неї було зелене; а в руках вона тримала гілку з липового дерева, навколо якої обкрутився вуж.

«Дивіться, дивіться, це ж богиня Дана!» – вирвалося у когось з козаків. Дана – богиня всіх рік слов’янських.

Попадали козаки навколішки перед богинею і давай питати: «Чи то, бува, не Перун громовержець тричі прогримів у небесах?»

Так відповіла їм Дана:

«Не він, але янголи Господні».

Тут козаки побачили, як під самісіньким берегом, злегка погойдувався дерев’яний божище із срібною головою і золотими вусами. Тим часом Дана продовжувала:

«Здійснилося віщування апостольське. Вся слов’янська земля уславила Христа з Отцем і зі Святим Духом. Слово Євангельське осяяло нашу землю. Зруйнували капища люди, а церкви поставили, ідолів розтрощили, а іконам святим вклонилися. На доказ цьому лежить перед вами Перун Київський. Обтрусіть прах невір’я і ввійдіть у святу купіль. Бо сказав Господь: «Окроплю вас водою чистою, і очиститесь від ідолопоклонства вашого, і від гріхів». –

«О Дана! Світла і промениста! Як можеш казати нам таке? – ремствували козаки. – Чи не тебе ми шанували рівно з Перуном і Волосом? І чи не ти допомагала нам у всьому?» –

«Не відвернуся від вас ніколи, – сказала Дана. – І буду з вами завжди, але не в образі дерев’яного божка, а вже живою водою буду з’являтися вам, тією водою, яку освятив Сам Господь. Багато років ви казали дереву: ти мій батько, і каменю: ти народив мене. Прийшов час пізнати вам істинного Творця видимого і невидимого. Темрява зникає, а світ істини вже світить вам. Тож увійдіть у нове життя через Святе Хрещення і назветесь християнами – синами Світла».

Коли Дана замовкла, уперед вийшов верховний волхв і запитав її:

«Чим доведеш нам, що це благо? І чим наш Перун гірший від Бога, віру в якого ти прийняла?»

Нічого не відповіла Дана, лише звела догори свої білі руки і раптом ще дужче осяяло небесне сяйво козаків, і духовні очі їх розкрилися. Вони побачили двох янголів по обидва боки від Дани. Їх руки потяглися до Перуна, той швидко (наче гарматне ядро) піднявся угору і незабаром зник у небесному сяйві. Все це так вразило козаків, що вони звернулися з благанням до Дани:

«Вибач нам, служителька істинного Бога! Ми готові прийняти Святе Хрещення».

І заспівали янголи:

«Щаслива людина, яку благословив Ти, Господи, і навчаєш законам Твоїм!»

З радістю пішли козаки у Дніпро за Даною. Богиня їх похрестила і зникла під водою. І відкрились їм небеса, і побачили козаки Духа Божого, що сходив, як голуб, на них. І почули козаки голос, що йшов з небес:

«Блаженні ви, діти порогів Дніпрових, повіривши в Мене. Радість буває на Небі і за одного грішника, що покаявся. Вас же багато повернулось до Мене. Тож знайте: «Люблю тих, що і Мене люблять, а до тих, що шукають Мене, Сам прийду. Якщо будете охороняти і виконувати заповіді Мої, то поставлю світлицю Мою серед вас і душа Моя не відсахнеться від вас. І вижену будь-яких звірів із землі вашої, і будете сильнішими за ворогів ваших, і подолаєте їх мечем. П’ятеро з вас проженуть сто, і сто з вас прожене тьму. А коли підете війною проти ворога за землю вашу, бийте на сполох у литаври, грайте сурмами: будете почуті Мною; обороню і врятую вас від ворогів ваших».

Вийшли запорожці з річки, вклонилися Володарю світла зі словами: «Благословен Господь Ісус Христос, полюбивши нас і нашу землю. Чим зможемо віддячити Тобі за ласку, що дарував нам, грішним? Бо всесильний Ти, і мудрі діла твої, нема кінця величі Твоїй».

Після цього святе видіння зникло. Небеса зімкнулися. Над Дніпром зачервоніла зоря нового дня. Коли повернулися до дуба, запорожці поваляли всіх ідолів і зруйнували жертовник. Вчинивши це, – побачили Хрест, який з давніх-давен установив тут апостол Андрій. І Хреста цього не дано було бачити запорожцям до дня свого хрещення. На Хрестові були вирізьблені слова молитви:

«Грядіть з миром. Господь і Матір Божа та будуть завжди з вами, і сьогодні, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь».

«Грядіть з миром…» Так-таки, так. Кхе, кхе… З того дня постановили козаки: віру святу обороняти і визволяти ближніх своїх з неволі. Не всі подвиги славетних лицарів запорозьких записано в книгах миру цього, а записано на небі, бо за них були перед Богом молитви тих, котрих вони визволили з неволі.

Яка то була ніч для Власа! Ніч божественна, ніч чаруюча! Слухаючи старого запорожця, він відчував надзвичайну радість у своєму серці, якої ніколи не відчував раніше. І був схвильований так, що до ранку не міг заснути.

Коли його супутники вже поснули біля згасаючого багаття, він пішов до річки. У передсвітанковій тиші Власик ще раз уявив собі картину хрещення запорожців.

Раптом десь здалеку долинув крик пугача. І ніби у відповідь на гук, щось у лісі заухкало, почувся тріск ломаччя, і знову запанувала тиша…

ІСТОРІЯ ЧЕТВЕРТА

Рано-вранці попрощалися наші герої з Самарським Пустельно-Миколаївським монастирем і пішли собі далі, маючи надію до темряви дістатися корчми кривого Василя Макухи. Його корчма стоїть на шляху між селами Очеретуватим та Спаським, поруч із великою Могилою. А це найбільший курган на всю Україну.

Стояла нестерпна спека, та нічого робити, треба йти. Ідуть наші діди і Власик, та ще й пісню співають:

Гомін ходить по діброві,

Туман поле покриває,

Туман поле покриває,

Мати сина проганяє.

«Іди, сину, геть від мене,

Нехай тебе орда візьме!»

– Мене, мамо, орда знає,

В чистім полі об’їжджає.

«Іди, сину, геть від мене,

Нехай тебе турчин візьме!»

– Мене, мамо, турчин знає,

Сріблом-златом наділяє.

«Іди, сину, геть від мене,

Нехай тебе ляхи візьмуть!»

– Мене, мамо, ляхи знають,

Пивом, медом напувають.

«Іди, сину, геть від мене,

Нехай тебе москаль візьме!»

– Мене, мамо, москаль знає,

Жить до себе підмовляє.

«Вернись, сину, додомоньку,

Змию тобі головоньку!»

– Мені, мамо, змиють дощі,

А розвіють буйні вітри,

А розчешуть густі терни.

(Народна пісня)

– Власику-Ласику-Викрутасику, – почав розмову дід Базікало, коли скінчили співати, – як вважаєш, чи кличе тебе твоя матуся, чи не благає в молитвах, щоб повернувся ти додому? Чого мовчиш? Та і ти, я гадаю, скучив за нею?

– Звісно, скучив, – тихо відповів Уласик, понуривши голову.

– Я так гадаю, брате-Даниле, – звернувся дід Базікало до побратима, – а давай-но цієї ж миті повернемо у зворотну путь, акурат на Київ.

– Та ні! Не треба нікуди повертати, – почав благати Влас, – Навіщо ж… не треба…

– Тринди-ринди, з маком борщ! Мати місця собі не знаходить від хвилювання, а йому «не треба». Ні, ні, йдемо на Київ!

– Не поспішай, брате Іване, – спокійно сказав дід Кахикало, – вік за плечима, а гарячкуєш. Інше маю запропонувати. Сторчакову могилу бачите?..

– Ну…

– А біля неї груша стоїть…

– Невже я сліпий, – образливо сказав дід Базікало, – звичайно ж, бачу.

– Бачимо, бачимо, – підтакнув і собі Власик, відчуваючи, що дід Кахикало підтримує його.

– От і чудово. Під грушею зупинимося і все гарненько обговоримо. Так-таки, так, – і пустив з-під сивого вуса кільце диму…

Дійсно, при самісінькій дорозі, біля Сторчакової могили, стояла дуже старезна груша; вона була висока та крислата, товста, з величезною тінню.

Сіли під грушею, почали розмову.

– Тут, брате Іване, така справа, – почав розмірковувати дід Кахикало, – ото як погодилися ми взяти хлопця з собою, то й повинні пройти з ним козацькими шляхами до кінця. – Дід на якусь мить замовк. – Щодо матері його, теж, вважаю діло серйозне… Тому зробимо ось що…

Дід Кахикало притулився щокою до груші, щось прошепотів, і через якусь мить злетіла з дерева дика горличка й, швидко махаючи крильми, сіла на його плече.

– Мила птахо-горлице, – лагідно почав сивовусий дід, – злітай, будь ласка, у місто Київ, відшукай там матір цього цікавого хлопчини, Власа Зернини, й передай, що дитина її жива-здорова. Скажи, що мандрує хлопчик зараз козацькою прикметою з двома січовими козаками-дубами. І ще передай, що повернеться він додому о тій порі, коли на деревах ще не пожовкне листя.

Заговорила горлиця людською мовою:

– Все зроблю, як просиш, Даниле. Хай лише скаже Власик, як звуть його матусю і де вона живе?

– Кажи, Власик.

– Звуть її Варвара. А живемо ми в старій хаті під соломою, що стоїть навпроти Подільського базару.

– Все зроблю, Даниле, – ще раз промовила горличка, змахнула крильцями і полетіла…

– А як ми дізнаємося, чи бачила горличка мою маму? – спантеличено запитав Улас. – Невже ми будемо сидіти і чекати, поки вона прилетить?

– Кумедія, та й годі! – посміхнувся дід Іван, – про це, голубе, не турбуйся; це пташка вчена, сама нас розшукає…

…Саме тут, під грушею, пообідали. Дід Базікало їв, як завжди, з апетитом, приказуючи:

– Літом сякий-такий бур’янець, ще й хліба буханець, та й ситий чоловік. А підобідавши, пожартував: – Чому козак гладенький, бо полежати після обіду ласенький. – Та й ліг на траву під грушею.

– Так-таки, так. Ліг козак під грушечку, знайшов подушечку, – почав глузувати з побратима дід Кахикало. – Йти нам треба, брате Іване, путь-доріжка не близенька.

– Почекай трохи, брате Даниле. Ось розповім про Сторчакову могилу, тоді й підемо. Не дуже мені кортить сонцю маківку підставляти.

РОЗПОВІДЬ ДІДА БАЗІКАЛА ПРО СТОРЧАКОВУ МОГИЛУ

Був на Січі козак на ім’я Сторчак. Козак, яких на світі мало. Злий був козарлюга, гарячкуватий. Із будь-якого приводу за шаблюку хапався. А вже в бою – тринди-ринди – як той звір дикий на коні літав.

Якось трапилося, набридли Сторчаку січові закони і подався він за чортовим вітром на розбій. Перестрів чумаків, які поверталися з Криму, потрощив їм вози, відібрав гроші та ще й хлопців нагайкою поганяв. За такий злочин суворо карали на Січі. Спіймали Сторчака, закували у залізо, а вранці судили і вирок винесли: «Щоб не кортіло іншим козакам у розбій кидатися, наказуємо козака Сторчака повісити привселюдно».

Вирок є вирок, треба виконувати. Ніщо вже не могло врятувати козака, хіба що… Був між запорожцями такий звичай, який звільняв того від смертної кари, на котрого яка-небудь незаміжня жінка накине хустку перед стратою засудженого. Це було знаком її любові, за яку врятований повинен був платити згодою на одруження. Згоден йти з дівчиною під вінець, – живи, дбай діток, а ні – прощайся, козаче, з життям.

Зійшовся люд. Юрба проводжала вродливого запорожця Сторчака до шибениці. З похиленою головою і опущеними додолу очима, але твердою ходою, йшов він на смерть. Вона тепер здавалася страшнішою, ніж в розпалі грізного бою, який часто і з радістю він зустрічав. Повільно наближалася вирішальна хвилина… І, щоб умерти, заспокоївши душевну тугу, Сторчак став читати тихо, які знав, молитви.

Аж раптом юрба розступилася, і до могили вийшла баба Христя, «стара дівка», як називали її спасівці. Не знайшлося у сусідніх селах молодої дівчини, котра б забажала врятувати козака від смерті. Вона підійшла до Сторчака й покрила його голову квітчастою хусткою.

Пожвавішав хрещений люд. Хтось з юрби кричить: «От тобі й баба Христя! Знайшла-таки своє щастячко жіноче!..» Отаман тоді й каже: «Сторчак, вражий сину, бодай милую тебе. Іди дбай дружину!» А козаки за отаманом: «Готуйся, козаче, до весілля! Принесемо тобі перину – пухове пір’я! Ой, і погуляємо ж ми, братці-молодці!»

Підняв Сторчак голову, скинув хустку, подивився на бабу. Перед ним стояла його рятівниця: старенька, руденька жіночка, з побитим віспою лицем. І сказав тоді Сторчак: «Ой ви, хлопці вірні брати мої! Не думав, не гадав, що прийде до мене моя рятівниця. Тільки не треба мені дружини: ні старої, ні молодої! Согрішив я перед Богом і людьми, тепер судіть мене по закону…»

Отак воно було. Був вільним козак Сторчак і смерть свою прийняв, як справжній запорожець. На згадку про нього і назвали цю могилу – Сторчакова.

– Страшний час, страшний і суд, – сказав Кахикало. – І хоча не було на Січі писаних законів, зате завжди шанували дідівський звичай, батьківське слово й здоровий глузд товариства.

– А які ще покарання були у запорожців? – запитав Улас діда Данила.

– Навіщо тобі це знати, серце?

– Як це – навіщо?! – дід Базікало навіть підскочив від здивування. – Як це – навіщо! Сам же казав, сивий вус, раз вирішив хлопець пройти школу козацького життя, нехай все знає.

– Може, й так, – сказав дід Кахикало. – Може, й так… Тоді, серце, слухай…

РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО ТЕ, ЯКІ СУДИ, ПОКАРАННЯ

ТА СТРАТИ БУЛИ У ЗАПОРОЖЦІВ

Усяке бувало, та найбільше ось як. Коли, скажімо, один козак вчинив крадіжку, вкрав у товариша свого яку-небудь дрібницю, а потім це викривалося, то його приковували на три дні до ганебного стовпа. Ганебний стовп стояв на січовому майдані, і біля нього завжди лежав оберемок сухих дубових палиць з голівками на кінцях, які ще з давніх-давен називалися киями. Хто б не проходив повз прив’язаного до стовпа козака, обов’язково повинен був вдарити його києм по спині. І так інколи траплялося, що вже після першої доби злочинця забивали насмерть.

Так карали і тих, хто смів підняти руку на товариша свого, чи то до боягузів, що від переляку тікали з поля бою.

Було ще й так. Якщо, скажімо, ти, Власику, не заплатив діду Івану борг, брав гроші і вчасно не віддав, тебе могли прикувати ланцюгами до гармати і тримати так до тих пір, поки хто-небудь із товаришів не йшов на те, щоб дати за тебе викуп і заплатити діду Івану твій борг. Отакечки, о. Але найстрашнішою карою між козаками була кара за вбивство: злочинця живим закопували у землю. Так чинили з тим, хто вбивав свого товариша. Убивцю клали живим у домовину разом з убитим, і обох засипали землею. Жахливо навіть уявити собі таке!

А тепер я тебе запитаю: хотів би ти, знаючи всю суворість законів запорозьких, піти на Січ? Не поспішай відповідати, подумай. Так-таки, так. Кхе, кхе…

Улас трохи подумав і твердо сказав:

– Хотів би, і навіть дуже. Я ж на Січ не за тим йшов, щоб закони порушувати. Я йшов, щоб Україну від ворогів захищати, та ще, щоб силу свою випробувати.

– Це відповідь справжнього козака. Молодця, серце, молодця, – дід Кахикало ласкаво посміхнувся і по-батьківськи обняв Уласа. – Чуєш, Іване? Що скажеш?

– Я тільки-но побачив його, одразу сказав: Власик – нашого хліба окраєць. Але що це ти, брате Даниле, про суди та закони запорозькі річ завів, а про дуель козацьку – хоча б словечко. Забув, чи що?

– Забув.

– Ось я розповім.

І дід Базікало почав свою розповідь.

– Інколи, якщо між двома козаками виникала суперечка, і вже ніхто не міг їх розсудити, дозволявся двобій. У нас на Січі ще казали: стати на герць. Брате Даниле, давай-но покажемо Власику, як то бувало…

Дід Кахикало відклав убік свою палю, став проти діда Базікала, і… Влас навіть не помітив, як з’явилися в руках у запорожців гострі козацькі шаблі.

– Ну, брате, – сказав дід Базікало, – не бажаєш мені моє віддати, будемо з тобою битися.

– Кха, кха, кха! – зареготав дід Кахикало. – От іще чудасія! Чуєш, серце, він хоче зі мною битися! Куряча твоя голова, брате Іване. Нехай же буде мені за пана кривий дідько, якщо я не посічу тебе шабелькою, мов ту капусту.

– Нехай же Господь розсудить, – сказав тоді дід Іван, – а мені простить, що підіймаю руку на козака!

– Що ж це ти, горе-чоловіче, не нападаєш на мене? – глузливо говорив дід Кахикало, перекидаючи шаблюку з одної руки у другу. – Твоє діло нападати, а моє – захищатися.

– Ну тримайся! – гнівно вигукнув дід Базікало. І розпочався козацький герць!

Забряжчали, зацокали шаблі. Які легкі та спритні були наші діди! Здавалося, не було в них за плечима довгих тяжких життєвих років; що один рубоне, то другий одіб’є, аж іскри летять.

Тим часом Власика охоплював жах, бо спостерігав він за лютим дідівським боєм. Важко було повірити йому, що вони це роблять не по-справжньому. Кожен випад, кожен замах шаблею, котра шугала, як блискавка над старими козацькими головами, – все це жахом відгукувалося в хлопчиковім серці. А діди все б’ються, все скоріше, все з більшим натиском дають один одному відсіч. І так же-то обидва знають тую справу, що ні той того, ні той того не може зачепити. А вже б’ють діди напропале, іскри сиплються густо, і от-от комусь погибель! Аж раптом – черк! Наполовину обидві шаблі. Запорожці в розпачі покидали об землю й хрести.

А дід Базікало і каже гарячкувато:

– Як же нам скінчити наш двобій? – І тут же сам запропонував: – Давай боротись.

– До нечистого з борінням! – важко дихаючи, каже дід Кахикало. – Боротися – це забавка для Власа. Та й хіба кинеш ти мене об землю так, щоб вийшов із мене дух!

– Добре, – сказав тоді дід Іван, – не бажаєш боротись, давай на пістолях стрілятись.

– Давай.

Витяг дід Базікало із своїх шароварів овечу бурку і два пістолі. Стали вони по краях бурки, стрельнули один в одного. Але й тут у них щось не виходить. Обидві кулі не полетіли у ціль, як те годиться, а мов перелякані мухи знялися кудись угору.

До біса й пістолі!

– Що робити будемо, Даниле? – спитав розгублено дід Базікало. – Звісно, що, – знайшовся дід Кахикало, – ось у мене є турецькі запоясники, кинджали, однакової довжини і одного майстра. Бери ти один, а я другий візьму. Вхопимося, по-стародавньому звичаю, та й нехай нам Господь милосердний одпускає наші гріхи!

– Що ж, давай!

Ще раз перезирнулися вони й почали зближатися… Ось схопилися за руки, замахнулися, блиснула на сонці гостра сталь, і майже одночасно вдарили один одному в груди так щиро, що й повалилися обидва, як снопи.

Улас зойкнув від болю, наче в його дитяче серденько ввійшов кинджал, кинувся до одного діда, до другого, і вже готовий був у розпачі вдатися до плачу, як раптом ожили ураз дуелянти, і давай наввипередки просити у нього пробачення.

– Не ображайся, серце, на нас, старих дуриндирів. Кхе, кхе… Жартували ми. Дивись, ось де в нас кинджали, під пахвами.

– Кумедія, та й годі. Просто ми хотіли показати тобі справжній козацький герць. А ти й повірив. Пробач нам, добра душа.

– Ну що, не гніваєшся?

– Ні, не гніваюсь, – добродушно, по-дитячому, сказав Улас і посміхнувся запорожцям.

– Добрий ти, це гарно.

– Молодець, Власику. Ось доберемося увечері до корчми кривого Василя Макухи, і я куплю тобі медову пампушку. Згода? А зараз – у путь?

– У путь!

ІСТОРІЯ П’ЯТА

Під вечір дочвалали до корчми кривого Василя Макухи. Ще здалеку вони побачили жердину, а на ній порожню пляшку, бублик і жмут сіна; все це свідчило про те, що тут можна було випити, поїсти і нагодувати худобу.

Кругленькі віконця будинку дивилися на шлях; на протилежному боці біля дороги стояв колодязь-«журавель». На подвір’ї була звичайнісінька картина: тут і там – чумацькі вози, а біля них розляглися великі сірі воли і повільно ремиґали траву.

Наші герої ввійшли до корчми і посідали в куточку біля вільного столу. Поки дід Базікало замовляв у Макухи очікувану вечерю, Влас мав змогу огледіти приміщення. Вони знаходилися у великій кімнаті з широкою побіленою стелею; стіни її були голі, і тільки на одній, тій, що була праворуч від хлопця, висіла стара картина. На ній було зображено запорожця; він сидів, схрестивши ноги, і грав на кобзі, а біля нього стояв вороний кінь, прив’язаний до встромленого у землю списа. Обличчя у запорожця було кругле, наче той кавун чи повний місяць; при голові, як годиться, були вуса, люлька і «оселедець». А кінь, хоч і стояв поруч із запорожцем, був втричі менший за козака.

На якусь мить скісний промінь сонця, що вже ховалося за обрій, пройшовши крізь зеленкувате скло віконця, освітив картину і підпис на полотні.

– Хто ж цей запорожець, дідусю Даниле? – запитав Улас, не відводячи очей від намальованого запорожця. – Я в Києві вже бачив такі малюнки, а от хто він, цей козак, я не знаю.

– Кхе, кхе… А ти прочитай, – відкашлявшись у кулак, сказав дід Кахикало.

– А я не вмію.

– Чув, брате Іване, – звернувся дід Кахикало до свого побратима, який аж сяяв від задоволення, бо наближався до столу і ніс в одній руці тарілку із смаженою куркою, а в другій полумисок з галушками.

– Кумедія, та й годі! Як же ти, Власику, читати не вмієш! Йой-йой-йой!

– Ніколи мені було вчитися, ось і не вмію, – сердито відповів Улас на кепкування діда.

– Не біда, Власику, не біда! – скоромовкою заговорив маленький дід. – Грамота від нас не втече, а ось вечеря холоне. «Козак Сошка, де твоя ложка? Завжди зі мною, рідненька!» Всій чесній громаді – смачного.

– Спасибі!

Їли зі смаком і з неповторним задоволенням. Суворе січове життя дуже рідко дозволяло козакові ось так досхочу попоїсти. А наші діди, до того ж, були з Полтавщини і по праву називали себе «полтавськими галушками», тому їжа ця була для них удвічі смачніша.

Повечерявши, дід Базікало розповів Уласу про те, як він навчився читати:

– Сплю я це, якось, влітку у курені, тринди-ринди, а вже спека така, що й дихати нічим. На ката і хата – і на дворі тепло. Вийшов я тоді на подвір’я, ліг собі під копицю та й лежу. Аж ось раптом невідомо звідки з’явилася пташка; сіла на голову і дзьобнула мене в тім’я. Кров із ранки так і побігла… Але почав я з тих пір все знати і книжки читати.

– Та не слухай ти оті побрехеньки, серце, – сказав дід Кахикало. – Наш Базікало як не збрехне, то й не дихне! Так-таки, так.

– Не віриш, не треба. А читати я все одно вмію. Дивись, Власику!

І дід Іван почав читати вірша під картиною:

Їхав козак полем та й оташувався,

Сів він під дубочком та й розперезався:

Хоч дивись, не дивись, та ба, не вгадаєш:

Звідкіль я та як звали – нічичирк не взнаєш!

Кому ж траплялось хоч раз у степу бувати,

Той може прізвище моє угадати.

А ти як хоч називай, на все позволяю,

Аби крамарем не звав, бо за те полаю.

А якого я роду, то всяк про те знає,

Хто по світу ходить-блукає та долі шукає.

Я, козак-запорожець, ні об чім не тужу,

Як є люлька й тютюнець, то мені й байдуже!

Надію маю на мушкет, на ту сіромаху,

Що не ржавіє ніколи, на шаблю на сваху.

Як натягну ж лука, брязну тятивою,

То від мене і хан кримський утікав з ордою.

Жінок в Січі немає,

Всяк те добре знає,

Хіба скажеш – із риби родом,

Або з пугача дід мій плодом.

Не в тім себе милиш і накриво цілиш.

У нас сайгаків тільки сліди,

А дикі коні нам сусіди,

А дніпрове стрем’я – то наше плем’я.

Правда, як кінь в степовій волі,

То так козак не без Долі;

Куди схоче, туди скаче,

За козаком ніхто не заплаче.

– Ну що, брате Даниле, хто «бреше»? Вміє дід Базікало читати – і край!

– Якщо ви так багато знаєте, – Власик звернувся до дідів, – то, певне, знаєте і цього козака? Можливо, зустрічалися з ним?

Дід Базікало не забарився із відповіддю і, як завжди, заговорив весело, майже скоромовкою:

В Україні кожен знає

Невмираху-невмирая;

В нього коник вороненький,

В нього шабелька гостренька.

Вміє лицар воювати.

Вміє й пісню заспівати.

Хто він є? Відповідай…

Улас знизав плечима, бо не знав відповіді на загадку старого козака, та Базікало одразу ж випалив розгадку:

– Звісно хто – козак Мамай!!

– Козак Мамай?

– Мамай, а хто ж іще.

– А хто він такий? Ви його знали?

– Кумедія, та й годі! Звісно, що знали. Чистісінька правда, що він син Хортицького Дуба, і що був він спочатку маленьким жолудем, а вже потім, коли виріс, перетворився на справжнього козака! Батько Бардадима, Хортицький Дуб…

– Стривайте, стривайте, дідусю Іване, я щось не зрозумів. У Хортицького Дуба було два сини чи один?

– Один.

– А чому ж ви назвали ще одне ім’я – Бардадим?

– Та-ак, Бардадим. А!.. Це його перше ім’я. І називали його так доти, доки не прийшов йому час назватися Мамаєм. А як це трапилося, тобі розкаже дід Данило. А я розповім тобі про те, як одного разу ми зустріли Мамая у степу…

Тут він урвав розповідь і звернувся прямо до Василя Макухи:

– Василю!

– Га?

– А йди-но сюди…

До їхнього столу, припадаючи на одну ногу, наближався здоровенний, схожий на ведмедя, корчмар. Цю схожість підкреслювали кошлаті чорні брови, схожий на картоплину ніс, вузький лоб і коротенька, «їжачком», зачіска. Він зупинився біля столу мандрівників, чухаючи великим пальцем правої руки долоню лівої, уважно дивлячись на діда Івана.

– Василю, ну де?

– Там.

– Є?

– Аякже.

– Так неси!

Після цього незрозумілому нікому діалогу, кривий корчмар сплеснув у долоні і ласкаво посміхнувся гостям. Тої миті з-за стійки вискочила кругленька, з довгою рудою косою дівчина, підбігла до столу, поставила перед Уласом тарілку, на якій красувалася рум’яненька пухкенька медова пампушка, й знов забігла за стійку.

– Їжте на здор-р-ров’я, – насилу вимовивши букву «р», корчмар ще раз посміхнувся до Власа і, шкутильгаючи, відійшов від столу.

– Ану, Власику, не барися! Як я і обіцяв, ця медова пампушка тобі. Ти покуштуй, а ми будемо розповідати.

РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО ТЕ, ЯК КОЗАК БАРДАДИМ МАМАЄМ СТАВ

Так воно було, так воно є і так буде завжди.

Батько Козака, могутній священний Дуб, наситив сина богатирською силою і подарував йому своє безсмертя. Зустрічали цього характерника-запорожця і в зовсім давні часи, і в наші віки. Бачили його в дружині князя Святослава, бачили в походах з Байдою, з Сагайдачним, рубався він поруч з Хмелем та Сірком. Минають сторіччя, але не старіє Козак, та й годі!

Хоч як було тяжко, але ніколи наш Мамай не вішав носа і завжди виходив переможцем з будь-якого бою. А воював він проти горя людського; і коли приходила на Україну нова біда, він завжди був поруч зі своїм народом.

Дід Кахикало схилив голову до кобзи, підтягнув струну, відкашлявся і заспівав:

«Чорний лебідь. Такий чорний,

Аж іскра по пір’ю,

Завітав до нас у гості

На наше подвір’я.

Де ти літав? Що ти бачив?

Поділись із нами –

Січовими козаками,

Твоїми братами».

«Розповім вам, любі браття,

Про шлях лебединий.

Прилетів сюди до вас я

Із самого Криму.

Бачив море, бачив гори,

Кружляв суходолом.

Цвіте земля. Маком вкрите

Усе Дике Поле».

«Вільний вітер – вільна й птаха,

Літає усюди.

А чи скажеш, красень-лебідь,

Які в степу люди?»

«Люди різні. Чимчикують

Хто в Крим, а хто з Криму.

Часто їздять чумаченьки

Волами своїми.

А учора в Базавлуці,

Я зустрів Мамая.

Сидить собі коло гаю,

Та на кобзі грає.

Сумна пісня, невесела

Із уст його лине:

«Будем битись з ворогами,

Браття, до загину!..»

«Кепські справи, раз Мамай наш

Співає сумної.

Знов війнонька. Яка шкода…

Готуймось до бою!

А тобі спасибі, птахо,

За вчасную звістку.

Ми тобі за це даруєм

Червоне намисто.

Лети собі, лети з Богом,

Королівська птиця.

Нехай стрілоньки минають

Твої чорні крильця!»

Заздалегідь знав Козак, що наближається біда, і завжди вчасно сповіщав про те Україну. Але почну я свою розповідь про Козака Мамая з часів більш давніх. І ти сам зрозумієш чому. Кхе, кхе…

Було колись, квітувала Руська земля, хороше й привільно жили на ній люди й звалися вони слов’янами. Та ось одного дня величезна чорна хмара закрила сонце від слов’ян. Як незліченна сарана, налетіла монголо-татарська Орда на князівства Руські. Запалали міста, вся земля вкрилася чорним попелом. День і ніч плакали люди на згарищах, за загиблими…

І вирішили слов’яни дати відсіч татарам. На чолі татарської Орди стояв тоді кровожерливий та лютий хан Мамай. Із тюркської мови, серце, слово «мамай» перекладається як «страховище». І не випадково. Його ім’ям слов’янські жінки лякали своїх дітей. А вся сила гоноровитого хана містилася в чарівній нагайці, яка була сплетена з жил трьох шестиголових драконів. Уперіщить, скажімо, хан Мамай нагайкою по горі – гора розсипається, цвьохне нею над лісом – дерева попадають, а вже як піде гуляти нагайкою у бою – жах, жах! Так-таки, так. Кхе, кхе…

І от два війська зустрілися на Куликовім полі. І таке вже велике бажання було у слов’ян визволити нарешті свою землю від татарської неволі, що не допомогла Мамаю навіть його чарівна нагайка. Утік хан. І так розсудила доля, що опинилася та нагайка через декілька століть у Кримського хана Язлий-Герея. А як то воно сталося, одному тільки Богу відомо. Язлий-Герей знав про чарівну силу нагайки і чекав тільки нагоди скористатися нею. І ось, напередодні свого дня народження, закортіло йому піти на Вкраїну, щоб пошмагати мамаєвою нагайкою люд хрещений, пограбувати їхні оселі і, найголовніше, взяти якомога більше ясиру.

Дізнавшись про таємничий намір кримського хана, наш козак Бардадим розповів усе запорожцям. І було вирішено на Військовій Раді дати бій Язлий-Герею. Знову рознісся заклик по всій Україні йти в Запороги і зустріти там ворога. Всі, хто міг тримати зброю, подалися на Січ. «Піду на Низ, щоб кримчак голову не згриз», – казали люди.

Вийшли у степ, аж ось і татари підступають… І бойовище почалось. Ллється кров християнська. Котяться голови козацькі під ноги кінські. А татар удвічі більше лягає в траву скривавлену. Гаряче було у бою. Та не тільки від зброї гинули люди, але й один об одного розбивалися, від тісноти великої задихалися, багато людей під ногами кінськими смерть свою знайшли… Так тривало декілька годин. Спочатку напирали татари, потім ми… Перемога переходила то до них, то до нас. Та ось почали брати верх ми, і нам вдалося далеко у степ потіснити татар. Раптом, як по команді, татари почали розбігатися в різні боки, утворюючи широкий прохід, у кінці якого стояв самотній вершник. Це був Язлий-Герей. Він грізно гаркнув, підняв свічкою коня, засвистіла над головою чарівна нагайка й, здавалося, розсікла навпіл небесну блакить. Злякалися наші хлопці. Та що й казати, і мене, й Івана жахом пройняло. І тут уперед вилетів на своєму вороному коні Козак Бардадим і з такими словами звернувся до нас: «Брати-товариші, чого ви злякалися! Дужий наш ворог. Та ж і наш Бог – не вбог. Тільки вірте, що Господь наш іде з нами, щоб воювати за нас із ворогом нашим і урятувати нас!» Після молитви він став обличчям до татар, простяг уперед свої руки і прорік такі слова: «Я – козак Бардадим, куди гляну – степ, як дим». Тільки він це промовив, – опустилася з неба на землю величезна біла хмара і накрила собою військо Язлий-Герея. Нічого не бачачи, почав хан від люті шмагати праворуч й ліворуч грізною нагайкою, від чого чимало поклав своїх людей. А козак Бардадим, не гаючи часу, прожогом кинувся у цю хмару (бо ж він усе бачив у тому диму), вихопив однією рукою у Язлий-Герея нагайку, а другою вибив його з сідла. Як тільки нагайка опинилася в Козака, дим вмить розвіявся по степу, і хмари – як не було. Побачили татари, що грізна нагайка Мамая в руках Бардадима, і давай утікати, волаючи на весь степ: «Мамай! Мамай! Мамай!» Що означало: «Страховисько! Страховисько! Страховисько!» Отак наш Козак їх налякав. Він тоді й каже: «Бач, бусурмани-безправники охрестили мене Мамаєм! Називайте ж мене хоч дідьком, хоч шайтаном, тільки, щоб ви завжди отак утікали і тремтіли від одного лише імені козацького! Так наш козак Бардадим став Мамаєм. А в народі пішло: «Візьме Мамай нагаю, всіх воріженьків порозганяє». А нагайку Мамаєву, щоб знищити її сатанинську силу, кинули у вогонь на три дні й три ночі, доки не перетворилася вона на жменьку попелу. Так-таки, так. Кхе, кхе...

– А чи не піти нам, друзі, на двір? – сказав Базікало, встаючи з-за столу, – бо від чумацького тютюну вже дихати нічим. – Дід чхнув. – Там, Власику, ми влаштуємо ночівлю, і я розповім тобі ще одну історію про Козака Мамая…

ІСТОРІЯ ШОСТА

Вийшли на вулицю. Навколо корчми стояла тепла тиха ніч. Повітря було насичене солодкими пахощами степу. Гарно, як було гарно!

Раптом почувся якийсь шарварок. Низенька бідовенька жіночка виводила з корчми свого велетня-чоловіка, що був добряче напідпитку.

– Я так того, жінка та теє, так вже й ну! – чулася його невиразна мова.

– Е! Е!… Чи тебе бува кури оспівали! – лаяла його жінка.

– Мовчи, Уляно, мовчи!..

– Ось я тебе помовчу! Та я тобі вуса пообсмикую! Дудлик! Лобуряка! Іди вже, йди!..

Рипнула хвіртка. І знову тиша.

Друзі сіли навколо згасаючого вогнища, поблизу чумацьких маж, і дід Базікало, як і обіцяв, почав свою розповідь про Козака Мамая.

РОЗПОВІДЬ ДІДА БАЗІКАЛА ПРО КОЗАКА МАМАЯ

Вже того, що було, не буде. А було ось що. Якось влітку, дізнавшись про те, що майже все Військо Низове Запорозьке подалося в похід на Молдавію, налетіли на Вкраїну кримчаки. Багато добра награбували вони, та, головне, взяли чималий ясир: все більше хлопців та дівчат.

Коли звістка про це докотилася до Січі, зібрали ми яку тільки змогли ватагу і пустилися навздогін. А що було робити? Не сидіти ж склавши руки, коли твоїх сестер та братів женуть у неволю.

Татари, треба сказати, дуже хитрющі вояки, і в цьому випадку зробили ось що: одна частина війська з полоненими повним ходом пішла на Крим, до міста Кафи; а друга, яка складалася з легких воїнів на прудких конях, зосталася в степу прикривати їх відступ. Хитрющі, що й казати, – тринди-ринди! – Ось на цих бусурман ми і натрапили. Така оказія. У нас шабель з триста-чотириста, а їх – до біса й більше! Утворили ми коло, приготувалися відбивати атаку. А ці песиголовці, зметикувавши, що помочі нам не буде, і що перевага, безумовно, на їхньому боці, вигукуючи своє грізне «Алла! Алла!», – з двох боків зайшли нам у тил і замкнули коло.

– А що, панове-молодці, очі поопускали, як та дівка перед сватами?! – звернувся до нас отаман. – Злякалися?

– Ні, батьку, ні! – в один голос загукали ми.

– Не дамо зганьбити козацької слави?

– Не дамо!

– Проб’ємося чи загинемо?

– Проб’ємося чи загинемо, батьку!

От приготувалися ми до бою.

«Добридень вам, бусурмани!» І тільки – бах, бах, бах! – перший залп. Мерщій повернули відстріляні мушкети козакам, що сиділи у колі, а вони нам нові, готові до пострілу. Тоді – другий залп. Третій. А потім – іще, й ще, й ще! Відступили татари, не чекали такої потужної відсічі. Та ж радіти було ще рано. Мармизяки були готові на все, щоб тільки зрівняти нас із землею! Чекаємо ми на нову атаку, коли це чую я, гомін пішов по колу: «Мамай! Мамай!». Дивлюся – точно, він! Летить на своєму чорному, наче крук, конику. Копита Воронька розсікають повітря, не торкаючись землі. Зупинився кінь.

– Будьте здорові, та короткими словами, браття! – каже нам Мамай.

– Здоров!

– Як справи, хлопці?

– Сам бачиш, – каже отаман, – обліпили нас татари, як реп’яхи лисячий хвіст.

– Це не біда, – усміхається. – Зробимо от що. Ви сидіть тут напоготові, а я гайну до них. Дасть Бог, якось порозуміємося.

Сказав так Мамай та й подався гарцювати конем перед татарами. Сотні стріл полетіли у нього, та жодна влучити не може. Повернувся Мамай у табір цілий і неушкоджений.

– Еге, – каже, – кепські справи, та нічого. З великої хмари малий дощ буває. Постережіть-но мого Воронька, а я піду й побалакаю з беєм. Здається мені, я вже з ним зустрічався.

Сказав так і знову ж туди.

Приходить до їхнього бея та й каже:

– Вітаю тебе, бей Взуббей.

– Чого тобі? – питає той.

– Облиш лютувати, давай-но миру шукати.

Бей Взуббей зціпив зуби, люто прошипів, мов гадюка:

– Слухай сюди, Мамає… Миру не бути. Я не піду звідси, поки останній з вас не впаде мертвий на степову траву.

– Що ж, роби як знаєш, – сказав тоді Козак. – Тільки, чи не буде краще, коли ви перед атакою потанцюєте трохи.

«Як заграю, всяк поскаче,

А після не один вражий син заплаче!»

Дістав Козак з-за спини свою чарівну кобзу, заграв. А грав він так, що жоден татарин встояти не зміг.

«Там музика не змовка, всі танцюють гопака!»

Ніхто Мамая зупинити не може; попадали татари від утоми на землю і почали гупати ногами у такт музиці.

– Досить, Мамай, до-сить!.. – почав благати бей Взуббей. – Дай і мені пограти на твоїй чарівній кобзі. (Взуббею, бач, забажалося заставити танцювати Мамая).

– Чи мені шкода, – тримай, – сказав Мамай і протяг кобзу бею.

Та не встиг Взуббей торкнутися до неї, як кобза зробила в повітрі оберт, перетворилася на степову орлицю (чим дуже налякала бея), зірвала з його голови шапчину і полетіла собі геть у бік козацького кола.

– Чув я про твої чари, Мамає, – прийшовши до тями, сказав бей. – І, признаюся, не хотів би мати свари з тобою. Чув я і про те, що начебто ти, що не намалюєш, перетворюється на справжнісіньку річ. Це правда?

– Чистісінька правда.

– Вах, вах, вах, – каже тоді бей. – Намалюй мені величезну скриню з золотом! Як виконаєш прохання, я зніму оточення і піду в рідні улуси. А якщо ні…

– Чому б і не намалювати, – анітрішечки не розмірковуючи, погодився Мамай. – Намалюю. Звели принести мені волячу шкіру.

Дістав Мамай чарівний пензлик, почав малювати. Стоїть бей поруч, руки від задоволення тре. Намалював Мамай величезну скриню, зробив останній штрих, і – ожив малюнок! Засяяла скриня золотим промінням!

– Готово. Ось тобі скриня, а в ній золота доверху.

– Ай, Мамай, гарна чоловік. Козак, що й казати, козак!

Змружив бей очі, трохи відчинив кришку, сунув руку у скриню…

– Теплий золото, – каже, – яка радість… – А потім раптом я-як заверещить, наче його хто ріже!

Висмикнув Взуббей обпечену руку, застрибав від болю навколо скрині. Та так смішно! Кумедія, та й годі.

Як ти вже здогадався, Власику, Мамай намалював у скрині замість золота вогняні жарини.

– Вай! вай! вай! – заволав несамовито бей. – Він надурив мене! Хапайте його!

А Козаку навіть на думку не спало чинити опір, чи то тікати, дозволив бусурманам себе зв’язати.

– Не будеш більше малювати, козаче, – зловтішався бей. – Слуги мої вірні, ану, відрубайте козаку Мамаю обидві руки!

Почали рубати, тільки дарма. Відскакує булатне лезо од тіла молодецького, як від каменя, тільки іскри летять та козацький жупан посічено…

– Ану, до стовпа його, – наказав бей. – Будемо палити невірного.

Почали палити.

А козаку й байдуже.

– Тепло, – каже, – як влітку в Криму.

Вже згорів стовп, а Мамаю хоч би що, стоїть собі та насміхається над беєм:

– Спасибі тобі, бею Взуббею, за добру послугу. Розумієш, весь день дрижаки ловив, усе якось морозно мені було, а тепер, бач, зігрівся.

Ще більше розлютився бей, от-от лусне від злості. Аж тут сама Пані Смерть з косою. Звернувся до неї татарський ватажок з такими словами:

– Чи ж не час тобі, Панно Смерте, косу гострити. Допоможи мені, бею Взуббею, козака Мамая занапастити. А вже над його товариством я й сам розправу вчиню.

Смерть йому й відказує:

– Як гарно, що я саме цим степом блукала, крові людської жадала. Мені запорожці – що кістка в горлі. А за Мамаєм я вже не одну сотню років ганяюся і все ніяк спіймати не можу. Але ж тепер він від мене не втече…

І звеліла Смерть вирити глибоку яму, та над тією ямою Мамая поставити. Коли все було зроблено, Смерть підійшла до Козака, цокаючи зубами, і сказала: «Тут тобі й смерть!» І почала шарпати косою, намагаючись відтяти йому голову, або підкосити ноги. Мамай – то підстрибував, то присідав, щоб уникнути смертоносного зела, та ще й глузував над старою:

– Зупинись, рідненька, дай мені, Козаку Мамаю, перед смертю люльку запалити.

– На тім світі палитимеш, – гадюкою шипіла Смерть і все розмахувала своєю гострющою косою.

Мамаю набридло підстрибувати та присідати, і він прожогом стрибнув у яму.

– Засипайте його землею! – радісно заволала Смерть. – Туди йому й дорога, в домовину!

Татари враз засипали яму, і щоб краще утрамбувати землю, почали гарцювати на конях. Взуббей несамовито стрибав на тому місці, де щойно стояв Мамай і тріумфально вигукував: «Ось тобі! Ось тобі! Ось тобі!..»

Власику, що з тобою? Ти чомусь посмутнішав? От смішний! Не треба! Це ще не вся оповідь! Ха-ха!.. Слухай-но що було далі…

Поки татари чинили розправу над Мамаєм, надійшла ніч. Це врятувало нас від останньої атаки, якої ми вже б і не стримали. А так, ніч попереду, є час гарненько все обміркувати. Татари ж, вирішили, що головна справа зроблена і повкладалися спати. Сидимо ми у колі, поминаємо вірного товариша. Скільки славних походів, баталій прийшло на згадку, коли пліч-о-пліч з Мамаєм йшли ми на ворога. Тільки один отаман Федір Лутай не вірив у смерть Козака і все правив своє:

– Не може того бути, щоб безславною смертю загинув такий козак!

Раптом… Ну, не повіриш мені, Власику! А те, що я бачив це на власні очі, – рви мені вуха, як той бур’ян на грядці, якщо я брешу, – прямісінько перед нами виріс з-під землі молоденький паросток дуба, і через мить перетворився він на Мамая. Ми спочатку кинулися урозтіч, як від мари. (Не кожного дня таке примариться). А потім придивилися: і руки, і ноги, й голова – ну, точнісінько тобі Мамай… Тринди-ринди. А він, чортяка, всміхається і таке нам каже:

– А чи не рано ви, брати-товариші, ховати мене надумали? Обдурив я Смерть! Вже вкотре обдурив. Та нам усім ще треба з цього пекла вибратися, наших братів та сестер із неволі визволити. Є в мене одна думка… – При цих словах в очах його заблищав хитруватий вогник.

Федір Лутай обняв Козака, як брата, та й мовив:

– Знає тільки наш Мамай, де початок, а де край! Моя булава, твоя голова, кажи, що треба, Мамає.

Свиснув Козак, і на свист його звідусіль почали злітатися степові комарі. І очолював їх король-Гнус; він був завбільшки з горобця, а на голові в нього красувалася невеличка золота корона.

– З-з-з-звав нас, Мамаю? – запитав король-Гнус людською мовою.

– Звав, – відповів Козак. – Хочу просити вас, дорогенькі, нам, козакам, стати в пригоді.

– Кажи, Коз-з-зак. Якщо справа не складна, все з-з-зробимо як треба.

– Все дуже просто, – сказав Мамай. – Татари нас оточили, а самі спати повлягалися. Чи не міг би ти, король-Гнус, та зі своїм військом зробити їм веселу ніч, щоб пам’ятали вони нашого брата скільки будуть жити.

– Це що, – відповів король-Гнус, – нам, комарам, тільки дай кого-небудь з-з-закусати. Дивись, Коз-з-заче, як комарі веселитися вміють!

Що тут почалося! Кумедія, та й годі. Розлетілися комарі по окрузі і давай кусати бусурманів. А ті бідолашні, знай, лаються та лупцюють себе куди попало. Всю ніч відбивалися татари від комах, і тільки вранці, покусані, запухлі, потомлені, знайшли спокій і поснули міцно. Навіть варта і та спала без задніх ніг. Ну от. Комахи зробили своє діло, але й ми часу марно не витрачали. По команді Мамая, ми почали зносити до купи всі горщики, що тільки були в нас, розділили їх на чотири частини (вийшло десь по двадцять горщиків у кожній), а потім утворили з них такий собі чималий квадрат – акурат на чотири кінці світу.

Мамай усе жартував:

– Зачекайте, зачекайте, друзі, одвідають татари на сніданок нашої кухні. Кладіть же, братики, у кожен горщик побільше квасолі, засипайте квасолю білим борошном, а зверху окропом притрусіть.

Тут треба сказати, Власику, що квасолею ми, козаки, називали мідні кулі, білим борошном – порох, а окропом – суху траву. Здогадуєшся, яку страву приготував їм Мамай?! Але найкомедніше було далі, коли Мамай наказав нам віддати йому наші пояси. Ха! Як же козаку без пояса! Зніми пояс – шаровари спадуть. Я й кажу Мамаю:

– Може, якось без цього обійдемося? Що то за козак у одній сорочці.

А він мені:

– Іване, хочеш жити, і голим в атаку підеш.

От так дотепник! Ну й жартівник! Що тут скажеш? Зосталися ми в одних сорочках. Поясами ж нашими зв’язані горщики з «начинкою». І от, вранці, саме коли татари повлягалися спати, восьмеро вершників (по два на кожну низку), подалися у степ, зупинились перед ворожими лавами, підпалили суху траву, розгойдали низки з горщиками… Мамай стрельнув з мушкета, і… полетів «наперчений» сніданок у сплячих татар. Як почали наші горщики бахкати та бухкати – тільки тримайся! Попідскакували татари, спросоння второпати нічого не можуть. Паніка – другої такої я ще не бачив! А кулі ті, як скажені мухи – туди-сюди, туди-сюди, «зуть-зуть, зуть-зуть, зуть-зуть!..» Одним словом, розсипалися бусурмани по степу, як горох по коморі з драного лантуха… А тут – невідомо з якої причини – буревій налетів. Підхопилися наші шаровари і полетіли у бік моря. Мамай кричить:

– Сідаймо мерщій на коней і гайда за шароварами!

Коники летіли так швидко, що вже десь під обід були ми біля міста Кафи. Тут вітер почав ущухати. Наші червоні шаровари, як величезні вогняні птахи, закружляли над містом. Аж ось і ми – ге-ге-гей! Тринди-ринди…

У степу перед містом паслася чимала отара овець та баранів. Побачила худоба нашу ватагу і я-як дасть драла… Прямцем на Кафу… Жах охопив серця жителів міста; від страху вони сприйняли очманілу отару овець за козацьке військо! Ха-ха! Вірно кажуть, що у страху очі великі. У такій метушні навіть шаровари, що падали з неба на голови людей, можуть здатися Божою карою! Вмить обезлюдніло місто: паші, беї, мурзи, їхні слуги і вартові поховалися, де тільки могли. Ми скоріше на базар, де мали бути невільники, приведені татарами з України. І справді. Рідні ви наші! Хто стоїть, хто сидить, хто плаче…

– Люди добрі, – звернувся до них отаман, – не та зараз година, щоб до плачу вдаватися! Гей, брати, розбирайте зброю, хто до якої здатний (татари ж, бач, покидали свою зброю), садовіть на татарських коней своїх дівчат та жінок і гайда на Вкраїну! А ви, хлопці, – сказав він нам, – миттю шаровари надіньте. А то ж – сором один.

Ми мерщій за шаровари… Всі наділи, а моїх немає. Я туди, я сюди, хоч ти плач, – немає! Чи то вітер у море закинув, чи то переляканий баран на рогах десь заніс. Смійтеся, смійтеся. Після цього випадку ще років з двадцять називали мене на Січі – Безштаньком. Кумедія, та й годі. Ну от…

Помчали ми до рідного Краю, на ясні зорі, на тихі води… Мамай поміж нас на конику скаче, на кобзі чарівній грає та пісню голосно витинає: «Краще нашого Мамая, ніхто пісню не співає!..» Гей-гей! Який то спів! Чарівний. Е-ех! Гарна пісня у Козака. Така пісня, що душу звеселяє, а коням сили підбавляє…

Вже скільки років минуло з тих пір, а я все думаю: не було б тоді поміж нас Мамая, скуштували б ми кухні татарської: і ми, і полонені, що в Кафу потрапили…

Уласик, натхнений розповіддю діда, підскочив, бідовим півником злетів на чумацьку мажу і щосили заспівав: «Краще Козака Мамая ніхто пісню не співає!..» Але, тільки-но він почав співати, щось у мажі заворушилося, буркнуло і сердито промовило:

– Ану, бісова дитина, цить! Бо зараз батогом пригощу!..

Уласик, явно не бажаючи такого вгощення, замовк і швиденько чкурнув з воза.

Ця ситуація розсмішила старих.

– Отакий-то, наш Мамай…

– …як хто гаркне – утікай! Ха-ха!

Але тут з мажі хтось гаркнув баском і на дідів:

– А ви чого регочете, халамидники старі! Казна-що в світі робиться! Спати ж не даєте!..

– Тс-с-с!..

– Ч-ш-ш-ш!..

Дід Кахикало заговорив пошепки:

– Ходімо ляжемо під тином, хлопці, там і заночуємо.

– Ходімо, – погодився Базікало. – У козака ліжко завжди з собою, де став, там і ліг, там і заснув.

– Ну, чого стоїш, серце? Ходімо спати. Кхе, кхе…

ІСТОРІЯ СЬОМА

Ніхто не помітив, як небом оволоділа цариця-ніч. Заснув степ, заколисаний чарівним фосфоричним сяйвом повного місяця. Цієї ночі він так низенько завис над землею, що, здавалося, був набагато більшим і величнішим, ніж звичайно.

Поснули старі діди. Спокійними були їхні обличчя. Навіть дід Кахикало, який не міг спати без хропу, у цю ніч дихав рівно і легко, мов немовля. Все поринуло в сон. Тільки Влас навіть не подумав скліпити очей. Він лежав між дідів, дивився на зірки і думав про щось своє. Аж раптом почув глухий розмірений тупіт кінських копит. Улас миттю відшукав у тину щілину і подивився на дорогу.

Те, що він там побачив, було подібно до сну! Повз корчму їхав на вороному коні кремезний широкоплечий козак. Улас пильніше придивився до нього – і злякався, і здивувався, і замилувався ним. То був – ні, ні, він не міг повірити! – той самий Козак Мамай, про якого розповіли йому старі запорожці.

А тим часом вершник під’їхав до тину, зупинив коня, подивився зверху на Власа й добродушно усміхнувся йому. Він нічого не промовив, а тільки тицьнув каблуками Воронька; слухняний кінь, перейшовши через дорогу, поважно попрямував углиб степу. Влас, сам не розуміючи чому, тихенько підвівся, переліз через тин і швиденько майнув за вершником.

Красень-кінь зрідка косився оком на хлопчину, фиркав, кивав головою. Але господар коня навіть і не думав оглядатися, начебто він точно знав, що Власик крокує за ним. За спиною у козака висіла на ремінці кобза. «Це вона і є – чарівна кобза Козака Мамая, – подумалося Власикові, – яка примусила танцювати бея Взуббея і його вояків».

Та ось кінь перейшов на чвал, набираючи швидкість, а потім, немов вихор, злетів на високу степову могилу. Це був найбільший курган на всю Україну, який називався в народі Великою Могилою.

Величним був чорний силует вершника і коня на Могилі під казковим світлом Місяця. В ту ж мить з-під його руки засіявся срібний дощ, ніби тисячі срібних монет часто-часто посипалися з неба на землю. Але це тривало недовго. Місяць піднявся угору і відійшов трохи вбік від Могили. А козак і вороний кінь… Поки Власик спостерігав за Місяцем, вони безслідно зникли. Власик хотів було піднятися на Могилу, сподіваючись побачити їх на іншому боці, але раптом зупинився й завмер. Він побачив як перед ним відчинилися двері, а там, всередині, заблищав яскравий вогник. Якась невідома сила підштовхнула його до земляної печери. Хлопчик боязко ввійшов туди і став оглядатися. Бачить Влас – стоять три барильця: в одному – мідь, у другому – срібло, а в третьому – золото. А біля них сидить прикутий ланцюгами до стіни молодий козак.

– Як добре, козаче-юначе, що завітав ти сюди, – звернувся він до Власа. – Вже рівно місяць, як я сиджу тут прикутий. І так мені хочеться пити, що несила терпіти. Бачиш – там, за барильцем з золотом, стоїть діжа з водою, а в ній корячок плаває?

– Бачу, – тремтячим голосом сказав Улас.

– Будь же ласкавий, набери корячком водички і дай мені напитися. Та ти не бійся…

– А я і не боюсь…

Він дотягнувся до діжі з водою, набрав у корячок води, підніс до вуст козака.

– Спасибі тобі, козаче-юначе, повік тебе не забуду, – сказав той, і на пошерхлих устах його пробігла лукава усмішка. – Нахили ж корячок, ну!…

Раптом – грюк! жух! бух!..

Посудина з водою полетіла додолу, а сам хлопець миттю опинився біля залізних дверей. Все трапилося так швидко, що Влас нічого не встиг усвідомити. А сталося ось що. Це його вірні супутники дід Кахикало і дід Базікало вчасно прийшли на допомогу. Дід Данило своєю палею вибив із рук хлопчика корячок, а дід Іван, ухопивши дитину за комір, міцно і рвучко потяг на себе.

На зміну одному переляку прийшов інший, та такий, що Власу стало недобре. Але ще більше вжахнувся він, коли знову подивився на прикутого козака. Перед ним сидів вже не козак, а старезний дідуган з чорним довгим волоссям на голові і червоним, як вишня лицем. На пальцях обох рук у нього з’явилися довгі, ніби ножі, кігті.

– Звідкіля вас сюди принесло! – гнівно кинув він козакам; його пика при цьому спотворилася страшною гримасою, а з рота визирнули чотири пожовклих ікла. – Мені достатньо було зробити всього один ковток води, щоб вийти звідси на волю і щоб це молоденьке дурненьке курча, – кігті страхітливої потвори потяглися до Власа, – зосталося тут замість мене стерегти цей скарб цілих сто років!

– Цур тобі! Цур тобі! Цур тобі! – тричі прорік дід Кахикало. – Цур тобі й Пек! Не вийшло по-твоєму, лукавий. Сиди ж тут, нечистий, аж до Судного Дня!

Як тільки вони опинилися під тихим нічним небом, світло в могилі згасло, зі скрипом зачинилися залізні двері, і тієї ж миті зникли, а натомість, як тому і треба бути, знову зійшла трава.

– Власику, Власику, – сказав дід Базікало, зітхнувши, – чи до тями тобі, що могло трапитися, не з’явися ми вчасно?

– До тями, – понуривши голову, буркнув Улас.

– Нічого він не розуміє! – суворо сказав дід Кахикало. – Ні, брате Іване, що не кажи, а таки настав час дати йому гарненького прочухана. Так-таки, так. – Дід помовчав, тоді додав: – Ніяк не второпаю, чия-то невидима рука розплющила мені очі і хто впустив у мою голову думку бігти саме сюди? – і ще помовчав і знизав плечима.

– Не гнівайтеся на мене, дуже прошу, – сором’язливо сказав Улас. – Та я ж бачив його!

– Кого?

– Козака Мамая!

– Та ну?!

– Ось вам хрест, не брешу! – Влас перехрестився. – Я бачив його! Бачив!..

– З якої такої причини бути йому тут? – насмішкувато запитав дід Базікало.

– Хіба я знаю. До тину на Воронькові своєму під’їхав, подивився на мене і подався у степ. Я за ним…

– «За ним…» – передражнив його дід Іван. – А чому нас не розбудив? Мовчиш, тринди-ринди. Ну й куди ж він подівся твій Козак Мамай?

– Туди. – сказав Улас і швиденько збіг на могилу. – А потім – туди, – показав він убік темніючого за могилою лісу.

Діди поспішили за Власом.

– Тут він стояв, – збуджено продовжував Улас. – А коли Мамай торкнувся долонею Місяця, – з-під його рук пішов срібний дощ.

– Еге, – сказав спантеличено дід Данило.

– Схоже на Мамая, – сказав дід Іван. – Як гадаєш, брате Даниле?

– Таке наче, що він. Кхе, кхе… А може, все це Власу примарилося? Га?… Ні. Не він то був. Точно. Нечиста сила привела тебе сюди. Так-таки, так і є.

– Нечиста сила?! – здивовано перепитав Улас.

– А хіба що! Лукавий, він на що завгодно здатний. На те він і лукавий, серце. Де заховано скарб, тут тільки дивись, щоб дідько тебе не поплутав.

Дід Кахикало сів, слідом сіли Влас і дід Базікало.

– Так вже в людей здавна ведеться, – продовжував дід Данило, – де багатство, там і гріх, – там нечиста сила.

– Розкажіть мені, будь ласка, про скарби, – попрохав дідів хлопчина.

– Ти хіба мало натерпівся жаху? Ще забажалося? – усміхнувся дід Кахикало. – Чи, як кажуть: молодому лихо – півлиха. – Забув, у яку ти халепу трохи не вскочив?

Улас як води в рота набрав.

– Про скарби тобі краще від усіх розказав би Карпо Тритузий, що залишився на Новій Січі Військову Скарбницю охороняти. Але, що не кажи, і ми про скарби дещо знаємо. Чи вірно я кажу, брате Іване?

– Вірно, брате Даниле.

– Слухай, серце, розкажемо тобі про скарби.

ПЕРША РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО СКАРБИ

Не з достатку почали люди закопувати скарби. Самі від бусурман ховалися і багатство своє ховали. Як у тій пісні:

«Кажуть люди: війна буде,

Дак я скриню схоронила,

Барвіночком обсадила,

Васильками засіяла».

Хто пересидів біду – той взяв своє. Хто попав у неволю – залишив скарб у землі та ще й закляв його, щоб ніхто взяти не зміг. І, дійсно, брати їх страшно: одні закляті надовго, а другі – на віки…

Найчастіше скарби закопували в землю. Багато їх зберігається в степових могилах. Ось як, наприклад, у Великій Могилі, на якій ми зараз сидимо.

Дізнатися про те, де заховано скарб, можна за палаючою свічкою. Побачиш вночі ніби свічка горить – іди на вогник. Якщо згасне – не тобі гроші судилися, а як ні – краще не бери.

Іноді скарб показується у вигляді білого козеняти, чи то червоного коня, чи то золотого козака з шаблею на срібнім коні… Тільки скарб на те й скарб – показується та не всякому.

Частенько гроші ховали в дуплах дерев. Так… Ось що мені розповів колись козак Олексій Свічка:

«Іду я якось дорогою, коли дивлюся, назустріч мені дід з ціпком.

– Мир по дорозі, – каже.

– Мир і вам.

– А де ти живеш? – питається у Олексія.

– Біля річки Кушугуму в Балабиній балці, – відповідає той.

– Це напроти Великого Лугу? Знаю. Колись і ми там жили. А що, з ваших козаків ніхто не знаходив грошей?

– Я ; ні, – відповідає Свічка, – а за інших, їй-бо, не ручаюсь.

– А старих дубів не рубали? – допитується дід.

– Ні, стоять.

Тоді дід і каже:

– Там у плавнях є старий дуб в обхват чотири чоловіки, а в будові дятел видовбав дупло; в те дупло запорожці насипали червінців, забили чопом і зрізали, щоб ніхто не помітив.

Свічка його й питає:

– Це що ж – можна їх забрати?

– Тобі можна, – каже дід, – а мені ні.

– Чому?

– А тому, – каже, – що нема вже на білому світі моїх товаришів. Гроші закляті на строк, тільки я до строку не доживу».

А то ще один випадок знаю.

Жив у Кодацькій паланці дід Іван Ласий. Одного разу стеріг він баштан. Побудував курінь на могилці, вліз у середину та й спить. А ніч була ясна, місячна, як зараз. Прокинувся він опівночі, коли це з могили стара баба: сама стара, а обличчя біле, як крейда. Стала вона перед дідом, витріщила очі й каже:

– Навіщо ти, Іване, поставив курінь на могилці: тут йому не місце!

– Чому це? – питає він.

– А тому, що тут запорозький скарб зарито.

– А чи можна взяти?

– Бери, – каже, – для тебе й берегла.

Сказала це баба, та й плигнула знову в яму. Злякався дід Ласий і переніс свій курінь на інше місце. Але з тої ночі не покидала його одна думка: як той скарб узяти? Думав він, думав, а під свято Воздвиження таки насмілився: одної ночі взяв лопату і пішов до могили. Копнув він раз, другий, третій… Як почало його вертіти та тиснути до землі, як почало – так він, бідолашний, до ранку Богу душу віддав! Баба з білим обличчям – була сама Смерть. Ге-е… Вірно кажуть: птахи гинуть – корм шукають, люди – багатство. Так-таки, так і є. Кхе, кхе…

– Гарно ти, брате Даниле, розповідь свою ведеш, – сказав дід Базікало після того, як його побратим замовк. – Скільки мудрих речей у голові своїй тримаєш.

– Чого б то я прибіднявся, брате Іване? Сам будь-якому «філософу» носа утреш. Давай краще розкажи і ти що-небудь Власику про скарби.

– А що, і розповім. Подобається тобі, Власику, слухати про різні пригоди з грошима?

– Ще й як подобається!

– А спати не бажаєш?

– Аніскілечки.

– Тоді, слухай.

ПЕРША РОЗПОВІДЬ ДІДА БАЗІКАЛА ПРО СКАРБИ

Скільки тих балачок про скарби ходить, скільки загадок: де та як їх шукати. Воно й не дивно, багатьом хочеться легко та просто, без праці тяжкої розбагатіти. Та мало кому ті скарби дістаються. Мабуть, лише тим, кому на роду написано.

Ще коли я був хлопцем і вже збирався гайнути на Січ, змовився мій батько з товаришем своїм Миколою Завірюхою, у якого було одинадцять синів і ні одної доньки, піти викопати скарб. А було це саме на Петрівку, якраз тоді, коли люди траву косять.

От діждалися вони вечора, щоб нікого в полі не було, та й майнули в Суничну балку, а я, значиться, за ними… Дійшли до місця, почали копати, а мене змусили Богу молитися. Став я навколішки, склав долоні і читаю «Отче наш…». Читати молитву треба доти, доки скарб не візьмуть у руки.

Батько каже:

– Молись, синку, молись ретельно і, головне, нічого не бійся, що б не трапилось!

Що вдієш – молюсь. Я молюсь – вони копають. Коли це я-я-к вискочать з ночі запорожці, та з рушниць – бах! бах! бах! постріляли і хто його знає де й поділись. Лячно мені стало, серце в грудях тодох, тодох, тодох!, – от-от вистрибне. Вони копають, а я молюсь. Десь за годину оточили нас вовки і як почали вити, як почали – так, цур їм! Я молюсь, язик німіє: у роті, немовби зеленого терну пожував. Дивлюся, вискочила з-під лопати квочка – і до батька. «Кудах-кудах, кудах-кудах» – намагається дзьобнути в самісінькі очі. Батько якось уже відбивається, продовжуючи копати, я ж молюсь: «Отче наш, що є на небесах…» Тут і квочка зникла. Докопалися вони до каменя, а під ним казан, накритий залізним листом… Тільки вони за камінь, як раптом – Господи, Твоя воля! – завирувала у ямі вода, а потім пішла через верх. Я молюсь. Вода вже по коліна… по пояс… по груди… Тут я не витримав та як заволаю: «Ой, Боже ж мій, Боже, – рятуй!» І кинувся тікати. Батько і Завірюха за мною – так нас водою й винесло.

Ходив я опісля із цікавості до ями. Казана з грошима вже не було, неначе крізь землю провалився. Один тільки камінь зостався.

Виходить, Уласику, кому призначено скарб, той може його взяти. А спробуй хто другий, – біди не оберешся…

Хотів дід Базікало ще щось розповісти, та раптом як підскочить, наче його бджола вкусила. За ним підскочили і дід Кахикало, і Влас…

Аж чують вони щось у могилі завило, заухкало, загуло! А потім хтось невидимий поруч з ними як закричить: «Не вам скарб судився! Не вам!». «Не вам! Не вам! Не вам!» – пішла луна по окрузі. Тільки-но стихла луна, як звідусіль щось лиховісно застогнало: «гала-гала, гоп! гоп! гоп! гала-гала-гала, гоп! гоп! гоп!…» і сміх, і регіт!..

Раптом здійнявся вітер, та такий шалений, що от-от змете наших мандрівників з кургану.

– Тікаймо, тікаймо звідси! – майже закричав дід Базікало. – Чуєш, Уласе, вкінець розлютився лукавий!

Кулею скотилися вони вниз, а коли озирнулися, то побачили на вершечку могили трьох красенів-коней: один – золотий, другий – срібний, а третій – мідний. Як забачили вони людей, – заіржали несамовито і підхопилися, як ті птахи! Добігли до лісу, стали дибки і знов полетіли уперед, збиваючи копитами верхівки дерев: ш-шух! ш-шух! ш-шух!..

– Тікаймо, тікаймо мерщій! Хай їм лиха година! Тринди-ринди…

ІСТОРІЯ ВОСЬМА

Повернулися на подвір’я корчми, де й досі панувала тиша й спокій, де все знаходилося ще під владою сну, де нікому не було діла до того, що трапилося цієї ночі з трьома мандрівниками у степу. Деякий час знадобиться їм, щоб прийти до тями.

– Ну й нічка, – мурмотів у свої сиві вуса дід Кахикало, марно намагаючись підпалити люльку. – Ось тобі і лукавий. Так зробив, проклятущий, що люльці моїй три дні не куритися тютюном. Що ж тепер робити? Тьху ти! – сплюнув спересердя.

– І слава Богу, – усміхнувся дід Базікало. – Уявити тільки – цілісіньких три доби я не побачу в зубах у Данила його люльку. Кумедія, та й годі!

– А ти й радий-радесенький!

– А хіба що?

– Е… – вусатий характерник сховав люльку за околицю шапки. – Давайте ж хоч часинку заснемо перед зорею. Скоро вже розвиднятиметься, а там знову в дорогу.

Дід Базікало потягнувся.

– Тут я з тобою, брате Даниле, згоден. На в’ялі ноги не в радість дорога. Спати, спати, спати…

– А ти чого? – дід Кахикало звернувся до Зерна, який, здавалося, і наміру не мав вкладатися, – мало того, що ніч нам таку влаштував, так ще й теє… як його? Кхе, кхе… Знову за Мамаєм в степ побіжиш?

– Ні, ні, дідусю Даниле, – відповів Улас, – просто мені зовсім не хочеться спати.

– Не дивно, – позіхаючи зауважив дід Іван. – Після такої пригоди сон не приходить.

– А що буде з тим скарбом, що в могилі залишився? – спитав раптом Улас.

– Слухай, серденько, не зараз… кхе, кхе…

– Ну що?! – наполягав хлопчина.

– От ти горе! Що за дитина! Здається мені, брате Іване, нам і цієї ночі не спати.

– Мабуть, що так, брате Даниле. Чи нам до цього звикати, а от він… Ну, то хай. – Дід Базікало підсів до Власа, пригорнув до себе. – Ти питаєш, що буде зі скарбом? А чув ти як загуло, загуркотіло в могилі?

– Чув.

– А що це означає, знаєш?

– Ні.

– У-у! Отож-то воно і є, що пірнув той скарб глибоко під землю.

– Аж у самісіньке пекло! Так-таки, так, – уточнив дід Кахикало. – І вже не взяти його жодній живій душі!

– Мені б лише один золотий!

– Це ж для чого?

– Повернувся б у Київ, мамі корову купив. Ось для чого.

– Молоко любиш?

– Ще б пак. І я, і матуся.

Діди перезирнулися.

– Яким же таким промислом ви з ненею на хліб собі заробляєте? – спитав дід Кахикало.

– Я за те, що нагодують, сусідських корів пас, а матуся вишиванкою гроші заробляє.

– Важко траплялося?

– Так. Саме через це я і на Січ подався. Чув я на базарі начебто козаки від походів великі гроші мають.

– Тіпун тому на язик, хто так каже, – ще більше пожвавившись, відказав дід Кахикало. – Не від грошей козак щастя має, ні. Чи є ще де на землі такий порядок, який був у запорожців, які не розмінювали правду, братство і волю на золото! Ієх! Летимо, було, на чайках через Чорне море до чужих берегів визволяти братів і сестер із турецької неволі. Темної ночі вихором наскочимо на місто, поборемо ворогів, повідчиняємо всі темниці, порвемо всі кайдани: «Радійте, брати та сестри, волі! Не знущатиметься більше над вами турецька нагайка!»

Полонених, теє, визволимо, і за іншу справу беремося. Було, багато золота наберемо, бо добряче-таки наживалися тамтешні багатії на кривавій праці та сльозах невільників. А потім раді та веселі поспішаємо хутчіш додому.

Зі скарбом обходилися так: одна частина йшла на розбудову зруйнованих храмів та на монастирі, друга – на поповнення зброї та провізії, третя ділилася поміж куренями на їх потреби. Коли залишалася остання, четверта частина, отаман, за звичаєм, звертався до нас з такими словами:

– А з цією частиною що робити будемо? Може, поділимо між собою?

А хто-небудь зі старих козаків візьме та й вилає його за таку пропозицію:

– Що ж це ти, батько-отамане, нам, запорозьким козакам, таке пропонуєш? Золото ділити – душу козацьку згубити. Чи вірно я кажу, брати-товариші?

– Вірно! Вірно! – вигукував гурт.

Потому, останню частину скарбу ховали до Військової Скарбниці, місцезнаходження якої знали лише отаман та ще декілька вірних людей. Брехати не буду, інколи знаходилися і такі, що казали: «Віддайте нам нашу частку». Їм відраховували по тридцять срібляників, як тим іудам, що душу козацьку продали, і гнали їх геть з очей.

Тут заговорив дід Кахикало:

– Вірно говориш, брате Іване, так і було. А все чому? Під Богом ходили, Бога боялися, заповіді шанували. Господь Ісус Христос чому нас через апостолів, учнів своїх, навчав? Він казав: «Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить і де злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де скарб твій, – там буде і серце твоє!» І ще: «Добра людина з доброго добре виносить, а лукава людина з скарбу лихого виносить лихе». Добрий скарб, серце, це – Бог, а злий скарб – багатство. Одного разу багатий юнак наблизився до Ісуса і сказав Йому: «Учителю Добрий, – що робити мені, щоб вічне життя успадкувати?» Ісус же йому відказав: «Знаєш заповіді: «Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідчи неправдиво, не кривди, шануй свого батька та матір». А він відказав Йому: «Учителю, – це все виконав я ще змалку». Ісус же поглянув на нього з любов’ю і промовив йому: «Одного бракує тобі: іди розпродай, що маєш, та вбогим роздай, – і матимеш скарб ти на небі! Потому приходь та і йди вслід за мною…» А він засмутився тим словом, і пішов, зажурившись, – бо великі маєтки він мав! І поглянув Ісус, та й сказав Своїм учням: «Як тяжко отим, хто має багатство, увійти в Царство Боже!» Бачиш, як воно, серце… «Як тяжко отим, хто має багатство, увійти в Царство Боже!» Сказано: «Дружба й братство – дорожчі всякого багатства. Тіло в злоті, а душа в мерзоті». Так-таки, так і є. Кхе, кхе. Як гадаєш?

– Правда, правда, дідусю Даниле! – теплотою засвітилися оченята Власика. – Одного разу я зустрівся з вами і полюбив вас, як своїх дідусів. І дружбу нашу не зміняю ні на яке багатство.

Дід Базікало за козацьким звичаєм, тричі поцілував Уласа.

– От орел! О!..

А дід Кахикало, приховуючи своє хвилювання, тільки й сказав:

– Кепсько, що люлечка моя не димить… Кхе, кхе…

– Розкажіть мені, будь ласка, ще щось про скарби, – попрохав Улас.

– То слухай, – сказав дід Кахикало.

ДРУГА РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО СКАРБИ

Був колись на Запорожжі бідний козак Голяк. Тільки й багатства в нього було, що кінь, кресало та люлька. І такий він був сміливий чоловік, що завжди, було, блукає то степами, то лісами: день чи ніч, літо чи зима – йому все одно.

От одного разу, взимку, виїхав він уночі із Запорожжя у Гетьманщину. Коли виїжджав, погода була гарна, а потім піднялася така хурделиця, що і світу Божого не видно! Одно курить, одно курить та чим далі, то все дужче, дужче… А козак усе їде. Їхав-їхав та й збився з дороги. Сюди-туди, сюди-туди – нема дороги!

– Ну, що ж тепер робити? Пущу коня, нехай він сам їде, куди знає.

Пустив коня і знову їде. Їхав-їхав, аж раптом кінь – тиць! – і став. Що таке? Дивиться козак: огорожа, а за огорожею церква.

– А, слава Богу! Мабуть, тут же десь і оселя.

Прив’язав козак коня до огорожі, а сам пішов шукати хутір. Шукав-шукав – немає, та й годі! Хотів було повернутися до коня, але й тут біда: слід загубив.

– Ось коли вже моя смерть! Що ж його тепер робити?.. А дай покличу коня.

Покликав – кінь заіржав десь далеко. Козак і пішов на іржання та якось уже й добрався до коня.

– Ні, тепер я ось що зроблю: кониченька заведу під дзвіницю, сам сяду під церковними дверима, запалю люльку та й буду сидіти до ранку. Хоч гріх палити під церквою, а все ж нехай Бог простить: не буду палити – засну, а засну – замерзну…

От завів він коня під дзвіницю, сам сів спиною до церковних дверей та й палить люлечку. Сидить собі, сидить, із люльки попихкує. Аж раптом чує: в церкві ніби шум якийсь, ніби щось упало й ударилося об підлогу. Так по всій церкві й загуло…

Козак здригнувся і став прислухатися. Не чути нічого: все тихо.

– Це я, мабуть, задрімав, то в дрімоті й почувся якийсь грюк…

Поправив козак на голові шапку, помацав чуприну, підклав тютюн в люльку, придавив його пальцем, накрив кришечкою та й знову сидить і попихкує. Але раптом здається йому, що ніби хтось по церкві ходить… Тихо так іде, немов крадькома: шам-шам-шам…

– Що ж це таке? Ні, це вже не уві сні…

Козак схопився з місця і став оглядати церковні двері. Бачить: у дверях стирчить ключ.

– Еге, тут щось негаразд!

Зараз же дістав із чобота солом’яну устілку, викресав вогню, приклав кресало до устілки, помахав нею, щоб запалити, кілька разів у руці, потім одчинив двері, ввійшов у церкву, намацав там свічку, засвітив її і став оглядати церкву. Бачить: посеред церкви стоїть домовина, а біля неї на підлозі лежить кришка. Козак підійшов до труни, заглянув у неї. У труні лежить мрець, лежить так, як і треба йому лежати.

– Так то, бач, не він стукав… Хто це воно такий?..

Узявся козак обдивлятися церкву. Пішов по кутках – нема нікого. На одному криласі – нікого немає, на другому – теж немає. Пішов у вівтар, заглянув під жертовник – анікогісінько. Підняв одіяння на престолі, дивиться під престол – а там сидить якась жінка!

– Чого ти сюди залізла? А вилазь та скажи, хто ти така і чого чи зайшла вночі до церкви?

Вилізла та жінка з-під престолу і – бух у ноги козакові:

– Голубчику, не губи мене! Я тобі все розкажу… Я прийшла сюди, щоб вирвати у мерця зуб, бо цим зубом можна одмикати замки, діставати із землі скарби, привертати дівчат. То я вкрала в попа ключі, пробралася в церкву, де лежав покійник, і вже все було приготувала, щоб вирвати в нього зуб, як тут раптом почула, ніби хтось іде в церкву. Я побігла у вівтар і сховалася там під престолом. Тепер, якщо хочеш, я дістану для тебе зуб – будеш ти багатирем на цілий світ: чого хочеш, того й попросиш…

– Бог з тобою і з твоїм зубом! Був я сіромахою та й помру таким, а ти виходь із церкви. Я тобі покажу, як займатись подібним ремеслом!..

Тут Голяк вивів із церкви жінку. А то і не жінка була зовсім, а тамтешня відьма! Перекинулася вона на руду лисицю, вирвалася із його рук і тільки – чух! – по кучугурах. Кинувся було козак, щоб порубати її на дрібні шматочки, та куди там – од відьми вже й сліду не лишилося. Замкнув він тоді церкву, сам сів на коня і поїхав на Гетьманщину. Цю історію він мені потім і розказав. Так-таки, так. Кхе, кхе.

От чим добували скарби з землі! Не схотів козак покористуватися, а був би й багатим, і щасливим. А чому не покористувався? Боявся, мабуть, закляття. Як закопували люди скарби, то клали на них вогонь, а на вогонь – баранчика, зв’язаного дротом. Смажили того баранчика і приказували:

– Отак, як цьому баранцю, зв’язаному дротом, тяжко та нудно лежати на вогні, так нехай буде тяжко й нудно тому, хто насмілиться взяти з-під нього закопані гроші.

– А я не втримаюсь, – почав дід Базікало, – щоб не розповісти ще одну, тільки вже веселу, історію, пов’язану зі скарбами…

ДРУГА РОЗПОВІДЬ ДІДА БАЗІКАЛА ПРО СКАРБИ

Коли я ще був на Січі джурою, старий козак-дуб Володимир Пожар розказав мені одну історію, яка трапилася з ним, коли він був ще молодим та бідним козаком-сіромою. Так от, жив у ту пору в Самарській паланці старий, одинокий і дуже багатий козак Василь Загрібайло. І такий вже він був жаднюга, той дід Василь, що й передати не можна; проси в нього снігу взимку – не дасть, ще й ломакою по спині огріє.

Одного разу задумав козак Василь помирати, бо дуже вже був він старий. Помер і годі, а що з багатством робити, коли рідні немає? Звісно що – неси гроші закопувати у Великий Луг.

Закопав він гроші та й заклинає: «Хто положить тридев’ять голів, то й візьме гроші!» Пожар сидить у кущах, луною озивається: «Положу, та часникові!» Загрібайло крикнув тричі, а той тричі одізвався й перекричав діда. Дід Василь подумав, що то мара з’явилася йому, і каже: «Цур тобі, Пек: хай буде по-твоєму!», – і пішов собі додому. А козак Пожар, не гаючи часу, приніс тридев’ять голівок часнику, поклав їх у яму, а гроші забрав та й розбагатів собі на здоров’я. Не зроби він цього, до самого судного дня пролежав би той скарб у землі. От як. Кумедія, та й годі!

Воно здебільшого так і буває: хто про багатство печеться, той у дурнях зостається.

ІСТОРІЯ ДЕВ’ЯТА

Тільки-но проспівав перший півень, одразу ожило, заворушилося подвір’я біля корчми. Після вранішньої молитви чумаки почали готуватися в дорогу: наносили колодязної води, щоб напоїти своїх воликів, понадівали їм на шиї ярма, запрягали в чумацькі вози – мажі. Хтось стиха заспівав:

«Чумак воли запрягає

Та в дорогу виїжджає…»

Згасли на небі зірки. Блідий місяць відійшов убік, звільняючи небо зорі-зоряниці.

Вдруге закукурікав півень.

Дід Базікало підійшов до гурту чумаків, ввічливо вклонився їм:

– Бог у поміч, добрі люди. Чи не візьмете і нас з собою?

– То ви з козаків будете? – запитав його літній чумак, у якого не було правого вуха, а в лівому красувалася золота сережка.

– З козаків.

– Вас троє?

– Троє.

– І куди ж вам?

– До Кодака.

– Що ж, це можна, – обізвався молодий кремезний чумак, і раптом кликнув на ім’я Власа: – Вла-сик!

Улас різко обернув голову і з дитячих вуст його мимоволі зірвалося слово «тато»!

Молодий чумак якийсь час дивився хлопцеві в очі, а потім знову перевів свій погляд на діда Івана, підморгнув йому, надів солом’яного бриля і сказав:

– До Кодака я вас підвезу. Сідайте на мою мажу.

Втретє закукурікав півень.

– Що трапилося, серце? – запитав Уласика дід Кахикало.

– Не знаю, – розгублено вимовив Улас, а потім, ніби очунявся, і ледве чутно сказав: – Дідусю Даниле, цей чумак дуже схожий на мого покійного тата; все: і лице, і голос…

– Ну то й що? Тю! – почав заспокоювати його старий козак. – У світі й таке буває: різних батьків діти, а схожі, як дві копійки.

– А звідкіля він знає моє ім’я? – дивувався Влас.

– Е-е… О!.. Може, він чув, як дід Іван або я обзивалися до тебе вночі. Добре, добре, бачиш: дід Іван знаки нам подає. Час їхати. Так-таки, так. Кхе, кхе…

Довгою низкою простяглася по дорозі чумацька валка. Ближче до обіду небо одягнулося в сорочку з білих хмар, захищаючи тим самим подорожніх від пекучого сонця.

Віз, в якому їхали наші герої, котився останнім. Два дужих сірих воли звично чвалали битим шляхом, одноманітно скрипіли колеса. Влас і дід Кахикало міцно спали після безсонної, повної пригод, ночі. Не спав поки дід Базікало; зручно злігши на бік мажі, він розмовляв із молодим чумаком.

– Давай розберемося, кажу я йому, а той чумак та й скажи: «Не хочу я з вами, козаками, справу мати і все тут. У козака стільки ласки, як на синім морі ряски…» Ну, що ти тут скажеш?

– А чи варто було, вельмишановний пане-козаче, розпочинати з тим чумаком суперечку? Люди різні бувають на світі: одному скажи – зрозуміє, а другому – хоч ти трісни. Я так скажу: чумак за роботою – селянин, а духом – козак, і йому на запорожців гріх скаржитися. Наведу один приклад. У балці Осокоровій при дорозі жив один запорозький ватажок із цілою сотнею козаків. На могилі, було, поперемінно стоїть дозорець. Ото як помітить валку чумаків, то одразу – на шлях і встромляє в землю ратище. Біля ратища на ряднині кладе кусень хліба, рибу, дрібку солі, пшоно, цибулю й інше, чого вони потребують. Покладе – і гайда в терен до ватага… Сидять там та й дивляться. Під’їжджає чумак до ратища – та й тпррр-р-у!… Хто кладе на рядно хліб, хто рибу, хто цибулю, сало, хто сипле пшоно, борошно, сіль. Накладемо харчів сіромам та й з Богом далі… Та й чому б і не дати? Чумацька ж валка: паровиць сто, двісті, триста!.. По жмені борошна з воза, по шматку хліба, сала – та й от стільки стане! Для людей добре діло зробиш, і сам себе не обділиш. Ні разу не чув я, щоб запорожці зачіпали чумака, а скоріш стають у пригоді від усякої напасті в степу. Вірно я кажу, пане-козаче?

Поки чумак вів свою розповідь, діда Івана встиг зморити сон. Його лиса голова то відкидалася назад, то падала на груди… Він спав, хоча вуста його зрідка промовляли коротеньке «ага, ага…», і це виглядало так, нібито він погоджувався з тим, що казав його співбесідник.

– Спить, – без зайвого шкодування сказав чумак. – Спіть, пани-козаки, а я вам ще й колискової заспіваю:

Синє небо вкрили та й чорнії хмари, –

Блука козак лугом, шука собі пари.

«Чорні брови маю та не оженюся:

Піду до річеньки, з жалю утоплюся».

Ой, по тім боці моря обізвалась Доля:

«Не топись, козаче, бо душу загубиш;

Ходім повінчаймось, коли вірно любиш!»

Проспівавши пісню, чумак ще раз поглянув на мандрівників.

– Спіть, спіть, пани-козаки, а мені треба поговорити з хлопцем. Зернятко, вставай! – ніжно покликав він Уласа.

Власик розплющив очі, підняв голову, прислухався. Але, окрім скрипу коліс, нічого не почув. «Здається, тато знову явився мені уві сні», – подумав він, і вже ладен був знову лягти, щоб поринути у сон, як раптом чітко почув:

– Здоров був, Зернятко!..

Улас подивився на господаря чумацької мажі, і… так, так, він не помилився, до нього звертався молодий чумак!

– Хто ви? – боязко спитав хлопчик. – Ви так схожі…

Улас не договорив, а чумак ніби чекав від нього цього запитання, відповів йому змінивши голос, який став дуже схожий на голос діда Кахикала (такий же хрипкуватий):

– «У світі буває: різних батьків діти, а схожі, як дві копійки…»

Деякий час вони мовчки розглядали один одного. У волошкових очах чумака Власик не примітив нічого зловісного (він згадав страхіття минулої ночі, коли на його очах молодий козак перетворився враз на жахливого потворного дідугана), навпаки, очі чумака світилися добротою та спокоєм, як світились колись добротою і спокоєм очі його батька. Сонячний промінь, що мов голка пройшов крізь тканину білих хмарин, упав прямісінько на лице чумака. Від цього воно здалося Власику ще добрішим, а очі почали випромінювати якесь особливе тепло, та таке, що Влас відчув його на своєму обличчі.

Першим заговорив чумак.

– Ти наче боїшся мене, Зернятко? – ласкаво спитав він Уласа. – Чому? У нас же з тобою одна дорога, і живемо ми під одним Богом.

– Хіба я боюся?

– А що, не боїшся?

– Ні. Можна мені волами поправити?

– Авжеж. Сідай біля мене.

Улас підсів до чумака і взяв віжки.

– Е-ет, е-ет, ледащі! – гримнув чумак на волів. – Гей, гей, Бундило! Давай, давай, Каюк! Рось! Рось! Рось!

– А ви давно чумакуєте? – спитав Улас.

– Ох, давно, Зернятко, дуже давно. Ще, як-то кажуть, за царя Панька. А мій Чумацький Шлях розпочався там. – Чумак вказав рукою на небо. – Та ось прийшов час народитися тобі. В ту мить, коли ти з’явився на світ Божий, я сказав собі «Гоп!», і як бачиш, чумакую тепер на Вкраїні.

– Хто ви? – здивовано запитав Улас.

Замість відповіді чумак підморгнув Уласу і почав читати якогось дивного вірша:

З щастя та з горя скувалася Доля;

Я свою планиду знаю;

Як Бог уродив, так треба жити;

Всяк свого щастя коваль.

– Хто ви? – питання хлопчика пролунало наполегливіше.

– Я – твоя Доля.

– Хто, хто?!

– Доля, – стиха повторив. – Слухай і не перебивай. – чумак поклав свою руку на голову хлопця. – Не бійся мене, Зернятко. Ти потрапив на зорану землю. З твого зернятка виросте колосок. Недоля тебе не торкнеться. Слухай своїх супутників, від них ти дізнаєшся про все, що маєш знати. Залишаю тобі свою дорожню торбу. В ній ти знайдеш торбинку з сіллю, жменьку тютюну і голівку часнику. Справжнього миру тобі і багато, багато добрих людей по дорозі життя. І, головне, пам’ятай, Сам Господь тримає тебе у Своїй опіці.

Ледве він договорив, як десь над їхніми головами ніжно задзеленькав срібний дзвіночок. Налетів легкий степовий вітерець. Чумацькі мажі, воли, чумаки – все вмить зникло, а сплячі запорожці і Власик повільно, як та пір’їна, опустилися на дорогу…

…Недовго пояснював Улас дідам, що з ними трапилося, і ким врешті-решт виявився чумак, що погодився їх підвезти.

– Вірно кажуть люди, – зауважив дід Базікало, – дає Бог Долю і в чистім полі.

– Поталанило тобі, серце, – сказав дід Кахикало. – Інший чоловік усе життя свою Долю шукає і ніяк не може знайти, а твоя, бачиш, сама до тебе з’явилася.

– Як гадаєш, брате Даниле, обійшла нас з тобою наша Доля чи ні?

– Думаю, що ні, брате Іване, раз вона під кінець нашого життя такого сокола нам подарувала.

– Це точно! Кумедія, та й годі! Одне погано, Власику, твоя Доля обіцяла нас до самого Кодацького порога підкинути, а слова свого не дотримала.

– А тобі що, брате Іване?

– Як це що? Пішки йти доведеться.

– Ну то й що! До Кодака вже рукою подати. Якось дійдемо. А от… Мені від іншого прикро – люлечки закурити не можу. Кхе, кхе…

ІСТОРІЯ ДЕСЯТА

Коли землю почали огортати сутінки, вони досягли Кодака. Це місце було пустельним, і тільки земляні вали, вкриті травою, нагадували про те, що колись тут стояла грізна польська фортеця.

Десь поруч валів щось ревло і стогнало, немов насувалася грозова хмара, хоча небо було ясне, тихе і безхмарне.

– Що це так гуде? – здивовано запитав Улас, прислухаючись і озираючись довкола.

– Ну й хлопче! – засміявся дід Базікало. – А очі тобі для чого? Піднімись на вал, сам все і побачиш.

Уласик чкурнув на вал і завмер від захоплення. Там, унизу, широкою лавиною мчалася ріка; перший Дніпровий поріг – Кодацький – увесь був перед очима, від берега до берега. Грізно над водою піднімалися гострі скелі-острови, вода, шалено б’ючись об них, здіймалася високо вгору, а потім з шумом і ревом падала вниз.

Улас вдихнув на повні груди повітря і щосили заволав:

– О-го-го-го! От здорово! По-ро-ги-и!!

– Агов, Уласику!

– Що, дідусю Даниле?!

– Чи, бува, не бажаєш ближче розгледіти велетня?

– Бажаю!

– То ходімо!..

– Тільки люльку свою залиш, – сказав дід Базікало, – вона тобі все рівно поки що ні до чого. А я окунців наловлю, на вечерю юшки наварю.

Дід Кахикало віддав побратиму люльку і, взявши за руку Власа, повів до річки.

Вже біля води, коли вони присіли на одну з кам’яних брил, дід замислено промовив:

– Багато разів бував я у цих місцях і завжди любив слухати як шумить Дніпро на порогах. Яка велика перепона, і не одна, стоїть перед ним, а він, як той козак, долаючи будь-які перешкоди, все рветься і рветься на степові простори.

– Так, – сказав Уласик, жбурляючи невеличкі камінці в бурхливий потік, – це вірно, що жодному богатиреві не під силу здолати пороги.

– Вгору проти течії, це точно. Кхе, кхе… А от униз… Якщо є бажання, ми можемо пройти з тобою через усі пороги.

– Через всі дев’ять порогів? – перепитав Улас.

– Через всі дев’ять порогів, аж до самого острова Хортиці!

– Але… пройти… чим?

– Чим, чим, твоїм перечим! – передражнив його дід. – Трохи вище Кодацького порога, навпроти каменя Сідлач, затопив я якось біля самісінького берега байдак. Якщо він все ще там, то завтра десь під обід і підемо водою через пороги…

– Звісне діло, підемо! – радісно погодився Влас.

– Не злякаєшся?

– Не злякаюсь!

– Це ми ще побачимо. А зараз давай нап’ємося водички і підемо до діда Івана. Чує мій ніс – гарну вечерю він нам готує.

Улас підійшов до річки, приліг на каменюці і, припавши до води, почав жадібно пити.

– Як же ти, серце, лежачи воду п’єш! – зупинив його запорожець. – Не діло так пити, ой, не діло.

– Чому це не діло? – впівоберта, здивовано запитав Улас.

– Лежачи п’ють воду тільки татари.

– А як же її пити, коли нічим набирати?

– Пий жменею, по-козацькому. Як я.

***

– Зголодніли? – ще здаля зустрів їх посмішкою дід Іван.

– Не знаю, як Власик, а я голодний, – сказав дід Кахикало, сідаючи біля багаття. – Брате Іване, невже юшки нам наварив?!

А Базікало у відповідь приказкою:

Ой чук, чук, чук,

Наловив дід щук!

Та іще карасика

Годувати Власика,

Та іще і окунця

Годувати Кахикала-молодця!

– Як не любити такого побратима, Власику! Ну молодець, Іван!

Їли як завжди з превеликим апетитом, а, скінчивши вечеряти, помолилися на схід, заховали провізію, й дід Базікало запропонував Власу походити з ним на жаринах із вогнища.

– Це ще навіщо?! – від такої пропозиції Власу стало якось не по собі. Він раптом пригадав, як діди вже кидали його головою в колодязь і як потім опинився він на дні річки. Але це…

– Ти Власику, не бійся, – заспокоював його дід Базікало, – вогонь – такий же живий, як і ми, люди. Для когось він злий, а для когось – добрий. У вогні є і душа, і розум. І, якщо його не боятися, він лиха не зробить, а навпаки, допоможе людині перемогти в собі жах, хвороби, завжди бути веселим і радісним, як я.

Улас подивився на діда Кахикала, маючи надію знайти в його очах незгоду з тим, що казав дід Іван, але Кахикало ствердно закивав головою.

– Точно, точно. Не було ще такого козака, серце, який хоча б один раз у житті не ходив босоніж по жаринах. Степ – це тобі не хата. У холодні вечори, козак, було, походить по жаринах, а потім взує сухі постоли та під кожух – жух! – і спить собі до ранку, як на теплій печі.

– Не вірить він нам, брате Даниле. Ось дивись, – жваво сказав дід Іван, вистрибнув із чобіт, і пішов, посміхаючись, по жаринах. Дід Данило за ним.

Скинув Улас чоботи, набрався духу, зробив по жаринах крок, другий, але не відчув при цьому ні болю, ні жару… Навпаки, якось весело йому одразу стало і добре.

– Давай, давай, Власику! – підбадьорював його дід Іван. – Завтра, коли через пороги підемо, ти вже нічого боятися не будеш. Слово даю, тринди-ринди!

– …Тепер відпочивати, – скомандував Кахикало звеселілим супутникам. – Минулої ночі не спали, треба хоч цієї відпочити гарненько.

– Дідусю Даниле, ви ж мені обіцяли розповісти про гетьмана Сулиму, про Кодацьку фортецю…

– Розкажу, серце, та, мабуть, не сьогодні. Поганий з мене оповідач без люльки.

– А хочеш, брате Даниле, я йому розповім?

– А спати ж коли? Ніч підступає.

– Хай підступає. На тім світі виспимося.

– Дитину б пожалів.

– А що йому. Захоче спати, засне. Вірно я кажу, Власику?

– Вірно.

– Тоді слухай…

РОЗПОВІДЬ ДІДА БАЗІКАЛА ПРО ТЕ, ЯК СЛАВНИЙ ГЕТЬМАН ІВАН СУЛИМА

ВЗЯВ ФОРТЕЦЮ КОДАК

Слухай же, як діло було. Ще до Богдана Хмельницького, а саме 1635 року, був на Січі запорозьким кошовим отаманом Іван Сулима. Рубака то був славнозвісний, сміливий, як сто лицарів, хитрий, як лис, а дужий, як дикий кінь. Тринди-ринди. Бурхливі роки випали на його долю, в щорічних походах по Чорному морю міцніла його молодецька вдача. Брав і Кафу в Криму, і Трапезонт; палив вогнем окраїни самого Царгорода.

Слава про нього розійшлася поза межами України, і, нарешті, стала всесвітньою після того, як він, захопивши у морі на турецькій галері багато бранців, триста з них відіслав у подарунок римському папі, який того часу теж воював з турками. Серед козаків, які супроводжували бранців, були і ми з Данилом. Таких чудес надивилися, Власику, що будь-будь. Бачили, скажімо, в морі летючих риб. Вони вискакують цілими косяками з води і летять милю або й більше, а потім знову пірнають у море. Чи пригадуєш, Даниле, як одна така рибина стрибнула в корячок Бурляю, коли той вже підніс його до рота, щоб напитися води? От було сміху! Кумедія, та й годі! Про що я? Ага!… Незадовго до того, як стати Сулимі кошовим отаманом, поляки почали будувати тут, над Кодацьким порогом, міцну фортецю. От він – поріг, а тут, де ми сидимо, була фортеця. Цим поляки хотіли відрізати Запорожжя од України з тим, щоб перешкоджати поневоленому українському людові тікати від панів на Січ, а запорожцям виходити з Січі на Україну нагадувати нещасним братам про те, що на світі існує воля.

– Ану, заграй на кобзі, брате Даниле, пісню йому заспіваю.

І Базікало заспівав:

Не хотіли пани-ляхи

Попустити й трохи,

Щоб їздили в Січ бурлаки

Та й через пороги, –

Спорудили над Кодаком

Город-кріпосницю,

Ще й прислали в Кодак військо

Чужу-чужаницю.

Іде бурлак чи комишник

Порогом-водою,

Його ловить чуже військо

Й оддає в неволю.

Зажурились запорожці,

Що нема їм волі

Ні на Дніпрі,

Ні на Росі,

Ні в чистому полі…

(Народна пісня)

– Тут я тебе спитаю, Власику, чи ж могли ми, вольні козаки, стерпіти таку образу? Звісно, ні. Скликав кошовий отаман Військову раду:

– А що, панове товариство, славне Військо Запорозьке Низове, чи погодимося ми з тим, щоб на нашій землі ляхи фортецю будували?

– Нізащо в світі, батьку! Їй Богу, ні!

– Тож, діти мої, – сказав тоді Сулима, – ось вам моє батьківське слово: повисмикуєте мені мої сиві вуса, з коренем вирвете мій оселедець, якщо не рознесу я вщент тої незборимої будівлі!

Пригадується мені, Богдан Хмельницький любив казати: «Що рукою будується – рукою й руйнується». І вірно. Як не намагався француз Боплан побудувати нескориму фортецю, як не нахвалявся її міццю коронний польський гетьман Конецпольський, аж, ні, не витримала вона, не встояла під козацьким тиском.

Фортеця та, скажу я тобі, була не проста. Тільки уяви: глибокі, мов провалля, навколо Кодака рівчаки; за рівчаками – вали, а по тих валах – висока дубова засіка з вікнами й бійницями для гармат та рушниць. Брама у Кодака була тільки одна і та дуже міцна, залізом кована, а обабіч неї стояли дві башти, збиті з міцних дубових кряжів. Зі сходу й з півдня фортеця була захищена кручами Дніпра, з півночі – глибоким байраком, з заходу ж був чистий степ, на якому можна було далеко бачити ворогів, і з цього боку фортеця мала найглибші рівчаки, найвищі вали і найбільше по стінах гармат.

За два тижні до того дня, як рушити в похід на Кодацьку фортецю, обрали ми Сулиму нашим гетьманом. У нас на Січі казали: «До булави треба ще й голови». А вже в тому, що у новообраного гетьмана була голова, Власику, ніхто не мав сумніву.

Три тисячі козаків узяв Сулима з собою на Кодак. Сам гетьман у розвідку пішов. І коли зрозумів, що наблизитись до замчища непомітно з боку степу неможливо, то дав наказ підходити з одного боку глибоким байраком, а з другого попід скелями Дніпра. Доки Сулима ходив у розвідку, ми майстрували драбини та рубали чагарники й гілля дерев, щоб в’язати з того в’язки. Надвечір, коли в кожного козака була за плечима в’язанка хмизу, а на кожні півсотні козаків була драбина, все військо рушило до ворожої фортеці.

Як зараз пам’ятаю. На небі ані зірочки. Вітер гуляє над степом. Ще гучніше реве сердитий Дніпро. А нам, козакам, це й на руку. За густою пітьмою ночі та через голосіння порога вартові не бачать і не чують, що запорожці вже облягли Кодак з усіх боків і підступають під самі окопи.

Без гомону, без галасу, то дряпаючись на скелі, то припадаючи до землі, наближалися козаки до окопів з боку Дніпра і з боку байраку; з поля Сулима тільки віддаля поставив три сотні вершників, щоб переймали втікачів.

Чують польські вартові, що за окопами почали погукувати сичі, та дивуються, звідкіля їх така сила налетіла, а проте й гадки не мають, що то не сичі, а гасло передавалося од куреня до куреня навкруг окопів.

Враз по тому сигналу у рівчаки полетіли в’язанки хмизу, і кожний курінь почав накидати собі через рівчак греблю, щоб нею перейти до валу. Тільки тепер зрозуміла сторожа, що за окопами діється щось непевне, а що саме, того за темрявою вони не бачили. І поки вибухнув з польського боку перший постріл, ми вже бурхливим потоком посунули на окопи. Критися, сам розумієш, можливості вже не було. У таку хвилину тільки тримайся. «Ану, давай, давай хлопці!» Одні стріляли у вартових, другі тягли до стін драбини й орликами злітали на фортецю. Гоп – і вже там! Отак, отак!

Зчинився гамір і всередині Кодака. Польські жовніри були під командою французького полковника Маріона. Та поки він розмірковував, що і як робити, було вже пізно. «Не вийти вам, пани-ляхи, з біди, як каменю з води!»

А тим часом пішов гуляти фортецею вогонь. Запалали засіки й будинки, зайнялися й башти по стінах, і велике полум’я освітило криваву січу. Щохвилини меншало поляків, козаки ж все прибували й прибували… Нарешті поляки зрозуміли, що намагання їхні марні і попросили милосердя.

– Дотримав-таки я свого батьківського слова, – сказав після бою Сулима. – Тож зостануться при мені мої сиві вуса й оселедець. А тепер, пани-брати, – суворо сказав отаман, – зрівняйте з землею залишки цього замчища, щоб і духу польського не лишилося біля наших Дніпрових порогів!

Так і зробили.

Поки Базікало розповідав Уласу про гетьмана Сулиму, дід Кахикало робив спробу за спробою підпалити люльку, котру, як пригадуєте, зачарував лукавий із Великої Могили. Та ось, на превелику радість запорожця, тютюн у люльці спалахнув вогником і Кахикало, примруживши від задоволення очі, задимів.

– Гарно, – тільки й міг сказати старий козак.

– Бачиш, брате Даниле, – дід Базікало перехрестився, – відпустила свої сатанинські чари нечиста сила. – І позіхнув лисий дід. – Тепер можна і відпочити. А то вчора – без сну, сьогодні – без сну. Ні, так не годиться. Тринди-ринди, з маком борщ.

Дід Іван і Власик повкладалися на животи і, сховавши носи в шапки, тої ж миті поснули. А дід Кахикало… Той розлігся обличчям до неба, дивився на зірки, все глибше і глибше занурюючись у свої дідівські думи.

На відстані гарматного пострілу від того місця, де зупинилися на ночівлю наші мандрівники, тужно стогнав Кодацький поріг. Чи не про те була його туга, що не будуть вже за Дніпровими порогами гуляти безкраїми степами запорозькі козаки? Хто знає…

ІСТОРІЯ ОДИНАДЦЯТА

Золотився теплий ранок. Червоний диск сонця помалу підіймався над Дніпром, а внизу все ревів перший поріг – Кодацький.

Уласа розбудили звуки тужної мелодії. Це дід Кахикало грав на кобзі і співав:

«Ой ти, Дніпре, чим ти ясен,

Чим ти ясен, чим ти красен:

Чи своєю довжиною,

Глибиною, шириною,

Чи крутими берегами,

Чи жовтими все пісками,

А чи темними лугами?»

«Ой ясен я козаками,

Козаками…»

Обірвалася пісня і по щоці діда Данила скотилася сльоза.

– Що з вами, дідусю Даниле? – обережно і разом з тим ласкаво, запитав Улас.

– Нічого, серце, нічого, – відповів дід, трохи заспокоївшись, – іди до Дніпра, вмийся, а там вирішимо, що далі робити будемо.

– А де дідусь Іван?

– Теж до річки пішов. Іди, серце, іди і хутчіш повертайтесь.

Сидячи колом, мов на козацькій раді, вирішили мандрівники вчинити ось що: дід Кахикало мав піти вздовж Дніпра трохи вище порога до місця, що навпроти каменя Сідлач, і приготувати для проходження через пороги старий байдак, ним же колись потоплений коло берега, а дід Іван і Влас… Вони тим часом мали піднятися в небо і з висоти пташиного польоту обдивитися всі пороги.

– Як же ми полетимо? – здивувався Влас.

– А я ось зараз перекинусь на орла, – сказав дід Іван, та так, що Влас не зрозумів: жартував він чи говорив серйозно.

– Навіщо на орла? – заперечив йому дід Данило. – Беріть мою люльку і летіть.

– Як же ти без люльки своєї обійдешся?

– Довга штука облетіти пороги, – відповів старий характерник. – Поки я байдак з-під води підніму, ви й повернетесь.

На тому й порішили.

Дід Кахикало дістав свою люльку, потер її об шапку, щось промовив пошепки і люлька, випурхнувши з шорстких долонь діда, декілька разів перевернулась у повітрі і плавно приземлилась. І, о чудо! Вона стала такою величезною, що з неї міг би вже запалити не козак, а який-небудь велетень.

– Ну, що дивитеся, – сказав дід Кахикало, – сідайте в люльку і летіть з Богом.

Козацька люлька злетіла аж до хмар. Від такої височини у Власа мимоволі захопило подих. Унизу звивистою стрічкою голубів старий Дніпро, а ліворуч і праворуч нього розкинувся смарагдовий степ. Славна і могутня ріка сягала обрію, єдналась з небом, аніскільки не поступаючись йому в синяві і величі. З пташиної високості було добре видно всі дев’ять порогів. Гострі камені, наче ікла страшенного звіра, хижо вгризалися в живе тіло ріки, рвали і шматували воду, здіймаючи вгору білі піняві хвилі.

– Ось вони, Власику, всі дев’ять, – голосно сказав дід Базікало. – Що за краса, тринди-ринди! Ондечки там ми ночували… Замкові вали бачиш?.. Ось він, поріг Кодацький… А далі… Це Сурський… А це Лоханський… Ось Дзвонецький. Між Дзвонецьким і Вовнігівським найстарший поріг – Ненаситецький. А назвали його так тому, що має ненаситну утробу. Це найгрізніший і найнебезпечніший з усіх порогів. Багато сміливців знайшли тут смерть свою. А йому все мало й мало! Ніяк не може насититися: все реве й реве голодний, просить їсти.

– Дідусю, як же він може «їсти», він же поріг, а не людина! – дивувався Влас.

– Ненаситний він у тому розумінні, що людей багато губить. Зрозумів? – Влас кивнув головою. – Ото ж то й воно. За Вовнігівським ідуть один за одним пороги Будильський, Лишній і, нарешті, Вільний. Тобі, я гадаю, не завадить знати звідкіля пішли пороги…

Цієї миті невідомо звідки набігла хмарина, зависла над порогами і линув дощ.

– Давай-но провідаємо Чортову Хату, – запропонував дід Базікало, – пересидимо дощ і я розповім тобі давню-давню легенду про пороги.

– А що таке «чортова хата»? – запитав Улас.

– Печера така. Вона знаходиться нижче Лантухівського острова, в балці Вільній. Тримайся!..

Люлька швидко полетіла вниз. Перед самою землею вона припинила своє стрімке падіння і граціозно, немов пташине перо, приземлилася біля печери, що знаходилася на вищому березі балки. Ввійшли до печери; це була навіть і не печера, а заглиблення, зроблене самою природою в скелястій частині балки. Чимось вона нагадувала просту українську піч. Стояти тут можна було тільки зігнувшись, от тому Влас і дід Іван сіли.

РОЗПОВІДЬ ДІДА БАЗІКАЛА ПРО ТЕ, ЗВІДКИ ПІШЛИ ДНІПРОВІ ПОРОГИ

З давніх-давен стояла в цих місцях недалеко від берега Дніпра величезна кам’яна гора. Жив у тій горі старий богатир на ім’я Роксолан, і було в нього восьмеро синів-близнюків. День у день, рік у рік, не бачачи сонця, ні білого світу, щось палили вони у вогняній печі. А що саме палили, того брати не відали, один тільки батько знав.

От виросли сини, стали справжніми орлами. І так вже їм остогидла одноманітна ця робота, що вирішили вони викрасти у батька ключ від залізних дверей і вийти, нарешті, на волю.

Одного разу, коли батько спав, брати зняли з його шиї заповітний ключ. Але тільки-но вони спробували відімкнути ним двері, щось зі страшенною силою загуркотіло, здригнулася земля, і, коли б брати не встигли відскочити углиб печери, на їхні голови впала б величезна кам’яна брила, вихід із печери був остаточно зачинений.

– Що ж ви наробили, сини мої! – у відчаї вигукнув розбуджений гуркотом батько. – Лише три дні і три ночі зосталося нам бути у цій горі, щоб до останньої порошинки спалити те, що звелів нам Господь. Ви не витримали іспиту, і тепер нам не уникнути Божої кари.

Наперед вийшов один із синів.

– Скажи, батьку, що палили ми всі ці довгі роки у печі?

– Добре, – промовив Роксолан, – все розповім вам.

І сивий богатир розказав синам сумну історію свого життя.

– Був у мене старший брат на ім’я Полун, – почав він свою розповідь. – Наша хатина стояла на галявині дрімучого лісу. Ліс нас годував, одягав; ми були молодими, повносилими, шанували Бога і раділи життю.

Якось, на полюванні, ми зустріли чарівної краси золотоволосу дівчину. Їй загрожувала смертельна небезпека. Дівчина задкувала до річки, а на неї, грізно ревучи, ставши на задні лапища, сунув величезний ведмідь. Ми з братом блискавично кинулись на лютого звіра; два удари мечем – і він упав бездиханний до ніг переляканої дівчини.

– Хто ти? – запитав брат, коли минула небезпека.

– Я дочка царя Дадая, у володінні якого знаходиться вся околишня земля, – відповіла вона. – Сьогодні вранці я пішла до лісу за грибами і заблукала. І коли б не ви… – дівчина стихла.

– Як тебе звуть?

– Веселина.

Вона була така ж світла й гарна, як і її ім’я. Неважко здогадатися, діти мої, що ми обидва закохалися в неї.

– Веселина – наша мати? – раптом запитав молодший син.

– Так, – спокійно сказав батько і трохи згодом продовжив свою оповідь синам. – Коли ми освідчилися їй в своїх почуттях, Веселина сказала, що їй більше до серця Полун і що вона згодна стати його дружиною. Наступного дня ми вирушили до замку Дадая. Старий цар дуже зрадів, довідавшись, що ми врятували життя його дочці і без зайвих вагань дав згоду на шлюб Полуна і Веселини. Незабаром зіграли весілля. Я зажадав знову повернутися до лісу, але цар запропонував мені лишитися в замку і стати його охоронцем. Я погодився, але з тої пори втратив спокій і сон, в моєму серці оселилися таємна образа і заздрість. Я не міг бачити сяючі від щастя обличчя закоханих, і незабаром твердо вирішив викрасти Веселину.

Одної ночі мені вдалося здійснити задумане; за вечерею підсипав у келихи з вином сон-зілля і, коли у замку всі поснули, я викрав красуню. Завіз її в далеку степову країну, щоб брат не зміг нас віднайти. Веселина довго лила сльози, сумуючи за чоловіком, та з часом змирилася з долею і подарувала мені восьмеро синів… Вас, діти мої. О ту пору я був щасливий як ніколи в житті. Але щастя моє тривало недовго. Зла чаклунка Явдоха підказала Полуну шлях до мого житла. Він прийшов як воїн, щоб убити мене і повернути собі Веселину. Бачить Бог, я не хотів битися з братом! Та що було діяти? Ми вийшли в дике поле. Наш бій тривав з ранку і до ранку наступного дня. Але щастя було на моєму боці. Я спромігся нанести йому кілька тяжких ран. Брат стікав кров’ю, але битися не припиняв. Вранці, коли зоря сповістила про наближення нового дня, я завдав йому останнього смертельного удару. Коли я присів, щоб обітерти закривавлений меч об траву, побачив серед зеленого листя червоні ягоди. Їх було дуже багато, і з’являлися вони на тому місці, де пролилася кров брата мого – Полуна…

– Так з’явилися на землі полуниці… – додав від себе дід Іван.

– Що було далі? – нетерпляче запитав Улас.

– Не поспішай. Слухай. Веселина, довідавшись про смерть Полуна, вибігла в поле. Та тільки вона доторкнулась до мертвого тіла богатиря, як два невидимих ангели взяли її під руки, підняли високо в небо, і перетворилася вона на барвисту веселку.

Всевидячий Господь у гніві Своїм звернувся до Роксолана:

– Двічі, Роксолане, ти порушив Мої заповіді. Спочатку ти забажав дружину брата свого, а потім убив його. Я міг би покарати тебе вогнем. Але якщо я це зроблю, твої сини залишаться сиротами і загинуть.

– Дозволь мені, Господи, спокутувати мій гріх! – став благати Роксолан.

– Хай буде так, – сказав Творець.

– Великий Боже, що я маю зробити?

– Ти повинен зібрати все зло землі, зачинитися з синами в кам’яній горі біля Дніпра і тридцять три роки палити те зло у вогняній печі. Жоден з синів не повинен знати про це. Виконаєш Мою Волю – позбудешся своїх гріхів. А ні – не минути тобі і синам твоїм Моєї лютої кари!

Сердешні брати гірко заплакали, коли дізналися, якого лиха вони заподіяли своєю квапливістю. Але вже ніхто не міг їх врятувати. Кілька блискавок разом улучили в кам’яну гору. Величезні каменюки, наче пір’я, розлетілися по степу. А старий богатир і восьмеро його синів повітряною хвилею були підкинуті вгору, з висоти один за одним попадали в Дніпро і в ту ж мить перетворилися на грізні кам’яні пороги. Від їх стогону й ревіння закипала вода. Та найстрашніше від усіх ревів і скаженів старий Роксолан, бо не виконав він Божої волі, і зло, лукаве зло, знову розповзлося по землі.

…Коли дід Базікало і Влас вийшли з-під кам’яного склепіння Чортової Хати, дощу вже не було. Знову сяяло ясне сонечко, а над Дніпром різнокольоровою дугою стояла веселка.

– Вітаю тебе, Веселино! – криконув дід Іван. А потім сказав Уласу: – З того часу, Власику, кожного разу після дощу вона з’являється над Дніпром, щоб материнським поглядом приголубити синів.

ІСТОРІЯ ДВАНАДЦЯТА

Коли байдак був готовий, щоб вирушити в небезпечну мандрівку, подорожні стали на коліна і помолилися Святому Духу.

МОЛИТВА ДО СВЯТОГО ДУХА

Царю Небесний, Утішителю, Душе правди, що всюди є і все наповнюєш, Скарбе добра і життя Подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Добрий, душі наші. Амінь.

Ледве човен відійшов від берега, дід Базікало підморгнув Уласу і якось стурбовано сказав:

– Нічого, Власику, нічого. Як кажуть: живі будемо, не помремо.

А дід Кахикало, тримаючи міцно бабайку, – так називали у запорожців правильне весло, – прохрипів:

– Раз народила мати, раз і вмирати.

Весь день стояла тепла тиха погода, Дніпро-Славута був спокійний і гладенький, наче скло, і все навкруги було залито сонячним світлом. Це заспокоювало Власа, надавало йому впевненості.

– Там, у Чортовій Хаті, Власику, я тобі не все розповів про пороги. – Так казав дід Базікало, зачерпуючи долонею воду і поливаючи нею свою загорілу лисину. – Ніколи запорожці не боялися небезпечного місця на Дніпрі, не раз відважувалися плавати чайками у бурхливому морі. Козак знав всі пороги, як свою власну кишеню; він знав всі лави кожного порога і всі скелі коло нього, і всі ходи поміж скелями. І все це було за іграшки козакові. Його лякало інше. Легенда розповідає, що коли старий богатир Роксолан падав у Дніпро, то й пробив своїми ногами вхід у самісіньке пекло. «Попав у пекло, буде тобі і холодно і тепло», – казали козаки, долаючи Ненаситець. Так воно і є. І ти, Власику, сам у цьому переконаєшся. З того часу у воді біля кожного порога живуть чорти. Сидять вони там і тільки й чекають, щоб який-небудь човен з’явився: у ту ж мить перевернуть його, а людей потоплять.

– Слухаю я тебе, брате Іване, – сказав дід Кахикало, – і так собі думаю: якщо біля кожного порога дійсно сидять чорти, то як же ми будемо від них відбиватися?

– А хіба що?

– Як це що? Ми ж з тобою будемо стояти за бабайкою…

– Ну…

– Ось тобі і ну! Хто, по-твоєму, цих самих чортів відганяти буде, коли вони надумають наш байдак перекинути?

– Та-ак… ну й загадку ти загадав, брате Даниле.

– А що тут думати, – сказав раптом Влас. – Я знаю!

– Хто ж?

– Я! Дайте-но мені вашу палю з головою цапа, дідусю Даниле.

– Навіщо?

– Тільки чорт ухопиться за човен, щоб перекинути, а я його палею по голові – бамць!

– Іх-ха, іх-ха, іх-ха! – зайшовся сміхом дід Базікало. – От тобі і Власик!

– Бери, серце, палю, – сказав дід Кахикало. – Бий чортів по чім улучиш! – а дідові Базікалу зауважив: – Зрозуміло тобі, брате Іване, що таке світла голова?

– Ще б пак.

– Недарма кажуть: прислухайся до розумних думок, навіть коли їх діти висловлюють.

Тим часом наближалися пороги.

– Чуєте, друзі? Кодак вже близенько, – сказав дід Базікало.

– Чуємо, чуємо, – сказав дід Кахикало. Потому запалив люльку. – Тільки б люлька не згасла. Так-таки, так. Кхе, кхе.

– Боже, поможи! – сказав дід Базікало, звівши очі до неба і перехрестився.

Обидва діди, як за командою, налягли на бабайку і повернули човен на самий стрижень річки.

– Ну, брате Іване, полетіли!

– Тринди-ринди з маком борщ! Гребімо, брате Даниле!

Байдак полетів, наче птах.

У Власа закалатало серце. Він перелякано дивився то на веслярів, то вперед – туди, де вже стогнав перший поріг – Кодацький. Тихий привітний Дніпро перетворився раптом на страшного розлюченого звіра, який потрапив у пастку і скаженів від болю і від того, що ніяк не міг знову опинитися на волі.

Дід Базікало щось заспівав, але що саме, Влас не міг розчути через рев та гул ріки.

Вдало проскочивши через ворота, утворені двома гостроверхими каменями, байдак стрімко злетів на білий водяний гребінь. Власу здалося, що човен от-от відірветься від води і силою хвилі буде підкинутий угору. Але сталося навпаки. На самісінькій верхівці гребня байдак на якусь мить застиг, потім жалісно заскрипів, колихнувся і з ще більшою швидкістю полетів униз.

– Ма-а!.. – тільки й встиг вигукнути Влас.

На щастя, все обійшлося. При падінні човна на воду, дідів і Власа пообливало водяною курявою і бризками. Течія стала спокійнішою. Грізний Кодак вже був за спиною у відважних мандрівників.

Улас не встиг озирнутися, як байдак проскочив менш небезпечні пороги: Сурський, Лоханський, Дзвонецький. Спритно, красиво поралися діди з бабайкою! Правильне весло підкорялося їм, як військовий спис у запалі бою.

Чотири пороги лишилося вже позаду, та розслаблятися було аж ніяк не можна. Пороги не вибачають безпечності. Пройшли чотири, а попереду ще п’ять, і найстрашніший з них – Ненаситець.

Ще було чутно стогін верхніх порогів, а попереду вже з’явилися ікласті скелі, що низкою тягнулися від одного берега Дніпра до другого. Вода, наштовхуючись на кам’яні брили, рвалася і кипіла, щоб знову, ще з більшою швидкістю, ринути з висоти у безодню. Над самим порогом стояв водяний пар, а над ним казково зоріла веселка.

Раптом збоку подув сильний рвучкий вітер. Зелена бурхлива вода в одну мить стала чорною, як ніч.

– Будь обережнішим, Власику! – крикнув дід Кахикало. – Чує моє серце, то чорти під байдаком гуляють.

Тільки-но він це сказав, як виринув з води чорний кудлатий біс, ухопився за борт човна і вже був готовий налягти, щоб перекинути байдак, але… Хлопець не розгубився і з силою вдарив чудовисько палею по лапищах. Чорт несамовито заверещав від болю, одірвав лапи, скинувся над водою, а потім шубовснув у воду так, що хлопчину і дідів накрила велика хвиля. Влас швидко протер очі, і коли чорт удруге з’явився над водою, різко тицьнув його палею межи очі. Той знову зник під водою… І… тої ж миті здригнувся байдак, обірвався, полетів кудись; величезна маса води накрила мандрівників. Улас міцно заплющив очі, йому, здалося, що вони починають потопати, що човен вже ніколи не з’явиться над водою… Але тут долинув до нього такий знайомий хрипкуватий голос діда Кахикала:

– Можеш дивитися, серце. Найстрашніше вже позаду. Кхе, кхе.

Улас, долаючи жах, відкрив очі. Біла водяна гора пінилася і ревіла далеко позаду. А в небі, як і раніше, світило сонце і кружляли білокрилі чайки…

…Почали проходити довгий острів Дубовий.

– На цьому Дубовому острові, – говорив дід Кахикало, – жили колись запорожці. Тут вони кохалися на бджолах і випасали коней. Запорозькі коні були, як зміюки! Їх переганяли річищем на острів й назад для того, щоб уміли добре плавати. Як перепливають було запорожці через увесь Дніпро, то тільки й видно голови козацькі та кінські.

Пройшли Вовнігівський поріг, потім Будильський. За Будильським порогом невдовзі з’явився невеликий, але дуже високий, скелястий, славний своєю назвою, острів Перун.

– Подивись на острів Перун та й скажи, на кого він схожий, – звернувся до Власика дід Базікало.

– Та на кого ж?

– На змія. Оце, де найвища його частина, голова; оце посередині його стан; а оце, де його кінець, – хвіст.

І справді, як подивишся на острів Перун трохи оддаля, то повстане перед очима немовби якесь величезне чудовисько, що простяглось вздовж лівого берега Дніпра головою на північ, а хвостом на південь.

– Колись, кажуть, – продовжував лисенький дід, – був на небі змій-цар із трьома головами і літав він по всьому світу; його всі боялись, а інші то й поклонялись йому. Як дізнався про те Бог, взяв та поодтинав йому крильця, упав змій із неба в Дніпро та й поплив, приплив до острова, і показалася йому глибока нора і він туди й пропав.

– Змій?

– Та змій же ж. Чи пригадуєш ти, Власику, хто міг дати назву цьому острову?

– Чи не той, бува, язичеський ідол із срібною головою і золотими вусами? – відповів запитанням на запитання Власик.

– Ти диви, пам’ятаєш. Слуги Володимира, спровадивши Дніпром дерев’яного ідола до порогів, кинули його, бо така була воля самого князя. Той Перун, пройшов майже всі пороги, потрапив на цей острів і, мабуть, саме у ту нору, де пропав змій. Пролежав він у тій норі довго – декілька віків… А коли прийшов час хреститися запорожцям, слуги Господні, Небесні ангели, і пригнали його до Хортиці перед очі козацькі…

– На острові Перун теж жили запорожці, – додав до розповіді побратима дід Кахикало, – тут козаки добували собі так звану слюду, або лисняк, який заміняв нам у куренях скло…

Пройшли поріг Лишній. Він був значно менший від усіх попередніх. Але на їх вже чатувала нова небезпека. Діди зосередили погляди на одній точці. Це – Вовче Горло, небезпечний прохід, страхітлива паща між кам’яними зубищами: треба було спрямувати байдак у цю пащу, в самісіньку її середину, щоб не лизнути об гострі бокові камені двох островів Крячка та Шварчка.

– Е-е-ех-ех! Проскочили!..

– У-у-ух-ух! Пронесло!..

– Ні, брате Іване, не доведеться нам згадувати всіх і все: і гребочку, і дригалочку!

– Не доведеться, брате Даниле! Кумедія, та й годі! Після Вовчого Горла мандрівники вдало пройшли і останній поріг – Вільний. А далі… далі йшов найголовніший перевіз через річку: Кічкас. Дніпро в цьому місці був такий вузький, що стріла, випущена з лука, могла спокійно перелетіти з одного берега на другий. Тут стрімкість ріки значно зменшувалася, і наш байдак пішов рівно і легко.

Нижче переправи Кічкас діди вирішили зробити зупинку. І місцем для цього обрали три скелі, що звуться Стовпами.

Наші мандрівники піднялись на вершину одного зі Стовпів і перед ними постав чарівної краси краєвид. Гучний шалений Дніпро, з його ревучими порогами, водокручами, шпилястими скелями й островами, лишився десь у недосяжній зору людини далечині. А наші герої побачили ніби іншу ріку: велику, могутню, з чистою та прозорою, як той кришталь, водою, в якій віддзеркалюється високе, голубе, бездонне небо, а вкупі з ним переливається південне, гаряче, сліпуче сонце.

Ріка, подолавши грізні пороги, тут, біля Стовпів, заспокоювалася, розливалася, розходилася на дві великі течії: на Новий Дніпро, який круто звертав і йшов ліворуч, і Старий Дніпро, котрий йшов прямо, праворуч, повз гордий величний острів Хортицю.

Стовп, на якому зупинилися наші герої, звався Диваном. І не випадково. Своєю формою був схожий на диван. Середня скеля Стовпа має камінь, який піднісся трохи вище рівня води, а в камені – заглиблення, яке запорожці назвали ясно і просто – Запорозька Миска. Третя скеля Стовпів чимось нагадує козацьке сідло.

Дід Базікало приставив до вуст долоні й голосно та протяжно криконув:

– Ди-ва-ан!

– «Ди-ва-ан!!» – чітко і голосно долинуло відлуння.

– Чи не хочеш і ти, серце, поговорити з луною? – запитав Уласика дід Кахикало.

– Звичайно, хочу.

І Влас щосили заволав:

– Я – Влас Зерно!

– «Я – Влас Зерно!» – відгукнулася луна.

– Ми здолали пороги!

– «Ми здолали пороги!» – пронеслося над рікою.

– От здорово! – з захопленням висловив Улас.

– Нема чого казати, дійсно здорово. – Дід Іван посміхнувся. – Яка краса! Позаду – пороги, попереду – Хортиця…

– А над нами горлиця, – сказав дід Данило; він першим побачив у небі птаху.

– Ба! Та це ж наша горлиця, яку ми відправили з вісточкою до Власикової матусі, – вигукнув дід Іван. – Що скажеш нам, вільна птиця?

Горлиця сіла на камінь і заговорила, як і тоді біля груші, людською мовою:

– Заспокоїлось серце матері, коли вона довідалася, що син її живий і здоровий. Варвара Семенівна буде просити Бога, щоб Він дарував вам щасливу путь-доріжку. А ще вона просила передати, що на початку вересня має надію побачити вас у Києві.

– Спасибі тобі, горлице, за добру звістку!

– Спасибі за поміч!

– Ясного тобі неба, мудра птиця!

– Оберігайте Власика. І хай лише добрі люди зустрічаються вам на дорозі життя! – так мовивши, горлиця злетіла вгору і невдовзі сховалася за гранітними скелями острова Хортиці…

Тут, мій любий читачу, з твого дозволу я закінчу своє оповідання. Друга частина «Історії…» добігла кінця. Але, перш ніж поставити крапку, я хочу побажати тобі, приєднатись до побажання моїх героїв:

Бувайте, пане, здорові, як воли та корови! Бубликом хвіст завертайте, Господа нашого Ісуса Христа прославляйте, злих людей обминайте, бідному чим можете допомагайте, нас, Божих людей, не забувайте.

НА ТРЕТЮ ЧАСТИНУ ЧЕКАЙТЕ!